Моє Придніпров’я



Сторінка7/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Література:

Громадська Є. Кузня кадрів будівельник, храм науки і... краси // Зоря.– 2005.– 7 квіт.– С. 2.

Демура А. Академія сьогодні // Джерело.– 2005.– № 20.– жовт.– С. 2.

Придніпровська державна академія будівництва та архітиктури: [Історія, підготовка спеціалістів] // Зоря. Спецвипуск.– 2008.– 43.– 17 квіт.– С. 6.

* * *

Придніпровська державна академія будівництва та архітектури // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 214–216.



22 квітня 1929 року – у с. Миколаївка Новомосковського району Дніпропетровщини народився Василь Давидович Філоненко, художник. Працював у галузі станкового живопису. Помер 4 травня 1983 року (80 років від дня народження).
Література:

Филоненко Василий Давидович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 186–187.

Філоненко Василь Давидович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 104–105.

25 квітня 1949 року – народився Леонід Миколайович Панасенко, письменник-фантаст, член Національної Спілки письменників України. У 60–80-х роках проживав на Дніпропетровщині (60 років від дня народження).
Література:

Панасенко Л. Без вас невозможно: Фантаст. рассказы и повести.– К.: Молодь, 1987.– 176 с.

Панасенко Л. Майстерня для безсмертних: Фантастичні оповідання.– Дніпропетровськ: Промінь, 1978.– 166 с.

Панасенко Л. Мастерская для Сикейроса: Сборник науч.–фантаст. рассказов и повестей.– М.: Мол. гвардия, 1986.– 271 с.

Панасенко Л. Садовники солнца: Фантастический роман и рассказы.– Днепропетровск: Промінь, 1981.– 286 с.

Панасенко Л. Сентябрь – это навсегда: Полуфантастические истории.– Днепропетровск: Промінь, 1983.– 335 с.

Панасенко Л. Тайна ржавых, или приключения удивленыша: Повесть-сказка: Для млад. шк. возраста / Худож. В.Мелещенков, Л. Киреева.– Днепропетровск: Промінь, 1986.– 94 с.

* * *


Панасенко Леонид Николаевич // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 74–75.

29 квітня 1974 року – у Дніпропетровську відкрито аеропорт. (35 років від дня відкриття).
О 15-й годині дня біля приміщення аеровокзалу відбувся мітинг, який відкрив перший секретар міського комітету комуністичної партії В. Г. Бойко. З привітанням до будівельників і господарів повітряних воріт міста виступив член Політбюро ЦК КПУ О. Ф. Ватченко. Після нього промови виголошували заступник міністра цивільної авіації О. П. Усков, керуючий трестом „Дніпротрансбуд” В. Я. Помазан, керівники міських установ та підприємств.

Право перерізати стрічку перед входом до аеропорту надали О. Ф. Ватченку. Після цього присутні оглянули приміщення. Перші три пасажири, які підійшли до реєстрації, одержали в подарунок сюрпризи – наручні годинники. Такими щасливчиками стали: металург А. Дешко, будівельниця В. Буравкова та студент Р. Гімадєєв.

З 18 червня 1996 року Дніпропетровський аеропорт набув статус міжнародного.


Література:

Кавун М. Южная визитная карточка: Гений места. Часть XXIX // Недвижимость в движении.– 2005.– 5 окт.– С. 10–11.

Мисник Е. Днепропетровский аэропорт может утратить статус международного? // Наше місто.– 2005.– 2 листоп.– С. 1, 2.

Повітряна гавань Дніпропетровська: рівняння на Європу // Вісник Придніпров'я.– 1996.– 28 черв.

Шалай К. М. Международный аэропорт – визитная карточка страны / Беседовала А. Белкина // Днепровская правда.– 2003.– 27 июня.– С. 6.

ТРАВЕНЬ
* * *

Є на світі радість, є,

Особливо в травні.

За стіною наших плавнів

Світлий хор зозуль кує:

– Є на світі радість, є.


Сонце плавить каламуть

Променем шовковим.

– Є кохання тонкоброве, –

Пісню солов’ї ведуть.

Сонце плавить каламуть
Незабудка шелестить

Берегам Орілі:

– Це життя за роси білі

Варто славить і любить.

Незабудка шелестить.

Олександр Зайвий

1 травня 1944 року – у с. Бажани Петропавлівського району народилась Ганна Кирилівна Швидько, вчений-історик, доктор історичних наук, професор Національної гірничої академії України. З 1991 року очолює Дніпропетровське відділення Всеукраїнської Спілки краєзнавців (65 років від дня народження).
Клуб „Ріднокрай” і його голова

(Ганна Кирилівна Швидько)
Доктор історичних наук, професор НГУ Ганна Кирилівна Швидько відома не лише як серйозний вчений-історик, автор численних наукових публікацій, монографій, підручників тощо, а ще і як краєзнавець-популяризатор, організатор краєзнавчого руху, голова Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців. Про її краєзнавчу діяльність можна було б провести спеціальне дослідження, і окремі публікації на цю тему вже існують, але тепер мені хотілось би розповісти про її участь у краєзнавчій роботі Дніпропетровській обласній наукової бібліотеки. Та й привід гарний є – бібліотеці цього року виповнилося 175 років і 20 років – відділу краєзнавчої літератури, добрим другом, порадником, помічником якого багато років є Ганна Кирилівна.

Кінець вісімдесятих років минулого століття відзначився сплеском краєзнавчого руху по всій Україні. Саме на цій хвилі 1989 року на базі сектору краєзнавчої роботи довідково-бібліографічного відділу ДОУНБ було створено самостійний структурний підрозділ – відділ краєзнавчої літератури та бібліографії. Тоді ж було заплановано організувати у відділі клуб „Краєзнавець”.

Ідея існування у бібліотеках клубів за інтересами не нова, така форма роботи існує здавна. Використовується вона для створення та згуртування читацького активу, для інтенсивнішої популяризації фонду через проведення масових заходів, виконує й соціальну функцію для окремих груп населення. Саме такі завдання покладались і на краєзнавчий клуб.

По бібліотеках усього Радянського Союзу існував такий захід як „краєзнавчий четвер”. З 1975 року в ДОУНБ проводилися щоквартальні краєзнавчі зустрічі. В них брали участь десяток-півтора аматорів-краєзнавців. Отже кістяк читацького краєзнавчого активу вже був, не бракувало також і надзвичайно широкої тематики для краєзнавчих досліджень, залишалось розробити довгостроковий план роботи клубу, скерувати її напрямки. Для цього необхідно було провести консультації з професійними істориками, залучити до участі в роботі клубу фахівців.

Надія Миколаївна Титова, перша завідувачка відділу краєзнавчої літератури, звернулась до професора Дніпропетровського університету, завкафедрою історії України Г. К. Швидько. Йшла до університету, сумніваючись, чи захоче солідний вчений, людина неймовірно зайнята, займатися справами бібліотечного клубу. Але перша ж зустріч їх розвіяла – Ганна Кирилівна охоче зголосилась не лише допомогти в організації клубу, а й очолити його роботу.

30 жовтня 1990 року, через рік після створення відділу відбулося перше засідання краєзнавчого клубу, названого „Ріднокрай”. Тема засідання “Легенди козацьких степів” зацікавила багатьох. Крім професора Г. К. Швидько виступали вчені-історики університету Ю. А. Мицик, І. С. Стороженко, краєзнавець-аматор Ю. Я. Нємченко. Відтоді протягом майже двох десятків років Г. К. Швидько очолює роботу краєзнавчого клубу. Кількість його членів збільшилась багатократно і сьогодні доходить до вісімдесяти чоловік.

У кожній справі багато чого залежить від керівника, організатора, людини, яка спрямовує роботу. Люди тягнуться до подібних собі чи таких, яких ставлять собі за приклад. Очевидно, в тому, що членами клубу стали вчені дніпропетровських вузів, відомі краєзнавці, є також і заслуга голови клубу. Ось деякі приклади.

Членами клубу від самого його започаткування стали: доктор історичних наук, професор ДДУ, а нині – професор Києво-Могилянської академії, священик Ю. А. Мицик, доктор філологічних наук, професор ДДУ, згодом юридичного інституту, А. М. Поповський, ім’я якого потрапило до словника “Хто є хто”, доктор технічних наук професор Г. І. Гуляєв, кандидат історичних наук, доцент ДДУ І. Й. Копотієнко, молоді історики, В. М. Заруба та О. І. Журба (обидва давно вже доктори наук). Не менш активно виявили себе й аматори – вчитель Ю. Я. Нємченко та лікар М. С. Богомаз – краєзнавці з солідним стажем, на рахунку яких чимало публікацій в місцевій періодиці. Були інженер-металург Л. С. Кондратенко та медик Т. С. Музика. Одним з найактивніших членів клубу став майор міліції В. С. Мороз, який за популяризаторську діяльність в галузі краєзнавства одержав звання заслуженого діяча культури України. Дванадцятирічним хлопчиком, разом з батьком, прийшов на перше засідання М. Е. Кавун, нині кандидат історичних наук, перспективний вчений.

Клуб “Ріднокрай” – живий організм, він росте, розвивається, поповнюється новими членами. За роки його існування кількість відвідувачів клубу значно зросла, прийшли нові цікаві люди, серед них доктор історичних наук В. С. Савчук, доктор філософських наук, відомий колекціонер і популяризатор краєзнавства А. К. Фоменко, чи не найактивніший член клубу відомий журналіст, письменник-краєзнавець М. П. Чабан. Кілька років в роботі клубу брав участь і найстаріший його член Г. М. Омельченко, котрий в юності лоцманував і зустрічався з Д. Яворницьким.

Охоче беруть участь в роботі клубу доцент ПДАБА О. І. Чалий, кандидати геолого-мінералогічних наук, вчені ДНУ Володимир Манюк та В. Т. Осауленко, інженер І. М. Науменко (довгтй час був заступником директора «Міськелектротрансу»). Викладач ДФА М. М. Підлісний не раз приводив на засідання своїх студентів, і багато років приводить школярів офіцер запасу, викладач допризовної підготовки юнацтва В. В. Жабаровський. Активних членів клуб отримав і в особах викладача транспортного університету Г. Л. Іващенка; талановитого педагога, автора кількох підручників з краєзнавства та історії України, нині директора міського юридичного ліцею Т. В. Недосєкіної, яка написала ряд підручників з історії рідного краю та України; наукового співробітника Обласного центру охорони пам'яток історії та культури В. С. Старостіна; старшого редактора обласного телебачення, заслуженого журналіста України, Г. А. Півняк; наукового співробітника історичного музею, нині директора музею Придніпровської залізниці В. В. Буряк; поета та перекладача О. С. Завгороднього; головного редактора педагогічної газети «Джерело» З. В. Марчишиної, архітекторів О. М. Бердика та О. В. Харлана, кандидата філологічних наук, доцента ДНУ І. П. Мамчич, кандидата історичних наук НГУ І. О. Кочергіна. До речі, серед названих багато учнів Ганни Кирилівни.

У клуба “Ріднокрай” високий науковий потенціал, адже більшість його членів мають вищу освіту. Серед постійних відвідувачів клубу протягом усіх років його роботи налічується близько трьох десятків кандидатів та докторів наук, сьогодні – майже два десятки мають вчені ступені. Хоча не лише високий освітній ценз визначає рівень того чи іншого краєзнавця. Є серед них аматори, які в “своїх” темах володіють академічними знаннями, бо ж ґрунтовно, протягом багатьох років, використовуючи першоджерела, архівні матеріали, вивчають предмет своєї зацікавленості.

Високий інтелектуальний рівень членів клубу, допомога наукових установ, солідна джерельна база краєзнавчих фондів як обласної наукової бібліотеки, так і приватних бібліотек краєзнавців дозволяють займатись серйозними науковими пошуками та просвітницькою діяльністю. І, напевне, приклад голови клубу, Ганни Кирилівни Швидько.

Часто матеріали доповідей на клубних засіданнях стають основою солідних праць, монографій, розділів книг, публікуються в журналах та наукових збірках. Часто розглядаються питання малодосліджені чи спірні, а отже виникають дискусії, полеміка, які стають додатковим приводом для поглибленого вивчення предмету. За роки роботи клубу проведено близько ста шістдесяти засідань, на яких розглядались найрізноманітніші питання з історії Придніпров’я, розвитку науки, культури, освіти, діяльності видатних людей краю.

Як голова клубу Г. К. Швидько веде засідання. Робить це дуже професійно, чітко формулює тему і спрямовує хід виступів, вміє вчасно доповнити, поставити потрібне запитання, тактовно зупинити виступаючого, який перебирає регламент часу чи починає говорити не за темою. Буває, що між краєзнавцями – прихильниками різних поглядів виникають суперечки, і Ганна Кирилівна вміє легко, тонко, вдалим дотепом їх розрядити. Професор Швидько, в першу чергу, відома як фахівець в галузі історіографії, історії козацтва, держави і права, але краєзнавчі її зацікавлення надзвичайно різноманітні. Це – біографії вчених і діячів краю, наукове й культурне життя, заселення губернії та заснування населених пунктів і ще безліч тем. Десятки разів на засіданнях клубу Ганна Кирилівна була головним доповідачем або ж співдоповідачем. Але й тоді, коли мова ведеться не за „її” тематикою, вона добре володіє предметом розмови. Про що б не йшла мова на засіданні: роботу котрогось з діячів „Просвіти”, архітектуру, творчість репресованого письменника, голодомор, дніпровське лоцманство, проблеми екології тощо, Г. К. Швидько легко включається в розмову, вміє доповнити, підказати.

Високим зразком для себе члени клубу “Ріднокрай” завжди ставили діяльність Катеринославської вченої архівної комісії, яка існувала в нашому місті на початку XX століття. Комісія випускала “Літописи”, то ж мрія мати своє видання ніколи не полишала “Ріднокрай”. На початку 1997 року вийшов перший випуск такого видання – альманах “Січеславщина”, усього ж – чотири. До них увійшли статті краєзнавців, протоколи засідань, бібліографія. Ганна Кирилівна стала одним з натхненників альманаху, його науковим редактором і активним співавтором. А крім того, знайшла і спонсора, на гроші якого були видані перші випуски.

Краєзнавці також беруть активну участь у підготовці бібліографічних видань бібліотеки. Статтею голови клубу Г. К. Швидько “Мить довжиною в два тисячоліття”, що являє собою огляд історії Дніпропетровщини за останні дві тисячі роки, відкриваються три випуски календаря “Моє Придніпров'я”, активний автор вона і в інших випусках календаря.

Спілкування краєзнавців відбувається й поза межами клубних засідань. Наприклад, під час масових заходів бібліотеки чи інших культурницьких установ або ж краєзнавчих мандрівок. Ганна Кирилівна часто стає їх учасником, вона взагалі дуже легка на підйом.

Клуб “Ріднокрай”, створений блтзько двадцяти років тому при ДОУНБ, розвивається, набуває все більшого авторитету, стає гарним прикладом, дедалі більше поширює і поглиблює свою роботу. Він, по-суті, став одним із наукових, культурно-просвітницьких і виховних осередків міста Дніпропетровська. З кожним роком він завойовує все більшу популярність серед краєзнавців міста, отримує визнання в області та за її межами. У цьому значна заслуга і Ганни Кирилівни Швидько.



Ірина Голуб
Література:

Швидько Г. К. Від визначних учителів до талановитих учнів (Нотатки про історичну тяглість поколінь істориків однієї наукової школи, сформованої а ДДУ) // Історія і особистість історика: Зб. наук. праць, присвяч. 60-річчному ювілею проф. Ганни Кирилівни Швидько.– Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004.– С. 8–18.

Швидько Г. К. Минуле у променях пам’яті.– К.: Генеза, 2004.– 72 с.: іл.

* * *


Історія і особистість історика: Зб. наук. праць, присвяч. 60-річчному ювілею проф. Ганни Кирилівни Швидько.– Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004.– 327 с.

Пушкін В. Ю. Передмова – С. 5–7.

Ковальський М. П. Дослідниця джерел та історіографії України XVI–XVII ст.– С. 19–22.



Ковальова І. Ф. Про роль особистості в науці – С. 23–25.

Ковальова І. Ф. От сердца к сердцу // Україна модерна і сучасна (історія, історіографія та джерелознавство). Мат. наук. читань, присв. засл. діячу науки і техніки України, д.і.н., проф. Г. К. Швидько 6 трав. 2004 р.– 2004.– С. 3–5.

Савчук В. С. Краєзнавче покликання професора Г. К. Швидько // Україна модерна і сучасна (історія, історіографія та джерелознавство). Мат. наук. читань, присв. засл. діячу науки і техніки України, д. і. н., проф. Г. К. Швидько 6 трав. 2004 р.– 2004.– С. 9–20.

* * *


Національна гірнича академія України.– Щорічник 99.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.– 232 с.

Мицик Ю. А. Г. К. Швидко // Українське козацтво. Мала енциклопедія.– К.: “Генеза”, Запоріжжя “Прем’єр”, 2002.– С. 552–553.

Національний гірничий університет. Професори.– Дніпропетровськ: НГА України, 2002.– 131 с.

3 травня 1939 року – у м. Дніпропетровську відкрито ляльковий театр. З 1997 року увійшов до складу Українського молодіжного театру (70 років від дня відкриття).
Література:

Гронська Г. Дніпропетровський обласний театр ляльок // Театри Дніпропетровщини.– Дніпропетровськск: Дніпрокнига, 2003.– С. 353–375.

* * *

Абрамова Т. Не пропустіть подій у Молодіжному театрі!: [Перший театр. сезон після злиття ТЮГУ і ляльков. театру у Дніпропетровську] // Наше місто.– 1997.– 14 жовт.



9 травня 1949 року – в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська відкрито бронзовий бюст двічі Героя Радянського Союзу А. Я. Брандиса, уродженця м. Дніпропетровська (60 років від дня відкриття).
Література:

Погруддя двічі Героя Радянського Союзу А. Я. Брандиса в Дніпропетровську // У пам'яті народній.– К., 1975.– С. 109.



10 травня (27 квітня ст. ст.) 1914 року – у м. Катеринославі відкрилась міська картинна галерея. Нині – Дніпропетровський худложній музей. (95 років від часу відкриття).
Картинна галерея розташувалась у Потьомкінському палаці, а відкриття її було приурочене до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Основою галереї стала колекція картин Обласного музею ім. О. Поля та подарунки художників і установ. Під час проведення організаційної роботи засновники музею звертались до Імператорської Академії мистецтв, об’єднань художників та окремих майстрів і колекціонерів. Першою на прохання відгукнулась Академія мистецтв, яка прислала до Катеринослава 37 живописних та 5 графічних творів провідних майстрів російського і західноєвропейського мистецтва. 13 живописних робіт російських художників передало товариство ім. А. І. Куїнджі, 9 картин відомого латвійського художника Ю. І. Федерса передала його вдова. Подарували свої твори катеринославські митці М. І. Сапожников та М. І. Хейлик. Усього ж при відкритті галереї експонувалось 64 твори.

Подарунки від музеїв і художників надходили аж до початку Першої світової війни. Під час воєнних дій у Потьомкінському палаці розташувався госпіталь і картинна галерея припинила свою діяльність. Тільки через вісім років, 1922-го, збережена колекція була відкрита для публіки, а картинна галерея перетворена на Катеринославський державний художній музей. Розмістився він у будинку Хрінникова (сучасний готель „Україна”). Лише у 1936 році Дніпропетровський художній музей отримав приміщення по вулиці Шевченка, де знаходиться й понині.


Література:

Дніпропетровський художній музей.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 256 с.



14 травня 1834 року – у с. Котівка Новомосковського повіту (нині Магдалинівського району) народився Григорій Петрович Алексєєв, громадський діяч Катеринославщини, почесний громадянин м. Катеринослава (175 років від дня народження).
Збирач старожитностей з Котівки Григорій Петрович Алексєєв
Григорій Петрович Алексєєв належав до однієї з відомих і шанованих дворянських родин Катеринославської губернії. Народився він 14 травня 1834 року в родовому маєтку в селі Котівка Новомосковського повіту (нині Магдалинівського району) в сім’ї титулярного радника Петра Дмитровича Алексєєва та його дружини Варвари Іллівни.

Григорій на третьому році життя залишився сиротою після смерті батька. Від нього він успадкував маєток Котівку, села Фощове, Єленське, Заплавське та хутір Осокорівщину. Загалом земельний наділ складав 14883 десятин з 1453-ма кріпосними душами чоловічої статі [1, с. 128]. Це відразу ввело його в коло найбагатших поміщиків Катеринославської губернії.

Григорій Алексєєв отримав ґрунтовну освіту. У 1856 р. закінчив Харківський університет зі ступенем кандидата юридичних наук [1, с. 128]. Хоча дослідники В. І. Лазебник і М. П. Чабан наводять іншу дату закінчення університету – 1855 рік [4, с. 61; 12, с. 9].

З квітня 1856 р. Григорій Петрович розпочав службову кар’єру в ранзі колезького секретаря, у 1862 р. він став камер-юнкером Імператорського Двору, у 1866 р. – надвірним радником. Врешті свою кар’єру Г. П. Алексєєв закінчив гофмейстером Двору і таємним радником.

Однак чиновницька кар’єра не захопила Г. П. Алексєєва. Він значно прислужився Придніпровському краю, і не лише йому, як громадський діяч, благодійник і збирач старожитностей.

У 1862 р. його було обрано почесним опікуном Катеринославського повітового училища, а згодом Катеринославської класичної гімназії (1866–1875). Також він був опікуном училища Св. Катерини в Санкт-Петербурзі і петербурзького опікунського присутствія [1, с. 128]. Він витрачав значні кошти на опікувані ним заклади, сприяв формуванню бібліотечних фондів цих закладів тощо.

У 1869 р. Г. П. Алексєєв увійшов в число гласних Катеринославського губернського земства [6, с. 1]. Не можна сказати, що він належав до найактивніших діячів земства, але й не мовчав, коли мова йшла про важливі питання. Наприклад на шостій черговій сесії губернського земства Г. П. Алексєєв поруч з іншими брав жваву участь в обговоренні питання про форми і методи обкладання населення Катеринославської губернії податком на користь губернського земства [7, с. 112].

З 1874 р. і по 1886 р., коли Г. П. Алексєєв очолював дворянство Катеринославської губернії, він був постійним і доволі ефективним учасником багатьох засідань губернського земства на правах його голови, оскільки за „Положенням про земства” предводителі дворянства очолювали губернські земські зібрання. До речі, в першій чверті ХІХ ст. (1808–1829) предводителем катеринославського дворянства був дід Г. П. Алексєєва Дмитро Іларіонович. Так що предводительство було певною традицією в цій сім’ї.

Як гласний губернського земства Г. П. Алексєєв безпосередньо був причетний до втілення в життя проекту прокладання залізниці через Катеринослав. На 14-й черговій сесії губернського земського зібрання, доповідаючи про стан справ в цьому питанні, він зазначав: „він, спільно з гласним О. М. Поль, клопотався в Петербурзі перед вищою владою... про будівництво означеної дороги з мостом біля Катеринослава” [8, с. 274]. Г. П. Алексєєв продовжував клопотатися про залізницю і надалі, оскільки на той момент питання не було вирішено остаточно. 16 лютого 1879 р. Г. П. Алексєєв разом з О. М. Полем передав царю через міністрів клопотання про спорудження залізниці.

Через декілька років, коли залізниця вступила в дію (1884 р.), Г. П. Алексєєв усі лаври в цій справі скромно віддавав О. М. Полю, хоча сам прислужився появі цієї залізниці не менше [9, с. 43].

Поруч з губернським земством Г. П. Алексєєв встигав відвідувати засідання і Новомосковського повітового земства, гласним якого він був протягом тривалого часу. З 1875 р. він увійшов ще й до числа членів міської думи.

Гласний губернського і повітового земств, член міської думи, предводитель дворянства – це не повний перелік посад, які він обіймав. Він був почесним наглядачем і попечителем шкіл, гімназій, притулків для дітей. Багато грошей жертвував на влаштування громадської бібліотеки, придбання книг для навчальних закладів, на організацію притулку для підкинутих дітей. Капітал його імені зберігався в міському громадському банку, відсотки з якого використовувалися на благочинність.

Г. П. Алексєєв перебуваючи на чолі катеринославського дворянства цікавився і європейськими справами. За його ініціативою катеринославське дворянство у 1876 р. влаштовувало благодійні вечори, на яких збиралися кошти для допомоги сербам [1, с. 131].

За плідну і корисну громадську і благодійницьку роботу на користь міста Катеринослава і губернії, міська дума відзначила Г. П. Алексєєва званням почесного громадянина міста Катеринослава. 12 листопада 1887 р. Департамент Герольдії Урядового Сенату затвердив рішення міської думи і повідомив про це губернатора Д. М. Батюшкова. 15 грудня того ж року міський голова І. М. Яковлєв повідомив гласним думи про надання О. М. Полю і Г. П. Алексєєву звання почесних громадян міста Катеринослава. “Екатеринославские губернские ведомости” з цього приводу писали: “На засіданні думи 15 грудня оголошено було відношення пана начальника губернії про наданий дозвіл на прийняття гофмейстером двору Його Величності Г. П. Алексєєвим і статським радником О. М. Поль звань почесних громадян м. Катеринослава” [5, с. 5]. Після цієї заяви гласний думи Телесницький запропонував думі поставити в залі думських засідань дошку, на яку б заносились імена почесних громадян міста. Пропозиція була прийнята одноголосно.

Вражаючою і гідною поваги була культурницька праця Григорія Петровича. Його прихильність до мистецтва, літератури та історичного минуло стала наслідком виховання і атмосфери, яка панувала в домі Алексєєвих. За деякими свідченням Алексєєви зібрали чималу бібліотеку, яка нараховувала 27 тисяч томів [12, с. 9]. Згодом Г. П. Алексєєв так захопився збиральництвом, що його будинок в Котівці більше нагадував музей. За свідченнями очевидців Г. П. Алексєєв зібрав значну колекцію старожитностей, особливо з російської нумізматики, якій присвятив свої наукові праці. За своєю значимістю його колекція не поступала і навіть перевершувала колекцію відомого збирача старожитностей О. М. Поля. Д. І. Яворницький, з яким Г. П. Алексєєв був близько знайомим, високо оцінював його зібрання. Після смерті Григорія Петровича деякі речі з його колекції потрапили до Обласного музею.

Близькі стосунки Г. П. Алексєєва з Д. І. Яворницьким зав’язалися задовго до переїзду останнього до Катеринослава. Вони неодноразового бачилися в Петербурзі, Дмитро Іванович часто гостював у Котівці [2, с. 9. Лист № 5]. Г. П. Алексєєв мав всі значні роботи, які належали авторству Д. І. Яворницького і сам допомагав грошима для їх видання [2, с. 26. Лист № 32]. Наприкінці ХІХ ст., коли Д. І. Яворницький не мав стабільного місця роботи, Г. П. Алексєєв домовився з катеринославським губернатором В. К. Шліппе про те, аби дослідник козаччини обійняв посаду редактора видання „Екатеринославских губернских ведомостей”. А оскільки Дмитро Іванович не мав де жити в Катеринославі, Г. П. Алексєєв люб’язно пропонував йому свій маєток як пристановище [2, с. 16. Лист № 16]. Як відомо дослідник не прийняв цієї пропозиції.

Саме з ініціативи Д. І. Яворницького фігура Г. П. Алексєєва потрапила на відому картину Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Щоправда сам Г. П. Алексєєв від цього був не в захваті і, навіть, образився. Однак це не зіпсувало їх стосунків. На початку ХХ ст., коли постало питання про утворення Катеринославської вченої архівної комісії, активним членом якого був Д. І. Яворницький, Г. П. Алексєєв увійшов до складу цієї організації на правах дійсного члена [11, с. 246; 10, с. 263]. Григорій Петрович також увійшов до складу Ради Обласного музею ім. О. М. Поля.

Відомо, що Д. І. Яворницький був не єдиним знайомим Григорія Петровича. В його маєтку в Котівці збиралося добірне товариство: губернатор І. М. Дурново, з яким вони були родичами, представники родин Струкових, Синельникових, Коростовцевих, Комстадіусів, Нестелеїв та інші. З 1870 р. частим гостей у Котівці був відомий художник П. Т. Окулов [1, с. 130]. На думку С. В. Абросимової, Котівка була своєрідним культурним центром, де обговорювалися різні освітні, мистецькі та благодійницькі проекти. За своїм впливом на культурну ситуацію на Катеринославщині Котівка нагадувала маєток його родича В. В. Тарнавського в Качанівці (нині у Чернігівській області).

На початку 1860-х років Г. П. Алексєєв одружився з донькою французького графа Марією Єлизаветою Анжель Дюбель Геліон де ля Героньєр [12, с. 9]. Від неї мав двох доньок: Ольгу, яка померла у віці 16 років (у 1899 р.) і Віру (1863–1955). Віра одружилася з князем Миколою Петровичем Урусовим (1863–1918), який як і його тесть тривалий час очолював катеринославське дворянське зібрання.

Григорій Петрович Алексєєв помер 14 лютого 1914 р. в Катеринославі. В останню дорогу його проводжало майже все місто. Похований був в своєму родовому маєтку – Котівці.


Бібліографічні посилання:

1. Абросимова С. В. Катеринославські дворяни Алексєєви (За документами родинного архіву) // Південна Україна.– 2002.– № 7.– С. 126–140.

2. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Листи музейних діячів до Д. І. Яворницького / Укладачі С. В. Абросимова, Н. Є. Василенко, А. І. Перкова та ін.– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005.– Вип. 3.– 740 с.

3. Історія міста Дніпропетровська / За наукової редакції А. Г. Болєбруха.– Дніпропетровськ: Грані, 2006.– С. 224.

4. Лазебник В. И. Почетные граждане города Екатеринослава // Музей і місто. Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідності міської культури. Матеріали обласної наукової конференції, присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська.– Дніпропетровськ, 2003.– С. 60–69.

5. Местная хроника // ЕГВ. Часть неофициальная.– 1887.– № 99.– С. 5.

6. Постановления IV очередного Екатеринославского губернского земского собрания с 22 октября по 5 ноября 1869 года. Екатеринослав, 1870.– 577 с.

7. Постановления VI очередного Екатеринославского губернского земского собрания с 18 по 21 декабря 1871 года.– Екатеринослав 1872.– 418 с.

8. Постановления XIV очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания 8–19 декабря 1879 года с приложениями Екатеринослав, 1880.– 818 с.

9. Постановления ХХ очередной сессии Екатеринославского губернского земского собрания с 3 по 17 декабря 1885 года с приложениями. Екатеринослав, 1886.– 999с

10. Список членов Екатеринославской губернской ученой архивной комиссии // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– Екатеринослав: Типография губернского земства, 1910.– Вип. 6.– С. 263

11. Состав членов Екатеринославской губернской ученой архивной комиссии // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– Екатеринослав, 1904.– Вип. 1.– С. 246.

12. Чабан Н. П. Там, где жил Кот // Экспедиция XXI.– 2008.– № 1.– С. 9.
Література:

Алексеевы // Энциклопедический словарь / Под. ред. И. Е. Андреевского.– СПб: Типо-Литография И. А. Ефрона, 1890.– Т. 1.– С. 416.

Історія міста Дніпропетровська. – Дніпропетровськ: Грані, 2006.– 596 с.

Про Г. П. Алексєєва – С. 224.

Лазебник В. Почесні громадяни міста Катеринослава // Дніпропетровськ: минуле і сучасне.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 583 с.



Про Г. П. Алексєєва – С. 473.

Лазебник В. И. Почетные граждане города Екатеринослава // Музей і місто. Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідності міської культури. Матеріали обласної наукової конференції, присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська. Дніпропетровськ, 2003.– С. 61.



Ігор Кочергін

16 травня 1929 року – Дніпропетровська міська рада ухвалила рішення про організацію в місті ботанічного саду, про виділення земельної ділянки та фінансів на його утримання (80 років події).
Три спроби утворення ботанічного саду

в Катеринославі-Дніпропетровську
Ботанічний сад Дніпропетровського національного університету – зелена скарбниця міста й краю, важливий науково-дослідний та рекреаційний центр. Тут зберігаються і культивуються рослини декількох тисяч видів, котрі не росли раніше в Степовій Україні й були завезені з інших куточків світу.

Мало кому відомо, що історія Ботанічного саду в Дніпропетровську налічує кілька спроб, починаючи аж з кінця XVIII ст. Наприкінці XVIII ст. перша спроба культивації екзотичних рослин, таких як «лаврусы», «жесмины», пуртулаки», «цыпрезусы», була організована за наказом князя Потьомкіна в оранжереях його палацу. Однак, через декілька років після смерті «Ясновельможного князя Тавриди», більша частина рослин, залишившись без належного догляду, загинула, а інша була реалізована… з аукціону. В ХІХ столітті дивовижні сорти рослин культивував у Катеринославському Казенному саду (сучасний парк Глоби) садівник, німець Адам Гуммель. Після його смерті (кінець 1840-х рр.) все це садово-паркове господарство також занепало.

Історію ж сучасного Ботанічного саду Дніпропетровського національного університету традиційно розпочинають з початку тридцятих років минулого сторіччя. Насправді Ботанічний сад ДНУ народжений… з третьої спроби. Спроби заснування ботанічного саду здійснювалися в 1903, 1929 та 1931 рр., і тільки остання з них увінчалася успіхом.

Отже, історія утворення Ботанічного саду розтяглась аж на три десятиліття.

Ідея створення унікального природного парку вперше виникла ще в дореволюційному Катеринославі. Екологічні проблеми, якими «славиться» сучасний Дніпропетровськ початку двадцять першого століття, почали входити в життя катеринославців уже з кінця століття дев'ятнадцятого. Стрімке зростання промислових підприємств на території міста і внаслідок цього забруднення місцевості швидко призвели до різкої зміни і погіршення екологічної ситуації. У 1887 р. вступив до ладу перший промисловий гігант – Брянський завод (ім. Петровського). Індустріалізація міста та регіону вносила незворотні зміни в структуру рослинного світу.

У 1903 р. Катеринославське наукове товариство (організація, котра об’єднувала еліту катеринославської інтелігенції, заснована в 1901 р.) звернулося до міської влади з проханням виділити в його розпорядження Катерининський сквер та прилеглі ділянки Соборної площі, для влаштування там «дендрологического сада».

Соборна площа сьогодні – Жовтнева площа – нагірний центр Дніпропетровська. В її центрі сьогодні знаходиться будівля історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Ідея Ботанічного саду на Соборній площі співпала в часі зі спорудженням першого будинку музею на території площі (збудований в 1903–1905 рр.). Той музей називався тоді «музей Поля», на честь відомого культурно-громадського діяча та мецената Олександра Миколайовича Поля (1832–1890). З 1940 р. музей носить ім’я його директора з 1902 по 1933 рр. Дмитра Івановича Яворницького (1855–1940).

Справа в тому, що спочатку музей Поля мав стати не тільки історичним, а загально-краєзнавчим, у тому числі включати великий відділ місцевої флори та фауни. Дендрологічний сад, котрий мав розташуватись на Соборній площі навколо корпусу музею Поля, мав на меті істотно доповнювати й продовжувати експозицію музею. Також автори проекту звертали увагу на значення саду як «фактора нагляднаго обучения природоведения для детей школьнаго возраста». (Вестник Екатеринославскаго земства.– 1903.– № 7.– С. 8).

В описі проекту «дендрологічного саду» подавалася цікава характеристика простору Соборної площі: «Прилегающий к музею Екатерининский сквер представляет в настоящее время совершенно некультурную площадь, занятую изреженным акациевым насаждением. Состояние этого насаждения, вследствие отсутствия надлежащаго ухода, дает полное основание придти к заключению, что дни этого насаждения сочтены: акация вымрет и образуется пустырь» (Вестник Екатеринославскаго земства.– 1903.– № 6.– С. 5).

Комісія Катеринославського наукового товариства під головуванням професора вищого гірничого училища В. В. Курилова розробила проект облаштування дендрологічного саду на Соборній площі.

Планувалося відділити від площі огорожею та облаштувати земельну ділянку площею 2,5 десятини (близько 2,75 гектарів). Ставилася задача «чтобы общий вид здания музея не был закрыт зеленью». Навколо музею передбачали створити відкритий майданчик радіусом 22 сажні (близько 47 метрів) та створити тут «цветники ковровых и цветущих растений». Музей та пам’ятник Катерині ІІ мала сполучити алея шириною близько 4 сажні (близько 8,5 метрів). Навколо пам’ятника передбачалося створити круглу площадку радіусом 10 сажнів (близько 21 метра) з фонтаном для поливання та квітником. Передбачалися два входи до саду – один з боку собору, другий біля музею. Автори проекту саду пропонували створити також особливу оранжерею з теплицею та розсадником (Вестник Екатеринославскаго земства.– 1903.– № 6.– С. 6). На плані саду також позначений акваріум.

Згідно проекту, на влаштування саду необхідно було 5 600 саджанців різних порід. Прикрасою саду повинні були стати 40 пірамідальних тополь. Загальний кошторис на створення дендрологічного саду становив 2 500 рублів (Вестник Екатеринославскаго земства.– 1903.– № 6.– С. 7).

26 січня 1904 р. питання про створення на Соборній площі дендрологічного саду нарешті було обговорене на засіданні Катеринославської міської Думи. Окремі гласні (тобто, депутати Думи) висловлювали думку, що «устройство такого сада несомненно принесло бы пользу и самому городу». Їх опоненти, навпаки, доводили, що «с одной стороны, почва в этой местности для разведения какого-бы то ни было сада крайне неблагоприятна и посему попытка общества развести дендрологический сад не увенчается успехом, а с другой – каждая сажень, каждый аршин земли на Соборной площади имеет громадную ценность и по сему отчуждать ее научному обществу на какие-то мало вероятные и неосуществимые опыты было бы крайне непрактично» (Вестник Екатеринославскаго земства.– 1904.– № 5.– С. 111–112).

Катеринославська міська Дума більшістю голосів проти восьми відхилила ініціативу заснування дендрологічного саду в місті на Соборній площі.

Таким чином, ще в 1903 р. в Катеринославі був створений перший проект міського ботанічного саду, причому він мав розташуватись на Соборній площі. Але цей проект зазнав поразки й не був реалізований.

До питання про утворення Ботанічного саду повернулись напередодні Першої Світової війни. В квітні 1914 р. частина катеринославської інтелігенції – відомий природознавець Іван Якович Акінфієв та його однодумці – висловила таку думку: «Посилений темп культурного розвитку місцевості веде до того, що незабаром зовсім не залишиться жодного з видів тих трав і рослин, властивих цій місцевості, котрі росли в незайманих колись степах Катеринославської губернії. Треба не забувати, що уже багато з таких видів зовсім уже втрачено. Залишити ж зникнути й інші види – це великий гріх перед підростаючим поколінням, перед прийдешньою історією. А утримати їх може тільки правильно організований музей флори – Ботанічний Сад» (Савчук В.С. Иван Яковлевич Акинфиев. 1851–1919.– М.: Наука, 1996.– С. 62).

Ці рядки – з доповіді про значення майбутнього ботанічного саду, що її склала спеціальна «Ботанічна комісія Катеринославського відділу Російського товариства садівництва» (було і таке товариство в дореволюційному місті). Територію для майбутнього саду теж підібрали ще до революції – у південно-західній частині головного міського пагорба (Соборної гори), у степу поряд із Міськими дачами, що тяглися тоді на кілька верст майже до нинішньої Підстанції. У 1910 р. Міська Управа виділила Міністерству землеробства ділянку землі, прилеглу до Жандармської (нині Червоноповстанської) балки, напроти Міських дач, для організації наукової сільськогосподарської станції. Саме тут на двадцять років пізніше виникне Ботанічний сад.

Доповідь про користь відкриття в місті Ботанічного саду надрукована в 1915 р. А тим часом на повну силу розпалювалася пожежа Першої Світової війни, на обрії вже з'явилися ознаки прийдешньої революції, що перемінила режим і знищила еліту старої інтелігенції, разом з її клубами і товариствами... Десять років нікому не було справи до створення Ботанічного саду. Ідею цю реалізували іншим часом інші люди. Щоправда, теж з «дореволюційної» інтелігенції, частина якої якимось дивом вижила в революційних катаклізмах.

У 1918 р. до Катеринослава з Харкова – визнаного університетського центру того часу – прибули брати Олександр і Леонід Рейнгарди. Дід Рейнгардів – Василь, німець за національністю, оселився в Росії після закінчення війни з наполеонівською Францією, а у відставку вийшов у чині генерала від інфантерії (піхотних військ). Його сини стали видатними вченими – професорами Харківського університету. Один – Людвіг – став навіть його першим виборним ректором. Інший – Вольдемар – був зоологом. Обоє мали по двоє дітей; усі вони теж стали видатними вченими. Двоє синів Вольдемара – Леонід і Олександр – стали одними із засновників Катеринославського університету в 1918 р. Обоє завідували університетськими кафедрами аж до початку Великої Вітчизняної війни. Леонід Володимирович був ембріологом і багато зробив для рятування нашого міста та регіону від малярії. Олександр Володимирович присвятив себе фізіології рослин.

Ось він і зміг здійснити мрію дореволюційної інтелігенції і відкрити в місті Ботанічний сад на рубежі 1920–1930-х рр. На той час «незайманих» степів Катеринославської губернії зовсім майже не залишилося, пішла в минуле і сама губернія, утворився Дніпропетровський округ, а дещо згодом і область. Постало завдання створити своєрідну екзотичну оазу на околиці Дніпропетровська. Зараз дійсно важко уявити, що в тридцятих роках це була саме околиця міста – невеликі одноповерхові будиночки Міських дач, рівчаки і рови, декілька колодязів…

Організація Ботанічного саду в Дніпропетровську під час “сталінського стрибка” супроводжувалась неабиякими перипетіями. Про це яскраво розповідають діловодні документи, знайдені нами в Державному архіві Дніпропетровської області. Ці джерела свідчать, що роботи з облаштування ботанічного саду біля Міських дач розпочалися раніше, ніж у 1931 р. Найбільше інформації дає “Доповідна записка до організації в м. Дніпропетровському Ботанічного Саду”, підписана його засновником і першим директором, професором О. Рейнгардом.

З цієї записки та інших джерел ми дізнаємося справжню хронологію та обставини влаштування дендропарку. Виявляється, ще в 1927–1928 році Дніпропетровська “Науково-дослідча катедра біології” почала клопотання про відкриття в місті ботанічного саду. Безпосереднім натхненником, ініціатором та куратором такої акції був завідувач “катедри” професор О. В. Рейнгард.

Рішення про створення Ботанічного саду в Дніпропетровську було вперше прийнято в 1929 р. 16 травня 1929 р. міська рада ухвалила “відвести під міський ботанічний сад 11 десятин землі в районі міських дач”, забезпечити ботсад певною кількістю насіння та саджанців, а також провести планування дільниці “в порядку громадських робіт” (ДАДО.– Ф. 416.– Оп.– 1.– Спр. 84.– Арк. 22). А 23 грудня 1929 р. міськрада відпустила на організацію ботанічного саду перші 5 000 крб.

Дніпропетровський ботанічний сад був заснований як спеціальна науково-дослідна установа на гроші міського бюджету. З 1 жовтня 1930 р. Ботанічний сад повністю перейшов на фінансування з держбюджету й надалі підпорядковувався сектору науки Народного комісаріату освіти УСРР в Харкові.

Що ж вдалося зробити реально? Розповідають документи: “За весняні місяці [1930 р.] за рахунок відпущених коштів було переведено такі роботи: 1. Вся площа, що її відведено Ботсаду, зорана. 2. На території Саду проведено водогін в 185 метрів завдовжки. 3. На краю дороги посаджено алею в 500 дерев та жива огорожа. Проте в осени 1930 року в зв’язку з переплянуванням міста та відводом Інституту Інженерів Транспорту частини території ботсаду з алеєю дерев та водогоном їх треба буде переносити”. (ДАДО.– Ф. 416.– Оп. 1.– Спр. 84.– Арк. 23. Тут і далі орфографію збережено). Рейнгард просив на переоблаштування ботсаду 15 396 крб 60 коп. В записці ще маса цінних пропозицій. Зокрема, звертає увагу прохання “зробити огорожу (з колючого дроту) з боку вулиці”, для запобігання можливому псуванню майна та саджанців з боку окремих відвідувачів.

Цікаво, що професор пропонував ділянку саду площею 13,05 га розбити на дві ділянки: “на одній площею в 8,5 га улаштувати парк, на другій вмістити науково-дослідницьку частину; ділянки розділити топольовою алеєю”. Рейнгард відмічав, що “предбачений парк є не лише ботанічним парком, але й повинен бути парком громадського користування” (ДАДО.– Ф. 416.– Оп. 1.– Спр. 84.– Арк. 29).

Рейнгард вимушений був резюмувати: “таким чином вся попередня робота та потрачені кошти в тім разі, коли не будуть проведені в життя вищезгадані наші предложення підуть на марне й ідею про заснування в Дніпропетровському Ботанічного Саду доведеться відкласти на майбутні роки” (ДАДО.– Ф. 416.– Оп. 1.– Спр. 84.– Арк. 23).

Але цього разу ідея про організацію Ботсаду таки втілилася в реальність. Для чого ж довелося фактично два рази засновувати ботанічний сад? Справа в тому, що під час “сталінського стрибка” кінця 1920-х – на початку 1930-х рр. місто почало робити “великий стрибок” в південно-західному напрямі. Ось тоді великі порожні ділянки землі на схід від Червоноповстанської балки стали об’єктом конкуренції різних установ під майбутню забудову. Саме ж місто закінчувалося тоді на розі вулиць Лагерної та Курінної (суч. просп. Гагаріна та Телевізійної).

Більшість вищих навчальних закладів Дніпропетровська виникла саме на початку 1930-х рр., в часи “соціалістичної модернізації”. Їх треба було належним чином розмістити й створити інфраструктуру. А район Міських дач став одним з епіцентрів інтенсивного будівництва. Чи не першим величезну ділянку під забудову тут отримав ДІІТ – Дніпропетровський інститут інженерів транспорту. Вже у 1934 р. була збудована радіовежа на розі суч. просп. Гагаріна та вул. Казакова. Лінія Лагерної вулиці швидко подовжилася, й зараз саме вона розділяє містечка ДІІТу та ДНУ (із Ботанічним садом включно).

Коли шукали велику ділянку для корпусів ДІІТу, зупинилися на районі Міських дач. Але виявилося, що трохи раніше ці гектари віддали... Ботанічному саду, на яких вже розпочали посадку рослин та прокладку інженерних комунікацій. Причому цей частково обжитий сегмент виявився... прямісінько на шляху Лагерної вулиці, оскільки ніхто не замислився над перспективним плануванням району. Що ж робити? Влада вирішила – частину вже культивованих ділянок забрати й віддати ДІІТові, а Ботанічному садові виділити додатково великий шмат землі безпосередньо на східному схилі балки й наново засадити його рослинами. Напевне, нелегко на це було дивитись професорові Рейнгарду, проте виходу в нього не було.

Дирекції Ботанічного саду, в особі проф. Рейнгарда, залишилося тільки прохати міську владу: “з огляду не те, що водогін протягом 185 м, що був улаштований на території саду, відійшов під територію Інституту Інженерів Транспорту, просити адміністрацію Інституту дати можливість... надалі прокласти водогін на території Ботсаду”. І ще попросили “Звернутись до адміністрації Інституту Інженерів Транспорту з проханням на заміну тієї шкоди, що її зазнав Ботсад при переплянуванні міста (дерева та їх посадка, кілки, оранка ґрунту). Прийти на допомогу Ботсаду відпуском потрібних матеріалів...” (ДАДО.– Ф. 416.– Оп. 1.– Спр. 84.– Арк. 19).

Чи це було здійснено – достеменно невідомо.

28 травня 1931 р. Дніпропетровська міськрада відпустила Ботанічному саду “за рахунок фонду непередбачених витрат 4 544 крб.” (ДАДО.– Ф. 416.– Оп. 1.– Спр. 84.– Арк. 14). Це було значно менше, ніж пропонував Рейнгард у кошторисі, але достатньо “на перший раз” для нового облаштування Ботсаду. Рішення міськради стало “маленькою перемогою” Рейнгарда, яка нарешті, й привела до остаточної організації дендропарку.

«Нове заснування» Ботанічного саду відбулося у тому ж 1931 р. Навесні, ще до офіційного рішення міськради, співробітники кафедри ботаніки Дніпропетровського інституту народної освіти (ДІНО, зараз ДНУ) та студенти під керівництвом О. В. Рейнгарда розпочали першу висадку дерев на південно-східному схилі Червоноповстанської балки, біля Міських дач. 13 травня 1931 р. міська газета «Зоря» повідомила, що «відкрито наукову установу – ботанічний сад (у районі міських дач) на площі 12 га».

Результати не заставили на себе довго чекати. У березні 1934 р. «Зоря» писала, що «за три роки свого існування сад значно виріс і поповнився рядом нових культур. Із відведених під сад 13,5 га, на сьогодні 8 га вже засаджено деревами 165 видів. Серед них є 60 видів дерев, що досі ніколи не росли в Дніпропетровську. Це корейський персик, кедр, манчжурський горіх, манчжурська оралія, японська вишня, китайська гліцинія, японський дуб, пробкові дерева і чимало інших”. Відзначалося, що “організація ботанічного саду в Дніпропетровську дає можливість провадити науково-дослідну роботу в галузі геоботанічного дослідження всієї флори Дніпропетровщини”.

Життя розставило все на свої місця, й з 1931 р. ботанічний сад вже не переходив на інше місце й “мирно ужився” з розташованими навпроти корпусами ДІІТу.

Наполегливість професора О. В. Рейнгарда у питанні влаштування дендропарку, привела, врешті-решт, до закономірного успіху. Засновник і перший директор ботанічного саду, що помер у 1945 р., похований тут само, за власним заповітом. Недалеко від оранжереї стоїть невеличкий пам’ятник професору О. В. Рейнгарду – гранітне деревце з обрубаними гілками.

З 1933 р. Ботанічний сад став науково-дослідним підрозділом Дніпропетровського інституту народної освіти (ДІНО), який згодом став називатись Дніпропетровським державним (зараз – національним) університетом.

Народжений з третьої спроби, дніпропетровський Ботанічний сад уже в перше десятиліття свого існування відбувся як головний центр такого профілю на Південному Сході України. Тут вивчали й вивчають закономірності адаптації рослин до нових кліматичних умов. Серед щільної забудови головного пагорбу Дніпропетровська Ботанічний сад дійсно має вигляд екзотичної природної прикраси. Він є науковою базою практики студентів – біологів та одним із найкрасивіших зелених куточків Дніпропетровська.

Максим Кавун
Література:

Савчук В. С. Иван Яковлевич Акинфиев. 1851–1919.– М.: Наука, 1996.– 110 с., ил. (Научно-биографическая серия).



Про пропозицію утворення Ботанічного саду в Катеринославі в 1914 р. – С. 62.

* * *


Кавун М. Е. Ботанічний сад засновувався двічі: Історія виникнення унікального дендропарку // Дніпропетровський університет.– 2007.– № 3–4.– 6 лют.

Кавун М. Нагорный оазис // Недвижимость в движении.– 2005.– 31 авг.

Корейський персик, кедр, китайська гліцинія – ростуть у Дніпропетровську: [Результати роботи Ботанічного саду за три перших роки існування.] // Зоря.– 1934.– 18 бер.

[Про життя та діяльність засновника Ботанічного саду професора О. В. Рейнгарда] // Днепровская панорама.– 1991.– 26 янв.

* * *

Белич В. Я., Сумина З. Г. Днепропетровск: Путеводит.-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– С. 183–184.



Ватченко А. Ф., Шевченко Г. И. Днепропетровск: Путеводит.-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1974.– С. 213–215.

Ватченко А. Ф., Шевченко Г. И. Днепропетровск: Путеводит.-справ. – Днепропетровск: Промінь, 1976.– С. 231–233.

Кавун М. Е. Екзотична прикраса Дніпропетровська (Ботанічний сад ДНУ) // Моє Придніпров’я: Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2006 рік: Бібліограф. видання / Упорядн. І. Голуб. – Днепропетровск: ДОУНБ, 2005.– С. 122–126.

17 травня 1904 року – народився Ігор Дмитрович Антоненко, художник. В 60–80-х роках жив і працював на Дніпропетровщині. Помер 1988 року (105 років від дня народження).
Література:

Антоненко Игорь Дмитриевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 16.



17 травня 1959 року – у м. Дніпропетровську відкрито пам'ятник видатному російському письменникові Гоголю Миколі Васильовичу (50 років від дня відкриття).
Література:

Фоменко А. К. Пам’ятник М. В. Гоголю // Дніпропетровськ: Минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 146–147.

* * *

Гуляев Г. Памяти памятников Екатеринослава // Апельсин.– 2006.– № 1.– весна.– С. 10–13.



22 травня 1834 року – у м. Катеринославі відкрито публічну бібліотеку. Нині – Дніпропетровська обласна наукова бібліотека (175 років від дня заснування).
Від Публічної до Міської громадської: сторінки історії Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки
Дослідження витоків бібліотечної справи як частини історії української культури потрібне для глибокого розуміння дійсності. Історія бібліотек пов’язана зі станом науки, культури та освіти країни.

Знаменною подією в історії Катеринослава стало урочисте відкриття 9 травня 1834 року в будинку Дворянського зібрання губернської публічної бібліотеки, створеної за ініціативи відомого російського державного діяча, президента „Вольного экономического общества”, адмірала М. С. Мордвинова. Документом, відповідно до якого виникла бібліотека, був циркуляр міністра внутрішніх справ начальникам губерній Російської імперії „О заведении в губерниях публичных библиотек для чтения».

Активну участь у створенні міської бібліотеки брав М. П. Баллін, діяч громадського руху ХІХ століття. Шанування книг та знань, постійне бажання читати, яке прищепили йому батьки, зробили М. П. Балліна людиною освіченою й близькою до бібліотечної справи. Цьому питанню він присвятив низку статей та заміток, які регулярно публікував на сторінках „Екатеринославского юбилейного листка”. Він виступав як організатор і популяризатор бібліотечної справи Харкова та Катеринослава, підкреслюючи важливість заснування бібліотек у губернських містах. Виникнення бібліотеки стало справою і мешканців Катеринослава.

У виступі першого бібліотекаря Г. П. Герценвіца на відкритті бібліотеки зазначено, що час вимагав появи „сословия ученых, публичных, великолепных зданий, в коих будет процветать просвещение”. Урочисте відкриття відбулося, й протягом п’яти років бібліотека у Катеринославі діяла як читальня. У 1839 році бібліотеку спіткала біда. Пожежа, яка знищила будинок Дворянського зібрання, пошкодила і книгозбірню, частина якої тут розташовувалася. Катеринославська бібліотека припинила існування на чотири роки, але життя вимагало відновлення освітньо-культурної установи міста. З повідомлення місцевої газети „Екатеринославские губернские ведомости” дізнаємося, що „8 мая 1843 г. последовало в городе возобновление публичной библиотеки в доме городского головы Артамонова”. На її відкриття зібрано 634 крб. 64 коп. сріблом – пожертвування різними особами міста. Бібліотека повністю відновила роботу, її діяльність відповідала потребам та смаку більшості читачів. Але успіх був нетривалим. З 1851 року бібліотека припинила свою діяльність. Напередодні Кримської війни царський уряд Російської імперії добре усвідомлював тогочасну ситуацію: побоювання (острах) поширення антикріпосницьких і визвольних ідей. Так, Катеринославську публічну бібліотеку спіткала доля більшості бібліотек Росії, які закривалися до кращих часів. Царський уряд посилював утиски преси, науки і культури.

Відновлення публічної бібліотеки, за інформацією „Екатеринославского юбилейного листка”, відбулося 1 вересня 1859 року. Багато зусиль витрачено, щоб відродити у місті храм книгозібрання. З цього приводу треба визначити роль „Піквікського клубу”, або „Товариства самовдосконалення” у розвитку міста 60-х років ХІХ століття. Його учасники звернули увагу на недостатню кількість книжок. Їхні щотижневі зібрання відбувались у формі бесід про прочитане. Особливе місце у своїй діяльності піквіки відводили просвітництву та знанням, за допомогою яких мешканці губернського міста розширювали кругозір.

Саме з ініціативи членів клубу й відкрита нова міська бібліотека. Піквіки мали заснувати громадську бібліотеку, яка б належала передплатникам. М. П. Баллін, як „патріарх” Піквікського клубу, мріяв про заснування бібліотек, незалежних від адміністрації міста. Але його мрія не здійснилася. Міська влада взяла бібліотеку під свій контроль. Вона розміщувалася в читацькому кабінеті книгарні В. Ульмана. Складалася із залишків першої губернської бібліотеки та нових надходжень. Бібліотека своїм існуванням і упорядженням забов’язана пану Ульману, який виконував обов’язки і розпорядника, і господаря. Відкривши міську бібіліотеку, В. Ульман мав забезпечити і її подальший розвиток. Але з часом він втратив інтерес до неї і припинив обслуговування читачів.

Тільки у 1887 році знову постає питання про необхідність міської бібліотеки у Катеринославі. Міська дума ухвалила відкрити 9 травня 1887 року міську бібліотеку „как памятник прожитой сотни лет”. Але, за звітами, відомо, що бібліотеку відкрили через два роки, у 1889 році. До бібліотеки висунули вимоги: „устроена прочно и хозяйственно и была способна к широкому развитию на пользу всего населения”. На думку М. П. Балліна, майбутня міська бібліотека в Катеринославі повинна належати і до громадської, і до фахової за різними галузями знань. Громадську бібліотеку Баллін називав розумовим центром, гідним уваги в період 100-річного ювілею міста.

У 1889 році відроджена бібліотека одержала офіційний статус міської громадської бібліотеки. Її відкриття пов’язане з ім’ям секретаря Катеринославської міської управи М. М. Владимирова, який у кінці 1887 – на початку 1888 рр. одержав від пана В. Ульмана частину книг колишньої Катеринославської публічної бібліотеки та передав їх для відкриття міської бібліотеки. Передача відбувалася згідно двох каталогів. І тут постає важливе питання: чи всі книги В. Ульмана потрапили до М. М. Владимирова? „Екатеринославский юбилейный листок” свідчить, що не всі примірники книгозбірні В. Ульмана виявлені у фонді бібліотеки 80-х років ХІХ століття. Причина, на наш погляд, – невміла організація та байдужість міської управи.

З 1889 року бібліотека повністю належала Думі. Згідно статуту, визначена її роль як головного книгосховища літератури про край; відновлена колегіальність управління бібліотекою; визначені права та обов’язки бібліотекарів як службовців державної установи. До 1917 року історія Катеринославської міської громадської бібліотеки віддзеркалена у фахових бібліотечних звітах та місцевих виданнях. Міська бібліотека з безкоштовним кабінетом для читання посідала друге місце у бібліотечній мережі Катеринослава другої половини ХІХ століття.

Керувала діяльністю бібліотеки Рада, головою якої був дійсний статський радник Л. К. Реймер. До її першого складу входили Г. А. Залюбовський та М. М. Владимиров. Склад Ради був поважний: директори Вищого Гірничого училища, класичної гімназії, 1-го та 2-го реальних училищ, комерційного училища; ректор Духовної семінарії.

Основним напрямком діяльності міської громадської бібліотеки було обслуговування читачів. Кількість відвідувачів постійно зростала, але невеликі площі бібліотечного приміщення створювали незручності, що не сприяло приходу нових читачів у стіни міської бібліотеки та призводило до їх обмеження. Функція міської бібліотеки визначена як можливість дати численному населенню міста користуватися книгами, журналами та газетами не тільки в бібліотеці, а й брати додому.

Міська газета доводить до відома громадян Катеринослава графік роботи бібліотеки: два дні на тиждень – в понеділок та четвер, з 3-ї години дня до 8-ї години вечора. Читання книг та журналів у бібліотеці – безкоштовне, видання книг додому – платне: 50 коп. сріблом на місяць. Поточні журнали та газети читали у читальні. На початку ХХ століття регламент роботи змінився: у літній час бібліотека відкрита з 10-ї години ранку до 8-ї години вечора. Для зручності відвідувачів читальня працювала у святкові й недільні дні від 5-ї до 7-ї години вечора.

Перші „Правила для посетителей Екатеринославской Городской Общественной библиотеки” надруковані у 1900 році. Дума постійно приділяла увагу доповненням та змінам. Так, 1903 рік став роком прийняття „Положення та правил для відвідувачів”. Привертає увагу пункт 6 ІІІ розділу „Основных правил”, у якому зазначено про прибуток до казни бібліотеки від продажу каталогів, правил, абонентських книжок. Рада запропонувала введення читацьких квитків для видавання книжок без застави, скарбничі гарантії з метою зростання читацької аудиторії бібліотеки.

Обслуговування читачів пов’язане з кількістю бібліотечних фондів та їх складом. При заснуванні Катеринославської публічної бібліотеки (1834 рік) її фонд налічував 200 примірників. У 1889 році бібліотечний фонд складався з 1500 томів. Перелік перших книг, які потрапили до Публічної бібліотеки, а з часом стали міцним книжковим фондом міста, надрукований на сторінках „Екатеринославского юбилейного листка” з прізвищами авторів та назвами видань кожного дарувальника. Так, один з перших членів Ради Г. А. Залюбовський пожертвував у 1889 році на відкриття бібліотеки 141 том. Фонди бібліотеки розподілялися систематично на 11 відділів: богослов’я та філософія; юридичні науки, суспільні науки, економічні науки, медицина, математика, історія, словесність – 143 книги (найбільше); відділ мистецтв – 5 книг (найменше) та інші.

Нагальним питанням для бібліотеки було її приміщення. Недостатність площ, незручні й навіть небезпечні місця для видань, заставлені книгами вікна – через це бібліотека змушена була час від часу закриватися. І тільки у 1902 році вона переїхала до нового приміщення, яке дозволяло розширити коло її діяльності.

Працівники старанно виконували свої обов’язки: для читачів підготовлена книга скарг, у якій висловлювалися думки про роботу бібліотеки, її регламенту та обслуговування читачів. Важливе місце у бібліотеці мали каталоги, робота з якими постійно велася, щоб якнайширше охопити й розкрити фонди. Бібліотека брала участь у проведенні ювілеїв прогресивних діячів Росії та України. Вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка широко святкувала й бібліотека циклами лекцій й виступами українських письменників.

Дума турбувалася про підвищення професійної підготовки працівників: завідувачка У. І. Дикарєва закінчила курси з бібліотечної справи у Москві, що дозволило їй розробити проект змін у роботі бібліотеки на початку ХХ століття. Штат Катеринославської публічної бібліотеки складався з однієї постаті – Г. П. Герценвіца. У 90-ї роки ХІХ століття роботою бібліотеки керували вже дві жінки: А. Е. Акінфієва та її помічниця Н. А. Шемаєва, яка у 1894 році отримала подяку за сумлінну працю. На її місце влаштувалася В. С. Ващинська, донька колезького асесора, яка добре знала бібліотечну справу.

Перші жінки-бібліотекарі Катеринослава порушували питання праці й відпочинку. З 1900 року кожний службовець бібліотеки мав місячну відпустку. У кінці ХІХ століття міська громадська бібліотека мала посаду „служителя” з окладом 12 крб. на місяць. В останні роки ХІХ століття деякий час посаду завідувачки обіймала В. С. Корсунська. У 1900–1901 рр. тут працювала С. В. Єгорова, талановитий педагог і просвітитель. Її помічниками значилися дві співробітниці: Є. П. Озерова та Е. А. Булах (остання недовго працювала в бібліотеці). На її місце призначили вдову колезького секретаря К. І. Пчолкіну, яка працювала у стінах бібліотеки понад 17 років.

З 1902 року помічницею починає свій бібліотечний шлях Уляна Іванівна Дикарєва. Праця та знання допомогли їй стати завідувачкою бібліотеки з 1908 року. Ця жінка виконувала обов’язки керівника й мешкала у будинку бібліотеки по вулиці Московській, 3. Як активний громадський діяч вона працювала у Раді Сімейно-педагогічного гуртка Катеринослава. У 1903 році у бібліотеці з’являється нова постать – А. П. Мордовська, дружина бухгалтера громадського банку. З її ім’ям пов’язаний цікавий факт: знайдена доповідь-клопотання вдови А. П. Мордовської про призначення їй пенсії за службу померлого чоловіка. Праця у міській громадській бібліотеці забезпечувала їй прибуток 480 крб. на рік, без додаткових коштів. Для утримання сім’ї (доньки й сина) цього виявилося замало. Міська управа задовольнила прохання, призначити бібліотекарю пенсію у розмірі її окладу (480 крб.).

До 1917 року під керівництвом У. І. Дикарєвої постійно працювали п’ять жінок: К. І. Пчолкіна, А. П. Мордовська, М. К. Рубаниста, К. С. Голубовська та А. Ф. Крамаренко.

Історична доля Катеринославської губернської бібліотеки віддзеркалювала складні культурно-політичні процеси, які відбувалися у Катеринославі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Незважаючи на перешкоди, бібліотеку з її цінним за змістом книгозібранням засновано. Її різнобічна діяльність допомагала Катеринославу ХІХ – початку ХХ століття підвищувати культурний та економічний рівень мешканців через читання друкованих джерел та періодичних видань Російської імперії.

Людмила Лучка
Література:

Бібліотека – центр науково-інформаційних ресурсів ХХІ століття: Матеріали наук.-практ. семінару.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– 27 с.

Бібліотека і особистість: Керівники бібліотеки та структурних підрозділів ДОУНБ: ювілейний 2004 рік / Уклад. І. В. Барабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004.– 64 с

Голуб І. С. Обласна наукова напередодні нового тисячоліття: історія, становлення, результати прожитих літ // Історія бібліотек області як джерельно-документальна база вивчення, становлення і розвитку культури Придніпров’я: Матеріали обл. міжвідомч. наук.–практ. конф.– Дніпропетровськ, 2001.– 80 с.

Губернская (Городская) библиотека // Стародубов А. Ф. и др. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск) по литературе и воспоминаниям / А. Ф. Стародубов, В. В. Самодрыга, С. С. Иванов.– Днепропетровск: РВА “Дніпро-VAL”, 2001.– С. 155–157.

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека: Сторінки історії / Упоряд. І. С. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004.– 60 с.

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть.– Дніпропетровськ: Проспект, 2001.– С. 250.

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека – духовна скарбниця краю // Бібліотеки Дніпропетровщини на сторінках місцевої преси у 2002 році: Дайджест публікацій. Вип. 2.– Дніпропетровськ, 2003.– С. 3–17.

Дніпропетровщина: Наук.-популяр. вид.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 73.

Люди. Роки. Бібліотечне життя: Спогади ветеранів.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2004.– 103 с.

Обласна наукова бібліотека як соціально-культурний центр творчого розвитку на ниві національного відродження. Матеріали наук.-практ. конф. 20–21 грудня 1994 р.– 1994.– 100 с.

Тітова Н. М. Дивосвіт книжкових скарбів // Бібліотечна Дніпропетровщина: Інформ.-метод. зб. Вип. 1.– Дніпропетровськ, 2003.– C. 68–74.

Фоменко А. Губернська бібліотека – Обласна наукова бібліотека // Дніпропетровськ: минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників. – Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 72–75.

Швидько Г. Катеринославський Піквікський клуб (1858–1860): До 170-річчя Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки.– Дніпропетровськ, 2003.– 146 с.



Про бібліотеку – С. 31–32, 48–51, 70–72.

* * *


Обласна універсальна наукова бібліотека // Бібліотечна Україна: Довідник.– К.: Абрис, 1996.– С. 112.

Бібліотеки Дніпропетровської області системи Міністерства культури і мистецтв України: Довідник / Укладач: Т. О. Гуртова.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– 14 с.

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека // Бібліотеки Дніпропетровської області системи Міністерства культури і мистецтв України: Довідник / Укладач Т. О. Гуртова.– Дніпропетровськ, 2001.– C. 4.

КЗК “Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека” // Бібліотеки Дніпропетровщини: Довідник. 2-ге вид. / Упоряд. Л. З. Горпиняк.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– С. 3.

* * *

Духовна скарбниця краю. Історія і сучасність Дніпропетровської обласної державної наукової бібліотеки: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1999.– 132 с.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка