Моє Придніпров’я



Сторінка19/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Література:

Білокінь А. М. Сторінки історії Приорілля.– Дніпропетровськ: Пороги, 2004.– 193 с.

Мицик Ю. А. Царичанка козацька: До 400-ліття заснування Царичанки.– К.: Генеза, 2004.– 88 с.

Репан О. Два документа з історії місцевого краю 18 ст. // Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович: Зб. статей.– Дніпропетровськ: Промінь, 1995.– 199 с.

Сонячна моя Царичанка: Нариси, вірші, пісні.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 80 с.

Царичанский район // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 289–291.

* * *

Білокінь А. Козацький дух живе // Приоріл. правда.– 2002.– 6 лют.



Логвиненко А. Назву Царичанці "подарували" тюрки-кочівники // Вісті Придніпров'я.– 2004.– 15 квіт.– С. 6.

Лоза-Сало Г. Тут наше коріння: До 400-річчя заснування Царичанки // Приоріл. правда.– 2002.– 10 лип.

Стежка В. Гармонія людської наполегливості, працювитості та природного багатства // Дніпровий кур'єр.– 2004.– № 3.– С. 22–27.

* * *


Царичанський вальс: [Пісня] / Муз. і сл. А. Мовчана // Днепров. панорама.– 1997.– 15 июля.

1734 року – запорозькі козаки заснували Нову Січ біля с. Покровського (нині – територія Нікопольского району) (275 років події).
Остання твердиня Запорожжя – Нова Січ
На пониззі Дніпра ще з середини ХVI ст. виникає система поселень і зимівників Запорожжя під захистом сторожових укріплень – засік (січей). «Січ» – назва ділянки землі, вивільненої, «висіченої» від лісового масиву. Через деякий час назва «Січ» починає вживатися для означення головного поселення Війська Запорозького.

За період існування Запорожжя поселення козаків за дніпровими порогами від безіменних засік еволюціонували до найбільшого укріпленого міста Південної України 1770-х рр.

Впродовж майже 300 років Січ не раз змінювала своє розташування. Це було зумовлено низкою факторів: ворожі напади, руйнації, пожежі та повені. Здебільшого чубаті лицарі розміщували свої столиці на залишках давніх городищ, враховуючи властивості рельєфу, побутові, естетичні та оборонні чинники.

Нова (Підпільненська) Січ заснована 31 березня 1734 року запорозькими козаками під проводом кошового отамана Івана Малашевича. Початок будівництва припав на тяжкий час російсько-турецької війни, після повернення з чужини. Не зважаючи на усі негаразди, до 1740 року Січ було збудовано. Архівні матеріали та результати дослідницьких праць дають уявлення про велич та розміри міста-фортеці.

Нова Січ розташовувалася на великому півострові, що утворився при впадінні річки Підпільної в Дніпро біля дніпровських плавнів Великого Лугу.

За розмірами Нова Січ перебільшувала всі попередні столиці Степового краю. Складалася з трьох частин: внутрішнього Коша (цитадель, або замок), зовнішнього Коша і ретраншемента. Кожну частину захищали вали з баштами. Внутрішній Кіш (замок) був центром Січі, з площею (майданом), церквою Покрови Богородиці, пушкарнею, скарбницею, житлом старшини. Він мав колоподібні укріплення (350 метрів у довжину, 300 метрів у ширину), оточені ровом і валом з дубовими палями і двома баштами (одна двоярусна з в’їздною брамою слугувала дзвіницею, друга – Базавлуцька вежа, стерегла вхід з боку річки Підпільної). Тут були допоміжні входи із хвіртками, влаштовані у невеличких баштах, 38 куренів, військова скарбниця, будинок кошового отамана, канцелярія, січова школа, пономарня та інші споруди. Розташовуючись колом, споруди утворювали січовий майдан-коло, на якому збиралися ради. Забудова Внутрішнього Коша була досить щільна. Відомий малюнок О. Рігельмана «Вибори кошового отамана в Запорозькій Січі» схематично розповідає про внутрішнє влаштування Січі.

Навпроти Коша на річці Підпільній, було влаштовано пристань де стояв козацький флот. Сюди ж могли підходити торговельні суда.

До Січі прилягало середмістя (площа сягала до 30 гектар). Біля входу в Січ містився базар (жартома називався запорожцями – Гасан-башею, як головне торговище у Стамбулі) та велика кількість різноманітних споруд: сто крамниць, торгові ряди тощо. В зовнішньому Коші мешкали крамарі, ковалі, шевці, кравці, шкіряники та інші. Неподалік головної брами розташовувався стовп ганьби, на якому карали тих, хто заплямував лицарську честь січового товариства. Серед щільної забудови передмістя розташовувались два редути. Їх було збудовано ще на початку будівництва Січі, для прикриття утвореного поселення. Саме ж передмістя додатково було оточене ровом та валом з бастіонними виступами. Два входи прикривалися невеличкими равелінами.

З суходолу до Нової Січі підходили два шляхи – один на Микитине та Хортицю, інший – в Україну на Переволочну та Мишурин Ріг.

Коло передмістя розташовувався Новосіченський ретраншемент, що був укріплений земляним валом і ровом з двома кутовими напівбастіонами. Його площа складала близько 2,5 гектар. Збудований царським урядом у 1735 році, як й інші фортеці на теренах Запорожжя, за умови повернення запорожцям колишніх прав. Царська влада утримувала тут 2 роти московських рекрутів з гарматами, залишених «для захисту від татар», а насправді для нагляду за діями запорожців. Мовою останніх, то була «московська болячка в їх печінках». Між козаками та російською командою постійно виникали чвари і непорозуміння, академік Г. Міллер визначав: «…російський офіцер, з малим своїм гарнізоном у Січі перебуваючи, не наважується взяти над ними жодної влади, побоюючись за своє життя та майно».

Домінантою Внутрішнього Коша, його окрасою була дерев’яна Покровська церква. Саме коло неї збиралися козацькі ради, саме в ній зберігалися скарбниця та клейноди, найкоштовніші реліквії, документи січового архіву. Про зовнішній вигляд культової споруди до сьогодні ведуться суперечки між дослідниками. Одні вказують, що церква була п’ятикупольна, інші ж стверджують про наявність тільки одного верха. Церква була без огорожі, вкрита гонтом. Так чи інакше усі збігаються в тому, що це була найбагатша церковна споруда не тільки України, але й на теренах майбутньої Російської держави. Коло церкви, із західного боку, стояла висока дерев’яна дзвіниця, вкрита гонтом. Вона мала чотири вікна для гармат, щоб вести оборону та салютувати на свята. Відомо, що зброя використовувалась запорожцями в день Богоявлення. Під час святкування до Січі збиралась величезна кількість козаків. Разом із січовиками вони в повному озброєнні йшли до церкви. Військо, розташувавшись на майдані, чекало закінчення літургії. Після виносу з церкви хреста, євангелія та ікон, процесія йшла до річки, везучи за собою артилерію і прапори. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, а козаки в цей момент давали залп з рушниць та гармат. Після того, як хрест занурювався три рази починалася безперервна стрілянина.

Відомо, що іконостас Покровського храму був різьблений, гарної високохудожньої роботи з образами київського та італійського письма. А. Скальковський повідомляв, що влітку 1845 р. він у розібраному вигляді зберігався на хорах Покровської церкви с. Покровського Катеринославського повіту, яка була збудована у 1798 р. неподалік від місця старого храму. Цікаво, що тоді ж освячене за часи запорожців місце олтаря Січової церкви було позначене спеціальним кам’яним монументом, на вершині якого спочатку було встановлено хрест. Тоді ж А. Скальковський вперше описав та замалював розташовані у правому криласі церкви “четыре места деревянные, грубой резной работы и живописи..., у которых кошевой и три главные старшины (судья, писарь и есаул) слушали Божественную литургию…”. Вони разом з іконостасом були перенесені у нову Покровську церкву.

Крім вчених на залишки запорозької церковної святині приїздили і відомі художники. Так, ще до А. Скальковського, а саме у 1843 р., подорож на Запорожжя здійснив Т. Шевченко. Під час свого перебування у с. Покровському він зробив малюнок “Покровська Січова церква”. У 1880 р. село відвідали художники І. Рєпін та В. Сєров. Всі вони малювали нову церкву, збудовану вже набагато пізніше.

Під час скасування Січі у Військовій Покровській церкві дійсно була знайдена схованка, розташована під її престолом. У ній знаходилась скриня, в якій зберігались найбільш цінні, з точки зору запорожців, документи. Всі ці папери в одній в’язці були вивезені з Запоріжжя, а у 1892 р. виявлені у Московському відділенні архіву Головного штабу П. Івановим, який опублікував найбільш цікаві з них.

Навколо церкви з майданом розташовувались великі дерев’яні споруди – курені. Поняття „зібрання” і „коло” залишаються зближеними в продовж багатьох віків, козацьке коло XVI–XVIII ст. являло собою саме зібрання усих повноправних козаків. Неподалік головних дверей храму під час ради старшина (кошовий отаман, суддя, писар та осавул) з символами влади ставала в ряд. Праворуч і ліворуч від них, утворюючи коло, розміщувалися курінні отамани, паланкові полковники та «абшитовані» (почесні) козаки. Навколо них по колу стояло все товариство. Ймовірно, такими ж планувальними особливостями відзначались й попередниці Нової Січі. Саме у формі полягала унікальна своєрідність козацької столиці.

У часи Нової Січі, як вже згадувалося, існувало 38 куренів, назви багатьох з них започатковано ще в попередні періоди існування Січі. За реєстром війська Запорозького 1756 року згадуються наступні куріні: Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Ведмедівський, Величковський, Вищестебліївський, Дерев’янківський, Джереліївський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Кальниболоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Коренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Менський, Мишастівський, Незамаївський, Нижчестебліївський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Полтавський, Поповичівський, Платнірівський, Рогівський, Сергіївський, Тимошівський, Титарівський, Шкуринський, Щербинівський, Уманський.

У святкові дні та в дні січових зібрань населення Січі значно зростало, тому в спогадах сучасників наводяться суперечливі дані про кількість мешканців куреня (від 30 до 600 чоловік). Курінь поділявся на дві половини – житло та кухню. За обідом усі козаки збиралися за столом, у кожного було своє місце за старшинством свого прибуття на «запорозьке козакування». Дослідники вказують, що приміщення опалювались кахляними печами, на стінах висіли килими, зброя та рушники.

Площа забудови Нової Січі в межах укріплень сягала 40 га, разом з приміською слободою перевищувала 50 гектарів. Це було найбільше місто Південної України Козацької доби, чисельність населення дорівнювало 27 117 осіб, довжина укріплень дорівнювалась 4 км. Фортифікація міста вказує на складний процес становлення містобудівних особливостей даного поселення. Неповторний рельєф з мальовничими долинами річок, урахування захисних чинників, архаїчні традиційні особливості козацької фортифікації, а також європейські передові технології того періоду, дозволили створити неповторний ансамбль – справжній шедевр запорозької архітектури.

Добре відома трагічна доля Степової столиці. 4 червня 1775 року російські війська під командуванням генерала П. Текелія оточили Січ. У серпні того ж року проголошено маніфест цариці, який зазначав, що «Січ Запорозька нарешті вже зруйнована із знищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків».

У 1776 р. Підпільненська Січ була названа Покровським, в той час там ще діяла церква, як, до речі, школа та шпиталь при ній. Наприкінці 1770-х років місто Покровськ втратило свій статус і як звичайне село перейшло у приватну власність князя А. Вяземського, після чого більшість козаків, не бажаючи ставати кріпаками, залишили це поселення.

Покровський храм існував ще деякий час. Так, немає ніяких сумнівів, що він діяв ще у лютому 1794 р., хоча і знаходився у дуже занедбаному стані. Його священик Іоанн Бистрицький доповідав Катеринославському митрополиту Гавріїлу: “В помещичьем селении генерала-прокурора, князя Вяземского Покровском, где была Запорожская Сечь, Покровская церковь такая до крайности ветхая, что даже и служения иметь в ней крайне опасно; подвалины совсем сгнили, и церковь вошла в землю на полтора аршина, вверху в приделах бревна развалились и совсем кладение наклонно”. Лише 24 березня того ж року митрополит наказав І. Бистрицькому запечатати Покровську церкву до ремонту, або побудови нової. Нова, вже кам’яна, була зведена у Покровському у 1798 р. Тоді до неї потрапили залишки ризниці та оздоблення Січової церкви, і, можливо, саме в той час або трохи раніше стара церковна споруда була розібрана. Таким чином, козацька Січова церква Покрова Богородиці проіснувала понад 50 років, з яких 33 вона безпосередньо належала запорожцям.

Не збереглася ні церква, ні укріплення колись величного міста. Хвилі штучного Каховського моря руйнують навіть залишки території де розташовувалось місто-фортеця. Невесела картина змальовується навколо запорозької давнини. Розповідаючи про заснування та будівництво визначних пам’яток історії та культури нашого краю часів козацьких, на жаль, не можна оминути розповіді про руйнування цих перлин народних досягнень. Взагалі Запорожжя, маючи багату і цікаву історію, тепер бідне на пам’ятки козацьких часів. Вони губляться у тяжких часах історії. Отже, є над чим працювати!



Олександр Харлан
Література:

Лащенко Х. Г. До історичної географії Запоріжжя часів Нової Січі: Шляхи, броди і переправи як елементи єдиної системи сполучень // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України Запоріз. держ. ун-ту. Вип. 3.– Запоріжжя: РА "Тандем-У".– 1998.– С. 96–105.

Мицик Ю. А. З джерел до історії Нової Січі: [1734–1775 рр.] // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1996.– С. 5–12.

План Новой Сечи с карты инженер-майора Даниэля де-Бонсета 1742 г. // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки НДЛ історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1996.– С. 99.

Плецький С. Ф. Демаркація кордонів Нової Січі // Матеріали Всеукр. наук. конф. "Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району".– 2002.– С. 126–132.

Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / Передм. та комент. Г. К. Швидко; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– С. 151–164.

Телегін Д. Я. Січі Запорозьких козаків Низового Дніпра. – К.: Знання, 1991.– С. 11–13.

Ченцова Н. В. Джерела до історії Запорожжя часів Нової Січі // Січеславський альманах: Зб. наук. праць. Вип. 2.– 2006.– С. 6–19.

Швидько Г. К. Останні спроби запорожців відстояти свої вольності: [1760–1770 рр. Документи] // Південна Україна XVІІІ–XІX століття: Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1996.– С. 12–18.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Т. 1.– К.: Наукова думка, 1990.– С. 115–118.



1784 року – призначено Катеринославського губернатора, Івана Максимовича Синельникова (225 років події).
І. М. Синельников народився в родині дворянина у Бірюцькому повіті Воронезької губернії. На гербі Синельникових у блакитному полі зображені срібні схрещені шабля та шпага, а між ними спис, гострим кінцем униз. Зброя у гербі свідчила про службу членів цієї родини на воєнному поприщі, в чому вони і здобули славу.

Вже у 25 років І. М. Синельникова обрали до комісії Нового Уложення депутатом від дворян Воронезької губернії.

У столиці він виявив себе якнайкраще, був помічений і подальшу службу здійснював, як і його предки, у війську. Брав участь у російсько-турецьких війнах. У 1774 р. вже мав чин полковника і нагороди. Під час придушення пугачовського бунту в Казанській губернії І. М. Синельников одружився з дочкою місцевого поміщика Страхова, Авдотією Василівною, від якої у нього був син Петро.

Деякий час І. М. Синельников служив воєводою в Полтаві, а потім під керівництвом О. В. Суворова займався справами переселенців в межах Азовської губернії. Саме Суворов рекомендував І. М. Синельникова князю Потьомкіну, який і доручив йому керувати комісією, яка забезпечувала продовольством переселенців, що прибували в Новоросію, а також наглядати за соляними та питними зборами. 1784 р. князь Потьомкін призначив І. М. Синельникова Катеринославським губернатором у чині бригадира, а з 1785 р. – генерал-майора. Йому було пожалувано у власність багато земель по обох берегах Дніпра в районі Ненаситецького порогу (тепер це села Василівка, Микільське, Військове), а також у теперішньому Синельниківському районі.

Під час губернаторства І. М. Синельников доклав багато зусиль для розгортання будівництва губернського центру Катеринослава на правому березі Дніпра. Потьомкін доручав йому величезні суми грошей на заготівлю матеріалів, різних припасів, запрошення майстрів та робітників для здійснення робіт у новому місті. Особисто І. М. Синельникову було призначено 250 крб. на місяць на харчі. Про його чесність, безкорисливість, організаційні здібності ходили легенди.

Саме І. М. Синельников готував все необхідне і визначав маршрут знаменитої подорожі Катерини II у 1787 р. по південних землях. Він супроводжував її по те­риторії Катеринославського намісництва, приймав у своєму маєтку (тепер це с. Микільське-на-Дніпрі), де був спеціально побудований дерев'яний палац з балконом навпроти Ненаситецького порогу. І. М. Синельников був присутнім на церемонії закладення Катериною II Преображенського собору у Катеринославі. Як писав Д. І. Яворницький, після Катерини II, Франца Йосипа, Потьомкіна, архієпископа Амвросія, Синельников поклав у підмурівок собору п'ятий камінь. Катерина була вражена побаченим, задоволена організацією подорожі, за що губернатору було пожалуване староство Оршанське з 500 селянами та дві табакерки, оздоблені діамантами. Під час другої російсько-турецької війни Потьомкін доручив І. М. Синельникову роботи з облаштування чорноморського флоту, забезпечення продовольством армії, яка оточила Очаків.

Під Очаковом І. М. Синельников був смертельно поранений і помер. У Херсоні, біля Катерининського собору (що зберігся й до сьогодні), стоїть пам'ятник І. М. Синельникову та його дружині.

Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 12–13.
Література:

Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 12–13.

* * *

Гуляев Г. А так ли это было? // Вісті Придніпров'я.– 2003.– 13 лют.– С. 8.



З історії назв залізничних станцій: Синельникове // Синельників. вісті.– 2000.– 25 жовт.

Мороз В. Преобразивший Приднепровье // Вісті Придніпров'я.– 2000.– 7 січ.– С. 13.

Невский В. Первый губернатор Екатеринославщины // Рада.– 2005.– 19 трав.– С. 9.

Пашук Л. Жизнь Отечеству, честь – никому // Днепр вечерний.– 2002.– 13, 14 сент.

Синельников Іван Максимович (1741–1788 рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 12–13.

1784 року – Павлоград отримав статус міста і став повітовим центром (225 років події).
Місто Павлоград – центр Західно-Донбаського вугільного басейну, місто обласного підпорядкування, засноване в 1779 році. Загальна площа земель – 5,93 тис. га. Населення міста складає 113,5 тис. мешканців.

Історія міста починається з 1770 року, коли запорожець, військовий старшина Матвій Хижняк, збудував зимівник, від якого пішли Матвіївські хутори, а далі слобода Матвіївка. В 1779 році на цьому місці утворилось місто, назване Павлоградом.

У 1784 році Павлоград отримав статус міста і став центром Катеринославського намісництва. Наприкінці XIX століття місто еретвоилось на відомий центр торгівлі зерном і борошном. На його території працювали салотопний, шкіряний, ливарний, олійний заводи, тютюнові фабрики, парові млини, ситценабивна фабрика, міський банк. Росла мережа загальноосвітніх установ: чоловіча та жіноча гімназії, приватні школи й училища. 1896 р. на кошти сім'ї Голеніщевих-Кутузових побудовано «Графський театр».

З 1939 р. Павлоград – окрема міська адміністративна одиниця, місто обласного підпорядкування.


Література:

Бушин В. С. Исторические этапы становления Павлограда // Соціально-економічні проблеми регіонального розвитку. Збірник наук. і наук.-метод. матеріалів регіон. наук.-практ. конф. 15 жовтня 2004 р.– 2004.– С. 52–54.

Бушин В. С. Нариси з історії Павлограда (до 220-річчя міста).– Павлоград: ЗПІЕУ, 2004.– 303 с.

Павлоград // Земля и люди Приднепровья.– Днепропетровск: ИМА-пресс, 2002.– С. 88–90.

* * *

Павлоград // Дніпропетровщина.– Дніпропетровськ: ВАТ ”Дніпрокнига”, 2001.– С. 172–174.



1794 року – у м. Катеринославі стала до ладу перша фабрика міста – суконна (215 років події).
Література:

Третя столиця імперії – нездійснені мрії // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть: Довідково-популярне вид-ня / Гол. ред. В. Платонов.– Дніпропетровськ: Проспект.– 2001.– С. 12–20.

Фоменко А. Суконна фабрика – хлібозавод // Дніпропетровськ: минуле і сучасне: оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців та художників.–Дні

Швидько А. К. Из истории Екатеринославской казенной суконной мануфактуры накануне ее упразднения // Рабочий класс Приднепровья: формирование, традиции, социальный облик: Сб. науч. трудов.– Днепропетровск, 1989.– С. 109–117.

* * *

Суконная фабрика – хлебзавод № 1: [Современ. цветное фото] // Недвижимость. Днепропетровск. Бесплатно всегда.– 1998.– 21 мая.– (№ 18).– обложка.



* * *

Днепропетровск. Фабрика тонких сукон // Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель / Сост. Г. Н. Логвин.– М.: Искусство, 1982.– С. 396: Фото № 42.



1809 року – народився Микола Борисович Герсеванов, земський діяч Катеринослава. (200 років від часу народження).
Вірний слуга земству Микола Герсеванов
Микола Герсеванов – нащадок древнього грузинського роду, що переселився в Україну в другій половині XVIII століття. Народився Микола 1809 року. Його батько Борис Єгорович, статський радник, у 1829–1838 рр. був катеринославським губернським проводирем дворянства. В дев'ять років його віддали вчитися до Одеського Ришельєвського ліцею, по закінченні якого в 1825 році для нього почалася престижна в той час для дворянського стану військова кар'єра. Драгунські, уланські, кірасирський полки були в його послужному списку.

В 1834 р. він вступив до Військової академії й закінчив її в чині штаб-ротмістра. Перші воєнні дії, у яких він брав участь, відбувалися на Кавказі — у війні проти горян у 1844 р. Відзначившись у війні, він був підвищений до підполковника, і, будучи пораненим, здійснив поїздку за кордон для лікування. Участь в Угорській кампанії в 1849 р. дала йому чин полковника й перші нагороди: орден св. Володимира IV ступеню з бантом і австрійський орден св. Леопольда. В 1854 р. Герсеванов бере участь у війні проти турків на Дунаї. Вінцем його військової кар'єри була участь у Кримській війні 1853–1855 рр. Він бере участь у боях при Балаклаві (13.10.1854 р.), під Інкерманом (24.10.1854 р.), за що нагороджується золотою шаблею з написом "За хоробрість". 30 травня 1855 року в сутичці з французькою кавалерією в Байдарській долині він командував летючим загоном,

4 серпня боровся на Чорній річці, а також захищав Севастополь. По закінченні війни 29 жовтня 1855 року Микола Герсеванов стає генерал-майором й нагороджується діамантовим перснем з вензелевим зображенням Найвищого імені "...за відмінне виконання важливих і великотрудних обов'язків" й орденом св. Георгія IV ступеня за 25 років служби.

1858 року він одержав орден св. Станіслава І ступеню й зачислений у запасні війська, а через два роки виходить у відставку через домашні обставини і селиться у своєму маєтку Миколаївка Новомосковського повіту. У цьому ж році його обирають повітовим маршалком дворянства.

Уже перебуваючи на цивільній службі, Герсеванов весь свій вільний час присвячує читанню й літературним заняттям, пише статті з гострих й актуальних питань, що хвилювали тодішнє суспільство. Так, його стаття "Про пияцтво в Росії" виходить окремою брошурою. У ній він пропонував засоби до знищення пияцтва, і, між іншим, заміну горілки пивом. Багато галасу наробила і його стаття "Гоголь перед судом викривальної літератури", що спричинила до нього ворожнечу шанувальників Миколи Гоголя. Добувши секретні документи щодо Кримської війни, він надрукував їх у Парижі, у книзі "Кілька слів про дії російських військ у Криму в 1854 й 1855 роках", примірник якої зберігся в Дніпропетровському історичному музеї.

Герсеванов обирався членом Одеського товариства історії й старожитностей і товариства сільських господарів Південної Росії. Він перший у "Записках Одеського товариства" заявив про шкоду, завдану землеробству ховрашками, і порушив це питання в губернському земстві. Микола Герсеванов багато подорожував Західною Європою й Сходом. Був одружений з дочкою дійсного статського радника Пелагеєю Зубковою, але дітей не мав.

Як же склалася його діяльність у царині земського самоврядування? Вже на перших засіданнях губернських зборів, 27 вересня, Герсеванов робить повідомлення про "Московсько-Севастопольську залізницю", будівництво якої вже почалося у бік Харкова. Довідавшись, що в Харкові зібралися надзвичайні збори для обговорення подальшого напрямку залізниці, Герсеванов звернувся до гласних зі словами:

"Милостиві добродії! У той час як комітети в Ростові, Таганрозі, Маріуполі, Бердянську невтомно трудяться, щоб звернути на себе увагу уряду, як у Херсоні утворений при губернській управі особливий комітет, щоб покрити всю губернію мережею залізниць, як у Рязанській губернії будується коштом земства залізниця з Москви в Рязань, невже ми, земство катеринославське, не скажемо слова, щоб нагадати про залізницю першорядної ваги, що давно затверджена, була позначена в натурі і навіть почата будівлею, але відкладена, може, через те, що ніхто не нагадував про неї уряду?"

У своєму повідомленні Герсеванов доводить переваги залізниці на Севастополь перед азовськими портами (незамерзаюче море, зв'язок столиці з декількома губерніями, наявність зворотних вантажів, зв'язок верхнього Дніпра з нижнім, де переривається порогами пароплавство, що вигідно для губернії). Збори ухвалюють рішення щодо клопотання перед урядом про залізницю й виявляють готовність посприяти лінії, що пройде Катеринославською губернією.

Розуміючи, що від стану шляхів сполучення залежить вигідний збут продуктів сільського господарства, Герсеванов продовжує працювати над цією темою. Протягом півтора року він збирає статистичні відомості щодо торговельного руху від Катеринослава до Криму, друкує й розсилає їх губернським гласним Катеринославської і Таврійської губерній. Роблячи висновок, що торговельний рух у цьому напрямку досить значний, він пропонує будувати кінну залізницю від Ігренської пристані до Криму (доповідь Герсеванова від 4 березня 1868 року).

Він шляхом листування веде перемовини з капіталістом і будівельником кінних залізниць у Петербурзі Каншиним, їде до Європи, де оглядає єдину кінну залізницю з Австрії до Богемії. Діставши згоду Каншина на будівництво залізниці, він пропонує доручити полковникові М. Родзянку й генерал-майорові Герсеванову увійти в переговори з урядом про дозвіл концесії на її будівництво. У той же час він не залишає надій на будівництво паро­вих залізниць. Разом з депутацією Катеринославської і Таврійської губерній він готує і подає записку в МВС про залізницю.

Немаловажне значення в господарстві губернії мали мости й переправи через річки. Герсеванов особисто контролював їхнє будівництво й ремонт, а в 1869 році влітку об'їхав усі мости, побудовані за два роки. Так, він відзначав, що міст через Дніпро в Катеринославі побудований з лісу не кращої якості. А чудове будівництво мостів в Олександрівському повіті стало приводом для подяки від імені губернського земства голові Олександрівської повітової земської управи графові О. Є. Канкріну.

Зі значних питань, за вирішення яких узялися губернські гласні в перше триріччя, були питання про заснування земельного земського банку, про прийняття земством турбот щодо продо­вольства селянського населення, про відкриття фельдшерської школи, про торгівлю хлібом, про відкриття нових ярмарків, про винищування ховрашків, про богадільні, про наповнення бюджету земства тощо. Перші земці порушували питання про забезпечення сільського господаря найманою працею – адже практично всі гласні були великими землевласниками.

Найчастіше наймані робітники не виконували умов угоди з господарем, залишали роботу в найгарячішу пору. У зв'язку з цим Герсеванов 18 січня 1869 року зробив доповідь "Про непомірне число святкових днів". Після реформи 1861 року селяни стали дотримуватися свят, які справляти за календарем не належало, але вони були шановані народом. Причому припадали ці свята на найгарячішу пору літа, що завдавало шкоди якості й кількості зібраного хліба, бо відомо, що в наших краях досить одного дня, щоб хліб, який перестояв на корені, втратив колір й почав обсипатися.

Усього таких свят набігало 42 дні, а з неділями – 128 днів щороку, тобто понад третину. І тенденція поширення цього зла була навіч – так, узвичаювалося у суботні дні скорочувати робочий час, унаслідок чого набігало в році ще п'ять-шість днів. У липні встановлених свят було два – тезоіменитство й народження імператриці Марії Олександрівни, а народ святкував шість – Козьми й Дем'яна (святкується ковалями), пророка Іллі, собор архістратига Михайла, св. великомученика Прокопія тощо.

У вересні замість трьох свят відзначали дев'ять, у січні замість двох – шість. Місцевий архієрей надав табель днів, ус­тановлених для святкування –26, але задовільних результатів це не дало: народ продовжував святкувати й інші, невстановлені. Тому губернська управа пропонує клопотатися перед св. синодом у законодавчому порядку наказати святкувати тільки дні, внесені до переліку місцевого архієрея.

У жовтні 1869 року відбулися IV чергові збори губернського земства. 24 жовтня головою управи був обраний Н. І. Штанський, але до затвердження його міністром, головував Микола Герсеванов. Обраний секретарем зборів, він редагує журнал зборів, що займає в нього багато часу й віднімає можливість бути присутнім вечорами на засіданнях ревізійної, фінансової й змішаної комісій, де обговорюються найважливіші доповіді управи, і, де, як він думав, йому обов'язково необхідно бути. Тому він просить збори звільнити його від звання секретаря. Збори просять його залишитися.

Він погоджується, при цьому звертаючись до зборів з такими яскравими словами: "Я глибоко переконаний, що земство є нова, жива сила Росії, що на нього чекає велике майбуття; я вірний слуга земству, і, як Ви, Милостиві Добродії, обрані особи земством губернії, то не можу не виконати Вашого бажання, і залишаюся... поки моє здоров'я дозволить".

1870 року він продовжує працювати в земстві почесним членом управи, а 28 жовтня на зборах його знов обирають секретарем. Будучи хворим, він відмовляється від посади, але працювати продовжує. Хвороба горла не давала йому можливості, говорити, читати постанови. «Ви самі бачите, у якому я становищі, я ледь ходжу. Я служив земству завжди, але тепер фізичні сили не дозволяють», – говорив він. І вже 30 жовтня через хворобу не приходить на засідання.

Помер Микола Борисович Герсеванов на самоті (родинне життя склалося для нього несприятливо) 4 липня 1871 року у своєму маєтку. Похований у Катеринославі на міському цвинтарі (нині стадіон "Металург").

Підбиваючи підсумки першого триріччя діяльності земства губернії, можна відзначити його енергійний, яскравий початок. Відбувався складний процес станов­лення земських установ, характеристику якому дав гласний Я. Я. Савельєв: «Нам, як зачинателям нової величезної справи самоврядування, поки ще необхідно сіяти зерно в землю для того, щоб мати змогу згодом зібрати сторицею посіяне».



Валентина Лазебник

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка