Моє Придніпров’я



Сторінка14/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Література:

Брикнер А. Г. Потемкин.– М.: ТЕРРА, 1996.– 304 с.: ил.

Григорий Александрович Потемкин (1739–1791) // Стародубов А. Ф., Самодрыга В. В., Иванов С. С. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск) по литературе и воспоминаниям.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 267–270.

Дніпропетровськ: Віхи історії: Навч. посібник / Упорядн.: А. Г. Болебрух, С. А. Квітка.– Дніпропетровськ: Грані, 2001.– 256 с.

Екатерина ІІ и Г. А. Потемкин: Личная переписка. 1769–1791 / Изд. подгот. В. С. Лопатин.– М.: Наука, 1997.– 992 с.

Кавун М. Е. Заснування та становлення Катеринослава як губернського центру (остання чверть XVIII – перша половина ХІХ ст.) // Історія міста Дніпропетровська / За наук. ред. А. Г. Болебруха.– Дніпропетровськ: Грані, 2006.– Розділ ІІ.– С. 77–128.

Кавун М. Э. Долгий век Екатеринослава (конец XVIII – середина XIX века) // Днепропетровск. Архитекторы / Н. П. Андрущенко, М. Э. Кавун, Н. А. Лопатюк и др.– К.-Днепропетровск: Издательский дом «А+С», 2006.– С. 10–50.

Полонська-Василенко Н. Д. Нездійснений архітектурний проект (До історії Катеринослава) // Полонська-Василенко Н. Д. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.– Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1967.– Т. ІІ.– С. 170–177.

Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский: Ист.-архит. очерк.– Днепропетровск: ДИСИ, 1974.– 96 с.

Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– 304 с



Греческий проект– С. 42–47.

Екатеринославское намесничество – С. 38–41.

Шатров М. Город на трех холмах: Книга о старом Екатеринославе.– 2-е изд.– Днепропетровск: Промінь, 1969.– 416 с.

Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава.– Дніпропетровськ: Промінь, 1989.– 197 с.: ил.

* * *


Кавун М. Светлейший князь Потемкин державный муж // Недвижимость в движении.– 2006.– 26 июля.– С. 10–11.

Кавун М. Светлейший князь Потемкин. "Вице-король" ЮГА: // Недвижимость в движении.– 2006.– 2 авг.– С. 10–11.

Кавун М. Светлейший князь Потемкин. Благородный хитрец? // Недвижимость в движении.– 2006.– 9 авг.– С. 10–11.

Кавун М. Светлейший князь Потемкин. «Отец-основатель» Екатеринослава // Недвижимость в движении.– 2006.– 16 авг.– С. 10–11.

* * *

Потьомкін Григорій Олександрович (біля 1739–1791рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.–2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 10–11.



12 жовтня 1899 року – у м. Катеринославі відкрито Вище гірниче училище – найперший ВУЗ регіону. Нині – Національний гірничий університет України (110 років від дня заснування).
Перший вищий навчальний заклад Придніпров’я
Виповнюється 110 років від часу появи в нашому краї першого вищого навчального закладу, який нині має назву Національного гірничого університету. Відомо, що спроби створення вищого навчального закладу на теренах Південної України були зроблені ще у кінці XVIII ст. (проект університету на Монастирському острові в Катеринославі, проект педагогічного інституту в Кременчуці І. В. Бебера). Але через відсутність у тому нагальної потреби та велику витратність коштів вони не мали успіху. Протягом ХІХ ст. кадри освічених людей для Катеринославської губернії забезпечував, головним чином, Харківських університет, а з 1865 р.– ще й Новоросійський (Одеський).

Становище різко змінилося після селянської реформи 1861 р. в Російській імперії, особливо в останній чверті століття, коли Донецький басейн вийшов на перше місце в державі за видобутком кам’яного вугілля, а Криворізький басейн – за видобутком високоякісної залізної руди. У 1884 р. у Катеринославі був збудований залізничний міст через Дніпро, і Катерининська залізниця з’єднала вугільний Донбас та залізорудний Кривбас, що сприяло різкому піднесенню промисловості на Півдні України. Інтенсивне залізничне будівництво та державні замовлення на виготовлення рейок і розвиток залізничного транспорту сприяли піднесенню гірничодобувної та металургійної промисловості. У 1870 р. в широких масштабах розпочався видобуток солі в Бахматі (нині – м. Артемівськ), що дозволило країні взагалі припинити імпорт цієї продукції. У 1883 р. було відкрито Нікопольське родовище марганцю.

Виникнення акціонерних товариств, чавуноливарних, сталеплавильних і рейкопрокатних заводів було характерною ознакою часу. Швидкий промисловий розвиток краю вимагав кваліфікованих інженерно-технічних кадрів вищої та середньої ланки. Рудничних техніків готувала Лисичанська штейгерська школа, проект перенесення якої до Катеринослава активно обговорювався в галузевій пресі у середині 90-х років. Зростаючу потребу в кадрах вищої кваліфікації вже не міг забезпечити Петербурзький гірничий інститут, хоча також обговорювалося питання про збільшення кількості його студентів. Відкриття спеціалізованого вищого навчального закладу на Півдні України перетворилося в нагальну справу.

Дискусія з приводу місця розташування спеціалізованого навчального закладу для забезпечення рудників і заводів інженерами та його статусу (інститут чи училище) розгорнулася у 1895 р. і тривала кілька років паралельно з офіційним вирішенням цього питання. Претендентами на відкриття навчального закладу гірничо-заводського напрямку були Київ, Тифліс, Казань, Миколаїв, Орел, Харків і Катеринослав. У підсумку, переміг Катеринослав, котрий був центром вугільної, гірничодобувної і металургійної промисловості Півдня. Та й кавказька нафта і багатий мінеральними ресурсами Крим були не надто віддаленими від нього. Тут вже існувало й Гірниче управління Південної Росії, зацікавлене у відкритті технічного вищого навчального закладу. Не останню роль відіграла й активність місцевої влади (зокрема, міського голови Івана Гавриловича Грекова) та готовність місцевих меценатів з числа промисловців, купців, банкірів надати значні асигнування на діяльність навчального закладу.

4 червня 1899 р. цар підписав затверджене кількома днями раніше Державною Радою „Положення про Катеринославське Вище гірниче училище”. Термін навчання в ньому визначався 3,5 роками. Училище фактично було напіввищим навчальним закладом, оскільки передбачалося присвоєння випускникам звання техніка, а не інженера.

Директором КВГУ був призначений випускник Петербурзького гірничого інституту гірничий інженер Сергій Миколайович Сучков, котрий на той час працював у Харкові і був редактором-видавцем галузевого часопису З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії „Горно-Заводской Листок”. На посаді директора КВГУ він працював протягом 9-ти років, зробивши дуже багато у справі розвитку навчального закладу, можливо, в один із найскладніших періодів його історії. Адже готових приміщень для організації навчального процесу не було. Перші два роки заняття мали здійснюватися в Потьомкінстькому палаці (нині – Палац студентів ДНУ), наданому КВГУ за постановою губернського дворянського зібрання, якому він на той час належав. Кімнати треба було пристосувати під аудиторії і кабінети для практичних занять.

Спорудженням власних приміщень КВГУ опікувався створений ще влітку 1898 р. „Комітет для збору пожертв і спорудження будинків Катеринославського Вищого гірничого училища”, очолений губернатором. Проектування ж навчальних корпусів було доручено академіку архітектури О. М. Бекетову, який працював у Харківському технологічному інституті. За проектом цього талановитого архітектора у 1899–1901 рр. споруджено два кам’яних корпуси КВГУ – головний, фасад якого виходив на Соборну площу. Та хімічний (нині – корпус № 2 НГУ по вул. Олеся Гончара). Обидва корпуси, збудовані у стилі так званого „вагнерівського модерну”, нині є пам’ятками архітектури нашого міста. Третій навчальний рік КВГУ вже проводило у власних приміщеннях. На той час були збудовані одноповерхові власні лабораторії, майстерні та бібліотеки (при кабінетах за спеціальностями).

Директор С. М. Сучков передав Училищу 2 571 книгу та періодичні видання. Чим поклав початок бібліотеці, яка нині є однією з найбагатших у місті за своїми фондами. Він звернувся з проханням до Петербурзького гірничого інституту, Гірничого Департаменту та З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії з проханням надіслати мінералогічні колекції для створення Мінералогічного музею як навчальної бази для студентів. Однак життя і діяльність С. М. Сучкова на сьогодні залишається дуже мало вивченим.

Для новоствореного навчального закладу тоді все було вперше. Перше засідання Ради КВГУ відбулося на початку вересня 1899 р. Вперше було здійснено набір студентів за результатами конкурсних іспитів, які витримали 77 абітурієнтів. Між іншим, серед них були майбутні професори інституту А. П. Виноградов, Г. Є. Євреїнов, Й. І. Танатар.

Перший викладацький склад був представлений ординарними професорами В. В. Куріловим та Д. М. Синцовим, екстраординарним професором Л .А. Ячевським, штатними викладачами А. Ф. Родзевичем-Білевичем, священиком о. Д. Страховським та позаштатними викладачами І. С. Яхонтовим, В. П. Степановим і В. А. Татариновим. Але вже в перші десять років тут працювали видатні вчені, які прославили КВГУ (згодом – інститут) створеними ними науковими школами і відкриттями, були на передових рубежах вітчизняної науки і практики швидкого технічного вдосконалення гірничої та металургійної промисловості. Серед них можна назвати професорів О. М. Терпигорєва, М. О. Павлова, Л. М. Фортунато, Я. І. Грдину, М. Й. Лебедєва, М. М. Протодьяконова, П. М. Леонтовського, П. Г. Рубіна, М. М. Федорова, В. О. Гуськова. Дещо пізніше тут стали працювати Л. В. Писаржевський та О. М. Динник. Кожен етап в історії цього вищого навчального закладу позначений новими іменами і новими науковими досягненнями.

Спочатку професорсько-викладацький склад формувався за рахунок випускників Петербурзького гірничого інституту, Московського університету, Харківського технологічного інституту, але вже з 1904 р. він став поповнюватися власними талановитими випускниками, які згодом прославилися як видатні вчені і педагоги. Зауважимо, що викладачі, як правило, тоді добре володіли 2–3-ма іноземними мовами, мали широкі можливості для зарубіжних наукових відряджень (на стажування, наукові виставки промислових досягнень, конференції), читали зарубіжну спеціальну періодику і друкували там свої статті та рецензії.

Офіційне урочисте відкриття діяльності КВГУ відбулося 30 вересня (12 жовтня – за н. ст.) 1899 р. у Потьомкінському палаці. Власне, розпочалася буденна навчальна і наукова робота. Характерно, що і навчальний процес, і наукові розвідки вчених КВГУ були тісно пов’язані з виробництвом. У навчальному процесі кількість годин, відведених під практику на рудниках і заводах, суттєво перевищувала терміни викладання теоретичних курсів.

Якісна фахова підготовка студентів, з одного боку, та постійні клопотання керівників КВГУ і міста про підвищення статусу навчального закладу – з іншого, мали своїм наслідком спочатку рішення уряду в 1903 р. про 4-річний термін навчання та надання випускникам КВГУ звань рудничного інженера та інженера-металурга, а влітку 1912 р.– про перетворення КВГУ на Катеринославський гірничий інститут.

Стосовно навчального процесу першого періоду в історії сучасного Національного гірничого університету зазначимо також, що навчання було справою досить важкою і дорогою. Тому кількість випускників значно відрізнялася від кількості тих, хто у відповідному році став студентом. Наприклад, перший випуск у 1903 р. склав лише 17 чоловік. Другий – 20 (з 70-ти прийнятих). Студенти також через матеріальні причини брали академічні відпустки, котрі іноді продовжувалися по кілька років. Частина студентів була втягнута в політичні події, що призводило до дезорганізації навчання, арештів активістів, відрахування з числа студентів. Через революційні події у 1905 р. в КВГУ взагалі не було випуску, а в 1906 р.– випускників було лише 8. Проте, попри всі перешкоди, Гірничий інститут готував фахівців для гірничої та металургійної промисловості, вчені створювали підручники з урахуванням найновіших досягнень науки і техніки – власних і зарубіжних та вітчизняних колег, здійснювали наукові дослідження.

Суттєвою ознакою КВГУ була також його культурно-просвітницька місія в місті та губернії. Адже завдяки вченим КВГУ у 1901 р. було створене Катеринославське Наукове Товариство, яке ініціювало відкриття місцевого краєзнавчого музею (нині – Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І. Яворницького) і запрошення професора Д. І. Яворницького на посаду його директора, та створення у 1903 р. Катеринославської губернської вченої архівної комісії, активними членами якої були відомі українські вчені і громадські діячі Д. І. Дорошенко, В. О. Біднов, А. С. Синявський, Я. П. Новицький та інші. До XIII Археологічного з’їзду в Катеринославі (серпень 1905 р.) вчені КВГУ разом з місцевими істориками і етнографами підготували за редакцією професора хімії В. В. Курилова солідне видання „Сборник статей Екатеринославского Научного Общества по изучению края”. У „Природничо-історичному відділі” цього збірника надруковані розлогі статті професора мінералогії А. В. Лаврського про геологію Катеринославської губернії, фізика К. І. Котєлова про клімат губернії, природознавця І. Я. Акінфієва про рослинний світ губернії та В. В. Курилова про ґрунти краю.

Напередодні буремних років революції та громадянської війни вчені Катеринославського гірничого інституту ініціювали відкриття у місті Вищих жіночих курсів (1916 р.), на яких потім деякі з них працювали за сумісництвом. Цим було покладено початок виникненню інших вищих навчальних закладів у місті. На початку 1917 року тут відкрився приватний Політехнічний інститут, який невдовзі (1918 р.) отримав іншу офіційну назву – Катеринославський єврейський науковий інститут. Його директором став професор КГІ С. О. Заборовський, а за сумісництвом читали лекції професори І. Є. Огієвецький, Л. В. Писаржевський, О. М. Динник, Я. І. Грдіна та інші викладачі. У 1918 р. виник Катеринославський університет, і вчені КГІ взяли активну участь в організації його навчального процесу та наукової роботи (Л. В. Писаржевський, О. М. Динник, Л. Л. Іванов, Й. І. Танатар та інші. Власне, ця сторінка в історії Національного гірничого університету – надання його матеріальними і людськими ресурсами життя 25-и вищим навчальним закладам, науково-дослідним інститутам, галузевим лабораторіям союзного значення – є абсолютно унікальною.

Після більш ніж дворічну перерву в навчальному процесі через воєнні дії і розруху Катеринославський гірничий інститут відновив свою діяльність фактично лише у 1921 р. Хоча КГІ існував і діяв як установа, навіть більше – у 1918 р. було відкрито два нових відділення – маркшейдерське і геологорозвідувальне. У 1921 р. створено механічний факультет, що складався з двох відділень – гірничо-заводського і електромеханічного. Тоді ж у відповідності з декретом про організацію робітничих факультетів при всіх вищих навчальних закладах такий факультет було відкрито при КГІ. Його очолив активний учасник революційних подій у Катеринославі ще з 1905 р. професор В. М. Маковський.

20-ті роки в історії навчального закладу характеризувалися відкриттям нових спеціальностей, що диктувалося потребами промисловості. У вивченні і освоєнні природних ресурсів країни, зокрема Донецького і Криворізького басейнів, провідну роль відігравали вчені Гірничого інституту. Вони входили також до різних комісій і комітетів, пов’язаних з промисловістю не лише Катеринославщини (Дніпропетровщини), але й України та СРСР, вони виступали в ролі офіційних консультантів у різних галузях промисловості. Це був і час значних наукових досягнень вчених Гірничого інституту.

У 1924 р. КГІ відзначив свій 25-літній ювілей. На той час він мав кілька приміщень, 35 кабінетів і лабораторій, 2 бібліотеки. На трьох його факультетах – гірничому (з гірничим і геологічним відділеннями), металургійному і гірничо-механічному (з механічним і електротехнічним відділеннями) – працювали 69 викладачів.

17 квітня 1930 р. Вища Рада Народного Господарства СРСР видала наказ про створення на базі Дніпропетровського гірничого інституту двох галузевих вищих навчальних закладів – Дніпропетровського металургійного інституту та хімічного (потім – хіміко-технологічного) інституту. КГІ ж визначалося завдання готувати інженерні кадри для гірничої промисловості та геолого-розвідувальних робіт. Природно, що інститут переживав складний період реорганізації та втрати частини свого професорсько-викладацького складу. Незабаром замість відділень тут були створені гірничий, електромеханічний та геолого-маркшейдерський факультети

У період політичних репресій за необґрунтованими звинуваченнями інститут мав також значні втрати. Репресовані були професори Г. Є. Євреїнов, І. П. Бухиник, С. С. Гембицький, А. Є. Малиновський, А. Є. Гут, начальник військової кафедри О. Д. Семенов і багато інших викладачів, співробітників і студентів. Репресований був і директор інституту П. І. Герасимов. Проте, навіть за таких жахливих умов інститут не втратив спроможності готувати інженерні кадри для промисловості та науки.

У роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. ДГІ відправив на фронт майже три сотні викладачів, співробітників і студентів, багато з яких загинули в боях із загарбниками. Інститут був евакуйований до Свердловська і Караганди, де його вчені працювали в Свердловському гірничому інституті та в філіалі Московського гірничого інституту, займали інженерні посади на підприємствах Наркомкольормету. Як окрема юридична особа Дніпропетровський гірничий інститут відновився у 1943 р. ще в Караганді.

На власній базі ДГІ розпочав 1944–1945 навчальний рік в надзвичайно важких умовах, коли внаслідок перетворення його навчальних корпусів у руїни не вистачало навчальних приміщень, житла для викладачів, співробітників та студентів, коли дійсно навчання проводилося „в голоді та холоді”, але ентузіазм відбудови і повернення до мирного життя переборював усі труднощі часу. Вже через два роки в інституті працювали 13 професорів та 50 доцентів при загальному викладацькому складі в 127 чоловік. На початок 50-х років усі корпуси інституту силами студентів, викладачів і співробітників були відбудовані. Відкрито і новий факультет – шахтобудівельний. У науковому відношенні об’єктами дослідження були, головним чином, Донецький, Криворізький та Нікополь-Марганецький басейни, хоча наукові розробки вчених ДГІ та їх практична робота охоплювали й інші райони України (зокрема Волинь) та півдня Росії.

У радянські часи головним показником досягнень установи було нагородження орденами, найвищим з яких був орден Трудового Червоного Прапора. Таким орденом за наукові досягнення і підготовку інженерів для народного господарства ДГІ був нагороджений 21 листопада 1949 р., ордени й медалі отримали і 43 його викладачі та співробітники.

З кожним роком зростала кількість студентів, викладачів, кафедр, лабораторій, приміщень для навчання і проживання тощо. Виникали нові спеціальності та факультети. Значного розвитку інститут набув за ректорства П. Г. Нестеренка, котрий очолював ДГІ майже чверть століття (до 1963 р.) У 1962 р. відкрито електротехнічний факультет, котрий згодом набув потужності та перетворився в інститут у рамках Національного гірничого університету. Між іншим, до перетворення Дніпропетровська в закрите для іноземців місто, Гірничий інститут готував інженерні кадри для „країн соціалістичної співдружності” (Китаю, Болгарії, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Кореї. Викладачі ДГІ отримували зарубіжні відрядження для читання курсів лекцій у споріднених інститутах ряду країн, брали активну участь у міжнародних конференціях і симпозіумах (професори С. А. Волотковський, К. Ф. Тяпкін, А. О. Іванов, О. В. Колоколов, Я. А. Юньков та інші).

Особливо значних успіхів за всіма напрямками діяльності навчальний заклад досяг під керівництвом ректора Геннадія Григоровича Півняка (з 1982 р.)

У травні 1993 р. ДГІ отримав статус автономного державного вищого навчального закладу і назву Державна гірнича академія України. А Указом президента України від 11 червня 1997 р. академія отримала новий статус і назву – Національна гірнича академія. Це стало визнанням не стільки заслуг всіх поколінь колективу навчального закладу протягом його вікової історії, скільки сучасної ролі університету в підготовці висококваліфікованих інженерів і науковців різних спеціальностей геологорозвідувальної, гірничодобувної галузей промисловості, паливно-енергетичного та мінерально-сировинного комплексів, машинобудування, систем автоматизації та інформації на виробництві. Багатопрофільність і якісна підготовка спеціалістів, а також значні досягнення в науковій роботі дали підстави до ще однієї зміни статусу і назви навчального закладу – Національний гірничий університет (2002 р.)

Важко у стислому викладі навіть лише перерахувати визнані не тільки в Україні, а й далеко за її межами наукові школи та їхніх очільників. Тому назвемо лише деякі з них: геології вугільних басейнів та геологічної інтерпретації геофізичних полів; технології підземного видобутку корисних копалин; технології відкритої розробки родовищ корисних копалин; технології збагачення корисних копалин та комплексного використання і валоризації мінеральної сировини; геомеханіки підземних споруд; комп’ютерних систем автоматизації виробничих процесів; гірничої та металургійної електроенергетики; технології машинобудування та матеріалознавства та інші. Імена визначних вчених О. З. Широкова, С. А. Волотковського, В. І. Кармазіна, Р. П. Дідика, К. Ф. Тяпкіна, О. В. Колоколова, О. Б. Іванова та багатьох інших золотими літерами вписані в історію гірничої науки і в історію Національного гірничого університету.

Було б несправедливо окремо не сказати про видатного вченого, заслуженого діяча науки і техніки України, завідувача кафедри систем електропостачання, лауреата кількох Державних премій України, автора наукових відкриттів, багатьох наукових праць з проблем гірничої та металургійної електроенергетики, підручників для студентів, академіка Національної академії наук України Геннадія Григоровича Півняка. Вже більш ніж чверть століття він очолює навчальний заклад. Це також один із найважчих періодів в історії гірничого університету. Адже сюди ввійшли і так звані „застійні роки”, і так звана „перебудова”, і надзвичайно тяжкі роки становлення незалежної держави, коли не було коштів навіть на виплату заробітку викладачам, і роки стрімкого поступу науково-технічної революції, комп’ютерних технологій та розширення міжнародного співробітництва в сферах науки і виробництва. Сьогодні зовсім інший студент і йому треба дати раду. Сьогодні зовсім інші вимоги до випускника вищого навчального закладу – і надати йому необхідну професійну підготовку у відповідності з потребами і технічними можливостями часу є першочерговою справою всього професорсько-викладацького складу та ректора Національного гірничого університету. Керівник НГУ є членом Всесвітнього гірничого Конгресу та Європейського співтовариства з інженерної освіти, має і ряд інших обов’язків на міжнародному рівні. Людина широкої ерудиції і відчуття прекрасного докладає чимало зусиль для збереження кращих традицій навчального закладу, створення атмосфери доброзичливості у стосунках між викладачами, співробітниками і студентами, поваги і одночасно вимогливого ставлення до студента, залучення їх до освоєння надбань високої культури. Тому й не дивно, що важливою складовою діяльності гірничого університету є його гуманітарний напрямок, що тут проводяться щорічні краєзнавчі конференції і видається три наукових збірники гуманітарного профілю, що зустрічі з діячами культури і презентації літературних новинок є давньою і міцною традицією, що тут діють літературна, кіно- і фото- студії, що професори видають поетичні збірки і створюють мистецькі полотна.

Національний гірничий університет сьогодні – це один із провідних закладів освіти і науки України в геологорозвідувальній та гірничодобувній галузях. До складу НГУ входить 4 інститути та 5 факультетів. У ньому навчається близько 10 тисяч студентів, а навчальний процес забезпечують висококваліфіковані викладачі, з котрих понад 150 є докторами наук, професорами, що працюють на 53-х кафедрах. Серед викладачів НГУ 10 лауреатів державних премій України, академік НАН України, член-кореспондент НАН України, три десятки членів галузевих академій, 10 заслужених діячів науки і техніки України. Тут навчаються й іноземні студенти. А кращі студенти мають можливість вдосконалювати свої знання в зарубіжних навчальних закладах, з якими НГУ має договори про співробітництво. У травні 1998 р. тут було проведено Міжнародний форум студентів-гірників. Це все не просто статистика, а деякі показники впевненого сучасного розвитку і поступу Національного гірничого університету у майбутнє.

Свою 110-ту річницю Національний гірничий університет зустрічає, пишаючись своєю історією, своїм сьогоднішнім місцем і роллю в освітній, науковій і виробничій сферах.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка