Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни



Скачати 412,92 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації14.09.2017
Розмір412,92 Kb.
  1   2   3

Сходознавчі дослідження українського історика Н.С. Рашби // Сходознавчі дослідження українського історика Н.С. Рашби // Східний світ. – 2011. – №2. – С.15-30 ( у співавторстві з С.І.Лиманом).

Головко О.Б, докт. істор. наук (Київ), Лиман С.І., докт. істор. наук (Харків)
«Он не вышел ни званьем, ни ростом,

Ни за славу, ни за плату,

На свой необычный манер

Он по жизни шагал над помостом

По канату, по канату,

Натянутому, как нерв»

Володимир Висоцький.

Канатоходець
В наукових працях із міжнародних відносин Османської імперії, Кримського ханства, Речі Посполитої, Молдовського князівства, Російського царства доби пізнього середньовіччя та раннього нового часу постійно зустрічаються посилання на дослідження та дається оцінка творчості українського історика з міста Харкова Ноя Самойловича Рашби (1916 – 1986 рр.). [Schütz 1968, 160; Григорян 1980, 23,26,41,76; Serczyk 1984, 349,354; Плохий 1988, 101; Смолій, Головко 1992, 5; Лазарев 1985, 134-136; Laurušas 2001, 115; Plochy 2004, 34; Kunowski 2007, 205; Сас 2007, 190; Петров 2008, 283; Живачівський, Жерноклєєв 2010, 55; та ін.]



Н.С.Рашба

Зокрема, відомий московський історик Б.Н.Флоря у синтетичній монографії «Росія і чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н.С.Рашби про зв'язок подій Тридцятилітньої війни, що починала розгортатися на межі 10-х – 20-х років ХVII cт. у Центральній Європі, і одночасною виправою польського війська у Молдову і Валахію проти турецької армії або про істотне уточнення харківським істориком обставин османського посольства до Москви восени 1621 р. [Флоря 1986, 132,153]. А кам’янець-подільський дослідник В.С.Степанков з посиланням на видану у 1979 р. у Польщі книгу Н.С. Рашби у співавторстві з Л. Підгородецьким про Хотинську війну 1621 р. наводить вкрай цікавий і важливий факт про спробу турецької влади на чолі з султаном Османом ІІ перетягнути на свій бік козацтво в обмін на згоду Порти на створення самостійної української держави [Степанков 2004, 224, 234].

Колеги по історичному цеху не тільки спираються на висновки, здобуті науковцем, для підтвердження або аргументації своїх позицій, але часом, що природно, вступають у полеміку з тими чи іншими думками вченого [Лазарев 1985, 135; Сас 2010, 20-21]. Проте сам факт постійної уваги до творчості дослідника незаперечно свідчить про головне – Н.С.Рашба та його наукові дослідження є складовою історичної науки. На жаль, констатуючи це положення, слід визнати інше, досі історіографи не приділили уваги спеціальному вивченню творчої біографії вченого з Харкова.

Саме це, перш за все, і спонукало авторів цієї статті зробити спробу створити своєрідний портрет Н.С. Рашби як науковця, дослідника міжнародних відносин країн і народів Східної і Центральної Європи. Однозначно, що у процесі творення такого портрета не можливо було обійти і питання про те, яким був вчений як людина, викладач тощо. На нашу думку, написання подібного есе саме зараз є нагальним, оскільки в 2011 р. виконується 95 років з дня народження і 25 років від дня смерті історика, а також відзначається 390-річниця перемоги українського і польського війська над османською армією під Хотином, вивченню якої дослідник присвятив багато років свого життя.

Зразу ж слід зазначити, що в процесі написання цього нарису авторам прийшлося зіштовхнутися із значними складнощами, оскільки ми майже не мали можливості для опрацювання якогось архівного матеріалу, а також тим, що на превеликий жаль, вже пішло з життя багато людей, які особисто знали та спілкувалися з Ноєм Самойловичем. Проте, по можливості, при написанні цього нариси використовувалися спомини та коментарі родичів, колег і знайомих харківського історика1.

Н.С. Рашба народився 5 червня 1916 р. у місті Києві в родині відомого в той час українського письменника Самуїла Ноєвича Рашби. Після революції родина переїжджає до Харкова, де отець майбутнього історика працював у видавництві, був членом Союзу письменників України, а мати була бібліотекарем. Після завершення семирічки, Н.С.Рашба вчився на рабфаці, а в 1933 р. поступив на історико-філологічний факультет відновленого Харківського університету. Після переїзду факультету до Києва в 1935 р. Ной Самойлович далі вчився на заочному відділенні історичного факультету Ленінградського педагогічного університету ім. Герцена, який закінчив в 1938 р. В цей час він працював вчителем в харківських школах, методистом в Інституті підвищення кваліфікації вчителів, а також за сумісництвом викладачем кафедри історії середніх віків Харківського педагогічного інституту.

У вересні 1941 р. у зв’язку з війною родина Н.С.Рашби переїхала до Казахстану, а сам Ной Самойлович викладав тут у школі. В 1942-43 рр. він перебував в армії, служив у батальйоні аеродромного обслуговування, проте невдовзі був демобілізований через важку хворобу. Судячи з одного з листів Н.С.Рашби Ю.А.Мицику, він в той час хворів туберкульозом [Рашба Н.С. Лист Ю.А.Мицику від 15 березня 1985 р.]. Повернувшись до Алма-Ати, історик працює викладачем історії в залізничному технікумі, а згодом викладає всесвітню історію в Казахському педагогічному інституті. Після повернення до Харкова в 1945 р. Н.С.Рашба викладав історію стародавнього світу та середніх віків у Харківському учительському інституті, а після закриття останнього в 1950 р. почав працювати у Харківському бібліотечному інституті (з 1964 р. – Харківський інститут культури, зараз Харківська академія культури). З цього ж навчального закладу він і пішов на пенсію у червні 1976 р. Спочатку Н.С.Рашба працював викладачем кафедри бібліографії, а після захисту кандидатської дисертації 24 травня 1960 р. – старшим викладачем (1961-1963 рр.), в. о. доцента (1963-1965 рр.), доцентом кафедри історії (1965-1976 рр.). Викладав він переважно курси історії стародавнього світу, історії середніх віків та історії СРСР до кінця ХVIII cт.
Також історик у 50-х роках працював за сумісництвом у Харківському педагогічному інституті, де викладав історію Давнього Сходу, Давньої Греції і Давнього Риму [Фролов 2002, 219]. З переписки А.П.Ковалівського та Я.Р.Дашкевича відомо також, що на початку 60-х років недостатня кількість годин примусила Н.С.Рашбу здійснювати «мандрівки» до заполярного Мурманську, де він працював у тамошньому педінституті [Дашкевич 1997, 35,50]. На початку 60- років за сумісництвом він якийсь час викладав історію середніх віків і в Харківському університеті.

Без перебільшення, унікальне значення мали для Н.С.Рашби знайомство, а згодом тривала творча взаємодія з видатним українським істориком-сходознавцем Андрієм Петровичем Ковалевським. Про А.П.Ковалівського в цьому нарисі не варто, мабуть, багато писати, тим більше, що останнім часом було підготовлено чимало ґрунтовних праць, частина з яких людьми, які його дуже довго знали і активно співпрацювали [Королюк 1973, 59-62; Мітряєв 1997, 7-33; Дашкевич 2007, 658-667; Арапов 1999, 8-12; та ін.]. Тому лише зазначимо, що наприкінці 1948 р. А.П.Ковалівський повернувся з Ленінграду, де він тимчасово мешкав після перебування у сталінському таборі, до рідного Харкова, де почав працювати на історичному факультеті університету. Попри всю свою величезну завантаженість науковою роботою (вчений в 50-ті роки у Харкові підготував друге, відоме у всьому світі видання «Записки» Ахмеда ібн Фадлана [Ковалевский 1956] і «Антологію літератур Сходу» [Антологія 1961]2, Андрій Петрович докладав значних зусиль творенню «кузні» наукових кадрів істориків-орієнталістів у Харкові та в цілому в Україні.

А.П. Ковалівським був керівником або сприяв творчому зростанню з різних наукових тем багатьох молодих колег. Серед його учнів були тюрколог І.Ф.Черніков, індолог Ю.А.Литвиненко, синолог Б.В.Вєтров, японіст Я.А.Побєлєнський, африканіст Б.Г.Пільверман. Багато уваги А.П.Ковалівський приділяв науковій роботі згаданого вище львівського вченого Я.Р.Дашкевича, а також арабіста з м. Чорнобиля В.М.Бейліса.

Великий інтерес А.П. Ковалівський проявляв і до наукових розробок Н.С.Рашби, який у другій половині 50-х років почав готувати як кандидатську дисертацією своє дослідження «Польско-турецькі відносини наприкінці XVI – на початку XVII ст. і зовнішня політика Польщі у період польсько-турецької війни 1620–1621 рр.». Слід сказати, що інтерес відомого вченого-сходознавця до історії українського народу ХVI – ХVII ст. був не тільки проявом загальної величезної ерудиції і патріотизмом А.П.Ковалівського, а і обумовлювався його науковими інтересами. Тути слід згадати про підготовку ним великої статті про подорож антіохійського архідиякона Павла Халебського (Aлеппського) до Східної Європи у 1653 – 1656 рр. [Ковалевский 1954, 257-291]. Стаття була надрукована у ювілейному збірнику праць Харківського університету, присвяченого так званому 300-річчю возз’єднання України з Росією. Як відзначають Б.П.Зайцев та Б.К.Мігаль, стаття А.П.Ковалівського була єдиною у збірнику, яка тематично торкалася зазначеної події, бо всі інші носили «історико-партійний характер» [Зайцев, Мигаль 2007, 30]. На думку авторів цього нарису дослідники творчості А.П.Ковалівського не проявили ще достатньої уваги до цієї важливої праці науковця з історії України середини ХVII ст.

Жваві наукові й особисті контакти з А.П. Ковалевським, без сумніву, сприяли плідним науковим розробкам Н.С. Рашби. Ще одним фактором, що позитивно позначився на творчій активності Ноя Самойловича наприкінці 50-х – початку 60-х рр., варто вважати хрущовську відлигу. Тому ці роки виявилися досить плідними в науковій біографії історика. Можливість відкрито обговорювати на сторінках наукових журналів деякі з раніше заборонних тем можна проілюструвати на такому прикладі.

У січні 1965 р., у перші постхрущовські місяці, коли позитивна інерція осуду сталінського режиму була ще досить сильна, Н.С. Рашба та його співавтор І.Ф.Черніков у статті, присвяченої 70-річчю з дня народження А.П.Ковалівського написали: «Внаслідок переслідування А.П. Ковалівського, в обстановці культу особи, повний коментований переклад згаданого тексту Ібн-Фадлана у 1939 р. було видано навіть без згадок про виконавця (А.П. Ковалівського. – авт.) цієї складної і важливої роботи» [Рашба, Черніков 1965, 127]. Через 20 років ті ж автори опублікували чергову ювілейну статтю, цього разу вже до 90-річчя з дня народження А.П.Ковалівського. Реалії епохи останніх «застійних» місяців правління генерального секретаря ЦК КПРС К.Ю.Черненка позначилися на тексті зазначеної статті. Про сталінські переслідування А.П.Ковалівського в ній немає жодного слова, а біографічні відомості вченого за 1937-1947 рр. взагалі відсутні [Рашба Черніков 1985, 136], і зовсім очевидно, що «незручна» тема переслідувань залишилася поза рамками статті внаслідок обережності не авторів, а редакторів журналу. Останній висновок ми робимо на підставі того, що Ной Самойлович, на відміну від багатьох своїх ровесників, які пройшли війну, різко негативно ставився до Сталіна та його режиму.

Для Н.С.Рашби А.П. Ковалівський завжди залишався «видатним ученим» «з надзвичайно широким дослідницьким діапазоном, що чудово сполучає неабиякий хист філолога-арабіста і сходознавця з глибоким знанням історії, етнографії та культури українського народу» [Рашба, Черніков 1965, 126; Рашба Черніков 1985, 137]. Найвищий науковий авторитет А.П.Ковалівського робить зрозумілою логіку його співавторства з починаючим але, безсумнівно, талановитим автором Н.С.Рашбой в одній з важливих наукових публікацій. Мова йде про їхню спільну рецензію на монографію тоді чернівецького історика М.А.Алекберлі.

Ще в 1951 р. М.А.Алекберлі захистив кандидатську дисертацію, текст якої в 1957 р. був надрукований як монографія під назвою «Хотинська війна» [Алекберли 1951; Алекберли 1957]. І хоча автори рецензії визнавали, що ця монографія «безперечно є кроком уперед у висвітленні даної теми» [Ковалівський, Рашба 1959, 135], критика ряду її положень явно переважала над обов'язковими формулами академічної ввічливості. Використовуючи турецький наратив, М.А. Алекберлі залишив поза уваги майже всі польські, а також російські джерела. З приводу польських джерел, насамперед щоденників, не використаних автором монографії, А.П.Ковалівський та Н.С.Рашба вказували: «А мова йде про щоденники учасників війни, в тому числі Любомирського, який був помічником командуючого цілим польсько-козачим військом Ходкевича і заступив його, коли той помер. Відкинуто автором і чимало інших джерел (хроніки Єрлича, Пясецького, листи Збаразького, Замойського)» [Ковалівський, Рашба 1959, 135-136]. Ця обмеженість джерельної бази монографії, на думку рецензентів, призвела до того, що «автор не зумів дати правильного аналізу польсько-турецьких відносин, отже не міг розкрити причини Хотинської війни» [Ковалівський, Рашба 1959, 138].

Для нас цілком очевидно, хто саме з двох авторів рецензії наполягав на подібному формулюванні, а хто своїм авторитетним ім'ям забезпечував повну волю вираження думок. На той час Н.С.Рашба вже розпочав повномасштабне вивчення джерельної бази й історіографії проблеми польсько-турецьких відносин наприкінці XVI – початку XVII в. і навіть встиг опублікувати першу статтю [Рашба 1956, 21-23]. В ній не тільки розглянуто зміст публікації І.Я.Франка «Наш погляд на польське питання» (1883) і дана загальна оцінка польської історіографії, але і висунута низка основних положень майбутньої концепції. Насамперед це стосувалося критики намагань багатьох польських авторів XIX – першої половини ХХ ст. «обґрунтувати історичне значення Речі Посполитої тим, що вона ніби була передовим бастіоном передмуру Європи проти орд монгольських і татарських» [Рашба 1956, 21].

Відзначимо, що тема «високої історичної і культурної місії Польщі» традиційно викликала в українській науковій літературі та суспільстві гостру критику [Лиман 2009, 338, 340]. Один з найяскравіших проявів подібної дискусії – відкритий лист відомого українського історика М.О.Максимовича до М.А.Грабовського «Про причини взаємної жорстокості поляків і малоросіян, що була у XVII ст.». Лист з'явився задовго до публікацій І.Я.Франко, ще в 1857 р. у журналі «Руська бесіда», і спростовував твердження польської історіографії про те, що включення України до Речі Посполитої «було з боку Польщі ні завоюванням, ні поневоленням, а навпроти – звільненням цієї землі» [Максимович 1857]. Проте і до і після цієї дискусії польські автори із завидною завзятістю зображували свою Батьківщину щитом європейської цивілізації від ісламізму, а деякі, як, наприклад, І. Лелевель порівнювали її в цьому відношенні з Іспанією [Лелевель 1863, 5].

Ці ідеї одержували певні поширення й у загальноросійських наукових колах. Наприклад навіть такий далекий від полоністики дослідник як професор кафедри загальної історії Харківського університету М.Н.Петров, порівнював історичне значення Іспанії і Польщі і робив це в дусі І. Лелевеля. Як Іспанія, так і Польща в його зображенні були «прикордонними бійцями, форпостами католицької Європи проти ворожого їй Мохамеданського сходу…» [Петров 1868, 517].

Н.С. Рашба у своїй творчості зумів, з одного боку, подолати стереотипи старої польської історіографії, з іншого боку, значно розширити джерельну базу дослідження проблеми польсько-турецьких відносин за рахунок, насамперед, польських джерел, не використаних у монографії М.А.Алекберлі. У своїх статтях і головному науковому дослідженні – дисертації «Польсько-турецькі відносини наприкінці XVI – початку XVII ст. і зовнішня політика Польщі в період польсько-турецької війни 1620–1621 р.» – він висунув власну концепцію міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі в XV-XVII ст.

Основою цієї концепції є твердження про те, що успіхам турецько-татарської агресії в Європі в розглянутий період сприяв союз Порти з Польсько-Литовською державою [Рашба 1960б, 4]

Початком такої політики Н.С.Рашба вважав угоду короля Казимира IV Ягелона з Туреччиною ще наприкінці XV ст. [Рашба 1956,22]. Цей союз, «що зберігався безперервно до польсько-турецької війни 1620-1621 рр.», істотно змінив геополітичну карту Центрально-Східної Європи [Рашба 1960б, 5]. Насамперед, зближення Польщі з Портою «сприяло розгрому турками Угорщини в 1526 р. при Могаче (Мохаче – авт.)» [Рашба 1960б, 4]. Крім того, як переконливо доводив Н.С.Рашба, «ряд договорів, укладених у XVI ст. між турецькими султанами і польськими королями, забезпечував останнім допомогу татар проти Росії» [Рашба 1960б, 5; Крот, Рашба 1983,104] . «Політика польської шляхти, спрямована на дружбу з Турецькою імперією, завдала великої шкоди всім, хто бився проти турецько-татарської агресії», – вважав харківський дослідник [Рашба 1957,91]. Таку політику Польщі Н.С. Рашба іменував однозначно «протурецькою», і «протурецькими» категорично вважав польських державних діячів і магнатів до початку Хотинської війни[Рашба 1956,22; Рашба, 1960б, 9,15; Рашба 1984, 19].

Тривалий союз Порти і Польсько-Литовської держави лише погіршив стан українського народу. Ця думка Н.С.Рашби червоною ниткою проходить через усю його творчість. Зазначений союз не відвів небезпеки татарських набігів від українських земель. Саме Кримське ханство, як васал Порти, на думку Н.С. Рашби, «мало паразитичний характер», кримські хани з метою «пограбування і захоплення в полон мирного населення» очолювали «постійні грабіжницькі напади на українські, російські і польські землі» [Рашба 1960а; Рашба 1961; Рашба 1962в]. Бездіяльність польського уряду, що не могло «організувати систематичну оборону своїх кордонів» протиставлялася активності козаків [Рашба 1956,22; Крот, Рашба 1983,106]. Саме козаки, а не Польща, зображувалися щирими руйнівниками турецько-татарських планів захоплення не тільки українських, польських і литовських земель, але і всієї території Східної та Центральної Європи до Балтійського моря [Крот, Рашба 1983,110]. Поряд з українськими і донськими козаками важливим фактором стримування турецько-татарської агресії Н.С.Рашба вважав Росію [Рашба, Подгородецкий 1971, 80]. Ця позиція Росії, на думку харківського історика, особливо яскраво проявилася напередодні і під час Хотинської війни, у якій російський уряд відмовився підтримувати турків, незважаючи на дуже складні відносини з Річчю Посполитою [Рашба 1960б, 13].

Причини Хотинської війни в концепції Н.С.Рашби не віддільні від ключових міжнародних зіткнень у тодішній Європі. Логіка загальноєвропейської Тридцятирічної війни і пов'язані з її можливими підсумками вигоди реальних і потенційних учасників підштовхували і Туреччину, і Річь Посполиту до активних дій, здатних зруйнувати їхній давній союз. Безпосереднім приводом до війни Н.С. Рашба вважав воєнну авантюру польського коронного гетьмана С. Жолкевського [Підгородецький, Рашба 1971, 132; Рашба 1964, 557] . Водночас причини війни харківський історик бачив у спробах Туреччини скористатися обстановкою, що склалася на початку Тридцятирічної війни, «для поновлення агресії в Європі» [Рашба 1960б, 12]. Саму допомогу Польщі Габсбургам у Туреччині розглядали як порушення рівноваги на континенті і побоювалися, що досягнуте у випадку перемоги Габсбургів посилення Австрії приведе до витиснення з Європи Туреччини [Рашба 1960б, 12-13].

Міжнародне становище Польщі напередодні Хотинської війни Н.С. Рашба трактував як «політичну ізоляцію» [Рашба 1960б, 15]. Водночас була вірно звернена увага на те, що протягом усієї війни велися таємні переговори між польським і турецьким командуванням. «Метою їх була нова змова між турецькими і польськими феодалами за рахунок українського народу, насамперед запорізького козацтва», – указував Н.С. Рашба [Рашба 1960б, 17].

Результат усієї Хотинської війни, зрозуміло, вирішувався як на полях боїв, так і в тиші дипломатичних кабінетів. Ця думка автора цілком випливає з його концепції, з його тематики, нарешті, із загальної логіки відносин воюючих держав в іншій частині Європи початку XVII ст. Російський вектор дипломатичних зусиль Порти міг поховати Річ Посполиту як державу, у випадку якби патріарх Філарет – фактичний глава зовнішньої політики Росії – вирішив би прийняти пропозицію турецького посла Кантакузена про спільні дії проти поляків[Рашба 1959б, 81]. Наприклад, Швеція скористалася важким положенням Польщі і захопила частину Прибалтики. Проте турки не одержали згоди Філарета, а прихід під Хотин у польсько-українську армію донських козаків, на думку Н.С. Рашби і польського історика Л. Підгородецького, «безумовно знаходиться і у певному зв’язку з позицією Росії під час польско-турецької війни» [Підгородецький, Рашба 1971, 137]. Росія перешкодила встановленню повної зовнішньополітичної ізоляції Польщі, – доводив харківський учений, – а її позиція Росії «відіграла найважливішу роль у ході польсько-турецької війни 1620-1621 рр.» [Рашба 1960б,19]. Проте вирішальне значення під час самих воєнних дій Н.С. Рашба відводили українським козакам. «Отже, кількість козаків у Хотинській кампанії, – підкреслював він зі своїм співавтором Л. Підгородецьким, – перевищувала число польських та інших воїнів, що знаходилися під командуванням Ходкевича» [Підгородецький, Рашба 1971, 134].

Як відомо, І. Франко свого часу вважав, що «Туреччина, здобувши перший рішучий погром під Хотином у 1621 р., почала хилитися з зеніту своєї величі і сили» [Франко 1898, 7]. Н.С. Рашба був більш поміркованим і обережним в оцінках її значення, оскільки вважав Хотинську угоду лише новою змовою між польськими магнатами і турецькими феодалами [Рашба 1960б,19]. «Не можна початок занепаду Турецької імперії датувати такою подією, як військова поразка», – підкреслював Н.С. Рашба у своїй дисертації [Рашба 1960б,20]. І все-таки пізніше, в одній зі своїх статей він і Л. Підгородецький вказували: «Хотинська війна 1621 р. стала переломною подією в боротьбі проти турецької агресії». Автори навіть допустили аналогію з відомою Грюнвальдською битвою [Рашба, Подгородецкий 1971, 83].

Зрозуміло, у роботах Н.С.Рашби є положення, уразливі для критики, особливо з точки зору досягнень сучасної історичної науки. І справа тут не тільки в тім, що в дусі свого часу він нещадно критикував творчість «буржуазних націоналістів» П.О.Куліша і М.С.Грушевського [Рашба 1956, 22-23; Рашба 1959б, 77].

Насамперед, зосередивши на зовнішньополітичних аспектах проблеми, Н.С. Рашба по суті залишив поза увагу важливі внутрішні процеси в Речі Посполитій XVI – початку XVII ст. Серед них – подальше послаблення королівської влади, зростання могутності магнатів і шляхти, тимчасові, але очевидні успіхи Реформації (польських кальвіністів, антитринитарієв тощо), зростання національної і релігійної напруги, особливо після Брестської унії. Усі ці внутрішньополітичні фактори істотно позначалися на виборі польським урядом форм можливих відносин з турками і татарами. Додамо до цього, що Польща була не єдиною європейською країною, яка прагнула підтримувати дружні взаємини з Портою. Таку політику тривалий час проводила і Франція. В історичних джерелах XV-XVII ст. добре відбито, як європейські християнські держави намагалися використовувати Порту у своїх цілях. Навіть Римський папа незабаром після захоплення турками Константинополя й організації хрестового походу не тільки підтримував тісні дипломатичні відносини із султаном, приймаючи від нього посольства і гроші, але і всерйоз розглядав, поряд з неаполітанським королем, можливість допомоги з боку турків проти католицької Франції [Инфессура 1939, 130, 142; Бурхард 1939, 173].

В працях Н.С.Рашби містяться певні протиріччя в оцінці тих чи інших проблем. Зокрема, він не завжди послідовний в оцінках найважливішої полководницької інтриги Хотинської війни – взаємин між керівниками козацького війська Я.Бородавкою і П.Сагайдачним. Найчастіше харківський учений різко засуджує і самого Сагайдачного за інтриги проти Бородавки [Рашба 1960б, 16-17], і всю «буржуазну історіографію», що «безпідставно звеличила Сагайдачного, хоча він став гетьманом лише за день до з’єднання козаків з польським військом» [Рашба 1959б, 83]. Проте в одній зі спільних публікацій Н.С.Рашби з Л.Підгородецьким можна прочитати, що для заміни Бородавки Сагайдачним «були причини різні». «Але що стосується воєнного таланту, то козацтво у цьому відношенні не загубило, а навпаки, – знайшло в особі П.Сагайдачного більш досвідченого полководця» [Підгородецький , Рашба 1971, 134]. Вочевидь, на таку непослідовність харківського історика вплинули як складність для оцінки самого сюжету, так і так званий класовий підхід тодішньої радянської історіографії, згідно якого Я.Бородавку як представника козацьких низів слід було показувати у позитивному ключі, а його суперника лідера козацької верхівки – П.Сагайдачного – навпаки критикувати.

Н.С.Рашба чудово знав як джерела, так і художню літературу з історії міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі пізнього середньовіччя та раннього модерного часу, що знайшло відбиття в його публікаціях [Рашба 1957, 91]. Свої підходи у висвітленні історії міжнародних відносин він прагнув постійно відстоювати на сторінках наукових видань, про що, наприклад, свідчить його дискусія з вченим Р.Маєвським на шпальтах польського орієнталістичного журналу в середині 70-х років ХХ ст., яка відбулася після виходу дослідження останнього про битву під Цецорою [Majewski 1970; Raszba 1975].

Безперечним визнанням високої наукової компетентності Н.С. Рашби була пропозиція про співробітництво з головними редакціями двох великих наукових проектів того часу: «Українською радянською енциклопедією» і «Советской исторической энциклопедией». Для першої з них Н.С. Рашба підготував статті «Гіреї», «Іслам-Гирей III» і «Кримське ханство» [Рашба 1960; Рашба 1961; Рашба 1962в], для другий – «Бучачський договір 1672 р.», «Жолкевський Станіслав», «Журавинський мир 1676 р.», «Сигізмунд» [Рашба 1962а; Рашба 1964а; Рашба 1964б; Рашба 1969].

Для шкільного навчального посібника з історії середніх віків – «Книга для читання з історії середніх віків», який готувався у Москві, Н.С. Рашба з А.Я. Фишельовою написав історико-художній нарис «Косово поле». У цьому нарисі авторами не тільки показана героїчна боротьба сербського народу проти турецької агресії в XIV ст., але і вказано головну причину успіху експансії турків-османів – роздробленість балканських народів і егоцентричність поведінки їхньої феодальної верхівки [Рашба, Фишелева 1970, 3-19] .



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Картка планування навчальної програми
Називає час Реформації, релігійних війн у Франції, правління вказаних монархів; хронологічні межі Тридцятилітньої війни, Національно-визвольної...
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р.: народження Гайдамаччини. Перші гайдамацькі...
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Тема. Андрій Чайковський. «За сестрою». Коротко про митця. Відтворення історичних подій з позицій гуманізму в героїко-романтичній повісті «За сестрою». Напружений динамічний сюжет. Мета
Ричну основу повісті «За сестрою», вдосконалювати навички аналізувати художній твір, визначати його жанрові ознаки; розвивати увагу,...
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Varnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Теорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Документалізм та образність у публіцистиці уласа самчука
Його літературні та публіцистичні твори часів другої світової війни відіграли велику роль в історії журналістики, оскільки українська...
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Олександр Довженко. Розповідь про письменника. Оповідання „Воля до життя
Правдиве зображення трагічних подій Другої Світової війни. Тема та ідея художнього твору
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Методичні рекомендації 10 економічні науки 12 монографії 12 навчальні посібники 14 історичні науки 16 монографії 16
Охватывают все блоки знаний в соответствии с действующей программой для студентов специальности 010100 Педагогика и методика среднего...
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Гайдамацьке повстання 1768 р
Початки Гайдамаччини. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини. Повстання 1702 р
Н. С. Рашба Зокрема, відомий московський історик Б. Н. Флоря у синтетичній монографії «Росія І чеське повстання проти Габсбургів» звертає увагу на плідність думки Н. С. Рашби про зв\Диверсійна група упа
Західної України областями, які до Другої світової війни були на захід від радянського кордону. Діяльність визвольного руху, зокрема...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка