Моє Придніпров’я



Сторінка20/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Література:

Лазебник В. Велика й важка справа чекає на вас... Я – вірний слуга земству // Зоря.– 2008.– 5 серп.– (№ 85).– С. 2.



1834 року – народився Іван Миколайович Дурново, дворянин, Катеринославський цивільний губернатор, перший почесний громадянин м. Катеринослава. (175 років від часу народження).
Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.).

З потомственних дворян Чернігівської губернії. Отримав військову освіту у Михайлівській артилерійській академії. Учасник Кримської війни 1853-1855 рр. Нагороджений орденом св. Анни 4 ст. з написом «За храбрость». У 1856 р. за станом здоров'я звільняється від служби і повертається до родового маєтку. Був депутатом чернігівських губернських дворянських зборів, повітовим і губернським предводителем дворянства. У 1870 році його було призначено катеринославським губернатором. Цю посаду він обіймає до 1882 року. На цей час прийшовся початок бурхливого промислового розвитку губернії. Тут розпочалося залізничне будівництво, промис­лові розробки кам'яного вугілля і залізної руди. Активно працювали земські збори губернії і міська Дума Катеринослава. За його сприяння створюються і працюють у місті катеринославське медичне і благодійне товариства, а також товариство піклування про жіночу освіту. У 1882 р. Івана Миколайовича призначають заступником міністра внутрішніх справ, а у 1889 р. – міністром внутрішніх справ імперії.

У 1880 роки він працює у відомстві імператриці Марії – свого роду міністерстві благодійності. Особиста доброта, доступність відразу ж віддали йому симпатії всіх, хто з ним спілкувався. Дурново ніколи не відхилявся від особистих зустрічей з відвідувачами. Багато їздив по губерніях з метою допомоги Благодійним і виховним закладам.

З 1895 р. Дурново призначено головою комітету міністрів. Нагороджено багатьма іноземними орденами і орденом св. Володимира 1 ст. Почесний громадянин міст Ростова-на-Дону і Павлограда.



Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.–2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 24–25.
Література:

Лазебник В. И. Почетные граждане города Екатеринослава // Музей і місто: Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідної міської культури (Матеріали обл. наук. конф., присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська).– Дніпропетровськ, 2003.– С. 60–69.

* * *

Лазебник В. "Человек хлебосольный, милый и очень хитрый" // Наше місто.– 2001.– 19 верес.



Свита И. На благо области и губернии // Днепров. правда.– 2007.– 2 нояб.– (№ 43).– С. 11.

* * *


Дурново Іван Миколайович (1834–1903 рр.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 24–25.

1839 року – у Катеринославській губернії народився Микола Михайлович Ланшин, юрист, громадський діяч. Протягом 21 року обирався гласним Катеринославської міської Думи. Помер 20 квітня 1911 року (170 років від часу народження).

Література:

Ланшин Микола Михайлович (1839–1911 р.) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес, 2001.– С. 23–24.



1859 року – народився Михайло Володимирович Родзянко, дворянин, землевласник Новомосковського повіту. Обіймав численні громадські посади, був головою III та IV державних Дум Росії, почесний громадянин міста Катеринослава. Помер 1934 року (150 років від часу народження).
Патріот двох батьківщин Михайло Володимирович Родзянко

(1859–1924)
Рід Родзянок належить до української козацької старшини і походить від Хорольського сотника Василя Івановича Родзянка (1652–1734). Його нащадок Володимир Михайлович (1820–1893) окрім прізвища нічого спільного з українським народом не мав. Він був відданий російській монархії, якій старанно служив в Кавалергардському полку – елітному військовому підрозділі російської армії. Потім був помічником Корпусу жандармів [6, с. 6].

У Володимира Родзянка було троє синів Павло, Михайло і Микола, а також донька Ольга. Всі сини хоча й були за походженням українцями, але вірою і правдою служили Росії. Найбільш видатним серед братів, звісно ж, був Михайло.

Михайло Володимирович Родзянко народився 31 березня 1859 р. (за іншими даними 9 (22 за н. ст.) лютого 1859 р.) в родовому маєтку Попасне Новомосковського повіту Катеринославської губернії.

Батько віддав його на навчання до Пажеського корпусу, який Михайло закінчив у 1877 р. За прикладом батька він тривалий час (1877–1882) служив у Кавалергардському полку.

Домашнє виховання, навчання і служба в елітних підрозділах зробили з Михайла Родзянка щирого монархіста і патріота російської держави. Хоча, відчуваючи свій зв’язок з українською землею, він служив і їй також. Такий подвійний патріотизм був притаманний багатьом нащадкам української козацької старшини у ХІХ ст. – початку ХХ ст.

Після виходу у відставку М. В. Родзянко осів у себе в маєтку і поринув у громадські справи. 13 грудня 1883 р. він був обраний обов’язковим членом у селянських справах присутствія [8, с. 98]. Згодом гвардії поручик у відставці очолив повітове у селянській справі присутствія [7, с. 552–553]. Також він був обраний почесним мировим суддею, активно включився в земську роботу.

У 1886 р. дворянство Новомосковського повіту обрало його своїм предводителем. М. В. Родзянко залишався на цій посаді до 1896 р.

М. В. Розянко брав активну участь у роботі земських установ. 9 грудня 1888 р. на черговому засіданні Катеринославського губернського земства він підтримав клопотання Новомосковського повіту про виділення коштів на ремонт Самарського собору [9, с. 68–69].

За активну участь у справах земства у 1900 р. Михайла Володимировича обирають головою Катеринославської губернської земської управи, яким він залишався до 1906 р.

Громадська робота стала для М. В. Родзянка життєвим кредо. Всі більш чи менш значні проекти, які здійснювалися в місті, не проходили повз нього. Він доклав рук до відкриття Вищого гірничого училища в Катеринославі, сприяв формування Обласного музею ім. О. Поля, а потім увійшов до числа членів Ради музею. Він не тільки словом, але й ділом сприяв розвою музею. Директор Комерційного училища А. С. Синявський у своєму листі до Д. І. Яворницького від 2.06.1902 р. повідомляє, що Бродницький і М. В. Родзянко готові давати 100 крб. щороку для розвитку Обласного музею, оскільки Міська Дума відмовила у приміщенні музею [2, с. 466. Лист № 584]. У 1905 р. він був членом комітету по влаштуванню 13-го археологічного з’їзду.

Початок ХХ ст. став знаковим для М. В. Родзянка. Починається кар’єрний злет, який привів його у вищі ешелони тодішньої російської імперської еліти.

До 1905 р. він був відомий і впливовий в Катеринославській губернії, після 1905 р. його помітили на найвищому рівні. Цьому сприяли події 1905–1907 рр.

У період І Російської революції у жовтні 1905 р. він став одним із засновників регіонального осередку партії „Союзу 17-го жовтня”. У 1906 р. партія октябристів (так стали називати її в політичних колах) стала видавати на Катеринославщині друкований орган „Русская правда”. Головою органу, природно, став М. В. Родзянко. В тому ж році його було обрано членом Державної Ради від катеринославського земства, а восени 1907 р. разом з іншим нашим відомим земляком М. М. Алексєєнко обрали депутатом ІІІ Державної Думи по курії землевласників.

Чималу роль в тому, що М. В. Родзянко потрапив на вищі щаблі владного олімпу Російської імперії стала його промонархічна позиція та консервативні погляди на суспільний устрій. Саме М. В. Родзяко вимагав від губернського прокурора застосувати найсуворіше покарання до членів „Всеросійського селянського союзу” [1, с. 105], який утворився у 1905 р. і виступав за суттєві соціальні перетворення. До справи створення „Союзу” доклали рук відомі громадські діячі, а саме: директор Комерційного училища А. С. Синявський, викладач гірничого училища Е. Штебер, український політичний діяч і кооператор М. М. Стасюк.

Як вважав М. В. Родзянко, селяни не мали права на особисту думку, а тим більше, вимагати якихось соціальних змін. Взагалі його ставлення до селянської маси не було прихильним. Ще у 1883 р. начальник жандармського управління повідомляв у департамент поліції, що селяни Родзянка мають наділ землі “весьма скудный и почти невыгодный для обработки” [4, с. 13].

Водночас М. В. Родзянко виділяв значні суми зі своїх прибутків на утримання лікарень, притулків, навчальних закладів. У 1912 р. він жертвує на благочинність 135000 крб. [3]. За сприяння М. В. Родзянка електрифіковані і телефонізовані багато будинків Катеринослава, ремонтувався міст через Дніпро та інше [4, с. 13.]

За сприяння розвитку міста Михайло Володимирович був вшанований званням – почесний громадянин міста Катеринослава. Міська дума прийняла рішення з цього питання 22 лютого 1914 р. [3].

Серед багатьох видів діяльності, якими займався М. В. Родзянко найбільш відомою, звісно, є його участь у роботі Державної Думи.

Будучи обраним депутатом ІІ Державної Думи, він пропрацював там до моменту її ліквідації у 1917 р. Тривалий час він очолював цю інституцію (1911–1917 р.), відстоюючи інтереси монархії, стоячи на конституційних засадах. Коли почалася Перша світова війна, М. В. Родзянко виступав за війну до переможного кінця, вважаючи, що Російська держава повинна залишатися цілісною. Він боляче сприймав той факт, що монархія втрачає підтримку і популярність серед простого населення. Тому він боровся за відновлення її престижу, увійшовши у протистояння з царським фаворитом Г. Распутіним.

Однак в складних умовах революційної ситуації 1917 р., М. В. Родзянко, після того як Микола ІІ видав наказ про розпуск Думи, не став на бік царя. Навпаки, він увійшов до складу Тимчасового виконавчого комітету, який прагнув законним шляхом перебрати владу з рук царя [5, с. 10]. Він, навіть, надіслав 2 березня 1917 р. до Катеринослава телеграму, де повідомляв про початок революційних подій в Петрограді.

Отже, на певному етапі М. В. Родзянко зрадив своїм монархічним ідеалам. Щоправда, у своїх спогадах, він згадує про те, що не мав намірів виступати проти царя, чи піднімати на це народ. У відповідь на пропозиції представників вищого світу взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні, він заявляв: „Я в жодну авантюру не піду... Палацові перевороти не справа законодавчих палат, а піднімати народ проти царя в мене не має ні бажання, ні можливості” [10, с. 36].

Після Жовтневого перевороту 1917 р. М. В. Родзянко виїхав на Дон, де брав активну участь у створенні „білого руху”. У 1919 р. він підтримував генерала Денікіна, і, навіть, надав білій армії свій маєток під військову базу. За це більшовики у тому ж році спалили маєток Родязка.

Після поразки „білого руху” М. В. Родязнко емігрує до Сербії, де займається написанням мемуарів. Його різко критикує білогвардійська еміграція за його причетність до повалення царської влади.

21 січня 1924 р. М. В. Родзянко помер в злиднях і був похований на кошти сербського уряду.


Бібліографічні посилання:

1. Заруба В. М. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866–1951).– Дніпропетровськ: ПП „Ліра ЛТД”, 2003.– 284 с.

2. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Листи вчених до Д. І. Яворницького. / Упоряд.: С. В. Абросимова, А. І. Перкова, О. В. Піцик. Вип. 1.– Дніпропетровськ: Гамалія, 1997.– 888 с.

3. Лазебник В. И. Председатель государственной Думы // Наше місто.– 2001.– № 155.

4. Марчук А. Тот самый Родзянко // Вісті Придніпров’я.– 1999.– 24.– С. 13.

5. Мирончук В. Д., Шевченко О. В. Катеринославець М. В. Родзянко у Петербурзі // Грані.– 2003.– № 2.– С. 8–10.

6. Мороз В. С. М. В. Родзянко: свой среди чужих, чужой среди своих // Экспедиция ХХI.– 2007.– № 3.– С. 6–7.

7. Памятная книжка и адрес календарь Екатеринославской губернии на 1889 год.– Екатеринослав: Типография губернского правления, 1889.

8. Постановления XVIII очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 1 по 14 декабря 1883 года с приложениями. Екатеринослав: Типография Губернского Правления, 1884.– 724 с.

9. Постановления ХХIII очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 3 по 14 декабря 1888 года с приложениями Екатеринослав: Типография губернского правления, 1889.– 756 с.

10. Родзянко М. В. За кулисами царской власти.– М.: Панорама, 1991.– 48 с.
Література:

Історія міста Дніпропетровська.– Дніпропетровськ: Грані, 2006.– С. 324.

Лазебник В. Почесні громадяни міста Катеринослава // Дніпропетровськ: минуле і сучасне.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 583 с.

Про М. В. Родзянка – С. 478–479.

Лазебник В. И. Почетные граждане города Екатеринослава // Музей і місто. Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідності міської культури. Матеріали обласної наукової конференції, присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська.– Дніпропетровськ, 2003.– С. 66–67.

Федорченко В. И. Дворянские роды, прославившие отечество: Энциклопедия дворянских родов.– Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001.– 464 с.

О М. В. Родзянко – С. 353.

* * *


Гарбуз П. Нужны новые Родзянки // Днепров. панорама.– 1994.– № 50.– С. 4.

Гарбуз П. У власності – сила й майбутнє країни // Зоря.– 2002.– № 84.– С. 4.

Кавун М. Е. Екатеринославцы в Думе: „Господин председатель” Михаил Родзянко // Недвижимость в движении.– 2006.– № 23.– С. 10–11.

Каюк Д. Г. Діяльність М. В. Родзянко на Катеринославщині // Нива знань.– 1997.– № 4.

Мирончук В. Д., Шевченко О. В. Яскрава особистість // Бористен.– 2002.– № 6.– С. 10–11.

Старостин В. Дом Долгова на Гоголевской // Недвижимость в движении.– 2007.– № 36.– С. 9.

Чабан Н. П. Как это делалось в 1907-м году, или Как в Екатеринославе депутатов избирали // Днепров. правда.– 2002.– № 7.– С. 11.

Шпекторенко И. Такой не украинский украинец Родзянко // Днепров. панорама.– 1997.– № 57.– С. 3.

* * *

Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 14–15.



Ігор Кочергін
1869 року – у м. Катеринославі народився Іван Якович Езау (Йоган Якоб), інженер-технолог, засновник та власник фабрики сільськогосподарських знарядь (сучасний комбайновий завод ім. Ворошилова), У 1905–1909 та 1918 роках обіймав посаду міського голови. (140 років від часу народження).
Література:

Липовская Т. Д. И. Я. Эзау и Южно-Русская областная сельскохозяйственная, промышленная и кустарная выставка 1910 года / Т. Д. Липовская, В. Д. Мирончук // Вісник ДДУ: Історія та археологія. Вип. 5.– Дніпропетровськ, 1999.– С. 129–133

Езау Іван Якович (Йоганн Якоб) // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.– Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 17–18.

* * *


Чабан Н. Капитаны: [О гор. головах Екатеринослава И. Эзау и И. Способном] // Днепров. правда.– 2002.– 2 авг.– С. 11.

Чабан Н. Наши головы // Апельсин.– 2002.– № 1.– С. 12–15.


1869 року – побудовано залізничну станцію Синельникове (140 років події).
Література:

Синельникове // Дніпропетровщина.– Дніпропетровськ: ВАТ “Дніпрокнига”, 2001.– С. 176.



1884 року – побудовано залізничну станцію Любомирівка. З січня 1904 року вона перейменована у м. Верхівцеве (125 років події).
Велика вузлова станція Дніпропетровського відділку залізниці на лінії Дніпропетровськ – П’ятихатки, відкрита у 1884 році. Спочатку вона називалась Любомирівкою за назвою ближнього села – родового маєтку відомого громадського діяча Олександра Миколайовича Поля, завдяки енергійній діяльності якого почалось освоєння багатющих мінеральних родовищ Криворіжжя.

У 1904 році станція отримала нову назву на честь першого начальника Катерининської залізниці талановитого російського інженера Олександра Аполінарійовича Верховцева. Як свідчать документи, О. А. Верховцев стрімко розвивав залізницю і вона сприяла швидкому зростанню промислового потенціалу величезної губернії, надавала підтримку молодим і ще не зміцнілим підприємствам. Під його керівництвом залізниця стала вже в перші роки експлуатації однією з найбільш прибуткових магістралей Росії.


Література:

Верхівцеве // Богомаз М. С. Станція називається...– Дніпропетровськ: Пороги, 1993.– С. 55–57.

* * *

Залужний В. За підтримки однодумців: [Міський голова про історію та сучасність міста] // Зоря.– 2007.– 2 черв.– С. 2.



1889 року – народився Максим Максимович Лебідь, поет. З 1924 року проживав у Катеринославі, друкувався в газеті "Зірка", брав участь у створенні літературного гуртка "Плуг". Репресований, 1939 року розстріляний (120 років від дня народження).
Література:

Чабан М. П. Січеслав у серці: Нариси (Книга пам’яті).– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– 96 с.



Лебідь Максим – С. 5, 17, 56, 67, 8089.

Мазуренко І. З пагорбів «Зорі»: літературно-мистецьке життя Придніпров’я 1920–1930-х рр. // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї / Упорядн. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 44–54.



М. Лебідь – С. 46, 47, 50, 53.

1894 року – у м. Катеринославі почав виходити щомісячний журнал "Сведения о ветеринарно-санитарном состоянии". Виходив до 1916 року (115 років події).
Література:

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.– допоміжн. бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– С. 34.



1899 року – народився Василь Петрович Каруна, генерал-майор, командуючий 152-ю стрілецькою дивізією, яка визволяла Дніпропетровщину (110 років від дня народження).
Василь Петрович Каруна народився 1899 року в Росії, у станиці Морозовській Ростовської області в сім'ї бідного селянина. З 14 років почав працювати в паровозному депо. У грудні 1917 року вступив до червоногвардійського загону – був бійцем, санітаром, командиром ескадрону. 1923 року закінчив Борисоглібську школу командного складу, служив під командуванням Г. К. Жукова.

У вересні-жовтні 1943 року велись криваві бої за визволення Дніпропетровщини. Необхідно було знайти місце для форсування Дніпра. Вранці 2 жовтня в район околиці села Обухівка виїхав генерал Каруна зі штабом. Робота вже підходила до кінця, коли раптом на берег вдарив шквал артилерійсько-мінометного вогню фашистів. Розривом снаряда командира дивізії було смертельно поранено.

24 жовтня частини 152-ї стрілецької дивізії успішно форсували Дніпро в районі Сухачівки, а до 12 години наступного дня Дніпропетровськ було повністю звільненно від окупантів.

Генерал-майора Василя Каруну поховано на меморіальному цвинтарі на Жовтневій площі міста Дніпропетровська. Його іменем названо одну з улиць міста, в тінистій алеї парка імені Тараса Шевченка встановлено бюст героя.


Література:

Пименов В. Ф. Улицы помнят: Путеводитель.– Днепропетровск: Промінь, 1982.– 112 с., ил.



О Каруне В. П. – С. 24–25.

Белич В. Я., Сумина З. Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– 223 с.



О Каруне В. П. – С. 94–95.

Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941–1945 / М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др.– М.: Воениздат, 1985.– 598 с.



О Каруне В. П. – С. 134, 220, 230.

Памятник генералу В. П. Каруне: [В парке им. Шевченко в Днепропетровске] // Стародубов А. Ф., Самодрыга В. В., Иванов С. С. Память истории...– Дніпропетровськ: РВА "Дніпро-VAL", 2001.– С. 90.



1904 року – побудовано залізничну станцію Марганець (105 років події).
Станція Марганець розташована на території однойменного міста на півдні Дніпропетровщини на лінії Апостолове – Запоріжжя – Мале.

Кінець XIX ст. у нашому краї характеризується бурхливим розвитком видобувної промисловості та металургії. Ще 1883 року видатним геологом В. Домгером тут було відкрите найвідоміше у світі родовище марганцевої руди. Його розташування поблизу металургійних заводів Донбасу та Катеринославщини стало значним фактором у розвиткові басейну та металургійної промисловості в цілому.

У 1904 році неподалік міста, що пізніше виросло, відкрита залізнична станція. Її збудували при Городищенському руднику для вивозу марганцевої руди. І це також, у свою чергу, сприяло марганцевим розробкам та розвиткові металургії.



Література:

Богомаз М. С. Станція називається...: Наук.-популярне видання.– Дніпропетровськ: Пороги: 1993.– С. 189–190.

Марганець // Земля и люди Приднепровья.– Днепропетровск: ИМА-пресс, 2002.– С. 77–78.

* * *


Мандзий Я. От чего есть пошла – земля наша марганецкая: [Наиболее знаменательные даты из истории развития Марганец. бассейна] // Шахтар Марганця.– 2005.– 30 груд.– С. 2

Так усе починалося // Шахтар Марганця.– 2003.– 29 серп., 12 верес.



1909 року – у м. Катеринославі почали виходити:

"Вестник Южно-русской областной выставки в г. Екатеринославе", щоденна газета. Припинила вихід 1910 року після закриття виставки. Редактори Б. К. Гесберг та С. А. Бродницький;

"Екатеринославская копейка", прогресивна суспільна, літературна і наукова газета. Припинила вихід цього ж року. Редактор-видавець А. І. Рубінштейн;

"Новая копейка", газета суспільно-літературна і політична. З 1910 року отримала назву "Южная Россия". Мала додаток "Криворожская жизнь". Припинила існування 1910 року. Редактор А. Гарфільд (100 років події).


Література:

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.- допоміжн. бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– 44 с.



1914 року – у м. Катеринославі побудовано підприємство з виробництва курильного та обгорткового паперу. Нині – Дніпропетровська паперова фабрика (95 років від дня пуску).
Література:

Богданов В. П. Страницы истории. Днепропетровская бумажная фабрика (1914–1994).– Днепропетровск: Пороги, 1994.– 63 с.

* * *

Гапонець С. Дніпропетровська паперова фабрика – від Г. Гауфмана до суперколандра "Брудер хауз" // Палітра друку.– 1995.– № 2–3.– С. 56.



Мисник Е. Девяностолетняя фабрика помолодела с приходом инвестора // Наше місто.– 2004.– 3 листоп.– С. 2.

ТОВ "Фабрика "Правда" // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста.– 2-ге вид.–Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 75.



1914 року – у м. Катеринославі почали виходити:

"Оборона", щоденна газета. Виходила до 1917 року;

"Екатеринославский благовестник", неофіційний щомісячний місіонерський церковно-громадський і літературний журнал. Виходив до 1917 року. Редактор-видавець А. А. Афанасьєв;

"Южный инженер", щотижневий технічний журнал товариства інженерів. Виходив до 1917 року. Редактор І. І. Танатар (95 років події).


Література:

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.– допоміжн. Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– 44 с.



1924 року – на Широківщині на хуторі поміщика Балло виникло село Тихий Став, та комуна “Хлібороб”, які заснували українські переселенці з Канади (85 років події).
Комуна «Хлібороб»
Комуни організовувались в 20-х роках після революції 1917 року. На відміну від сільськогосподарської артілі, в комуні усуспільнювалось усе, і члени комуни не вели власного допоміжного господарства. Оскільки з приходом революції поміщицькі господарства були зруйновані, господарі змушені були покинути свої землі, а розруху доповнив неврожай 1921 року. Почався голод. Рятуючись від голоду, багато селян пішло в місто на підприємства. Не було кому обробляти землю, вона заростала бур'янами.

За всіма подіями з великою увагою стежили канадські українці. Порадившись, вони вирішили повернутися на рідну землю, хоч усі були зайняті своєю роботою, працюючи в промисловості чи у фермерів. Створено Товарис­тво, грошовий внесок якого становив 200 доларів. На ці гроші закупили потрібні машини, реманент і все необхідне для нового поселення. Перші 40 сімей перетнули океан. З собою привезли чотири трактори «КЕЙС», парову молотарку, вантажну машину «ФОРД» і снопов'язалку. Частина членів Товариства продовжувала працювати в Канаді, щоб докупити все необхідне, чого ще не вистачало.

Так у 1924 році на землях колишнього поміщика Балова (Балло) було організовано комуну «Хлібороб» на території поселення, яке тоді називалось Коперник. Яка доля спіткала поміщика та його чотирьох дітей, невідомо. Залишилась житлова будівля маєтку, комора, погріб, приміщення для худоби. Частина будівель збереглася до цього часу (1993 р.), але вони в занедбаному стані – с. Тихий Став.

При організації комуни двом її членам Лісовському І. О. та ще одному, прізвище якого забулося, довелося їхати делегатами на нараду до Москви. Там вирішувалось питання, як краще організувати комуну.

Комунари спромоглися побудувати навіть житловий будинок під оцинкованим дахом, в якому поселилося 13 сімей.

Характерною рисою комунарів була працьовитість, чесність і порядність. Вони вміли працювати і культурно відпочивати. Господарство було в зразковому стані. Сюди приїжджали делегації з інших господарств, навіть з Німеччини. Вивчали досвід господарювання комунарів.

На своїх землях комунари сіяли зернові культури, городину, приділяли увагу і травосіянню, бо в господарстві були і коні, і корови, і інша живність. Корів спочатку було 20. Вони й створили основу для племінної ферми. Тварини були доглянуті і вгодовані. І молока давали до 30 літрів на добу. Малих телят напували незбираним молоком, більших – віяним, причому досхочу. Вже до осені вони мали вигляд однорічних. З таких телят вирощували високодійних корів.

Працювали комунари дружно і жили заможно. У кожного були свої обов'язки, своє постійне місце роботи. В гарячу пору жнив навіть голова працював нарівні з усіма. Збирали врожай швидко і без втрат. У цьому допомагали машини, косарки, снопов'язалки. Жінки лише зносили снопи, складали їх в копи.

В жилій кімнаті нічого не було зайвого: металеві ліжка, привезені з Канади, стіл, стільці, шафа для одягу. Навіть посуду не було, бо харчувались в їдальні. Білизну прали прачки. Дітей доглядали по черзі. Згодом відкрили дитячий садок. Збереглася фотокартка, на якій зображені діти в садку. На фото їх 45. З ними три виховательки. Фотографувались у дворі, під вікнами дитсадка, на фоні розвішаних килимів домашнього виготовлення. Діти взуті в ботиночки, лише одне босе, в той час, як наші діти ходили всі босими.

Старожилка Маслова Ольга Тимофіївка розповідала, як старші діти навчались у Ніколо-Козельській музичній школі села Миколаївка, де існував інтернат для дітей комунарів. У школі ще й навчали грати на музичних інструментах, вивчали нотну грамоту. Струнним оркестром керував Дмитрюк Ф. С. Він сам виготовляв інструменти, сам писав ноти. До свят готували цікаві концерти, подарунки на 8 Березня і до днів народження. Працювали драматичний і музичний гуртки.

А 80-річна Олександра Гордіївна Шкомат розповіла, як добре комунарів годували. На столах ставили страви на вибір. Кожен брав собі стільки, скільки треба було. Готували їжу тричі на день, а в час жнив ще й вивозили полудень в поле.

Оплата праці комунарів велася за чековою системою. І одяг, і взуття теж отримували в комуні. В 1927–1928 роках почали видавати зарплату: чоловікам 80 крб., жінкам – 60 крб.

У період шкільних канікул дорослим допомагали діти. Лінуватись просто неможливо було. І у них так заведено: хто не працює, той не їсть. Дітей годували добре. Навіть у голодний 1933 рік усі вижили. І це в той час, коли жителям Миколаївки доводилось і картопляні лушпайки підбирати в комунарській їдальні. Дорослі комунари теж вижили, їсти було що. Звичайно ж, хліб не лежав на столах в достатній кількості, знали свою норму.

У 1933 році комуну було перетворено на колгосп. Влада мотивувала це тим, що прибутків державі від комуни не було – що виробляли, те й споживали (проїдали). За час існування комуни її головами обирались Перун, Чечун, Довбуш, Лісовський, Доманицький. Всі вони були репресовані. А почалися репресії в 1935 році. Всього репресований 21 комунар. Нині всі вони реабілітовані як ні в чому не винні.

Син Дмитрюка Ф. С. Анатолій згадав, що вони приїхали з Канади в 1924 році. Зараз у Канаді проживає 12 материних родичів. У музеї є фотографія, на якій знято 140 комунарів з підписами прізвищ. Фотографія озаглавлена: «Друга Канадська комуна «Хлібороб» на Криворіжжі 1933-й рік».

Ганенко В., Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво «І . В. І.», 2001.– С. 77.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка