Моє Придніпров’я



Сторінка15/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Література:

Андрущенко Н. Симфонія долі: Нариси.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008.

Днепропетровский горный институт. Исторический очерк в двух книгах. Кн.1. История и развитие (1899–1989).– М.: Недра, 1990; Кн. 2. Кафедры (1899–1992).– К.: Техніка, 1995.

Єлінов І. Нариси з історії Національного гірничого університету.– Дніпропетровськ: НГУ, 2006.

Національна гірнича академія України. Професори. 1899–1999.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.

Реабілітовані історією. За відсутністю складу злочину... / Упоряди. В. В. Ченцов, І. М. Єлінов.– Дніпропетровськ: НГУ, 2004.

Рубин П. Г. Исторический очерк возникновения Екатеринославского Высшего Горного Училища и его деятельности за первое десятилетие (1899–1909 г.).– Екатеринослав, 1909.

Швидько А. К. Криворожский Галилей (к 125-летию профессора И. И. Танатара).– Днепропетровск: НГУ, 2006.



Ганна Швидько


16 жовтня 1909 року – народився Всеволод Арутюнович Лазарян, академік АН України, визначний спеціаліст у галузі загальної механіки. Помер 24 грудня 1978 року (100 років від дня народження).
Всеволод Арутюнович Лазарян
Лазарян Всеволод Арутюнович народився (16) жовтня 1909 року у місті Оріхів Катеринославської губернії (тепер Запорізької області). Його мати була вчителькою, а батько – лікарем. У роки Першої світової війни батько працював у військовому госпіталі на Кавказькому фронті. Після закінчення військової служби у 1924 році батько із сім`єю переїхав до м. Бердянська, де став виконувати обов`язки судового лікаря.

У 1925 р. після закінчення Бердянської профтехшколи Всеволод Лазарян вступив на відділення будівництва залізниць Катеринославського політехнікуму шляхів сполучення, але після 3-го курсу залишив технікум і став студентом гірничого інституту.

Особливістю Всеволода Лазаряна як студента було те, що перед початком будь-якого лекційного курсу він ретельно прочитував підручник і потім у викладачів дошукувався відповідей на найскладніші питання. Намагаючись досконало оволодіти математикою, відвідував лекції провідних вчених в інституті народної освіти (тепер університет). Вже на старших курсах його залучали до викладацької роботи. З першого курсу Всеволод Лазарян бере активну участь у науковій роботі. Особливий вплив на формування Лазаряна як науковця і педагога, мав професор гірничого інституту А. С. Локшин. У 1930 р., коли у Дніпропетровську почав діяти новий вищий навчальний заклад – інститут інженерів залізничного транспорту, професора А.С. Локшина було запрошено очолити там кафедру будівельної механіки. Зрозуміло, що професор узяв на кафедру свого талановитого учня.

Так із 1930 р. В. А. Лазарян пов`язав своє життя із ДІІТом. Вже через два роки 23-х річний викладач захищає кандидатську дисертацію. У 1934 р. він очолює колектив кафедри будівельної та теоретичної механіки ДІІТу. Девізом своєї діяльності В. А. Лазарян зробив гасло: «Ні хвилини зупинки у науковій роботі!». Вже у 1940 р. він успішно захищає докторську дисертацію, присвячену дослідженням динаміки залізничного поїзда.

18 квітня 1941 р. почався новий етап у житті В.А. Лазаряна: його призначили начальником (ректором) інституту інженерів залізничного транспорту.

Але мирна праця була обірвана нападом фашистської Німеччини. Із 22 червня 1941 року інститут працює в особливому режимі. В. А. Лазарян направляє колектив вчених на допомогу залізничникам у справі організації руху воїнських ешелонів; у будівництві нових переправ через Дніпро; ремонті ушкоджених мостів, станцій, колій. Почалась мобілізація 700 студентів на навчання до артилерійського училища. Але вже через місяць діітівці-курсанти стануть на захист рідного міста. Студенти ДІІТу добровільно стають також бійцями ударного батальйону, партизанських загонів, інженерно-саперних військ. Усіх їх проводжав своїм батьківським словом начальник інституту В. А. Лазарян.

Колектив ДІІТу евакуювався до Новосибірська і Томська. В. А. Лазарян зробив усе можливе, щоб інститут зберіг свою цілісність, а не був розформований по місцевих вищих навчальних закладах. Колектив інституту всіляко допомагав фронту. Окремі бригади вчених займалися організацією єдиного технологічного процесу, що об`єднав заводський та магістральний транспорт. Тепер ешелони на фронт йшли із Сибіру без затримки. Вчені запропонували нові методи підвищення ефективності роботи локомотивів, прискорення ремонтних робіт. Начальник інституту надавав право відмінникам навчання відвідувати заняття за окремим графіком з тим, щоб вони мали можливість працювати на авіаційному заводі ім. В. Чкалова. У навчальних механічних майстернях студенти обточували корпуси снарядів для знаменитої реактивної установки «Катюша». Влітку та восени працювали в колгоспах, на шахтах і заводах, на залізничному транспорті.

В. А. Лазарян по-господарськи готувався до повернення в Дніпропетровськ. Студенти і викладачі заготовлювали лісоматеріали, виготовляли деталі парт, лабораторних столів, табуретів. Тому, коли в 1944–1945 навчальному році відновилися заняття у випускних навчальних закладах, то ДІІТ був єдиним, де студенти слухали лекції не стоячи, а сидячи за партами або столами.

У ДІІТі окупанти знищили половину навчального корпусу. Гуртожитки були розбиті. До повоєнних негараздів додавав голодний 1946–1947 рік. Але Лазарян мріяв про майбутнє. Вже із 1946 року розпочалось проектування нового навчального корпусу – архітектурного красеня нашого міста.

В. А. Лазарян свою наукову діяльність виводить на якісно новий рівень. Завдяки працям професора стало можливим обчислити і дослідити характер повздовжніх зусиль у поїзді на початку руху, у процесі руху й при гальмуванні.

Вперше в транспортній галузі у 1958 році була створена науково-дослідна лабораторія динаміки та міцності рухомого складу залізниць.

В. А. Лазарян мав талант передбачати перспективи розвитку науки та техніки. Він один з перших почав застосовувати обчислювальну техніку в наукових дослідженнях. За його ініціативою в ДІІТі був створений факультет обчислювальної техніки. Першою в нашому місці запрацювала лабораторія аналогових обчислювальних машин, яка згодом переросла у потужний обчислювальний центр.

У 1958 році В. А. Лазарян за власним бажанням залишає посаду ректора ДІІТу. Він вирішив повністю присвятити себе науці. Колектив науковців на чолі з ним щорічно виконував величезний обсяг науково-дослідних робіт для залізничного транспорту. Лазарян та його учні друкують ряд фундаментальних робіт. Під науковим керівництвом професора захищають кандидатські та докторські дисертації багато викладачів та науково-практичних працівників. Враховуючи потреби ракетного виробництва, В. А. Лазаряна запрошують очолити за сумісництвом відділ міцності й інститут механіки Академії Наук у Дніпропетровську. Наукові успіхи вченого стають загальновизнаними. Його обирають членом-кореспондентом Академії Наук України, а у 1968 р. призначають директором Дніпропетровського відділення інституту механіки. І знову В. А. Лазарян займається адміністративною роботою: будівництвом нового корпусу, створенням обчислювального центру, обладнанням висококласних лабораторій математичного моделювання, динамічних випробувань, інформаційних систем. Багато уваги він приділяє залученню до наукової діяльності талановитих випускників дніпропетровських вищих навчальних закладів. У творчий доробок академіка входять понад 300 наукових праць, в тому числі 7 монографій, 5 навчальних посібників, 24 авторських свідоцтва на науково-технічні винаходи.

У 1971 році успіхи в науковій роботі В. А. Лазаряна були відзначені Державною премією України. У 1972 році він обирається дійсним членом Академії Наук республіки. Дуже почесною для себе нагородою В. А. Лазарян вважав академічну премію ім. академіка О. М. Динника, лекції якого він слухав в гірчичному інституті й під керівництвом якого розпочинав свої перші кроки в науці.

Академіка було нагороджено орденом Леніна, чотирма орденами Трудового Червоного прапору, орденом «Знак Пошани», медалями СССР.

Помер В. А. Лазарян 24 грудня 1978 року. До останніх днів свого життя він залишався професором ДІІТу. Він поважав і любив педагогічну працю. Сотні випускників ДІІТу із захопленням і вдячністю згадували В. А. Лазаряна, який підтримав їх у важку хвилину, сприяв їх першим крокам у виробничому житті, дав путівку в науку.

Тому цілком закономірно, що колишній ДІІТ, а тепер національний університет залізничного транспорту із 2002 року носить ім`я академіка Всеволода Лазаряна.

Артем Куліш
Література:

Литвинова О. Вчений і педагог В. А. Лазарян // Джерело.– 1999.– 14 жовт.– С. 8.

Куліш А. І. Легенди ДІІТу.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУЗТ ім. ак. В. Лазаряна, 2005.– 458 с.

* * *


Лазарян Всеволод Арутюнович // УРЕС.– 2-ге вид.– К., 1987.– Т. 2.– С. 232.

20 жовтня 1859 року – у м. Катеринославі почала діяти перша телеграфна установка. Місто отримало постійний швидкий зв'язок з Петербургом, Москвою, Києвом, Харковом, Одесою, Херсоном, Миколаєвом, Курськом, Варшавою та іншими містами. Прийом та передача повідомлень відбувалися щодня, починаючи з восьмої години вечора. Коштували такі послуги недешево – за передачу депеші в 25 слів від станції до станції брали 62 копійки сріблом. Таким чином телеграма до С.– Петербургу обходилась в 4 карбованці 96 копійок, до Одеси – в 2 карбованці 48 копійок, до Кременчуга – в 1 кабованець 24 копійки. Незважаючи на це, новий зв'язок скоро завоював визнання катеринославців. (150 років від дня введення).
Література:

Почта и телеграф // Стародубов А. Ф., Самодрыга В. В., Иванов С. С. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск) по литературе и воспоминаниям.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 163.

* * *

Днепропетровску 200 лет. 1776–1976: Сб. документов и материалов.– К.: Наук. Думка, 1976.– С. 45.



22 жовтня 1894 року – у м. Катеринославі народився Віктор Платонович Петров, український археолог, етнограф, письменник, доктор філологічних наук. Виступав під псевдонімом В. Домонтович. Помер 8 квітня 1969 року (115 років від дня народження).
1918 року він закінчив Київський університет. У 1920-х роках молодий науковець був співробітником, з 1927 року – керівником етнографічної комісії Всеукраїнської Академії наук, співредактором "Етнографічного вісника". З 1934 року він став працювати в Інституті матеріальної культури, а 1941 року очолив Інститут українського фольклору. Під час війни вчений опинився в еміграції, працював в Українському науковому інституті в Берліні, був професором Українського вільного університету та Богословської академії в Мюнхені. Співробітничав у цей час з видавництвом "Українська трибуна", був членом редколегії журналу "Арка".

1949 року Віктор Петров повернувся до СРСР, працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві, з 1956 року старшим науковим співробвтником , а згодом щзавідувачем архіву в Інституті археології АН УРСР у Києві. Він відомий як серйозний вчений у галузі археології, досліджував антську культуру і скіфські пам'ятки, автор низки наукових праць, присвячених проблемам археології, етногенезу, краєзнавства. В. Петров також відомий літературознавець, його перу належать біографічні романи про М. Костомарова, П. Куліша. В літературі виступав під псевдонімом В. Домонтович. Відомі його романи та оповідання "Дівчинка з ведмедиком" (1928), "Доктор Серафікус" (1947), "Без грунту"(1948).

Помер наш земляк 8 квітня 1969 року.

Література:

Мазуренко І. "Метаморфози" Віктора Петрова (В. Домонтовича): фрагменти життя та творчості за документами доби // Придніпров'я: краєзнавчі дослідження. Зб. наук. праць. Вип. 1.– 2004.– С. 76–85.

* * *

Мазуренко І. Метаморфози Віктора Петрова (В. Домонтовича) // Січеслав.– 2004.– № 2.– С. 88–94.



Полынь И. Загадочная личность // Днепр вечерний.– 2003.– 22 окт.

Чечуро В. Науковець чи розвідник?: [В музеї "Літературне Придніпров'я" виставка, присвячена В. Петрову] // Наше місто.– 2004.– 10 листоп.– С. 3.

Удод О. Віктор Платонович Петров (1894–1969) – історіософ-дослідник українського етногенезу // Бористен.– 2001.– № 3.– С. 15–17.

* * *


Петров Віктор // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович.– Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1970.– С. 2037.

23 жовтня 1904 року – у Нижньодніпровську народився Володимир Олександрович Судець, маршал авіації, Герой Радянського Союзу. (105 років від дня народження).
Видатний радянський полководець трудову діяльність почав на одному із заводів Запоріжжя. З 1925 року він у лавах Збройних Сил СРСР, закінчив військово-технічну школу ВПС, військову школу льот­чиків.

Після навчання у Військовій ака­демії ім. М. В. Фрунзе був командиром і комісаром окремого авіазагону. З 1933 по 1937 рік виконував обов’язки інструктора-радника в Монголь­ській народній армії, брав участь у радянсько-фінській війні 1939–1940 рр.

Під час Великої Вітчизняної війни командував 4-м дальньобомбардувальним авіаційним корпусом, з’єднання якого брали участь в обороні Києва, Одеси, Севасто­поля, Ленінграду. В 1943 році В. А. Судець очолив 17-ту повітряну армію, в складі якої пройшов бойовий шлях від Кур­ської дуги до передгір’я Альп.

За вміле керівництво повітряними операціями та військову доблесть генерал-полковник В. О. Судець Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

У післявоєнні роки В. А. Су­дець займав низку відповідальних посад у ВПС і ППО держави. В 1950 році закінчив Військову академію Генерального штабу Збройних Сил СРСР. У березні 1955 року йому було присвоєне звання маршала авіації.

В. О. Су­дець вів активне політичне та громадське життя, був делегатом партійних з’їздів, обирався в керівні органи КПРС, був депутатом Вер­ховної Ради СРСР кількох скликань.

В. О. Судець нагороджений 4-ма орденами Лені­на, орденом Жовтневої Рево­люції, 5-ма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова I і II ступенів, Кутузова I ступеню, Червоної Зірки, «За службу Ро­дине в Вооруженных Силах СССР» III ступеню, багатьма медалями. Він також удостоєний зва­ння Героя Монгольської Народної Республіки та Народного Героя Югославії, нагороджений багатьма іноземними орденами й меда­лями. Наш земляк – почесний громадянин міст Запоріжжя і Ти­располя.

Помер полководець 6 травня 1981 року.

У Дніпропетровську увічнена пам’ять про нього, на житловому масиві “Перемога” є вулиця, яка носить ім’я маршала.
Література:

Судец Владимир Александрович // Золотые Звезды: Книга о дважды Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь, 1967.– С. 333–335.

Судец Владимир Александрович // И генерал и рядовой: Очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь, 1983.– С. 458–460.

Судец Владимир Александрович // Герои Советского Союза: Краткий библиогр. словарь в двух томах.– Т. 2. – М., 1988.– С. 537.

Судец Владимир Александрович // Немыкин А. К. Герои Днепропетровщины: Очерки о Героях Советского Союза и полных кавалерах ордена Славы.– Дніпропетровськ: Січ, 2006.– С. 431–432.

жовтень 1944 року – у м. Дніпропетровську заснований науково-дослідний інститут будівельного виробництва, нині – ВАТ “Дніпропетровський науково-дослідний інститут будівельного виробництва” (65 років від часу заснування).
Література:

ВАТ “Дніпропетровський науково-дослідний інститут будівельного виробництва” // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста. Вид. 2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 267.



ЛИСТОПАД
Ескіз

По жовтих рядках передмістя

Дочитує осені прозу.

Дерева вже майже без листя,

Стоять і чекають морозу.
За місяць – посивіло небо,

Пропахло землею терпкою.

Здається, природі не треба

Нічого вже, крім супокою.


І дихає кольором суму

У листі розчинене сонце…

Пташки обліпили без шуму

Терпке горобинове гронце



Ганна Фоменко

5 листопада 1959 року – у м. Дніпропетровську на Комсомольському (Монастирському) острові встановлено пам'ятник великому українському поетові Тарасові Шевченку (50 років події).

Література:

Фоменко А. К. “Не забудьте пом’янути...” // Дніпропетровськ: Минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 143–146.



7 листопада 1899 року – у Верхньодніпровському повіті Катеринославщини засновано нижчу сільськогосподарську школу 1-го розряду. Нині – Ерастівський сільськогосподарський технікум (110 років від дня заснування).
Література:

Ераст Бродський – засновник технікуму // Сторожко В. М., Руденко Г. М. П'ятихатські самоцвіти: У 3-х кн. Кн. 3.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С. 56–63.

Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 272–273.

* * *


Доброгорская Н. Человек, которым может гордиться каждая страна // Фотокурьер.– 2006.– № 7.– С. 8–9.

Довгаль С. Возвращение Эраста Бродского: [Биография выдающегося деятеля Екатеринослав. губернии. История с.-х. техникума] // Шабат Шалом.– 2003.– № 1.– янв.– С. 6.

Любил наблюдать за погодой помещик // Наше місто.– 2000.– 9 лют.

Петровский А. На благо города и губернии // Днепров. правда.– 2006.– 17 февр.– С. 11.

Руденко Г. Призабутий патріот ріднокраю // Зоря.– 1998.– 20 серп.

Федянін І. Почесний громадянин Верхньодніпровська: [Біографія Ераста Бродського] // Придніпров. комунар.– 2007.– № 63.– 25 серп.– С. 2.



8 листопада 1919 року – у с. Володимирівці Межівського району Катеринославщини народився Михайло Потапович Нечай, письменник, член Спілки письменників України. З 1960 по 1966 рік очолював Дніпропетровську обласну письменницьку організацію. Помер у грудні 1995 року. (90 років від дня народження).
Любові стезя

Бесіда Н. Нікуліної з відомим українським письменником, прозаїком Михайлом Потаповичем Нечаєм

(Радіопередача з циклу «На полі слова»)
Н. Нікуліна: Михайло Потапович Нечай відомий не тільки на Україні. Але й за її межами. Він автор повістей «Вірність», «Кров на камені», «Пора чарівних снів», «Третє літо», «Сотворимо свою долю», «Людина живе любов’ю», «Небо душі твоєї», «Білі лебеді», «Східний бастіон» і тетралогії, яку складають романи «Пора чарівних снів», «Любов і пам’ять», «Шумів суворо океан», «Тривожні наші дні». Герої книг М. Нечая – люди чесні, сміливі, мужні, працелюбні, які відстоюють мир і правду на землі. Доробок письменника великий, значний. А ще ж є нариси, новели.

Син хліборобів, Михайло Нечай змалечку відчув кревний зв’язок з рідною землею, а надто зі степовими її теренами. Тут він народився, тут писалися й найкращі його твори. Пізнав він і смак солоного селянського поту, вже семирічним-восьмирічним хлопчаком допомагав батькам у різних сільських роботах при землі.

І тоді ж душа вперше схилилася перед словом з великої літери – словом Тараса Шевченка.

Чимало було сходжено доріг, чимало написано, чимало видруковано – тільки романів і повістей – понад двадцять. Але першовитоки творчості залишились ті ж – степ, хліборобська праця, народна пісня, поезія. Відчуваю – мусить заговорити один з героїв Михайла Нечая. І це буде Антон Стрепет з роману «Небо душі твоєї». Це ж і думки автора, власне – сповідь.



«Сідаю до столу тоді, як село засинає. Раніше – не можу. Люди чіпко тримають мене біля себе. В хаті, в степу, на возі, в саду – всюди щомиті розумом, серцем, кожною клітиною свого єства вбираю в себе їхній сміх і сльози, веселу пісню й сумне зітхання, спалахи надії, стогін і прокляття і знову – надії, надії, жадання...

Ці люди не просто мої знайомі, близькі і далекі. Ні! Моє життя так химерно сплелося з їхнім, що я не можу відділити себе від них. Мені здається, що якась частка кожного з них живе в мені.

Ми нерозлучні. Ось і тепер: я сів до столу, а вони одразу через чорні квадрати вікон з пітьми пізнього вечора нечутно проникли в мою кімнату, всі – живі і мертві.

Як могло їх стільки вміститись?! І всюди очі, очі, очі: голубі, чорні, карі, сірі, іскристі і каламутні, злі і добрі, дурні і розумні, засмучені і веселі. Вони дивляться на мене з усіх боків – і з стін і з стелі, з усіх закапелків. Чиї ж то очі, он ті чорні і блискучі? Та то ж Сап’янові! А під ними наче з туману виринають його чорні вуса і вся невисока, кремезна постать. А ті, палкі і розумні очі – то Корчакові...

Я дивлюся на аркуш чистого паперу, перед собою, але виразно бачу і чую їх, моїх земляків, милуюсь їх дужістю, і красою, і мужністю, і душевною щедрістю. То, раптом, неприємно вразить мене чийсь недобрий липкий чи колючий погляд. Він за моєю спиною, але я бачу його і чую злорадне або єхидне хихикання. Я придивляюсь і помічаю вишкірені зуби і люттю скривлену пику. Поряд з добрим товпиться і цинічно відверте, нічим не прикрите зло.

Заплющую очі – і всі зникають з моєї кімнати, бо то – знак для них. Вони розуміють: я хочу заглянути в минуле, в той час, коли починалася моя юність, а вони були всі крім Корчака, живі і значно молодші.

Тепер вони там, у тому близькому і разом далекому часі, кожен на своєму місці: хто в полі ходить за плугом, хто яму копає на когось, а під осокором при ясному місяці двоє юних – він і вона, забули про всіх на світі, а ті – серед степу, заюшені кров’ю, велично прекрасні – на смерть з ворогом б’ються...

Живуть...

Ніхто з них не знає, де обірветься його життя. А я Антон Стрепет, вже знаю і боляче мені бачити, що ці красиві люди іноді нещадно марнують дні, місяці й роки, хоч їх лишилося в них так мало!

От тільки не знаю, де і коли судилося впасти мені.

Мене підхоплює плин життя, кружляє, несе...

Я розплющую очі і беру в руки перо».

Н. Нікуліна: Я не ототожнюю повністю Антона Стрепета з Михайлом Нечаєм, але ж кожний герой – це і сам автор. І отепер, коли письменник наче відхилив перед нами трохи двері до своєї робітні, не можна не сказати про ті витоки, з яких поставала душа, що пізніше спородила слово. Усі хто читав твори Михайла Потаповича Нечая, мабуть помітили, що навіть у тих його повістях і романах, де герої живуть у місті (наприклад у творах про підпільників «Вірність», «Кров на камені» (все одно зринає дух степу. І це відлуння дитинства, це те, що було його чаром, те що всотувала в себе чутлива душа малого Михайлика і що залишилось з письменником Михайлом Нечаєм на все життя.

М. Нечай: Мені здається, що я і народився з любов’ю до степу. Наша вулиця була крайньою од степу, город наш виходив прямо до самого степу. На кряжі стояли вітряки, а далі широко розкидались лани пшениць, або там жита, чи ячменю. І часто ще малим, бувало виходиш тільки на поріг, і вже я бачу степ, я бачу, чи половіє, чи зеленіє там пшениця чи жито. А потім з дітворою ходили ми гуляти за город, у степ. Яких там квітів не було: і червоні, жовті і жовтогарячі, і рожеві, і Боже мій! Здавалося, рай земний і все. В нас, дітей сільських іграшок не було особливих, а гралися ми – то копалися в землі, там щось відкопували, то збирали квіти, віночки там плели, так що степ я люблю з самого того часу, коли я себе пам’ятаю.

Н. Нікуліна: Син хліборобів Михайло Нечай відкривав не тільки красу, поезію степу. Він пізнавав і смак солоного селянського поту, уже семирічним – восьмирічним хлопчаком допомагаючи батькам у різних «сільських» роботах, роботах при землі. І тоді ж душа вперше схилилась перед Словом з великої літери, це коли в Михайликового дядька Максима збиралися односельці і читали «Кобзар», а пізніше, коли й сам Михайло Нечай – школяр читав «Кобзаря» з односельцями і відкривав в ньому те ж диво Поезії, що і в народній пісні. Отоді в дитячій душі і ворухнулась мрія про власне слово, про власний літературний шлях...

Починав Михайло Потапович, як і більшість прозаїків, із складання віршів. Був шкільний літгурток, про який навіть написав письменник Володимир Роздольський і надрукував допис у журналі «Дружна ватага». Пізніше, вже студентом Дніпропетровського університету, ходив Михайло Нечай, майбутній письменник, на літературні вечори, що відкривались в редакції газети «Зоря».

І ще один штрих до портрета, який мені хочеться неодмінно зробити. Кожен, хто читав повісті, романи, оповідання Михайла Потаповича Нечая – і твір усього життя, як – то кажуть тетралогію «Любов і пам’ять», де герой – поет і мрійник в душі – Михалко, згодом Михайло Лісняк – багато в чому прототипом самого автора, і хто читав надзвичайно ліричну повість «Олешко», де образ хлібороба і живописця Лавріна Олешка, і хто знає інші твори: роман у листах «Білі лебеді» і романи «Людина живе любов’ю», «Сотвори свою долю»... Отже, хто читав Михайла Нечая, той помітив прагнення письменника живописати словом, помітивши безліч картин природи того ж таки українського хлібородного степу, з якого письменник родом. Вразлива душа з дитинства кохалася в народній картині, запало в серце ще малому Михайлові зображення Києво – Печерської Лаври, що висіло у батьківській хаті, і твори іконопису, а над усі ці замилування була та ж краса степу. Це вона найперша вчила живопису словом, відкривала барви, лінії та й звуки навколишнього світу...

М. Нечай: Це одна природа, що художній твір, що літературний, що живописний твір, воно іде від степу, теж від степу, від любові до степу, бо картина, – степ мінливий, коли, бувало, в дитинстві ідемо в степ рано, ще до сходу сонця, а потім сходить сонце, і бачимо: там цвіте гречка, чи там цвітуть соняхи чи там, скажімо, волоті викинула кукурудза, та на фоні, скажімо, голубого чи синього неба, це ж живописна картина. Це живопис краса неймовірна, і я вам скажу, що я навіть передати не можу, як це все вливалося в душу разом, я вже казав, зі співом птахів під небесами там десь, і десь рядом дівчата співають, цокотять брички, а вони по – різному цокотять. Тут музика і живопис, все тут серед степу. І тому, скажімо, не випадково, мій старший брат з малих літ цікавився живописом і малював. Правда пішов він по іншій стежці, став технарем (пізніше так склалося життя), але і в нього виявилось, скажімо, потяг до живопису, я думаю теж від того, що жив на лоні степу, цієї мінливої і дивовижної краси.

Н. Нікуліна: Вже пізніше, в час творчого змужніння прийшло до Михайла Потаповича захоплення творами літературними про великих митців, прийшло захоплення полотнами художників імпресіоністів, кохається він і син його Олександр, теж літератор, у античній літературі.

Але першовитоки: степ, праця хліборобська, поезія Шевченка, народна пісня. А ще творчій манері Михайла Нечая притаманна увага до факту, як це не раз відзначали дослідники його творчості. Звідсіля історичне полотно «Східний бастіон», звідсіля образи, храктери в його романах, зокрема в тетралогії, у яких пізнаються реальні особи, багато де в чому, скажімо, пізнаються чимало рис поета Булаєнка в образі Зіновія Радича з роману «Любов і пам’ять». Я б назвала це інакше – не увагою до факту, а просто – любов’ю до життя, уважністю до тих, з ким зводила доля.

Як мені бачиться, з оцієї вразливості душі, з уміння замилуватися неординарністю чиєїсь вдачі, з любові до життя і поставала своєрідна самобутня книга Михайла Нечая «Далекі спалахи». На жаль вона тільки в рукописі і тільки фрагменти друкувались в періодиці. «Далекі спалахи» - це мемуарна проза, і багато цікавого розповідає Михайло Потапович у цій книзі про зустріч з Андрієм Головком, Олесем Гончаром, Дмитром Бедзиком, Василем Минком та багатьма іншими нашими письменниками. На моє запитання, як постала ця самобутня проза, яка прочитується легко, висвітлює чимало незнаного з життя українського письменства Михайло Потапович відповів:

М. Нечай: Я вам скажу, що з юних літ, я боготворив письменників. Пам’ятаю, що коли вперше в міській читальні я побачив Сосюру, почув його, як він декламував свої вірші, то це страшенно вразило мене: побачити живого письменника, почути його.... Письменників українських ми вивчали в школі, бачили їх портрети в підручниках, а потім, коли я сам став членом Спілки письменників, довелося зустрічатись з ними живими. Це не могло мене не вразить, бо вони мені здавалися недосяжними якимись небожителями. А виявилось, що вони цілком звичайні люди і разом з тим зовсім незвичайні. Хотілося щоб про них узнали читачі мої. Тому в останні роки – «Далекі спалахи». Мене це особливо вразило, що десь у 30-х роках я вдома, в своєму селі Володимирівці, сидячи на печі, читав хлопчиком... «Студені води». Я був дуже захоплений цим твором. А потім виявилось, що я забув хто автор. Коли одержав листа від Дмитра Бедзика, одного з старіших письменників, в якому він поздоровив мене з тим, що мене прийнято до Спілки письменників, висловив свою думку про мої твори то це мене надзвичайно вразило і, можливо, це було поштовхом до того, що я почав писати «Далекі спалахи».

А з Олесем Гончаром мені доводилось і спілкуватись, і працювати разом, і під його керівництвом, коли я був керівником обласної письменницької організації, а він Української, то ми часто зустрічалися. Зустрічався і з Павлом Усенком, Андрієм Головком, Іваном Ле, з багатьма іншими, тому й взявся за цей твір.



Н. Нікуліна: В архіві Михайла Потаповича зберігається лист від Олеся Гончара, в якому наш видатний митець тепло відгукується про друковані в нашій обласній газеті «Зоря» фрагменти «Далеких спалахів». І називає Олесь Терентійович ті мемуари «зоряними» – від назви газети «Зоря», але і з певною оцінкою (текст листа наводимо).

«Шановний Михайле Потаповичу!

Дякую вам за книжку та за ту прихильність, яку ви виявили у своїх «зоряних» мемуарах. В них відчувається щирість і добродушливість, що, певно, взагалі притаманна степовій людяній натурі автора. Звісно, мемуари – річ дуже суб’єктивна, і якщо вам у нашій Ломівці побачилась «стара хата під соломою», то це не великий гріх, що його чи й варто виправляти... Я теж з приємністю згадую наші зустрічі з вами, з усім дніпропетровським письменницьким колом. Багато в тому спілкуванні було товариської справжності, спільного вболівання за речі важливі для нашого народу. І навіть чорні роки брежнєвщини, ватченківської сваволі не змогли мене посварити з рідним містом, де колись, молода моя мати знайшла життєву свою долю та, на жаль, так давно втратила її...

Приємно було дізнатися, що своє високоліття ви зустріли в такій плідній творчій праці, бо що для нашого брата може бути краще за це?

Вітаю вас, вітайте родину, вітайте наше зоряне письменське товариство.

На все добре!

Ваш Олесь Гончар».

Н. Нікуліна: Я гадаю, цей відгук, ще один штрих до портрета Михайла Потаповича Нечая. Ну, а на письмовому столі його, одного з патріархів письменства нашого краю, який відзначив своє 75 – ліття – нові твори. І серед них оповідання, в яких уважливість до глибоко особистого в житті людини, і нова повість «Прекрасна і жорстока». Уривок з неї друкував часопис «Бористен». Про що він, цей новий твір?

Михайло Нечай: Це твір про любов. Любов – це життя. Без любові нема життя справжнього. Як ви помітили, я часто звертаюсь до цієї теми і, скажімо, один з перших романів «Людина живе любов’ю», і «Небо душі твоєї» – це теж, власне, про людську душу, про любов до людини і про сутність людини справжньої. Повість «Прекрасна і жорстока»: це історія мого сучасника, його кохання, його любові, і любові до жінки і любові до людей, до життя взагалі, до всього піднебесного, чим живе людина. Отак я можу сказати, бо конкретніше – то вже хай читач буде читати і оцінить.

Н. Нікуліна: На превеликий жаль нам уже не доведеться зустрічатись з Михайлом Потаповичем Нечаєм. В 1995 році, в грудні його не стало.

Але для нас з вами, для прийдешніх поколінь залишились його твори, залишились рукописна спадщина, що чекає на видання.

І залишається наша пам’ять.

Говорячи його словами – «Любов і пам’ять».



Матеріал радіопередачі до друку підготувала

Світлана Мартинова.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка