Моє Придніпров’я



Сторінка8/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір4.28 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

23 травня 1969 року – у м. Дніпропетровську виділено шостий район – Індустріальний (40 років події).
Література:

Він так і зветься – Індустріальний: [Соц.-экон. портрет р-ну] // Наше місто.– 2001.– 21 лют.

Збаращук В. Ф. Індустріальний – наша гордість! // Грані.– 2001.– № 3.– С. 6–9.

Збаращук В. "Будемо працювати – буде квітнути район і місто" // Наше місто.– 1999.– 20 трав.

Збаращук В. З днем народження, район // Приднепров. металлург.– 2002.– 22 мая.

25 травня 1899 року – в сел. Амур-Нижньодніпровську на Катеринославщині народилась Олена Василівна Шпота, українська письменниця. (110 років від дня народження).
Шпота Олена Василівна
[псевд.: Ольга Ярославна; 25. 05. 1899, с. Мануйлівка, тепер у складі м. Дніпропетровська – 03. 02. 1943, м. Дніпропетровськ] – українська письменни­ця і журналістка.

Її батько, Василь Микитович Шпота, був скалічений 1896 р., займався дрібною торгівлею. Оскільки батько був кавалером георгіївських хрестів, донька мала змогу безплатно навчатися в гімназії. Після закінчення жіночої гімназії Н. Тіблен у Катери­нославі О. Шпота вчителювала.

У с. Мануйлівка на лівобережжі Дніпра діяла відома в усій Україні «Просвіта» (газета «Рада» присвятила будівництву приміщення для неї і освяченню будинку 1910 р. не менше десятка публікацій). Олена Шпота багато працювала в «Просвіті». Під іменем Ярини Шорник її виведе згодом у своїй повісті «Манів­цями» майбутній чоловік – письменник Микола Мінько (повість опублікована 1927 р. в часописі «Червоний шлях»).

О. Шпота присвятила колишній просвітянській молоді вірш «Чи ще пам'ятаєте?» (1942), навіяний спогадами про юнацькі часи. Як свідчить довідник Лейтеса і Яшека (1928), літературний дебют О. Шпоти відбувся у третьому номері дніпропетровського журналу «Зоря» за 1925 р. віршем «Давно й тепер». Вона ак­тивно виступала у 20–30-ті рр. в літературній періодиці як поетеса і прозаїк. Окремим виданням вийшла в Дніпропетровську збірка оповідань «Проліски» (1937). 1927 р. у дніпропетровському часописі «Зоря» з'явилося дру­ком її оповідання «Сестра». Згодом його було також вміщено у літературному альманасі «Зоряно» (Дніпропетровськ, 1929). Невдовзі після появи цієї публікації альманах піддано нищівній критиці як буржуазно-націоналістичний, його вилучено з ужит­ку, а автори зазнали переслідувань (у серпні-верссні 1929 р. перед процесом СВУ у місті проведено масові арешти серед ук­раїнської інтелігенції).

У другій половині 30-х рр. О. Шпота входила до Дніпропетровської письменницької організації, продовжувала друкувати прозові й поетичні твори в часописі «Зоря» (згодом переймено­ваному в «Штурм»), працювала в журналі художньої самодіяльності учнів «Дружна ватага», брала участь у колективних збірниках, зокрема у виданому 1936 р. у зв'язку з війною в Іспанії.

За спогадами ветерана журналістики Якова Новака, перед арештом О. Шпота працювала літредактором в обласній мо­лодіжній газеті «Більшовицька зміна». Восени 1937 р. заареш­тували її чоловіка, українського письменника М. Мінька, який працював відповідальним секретарем журналу «Штурм». Його стратили 15 грудня того ж року за звинуваченням у приналеж­ності до націоналістичної терористичної організації.

Черга О. Шпоти настала через місяць – її заарештовано 15 січня 1938 р. Як свідчать матеріали IV відділу НКВС у Дніпропетровській обл., слідство звинувачувало її в приналеж­ності до контрреволюційної націоналістичної організації та про­веденні антирадянської націоналістичної пропаганди.

О. Шпота не визнавала себе винною, серйозного компромату на неї не було, тому слідство у її справі тимчасово припинили (вона перебувала під слідством рік і чотири місяці). Після того, як пройшла хвиля єжовських репресій, звільнили декого з в'язнів. Пощастило й О. Шпоті. 25 травня 1939 р. прокурор Дніпропетровської обл. В. Я. Вовк розглянув карну справу зі звинувачення О. Шпоти. Судом її було виправдано й визнано, що уповноважені НКВС допустили незаконні дії при проведенні слідства у справі О. Шпоти.

О. Шпота повернулася до педагогічної роботи. Під час німецької окупації у місті почала виходити газета «Вільна Ук­раїна», згодом перейменована в «Дніпропетровську газету» (1941–1943). Вона була в ній старшим літературним праців­ником. Під псевдонімом Ольга Ярославна друкувала тут поетичні твори «Волошки», «Звільненому в'язневі», «Монумент» (з циклу «Зустрічі ув'язненої»), в яких оспівано любов до України, показано мужність жінок, які в часи репресій втратили чоловіків і самі пройшли крізь сталінські катівні (О. Шпота так і не дізналася про розстріл чоловіка М. Мінька, жила надією, що він десь на засланні).

Чимось творчість і особиста доля О. Шпоти перегукується з долею Олени Теліги. Вона трагічно загинула у ніч на 3 лютого 1943 р., коли відбувався авіаналіт на місто радянської авіації.

Літ.: Бутенко І. Олена Шпота // Дніпропетровська газета.– 1943.– 2 квіт.; Мазуренко І. «Націоналістка», дружина «ворога народу», поетеса // 3 любові і муки...: Розповіді про літературу і письменників.– Дніпропетровськ: Дніпро, 1994.– С. 193–197; Ча­бан М. Слідчий-чекіст: «Протягувала націоналістичні погляди...» // Січеславський край: Дніпропетровськ.– 1998.– № 9; Чабан М. За колір неба України. Олена Шпота: портрет на тлі епохи // Українське слово: Київ.– 1998.– 11 черв.

Микола Чабан
Література.

Шпота О. Новаки: [Оповідання] // Зоря.– 1933.– № 11–12.– С. 48–54.

Шпота О. Казка про Хоминих двох дітей, хлопчика Долю і дівчинку Волю // Зоря.– 1934.– № 2.– С. 65–69.

Шпота О. Будь ласка: [Оповідання] // Зоря.– 1934.– № 10.– С. 38–40.

* * *

Зобенко М. Ярославни Придніпров'я, або Сповідь жіночої душі при свічі Істини // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 273–283.



Про Олену Шпоту – С. 275–276.

Мазуренко І. "Націоналістка", дружина "ворога народу", поетеса // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 193–197.



30 травня 1884 року – у м. Катеринославі відкрито залізничний вокзал (архітектор О. А. Верховцев) та двоярусний залізничний міст через Дніпро (інженер М. А. Белелюбський) (125 років від дня відкриття).
Залізні ворота міста
Перший постійний міст у Катеринославі, який надійно зв’язав береги Дніпра, відкритий 30 (18 травня ст. ст.) 1884 року. Цей міст – унікальна для свого часу споруда – результат настирливих прохань катеринославського земського зібрання та невтомної діяльності місцевого дворянства.

До того катеринославцям доводилося переправлятися через Дніпро за допомогою наплавного мосту, споруди з дерев’яних кріплень. Міст діяв лише з весни до пізньої осені, на зиму його розбирали, і людям доводилося діставатися іншого берега по кризі.

Такий стан речей існував з 1796 р – часу спорудження першого наплавного мосту поблизу сучасного “Старого мосту” у Дніпропетровську. На кінець 60-х років дерев’яний міст знаходився у занедбаному стані. Грошей для ремонту мосту Міністерство шляхів сполучень не виділяло. Катеринославське губернське земство почало шукати шляхів до покращення існуючої ситуації. Земство, за пропозицією гласного О. М. Поля, вирішило звернутись до Кабінету Міністрів з клопотанням про побудову постійного мосту через Дніпро.

Сам по собі міст вирішив би багато проблем губернського центру, але для губернії і всієї держави лише цього було вже замало. Тому його спорудження пов’язувалось з прокладанням залізничної колії, яка повинна була пролягти через Катеринослав.

Протягом двох років земство домагалося, щоб уряд дозволив будівництво мосту і залізниці. 22 квітня 1875 року імператор Олександр ІІ затвердив проект спорудження залізниці на Катеринослав з постійним мостом через Дніпро.

Після цього Катеринославська губернська земська управа стала просити міністра шляхів сполучень від імені губернського земства, щоб міст спорудили двоярусним для безперебійного руху екіпажів, возів, прогону худоби.

У наступні роки міст так і не було споруджено через низку обставин (війна Росії з Туреччиною, пошук інших шляхів прокладання залізниці, яка б зв’язала Донбас і Кривбас). Після закінчення російсько-турецької війни 1877–1878 років катеринославське губернське земство відновило свої прохання перед урядом про спорудження затверджених урядом залізниці і мосту. На 14-й черговій сесії (1879 року) губернське зібрання одноголосно постановило відновити перед урядом прохання про найшвидше спорудження залізниці з залізним мостом через Дніпро у м. Катеринославі. Але лише у 1881 році під тиском капіталістів і “голодних” заворушень населення, яке протягом кількох років потерпало від неврожаїв, уряд остаточно затвердив проект Катеринославського земства.

В травні 1881 року були вирішені останні питання будівництва мосту, а 26 серпня того ж року на воду спущено перший кесон. У березні 1883 року були завершені основи всіх биків та устоїв. До 15 червня 1883 року були готові всі опори мосту разом з положенням карнизів та підферменних каменів. До початку січня 1884 року завершені зборка і клепка прольотів мосту. Всі замовлення на спорудження різних частин мосту були виконані в Росії. Металічну частину виробили на Брянському рейкопрокатному заводі в Бежицях, цемент надавала фірма Шмідт, кесони – Петербурзький металічний завод торгового будинку Кнорре. Роботи з опускання кесонів виконали робітники Петербурзького металургійного заводу. Найважливіші роботи виконували іноземці (італійці та інші). Загальна вартість мосту склала 3 млн. 850 тис. крб. (уряд для його будівництва виділив 5 млн. крб.).

Міст являв собою грандіозну споруду: 15 прольотів по 39 сажнів кожний, загальна довжина (разом з віадуками при в’їзді на міст) – 651 сажень (1389 метрів), ширина – 16 футів (майже 5 метрів), загальна вага – 9525 тон, на берегах дві величезні земляні дамби, вимощені каменем. Верхній ярус здіймався над залізничним полотном на 4,5 сажні (9,6 метри). Він був обладнаний тротуаром, по якому могли одночасно пройти дві людини. Біля краю тротуару встановили чавунні поруччя.

За розмірами, це був третій міст в Європі (після Олександрійського через Волгу та Голландського біля Мердика). У 1889 році на Всесвітній виставці у Парижі міст заслужено отримав золоту медаль.

Проект мосту склав відомий інженер-мостобудівник Микола Аполлонович Белелюбський (1845–1922). Будівництвом керував інженер В. І. Березін, який раніше проводив роботи зі спорудження Олександрійського мосту на Волзі.

18 січня 1884 року через Катеринославський міст пройшов перший товарний потяг і з цього часу відкрито постійний рух поїздів товарного призначення. Протягом березня 1884 року проведено ретельний огляд та випробування мосту. Урочисте відкриття мосту відбулося 30 (18 травня ст. ст.) 1884 року. Газета “Русские ведомости” повідомляла, що на вокзальній площі архієпископ Феодосій провів молебень в присутності міністра шляхів сполучень К. М. Посьєта, губернатора В. М. Долгорукова і представників різних закладів. Після освячення вокзалу освятили сам міст. Після цього почесне зібрання сіло на спеціально приготований потяг і на ньому під’їхало до вокзалу, де було зустріте духовенством та народом. Цього дня через Катеринославський міст пройшов перший пасажирський поїзд, в цей же день відкрито екіпажний рух по верхньому ярусу мосту.

З моменту введення в дію постійного мосту, Катеринослав з розряду заштатного провінційного міста перейшов в категорію великих промислових центрів Півдня Росії. На надзвичайному засіданні губернського земства 29 лютого 1884 року зазначалось, що побудова залізничного мосту з окремим ярусом для екіпажного руху усунула незручність, якої зазнавало населення губернії до цього часу.

Стаціонарний міст через Дніпро вирішив проблему сполучення Катеринослава з іншими частинами губернії. Його спорудження збільшило пасажирський і вантажний потоки через губернський центр і зв’язало надійним шляхом Криворізький рудний та Донецький вугільний басейни. Все це в свою чергу зумовило швидкий економічний розвиток міста Катеринослава і губернії.


Література:

Кочергін І. О. Катеринославське земство і спорудження першого постійного мосту через Дніпро в Катеринославі // О. М. Поль і розвиток промисловості в Криворізькому басейні: Матеріали громадських читань.– Кривий Ріг: Видавничий дім, 2002.– 45–52 с.

Фоменко А. К. Залізничні ворота міста. Металевий гігант над Дніпром // Дніпропетровськ: Минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 178–185.

* * *


Гуляев Г. Кто построил Екатеринославский вокзал? // Приднепров. магистраль.– 2007.– 4 мая.– (№ 17).– С. 7.

Гуляєв Г. Мосты Екатеринослава и Днепропетровска // Приднепров. магистраль.– 2007.– 3 авг.– (№ 30).– С. 7.

Гуляев Г. Мосты Екатеринослава // Апельсин.– 2005.– № 1.– С. 8–11.

Кавун М. Мосты в судьбе города: Гений места. Часть XXV // Недвижимость в движении.– 2005.– 7 сент.– С. 10–11.

Танасиенко Т. Старый мост: десять малоизвестных фактов // Пригород.– 2006.– 30 нояб.– С. 1–2.

Шведун С. Город начинается с вокзала: [История и современное состояние вокзала] // Днепр вечерний.– 2005.– 26 июля.– С. 3.



30 травня 1914 року – у м. Катеринославі здано в експлуатацію завод "Шодуар". Нині – АТ “Дніпропетровський завод важкого машинобудування (“Дніпроважмаш”) (95 років від дня пуску).
Література:

Акціонерне товариство "Дніпропетровський завод важкого машинобудування" // Дніпропетровськ на рубежі тисячоліть: Довідково-популярне видання Гол. ред. В. Платонов.– Дніпропетровськ: Проспект, 2001.– С. 72.

* * *

Бринза О. Ф. Гвардії брендів – нерядовий у числі найефективніших // Зоря. Спецвипуск.– 2006.– 21 верес.– С. 7.



Прудченко В. "Днепротяжмашу" – 90 лет // Вісті Придніпров'я.– 2004.– 8 черв.

31 травня 1944 року – у с. Вишневе Солонянського району Дніпропетровщини народився Леонід Григорович Комаров, письменник-гуморист. Помер 1993 року (65 років від дня народження).
Література:

Комаров Л. Всевидящее око: Гуморески.– Дніпропетровськ: Промінь, 1978.– 230 с.

Комаров Л. Золота жилка: Гуморески.– Дніпропетровськ: Промінь, 1975.– 190 с.

Комаров Л. Кенгуру на балконі: Гуморески.– Дніпропетровськ: Промінь, 1984.– 207 с.

Комаров Л. Місто близнюків: [Добірка гумористичних оповідань] // Антологія прози Придніпров'я.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2005.– С. 212–219.

* * *


З любові і муки… Розповіді про літературу та письменників / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– 504 с.

Про Комарова Л. – С. 359, 360.

* * *


Супруненко Н. Мої редактори // Вперед.– 2008.– 30 січ.– С. 1.

* * *


Комаров Леонид Григорьевич // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 55–56.

травень 1884 року – у м. Катеринославі відкрито друкарню товариства Яковлева, нині – Дніпропетровська книжкова друкарня (125 років від часу заснування).
Перша друкарня Катеринослава
У центральній частині Дніпропетровська на вул. Сєрова, № 7 яка до 1939 року звалася Садовою, стоїть старовинний двоповерховий будинок. Якраз тут, на вул. Садовій, 7, у травні 1884 року побудована і відкрита друкарня товариства Яковлєва. Це було тоді одне із небагатьох у місті й найбільше, а також найкраще обладнане поліграфічне підприємство. Його філії були розкидані по всій Росії.

У зв'язку з участю робітників друкарні Яковлєва у страйках, виданні листівок, більшовицької літератури у революційні роки, 1906 року друкарня перейшла у відання губернатора та йменувалась губернсько-земською друкарнею.

У 1917 році друкарня була націоналізована і до 1927 року знаходилась у віданні поліграфоб'єднаного госпколективу Раднаргоспу і йменувалась «3-я радянська друкарня».

З 1927 року по 1941 рік друкарня називалась поліграффабрикою ім. 25-річчя ВКП(б), з 1943 по 1960 рік – обласною друкарнею, а з 1960 по 1.01.1993 року – Дніпропетровська обласна книжкова друкарня (ДОКД). З 1993 року – орендне підприємство «Дніпропетровська книжкова друкарня» (ОП ДКД).

За рішенням № 78 від 29 лютого 1964 року Дніпропетровського облвиконкому та наказу № 442 від 31.10.1966 р. обласного управління з друку, до складу ДОКД була передана друкарня Дніпропетровської паперової фабрики та металургійного інституту.

На основі розпорядження Ради Міністрів УРСР № 450-р від 05.05.1967 р. та рішення виконкому Дніпропетровської міськради трудящих № 298 від 16 травня 1967 р. по проекту Ташкентського філіалу інституту Держкомвидаву СРСР «ГіпроНІІполіграф» були збудовані нові корпуси книжкової друкарні на вул. Горького, 20 і введені в дію 31 грудня 1976 року.

За багаторічну історію друкарні її керівники вкладали весь свій організаторський талант, професіоналізм у розвиток підприємства.

Працюючи директором друкарні, Пільман у 1941 р. добровільно пішов на фронт і загинув у боях.

Після звільнення Дніпропетровська від німецьких загарбників, у 1943 році, директором обласної друкарні був Зубов, а з 1945 по 1963 рік – А. Г. Чепа, учасник громадянської та Великої Вітчизняної війни. У повоєнні роки головними інженерами друкарні працювали П. В. Наревич, І. С. Білоусов, К. О. Будницький.

З 1963 року по 1995 рік директором ДОКД був М. І. Стасюк, а з 1964 року головним інженером став М. А. Шамрай.

М. І. Стасюк, М. А. Шамрай, начальник обласного управління з друку М. С. Ткаченко, головний інженер управління К. О. Будницький зробили великий внесок у технічне переоснащення та в будівництво нових корпусів підприємства.

З 1995 року директором ОП «Дніпропетровська книжкова друкарня» працює В. В. Гавшин, трудова діяльність якого з 1971 року починалась у цьому ж колективі.

Широка географія співробітництва книжкової друкарні. В її стінах друкувались та друкуються книги видавництв «Радянська школа», «Промінь» (у даний час «Січ»), «Правда», «ДТСААФ», «Наукова думка», «Металургія», «Таврія», «Сільгосптехніка» та багато інших видавництв.

Праця поліграфістів-книжників відзначена дипломами, грамотами усіх рівнів оглядів та виставок в СРСР та Україні. У друкарні вперше видані унікальні книги. Серед них два видання Д. І. Яворницького «Історія міста Катеринослава». У газеті «Зоря», яка набиралась та друкувалась у книжковій друкарні, побачили світ перші твори Олеся Гончара, перші книги: С. Завгороднього, Д. Ткача, П. Загребельного, М. Нечая, М. Селезньова, Д. Демерджі, І. Пуппо, М. Чхана, Ф. Залати, М. Карплюка, Б. Карапиша, В. Коржа, В. Заремби, В. Савченка.

Книжкова друкарня випустила у світ мільйони книг, газет, вона стояла біля джерел народження нинішньої газетної друкарні «Зоря», професійно-технічного поліграфічного училища № 53.
Література:

Дніпропетровська книжкова друкарня // Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 164–165.

Фоменко А. "Печатня Яковлєва" – видавництво «Поліграфіст» // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровськ, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 105–106.

травень 1899 року – народився український економіст і письменник Олександр Антонович Плевако. У п’ятдесятих роках проживав у Дніпродзержинську. (110 років від дня народження).
Економіст і письменник Олександр Плевако

Плевако Олександр Антонович народився 1899 року в селищі Дворічній (тепер Куп’янського району Харківської області) в родині міщан. Ця родина дала Україні відомого українського літературознавця Миколу Плевака і відомого в еміграції діяча Петра Плевака (четвертий з братів – Семен нічим не виділявся).

Мати померла, коли Олександрові був рік і три місяці. Батько, збіднілий, без постійного заробітку, пригнічений смертю дружини, не міг утримувати чотирьох синів, дати їм освіту. Діти опинилися в родичів. Олександр виховувався у двоюрідної тітки Ганни Павлівни Оранської. Змалку в хлопчикові прокинувся інтерес до природи, тварин. Названа мати читала малому Сашкові уривки з книжок відомого німецького зоолога, мандрівника і просвітника Альфреда Брема, чия книжка "Життя тварин" слугувала для багатьох поколінь кращим популярним керівництвом з зоології. У дитинстві майбутній письменник провів два літа в 1911 та 1912 роках у Біловезькій пущі. Довелося йому жити і серед мисливців на Слобожанщині, в Криму. "Пізніше мешкав у сибірських селах та на Уралі, – згадував письменник. – Звісно довелося почути чимало мисливських оповідань про всякі пригоди."

Тітка віддала Олеся навчатися до Другої харківської гімназії, яку скінчив і старший брат. Як і Микола, Олександр Плевако жив у пансіоні при гімназії, користувався гарною бібліотекою. Під час національної революції перейшов вчитися до нововідкритої української гімназії імені Бориса Грінченка в Харкові, директором якої певний час був його брат Микола. У цей час жив у родині брата. Серед викладачів гімназії ім. Грінченка зустрічаємо чимало відомих імен – Христі Алчевської, мовознавця Олексія Синявського, Олександра Соколовського, М. Сулими, М. Іогансона та інших.

Закінчивши гімназію, Олесь Плевако переїхав до Києва, де вступив до комерційного інституту (з 1920 р. – інститут народного господарства). Здобув фах економіста, працював у Цукротресті. Ще будучи студентом, прийшов працювати до Академії наук. Як науковець під керівництвом академіка К. Г. Воблого досліджував історію цукроварень на Україні в XIX ст. Щоб оцінити тодішнє значення цукрової промисловості, звернімося до "Нарису географії УСРР" В. Кістяковського виданого 1925 року:

"Особливо велике значіння для України мають цукроварні... До війни (першої світової – М. Ч.) Україна виробляла три чверті всього цукру колишньої Росії... Раніш багато цукру вивозилося й до інших держав... На другому місці в українській промисловості стояли заводи, що здобували й переробляли залізо."

Наслідком наукових пошуків Ол. Плевака стала його стаття "З матеріалів до історії цукрової промисловості на Україні (дані обліку цукроварень р. 1848–49)", яка увійшла до ювілейного збірника на пошану академіка Дмитра Багалія (1927) і була видана окремою відбиткою (1928). З інших його наукових публікацій 20-х років Наталя Полонська-Василенко називає такі – "До матеріалів з історії цукробурякової промисловості на Україні ("Україна", 1925, Ч. 5), "Короткий огляд новітньої літератури з економіки цукрової промисловості України" ("3аписки соціально-економічного відділу", 1926, Т.II–III) тощо. Олександр Плевако планував написати історію цукрової промисловості на Україні, та його планам не судилося здійснитися.

Працюючи впродовж шести-семи років у ВУАН секретарем третього, найбільшого відділу – соціально-економічного, він спілкувався з академіками Костянтином Воблим, Михайлом Птухою, особливо теплі спогади зберіг про Агатангела Кримського. У канцелярії академіка А. Кримського О. Плевако обслуговував соціально-економічний відділ академії, вів протоколи засідань. До політичних партій не належав, хоч вважав себе соціал-демократом. "Одержували ми мізерну платню – 50 карбованців, пайки не було, – згадував Ол. Плевако, – і все одно влада дивилася на Академію оскоса, ставилася з підозрою."

Наталя Полонська-Василенко пише, що його заслали 1938 року (Записки НТШ, Т. 173, Париж-Чікаго, 1962. С. 67). Це правильно, але потреба уточнити, що перед цим О. Плевака було вперше заарештовано 1928 року звинувачено у контрреволюції і вислано з України. Всього він провід 26 років у тюрмах, таборах та на засланні – в Сибіру, поблизу Сахаліну у с. Караул на Єнісеї (Красноярський край). Після відсидок були короткі періоди життя на волі – в Таганрозі, Бердянську – і знов арешти... Звільнений із заслання 1954 року, він був реабілітований через чотири роки, про що свідчить ось цей документ: "Воєнная коллегия верховного Суда Союза ССР. 22 августа 1958 г.


Справка

Дело по обвинению Плевако Александра Антоновича, до ареста 29 июня 1938 года преподавателя курсов Союзоргучета в городе Таганроге, пересмотрено пленумом Верховного Суда СССР б августа 1958 года. Приговор воєнного Трибунала Киевского особого военного округа от 5 апреля 1939 года, определение военной коллегии Верховного Суда СССР от 17 октября 1939 года и постановление от 6 мая 1950 г. в отношении Плевако А. А. отменены и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Плевако А. А. по данному делу реабилитирован.

Председательствующий судебного состава Военной коллегии Верховного суда СССР генерал-майор юстиции А. Костромин."
Звільнившись із заслання, Олександр Антонович працювати за фахом уже не міг. За порадою Остапа Вишні став писати книжки оповідань з життя тварин. А було це так: "Десь, здається, 1948-го року до Бердянська, де я тоді мешкав, – згадував письменник, – приїхали Остап Вишня та Микола Нагнибіда. Після їхнього виступу я набрався сміливості, підійшов до Павла Михайловича і попросив послухати мої оповідання."

У листі, датованому червнем 1949 року, Остап Вишня писав Ол. Плеваку: "Моя порада – обов'язково зібрати всі Ваші оповідання й робити книжку, і пробивати. З мого боку матимете підтримку." (Плевако О. "Конфузи" і підтримка // Про Остапа Вишню. Спогади.– К.: "Радян. письменник ", 1989.– С. 255).

Черговий арешт надовго відклав вихід книжки. Вже після реабілітації Ол. Плевако видав у київських видавництвах низку книжок – "Цікаві вчинки тварин" (1964), "Крихітка" (1969), "Вірний" (1978). Членом Спілки письменників не був. З середини 50-х років жив і працював у Дніпродзержинську. Я працював у редакції міської газети з 1980–1983 роках і зараз пам’ятаю його худеньку, невисоку постать, коли він приносив нашим редакціиним машиністкам на передрук свої оповідання. Нерідко можна було бачити його і на міському літоб’єднанні.

Як зазначається в журналі "Слово і час" (№ 12, 1990), влітку 1962 р. Олександр Антонович звернувся з питання реабілітації брата Миколи до М. Т. Рильського. Максим Тадейович, який завжди високо цінував літературознавчу діяльність М. А. Плевака, негайно порушив клопотання, і 25 липня 1962 р. Київський обласний суд повністю реабілітував Миколу Антоновича. В уже підписаний до друку одинадцятий том УРЕ (І963) була включена невеличка довідка про вченого.

У Дніпродзержинську, де тривалий час жив і працював Олександр Плевако, я зустрівся і провів з ним тривалу розмову, записану на касету 4 грудня 1988 року. А невдовзі письменника не стало – він помер у лютому 1990 року на 91 році життя. Похований у Дніпродзержинську. Коротку посмертну нотатку про нього вміщено в згадуваному номері журналу "Слово і час" (1990.– № 12.– С. 47) при статті з нагоди 100-річчя з дня народження його брата Миколи Антоновича Плевака.

Микола Чабан



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Схожі:

Моє Придніпров’я iconМоє придніпров’Я
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Моє Придніпров’я iconМоє Придніпров’я
Мета його – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям...
Моє Придніпров’я iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Моє Придніпров’я iconПрофесор Ганна Кирилівна Швидько: штрихи до портрету ювілярки
Ювілей Г. К. Швидько – це гарний привід для того, щоб іще раз звернутися до її особистості й хоча б у жанрі коротких нотаток донести...
Моє Придніпров’я iconРоберт Бернс «Моє серце в верховині…»
Бернса; із особливостями культури Шотландії; на основі аналізу вірша «Моє серце в верховині» підвести до висновку про патріотизм...
Моє Придніпров’я iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка