Моя автобіографія (після прочитання Остапа Вишні)

Перші згадки про мене почалися за декілька місяців до мого народження, коли мама прокидалася серед ночі, щоб поїсти. У день пологів я зовсім не хотіла з’являтись на світ білий. І це було не випадково, бо моє народження співпало з піком першої фінансової кризи. А ще, якщо вірити телебаченню, за чотири роки мав настати кінець світу.

Та й як йому не настати, коли я начебто і з’явилася на світ, але цього не пам’ятаю, бо малою була, а за словами родичів, мене, то знайшли на городі, коли батьки йшли шукати капустину на борщ; то приніс лелека, а я постійно дивувалася, звідки він знав, куди мене нести; то коза з малини принесла; то знайшли на вулиці, коли йшли в гості до родичів.

Усі раділи моїй появі, але вони не знали, що на них чекало. Майже кожного дня стояла в кутку, шкрябаючи шпалери або малюючи на них. Займатися цим люблю й досі, але зображую не кривими хаотичними лініями загадкових героїв, а створюю дивовижне панно петриківського розпису, якому мене навчила перша вчителька.

Умови для мого розвитку були непогані. До трьох років з мамою, а після – в дитсадку. Першого ж тижня на мене чхнув один, кашлянув інший, і я захворіла. Та й що там доброго: гуляєш – їси, їси – спиш, поспав – знову їси й додому. Витерпи отак три роки. А взагалі в дитсадку «Веселка» веселощів було аж забагато.

Мама не встигла мене віддати до школи, тому помучилась зі мною ще до 7 років, бо я була дуже вередливою, любила покосити ногами.

Батьки мої були як узагалі батьки. Матуся пестила мене своїми крилами з надією на те, що я виросту білою лебідкою. Але я виросла білочкою, бо завжди ходила з великим пишним хвостиком на голівці. Пам’ятаю, дуже любила гратися зовсім не горішками, а машинками. Захоплення збереглося до сьогодні, бо й зараз полюбляю машини й швидку їзду.

Усе своє дитинство провела у дворі, граючись з хлопцями, де дізналася, що таке перші сльози, перші синці, перші бійки.

А далі школа, звичайна й музична. В одній, крім навчання, пізнала радість «чергування», а в іншій – скрип смичка на струнах.

Тяжкі то були часи для батьків, бо чого варто було підняти мене о 6 ранку, повчити зі мною уроки, заплести волосся. Перші класи я вчилася добре, була прикладом поведінки аж до 4 класу, а потім у мене з’явилася така цікава якість, як лінь… і вона мене перемогла.

Шкільні суворі будні тривають уже 11 років. За цей час трапилося безліч подій: перше прочитане слово, перша двійка, безліч порваних портфелів. Ці часи добігають кінця, але батькам легше не стає, бо попереду чекають «мої університети»…

Якби була можливість піти знову в перший клас, я б залюбки вчилася, а не байдикувала. А поки що… не хочу я йти зі школи, ну хоч убий – не хочу! Але доведеться все одно робити крок у доросле життя, хоча це й кепська справа.

Ось така біографія, скромна і зі смаком. Хто прочитав і прослухав – молодець.

Васюченко Марія, 11 клас