Моє Придніпров’я



Сторінка18/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Література:

Уварова И. "Талант – единственная новость, которая всегда нова" // Ведомости.– 1997.– 16 окт.

Васильев В. Философия в пастельных тонах: [Выст. художника] // Відомості.– 1996.– 27 верес.

Хургин А. Особое спокойствие С. Лаушкина: [Выст. художника] // Торговый дом.– 1996.– 19 сент.– С. 6.

* * *

Лаушкин Сергей Павлович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 239.



16 грудня 1914 року – народився Олексій Гаврилович Крилов, поет. Помер 3 жовтня 1991 року (95 років від дня народження).
Його усмішлива муза
Моє знайомство з Олексієм Криловим відбулося пізньої осені 1948 року. В обласному театрі проходив літературний вечір. До освітленої рампи один за одним виходили прозаїки й віршотворці. Імена Чорнобривця, Біби, Билінова були вже знайомі декому з нас. Та ось ведучий вечора, київський поет Віктор Кондратенко, оголосив: «А зараз слово вашому землякові, інженерові й поетові Крилову!»

– Крилові Який Крилов?

– Чи не правнук славнозвісного дідуся Крилова? На сцену вийшов худорлявий чоловік. Дещо ніяковіючи, він витер тильною стороною долоні губи і почав без вступу:

Заболел петух ангиной.

Не поет вторую ночь.

И решили Юра с Ниной

Пете бедному помочь.

Потому что – как же будет? –

Говорили здесь и там.

Потому что – кто же будет

Кукарекать по утрам?

Гусь не хочет. Утка – тоже.

А индюк хотел – проспал.

Бобик пробовал – не может.

Только голос надорвал.

У залі почали усміхатися. Учорашні піхотинці та гармаші, матроси та сапери, затамувавши подих, слухали, як

Приходили к Пете куры.

Приносили молоко. –

Ко-ко-ва температура?

Нет ли жара, – ко-ко-ко?

А коли півень, одужавши, злетів на паркан та проспівав своє заповзяте: «Добрый день! Ку-ка-ре-ку!» – зал вибухнув оплесками. Це був успіх, несподіваний і справжній. З різних місць, з партеру та галерки, посипалися прохання: «Ще, ще читайте!»

І коли чоловік, схожий на майстрового, прочитав спокійним, серйозним голосом: «Свинья ослу полтыквы задолжала...» – зал розлігся від реготу. Певно, всім нам, ще не охололим від недавніх боїв та хлібних карток, цей заливчастий, життєрадісний сміх був необхідний, як мир і хліб.

Та заледве Олексій прочитав перший рядок нової байки «О чем ты здесь трешишь? – спросил Сороку Дятел», і, глянувши мигцем на дружно спохмурнілі обличчя в ближній ложі, відчеканив другий «О том, как ты стучишь, любезньш мой приятель», -- по сисні поповз сердитий шепіт: «Нащо він не читає? Нашої?»

Старші літератори, пригадую, почали стривожен перезиратися.

А Крилов посміхнувся і довершив неквапливо діалог Дятла й Сороки:

– Да, я стучу – и пищу добываю.

– А я трешу – и тышу получаю.

Чотири всього рядки в цій байці. Але театр шаленів у захваті довго і дружно.

Незабаром ці вірші з'явилися на сторінках «Днепровской правды». їх вирізали з газети й передавали з рук у руки...

Так почалася дружба юного й дорослого читача зі своїм новим поетом.

Надзвичайним успіхом завершилася і його перша (і остання) творча подорож до Москви. Запросив 1952 року секретаріат правління Спілки письменників СРСР дніпропетровську, крихітну тої пори, письменницьку організацію для звіту. А Крилов не був тоді членом Спілки письменників, але його включили до складу бригади. Обговорення творів дніпропетровців відбувалося в Центральному Будинку літераторів.

«Ох, і жучили ж нас там московські критики, – згадував згодом Петро Біба. – Нікого не проминули... Але коли Альоша прочитав, бо тоді він те не мав жодної книжки, свого «півня» і деякі байки, всі зааплодували. А ввечері до нас у готель завітали журналісти з «Комсомолки». Вони буквально вблагали Альошу подарувати їм переписані від руки його байки. І надрукували їх наступного дня. Майже на всю сторінку. Деякі наші «аксакали» аж посиніли від заздрощів. А С. Михалков привітав «Комсомольську правду» з відкриттям нового Крилова...»

Звідтоді, як кажуть, чимало води спливло. Давним-давно згубилися пожовклі газетні вирізки його перших віршів. 1955 року вийшла книжка дитячих віршів О. Крилова «Как лечили петуха». Услід за нею побачила світ книжка його байок «Храбрый заяц». Цими скромно виданими, в м'яких обкладинках, книжками спекулювали в ті роки на товкучці...

Але особливої популярності набула його книжка дитячих віршів «Кот Василий», чудово ілюстрована художником В. Любарським, та збірка байок «Ручеек».

Протягом ряду років на сцені лялькового театру йшла п'єса «Сказка-загадка о мальчике Тарасике и золотом ключике», одним з авторів якої був О. Крилов.

Пам'ятаю, як городяни, юні й літні пишалися знайомством з Альошею Криловим. Його запрошували в школи, інститути, на заводи, в шахти... І в гості, на сімейні зустрічі. У ті п'ятдесяті й шістдесяті роки він був найзнаменитішим поетом Придніпров'я. І не тільки Придніпров'я. Книга «Кот Василий», що перевидавалася безліч разів, має наклад понад дев'ять мільйонів. Кращі вірші її – «Козел Мефодий», «Кот Василий», «Сверчок» та інші знані не тільки співвітчизникам, але й дітям прикордонних держав – Угорщини, Польщі, Чехії та Словаччини. Мені часто доводилося бути свідком такої картини, коли п'яти-шестирічний хлопчик чи такого ж віку дівчинка запитували в свого ровесника: «А ти знаєш?...» І починалося:

– Кот Василий, где ты был?

– Я ловить мышей ходил.

– Почему же ты в сметане?

– Потому что был в чулане...

Це радісне творче змагання дітей я чув на золотих пляжах Кавказу та Криму, в поїздах та автобусах, що мчали по дорогах степової України і Закарпаття, Уралу та Сибіру.

У 2001 р. у видавництві „Січ" побачила світ книга казок О. Крилова „Кот Василий" в перекладі німецькою Лесі Степовички. Наклад в одну тисячу примірників викупило посольство Федеративної Республіки Німеччини в Україні. Отак, вже у XXI столітті знаменитий криловський кіт Василько («Kаtеr Ваsilіо») покрокував на м'яких лапках до німецьких дітей.

Цікаві й динамічні за сюжетом дитячі вірші Крилова не можна не запам'ятати. Вони – життєрадісні, написані дзвінко й образно, гарною російською мовою.

На жаль, критика не була уважною до цих талановитих творів пост. Не було в нашій пресі і ґрунтовної критичної статті про байкарську творчість О. Крилова.

Гострі й місткі за думкою, кращі його байки «Отопительный сезон», «Затянувшееся собрание», «Глубокая проверка», «Одно яйцо», «Должники», «Обезьяна и зеркало», «Незаменимый флюгер», «Шерстяная графа» тривко увійшли до літературного й суспільного світу.

У них немає покрику, жодного лайливого слова. Головна їх зброя – це сміх та логіка. Тому їх читають навіть ті, проти кого вони спрямовані, і запам'ятовують.

Керівники деяких заводів, наприклад, відкриваючи наради з підготовки до зими, починали їх з читання байки О. Крилова «Отопительный сезон». А чимало з його віршів наводилося в лекціях на соціальні та культурно-побутові теми.

У чому ж секрет життєвості й актуальності творчості поета? Він криється в злободенності та високій духовності його творів, у їх добротності та художності.

Є віршарі, які мають десятки виданих книжок, правильних, грамотних, «на рівні». А попросиш читача: «Назвіть, будь ласка, улюблені вірші цих авторів, прочитайте що-небудь», – жодної назви, жодного рядка не пам'ятає.

Олексій Крилов видав небагато збірок. Але віриться, що кращі його вірші для дітей: «Как лечили петуха», «Кот Василий» і названі байки –запам'ятаються надовго, як пам'ятаємо ми з дитинства твори «Сказка о Коньке-горбунке», «Мужичок с ноготок», «Доктор Айболит», як вічні полонез Огінського, вальс «На сопках Маньчжурии».

Він не боявся нової рими – «глянет – румянец», але не боявся й дієслівних рим. Рядки звучать невимушене, природно. Інколи його вимогливість до слова і ритму рядка межує зі скупістю, та цю «скупість» недаремно звуть у Росії в народі «притужинкою», і вона виправдана.

Нерідко працівники видавництва говорили, що якщо від інших авторів нема відбою, то Крилова треба «принаджувати».

Скільки віршованих репортажів, шаржів було опубліковано ним у періодичній пресі, а в книжках їх не було. Невідомими залишаються його нові дитячі вірші та байки. А пам'ятає ж багато хто, як дбайливо підрівнював він стосик віддрукованих на машинці сторінок своєї нової книжки. І ховав їх до столу при появі нежданих гостей і приятелів. Дехто навіть кпинив позаочі: видихнувся, мовляв, старий...

– Ну, чого ви тягнете?.. – ображалися видавці. – Від вас вимагається лише одне – принесіть рукопис. Про решту ми подбаємо самі.

– Розумієте... – сором'язливо усміхався Крилов, – хочеться, аби нова робота була краща за попередні. А поки що не виходить. Але незабаром буде...

І не приніс. Не встиг.

У лютому 1987 року, підвішуючи надвіконний карниз, він упав і пошкодив хребет. П'ять з лишком років після тяжкої операції безугавний біль, що свердлив спину, не відпускав його ні в лікарнях, ні в його однокімнатній квартирці на останньому дванадцятому поверсі. І жодного разу він не поскаржився на цей біль ані рідній сестрі Ользі Гаврилівні, ані небогам, що доглядали його, ані дочці Марині, ні «легким міським приятелям», які зрідка його навідували: все сподівався, що ось-ось устане, підправить ще раз рукопис і віднесе на «видавничий поверх». Та у вересні 1991 року його серце зненацька завмерло...

Справжні майстри завжди живуть надією, передчуттям нової роботи і ніколи не бувають задоволені зробленим.

І настільки ж ми, живі, не дбайливі, не уважні до них і до того, що залишено ними.

А може, у тому невідомому криловському рукописі є таке, від чого не раз іще на віях заяскріють мимовільні сльози захвату і скорботи?..



Селезньов М. Його усмішлива муза // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї / Упоряд. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 212–215.
Література:

Селезньов М. Його усмішлива муза // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 212–215.

* * *

Пуппо И. Легенда о польской креп-жоржетовой "соколке", маленьком летчике Нюме и Алексее Гавриловиче Крылове, которому сейчас исполнилось бы... // Днепр вечерний.– 1998.– 17 янв.



* * *

Крилов Алексей Гаврилович // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 62–63.



1617 грудня 1924 року – у м. Катеринославі побував український письменник Остап Вишня, який виступав на "Вечорі ревсатири". (85 років події).
Література:

Чабан М. П. Остап Вишня // Дніпропетровськ: Минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 374–376.



19 грудня 1929 року – у м. Дніпропетровську почав діяти коксохімічний цех заводу імені Г. Петровського (80 років пуску).
З часом цех перетворився на окреме підприємство, став коксохімічним заводом імені Калініна, а з листопада 1997 року на його базі створено відкрите акціонерне товариство “Дніпрококс”.

Завод пережив багато подій – під час війни був повністю зруйнований, ціле десятиріччя, з 1943 по 1953 рік продовжувалась його відбудова та відновлення повного виробничого циклу. Третє народження підприємства відбулось у середині 80-х років – проведено технічне переозброєння, перекладено коксові батареї, введено прогресивні технології трудомістких процесів. Нині – ВАТ "Дніпрококс" Нині підприємство випускає різні види коксу, смóли, іншу необхідну для металургії хімічну продукцію.


Література:

ВАТ "Дніпрококс" // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ, ІМА-прес, 2001.– С. 74.

* * *

Олуніна Н. ВАТ "Дніпрококс" – флагман коксохімії // Вісті Придніпров'я.– 2005.– 14 лип.– С. 19.



23 грудня 1904 року – у сел. Широке на Катеринославщині народився Ілля Григорович Кобринський, український режисер, народний артист УРСР. Працював у театрах Дніпропетровська. Лауреат Державної премії СРСР. (105 років від дня народження).
Видатний український режисер, Кобринський Ілля Григорович народився 23 грудня 1904 року в містечку Широкому на Дніпропетровщині. В 1935 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім. Луначарського у Москві. З того ж року почав працювати у Дніпропетровську. Був режисером Державного українського драматичного театру ім. Шевченка (1935–44, 1951–54 та з 1960-го), Російського драматичного театру ім. Горького (1944–50, 1955–60). До найкращих його постановок відносяться: “Навіки разом” Л. Дмитерка, “Під золотим орлом” Я. Галана, “Правда” О. Корнійчука, “Кремлівські куранти” М. Погодіна та “Останні” М. Горького, “Ревізор” М. Гоголя.

Лауреат Державної премії СРСР 1951 року. 1960-го одержав звання народного артиста України.

Помер 4 листопада 1979 року, похований у Дніпропетровську.
Література:

Абрамова Т. Мост между прошлым и настоящим // Наше місто.– 2005.– 25 січ.– С. 3.

* * *

Мистецтво України: Біограф. довідник / Упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; За ред. А. В. Кудрицького.– К.: Укр. енцикл., 1997.– С. 301.



Кобринський Ілля Григорович // Митці України: Енцикл. довід. / Упоряд. М. Г. Лабінський, В. С. Мурза; За ред. А. В. Кудрицького.– К.: УЕ, 1992.– С. 301.

Кобринський І. Г. // УРЕ.– 2-ге вид.– К., 1980.– Т. 5.– С. 245.

Кобринський Ілля Григорович // УРЕ. Т. 6.– К.– С. 515.

25 грудня 1964 року – у Дніпропетровську засновано ВАТ "Дніпропетровський завод мостових залізобетонних конструкцій" (45 років від дня створення).
Література:

Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста. Вид. 2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 92.



26 грудня 1974 року – у м. Дніпропетровську відкрито Державний театр опери та балету (35 років від дня відкриття).
Перший сезон Дніпропетровського театру опери і балету відкрито оперою А. Холминова "Оптимістична трагедія".

Оперний театр існував у Дніпропетровську й раніше. 21 листопада 1927 року газета "Звезда" повідомила, що в театрі імені Луначарського відбувся перший спектакль робітничої опери, ставили "Пікову даму". А 1931 року було створено державний оперний театр у приміщенні нинішнього театру імені О. М. Горького. Під час війни це приміщення було знищене і на довгий час місто залишилось без оперного театру.

Новий колектив продовжив кращі традиції попередників, серед яких були Іван Паторжинський та Павло Вірський. Опери "Князь Ігор", "Євгеній Онєгін", "Богдан Хмельницький", балети "Лебедине озеро", "Спартак", "Лісова пісня", "Жизель" та інші швидко увійшли до постійного репертуару театру, полюбились глядачам і стали перлинами українського театрального мистецтва.

За роки своєї діяльності театр міцно увійшов в культурне життя Дніпропетровська, став його складовою частиною. Останніми роками у ньому проведена реорганізація структури і роботи, направлена на збереження театру і його подальший розвиток.

В театрі працюють народна артистка Нонна Суржина, заслужена артистка України Валентина Коваленко, багато відомих і талановитих артистів опери і балету, музикантів. При театрі працюють гурт "Козацькі шляхи", дитяча хорова студія.
Література:

Шпаковская Т. А. Театральная летопись длиною в четверть века: Очерки, статьи, творч. портреты, интервью, информации: К 25-тию со дня основ. Днепр. гос. театра оперы и балета.– Днепропетровск: Пороги, 1999.– 318 с

Шпаковська Т. Дніпропетровський державний академічний театр опери та балету // Театри Дніпропетровщини: Енциклопедія / Під заг. ред. Т. Шпаковської.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2003.– С. 233–333.– (Пізнавай і шануй свій край).

* * *


Дніпропетровський державний академічний театр опери та балету // Театр-плюс.– 2003.– № 16.– С. 10–11.

27 грудня 1989 року – у Дніпропетровську засновано театр одного актора "Крик". Засновник, актор і режисер-постановник Михайло Мельник (20 років події).
Література:

Ваш КРИК: До 15-річчя Дніпропетровського укр. театру одного актора " КРИК".– Дніпропетровськ, 2005.– 119 с.

Гронська Г. «Крик». Театр одного актора // Театри Дніпропетровщини: Енциклопедія / Під заг. ред. Т. Шпаковської.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2003.– С. 335–33351.– (Пізнавай і шануй свій край).

* * *


Мельник М. "За звеличення душі людської": [Про участь у IV Міжнар. театр. форумі "Золотий витязь"] // Зоря.– 2006.– 11 листоп.– С. 4.

Мельник М. Театр – моя империя: [О днепропетровском Театре одного актера "Крик"] / Беседу вёл А. Пронин // Горожанин.– 2007.– № 10.– 8–14 марта.– С. 22.

* * *

Андрющенко Н. Михайло Мельник: "Ви – мої крила"...: [Біографія М. Мельника] // Бористен.– 2007.– № 6.– черв.– С. 7.



Галацька В. Коли театр – над усе... // Свічадо.– 2007.– № 1/2.– С. 111–114.

М'якшиков М. Переможний "Крик" Михайла Мельника: [М. Мельник удостоєний нац. премії України ім. Т. Шевченка] // Зоря .– 2007.– 10 берез.– С. 1.

Овсянникова А. Диво, створене власними руками // Наше місто.– 2005.– 27 серп.– С. 14.

Овсянникова А. Перша Шеченківська премія в області за останні 15 років // Наше місто.– 2007.– 13 берез.– С. 1.



28 грудня 1954 року – Придніпровська ДРЕС дала перший промисловий електрострум. З 1996 року має назву Придніпровська ТЕС (55 років події).
Література:

Белич В. Я., Дубинин Н. В. Приднепровск.– Днепропетровск: Промінь, 1975.– С. 27.

Придніпровська ТЕС ВАТ "Дніпроенерго" // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть: Довідково-популярне вид-ня / Гол. ред. В. Платонов.– Дніпропетровськ: Проспект.– 2001.– С. 94

* * *


Ткаченко А. Спогади ветерана // Енергетик.– 2003.– 19 листоп.– С. 2.

Якушина В. Історія місцевого краю в експозиції музею // Енергетик.– 2007.– № 6.– 4 квіт.– С. 1–2.



29 грудня 1909 року – у м. Катеринославі народився Олександр Йосипович Билінов (Бейлінов), прозаїк. (100 років від дня народження).
Билінов (Бейлінов) Олександр Йосипович народився в сім'ї службовця. Після закінчення семирічки він працював на будівництвах міста чорноробом, мулярем, згодом як кореспондент газет "Більшовицька зміна та "Комсомолець України".

У літературу прийшов з будівельного майданчика Дніпрогесу. Враження від гігантського будівництва лягли в основу першого оповідання "Місто молодості". 1934 року молодого літератора прийняли кандидатом у члени Спілки письменників. Наступного року Олександр Йосипович отримав відрядження на Всесоюзні курси молодих письменників, де вчився у майстрів слова, відточував своє перо. У довоєнні роки закінчив Дніпропетровський університет.

З 1937 року він став членом письменницької організації і з цього часу до початку війни, а після її закінчення до 1948 року очолював Дніпропетровське відділення Спілки.

У роки війни Олександр Билінов працював редактором дивізійної газети, після війни багато спілкувався з тими, хто відбудовував міста, заводи, домни. Як результат цих спостережень, вийшла книга – роман "Металісти", який він згодом доопрацював і змінив назву – "Мости зводяться знову". Про популярність книги свідчать її тиражі, перевидання, переклади болгарською та китайською мовами.

Чи не найбільшою творчою удачею письменника став роман "Вулиці гніву", присвячений трагічній і героїчній події Великої Вітчизняної – павлоградському повстанню.

Після здобуття Україною Незалежності письменник виїхав на постійне проживання до Ізраїлю, де й помер 2 травня 2000 року.


Література:

Былинов А. Волки на Волчьей: Роман.– Днепропетровск: Промінь, 1965.– 228 с.

Былинов А. Выбор: Повесть и рассказы.– Днепропетровск: Промінь, 1980.– 350 с.

Былинов А. Город молодости: Повесть; Лит. новеллы.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– 176 с.

Былинов А. Две встречи.– Днепропетровск, 1961.– 43 с.

Былинов А. Девушка из Зонненберга: Документ. повесть.– Днепропетровск, Промінь, 1967.– 90 с.

Былинов А. Долг инженера: Очерки.– К.: Рад. письменник, 1957.– 158 с.

Былинов А. Дробот, Шевченко и Я: Очерки.– М.: Сов. писатель, 1965.– 210 с.

Былинов А. Запасный полк: Повесть.– М.: Воениздат, 1963.– 171 с.

Былинов А. Запасной полк: Повести; Лит. новеллы.– К.: Дніпро, 1988.– 510 с.

Былинов А. Металлисты: Роман.– М.: Сов. писатель, 1954.– 300 с.

Былинов А. Мосты возводятся вновь: Роман; Рассказы // Послесл. Ф.Залаты.– К.: Дніпро, 1969.– 463 с., ил.

Былинов А. Пароль "ДП-3".– М.: Мол. гвардия, 1959.– 208 с.

Былинов А. Пароль и отзыв.– Днепропетровск: Промінь, 1971.– 197 с.

Былинов А. Сады: Повесть.– Днепропетровск: Промінь, 1972.– 134 с.

Былинов А. Старший брат: Рассказы.– Днепропетровск: Облиздат, 1955.– 130 с.

Былинов А. Улицы гнева: Роман; повесть, рассказы. Предисл. Ф.Залаты.– К.: Дніпро, 1983.– 477 с.

Былинов А. Улицы гнева: Роман; Рассказы.– М.: Сов. писатель, 1986.– 365 с.

Былинов А. Чистая линия: Были, судьбы, раздумья.– Днепропетровск: Промінь, 1978.– 340 с., ил.

* * *


Селиванов (Буряк) В. Скіфські профілі. «Тайна» // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нриси та есеї / Упорядн. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 241–243.

Стогнут А. Жизнь рядом: [Об А. И. Былинове] // Русские писатели Украины. Литературные портреты.– К., 1970.– С. 149–154.

* * *

Залата Л. Осень патриарха // Днепр вечерний.– 1999.– 24 июля.



Пуппо И. Мудрый, добрый, веселый // Днепр вечерний.– 1999.– 21 дек.

* * *


Александр Былинов // Писатели Украины в Великой Отечественной: Биобиблиограф. справочник.– К., 1985.– С. 58.

Билінов О.: [Про нього] // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довідник.– К., 1966.– С.48.

Билінов О.: [Про нього] // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довідник.– К., 1981.– С.18.

Былинов Александр Йосипович // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 9–12.

Олександр Билінов // Письменники України: Довідник // Упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 18.

* * *


Не розлучитися світові з світом.

(Далеч у далечі струни торка...)

Не розлучитися – осені з літом,

Не проминути рокам!

Не розлучитися з ближнім і дальнім.

(Стежок хай безліч, дорога – одна)

словом єдиним, співом хоральним –

не розлучитися нам!



Іван Сокульський

ДАТИ І ПОДІЇ РОКУ
1594 року – уперше в щоденнику австрійського посла Еріха Лясоти згадується Микитин Ріг, сучасне м. Нікополь (415 років).
Література:

Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 242–243.

* * *

Жуковский М. Открытия никопольских археологов могут переписать историю города / Беседовала С. Калина // Электрометаллург.– 2004.– 28 мая.– С. 7.



Жуковський М. Городок – Микитинська Січ?: [До уточнення літочислення Нікополя. Є фрагмент карти 1801 р.] // Нікопол. правда.– 1997.– 27 верес.

Омельянович В. Так сколько же лет Никополю? // Нікопол. правда.– 2004.– 6 січ.

Тульчин В. Так когда же родился Никополь?: [О проблеме летоисчисления г. Никополя и предоставлении ему статуса ист. города] // Нікопол. правда.– 2000.– 4 лип.

1604 року – запорозькими козаками Гаврилом Салом та Олексієм Кочергою засновано зимівник, нині – смт. Царичанка, районний центр (405 років від дня заснування).
Царичанка
Царичанка – селище міського типу, центр однойменного району на Дніпропетровщині. З 1784 по 1797 рік мала назву Алексопіль. Вона розташована на правому березі мальовничої річки Орелі – лівої притоки Дніпра, за 78 км від обласного центру.

Виникла Царичанка у XVII столітті. За часів гетьмана Самойловича тут оселилися козаки Гаврило Сало та Олексій Кочерга. В 1673–1674 рр. до них приєдналися переселенці з Умані та інших місцевостей Правобережжя, які потерпали від нападів кримських татар. Уже в 1677 році Царичанка згадується як сотенне містечко Полтавського полку. І досі зберігає назву Замка горішня частина Царичанки, яка була обнесена земляними валами. Не раз на цих укріпленнях точилися запеклі бої з татарами. У 1696 році Царичанка, як і інші містечка по річці Орелі, зазнала нападу орди. Її вщент зруйнували і спалили.

Під час походу Карла XII на Полтаву в 1709 році у містечку стояв російський гарнізон. З 1731 року Царичанка ввійшла до Української укріпленої лінії, як ї одна з її фортець. У квітні 1736 року тут розмістилася головна квартира російсько-української армії під командуванням графа Мініха, яка готувалась до походу проти татар.

До 1764 року Царичанка залишалася сотенним містечком Полтавського полку. Переважну більшість його населення становили реєстрові козаки. У вільний від військової служби час вони займалися землеробством, вирощуванням тютюну, бджільництвом, рибальством, торгівлею. Щорічно влітку в містечку збирався ярмарок, на якому торгували хлібом, худобою, шкірою, салом. З розвитком промислів та торгівлі збільшувалася кількість міщан, які селилися на Подолі – торговельній слобідці Царичанки. Наприкінці XVIII століття в Царичанці жило багато військових.

Однією з яскравих сторінок історії Царичанки було повстання пікінерських полків. У жовтні 1769 року повстали Донецький і Дніпровський (до складу якого входила Царичанка) пікінерські полки. Уряд кинув проти них регулярні війська. Проте згадки про це повстання довго жили у пам'яті народній, у переказах і піснях.

1765 року Царичанка відійшла до Новоросійської губернії, з 1775 до 1784 року вона була центром повіту з воєводською канцелярією в складі Азовської губернії. За наказом Катерини II в 1794 році містечко було підпорядковане Катеринославському намісництву. У 1797 році Царичанку, у зв'язку з винесенням за штат повітових міст, названо посадом. Населення містечка становило тоді 4000 чоловік. У земляній фортеці стояв невеличкий гарнізон. З 1802 року Царичанка увійшла до складу Полтавської губернії як містечко Кобеляцького повіту, а з 1816 року її перевели на становище військового поселення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка