Моє Придніпров’я



Сторінка21/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Література:

Ганенко В. Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво “І. В. І.”, 2001.– С. 77.




1929 року – на Широківщині на території Михайлівської сільської ради створена комуна “Червоний плугатар”. (80 років події).
Комуна «Червоний плугатар»
Комуна створена була у 1929 році. Головним ініціатором її створення був Пономаренко Тихін Якимович та його рідні брати Іван, Андрій, Віктор та племінники – Сергій, Федот, Іван. До Комуни ввійшли 55 сімей, 220 чоловік поселенців. Знаходилась вона на території Михайлівської сільської ради. А колись ця земля належала хуторянам – Карамушкам та Голобородькам, в яких було землі до 300 десятин у кожного. Керівником комуни був її засновник Пономаренко Т. Я., завгоспом. Комар Митрофан Гаврилович, бригадиром – Аленін Тимофій Єрмолайович, завідуючим фермами великої рогатої худоби та свиней – Пономаренко В. Я., комірником – Клепка.

Комуна створена для спільного обробітку землі на добровільних засадах, комунарів об'єднувала самосвідомість, організованість в праці та дисципліна. Увесь свій сільськогосподарський інвентар комунари добровільно здали в комуну, усуспільнена була і домашня худоба.

Вирошували комунари зернові культури, соняшник, гарбузи, кавуни, а також городні культури, приділяли увагу і кормовим культурам. Був і поливний город (вирощували капусту, томати, моркву, цибулю), для подачі води використовували пристрій, який рухали коні. Комунари працювали увесь світловий день, порушень дисципліни не було.

Землю обробляли кіньми та волами, які завжди були добре доглянуті, нагодовані. З року в рік підвищувалась врожайність сільськогосподарських культур. У 1932 році комунари одержали високий урожай зернових культур і комуна була нагороджена обласним Червоним прапором. Керівника комуни нагороджено на той час рідкісною нагородою – радіоприймачем. Обласною радою було нагороджено і передових працівників.

В 1933 голодному році комунари допомагали голодуючим сусіднім колгоспам.

Деякий час в комуні працювала обласна комісія, вивчала досвід роботи комунарів. Комісія прийшла до висновку, що високі показники в комуні досягаються завдяки самовідданій праці, високій свідомості, дисципліні, вмілому господарюванню.

У 1931 році добре вродила кукурудза, щоб зберегти її не вистачало приміщень, тому й вирішили залишити її в полі зимувати. Весною вручну кукурудзу виламали, а стебла, які добре збереглися, вирубали і використали на корм худобі.

Члени комуни власного господарства не мали, не готували вдома і їжу, користувалися комунарською їдальнею. Годували чотири рази на день. Заробітної плати не було. Все необхідне комунари одержували з комори (одіж, взуття, білизну). Не мали комунари і свого господарства, тому був вільний час для відпочинку, занять в гуртках художньої самодіяльності. В клубі завжди було людно. Працював струнний оркестр, яким керував Орел Сергій, за чудовий голос його прозвали «соловей». Деменський Дмитро Микитович керував драматичним гуртком, він же був і учасником струнного оркестру. Виявлялася турбота про людей, купили ресорку, щоб нею хворих людей відправляти до лікарні, або, якщо кому було потрібно поїхати до родичів чи друзів, теж надавали транспорт. А якщо до когось з комунарів приїжджали гості, то з їдальні видавались готові страви на квартиру

Діти комунарів виховувались в дитячих установах під наглядом вихователів та нянь. Дітей з малих років залучали до посильної праці – збирали в полі колоски, вибирали малину, збирали яблука в саду. Сад в комуні був хороший, давав вагомі прибутки в касу комуни. Розводили породистих корів, відгодовували свиней.

В 1934 році комуна була перетворена в колгосп «Червоний плугатар». Накопичені комуною кошти дали можливість новоствореному колгоспові закупити сім вантажних машин. Інші колгоспи району тільки через тривалий час могли дозволити собі придбати такі машини. У 1935 році колгоспу були передані землі єврейської колонії № 36, яку було названо “Червона Вінниця”. Тут була створена друга бригада колгоспу, бригадиром призначено Аленіна Т. Е. – керував бригадою до початку війни. Загинув у бою при визволенні молдавського міста Кишинів. В селі, де була комуна, створена бригада № 1 – бригадир Пономаренко Т. Я. Головою колгоспу обрано Перепелицю Федора Леонтійовича (через кілька років його судили – відбув 4 роки). В часи окупації його призначили старостою, після визволення знову судили, одержав 10 років. Після відбуття покарання поселився в селі Мар'їнфельд, там і помер. Потім головою був Пономаренко Сергій, пізніше Пономаренко Т. Я. В період його головування економіка в колгоспі розвивалась, колгосп займав (по області) перші та другі місця. За кошти комуни новостворена бригада одержала увесь необхідний сільськогосподарський інвентар. За будинки, що були в селі, колгоспники їх вартість виплатили американському банку. Приїздили їх працівники з документами про витрату коштів на ці будинки.

Після виходу на пенсію Пономаренка Т. Я., його замінив Чумак, при його господарюванні економіка колгоспу почала занепадати, його замінив Потатурін, який трохи краще почав господарювати, але колгосп так і не досяг свого попереднього рівня. Почалася війна. Евакуювали матеріальні цінності та худобу, але були перехоплені німцями і повернені назад. Потатуріна німецькі фашисти розстріляли. У 1965–1966 роках колгосп «Червоний плугатар» об'єднано з колгоспом ім. Свердлова, сюди ж приєднали колгоспи «Хлібороб», ім. Будьонного (село Тихий Став), «Згода» (село Михайлівка). У 1968–1969 роках колгосп «Червоний плугатар» об'єднано з колгоспом «Країна Рад» і названо колгосп «Зоря комунізму», зараз колгосп «Зоря» підпорядкований Червоненській сільській раді. У 1969 році Михайлівська та Явдотівська сільські ради перестали існувати.

(Записано із спогадів колишніх комунарів Аленіна Євгена Тимофійовича та Комара Анатолія Митрофановича).



Ганенко В., Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво «І . В. І.», 2001.– С. 77–78.
Література:

Ганенко В. Бай Л. Широківщина: Нариси з історії краю. Вид. 2-ге, доп.– Кривий Ріг: Видавництво “І.В.І.”, 2001.– С. 77–78.

* * *

Козленко О. Як комунарів робили "Ворогами народу": [Про створення хліборобських комун у 20-х роках ХХ ст] // Вісник.–2008.– 12 січня.– С. 3.



1934 року – створена Дніпропетровська державна дослідна станція тваринництва, нині – Науково-виробнича дослідна агрофірма “Наукова” (75 років від часу створення).
Література:

Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 161.

* * *

Громадська Є. Здавалося б, це ази, але не кожен про них пам'ятає // Зоря.– 2006.– 19 вересня.– С. 1, 2.



1934 року – у м. Дніпропетровську створено філію Спілки радянських письменників. (75 років від дня створення).
Ювілей, щоб озирнутися

Від джерел і витоків

Літературний процес на Придніпров'ї розпочався значно раніше, ніж сформувалася власне письменницька організація. В підросійській Україні згідно із зловісним Валуєвським циркуляром 1863 року, Емським указом 1876 року та багатьма іншими сумнозвісними царськими директивами, як відомо, заборонялося писати і друкувати твори українською мовою. Автохтонне українське слово було відсунуте на маргінеси сільського побуту. Демографічний склад міста Катеринослава, заснованою Катериною II та князем Потьомкіним у 1776 році, був вельми строкатим після запрошення царицею на освоєння степових теренів і земель зруйнованої Запорозької Січі представників різних і різних національностей. Приїжджі німці, болгари, поляки та інші іноземці засвоювали панівну в імперії російську мову. Нею ж писалися і були надруковані й перші книги у нашому краю.

Промисловий Катеринослав, географічно розташований у центрі регіону, де видобувалися і перероблялися криворізькі руди, розвивалися металургійна і машинобудівна галузі, був центром атракції для іноземних інвесторів, сприяв розвою і притоку сюди технічної і творчої інтелігенції. У середині XIX століття літератори Єлагін, Баллін та Стопановський заснували в Катеринославі перше літературне товариство "Піквікський клуб". Його члени збиралися і дискутували на теми літератури, обговорювали власні твори.

Наприкінці XIX століття виникає низка періодичних видань, таких як "Екатеринославский листок", "Днепровская молва". Справжньою подією стало заснування літературно-громадської газети "Степь", на шпальтах якої місцеві літератори друкували свої твори.

"О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!.." – напише пізніше Олександр Олесь про всі віки і про всі українські терени, охоплені чужинським поневоленням...

1883 рік знаменний тим, що на Придніпров'ї видруковано першу книгу – оповідання українською мовою, написане в бурлескному стилі. Автором став молодий службовець Адріан Кашенко, фактично перший український письменник-історик нашого краю, який описував Запорозьку Січ. Його книжечка-жарт називалася "Жар-птиця, або з паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи".

У 80-х роках XIX століття в Катеринославі з'являється Іван Манжура, поет і збирач фольклору, який підписується під віршами та етнографічними розвідками як Іван Калічка. Незважаючи на жорстку заборону української мови, все ж виходять друком нехай поодинокі твори, написані українською мовою. На шпальтах газети "Степь" друкуються твори І. Манжури, Я. Новицького, прозаїка Тетяни Сулими-Бичихіної, драматурга Г. Бораковського, поета М. Кузьменка.

80-ті роки XIX століття позначені присутністю і діяльністю на Катеринославшині (нині – Луганщина) молодого вчителя, просвітянина, літератора й педагога Б. Грінченка, який провів тут сім років свого життя. Викладав у Олексіївській школі українською мовою. Створив перший підручник "Українська граматика до науки читання й писання". Разом з учнями випускав рукописний журнал "Думка". Пізніше, переїхавши до Чернігова, він працював над своїм знаменитим "Словником української мови", спираючись на поради, листування і заочну дружбу з Д. Яворницьким.

На початку XX століття у 1910 році в нашому місті з'являється ще один український часопис "Дніпрові хвилі", в якому читачі знаходять твори А. Кашенка, І. Манжури. Я. Новицького, К. Гай-Шкоди, Тетяни Сулими, Д. Яворницького, Т. Поліщука та інших, їхні імена лише в останні десятиліття стають відомими широкому читачеві, визволяючись зусиллями дослідників з-під намулу царських та большевицьких антиукраїнських табу.

XX століття ознаменувалося приходом совєцької влади, яка тим більше не була милосердною до письменників. Долі сотень поетів і прозаїків позначені переслідуваннями збоку ГПУ, НКВД, КГБ та їх насильницькою загибеллю.

1920–1930 роки для Катеринослава-Дніпропетровська, як і для України в цілому, були надзвичайно літературно плодовитими, але, на жаль, здобули в історії назву "Епохи розстріляного українського відродження".

У 1924 р. в Катеринославі засновується літературна організація Спілки селянських письменників "Плуг", одна з наймасовіших в тодішній Україні. У 1925 р. у місті починає виходити літературний журнал "Зоря" (редактор І. Ткачук), навколо якого вирує письменницьке життя. У 1935 р. журнал красномовно перейменовано на "Штурм".

З 1920 по 1931 рік у місті проживав і творив поет Дмитро Кедрін, автор знаменитої "Куклы", "Уснувшего города", "Песни о живых й мертвых", поеми "Зодчие". Під впливом знайомства з директором Історичного музею, академіком Д. Яворницьким поет пише вірші, наснажені українським фольклором ("Серце", "Пісня про пана", "Кров", "Мати"). Значну частину його творчого доробку переклав українською мовою вже у наш час поет і перекладач Г. Прокопенко. У вересні 1945 р. Д. Кедрін був зарізаний та скинутий з електрички невідомими злочинцями у Підмосков'ї.

У Дніпропетровську жив і творив поет Михайло Свєтлов, автор знаменитої "Гренади".

У 1929 р. відбулася зустріч українських письменників у Москві зі Сталіним. На тлі колективної ейфорії учасників наради скептичну стриманість зберігає молодий прозаїк і перекладач з французької Валер'ян Підмогильний, уродженець села Чаплі на Катеринославшині. У 1930 році в Москві виходить російською його роман "Місто", який одразу оголошують "упадническим". Через кілька днів після вбивства Кірова (1934) органи ГПУ вчиняють арешт В. Підмогильного. Проти нього та його колег по перу сфабриковано процес. Розстріляний у 1937 році в Сандормосі.

1930–1934. Відбуваються збори літературного активу області (в приміщенні редакції газети "Зоря"). Створено філію Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників – ВУСПП. Письменники керуються провідним ленінським гаслом "Література повинна бути партійною".

Червень 1934. За наказом Й. Сталіна на першому з'їзді створено Спілку письменників України. В листопаді 1934-го у пресі з'являється повідомлення про створення Дніпропетровської обласної організації СПУ. До її першого складу увійшли троє письменників: М. Мінько, П. Харламов та М. Шехтер.

1934. Спілку очолив Петро Харламов, пролетарський поет, учасник громадянської війни, оспівувач натхненної праці заводчан, автор єдиної збірки "Эхо эпохи". Він сам усвідомлював, що не є великим майстром слова, ревно служив партії Леніна і Сталіна, щиро вірив у перемогу вселенського комунізму, почувався впевнено у новому житті. Серед його катренів відомі такі:


Мы без доклада входим в жизнь.

Растем растеньем редким.

Грызем культуру, рвемся ввысь

В борьбе за пятилетку.
А в цей же час, лише роком раніше, Осип Мандельштам, геніально відчуваючи добу і передчуваючи долю свою і братів по перу, пише вірша, який коштував йому п'яти років поневірянь, переслідувань, арештів і – нарешті смерті в сталінському ГУЛАГу у 1938 році:
Мы живем, под собою не чуя страны.

Наши речи за десять шагов не слышны,

А где хватит на полразговорца.

Там припомнят кремлевского горца.

Его толстые пальцы как черви жирны.

И слова как пудовые гири верны,

Тараканьи смеются глазиша

И сияют его голениша.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей.

Он играет услугами полулюдей,

Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет.

Он один лишь бабачит й тычет.

Как подкову дарит за указом указ –

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз, –

Что ни казнь у него – то малина

И широкая грудь осетина.
"Других писателей у меня нет", – любив цинічно повторювати кремлівський горець, пахкаючи люлькою. И він "працював " з тими, що були. "Друг усіх письменників" Йосиф Сталін та його сатанинська машинерія не пожаліли ні опального Осипа Мандельштама, ні дніпропетровського автора бравурних соціалістичних катренів, співака "окраин и гудков, машин, мартенов, домен" керівника письменницької організації Петра Харламова. Його заарештовують у 1936-му органи НКВД, шиють справу "неразоружившегося троцкиста-двурушника" і засуджують до 5 років позбавлення волі. Ймовірно, що його було розстріляно у 1937 році.

1936–1937. Відповідальним секретарем місцевої філії СПУ стає Микола Чибураев, автор нарисів, критик і за сумісництвом помічник з питань преси секретаря обкому КПУ М. Хатаєвича. Дуже скоро обох "викрито" як "врагов народа", репресовано і розстріляно у 1937 році.

Для того, щоб відчути холодне лезо енкаведистської бритви, піднесеної до горла дніпропетровської письменницької організації, звернемося до уривка вироку із слідчої справи №6438, заведеної на талановитого прозаїка М. Г. Мінька, яку розшукала в архівах КГБ СССР вже в роки Незалежності дослідниця літературного пронесу 1930-х років, ст. науковий співробітник музею "Літературне Придніпров'я" Ірина Мазуренко: "Контрреволюционная организация. в которую входил М. Минько, находилась под руководством осужденного врага народа Чибураева. Минько Н. Г., в прошлом петлюровец, участник банды Гладченко. Являлся активным участником вскрытой контрреволюционной украинской националистической организации среди писателей г. Днепропетровска. Являясь писателем, написал ряд произведений контрреволюционного, националистического содержания, впоследствии изъятых. Будучи контрреволюционно настроен, группировался с рядом днепропетровских писателей, входивших в контрреволюционную украинскую националистическую, террористическую организацию, ставившую своей задачей активную борьбу с советской властью путем восстаний и террора".

Протягом 1937 року відбувається повний розгром Дніпропетровської письменницької організації. Рішенням сумнозвісної трійки НКВД від 15 грудня 1937 року, "Именем Союза Советских Социалистических Республик" розстріляно талановитого прозаїка Миколу Мінька, репресовано трьох його братів. Поетесу Олену Шпоту (його дружину) відправлено на півтора року до катівні, а поета П. Кононенка – на 18 років до Сибіру. Репресовано і звинувачено в антисовєтській діяльності письменників В. Раздольського, Й. Саповського, М. Строковського, Г. Кота.

У 1937–1941 роках відповідальним секретарем нечисленної письменницької організації працює прозаїк Олександр Билінов (Бейлінов), один із небагатьох, кому пощастило врятуватися від репресій. О. Бейлінов у роки війни – редактор дивізійної газети, нагороджений медаллю «За доблестный труд в годы Великой Отечественной войньґ» У 1945–1948 роках – уповноважений правління СПУ по Дніпропетровській області. Автор романів «Металлистьґ», "Волки на Волчьей", "Улицы гнева" та інших. В останні роки життя, які письменник провів у Ізраїлі, він написав низку нарисів-спогадів сучасника кривавих розправ. В одному із нарисів "Пожежник" розповідається, як НКВД вербувало третього керівника Дніпропетровської письменницької організації О. Билінова стати стукачем і доносити на безневинних людей.

У 1948–1960, 1966–1968 роках – на посаді відповідального секретаря письменницької організації перебуває прозаїк Сергій Завгородній. Він – учасник війни, нагороджений бойовими медалями, співробітник фронтових газет. Автор повістей "Антон Негнибіда", "Краса дівоча", "У грозову ніч" та ін.

З іменем Сергія Завгороднього та його активною діяльністю пов'язаний період післявоєнного відродження Спілки. З фронтів повернулися молоді бійці, обпалені війною, що ставали студентами університету. Майбутні знамениті прозаїки, що вивчали філологію, мали за плечима неабиякий досвід і були залюблені в слово. До лав Спілки письменників вступають – Олесь Гончар та Павло Загребельний, два велети, які складуть невмирущу славу прозової Дніпропетровщини. В 50-х прийшли до Спілки також поети й прозаїки Ф. Залата. Ф. Ісаєв, М. Карплюк, М. Миколаєнко, М. Нечай, С. Чорнобривець, С. Данилейко, Фросина Карпенко. О. Крилов, Тамара Леонова, П. Біба, Ганна Камінна, Д. Луценко,О. Крилов, А. Мацевич, В. Сологуб.

Тема пережитої війни присутня утворах більшості авторів. Ідеологічна цензура у повоєнні роки жорстока і немилосердна. У 1946-му – студент Олесь Гончар зазнає перших нагінок від університетських викладачів за новелу "Модри Камень". Льодяна рука політичної цензури бере за горло молодого майстра вільного красного писання. В наступні роки, проживаючи в передмісті Дніпропетровська, у так званій Ломівці, в сестри Шури, Олесь Гончар творить свій роман-трилогію "Прапороносці", який приносить йому офіційні почесті і визнання.

У 1960–1966 роках керівником письменницької організації працює Михайло Нечай. Учасник війни, командир кулеметного взводу на Тихоокеанському флоті. Співробітник флотських газет. Нагороджений орденом "Знак пошани", медалями. Автор повістей "Вірність", "Пора чарівних снів", романів "Діти землі", "Людина живе любов'ю", трилогії "Любов і пам'ять" та ін.

В ці роки до лав Спілки письменників приходять поети й прозаїки С. Бурлаков, Д. Демерджі, В. Корж, І. Пуппо, Ганна Світлична, М. Чхан, П. Шаповал, Л. Залата, Б. Карапиш, В. Чемерис, І. Шаповал.

Із 1960-х, зігрітих короткою хрущовською "відлигою" і скоро заморожених переслідуваннями і арештами української інтелігенції, долинають до нас голоси поетів-земляків:
Ой розтоптано нашу – ще з паростку – долю

Отією чорнющою лихо-ордою!..

І здається тепер: та біда – півбіди.

Бо татарська орда, від крові ошаліла.

Вміла красти людей – душі красти не вміла -
писав у поемі "Орди" Михайло Чхан.

Скільки суму й журби чується в голосах придніпровських постів, надто коли суспільний морок накладався на особистісну трагедію, як от у Ганни Світличної:


По той бік сніги – і по цей бік сніги,

По той бік зима – і по цей бік хуртеча,

Прийшла, обснувала мої береги.

Обвіяла полум'ям білим плечі.


Міцна тоталітарна Система боялася поетеси, прикутої до ліжка, як і в цілому вільного поетичного Слова. Чи це не знаменно? Режим боявся свого кінця.

Та лишалася поетам, як спасення, українська мова, любов до Вітчизни.

Праця, краса, кохання – три домінанти ліричної музи молодого поета Сергія Бурлакова, якого в літературу благословляє В. Сосюра.

1968 – На початку року виходить у світ роман О. Гончара "Собор" і дуже скоро у "колисці застою" Дніпропетровську розгоряється скандал. З благословення секретаря обкому партії О. Ватченка, який впізнав у образі Володьки Лободи себе, починається цькування й переслідування "Собору" у пресі.

Серпень 1968 – Невеликий гурт українських інтелігентів на чолі з поетом Іваном Сокульським пише «Листа творчої молоді міста Дніпропетровська», в якому повідомляється про "погромний шабаш на Дніпропетровщині", про "дике й безглузде переслідування чесних громадян". Автори висловлюються проти зросійщення нашого краю, встають на захист звільнених з роботи кількох патріотів, на захист роману "Собор".
Все вперьод і вперьод –

Так звитяжно й заклично –

Суне мертвий народ

Із відсутнім обличчям –
писав Іван Сокульський у 1968 році, поет, невідомий нікому в місті. Виключеного з університету за "націоналістичні" погляди, у 1969-му його заарештовують (див. есей Лесі Степовички "Мед із каменю").

1968–1979 – Керівником Дніпропетровської письменницької організації стає Федір Залата. Він – учасник війни, командир роти винищувального прикордонного загону. Брав участь у боях під Львовом, Києвом, Ленінградом. Нагороджений бойовими орденами й медалями. Автор романів "Ствол", "На юге", "Перевал", "Жизнь й смерть" та ін.

До Спілки приходять прозаїки О. Вусик, Валентина Зубова, Любов Коваленко (Сєдая), В. Ковалюк, Л. Комаров, літературознавець Клавдія Фролова, критик С. Широков, поети В. Грипас, О. Зайвий, Ю. Кібець, І. Рибицький, М. Селезньов, перекладач Майя Кашель. При Спілці розквітають таланти І. Кібця, Г. Маловика.

Відлига давно скінчилася, триває ідеологічне "закручування гайок". Віктор Корж виступає на V з'їзді СПУ у Києві на захист української мови і зазнає нагінок від влади.

Дві хвилі арештів української інтелігенції двічі забирають у Дніпропетровська Івана Сокульського. Його ім'я як поета нікому невідоме, він поза літературою, поза Спілкою, поза часом.

В суспільно-політичному житті країни триває ера затяжного брежнєвського застою. Клацають ножиці ідеологічних цензорів, кров'ю письменницькою не пахне, але привид замовчування, відсторонювання від літератури, "громадянської смерті" в разі що не так, – стоїть за спиною.

Сатирики висміюють вади і "пережитки минулого", прозаїки полишають сучасність заради минулого (історичних романів) і майбутнього або ірреальних світів (фантастики). В багатьох поетичних збірках попихкують "паровозики", без них – поїзд вашої книжки навряд чи зрушить з місця. Заткнуто рот багатьом поетам, їх просто не друкують, не помічають...

Михайло Чхан, Любов Голота, Володимир Заремба, Володимир Сіренко. Віктор Корж. Гаврило Прокопенко, Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Олесь Завгородній, Віктор Савченко, Людмила Левченко та інші стають об'єктами цікавості спецслужб. Вся письменницька організація – під пильним наглядом КДБ.

Зросійщення краю, відступництво українців від рідної мови пече розплавленим залізом душу поета, вчителя української мови Гаврила Прокопенка. У своїх віршах і пародіях він піддає нещадній критиці і глуму "хохлів-малоросів" і співає осанну мові своєї батьківщини. Лірика Юрія Кібця, ліричного сина Приорілля, сповнена любові до своєї землі.

Філігранні нюанси міського поетичного романсу творить Анатолій Шкляр.

1979–1989. Головою правління працює поет Сергій Бурлаков. До Спілки вступають поети В. Буряк (Селіванов), Ю. Буряк. Любов Голота, О. Завгородній. Ю. Кириченко, В. Міщенко. Наталка Нікуліна. О. Старіков. О. Стовба (посмертно), К. Чернишов, О. Ратнер, А. Шкляр та прозаїки В. Головачов, В. Заремба, С. Лебідь, А. Коцюбинський. Л. Панасенко, В. Савченко.

Москва пильно слідкує за творчістю українських письменників, контролюючи процеси книговидання, книготворення, а значить, і письменницького думання. Розпал класичного суспільно-політичного "застою" триває до 1982 року. Затим – три смерті трьох генсеків. Горбачов і початок перебудови, з трьома головними лозунгами: прискорення, плюралізм, гласність.


Ненавиджу червоні прапори –

Земля і досі підпливає кров'ю.

Який би мудрагель не говорив –

Ненавиджу червоні прапори...
– ці експресивні рядки належать поету Олесю Завгородньому, який намагається реабілітувати надовго скомпрометований ленінськими катами червоний колір.

Незабутній голос душі романтичної, і залюбленої в свій край, душі, що знаходила опертя у Тарасовому слові, звучить свіжо і після трагічної загибелі Наталки Нікуліної:


Шукаймо у собі Шевченка

(хоч іскру – праведності й віри) –

він мусить бути там, в глибинах,

інакше нас би не тримала

оця земля, калини матір...

Усім життям, всім током крові -

народжуймо в собі Шевченка,

Хоч іскру – кожен. Іскру – кожен.

Всі разом – буде Україна.
У 1989–1993 роках – головою правління працює Валентин Чемерис, прозаїк, автор гумористичних збірок, фантастичних творів "Приречені на щастя" та "Білий король детективу", історичних романів "Ольвія", "Смерть Атея", "Скандал в імператорському сімействі", "Фортеця на Борисфені" та інших. До Спілки прийнято прозаїків В. Веретениикова, Ірину Прокопенко, О. Хургіна, Г. Шияна та поетів Г. Бідняка. Г. Гарченка, І. Данилюка, В. Ковтуненка, М. Кудрявцева, М. Семенюка, В. Сіренка, В. Старченка, В. Собчука, Ганну Шепітько.

Свіжі вітри змін, час пасіонарних народних зрушень, заснування Народного руху, який народжується спершу в стінах письменницької Спілки і вже потім, за словами В. Яворівського , "вихлюпується на вулицю". Поети починають дихати вільніше, писати більше. За такі патріотичні рядки, як у Григорія Бідняка, ще недавно можна було загриміти до ГУЛАГу.


Україно, розтерзана доле!

Нишкне зганьблене наше село.

Де стояли хати – тепер поле

кураєм, полином поросло.

Зникли звичаї, мови немає.

Край ніякий. А замість села

на спустошенні тому гуляє

покруч-вітер і глипа сова.
Доба вимагає "вичавлювати із себе по краплині раба" (А. Чехов). Нещадною критикою української ментальності віє від поезій бунтівливого поета Володимира Сіренка:
Нас так привчили – дай і поклади

У ненажерну пельку – аж за вуха.

У нас не вистачало сили й духу

Добути хліба шмат через труди.

І ось ми – усуспільнені раби,

які дорогу знають лиш до шинку.

Таким сто років привикать до ринку

і розпрямляти на спині горби.

Нам – щоб упали в одну мить з небес

В кисельних берегах молочні ріки.

Мільйони нас – свідомості каліки.

Кастровані воли КПРС.
Багато роботи для сатириків, що зірко підмічають і виловлюють із натовпу прикмети нового часу. Звучать дотепні і дошкульні катрени сатирика Г. Гарченка, творяться фейлетони О. Вусика, гуморески Г. Шияна, А. Коцюбинського. В "Патетичній сонаті" Г. Гарченка – художньо узагальнена картина всеукраїнського смішного й небезпечного буття:
Смеркає. Ніч свої спускає крила.

Все вкрила від межі і до межі.

Дрімота славну варту розморила –

Сплять сторожі! Сплять сторожі!

Сплять сторожі в суді й прокуратурі,

Сплять сторожі в райвно і в гаражі.

Сплять у сільраді і в комендатурі.

Сплять сторожі! Сплять сторожі!
Вільніше розвивається муза поетів. Тема замовчуваних сторінок історії, голодомору 1933 року, Чорнобилю, дисидентського руху поетичною лавиною заполонила Україну:
Тебе розпинали, встромляли ножаки у спину!

І голодом диким морили, щоб щезла навіки.

Ти з горя вмирала, Вкраїно – червона калино.

Краплинами крові горіли калинові ріки...
– пише актор, поет-бард Валерій Ковтуненко.

Поета Михайла Кудрявцева непокоїть тема "болота", яке "завжди – загибле море". Болото, як залишки застою, як стан заболоченої людської свідомості, яку треба очищувати від намулів зденаціоналізованості, від совєтських моральних стереотипів.

Серед народу і в пресі багато розмов про "скарб Павла Полуботка", який, мовляв, десь лежить у швейцарських банках, чи то за океаном, от він би нам допоміг вийти на шлях економічного процвітання! Поет В. Старченко художньо осмислює і дає своє потрактування народних сподівань у вірші, що так і називається "Скарб Павла Полуботка":
Той скарб – то папороть, що лиш тому сяйне.

Хто в глупу ніч не втратив душу й честь.
1993–2002 роки – головою правління обласної організації НСПУ працює письменник-фантаст Віктор Савченко. В літературу прийшли і були прийняті до Спілки прозаїки О. Волик, Г. Гусейнов, Марія Зобенко, В. Луценко, Ф. Сухоніс, Надія Тубальцева, М. Чабан, Олександра Кравченко, поети С. Андреєв, В. Бурхан, Є. Берлін, В. Гриценко, М. Дяченко, А. Кравченко-Русів, А. Липицький, Людмила Левченко, Олеся Омельчснко, Ж. Парфімчук, Г. Прокопенко, М. Сарма-Соколовський, І. Сокульський (посмертно), Леся Степовичка, О. Твердохліб, В. Теплов, Наталя Кривенко.

З проголошенням Незалежності України письменницька муза звільняється від пут цензури. Нові реалії несуть нову психологію – розкутості, більшої, хоч ще і не повної свободи самовираження. Молот цензури не тяжіє більше над письменниками, а кишені їх – більше не обтяжені гонорарами за літературний труд. Ті, хто прийшов у роки Незалежності – пишуть вільніше, вони не знають страху і смаку гонорарів. Єдиний їх цензор – власне сумління. Бери свободу, черпай жменями, скільки можеш понести! Тем навколо – море, а найголовніша – що відбувається з Україною.

У літературі з'являються і стають відчутними голоси поетів-страдників Миколи Сарми-Соколовського, двічі репресованого, який 5 і ще 25 років провів у сталінському ГУЛАГу, поетеси Валентини Чорної, яка відбула 10 років в ГУЛАГу, Миколи Кучера, що 5 років життя провів за ґратами за "націоналістичні" твори та антисовєцьку діяльність.

Сп'янілі від свободи слова, лунають голоси, які закликають викинути на "смітник історії" творчість українських письменників, які творили в часи тоталітаризму. Літературний критик Марія Зобенко присвячує свої найкращі статті та есеї творчості Олеся Гончара.

Проголошена Незалежність не означає всеукраїнського готового щастя на блюдечку, її треба виборювати у недавнього совєцького минулого, у століть національного рабства – і словом, і чином. Доба вимагає каяття, самоочищення, переосмислення реалій насамперед від письменників.

Критикувати суспільно-політичні реалії більше не забороняється, їх критикують вже найобережніші, пам'ятаючи, що головне – не переходити на особистості. Розквітає поле діяльності для сатириків-гумористі в. В. Луценко, для якого світ поділений відтепер на Дохліних і Пройдохіних, пише книжку політичної сатири про "Фейлетонну епоху", яка (епоха) дає багато приводів для сарказму.

Але читач, звиклий до читання "поміж рядків" і не звиклий до свободи, скоро втомлюється від "чорнухи", яку він бачить вволю на телеекрані, і поволі втрачає інтерес до читання.

Свобода, як заслужена письменниками медаль, має два боки. Даючи поетам кисень, вимагає від них додаткових зусиль, неабиякої майстерності. Одного голого, нехай найщирісінького патріотизму, скоро стає замало. "Незалежники", ті, що прийшли в літературу в 1990-х, вільні діти Незалежності, можуть пробитися до свідомості читача, тільки талановито переплавивши у тексти свою журбу і радість, тільки насправді здивувавши його словом.

І все ж таки новим вольностям пораділи б з нами ті, кого вже нема, побратими, що не дожили до незалежної України, або змушені були емігрувати на чужину, щоб ніколи більше не повернутися.

Сьогодні, осмислюючи 70-літній ювілей Спілки письменників, ми згадуємо їх у своєму колі, письменників Катеринославщини-Січеславщини-Дніпропетровщини, які пережили тяжкі часи цькування, переслідування і знищення за їх українську національну свідомість і літературний доробок. Сьогодні вони усі посеред нас – у дні нашого подвійного свята – перемоги Помаранчевої революції і запізнілого письменницького ювілею.

Окрім вже згаданих пам'ятаймо імена мучеників за Слово, імена яких тільки в останні два десятиліття повернулися до читача:

– Адріан Кашенко – творчість його була заборонена до 1989 року;

– Галя Мазуренко – поетеса, змушена була емігрувати на Захід. До НСПУ була прийнята лише у 1992 році у віці понад 90 років. Живучи на еміграції, поетеса писала: "Ніч. Лондон спить. Місяць з зорею розмовляє українською мовою";

– Валеріян Поліщук – репресований і розстріляний у 1937 році;

– Яр Славутич, Василь Чапля (Чапленко) – врятувалися еміграцією;

– Трохим Романченко – був переслідуваний за творчість органами ГПУ-НКВД;

– Дмитро Яворницький – історик, письменник, академік, директор Історичного музею. Був переслідуваний за "буржуазний націоналізм", піддавався гонінням;

– Микола Кузьменко – зазнав трьох арештів, від катівень совєцького режиму порятувався смертю за німців у 1942 році;

– Віталій Самійленко – змушений був припинити творчість після 1917 року;

– Павло Темченко – репресований органами НКВД;

– Панас Феденко, Василь Сокіл – від сталінського ока змушені були утікати, емігрувавши на Захід;

– Григорій Епік – репресований у 30-х роках, висланий на Соловки. Розстріляний до 20-річчя Жовтня у 1937 році;

– Сава Божко – репресований у 30-х роках. Повернувся з ув'язнення, помер від голодного виснаження;

– Іван Кириленко. Розстріляний в застінках НКВД;

– Борис Тенета. Заарештований, у 1935 році у Лук'янівській в'язниці наклав на себе руки;

– Олесь Досвітній – знищений совєцькою системою в 1934 р.;

– Максим Лебідь, Михайло Дубовик, Володимир Штангей, Віталій Чигирин, Михайло Олійник – розстріляні в різні роки;

– Олександр Саєнко – репресований;

– Петро Єфремов – переслідувався, загинув;

– Михайло Пронченко – відбув 5 років сталінських таборів, розстріляний нацистами;

– Михайло Могилянський – переслідувався більшовицьким режимом, після 1926 року втратив змогу друкуватися під власним іменем. Троє дітей були репресовані, а дружина знищена;

– Свирид Мусіяка – репресований, помер в евакуації, далеко від України;

– Михайло Романушко – переслідувався, змушений був виїхати до Казахстану, зник безвісти;

– Олександр Кобринський – поет, прозаїк, філософ. В'язень психушок, депортований за інакодумство до Ізраїлю, проживає в м. Беер-Якові.

Небагато хто вцілів, знищено було цвіт українського письменства. Вічна пам'ять страдникам, нашим дорогим побратимам! Наскільки б рясніше квітнув наш письменницький сад, наскільки б багатшою була літературна поліфонія Придніпров'я, якби їм не було забрано здоров'я, а більшості й життя!..

Новітня доба покликала до перегляду і оновлення спілчанського життя, до суттєвої реформації процесів книготворення і книговидання. На тлі кучмівської неукраїнської та навіть антиукраїнської України письменники чи не єдина сила в суспільстві, яка кличе своїм Словом на сполох, яка не може миритися з такою сплюндрованою "Незалежністю" України.

У грудні 2002 року – на чергових звітно-виборчих зборах письменники обирають новий склад правління. Головою правління ДОО НСПУ судилося волею колег і велінням долі стати і співавтору цих рядків, Лесі Степовичці.

Нове правління виступило з наступною програмою реформування:

– заснування літературно-мистецького журналу "Січеслав", необхідної, як кисень, письменницької трибуни Придніпров'я;

– боротьба за повернення письменницького приміщення, відібраного у нас у 1998 році внаслідок злочинної кучмівської "прихватизації";

– заснування з метою розвитку і стимулювання творчої діяльності письменників літературних премій ім. Івана Сокульського (поезія, художній переклад, гумор і сатира), ім. В. Підмогильного (проза, краєзнавство, публіцистика, дитяча література, видавнича справа) та ім. Д. Кедріна (для російськопишучих авторів);

– заснування серії книг "Письменники Придніпров'я"; про літературу та письменників Придніпров'я

Для цього потрібна була певна підтримка владних структур. Зустрічі з представниками обладміністрації Кучми-Яцуби не дали результатів, на книговидання не було виділено з обласного бюджету жоднісінької гривні. Замість підтримати літературний процес представники ОДА грубо втручалися в справи Спілки під час її цькування з боку АП Кучми, за спиною правління організували письменницький "лісовий десант" в Кончу-Озерну, намагалися закрити радикальну "Популярную газету" Сергія Лебедя тощо.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка