Моє Придніпров’я



Сторінка13/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

4 жовтня 1874 року – народився Михайло Михайлович Протод'яконов, вчений у галузі гірничої справи. З 1904 по 1914 рік викладав у Катеринославському Вищому гірничому училищі. Помер 5 квітня 1930 року (135 років від дня народження).
Література:

Протод'яконов Михайло Михайлович // Національна гірнича академія України. Професори.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.– С. 64–65.



7 жовтня 1794 року – слобода Новоселиця була перейменована у місто Новомосковськ і отримала статус повітового центру (215 років події).
Література:

Мицик Ю. А. Край козацький // Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі: Навч. посібник.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994.– С. 12–45.



11 жовтня 1739 року – народився Григорій Олександрович Потьомкін, намісник Новоросійського краю, який висунув ідею побудування міста Катеринослава та розробив концепцію його розвитку (270 років від дня народження).
Григорій Потьомкін – будівничий міста Катеринослава
Стала вже класичною фраза Дмитра Яворницького: «Місто Катеринослав – цілком творіння князя Г. О. Потьомкіна». Так учений починає свою «Історію міста Катеринослава», написану в 1937, і надруковану тільки в 1989 році.

Постать Г. О. Потьомкіна типова й одночасно нетипова для XVIII століття. «Галантний» вік фаворитів бачив злети й падіння багатьох осіб, котрі наближалися до монархів не тільки завдяки професійним та діловим якостям. Проте, навіть серед офіційних фаворитів Катерини ІІ Потьомкін стоїть абсолютним особняком. По-перше, через те, що у 1774 році став офіційним чоловіком імператриці, це довели сучасні російські дослідники. По-друге, й головне, що став фактичним співправителем Катерини ІІ, визначним державно-політичним діячем.

В історії Півдня України роль Потьомкіна є занадто суперечливою, щоб можна було виключити існування яскраво протилежних думок істориків про нього. Одні роблять головний акцент на ролі князя в ліквідації Запорозької Січі 1775 року. Інші ставлять йому в заслугу освоєння та заселення обширів Степової України та Причорномор’я, зауважуючи при цьому, що діяльність князя врешті-решт й призвела до закріплення на Півдні українського етнічного масиву. Звичайно, будучи провідником інтересів величезної імперії, Потьомкін менш за все думав про українську масу. Прийде час, й історики створять об’єктивний образ князя.

Про ранні роки Потьомкіна взагалі немає достовірних відомостей. У більшості книг пишеться, що майбутня друга людина в державі народилася 1739 року в селі Чижовому в двадцятьох верстах від Смоленська. Навіть рік народження називається непевно. Різні автори наводять дати від 1736 до 1742 років. І все-таки, ще з XIX століття закріпилася традиція починати життя Потьомкіна 1739 роком. У своїх листах Катерина ІІ звичайно поздоровляла князя «з днем твого народження та іменин» 30 вересня (11 жовтня н. ст.). Це найбільш ймовірна дата народження – день пам’яті священномученика Григорія, єпископа й просвітителя Вірменії. Такий факт підтверджує, зокрема, й те, що головний храм міста Миколаєва, заснованого Потьомкіним, був названий ним на честь «свого» святого.

Потьомкін походив із польського роду, вихідці з якого у XVI столітті перебралися до Росії. Деяким пощастило зайняти вагомі посади. Наприклад, Петро Іванович Потьомкін – відомий дипломат XVII століття під час правління царя Олексія Михайловича виїжджав з дипломатичними місіями до європейських країн.

Потьомкін з шести дітей у родині був єдиним сином. Зберігся переказ, що перед самим народженням сина Дар’я Потьомкіна побачила дивний сон – з неба просто на неї котилося сонце. Вона злякалась і прокинулася. А незабаром народила сина, якому судилося стати однією з найзнаменитіших персон російської історії.

Уже в молоді роки виявилися характерні риси «дивної» натури Потьомкіна. У його житті чергувалися періоди небувалої активності, експансивності, коли він захоплювався сам і надихав усіх навколо своїми ідеями, і часи «відходу в себе». Тоді він надовго зачинявся від усіх, віддавався ліні, чи, навпаки, – завзято читав книги різних авторів, а понад усе класичну і духовну літературу.

У 1756 році юний Потьомкін вступив до першого університету Росії – Московського, відкритого лише роком раніше. Як було прийнято у дворянських дітей, паралельно він почав військову службу – рейтаром у кінній гвардії. На військовій службі він просто числився, хоча й одержував нові чини. Спочатку він цілком справно відвідував лекції в університеті. Вже в 1756 році його нагородили золотою медаллю за успіхи в науках. У числі 12 кращих студентів університету його преміювали поїздкою до Санкт-Петербургу. Враження від столиці, а особливо від розкішного двору цариці Єлизавети, розпалили честолюбні мрії молодого Потьомкіна. Він припинив відвідувати заняття в університеті. Скінчилося це тим, що 1760 року Потьомкіна й іншого в майбутньому відомого діяча – письменника і масона Миколу Новикова – виключили, як сказано в документі, «за лінощі і неходіння в класи».

Сучасники відзначали в характері Потьомкіна суміш лінощів з ретельністю в науках, а особливо тягу до релігії. Він рано вивчив грецьку мову, намагався часто контактувати з духовними особами. Коли його виключили з університету, Потьомкін багато читав і... вів спасенні бесіди з ченцями.

Колишній студент університету прибув до Москви в пошуках щастя і роботи. Потьомкін виявив себе одночасно і знанням служби і своєю зовнішністю. У чині віце-вахмістра він зайняв посаду ординарця при дядькові імператора Петра III Георгові Голштинському. Незабаром одержав черговий чин – вахмістра. Його вперше помітили і почали виділяти.

Зірка Потьомкіна спалахнула в 1762 році. «Випадок» Потьомкіна розпочався саме в той момент, коли в державній верхівці Росії відбувалися воістину революційні події. Скинувши з престолу химерного і недалекого імператора Петра III, 28 серпня 1762 року на престол зійшла його дружина – німецька принцеса Софія-Фредерика-Августа Ангальт-Цербтська. Таке повне ім'я жінки, що ввійшла в історію Росії як Катерина ІІ.

Роль Потьомкіна в державному перевороті донині залишається загадкою. Все, що ми знаємо – Потьомкін згаданий у списку нагороджених за участь у перевороті. Йому дали чин камер-юнкера і підпоручника гвардії, 400 душ кріпаків і срібний сервіз.

Одержавши чин камер-юнкера, Потьомкін став бувати в товаристві імператриці й досить швидко завоював її постійну увагу. Видимо, з його боку виявилося дійсно сильне почуття до Катерини. Імператриця явно почала симпатизувати молодій людині, що виділялася з придворного кола і зовнішністю, і здібностями. Їй подобався характер Потьомкіна – трохи химерний, і в той же час енергійний і цілеспрямований. Потьомкін прославився своїми оригінальними витівками, пов'язаними з порушенням придворного етикету. Розповідають, що він умів підробляти чужі голоси, тобто, говорячи сучасною мовою, пародіювати. Тодішній фаворит Катерини Григорій Орлов розповів про це імператриці. Катерина завела розмову з Потьомкіним, він відповів їй її ж голосом та інтонацією, чим привернув особливу увагу.

Вплив Потьомкіна при дворі став упевнено зростати. Вже в 1763 році спеціально для нього вигадали нову посаду: помічник обер-прокурора Синоду (тобто першої особи церковного відомства). У 1765 році. Потьомкін уже поручник. Його призначили спостерігати за шиттям мундирів для армії. У 1767 році, при скликанні Уложенної Комісії – спроби Законодавчих зборів у Росії – Потьомкін став представником від «іновірців», тобто неросійських неправославних народів імперії. У вересні 1768 році він уже камергер. У 1768, із початком російсько-турецької війни, Потьомкін відразу попросився на фронт. Ця війна багато значила для його кар'єри. Після бою при Хотині він став генерал-майором, ненадовго повернувся до столиці, але в 1771 р. знову виїхав у діючу армію. У 1773 році Потьомкін уже генерал-поручик.

У цей час розпочалося листування між Катериною і Потьомкіним. Це явище унікальне – протягом двадцяти наступних років дві перші особи в державі регулярно обмінювалися листами, в одному абзаці яких обговорювалися справи амурні, а через кілька абзаців – справи найпершої державної ваги. Листування Катерини ІІ і Потьомкіна було повністю опубліковане тільки в 1997 році. Це фоліант у тисячу сторінок.

У березні 1774 р. Потьомкін – підполковник Преображенського полку і член Державної Ради. У квітні одержав польський орден Білого Орла. У липні – губернатор Новоросійської губернії. У грудні 1774 одержав вищий орден Російської імперії(!) – Святого Андрія Первозванного. У тому ж році Потьомкін став графом.

Два сторіччя історики сперечалися, у чому ж причина такого потоку імператорських милостей, пролитого на Потьомкіна з 1774 року. І тільки зовсім недавно була знайдена остаточна відповідь – фаворит дійсно став таємним чоловіком Катерини ІІ. Це переконливо довів у середині 1990-х рр. історик і видавець листування Катерини і Потьомкіна В’ячеслав Лопатін. Таємне вінчання відбулося 8 червня 1774 року, в петербурзькій церкві Святого Сампсонія.

Англійський дипломат Гуннінг писав у травні 1774 року з Петербурга в Лондон: «Потьомкін дійсно набув набагато більше влади, ніж хто-небудь з його попередників». У черговому листі через тиждень він продовжив свою думку: «Хоча в жодній країні улюбленці не піднімаються так швидко, немає прикладів навіть тут сходження такого швидкого, як Потьомкіна».

1774 рік став знаковим для Потьомкіна. Цього року він став керувати південними територіями Росії, власним «віце-королівством», що за наступні двадцять років збільшилося в кілька разів. Цього року він вступив у таємний морганатичний шлюб з Катериною II, перетворившись на фактичного співправителя імператриці Росії.

У часи Катерини ІІ громіздка імперська машина різко розвернулася й вирушила на Південь – завойовувати нові землі і здобувати нових підданих. Там її чекали безкрайні родючі степи, чорноморська смуга з її вигідними кліматичними й економічними умовами.

Через шістдесят – сімдесят років Потьомкін став одним із найпалкіших прихильників південної експансії Росії. Саме він висунув і реалізував програму швидкого завоювання Криму і територій Причорномор’я та Степової України.

Не тільки військові чи економічні переваги манили Росію до південних морів. Були причини ментальні й ідеологічні. Росія одержала колись православ'я і монархічну форму правління з Візантії, яку потім завоювали турки. Константинополь впав у 1453 році й став столицею Османської імперії. Кілька сторіч султани називали Чорне море «внутрішнім озером» своєї імперії.

Константинополь – другий Рим, Москва – третій Рим, а четвертому – не бувати! І в правлячих колах Росії виникає химерна за своєю грандіозністю ідея – відвоювати в турків чорноморське узбережжя, дійти до самого Константинополя, узяти його штурмом і відновити Грецьку Східну (Візантійську) імперію. А хто ж буде імператором? Катерина призначила для цієї мети свого онука, другого сина великого князя Павла. Ім'я хлопчика – Константин – обрали спеціально на честь константинопольських імператорів. Його бабуся, Катерина ІІ, не на жарт захопилась ідеєю посадити його на престол у Константинополі. На честь народження Константина в 1779 році навіть вибили спеціальну медаль із зображенням собору святої Софії в Константинополі.

Вчені вже два сторіччя шукають відповідь на питання – що виникло раніше – ідея активної експансії Росії на Південь («Грецький проект») чи спочатку імперія рушила до Чорного моря, і вже потім, після очевидних успіхів, вирішила не зупинятися на досягнутому.

Біля витоків «Грецького проекту» стояли три особи – сама імператриця Катерина, її таємний чоловік Григорій Потьомкін і багаторічний секретар і помічник імператриці Олександр Безбородько. Основним ідейним натхненником був Потьомкін, тексти для імператриці писав Безбородько.

Фраза «Грецький проект» уперше з'явилася в документах у 1779 році. Англійський посол у Росії Джеймс Гарріс повідомляв своєму урядові в Лондон, що Г. О. Потьомкін «заразив» імператрицю проектом відновлення Візантійської імперії. З 1782 року ідея «Грецького проекту» майже на десять років стала визначальною в зовнішній політиці Росії.

А поки попереду сяяв напівлегендарний Константинополь, російський уряд заходився енергійно брати під свій контроль усю північно-чорноморську смугу, сучасну Південну Україну. Ці землі мусили стати плацдармом для взяття Візантії. Довірити керування цими землями імператриця могла тільки Потьомкіну.

Для приєднання Південної України Росія вела дві кровопролитні війни з турками – у 1768–1774 і 1787–1791 рр. Приєднані землі в офіційних документах одержали назву Новоросії. За іронією долі, остаточні межі Новоросії, облаштовувачем якої був Потьомкін, визначилися через кілька місяців після його смерті, наприкінці 1791 року. (Ясський мирний договір).

Це були землі від Дністра на заході до Дону на сході, з півночі кордоном служили Дніпро і ріка Оріль, з півдня – Чорне море. Ще в 1764 році була створена Новоросійська губернія. У 1774 уклали Кючук-Кайнарджийський мирний договір з турками. По ньому Росії відійшла територія між Бугом і Дніпром, міста Керч і Єнікале в Криму.

Через рік, у червні 1775 році скасовано Запорозьку Січ. Колись Потьомкіна жартівливо прийняли в запорожці під ім'ям «Грицька Нечеси» – козаки не сприйняли його напудрену перуку – обов’язковий елемент моди еліти XVIII століття. Вже на той час неспокійна Січ дуже заважала царському урядові. Не тільки тим, що козаки допомагали бунту Омеляна Пугачова (1773–1775) – на самому Запорожжі теж не раз спалахували бунти. Січ у той період переживала не кращі часи. Колишньої вольниці, у принципі, не залишилося – населення вже поділялося на старшину (знать) і бідних рядових козаків. А скільки вільних земель! Новий виток південної експансії імперії – і колишня «вольниця» розчинилася усередині централізованої держави. Частина козаків розбіглася, а частина... одержала російське дворянство і свій шматочок колишньої общинної козацької землі.

Землі колишньої Січі розділили між двома губерніями – «старою» Новоросійською і наново створеною Азовською. У 1783 році приєднали Крим. Утворили Катеринославське намісництво, і в 1784 році Таврійську область. Така територіальна картина на Півдні залишалася до самої смерті Потьомкіна 1791 року.

Західні (зокрема, англійські) історики часто називають Потьомкіна «віце-королем» Півдня, за аналогією з посадою віце-короля в Британській імперії, що її ввели для зручності керування підлеглими імперії гігантськими територіями на інших континентах. Різниця в тім, що Південна Україна – Новоросія не була на іншому континенті. Але Катерина розуміла, що крім Потьомкіна, ніхто не зможе упоратися з колонізацією такого великого регіону. І вона без коливань віддала керування Причорномор'ям до рук своєї найдовіренішої особи.

Для керування Південною Україною – Новоросією під час роз’їздів Потьомкін створив навіть свій «похідний» чи пересувний двір. Постійної «столиці» не було. Спочатку такою столицею Потьомкін хотів зробити Херсон, потім Катеринослав, потім Миколаїв. Роль «віце-королівської адміністрації» виконувала канцелярія Потьомкіна. Хоча імператриця сама видавала велику кількість указів, що стосувалися Півдня України, Потьомкін керував регіоном за допомогою особливих указів – «ордерів». Саме в цих ордерах зважувалися основні кадрові, економічні й інші питання.

Негласним правителем адміністрації «ясновельможного» був його багаторічний секретар Василь Степанович Попов. Професіоналізм останнього був настільки високим, що після смерті Потьомкіна Катерина взяла його до себе особистим секретарем. Попови теж мали свою маленьку столицю – це Василівка – нині місто в Запорізькій області. Дотепер тут збереглися будівлі резиденції – «замку Попових».

Чіткої програми заселення й освоєння краю не було. Багато питань доводилося вирішувати поспіхом, не дуже продумано. Однак загальні цифри розвитку краю за Потьомкіна дійсно вражають. На території Запорозької Січі до 1775 року проживало, за офіційними підрахунками, близько 100 тисяч осіб. Після смерті Потьомкіна в краї нараховувалося до 800 тисяч населення. Колонізація носила суперечливий соціальний та етнічний характер. Частина автохтонного населення була обернена на кріпаків. Велика частина нових жителів – і вільних, і кріпосних – прибула з Лівобережної України та з російського Нечорнозем'я. У краї освоїлися і десятки тисяч іноземців – євреї, німці, французи, італійці, шведи, албанці та інші народи.

Потьомкін особливо відзначився створенням нових міст. Зараз здається само собою зрозумілою ціла мережа потужних міст на Півдні України – промислових, адміністративних і культурних центрів. Коли території ці ввійшли до складу Росії, великих міст тут не було взагалі, тільки фортеці. Виняток складав Крим, але його міста являли собою типові східні поселення з хаотичною забудовою і були мало придатні до виконання своїх функцій у нових умовах. Потьомкін заходився стимулювати утворення нових міст, спрямовував і курирував їхній подальший розвиток. Як правило, усі міста створювалися за єдиною моделлю і будувалися за заздалегідь продуманим і затвердженим планом. «Міську революцію» в Причорномор’ї досить часто порівнюють з урбанізацією Заходу Сполучених Штатів у XIX столітті.

Почався грандіозний містобудівний експеримент, у якому, як у краплі води, відбилася натура Потьомкіна. Його ідеї часто називають «гігантоманією», говорячи про те, що хотіли здійснити, однак з різних причин не зуміли. Але й за життя Потьомкіна встигли зробити дуже багато. Ось список великих міст, заснованих під особистим керівництвом Потьомкіна: 1776 – Катеринослав на лівому березі Дніпра; 1778 – Херсон; 1779 – Маріуполь; 1783 – Севастополь; 1784 – Сімферополь; 1787 – Катеринослав на правому березі Дніпра; 1789 – Миколаїв.

Нові міста, як правило, одержували імена з грецьким підтекстом. «Поль» грецькою – місто. У цьому була своя логіка. Подібно стародавнім грекам, які дві з половиною тисячі років тому освоювали чорноморські береги, що побудували Херсонес, Пантікапей, Ольвію, під керівництвом Потьомкіна забудовувалися і заселялися нові «поліси». Деякі з них потім переросли в мегаполіси.

Потьомкін обґрунтовував перед Катериною необхідність будівництва міських поселень, адміністративні, економічні і торгові «вигоди». Катерина II, видаючи відповідні розпорядження, обов’язково спиралася на думку Потьомкіна. Відомо, що князь особисто вибрав місце для Катеринослава II, Миколаєва, Вознесенська і Херсона. В умовах доволі мінливої геополітичної ситуації змінювалося і призначення міст. Функції міста прямо залежали від його вигідного місця розташування. Під керівництвом Потьомкіна працювали талановиті архітектори, інженери, що розробляли проекти міст і окремих ансамблів. У процесі будівництва князь надсилав ордери з конкретними вказівками (найчастіше це не входило в його прямі обов’язки).

Зрозуміло, що Потьомкін діяв і в особистих, «корисливих» інтересах. Значна частина краю складала його особисті володіння. Приміром, всесвітньо відомий острів Хортиця. Потьомкін належав до того кола людей, які, в принципі, не цуралися збагачуватися за державний рахунок, але намагалися робити так, щоб приносити і чималу користь державі.

Кілька міст на Півдні України можуть претендувати на звання улюбленого дітища Потьомкіна: Херсон, Катеринослав, Миколаїв. «Віце-король» хотів облаштувати собі місто-резиденцію. Ідея завжди була одна – одночасно південна столиця Росії і столиця південного «віце-королівства» Потьомкіна. Така собі «провінційна метрополія». Задум цей здійснився лише один раз – з будівництвом Катеринослава.

Херсон заснували в 1778 році. Спочатку сподівання були райдужними – головна морська база і торговельний центр. Незабаром з'ясувалося, що русло Дніпра перед гирлом надто мілководне і не пристосоване для заходу великих суден. Та й болотистий клімат місцевості виявився не занадто здоровим.

У 1789 році Потьомкін заснував ще одне нове місто – головну верф для Чорноморського флоту. Це був Миколаїв – теж розташований біля самого моря, в гирлі ріки Південний Буг. Це місто згодом розвинулося в більший центр, ніж Херсон. Існує навіть легенда, що Потьомкін перед смертю заповідав себе поховати в «улюбленому Миколаєві» (похований у Херсоні). Але столицею Півдня Миколаїв так і не став. Знаменита «Південна Пальмира» – Одеса – заснована вже після смерті Потьомкіна, у 1794 році, на місці середньовічної фортеці Хаджибей.

Доля Катеринослава більш драматична, схожа на роман, повна запаморочливих злетів і несподіваних падінь. Ідея заснувати могутній міський центр у Дніпровському Надпоріжжі дійсно спала на думку Потьомкіну ще в 1770-х роках. У той час ще не було остаточно зрозуміло, чи закріпиться Росія на чорноморському узбережжі. Адже ще не був узятий Крим. Тому губернський центр, а потім і третю столицю імперії вирішено було розмістити на видаленні від узбережжя.

Спочатку місто Катеринослав почали будувати на лівому березі Дніпра, у восьми верстах від впадіння в Дніпро річки Самари. Перший Катеринослав проіснував короткий час, з 1776 по 1783 рік. Сьогодні на цьому місці – велике водосховище на Самарі, а незатоплені території селища Самарівка на околиці Дніпропетровська використовуються під садибні ділянки.

Незабаром саме Потьомкін умовив Катерину перенести місто на інше місце. Це сталося через низку причин – географічну незручність, невдалий клімат, котрий створював загрозу епідемій. Але найголовніше – в 1783 році було приєднане до Росії Кримське ханство, військова загроза для степових територій майже зникла. Старе місто-фортеця, яким був Катеринослав Перший, вже не відповідало вимогам часу.

Для будівництва Катеринослава на Дніпрі Потьомкін обрав правий берег – величезну гранітну гору в закруті Дніпра, де ріка повертає майже на 90 градусів. Іншого такого місця немає ніде протягом усієї течії Дніпра. А які панорами! Місто домінує над навколишньою місцевістю.

У середині 1780-х років Г. О. Потьомкін створив цілу систему поглядів на призначення та розвиток майбутнього Катеринослава. Його ідеї склали програму утворення й розвитку Катеринослава, яка концептуально викладена в документі під назвою «Начертание города Екатеринослава», написаному Г. О. Потьомкіним 6 жовтня 1786 році.

Генеральна ідея «Начертания» – збудування «ідеального» міста – центру управління колонізаційними процесами на Півдні імперії відповідала вимогам часу, втіливши європейські досягнення в галузі теорії містобудування й проблем міського розвитку епохи Просвітництва. Ця ідея визначила вибір території й функції міста й обумовила його архітектурно-планувальне вирішення.

Наприкінці XVIII ст. Катеринослав замислювався як третя столиця Російської держави, економічний, адміністративний і культурний центр Новоросії. Відповідно до цього, програма Г. О. Потьомкіна висувала на перший план питання, пов’язані з адміністративною, економічною, культурною функціями міста, а не з військово-оборонною. «Начертание» визначало основні функції та досить промовистий перелік головних споруд міста: собор, подібний до «святого Павла, що неподалік Рима», будівлі судових установ, торговельні ряди з біржею, театр, «палати» генерал-губернаторські, архієпископство з дикастерією та школою, інвалідний будинок і аптека, будинки губернатора, віце-губернатора, дворянських зборів, фабрики суконна та шовкова, університет і музична академія.

Отже, Г. О. Потьомкін розробив цілу програму створення та розвитку міста Катеринослава. Передбачалися: 1) розробка та реалізація архітектурних проектів міста й окремих споруд; 2) розвиток економіки міста шляхом створення потужних промислових підприємств; 3) перетворення Катеринослава на культурний і просвітницький центр Південного краю.

Потьомкінська ідея «південної столиці» стала керівною для архітекторів Катеринослава ІІ. Місто одержало чітке класичне планування – прямі лінії вулиць, квадрати площ. Амбіційним спорудам й архітектурним ансамблям. Катеринослава дійсно призначена була «блискуча майбутність», як висловлювалися сучасники.

У філософській думці епохи Просвітництва «ідеальним» вважалося місто, збудоване, виходячи не з суто утилітарних прагнень, а за канонами класицистичного стилю, з регулярним плануванням, строгістю форм і композицій будівель, відсутністю значних укріплень та наявністю великих масивів зелених насаджень.

13 жовтня 1786 року офіційно затверджений перший генеральний план Катеринослава. Його автором був запрошений Потьомкіним Клод Геруа французький архітектор, академік Паризької Академії та Російської Академії мистецтв. Центр міста запроектований на пологій вер­шині пагорбу, де розташована головна міська площа з собором та адміністративними й громадськими спорудами.

У 1787 року з початком російсько-турецької війни більша частина коштів, виділених для будівництва Катеринослава, направлена для потреб фронту. Г. О. Потьомкін прийняв рішення внести корективи до генерального плану міста. У 1788 році він наказав «виписати» з Петербурга свого улюбленого архітектора І. Є. Старова та доручив йому керівництво плануванням міста. І. Є. Старов – автор шедеврів російського класицизму XVIII ст., Троїцького собору Олександро-Невської лаври та Таврійського палацу у Санкт-Петербурзі.

На замовлення Г. О. Потьомкіна І. Є. Старов створив два варіанти генерального плану Катеринослава, останній з яких Катерина ІІ затвердила 23 лютого 1792 року як генеральний план міста.

Генеральний план Катеринослава І. Є. Старова реалізував концепцію так званого відкритого міста з повною відсутністю військово-фортифікаційних споруд (на відміну від проекту К. Геруа). Він втілив прагнення до ясної регулярної структури міста і вдало врахував природні умови місцевості. Завдяки цьому генеральний план 1792 року, розроблений на основі попередніх варіантів, став основою подальшого планувального розвитку Катеринослава.

Громадський центр міста зайняв центр пагорбу. Тут розташовувалися палац намісника, Преображенський собор, головна площа і проспект завширшки 60 сажнів («Гульбище Средней улицы»). На найвищій точці пагорба Старов (як і Геруа) запланував собор – архітектурну домінанту Катеринослава. У порівнянні з попередніми проектами, територія міста збільшувалася за рахунок придніпровської частини (забудова Половиці), однак центральне значення традиційно зберігалося за нагірною частиною. Оточена широким бульваром, вона отримала п'ятикутну форму. Собор оточувала велика за розмірами площа (прообраз сучасної Жовтневої пл.), де передбачалося розмістити намісницьке правління, а за ним – напівкруглу торгову площу. Три променя вулиць сходилися до іншої напівкруглої площі у північно-східній частині пагорба (сучасна пл. Шевченка), яку завершував палац Г. О. Потьомкіна, зведений І. Є. Старовим у 1787–1789 роках.

Чітке і ясне планування Катеринослава, в основу якого покладена трипроменева система, стало зразковим для планування інших міст. Проект Старова вплинув на весь наступний процес планування і забудови Катеринослава. Основні його положення, в першу чергу, розвиток міста уздовж Дніпра, збереглися і в сучасному Дніпропетровську.

Програма Г. О. Потьомкіна передбачала також масштабні ініціативи в економічній і культурній галузях, зокрема заходи зі створення економічного підґрунтя для розвитку Катеринослава. Ордером від 10 жовтня 1786 року намісник доручив будівництво міста губернатору І. М. Синельникову, виділивши для цього 200 000 крб.

Розуміючи необхідність створення промислових підприємств у місті, яке в силу географічного розташування не могло бути значним торговельним центром, Г. О. Потьомкін стимулював утворення фабрик. 1786 року він влаштував велику суконну фабрику у власному містечку Дубровні Могилевської губернії під назвою «Катеринославської», що мала бути переведена до Катеринослава. На момент смерті князя існували «Катеринославські» фабрики: сукняна в Дубровні, «шовкових матерій» у Купавні та «чулошна» у Кайдаках. За життя Г. О. Потьомкіна встигли здійснити тільки загальну підготовку до будівництва фабрик: обрали місце, визначили приблизні параметри виробництва. Уже після його смерті, 14 травня 1792 року, Катерина ІІ наказала відпустити на фабрики 326 458 руб. та вимагала перевести й облаштувати їх між Катеринославом та Новим Кодаком. Не відповідає дійсності усталене твердження про 12 фабрик. В місті мали зосередитися 8 фабрик: сукняна, годинникова і позументна – з Дубровни, шовкова – з Купавни, панчішна – з Нових Кайдак; а також нововлаштовані – стрічкова, паперова і свічкова. Катеринославські фабрики були відкриті на новому місці тільки у 1794 році та існували до середини 1830-х років.

У 1784 році Г. О. Потьомкін подав Катерині ІІ прохання щодо заснування у Катеринославі Академії наук та мистецтв. Незабаром імператриця видала указ від 4 вересня 1784 року про заснування університету: «повеліваємо заснувати університет, в якому не тільки науки, але й мистецтва викладатися мають бути». Г. О. Потьомкін прохав виділити додаткові кошти та міркував, що в Катеринославському університеті буде також навчатись молодь із Польщі, Греції, Валахії та Молдавії. Указом 13 жовтня 1786 року Катерина ІІ призначила фінансування університету «з академією мистецтва та музики, з хірургічним та народним училищами» у розмірі 60 000 карбованців на рік.

Отже, своїм указом Катерина ІІ заснувала в ще не заснованому місті університет – другий у Росії. Перший заснувала імператриця Єлизавета Петрівна в 1755 році в Москві. А от «академія музична», про яку сказано в указі Катерини – мала бути перша в Росії консерваторія! Цікаво, що перші консерваторії в країні відкрилися в Москві та Санкт-Петербурзі лише через 80 років. Усім цим планам не призначено було здійснитися – університет у місті з'явився в 1918 році, а консерваторія... тільки в 2005.

Разом зі стимулюванням утворення і визначенням джерел фінансування культурно-освітніх закладів Г. О. Потьомкін особисто брав участь у формуванні системи наукових кадрів. Для викладання в університеті він (як свідчать ордери) залучив досвідчених спеціалістів: Джузеппе Сарті, призначеного директором музичної академії; професора Василя Ліванова, «для викладання науки домоводства»; випускників Петербурзької академії мистецтв, живописців Василя Неретіна та Михайла Бухарова; французького історіографа де Гюена; архімандрита Іраклія, для викладання грецької мови; надвірного радника Гібала, придворного музиканта Хандошкіна. У архієпископа Євгена Булгариса була придбана бібліотека, після смерті Г. О. Потьомкіна розподілена між Казанським університетом та Катеринославською гімназією.

Після 1791 року питання про створення Катеринославського університету було швидко зняте з порядку денного, всі заходи у цьому напрямку згорнуті; кошти на створення університету та інших науково-педагогічних установ витрачено на різні потреби. «Жалування» фахівцям, запрошеним до так і не відкритого університету, продовжували виплачувати нерегулярно ще декілька років. У 1792 році складений проект утворення у Катеринославі замість університету педагогічного інституту, але й він не був реалізований. Своєрідним «правонаступником» університету можна вважати губернське училище, відкрите у Катеринославі 1793 року.

Уже після смерті Потьомкіна місто одержить у спадщину його бібліотеку, а з похідної друкарні, що знаходилася при Потьомкіні в його численних переїздах, зробили першу стаціонарну міську друкарню. У 1793 році В. С. Попов передав друкарню наміснику В. В. Коховському, котрий, у свою чергу, віддав її у розпорядження Приказу громадської опіки, а незабаром – губернському правлінню. Оскільки Приказ підпорядковувався губернаторові, можливо, брошура видана за його ініціативою. У 90-х рр. XVIII ст. друкарня друкувала урядові накази, почала видавати книги. Перша з них, «Наставление сыну» – написана місцевим поміщиком В. Золотницьким, – вийшла друком у 1796 році. У 1800 році вийшло друком «Начальное учение французского языка» Ф. Заставського. Отже, Г. О. Потьомкіну Катеринослав зобов’язаний появою друкарні та, внаслідок цього, поширенням книжної культури, хоч і у вельми скромних розмірах.

Головним результатом потьомкінської програми стало утворення Катеринослава ІІ після юридичного його заснування в указі Катерини ІІ від 22 січня 1784 року. Офіційний акт заснування відбувся у 1787 році, під час знаменитої південної подорожі Катерини ІІ. Імператриця 9 (20) травня 1787 року вранці прибула до пагорбу неподалік слободи Половиці для закладки Преображенського собору. Під час урочистої церемонії вона, австрійський імператор Йосиф ІІ Габсбург, Г. О. Потьомкін та інші офіційні особи заклали перші камені першої споруди Катеринослава.

У 1789 році Катеринослав на Дніпрі став фактичним центром Катеринославського намісництва. До цього з 1784 року намісницькі установи знаходились у місті Кременчуці. Г. О. Потьомкін 22 травня 1789 р. повідомив Катерині ІІ, що «приїхавши до Кременчука… знайшов його весь у воді… наказав переходити правлінням у Новий Катеринослав», котрий знаходився на початковому етапі будівництва. Але чим ширше розгортались воєнні дії, тим більше скорочувалися обсяги будівництва новозаснованої столиці краю. Архієпископ Гавриїл (Розанов) відзначив: «Для Катеринослава війна була не тільки непотрібна, але й шкідлива».

6 жовтня 1791 року Г. О. Потьомкін раптово помер у бессарабському степу по дорозі з міста Ясс (столиця Молдавії) до Миколаєва. Його раптова смерть негативно позначилася на розвиткові Катеринослава. Яка ж частина потьомкінської програми розвитку міста втілилася у життя? По-перше, протягом середини 1780 – початку 1790-х рр. утворене місто Катеринослав ІІ. По-друге, створені проекти забудови міста, завдяки яким сформувалася сучасна планувальна система центру Катеринослава-Дніпропетровська. По-третє, побудований комплекс фабрик, існування яких у 1794–1837 роках слугувало важливим чинником розвитку Катеринослава. По-четверте, матеріальна та наукова база так і не відкритого Катеринославського університету склала важливе підґрунтя для відкриття училища та гімназії й становлення Катеринослава як культурного центру.

Разом з цим, об’єктивні труднощі з реалізацією потьомкінської програми, які виникли у перші роки становлення Катеринослава, засвідчили, що повністю збудувати нове місто відповідно первісного задуму виявилося неможливим. Програма Г. О. Потьомкіна ґрунтувалася на невиправдано оптимістичних сподіваннях щодо реалізації «грецького проекту». Дійсно, багато чого в програмі було привнесене фантазіями князя, які в подальшому не змогли реалізуватися. Слушною є думка Д. І. Багалія, «невдача пояснюється тим, що хотіли штучно, одним росчерком пера, створити те, для чого потрібні були місцеві умови…».

Південною столицею імперії Катеринослав так і не став, хоча і сформувався й ціле століття існував як звичайне губернське місто. У чомусь Потьомкін занадто переоцінив свої можливості, але в головному мав рацію – нове місто не відразу, але завзято довело свою життєздатність, поступово розкрило свій урбаністичний потенціал.

Здається, ще при заснуванні міста за потьомкінською моделлю була закладена і специфіка катеринославсько-дніпропетровських владних структур. Потьомкін хотів зробити Катеринослав місцеперебуванням двору свого негласного «віце-королівства». Пересувний двір князя нарешті мав осісти на місце. Встигли побудувати тільки палац над Дніпром, але ясновельможний у ньому так не побував.

Двір намісника не зміг осісти в Катеринославі. Але відчуття владної самодостатності збереглося і надалі вилилося у формуванні в місті своїх особливих владних структур, які, будучи частиною системи більш високого порядку, завжди мислили самодостатньо, представляючи інтереси не тільки міста, але й цілого регіону. «Індекс впливу» міста на процеси в регіоні й у країні із самого початку був заданий на порядок вищий, ніж будь-якого провінційного, навіть розвинутого міського центра. «Катеринославське лобі» сформувалося і виявило себе вже в Державній Думі Російської імперії на початку ХХ століття, коли навіть главою російського парламенту став катеринославський землевласник Михайло Родзянко. Ну, а «дніпропетровські клани» другої половини ХХ століття, здається, давно стали «притчею во языцех». Брежнєв, Щербицький, Кучма, Лазаренко… Ці постаті відомі, крім усього іншого, своєю неоднозначністю, суперечливістю у поглядах та діях. Але всі вони є продуктами міських структур, задуманих та сформованих під керівництвом Потьомкіна.

Секрет успіху Катеринослава ґрунтується на двох «китах»: унікальному географічному розташуванні і не менш оригінальній моделі розвитку, заданій Потьомкіним для нового міста. Місто побудоване в «серединному вузлі» причорноморських степів. Вузол перед порогами завжди був своєрідним ключем для володіння всією місцевістю. Зараз Дніпропетровськ рівновіддалений від донецького вугілля і криворізької руди і є ефективним розподільним центром матеріальних і людських ресурсів, грошових потоків на всій території Південного-Сходу України.

Яворницький мав рацію – особистість Потьомкіна стала одним із своєрідних архетипів дніпровського мегаполіса. Характер засновника і його ідеї, що колись визначили основні вектори міського розвитку, сьогодні продовжують впливати на міську історію.

Максим Кавун



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка