Моє Придніпров’я



Сторінка3/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Література:

Чабан М. П. Невтомний Вировий // Вічний хрест на грудях землі:Художньо-документальні нариси.– Дніпропетровськ: УКВ ІМА-прес, 1993.– С. 52–65.

Чабан М. П. Діячі Січеславської “Просвіти” (1905–19210. Біобібліографічний словник: Наук. видання.– Дніпропетровськ: Іма-Прес, 2002.– С. 149–152.

Сидоренко Н. П. Вировий Євген // Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка.– Львів, 1999.– Вип. 6.– С. 46–48.

* * *

Ільїн О. Український патріот Євген Вировий: [Катеринослав. діяч культури поч. XX ст.] // Бористен.– 1997.– № 7.– С. 5.



29 лютого 1944 року – сел. Широке визволено від німецько-фашистських загарбників (65 років події).
Література:

Широківський район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 7: Софіївський район. Царичанський район. Широківський район / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 387–528.



лютий 1849 року – у м. Катеринославі засновано обласний історико-археологічний музей. Нині – Дніпропетровський історичний музей імені Д. І. Яворницького (160 років від дня створення).
Дніпропетровський історичний музей
Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького один з найстаріших в Україні. Створений він на основі кількох рідкісних колекцій місцевих збирачів, в першу чергу Олександра Поля, як крайовий історико-археологічний музей. "Музеум старожитностей Катеринославської губернії" – так він попервах називався.

Становлення й розвиток його тісно пов'язані з іменем видатного вченого Дмитра Яворницького, який понад 30 років був незмінним директором, янголом-охоронцем і душею музею.

1905 року музей отримав перший зведений спеціально для нього будинок, в якому й нині розташовуються головна експозиція та фонди. Крім нього в музейний комплекс нині входять меморіальний будинок-музей Д. Яворницького, діорама "Битва за Дніпро" та “Літературне Придніпров’я.

Основа кожного музею – його колекція. Історія створення колекції ДІМу складна, а часом і драматична, багато експонатів було втрачено в роки соціальних перетрубацій і воєн. Нині до музею щорічно надходить близько 3 тисяч одиниць музейних предметів. За останні роки в музеї проведено реекспозицію кількох залів, ведуться роботи над експозицією "Дніпропетровщина на сучасному етапі". Сучасна експозиція побудована на речових та фотодокументальних матеріалах, які відображають історію краю з найдавніших часів до наших днів.

Щорічно в музеї розгортається до 20 різноманітних виставок з фондів, експонуються полотна місцевих художників, роботи фотографів, виставки з інших країн світу, зокрема США та Ізраїлю.

Велику популяризаторську роботу проводять працівники музею серед студентів, учнів шкіл, гімназій, ліцеїв. Майже з тридцятьма школами укладено угоди на проведення циклів занять. Розроблено сценарії більше двадцяти занять музейного навчання на різні теми з історії краю, України, розвитку культури та літератури Придніпров'я.

Постійно проводиться інтенсивна наукова й дослідницька робота. Співробітниками музею опубліковано сотні статей в періодичних виданнях. Регулярно видаються збірники матеріалів конференцій, які проводяться в музеї, каталоги колекцій, наукові збірки.
Література:

Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 130–131.

Днепропетровский исторический музей им. Д. И. Яворницкого // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 125.

Дніпропетровський історичний музей імені Д. І. Яворницького: Альбом.– Дніпропетровськ, 1999.– 24 с.

Капустіна Н. І. Роль музеїв у краєзнав. русі на сучасному етапі // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1: Матеріали Першої міжрегіон. іст.-краєзнав. конф. (8–9 жовт. 1998 р. м. Дніпропетровськ).– Дніпропетровськ, 1998.– С. 29–34.

Капустина Н. И. Днепропетровский исторический музей – сокровищница историко-культурного наследия Приднепровского региона // Скарби музею. Зб. статей. Матеріали обл. наук. конф. до Міжнар. дня музеїв 2003 р.– 2005.– С. 6–13.

Скарби Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького.– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005.– 320 с.

* * *


Капустина Н. И. Инициатива не всегда бывает наказуема: [О результатах конкурса среди музеев "Событие года"] // Наше місто.– 2006.– 30 трав.– С. 3.

Передчуття весни

Ще де вона, та днина

медоносна!

Стонадцять снів пахких

іще в бджоли,

Зеленоокий берзень

з морозом

Іще за барки

Не взялись.

Іще зозулі вчаться

не збиватись

В заобрійному,

Теплому краю.

Та сд мій ранній,

ніби мати,

Вже наслуха

дзвінку

зорю…


Володимир Грипас

БЕРЕЗЕНЬ
* * *

У переддень народження весни

завмерло серце; як нова октава,

сміялися сріблясті ясени

у криголомі вибухлого ставу…

Тріумфував зірок ясний парад,

і осипались кришталеві звуки.

Ловив проміння синьоокий сад

в свої чутливі завеснілі руки.

Дзвінкоголосо сходили струмки,

і проліскова пісня квітла світом,

й вінчалась блискавиця з-над ріки

із березневим відчайдушним вітром

Олеся Омельченко
2 березня 1889 року – у сел. Кам'янському (м. Дніпродзержинськ) почав працювати металургійний завод. Нині – Дніпровський металургійний комбінат (120 років від дня заснування).
Будівництво заводу
Вигідне географічне розташування регіону та сприятлива державна політика передбачали, що створені в Донецько-Придніпровській області підприємства будуть давати значний прибуток. Це приваблювало представників як російського, так і іноземного капіталу. Місцеві підприємства виникли у приватній акціонерній та пайовій формах. У становленні промислових об’єктів брали участь не лише підприємці, але й широкі кола інтелігенції, дворянства, робітників.

Хоча кожне товариство діяло на основі індивідуального статуту, який фіксував мету та певний набір правил функціонування, існували єдині принципи організації та діяльності керівництва. Типового акціонерного статуту в Росії не було, а загальне законодавство в питаннях внутрішнього управління акціонерних компаній обмежувалось регламентацією низки загальних положень. По-перше, виборний характер вищої адміністрації, а по-друге, правління могло обиратися винятково з числа акціонерів, тобто, співвласників капіталу. Ці вихідні нормативи окреслювали соціальну межу між власником (реальним господарем) і найманим службовцем, незалежно від місця останнього в адміністративній ієрархії акціонерного товариства.

Керівна структура у великих компаніях окрім директорату мала складнішу форму, й поруч з правлінням, зайнятим поточними справами, діяла ще й контролююча рада. Роль останньої зводилась до спостереження за діяльністю правління.

В окремих випадках функції ради й правління тісно переплітались, і рада брала безпосередню участь у щоденній діяльності товариства.

1885 року власники Варшавського сталеливарного заводу, зв’язані з германським Товариством «Об’єднані Рейнські сталеливарні комбінати» («Vereinigte Rheinische Stahlwerke»), зацікавили коло бельгійських і французьких капіталістів в утворенні нового товариства. Засновниками підприємства стали князь В’ячеслав Миколайович Тенішев, лодзинський першої гільдії купець Владислав Едуардович Ляський, бельгійські піддані Карл Деллуа-Матьє, барон Ф. Ле-Макар, Георгій-Октавій Пастор, Адольф Грейнер, Роберт Сюрмонд, німецький підданий Вільгельм-Елліс Рау.

16 травня 1886 року, в результаті об’єднання «Товариства Варшавського сталеливарного заводу» з бельгійською компанією «Кокеріль», групи Рау і французького «Товариства Криворізьких залізних руд», виникла акціонерна компанія, яка з часом взяла назву «Южно-Русское Днепровское Металлургическое Общество». За кордоном ЮРДМО стало відомим під французькою назвою «Socie’te’ Me’tallurgique Dnieprovienne du Midi de la Russie» або скорочено «La Dnieprovienne». Структура управління ЮРДМО була представлена директорами правління (вони ж головні акціонери), а також членами правління. Рада директорів обирала Голову ЮРДМО, останній мав право підпису від імені акціонерного товариства. Першим Головою став барон Ле-Макар. На місцях інтереси ЮРДМО представляв директор-розпорядник конкретного підприємства, дії якого знаходились під наглядом Контролюючої Ради Товариства. У відсотковому відношенні частки капіталів пайщиків ЮРДМО складали: 40% – у бельгійських, 33% – у польсько-німецьких и 27% – у французьких акціонерів.

Статут ЮРДМО було затверджено імператором Олександром III 18 грудня 1887 року. Основний капітал товариства, який у 1888 році складав 5 000 000 рублів у 500-рублевих акціях, 1898 року перетворено на капітал, з 20.000 акцій вартістю 250 рублів кожна. Крім того, створено облігаційний капітал, у 2 500 000 рублів. Але, не чекаючи затвердження статуту, акціонери надіслали своїх представників до Придніпров’я для вибору майданчика під будівництво металургійного заводу. Час не сприяв чеканню формального підписання акту.

Спочатку акціонери мали намір придбати велику ділянку у Катеринославі, але переговори з цього питання зайшли в глухий кут. І польсько-бельгійське товариство вирішило придбати землю у селі Кам’янському на правому боці Дніпра у 35 верстах від Катеринослава. Місцева селянська громада, не впоравшись зі спокусою добре заробити, поступилась товариству 174 десятинами малопридатної до землеробства землі під будівництво «Чавуноливарного і рейкопрокатного заводу ЮРДМО» та фабричного поселення Нижня колонія, а також здала в оренду на 99 років ще 21 десятину під облаштування майбутньої Верхньої колонії. Рано повесні 1887 року варшав’яни узялися до закладки заводу, яка провадилась вельми своєрідним способом. У Кам’янське – за тисячу верст від польської столиці – вирішено перенести ціле сталеливарне підприємство, яке припинило діяльність, разом з робітниками та службовцями.

Устаткування та агрегати «Варшавського сталеливарного заводу» доповнювали собою найновітніші установки, привезені з Бельгії та Франції. Настільки грандіозний захід став надзвичайно складною справою як у технічному, так і в організаційному плані. Різні відділення Варшавського заводу переводились до Кам’янського поступово, щоби при початку робіт дотримувати порядок виробництва. У статті «Горного журнала» за січень-лютий-березень 1889 року, який видавався гірничим вченим комітетом Санкт-Петербургу, наводиться опис величезного будівництва «Чавуноплавильного і рейкопрокатного заводу ЮРДМО» у селі Кам’янському: «Завод этот устраивается на средства частной компании Кокериль и известного заводчика г. Рау. Чугуноплавильный завод, грандиозные постройки которого ведутся под руководством бельгийского инженера, представляет собой совершенно новое предприятие, механизмы же для передельных производств по большей части доставлены из упразднённого передельного завода в Варшаве, тоже принадлежавшего г. Рау… Во главе дела поставлены два директора: 1) главный, технический директор г. Бассон, впрочем, теперь оставивший службу на Каменском заводе, и 2) коммерческий директор г. Лессиг. Хотя фамилии эти иностранные, но, тем не менее, этих личностей следует признать русскими деятелями, так как они заявили свою деятельность ещё раньше в других местах России».

На той момент, за свідченням «Гірничого журналу», на заводе були: «две доменные печи и литейная. При доменных печах имеется по 4 нагревательных прибора Витвелля, здание воздуходувных машин; группа паровых котлов, нагреваемых доменными газами, с общею дымовою трубою; эстакады для свалки руды и кокса, доставляемых по Екатерининской железной дороге; бессемеровская и рельсопрокатная фабрики; ...печи Сименса и листопрокатная фабрика, пудлинговая фабрика; проволочно-прокатная фабрика ещё не устроенная; вспомогательные механические мастерские, кузница, литейная, столярная и так далее. В том числе жилые помещения для служащих и рабочие дома. Во время нашего посещения этого завода, 14 июля 1888 года, доменные печи с принадлежностями были вполне окончены. Воздуходувные машины собирались и устанавливались на места. У паровых котлов оканчивалась вмазка. Дымовые трубы почти все были готовы. Эстакады окончены. Устанавливались насосы в водоподъёмном здании. Жилые дома для служащих были готовы, и деятельно шла постройка рабочего квартала. Если взять в соображение то обстоятельство, что постройка завода на голом песчаном берегу началась всего в августе 1887 года, то невольно преклоняешься перед энергиею и неутомимостью главных деятелей Каменского завода. Количество исполненных работ в такое короткое время поистине поразительно; но и затраты велики, так как на все постройки и приобретения земельных участков для устройства завода и рудников уже до 14 июля было израсходовано свыше трёх миллионов рублей серебром».

Поруч з детальним описом території заводу, її рельєфу, будівель системи водопостачання велику увагу приділено доменному виробництву. Ось уривок з цього опису: «Обе доменные печи совершенно одинаковые, шотландской системы с отдельно сложенным горном. Самостоятельная шахта печи поддерживается 8 чугунными колоннами. Фундамент доменных печей углублён на 3 метра ниже почвы завода... Эти печи принадлежат к числу самых больших, существующих в настоящее время. В виде исключения в Западной Европе встречаются доменные печи вместимостью 450 и 500 куб. м. Вместимость доменных печей Каменского завода составляла 400 куб. м.»

В подальшому описі всіх технічних подробиць будівництва заводу зустрічається й таке вельми цікаве зауваження: «Почти все кирпичные трубы Каменского завода из огнеупорного кирпича, круглого сечения (скреплённые снаружи железными обручами), устроены изнутри без лесов. Работу эту исполняло с подряда немецкое семейство (из Бахмута), состоящее из мужа, жены и брата, которым от завода назначалась артель рабочих (до 20 человек) для подноски материалов. Особой отважностью отличалась жена подрядчика-немца, которая всегда одна оканчивала самую трудную работу кладки вершины труб, где во время сильного ветра весьма ощутительно упругое колебание постройки. Работа ведётся весьма успешно. Так, например, труба высотою 50 метров и диаметром 3 метра возведена всего за 6 недель с платою подрядчикам 17 рублей серебром за 1 метр длины трубы. При трубах меньших размеров эта плата всего 7-8 рублей за 1 метр длины (высоты) трубы».

Постачання майбутнього виробництва Кам’янського заводу сировиною та вугіллям планувалось здійснювати таким чином: «В начале завод будет действовать на привозном коксе из Донецкого бассейна, но впоследствии предполагается завести коксование на месте, в самом заводе. Коксование на заводах весьма распространённое в последнее время за границей, в отношении Каменского завода, пользующегося донецким углем с большим содержанием газов, особенно выгодно... Для эксплуатации руд общество заарендовало в окрестностях Кривого Рога 3 участка. Причём руда эта имеет свойство самоплавности, то есть, нет необходимости смешивать её с другой рудой, и она прямо, непосредственно может идти в доменную печь. В Каменском заводе предположено плавить одну Криворожскую руду».

Далі автори статті детально розповідали про місцезнаходження, влаштування і устаткування бесемерівського, ливарного, прокатного, рейкового відділень, а також відділення печей Сіменса-Мартіна, пудлінгової фабрики, фабрик з виробництва дроту та вогнетривкої цегли, в якій: «ручным способом приготовляются и самые большие кирпичи в 24 пуда весом для доменных печей... В заключение описания Каменского завода остаётся только искренне пожелать полного успеха этому грандиозному предприятию».

Цьому побажанню судилося збутись. Одначе завершив справу будівництва та пуску Дніпровського заводу, який від початку проектувався як понадсучасне підприємство, інженер-технолог Ігнацій Ігнаційович Ясюкович. На час виходу статті в журналі І. Ясюкович уже протягом півроку стояв біля керма створюваного металургійного гіганта. Дніпровський завод, поруч з іншими металургійними заводами Півдня, являв собою нове покоління російської металургії, яка створювалась на базі базе всіх досягнень промислового перевороту.

Олександр Слонєвський
Література:

Базарянинов В. К. Дзержинка: годы и судьбы: Очерки истории Днепровского металлургического комбината им. Ф. Э. Дзержинского.– Днепропетровск: Пороги, 1999.– 276 с.

Днепродзержинск // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 150–154.

Яценко Л., Слоневский А. Дух ушедшей епохи. Каменское-Днепродзержинск 1917–1953 годы: Воспоминания, очерки, документы.– Днепродзержинск: Издат. дом «Андрій», 2007.– 372 с. (Б-ка «Каменское-Днепродзержинск»).

* * *

Буланова Н. Деникинские миллионы для Днепровского завода: [История Днепров. металлург. комбината во время Гражданской войны] // Ведомости.– 2003.– 2 апр.



Кондратьева И. В Днепродзержинске – новая площадь: [О бывшем директоре ОАО "ДМК" Игнатие Ясюковиче, в честь которого будет названа площадь, на которой находится здание управления комбината в Днепродзержинске] // Вісті Придніпров'я.– 2004.– 13 січ.– С. 6.

Маркова С. Вместе мы – сила!: [О выставке в музее ДМК, посвященной 100-летию профсоюзной организации комбината] // Знамя Дзержинки.– 2006.– 6 мая.– С. 2.

Подзерко И. А начиналось все с "Дзержинки": [С возникновением завода началось строительство поселков – Верхней и Нижней колоний для служащих и рабочих; фото] // Знамя Дзержинки.– 2008.– 9 января.– С. 16.

Слоневский А. Игнатий Ясюкович – имя, вырванное из забвения // Знамя Дзержинки.– 2005.– 3 сент.– С. 11.

Стальная река Дзержинки: [История заводу за 1889–1925: директора, председатели, здания, вехи] // Знамя Дзержинки.– 2004.– 31 янв.– С. 4–5.

Троицкая Л. Екатеринославщина и Днепровский завод: [По материалам журнала "Родина" и семейным воспоминаниям. Очерк] // Крила.– 2006.– № 3.– С. 170–174.

Человек выдающихся способностей: [Так высоко история оценила И. И. Ясюковича – одного из директоров Дзержинки] // Знамя Дзержинки.– 2004.– 28 февр.– С. 11.

4 березня 1884 року – в сел. Петриківка на Катеринославщині народилась Тетяна Якимівна Патá, майстер народного декоративного розпису, заслужений майстер народної творчості УРСР. Померла 7 грудня 1976 року (125 років від дня народження).
Тетяна Пата – петриківська чарівниця
Життя летить, міняючи часи

Нетлінна між людьми лиш пам’ять.

Ніхто байдужим не лишився до

Краси, яка від пращурів

серця нащадків манить.

Життя прожить – не поле перейти.

Щоб світлий слід залишити у ньому. –

Було таким ось кредо у Пати, –

Буть прикладом завжди усім,

В усьому!

Віктор Юхименко
Петриківський розпис відомий усьому світові. Творять це диво справжні майстри пензля. Їх роботи звеселяють душу, милують зір і чарують серце своєю неперевершеною красою, розмаїттям барв. А шлях в життя неповторному розпису дала талановита художниця Тетяна Якимівна Пата.

Як сказала донька Тетяни Якимівни Дора: “Не буває такого дня, щоб мама не малювала. Фарби, пензлик-кішечка, рогозина завжди повинні бути під рукою…“ Петриківський розпис для неї був не просто головним сенсом її життя, а власне – самим життям.

Тетяна Пата народилася 4 березня 1884 року в селі Петриківка на Катеринославщині в сім’ї бідного селянина Якима Мартенка. Як і семеро її братів та сестер, змалку батракувала на багатіїв. Із чотирнадцяти років заробляла на хліб тим, що ходила по хатах квітчати до свят або весіль комини печей. Розмальовуючи хати, печі, селянській інвентар, вона досконало оволоділа мистецтвом розпису. Вражають тонкий художній смак і живописна майстерність Тетяни Пати, котра “на око“ віртуозно творила свої райські кущі з простих польових і садових квітів, з кущів калини і полуниць, з любов’ю викоханих нею у власному дворі. У дев’ятнадцять років одружується з теслею Леонтієм Патою. З того часу чоловік майстрував скрині, Тетяна своїми барвами додавала їм краси.

В 1914 році залишилася вдовою з чотирма малими дітьми. Добро душі і серця, бажання постійно творити прекрасне і життєрадісний сміх, часто тоді, коли будь-хто інший обов’язково б заплакав, допомогли її поставити на ноги дітей і стати великою художницею.

На творчу долю майстрині вплинула зустріч з Дмитром Івановичем Яворницьким. Він першим сприяв громадському визнанню її творів як справжніх цінностей народного мистецтва. У 20-х роках на замовлення Дніпропетровського краєзнавчого музею, який саме тоді очолював Дмитро Іванович Яворницький, Тетяна Пата виконала килим та два ескізи розпису коминів, які зберігаються у його фондах.

У 1936 році у складі петриківської делегації приїжджала до Києва на Першу республіканську виставку українського мистецтва, яка згодом експонувалась у Москві та Ленінграді.

Після відкриття в Петриківці дворічної школи декоративного малювання (1936–1941), Тетяну запросили викладати композицію орнаменту. Школа готувала художників-виконавців та інструкторів для роботи в різних галузях художньої промисловості. Викладати композицію і керувати виробничим навчанням в школі декоративного малювання допомагала Паті її дочка, талановита художниця Текля Леонтіївна Кучеренко, котру після закінчення школи залишили при ній інструктором.

З петриківської школи декоративного малювання під керівництвом Т. Пати вийшло ціле покоління талановитих майстрів: Марфа Тимченко, Євдокія Клюпа, Галина Прудникова, Векла Кучеренко, Ганна Данилейко, Іван Завгородній, Марія Шишацька, Віра Клименко-Жукова, Василь Бабенко, Марія Максютенко, Олександра Пікуш, Надія Пікуш, Надія Шулик, Василь Соколенко, Федір Панко, Олександра Кушнір та Зоя Куліш.

Тетяна Пата померла 7 грудня 1976 року і похована в рідній Петриківці.

Твори Тетяни Пати були представлені на республіканських та міжнародних виставках, відзначилися грамотами, дипломами. У 1950 році вона стала членом Спілки художників України. У 1962 році отримала звання “Заслужений майстер народного декоративного розпису та графіки.“

Вивчаючи творчість Тетяни Пати, Клавдія Фролова пише: «Її численні букети ніколи не повторюються, в її орнаментальних композиціях з’являються нові мотиви: зображення птахів фантастичних (“Панно з птахами» і реальних “Зозуля на калині“). Оформляла книжки, художні листівки.

Татяну Якимівну пам’ятають нащадки, присвячують статті, вірші, організовують вечори, діти і онуки діляться спогадами. Внучка Тетяни Пати згадує її як добру, веселу, життєрадісну жінку, яка ніколи не пасувала перед труднощами. В цій простій селянці на диво гармонійно поєдналися вікова жіноча мудрість, спокійний врівноважений характер з силою волі і внутрішньою мужністю, тонке відчуття прекрасного зі щирим народним гумором. Так характеризує її онук Анатолій Кучеренко. Їй притаманні такі риси, як тонка спостережливість, любов до рідної землі.

Тетяна Якимівна Пата збагатила скарбницю українського народного мистецтва новим і неповторним. Н. Глухенька характеризуючи творчість Т. Пати пише, що Тетяна Пата вкомпоновувала в букет з квітами гроно винограду чи гілочку з ягодами калини. Для композиційного ладу розписів Пати характерна деяка асиметричність, відсутність одноманітного повторення одних і тих самих елементів, її “букети“ композиційно урівноважені завдяки ритмічному розташуванню основних плям і кольорового“ переклику.“ Сама Пата каже, що навіть при симетричній побудові композиції у неї квіти завжди виходили“ і всі однакові і всі різні“, що їй важко повторювати однакове, та й, власне кажучи вона до цього не прагне, уникаючи цим зайвої сухості і одноманітності. Крім зображення квітів: жоржин, айстр, хризантем, гвоздик, троянд, півоній, ягід і овочів оригінальним композиціям не чужі також зображення комах і птахів.
Література:

Глухенька Н. Петриківські майстри декоративного розпису.– К., 1959.– 23 с.; іл.

* * *

Горбуля Л. Я доторкулася душею і серцем до легенди // Петриків. вісті.– 2004.– 6 лют.– С. 2.



«Зозуля на калині // Петриків. вісті.– 2004.– 30 січ.

Кокошко Ю. Краски дарили ягоды, кисти – болотные травы //Днепр вечерний.– 1999.– 22 июня.

Кокошко Ю. Без этой мастерицы не было бы Петриковской росписи // Днепр вечерний.– 2004.– 3 марта.

Кучеренко А. Это моя бабушка // Селян. правда.– 2004.– 5 марта.– С. 10.

Яловий М. Ніколи не затьмарять в пам’яті віки її талант, ази її науки! // Петриків. вісті.– 2004.– 6 лют.– С. 2.

* * *


Петриківка: Альбом репродукцій.− Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.− 216 с.

Петриківський розпис: Комплект листівок.– Дніпропетровськ: ОТВП "Дніпрокнига", 1992.– 14 лист.

Петриківський розпис (з фондів Дніпропетровських художнього та історичного музеїв): Комплект листівок (16 шт.) / Фотографи С. Просяк, В. Цукерман.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– 16 с.: кол. іл.

Петриківський розпис: Тетяна Пата: Комплект листівок.– К.: Мистецтво, 1984.

Петриківські народні умільці. Каталог виставки декоративного розпису.– Дніпропетровськ.− 1969.– 25 с.

Тетяна Пата: Альбом.– К.: Мистецтво, 1973.– 94 с.; іл.

* * *

Патá Татьяна Акимовна // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 145–147.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка