Моє Придніпров’я



Сторінка17/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Землячка.

Любові Косяковій-Кудрявцевій, фронтовій посестрі з України, сержантові
Трудились бджоли і гули хрущі...

А ми удвох стояли на валу козачім.

Якби ти знала, як я зрадощів,

Коли тебе щасливою побачив!

У тебе син – уже дорослий син!

Такою ти була в зенітній батареї:

Вглядалась у тривожну неба синь,

Читала вірші нам про Лорелею.

Ти першою ловила чорних птиць,

Що кралися нахабно в небі під Москвою.

І падав «хейнкель» перед нами ниць,

Зенітного не витримавши бою.

Ти стежила за трасою вогню –

Палав бомбардувальник, змій горючий,

І розбивавсь упавши на стерню:

– Оце твоя могила, хижий круче!..

І знову пильнувала небеса,

Читала Рильського, вродлива в однострою:

Війні – потворі, лютому розбою

Протистояла сонячна краса.


* * *

Ранковий легіт од зірок струмить,

Роса усіяла червону мальву...

Я, трубадур, пію кохану альбу

Життя мені – оця єдина мить

Перед рішучим боєм думав так,

Коли навально штурмували Гомель.

І вийшов я живим з усіх атак

У грізному воєнному огромі.

І знов життя – оця єдина мить,

Коли роса сріблить червону мальву,

Тому й співаю я коханню альбу

Що зміг і вижить

І що можу жить.


Н. Нікуліна: Миколо Антоновичу, ви автор кількох прозових книг. «На лінії вогню» у вас вийшла в «Молоді», потім «До сходу сонця», була книга оповідань, була повість «Чорна лебідка» на, так би мовити, екзотичну тему – вас зацікавила доля народу хадендоа – африканського народу і однієї дочки цього народу. Були ще книги «Береги твого щастя», публікації прозових творів в періодиці. У вас є і п’єси. Одна з них «Мар’яна» йшла на сцені Криворізького драматичного театру ім. Шевченка, мала успіх. А от починали ви, наскільки мені відомо, з поезії. Ваша перша збірка «Тепловій» – це, переважно, фронтова лірика. І тепер ось одна за одною виходять поетичні книги «Патериця», «Віно».

Я не знаю як для кого, а для мене з усіх ваших іпостасей: і прозаїка, і драматурга, і публіциста – документаліста, і поета, все – таки ближче ваша поетична творчість. Цікаво, як ви себе сприймаєте найперш як поета, чи все – таки інші жанри переважають?



М. Миколаєнко: Я не знаю, що сказати. Я в принципі ніким не вважаю – ні поетом, ні прозаїком, ні драматургом. Я так кажу тому, що ніколи не працював професіонально, я весь час служив, все життя тягнув дві каторги. І от, мабуть, через це .... Але... Але.... Починав то я з поезії. Першого вірша написав ще в третьому класі. Мій двоюрідний брат писав вірші і я подумав: «а я хіба не зумію?» І написав якогось там куплета. Потім у сьомому класі поїхав на Дніпрельстан і опублікував вірша у стінгазеті. О, це був великий і шумний успіх. А потім в десятому класі я написав вірша дівчині і за цей вірш одержав премію: екскурсію по Радянському Союзу. Оце був уже мій вихід в люди, і я вважав, що народився як поет.

Але знову ж таки професіонально я не працював. Писав час від часу і тому... як вам сказати... ну, в душі я, мабуть, все – таки поет. І дружина моя каже, що я поет.



Н. Нікуліна: І я так вважаю.

М. Миколаєнко: От і ви так кажете, спасибі вам. То мабуть таки, я трохи поет.

Я зараз багато працюю з поезіями молодих авторів. Це, власне, ще одна моя іпостась: допомагати молодим. Зараз багато талановитої молоді. Шкода тільки що всі вони пишуть не українською мовою. Але те що пишуть – добре. Інколи справжня поезія трапляється. Через це я мабуть знову пересвідчуюсь, що я поет.



Н. Нікуліна: У вас і вірш є, що поезія – це душа ваша.

М. Миколаєнко: Це душа.... Є в мене вірш такий:
Мені поезія – і скіпетр, і тіара, й булат.

Веде до неї стежка поміж скель крутих стрімливих

Давно у мене вже посивіла, як тирса голова.

А я у ній кохаюсь, немов сорока в сливах.

З титарні свічку виберу – поставлю Музі дорогій,

Життя гливке без неї, як болотне тиховоддя.

А я роботи прагну, діла жду, бо не лихий стогній,

І в тиховодді чую плюскіт гордих вічних лодій.

Щасливий і сумний, немов корова тільна, - так живу,

Несе мене тихцем невидимо за тирсом – жезлом.

Він, перевитий листям, вказує мені на булаву, -

На тім плаву повік у безвість я не щезну.


Н. Нікуліна: І ще, Миколо Антоновичу, про поезію. Вже ваша перша поетична збірка «Тепловій» засвідчила лірико – філософську спрямованість вашої поезії. Були там вірші – роздуми, була там «Вічність», була «Краплина», була інтимна лірика.

І світився образ вашої малої батьківщии – Криворіжжя. Але, над усе, виростала і виростає у вашій поезії тема, образ, провідний мотив України. Долі її, уроків минулого її і тривоги за її майбутнє. Вас тривожить, щоб нація не втратила своєї духовності, не втратила національної пам’яті, зв’язку питимого з природою, з рідною землею. «Патериця» – це одна з останніх за часом ваших збірок. «Патериця» у вас – це сумління. Сумління народу, сумління окремої людини, їх опертя і той духовний потенціал, яким вони володіють.

Скажіть, у цих вічних, незнищенних, незникомих темах, що нового з плином часу ви відкриваєте для себе?

М. Миколаєнко: Знаєте, мені дуже сподобались слова нашого президента Леоніда Кучми, що ми будемо нацією, якщо зможемо об’єднатися. Оця теза мене завжди хвилює. Якщо нас поділять – на південь, північ, на схід – захід – ми ніколи не будемо нацією. І це мене завжди хвилювало. Пам’ятаєте, що із сосюринським «Любіть Україну» було? Що сотворили з Сосюрою? Це був великий біль.

Але ж у кожного українця, не тільки свідомого українця, просто українця – завжди жила Україна, завжди жив свій народ.

І людям хотілося, щоб Україна була: та, яка співалася в піснях, та, яка співалася в душі, та, яка давала крила кожній людині.

Останнім часом я теж написав декілька віршів. Ця тема мене не покидає. Я написав вірш «Такий наш хрест?»


«Такий наш хрест?»

Тікає сон, стискає серце туга,

Душа болить, немов на плаху йду,–

Все думаю:

Які ми недолугі,

Знов губимо державу молоду.

Що нажили – нуворишам даруєм:

Колгоспи, фабрики, особняки...

Покіль Верховна Рада щось мудрує,

Оглянулись, а ми вже жебраки.

Прогнівано співає мудрий старець

Над Інгульцем – у скелі на краю:

«Знедолити задумав чорний зрадець

Мою Вкраїну, страдницю мою»....

І тіпає мене всього від злості:

Невже такий нести довіку хрест?

Навчилися ми падать з високості,

Забувши про достоїнство і честь.

Утік би на край світу, та не вмію:

Мені край світу – милий отчий край

Перед його великістю святою

І повнюся красою зазвичай.

Як з віч коростяву полуду зняти –

Побачить велич рідної землі,

Відчути пахіт степу,

Шепіт жита

І сокола на гордому крилі?
Народе мій

Народе мій, що рід ведеш справіку, –

З колін зведися, доокіл оглянися:

Між іншими народами ти рівний –

Такий, як всі.

Але ж і не такий!

Ти мав монарший скіпетр і тіару,

Своїх святих, достойників великих,

Дітей, яких вінчав із королями

Козацьку вольницю і маєстат.

Та вітер смерті чорний і кривавий,

Над нами гільйотини ніж заносить

І ми, зіщулившись, чекали кари

Покірні й жалюгідні, як раби.

Рубали нас, ламали, мордували

Гноїли й різали, сікли й морили,

В полони брали, у кайдани й рабство,

В Сибіри гнали і на Соловки.

Знемагло серце билось в аритмії,

Покіль чаїлись ми у власних норах,

Хоч гордо думали: «Я – цар природи.

У грудях маю неповторний світ!»

Чому ж так безпорадно ми тряслися

І в горло тьми, як вівці забредали?

Тож нам хоробрості не позичати

Ми спадкоємці Довбуща й Сірка.

Проснімося!

Невже такі оспалі

Що власну гідність кволі осягнути?

Брехню чужинську вдаємо за щедрість.


Н. Нікуліна: Миколо Антоновичу, серед нових віршів у вас є такий гарний вірш, присвячений Яру Славутичу. Вас пов’язує давня дружба. Перед тим, як читати цього вірша, скажіть пару слів про цього поета.

М. Миколаєнко: Це дійсно поет. Зараз у Києві вийшов його двотомник вибраного. Знаю Яра Славутича з інститутських літ. Вчилися разом в Запорізькому педінституті. Їздили разом до Криму в фольклорні експедиції, збирали фольклор. Потім доля занесла його до Німеччини, а тоді в Канаду. Видав він багато книжок, поетичних, наукових, підручників – це людина, яка віддала себе Українській національній ідеї, людина, яка заслужила шану. Я радий, що сьогодні прийшло в Україну його ім’я. Я написав вірш, який присвятив йому.
* * *

«Як мед їдять, не згадують про вулик», –

Сказав прихильно, мов погладив хутро.

Поете, Яре, з черепаших стулок

Твоїх поезій п’ю я перламутри.

Як солов’ї – солісти, так поети

За спів не мають ані жага зиску.

Та це ж вони – творці краси сонета,

Глибин поеми

І роману блиску.

Творець поезій – медозбірний вулик,

А мед його – поеми і сонети...

Як п’ють з поезії чарівних стулок

Не згадують про каторгу поета.


Н. Нікуліна: Отже, Миколо Антоновичу, поезія над усе, і навіть у блиску роману поезія, якщо її немає, то то вже не роман, не проза, не література. В усьому має бути поезія.

Матеріал радіопередачі до друку підготувала

Світлана Мартинова.
Література:

Миколаенко М. Береги твого щастя: Роздуми письменника.–Дніпропетровськ: Промінь, 1970.– 206 с.

Миколаенко М. А. Вечірній блюз: Сонети.– Дніпропетровськ: Січ, 2002.– 71 с.

Миколаенко М. А. Вишиванка від євшану: Вибрані поезії.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2006.– 303 с.

Миколаенко М. А. Віно: Поезії.– Кривий Ріг: Саксагань, 1994.– 63 с.

Миколаенко М. Українські джунглі: Поезії.– Дніпропетровськ: Ліра, 2008.– 96 с.

Миколаенко М. До сходу сонця: Дві повісті.– Дніпропетровськ, 1963.– 397 с.

Миколаенко М. До сходу сонця: Повісті.– Дніпропетровськ, 1968.– 362 с.

Миколаенко М. А. Ergo... Отже...: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 2002.– 66 с.

Миколаенко М. А. Замцерла: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– 143 с.

Миколаенко М. Ксана: Оповідання.– Дніпропетровськ, 1959.– 132 с.

Миколаенко М. А. Мудрий дар: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 2007.– 103 с.

Миколаенко М. На лінії вогню: Документальна повість.– К.: Молодь, 1956.– 193 с.

Миколаенко М. На лінії вогню: Повість.– Кривий Ріг: Б-чка альм. "Саксагань", 1996.– 157 с.

Миколаенко М. Патериця: Поезія.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– 76 с.

Миколаенко М. А. Сад кохання: Інтимна лірика.– Дніпропетровськ: Січ, 2007.

Кн. 1.– 136 с.; Кн. 2.– 139 с.

Миколаенко М. Ставка – все життя.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 183 с.

Миколаенко М. Тепловій: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1959.– 32 с.

Миколаенко М. А. Чарка солнца: Стихотворения / Пер. с укр. Ю. Полисского.– Дніпропетровськ: Січ, 2007.– 37 с.

* * *

Карапиш Б. Штрихи до портретів // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 255–273.



Про М. Миколаєнка – С. 258–260.

* * *


Дружко М. Миколі Миколаєнку – 85 // Свічадо.– 2004.– № 4.– С. 131.

Дружко М. Роль емоційної лексики у поезії Миколи Миколаєнка: [Про лексику у творчості М. Миколаєнка] // Бористен.– 2004.– № 9.– С. 5.

Корж В. "Мудрый дар" // Зоря.– 2007.– 4 жовт.– (№ 108).– С. 6.

* * *


Миколаєнко М. А.: [Про нього] // Українські письменники: Біобібліограф. словник. В 5-ти т. Т. 5.– К., 1965.– С. 141–142.

Миколаєнко М.: [Про нього] // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довідник.– К., 1981.– С. 176.

Николай Миколаенко // Писатели Украины в Великой Отечественной: Биобиблиограф. справочник.– К., 1985.– С. 289.

Миколаенко Николай Антонович // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 64–65.

Микола Миколаєнко // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 192.

Миколаєнко Микола Антонович // Прозаїки, поети, публіцисти... Дніпропетровська організація НСПУ: Наук.-допоміжн. біобібліогр. покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2006.– С. 82–85.



6 грудня (25 листопада ст. ст.) 1869 року – у м. Катеринославі відкрито водогін (140 років події).
Водогін для дерев’яного міста

До останнього часу не були досліджені ні точна дата відкриття, ні сама історія спорудження водогону в Катеринославі. Ці відомості вдалося розшукати в матеріалах Російського державного архіву Санкт-Петербургу. В них, зокрема, зберігається телеграма катеринославського губернатора В. Дуніна-Борковського мінімтру внутрішніх справ, датована 25 листопада (за новим стилем – 6 грудня) 1869 року: «Сьогодні після молебну з водосвяттям відкрито дію водогону з повним успіхом».

…Катеринослав 1860-х років – дерев’яне і солом’яне місто. З 3315 житлових та нежитлових будинків 3060 були були дерев’яними. Значну частину їх мали дворяни та чиновники (404) і міщани (782). Дерев’яними були 52 громадських та 248 приватних крамниць, а також мазанки, вкриті соломою і очеретом, на Мандрівці й Фабриці, в Павловській і Солдатській слободках, Жандармській і Невінчаній балках.

Щоліта місто зазнавало збитків від численних пожеж. Наприкінці липня, весь серпень і навіть вересень воно знаходилося в стані тривоги, пожежі траплялись майже щоденно. За чутками, це були підпали, і це ж стверджує в своїх «Спогадах» губернський архітектор Андрій Михайлович Достоєвський. Міщани отримували підкидні листи з попередженням про пожежі, и попередження в більшості випадуів збувалися.

Місто панікувало. Часто траплялось, що одночасно виникало дві-три пожежі в різних місцях, тоді на деякі з них слабка пожежна команда просто не встигала. Пожежі відбувались переважно вдень. Говорили, що стіни будинків намазують якоюсь сумішшю, яка спалахує від сонця. Тривога оголошувалась дзвоном або набатом, які гнітюче діяли на нерви жителів. Всі щохвилини були насторожі. «Я пам’ятаю, – пише А. Достоєвський, – що й ми склали свої найголовніші пожитки в дві великих скрині, тримали їх зачиненими денно й Нонно у дворі, щоб за першої тривоги віднести в більш безпечне місце».

1865 року на прохання губернатора і думи на чолі з міським головою Д. Пчолкіним міністерство внутрішніх справ надало Катеринославу грошову допомогу у розмірі 80 тисяч рублів на покращення пожежної частини і влаштування водогону. Жителі міста визнали корисним спочатку зробити водогін. Міська дума обрала комітет з його облаштування у складі Н. Козловського, К. Неймана, Я. Савельєва, Н. Новикова, І. Бурхановського, Н. Третякова, Р. Ульмана і В. Ульмана. Комітет протягом двох років запрошував через газету бажаючих узяти на себе спорідження водогону, але таких не знаходилось, оскільки роботи були складними, а капітал незначним.

Нарешті, 16 грудня 1868 року до Катеринослава прибув приватний інженер Фрідріх Фрідріхович Ротман, одеський купець другої гільдії, який займався облаштуванням водогону на Одеській залізниці. Комітет почав з ним переговори і через три дні ледве схилив його взяти на себе повноваження з облаштування водогону за 79,5 тисяч рублів. Контракт було затверджено міністром внутрішніх справ 12 серпня 1869 року.

Одним з умов контракту було отримання містом з-за кордону без мита всіх металевих і машинних частин – чавуних труб, парових машин тощо, разом 20 тисяч пудів. Оплата мита у розмірі 10 тисяч рублів ставила б місто в безвихідне становище – воно не мало додаткових коштів. Комітет звернувся до МВС з проханням: «Будучи цілком зобов’язаними за дозвіл Катеринославу допомоги на влаштування водогону, чого насправді потребує розвиток міста на безводній високій горі, так само, як і захист його в майбутньому від спустошувальних пожеж, висловлюємо втішні сподівання, що ви не залишите наше місто своєю участю і клопотанням про дозвіл пана мініста фінансів на безмитне провезення з-за кордону товарів для міста».

Поки міністр фінансів вирішував питання, житель міста Микола Поливанов узяв на себе сміливість висловити критику проекту. «Водогін цей може прислужитися тільки 20 господарям, що живуть в нагірній частині міста, інші зовсім його не потребують, и для них це лише розкіш», – писав він. Поліванов запропонував замість величезного і вельми ненадійного, на його погляд, водогону влаштувати на берегу Дніпра забрукований каменем майданчик з деревянною огорожею, на якому влаштувати 4 ручних насоса, що обійдеться місту в 5 тисяч рублів. Водозабірну машину він запропонував перенести в інше місце, де вода була чистою. Поки що її брали там, де полощуть білизну, купають коней і де влаштовано купальні, оскільки саме тут для водовозів був зручний в’їзд у річку. Треба сказати, що за проектом водовід будувався на Соборній горі, тобто внизу за течією Дніпра. В цій частині міста знаходились богадільні, гімназія, семінарія, будинки дворянства й архієпископа, 200 привтних будинків і лише 4 приватних колодязя. Цього було вкрай мало. Нестача води особливо відчувалась під час проведення тут ярмарок. Про це писав до МВС генерал-губернатор Коцебу, підтримуючи рішення міської думи. «Побоювання, – продовжував він, – що острови, які щорічно виникають на р. Дніпро від піщаних наносів та ін. природних причин, можуть змінювати русло ріки й т. ч. [таким чином] зупинити роботу водогону, не має під собою підстав, оскільки водопідйомна машина буде встановлена в найвизначнішому за глибиною місці, і це місце протягом 100 років залишиться незмінним. Вода необхідна й попідгір’ю, яке завдяки водогону швидко заселить порожні місця і принесе прибуток казні». Після такого заступництва генерал-губернатора пропозицію Поліванова було визнано неслушною, тим більше, що 4 насоси не могли задовольнити потреб у воді навіть самих жителів Нагірного району.

Не залишився осторонь і губернатор Дунін-Борковський, який тоді вже був почесним громадянином міста. «Прошу повідомлення, чи можна чекати задоволення клопотання про безмитне привезення машин катеринославського водогону», –запитує він телеграмою МВС. Клопотання було затверджено 24 серпня 1869 року.

До цього часу будівництво водогону відбувалось повним ходом – потрібно було встигнути до зими. Будували основне приміщення, встановлювали 2 парові машини, 2 помпи, прокладали чавунні труби під землею протяжністю 5 верст. Влаштували басейн з фонтаном, 9 пожежних кранів, резерваур для води місткістю 25 тисяч відер. За умовами контракту, водогін мав бути відкритим не пізніше 1 листопада 1869 року, але вранці того самого дня завалилась стіна приміщення. Ремонт затягся на три тижні.

Протягом року після відкриття водогін залишався в користуванні Ф. Ротмана, який зобов’язався довести його до кондиції, відпускати воду безкоштовно під час пожеж і на поливання вулиць (бідним людям – за спеціальними квитками від думи), постачати та проводити воду в будинки приватних осіб. Потужність водогону становила 1000 відер на добу. Відро води коштувало чверть копійки, бочка на 40 відер – 6 копійок. Забір води з Дніпра відбувався у районі Потьомкінського саду (нині парк імені Шевченка). Вона подавалась у високу частину міста – туди, де тепер історичний музей і гірничий університет, тут проходила через піщані фільтри і самопливом розподілялась у міську мережу.

Під час будівництва і після відкриття водогону критикували його доволі багато. Так, якщо раніше вода, яку брали з Дніпра, навесні і восени була «брудна, мутна та поганої якості», то й через 20 років після пуску вона залишалась такою ж. Розвиток служби відбувалось повільно – за 15 років було прокладено усього 4 версти, труби часто замерзали і тріскались. До 1908 року водогін продовжили ще на 17 верст, двівши його по проспекту до Озерної площі з відгалуженнями на прилеглі вулиці. Практично це вся центральна частина міста. Розширення мережі і збільшення потужності до 140 тисяч відер на добу – такий підсумок роботи на кінець XIX століття.

У той же час слабкий тиск води призводив до того, що в трубах осідали різноманітні домішки, які ніякими фільтрами не вдавалося знищити. Причиною всьому було неправильне влаштування водогону – в нижній частині міста. Пригадуєте листа М. Поливанова, до якого не прислухались? Тому виправляти становище довелося радикальним чином: будівництвом у 1906–1908 роках під керівництвом міського голови інженера І. Езау нового водогону із забором в Нових Кайдаках.



Валентина Лазебник
Література:

Державне комунальне виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства (Міськводоканал) // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть: Довідково-популярне видання / Гол. ред. В. Платонов.– Дніпропетровськ: Проспект.– 2001.– С. 148–150.




7 грудня 1924 року – засновано криворізьку міську газету "Червоний гірник" (85 років від дня заснування).
Червоний колір руди, колір життя і надій дав назву газеті і став її символом. Газета у 20-ті роки виконувала не лише функції інформаційного органу, для багатьох вона стала й... букварем, бо книжок не вистачало, а вчитися треба було.

Першим редактором "Червоного гірника" став латиш Яніс Крастинь. Газета виходила двополосною, малим форматом, тричі на тиждень. Щоденно почала вона виходити лише через чотири роки, тоді ж змінилась і назва на теперешню, бо спершу газета була російськомовною і називалась "Красный горняк". Увесь тираж газети в перші її роки вміщався у звичайній бричці.

За майже 75-річне існування тираж збільшився настільки, що тепер газета має тираж один з найбільших в Україні серед міських видань. За ці роки багато талановитих журналістів пройшли школу газетярської роботи, серед них відомі письменники і поети.

1994 року газета за свою багаторічну активну діяльність отримала Почесну грамоту Спілки журналістів України, багато з її співробітників також нагороджені Почесними грамотами.


Література:

Газета і місто: 70 – років разом ("Червоний гірник" у 1924–1994 рр.).– Кривий Ріг: Б-чка альманаху "Саксагань", 1995.– 447 с.

Журавльова І. Воєнні сторінки історії Криворізької загальноміської газети "Червоний гірник" // Війна в пам'яті поколінь.– 2004.– С. 52–53.

* * *


Будемо разом завжди! [Є малюнок першого будинку редакції] // Червон. гірник.– 2000.– 7 груд.

Воронова Т. Наш незламний Крастинь: [Про першого редактора газети Я. П. Крастиня] // Червон. гірник.– 2005.– 4 черв.– С. 3.

Мельник О. Перший номер // Червон. гірник.– 2004.– 10 лют.– С. 3.

10 грудня 1909 року – до м. Катеринослава на гастролі разом зі своєю трупою приїхала відома російська актриса Віра Федорівна Комісаржевська (100 років події).
Цей приїзд актриси був часткою цілої гастрольної програми по Україні, що відбувався з 1908 по 1910 рік. У Катеринославі Віра Федорівна вже була й до цього, публіка знала її і любила. Актриса знову порадувала глядачів, зі старих спектаклів були зіграні “Ляльковий дім”, “Бій метеликів”, “Вогні Іванової ночі”, були й нові вистави – “Господиня готелю” К. Гольдоні, прем’єра вистави “Бенкет життя” С. Пшибишевського. В цьому останньому роль Ганки було написано спеціально для Віри Федорівни. Прощалась актриса з катеринославською публікою спектаклем “Бій метеликів”. Цей приїзд Віри Комісаржевської до нашого міста був останнім. Через два місяця, перебуваючи в Ташкенті актриса захворіла на чорну віспу і померла.
Література:

Трало И. Последний презд Комиссаржевской // Днепр вечерний.– 1976.– 14 янв.



11 грудня 1954 року – у м. Дніпропетровську народився Сергій Павлович Лаушкін, художник. 1983 року він закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова. Працює у галузі станкової графіки. 1990 року прийнятий до Спілки художників України. Художник неодноразово брав участь у виставках, які проводились у Києві, Львові, Москві, Белграді, Торонто. 1995 року він виставляв свої картини на Міжнародному бієнале сучасного мистецтва “Пан Україна-1995” у Дніпропетровську. Мистецтвознавці високо оцінюють творчість Сергія Лаушкіна. (55 років від дня народження).

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка