На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва



Сторінка1/8
Дата конвертації07.07.2017
Розмір1,1 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

На допомогу львовознавцям

О. Артеменко, А. Васильєва



Львів – 2014



Вступ

Запрошуємо Вас на екскурсійний проект-подорож під час якого Ви зможете зануритись атмосферу Львова першої половини ХХ століття. Рухаючись маршрутом, ми відвідаємо музеї художників О. Новаківського, Леопольда Левицького, Івана Труша, оглянемо зразки сецесії львівської Кастелівки. Ознайомимось з творчістю провідних архітекторів-модерністів – Івана Левинського, Альфреда Захаревича, Івана Багенського. Під час цієї подорожі ви почуєте нові топоніми, серед них – «Качиний Діл», середовище в якому формувалося художнє обличчя українського Львова. Це невеличкий будинок на вулиці Котляревського в якому часто бував український поет Богдан-Ігор Антонич.


Вулиця Городоцька, 50 . Будинок в якому мешкав поет-модерніст Б-І Антонич.

На фасаді житлового будинку № 50 у 1989 року помістили меморіальну таблицю, яка засвідчує, що тут у 1928–1937-х роках мешкав видатний український поет Богдан-Ігор Антонич (скульптор М. Посікіра). Дім споруджено 1885 року за проектом Якуба Кроха.

Б
Меморіальна дошка на фасаді будинку
огдан-Ігор Антонич
(* 5 жовтня 1909, с. Новиця – † 6 липня 1937, Львів) – український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Через офіційну заборону ширше знаний лише з середини 1960-х; справив значний вплив на сучасну українську поезію; філософська лірика, релігійні, космічні мотиви, відгомін лемківського фольклору і поганської символіки; впливи Омара Хайяма, Волта Вітмена; прозові твори; переклади; статті літературно-критичного і теоретико-літературного характерів.

Протягом 1928–1933 Антонич – студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність – польська філологія). Серед викладачів Антонича були літературознавці В. А. Брухнальський, Є. Кухарський, славіст В. Ташицький, філософ К. Твардовський, мовознавець Є. Курилович та ін. Антонич брав активну участь у роботі семінарів професорів Г. К. Ґертнера (польська мова), Ю. Кляйнера (польська література) та Я. Янува (українська (руська) мова та література), під їхнім керівництвом писав наукові роботи.

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти, наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».

Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.

Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові на Янівському цвинтарі, поле № 4.

Після його смерті та входження Західної України в склад УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами. У 1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на Городоцькій вулиці, буд. 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його батьківщині в Новиці (Польща).

У студентському середовищі Антонича називали «новим поетичним божищем Львова». Перший свій вірш «Біг – 1000 метрів» опублікував 1931 року в журналі пластунів «Вогні». І того ж року виходить друком його збірка «Привітання життя». Окремі релігійні поезії зі збірки «Велика гармонія» з’являються в журналі «Дзвони». Друкується у виданнях «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог». Останній журнал певний час редагує.

Після закінчення університету поет живе у Львові. Професійно займається літературною творчістю. Друкує в періодичних виданнях статті, низку поезій, поетичні переклади. Як автора цікавої дослідницької статті «Національне мистецтво (спроба ідеалістичної системи мистецтва)» його приймають у члени Асоціації незалежних українських митців. У статті Антонич дає своє визначення мистецтва: «Мистецтво – це окрема дійсність, яка викликає в нас переживання, потрібні для нашої психіки і котрих не може дати нам реальна дійсність».

Найбільше його публікацій виходить у літературно-мистецькому часописі «Назустріч». В інтерв’ю цьому виданню він каже, що «пояснити поезію – це не така проста справа, як би на перший погляд могло видаватися. Зрозумілість поезії, як узагалі зрозумілість літературних і мистецьких творів, річ умовна і суб’єктивна. Те, що для одного незрозуміле, для іншого аж занадто просте і прозоре. ...Зрозуміння – це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування. Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не розуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатися його сугестії, сприйняти і оцінити його загальну вартість, визнати високий рівень чи навіть геніальність».

У 1934 році Антонич публікує збірку «Три перстені», яку вважають його найвищим поетичним досягненням. З її виходом він стає визнаним поетом, йому вручають нагороду Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.

У день нагородження, 31 грудня 1935 року, на літературному святі поет виголосив своє життєве кредо: «Хочу і маю відвагу йти самостійно і бути самим собою». Він завжди залишався поза політичними партіями, не хотів бути «мандолістом ніякого гурту», намагався збагнути суть людського буття, а його натхненницею була краса лемківської природи.

Наприкінці 1936 року Антонич видає свою найбільшу збірку – «Книга лева», за яку отримує літературну нагороду Українського католицького союзу. Завершує перший варіант лібрето до опери Антона Рудницького «Довбуш». Їздив у Карпати, збирав матеріали про народного месника. Працював над повістю «На другому березі», в якій багато автобіографічного.

У Львові Антонич жив у своєї тітки на вулиці Городоцькій, 50 (сучасна нумерація). Часто їздив до батьків в село Бортятин, що поблизу Судової Вишні, в 40 км від Львова. Там наприкінці 20-х років минулого століття батько поета отримав парафію. В одному з листів Антонич писав: «Я аж досі сидів у Львові та непотрібно витрачав час на всякі «сходини» та інші «організаційні справи». За цих півтора місяця був би на селі написав не один новий вірш, а тут не повстало нічого нового. Знеохочений, лютий за змарнований час, виїжджаю на днях до себе на село». У Бортятині дожили свого віку поетові батьки. Там і поховані на сільському кладовищі.

1934 року Антонич познайомився з Ольгою Олійник, яка згодом стає його нареченою. Їхня перша зустріч відбулася в цукерні «Оаза», що на вулиці Руській.

Згодом Ольга згадувала: «Можна собі уявити, яке враження на мене зробила ця зустріч, я надзвичайно була схвильована. ...Ні, це неможливо – не могла я погодитись, – щоб цей Антонич, наше божище, був таким звичайним. Добродушно усміхнений, ввічливий, сердечний, без гарячкових рухів, спокійний і дуже розважливий у розмові. Не вивищується, не дає відчути того, що він ліпший, не пишається своєю славою».

Поетове життя обірвалося 6 липня 1937 року в одному із львівських санаторіїв від запалення легенів. Під час недуги Богдана-Ігоря доглядала його наречена. У двох передсмертних листах до батьків він писав: «Олечка дуже мене пильнує. Коли б не вона, не знаю, чи дав би собі ради».

У санаторії поет робив поправки до другого варіанта лібрето «Довбуш». Диктував Ользі, бо сам писати вже не міг.

…Похований Богдан-Ігор Антонич на Яновському цвинтарі у Львові.

Після смерті поета Ольга Олійник деякий час жила в Антоничевих батьків у Бортятині, опікувалася ними. Згодом виїхала в Сокаль, вийшла заміж і носила прізвище Ксєнжопольська. Ольга написала зворушливі спогади про свого нареченого та його коротку біографію «Надгробок на могилі щастя».

1938 року вийшли посмертні видання творів Антонича – поетичні збірки «Зелена Євангелія» і «Ротації». Обидві на основі авторських рукописів опрацювала Ольга Олійник разом із поетовими друзями братами Ласовськими. Як згадує пані Ольга у своїх спогадах, збірка «Зелена Євангелія» мала бути присвячена їй як дружині, але побратися так і не встигли…

У 1940 році в Кракові побачили світ «Вибрані поезії» Антонича. Потім у виданні його творів настає тривала перерва. І тільки в 1966 році в Пряшеві нарешті виходить книжка «Перстені молодості».

У 60-х роках у Клубі творчої молоді у Львові відбувся перший вечір пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Зі спогадами про поета виступили Ірина Вільде, Михайло Рудницький... Від них і довідалися, що поховано поета на Яновському цвинтарі. Тоді шанувальники Антонича – Ігор та Ірина Калинці, Михайло Косів, Михайло Горинь – за церковними книгами знайшли місце його поховання, насипали могилу, поставили хрест. Ігор Калинець власноруч написав табличку…

Тепер щороку на могилу Антонича на Зелені свята приходять сотні людей.

Про вагомість його творчості свідчить той факт, що збірки його поезій перекладено словацькою, англійською, польською, російською мовами, а окремі з них – англійською, латиською, литовською, чеською та іншими мовами.

Матеріали для роздумів

«Твори Антонича таємно брали з архіву і за ніч переписували всім гуртожитком»


На Форумі видавців у Львові ви презентували повне зібрання творів Богдана–Ігоря Антонича. Повнішого вже не може бути?

— Над книгою працював мій онук Данило. Він досліджує літературознавчі погляди, на цю тему пише кандидатську дисертацію. У зібрання включив усю поезію, всі фрагменти, підготовчі матеріали до виступів, статті, поетичні переклади, прозові твори, ілюстрації, листи. Чи є ще можливість щось відшукати? Ніхто цього не може заперечити чи гарантувати. До Львова був перевезений архів художника Святослава Гординського, його найближчого друга. Данило вивчив усі матеріали з цього архіву і з бібліотеки Стефаника.



— В Інституті літератури скаржаться, що у них в архіві є матеріали по Антоничу та немає науковців, які б його досліджували.

— У свій час я познаходив все, що міг.



— Миколо Миколайовичу, а як у свій час ви познайомилися з Антоничем?

— В Україні цього поета ніхто не знав. У 1963 році у Польщі за ліберального уряду Товариство українців випускало українську газету «Наше слово». З неї ми вперше дізналися про деякі вірші Антонича. У той час, коли наша поезія була публіцистичною, пафосною, в Антонича ми знайшли образність, яскравість, ідею єдності землі. Це було щось надзвичайне. Ми почали повсюди шукати його твори. Мені як працівнику редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), пощастило: я мав доступ до спецфонду, де можна було знайти твори Антонича.



— Як львівська інтелігенція відреагувала на відкриття Антонича?

— У 1964 році на зразок київського клубу творчої молоді ми створили львівський «Пролісок». Тоді ж, 1964 року я, Юрій Брилинський, Богдан Козак, Богдан Ступка, який тоді грав у театрі імені Марії Заньковецької, зробили літературний вечір Антонича, з якого почалося відкриття його імені.



— Вірші знаходили тільки у спецфондах?

— Ігор Калинець працював тоді в обласному архіві, він брав на ніч твори Антонича, і в гуртожитку всі разом за ніч переписували. Тоді я задумав написати монографію. До 1966 року вивчав матеріали в архівах у Львівській бібліотеці Стефаника. Виявилося, що є дуже багато його надрукованих речей.



— Якщо Антонич був доступним в архівах, чому ж його відкрили лише у 1963 році?

— Його друзі – це українські інтелігенти, які в 1944 році виїхали з приходом радянської армії. Можливо, це зіграло свою роль. Письменники радянського спрямування не були зацікавлені в Антоничі і, зрозуміло, не піднімали цього питання. Усі матеріали зберігалися у спецфондах, до котрих доступу не було. Звідки молоде покоління могло знати, що був такий поет, письменник?

Антонича почали видавати з 1966 року. Першим у Пряшеві упорядкував і видав зібрання творів «Перстені молодості» Мікулаш Неверлі. Він був наполовину чех, мати – українка. Мешкав у Празі, де товаришував із Маланюком та Ольжичем. Зрозуміло, що Неверлі знав ціну цієї постаті. Наступне видання вийшло у 1967 році у Нью–Йорку під редакцією Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Цього ж року в Україні Павличкові вдалося видати книгу творів «Пісня про незнищенність матерії». Резонанс був настільки сильний, що це налякало чиновників, і поета знову почали замовчувати на цілих 20 років.

— У той час ви якраз написали свою монографію про Богдана–Ігоря Антонича.

— Монографію написав у 1967 році. Через політичні зміни вона пролежала до 1991 року. Тоді я не дуже був готовий для такого складного завдання, оскільки не володів тим критичним інструментарієм, з яким треба підходити до поезії Антонича. У 1989 році ми разом із Романом Лубківським видали спогади про Антонича «Весни розспіваної князь». Зібрали все, що могли, познаходили людей, які його знали. У європейський контекст Антонича вперше ввів Олександр Флакер із Хорватії. У компаративістській статті «Велика подорож» досліджував мотив подорожі в польських, російських, сербських, хорватських поетів. Україніст Орест Зілинський із Праги перший поставив питання про другу дійсність поезії Антонича, порушив проблему поета як міфотворця. Так Антонич увійшов у свідомість як поет європейського формату. Типологічно його можна ставити в один ряд із Лоркою та Рільке.



— Чому радянська влада так боялася Антонича?

— Будь-яка національна література поза російською була небезпечною тим, що творила конкуренцію. Мала бути метропольна література. Національній же віддавалася роль провінційної, на фольклорному рівні.



— Бренд «поета землі» не міг їм заважати.

— І тема любові не могла. Їх лякало Антоничеве гранування слова, його шліфування, проникнення в суть речей, різних явищ. «Сонце вистрибує, як циганчатко, з води, а кохана заплітає місяця гребні у своє волосся». Образ мінливого веретена, рухливого світу замінює образ теслі слова.


«Говорив дивно по-українськи, що аж дівчата бокували від нього»


— Богдан-Ігор Антонич народився в селі Новиця Горлинського повіту. Це була польська територія. Він міг би вважати себе поляком?

— Там споконвіку жили українці. Антонич писав, що «місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Варшави чи Москви. Вірю в батьківську землю і в її поезію». Він спілкувався лемківським діалектом, але це українська. Прізвище його родини було Кіт. Коли народився Антонич, батько, сільський священик Василь Кіт подумав, може, не годиться таке прізвище для дитини. Хрестив у Андрея Шептицького і сказав йому, що хотів би змінити прізвище. Шептицький запитав, яке ім’я мав батько Василя Кота. «Якщо Антон, то будьте Антонич», – нарік Шептицький. Прізвище поміняла вся родина.



— Василь Кіт би не змінив заради себе прізвище?

— Очевидно, що ні. Антонич був одинак. Батько його дуже любив. Після смерті сина отець Василь дуже захворів. Весь трусився і не міг виконувати службових обов’язків, пішов передчасно на пенсію.



— Напевне, єдиному в родині сину мали б дати особливу освіту?

— Уже гімназистом він перечитав усіх тодішніх лауреатів Нобелівської премії, багато творів української та польської класики, мав власну бібліотеку. Його улюбленим поетом був Омар Хайям, «що в чарці поезії холодив розпечені уста», Уїтмен навчав його любити листя трави.



— Безперечно, Антонич був освіченою людиною, але він був із Лемківщини. Мало кому вдавалося перебороти діалект, тим паче лемківський. Навіть Франко – поліглот писав по-бойківськи.

— У Франка твори наближені до літературної мови. Ранні були з діалектом, пізніше він сам їх виправляв. Це пов’язано з історичним процесом: у 30-ті роки в Галичині мова внормувалася, стала спільною для всієї України. Антонич, як я вже казав, спілкувався лемківським діалектом. Із 1928 року він почав вивчати славістику у Львівському університеті, де навчалося всього десять відсотків українців, решта – поляки та євреї. Письменниця Ірина Вільде у той самий час навчалася з Антоничем в університеті і потім згадувала: «Антонич говорив якось дуже «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди бокували зразу від нього, вважали його за поляка, що робиться «приємним» до нас, українок». Антонич хотів опанувати українську літературну мову, створену письменниками, хотів, щоб його творчість була доступною і зрозумілою всім українцям. Так він став учасником гуртка україністів, створеного студентами слов’янської філології. Лемківський діалект має закріплений наголос, як і в польській. Вивчаючи українську, він ставив наголоси на слова, щоб звучали правильно. Врешті почав писати чистішою українською, ніж галичани.



— Яке ставлення до Антонича в Польщі?

— Він мав би бути помічений польською критикою. Проте там ані півслова немає. У Варшаві Антонич визнаний, має своїх прихильників. Польською вийшла його збірка, та розголосу не наробила. Він повис у повітрі.



— В Україні, на жаль, Антонич теж не мегапопулярний. Дослідників, закоханих у поета, можна на пальцях однієї руки перелічити.

— Існує немало досліджень Антонича, тільки я був опонентом трьох дисертацій. Серед них особливих відкриттів не було. Марина Новикова досліджувала міфосвіт Антонича, що він є поет лісу і міста. Німкеня Лідія Стефановська, вихованка Гарвардського університету, написала цікаву книжку «Антонич. Антиномії», але мені важко сприймати в ній деякі моменти. Стефановська розкриває Антонича як двомовного поета. Зрозуміло, що у світ літератури Антонич ввійшов через польське вікно. У повісті «На другому березі» видно, як він гостро відчував свою українськість. У житті він не раз натикався на неоднозначне ставлення до українців. У гімназії насміхалися над українським «Отче наш». Проте Антонич підкреслював, що є українцем. Он російською писали Зеров, Олесь, Маланюк, та ми їх не називаємо російськими.



— Юрка Андруховича відносите до антоничезнавців?

— Я був керівником його дисертації. Мушу сказати, що це надзвичайно талановита робота. Коли читав, думав, що ця людина тільки те й робить, що пише дисертації.


Бути Антоничем


— У Львові в студентських, богемних колах Антонича вважають богом, як це велося за його життя. Дехто намагається прорватися у його будинок, випити вина на його могилі. Що мають робити шанувальники Антонича, щоб бути на нього схожими?

— Антонич носив чорний костюм із метеликом. Сьогодні інша мода, інший стиль. Ніхто цього робити не буде – ніхто не зніме джинси і не поставить хусточку в кишеньку. Та й, зрештою, не це головне. Антонича слід шукати в духовному плані, у прориві до чогось іншого.



— Він був активним у громадському житті?

— Сторонився політики. Казав, що вона псує поезію. У віршах Антонича є передчуття провалля. Інтуїція йому підказувала, що буде катастрофа. Так і сталося – почалася війна.



— З його віршів також випливає, що у Львові Антонич бідував. «А що сьогодні я не маю грошей на обід, байдуже».

— Батьки йому допомагали. Жив у близьких родичів, ним повністю опікувалися. Він був дуже талановитий. Як здібного студента Антонича направляли до Болгарії на вдосконалення болгарської мови. Не встиг.



— Антонич входив у богемні кола?

— Він не був тусовщиком. У Канаді Оксана Керч видала книжку «Альбатроси» про безпорадних у житті людей. Це про Антонича. Ласовський, якому Антонич довіряв ілюструвати свої збірки, малював поета примхливим, зі скривленими вустами, меланхолійним. Так, Антонича любила молодь. Він їздив виступати зі своїми творами, входив у студентське товариство при НТШ, де вечорами читали вірші. Малював, грав на скрипці, писав музику, розумівся на балеті. З його захоплень нічого не збереглося. Напевне, робив щось не дуже серйозне. Адже він був дуже педантичним і вартісні речі б зберіг.

Антоничу я досі дивуюся. Людина, яка прожила 28 років, досягла колосальних знань. У світовій літературі хіба що Рембо, Лермонтов, Лорка зуміли виявити свій талант у такому концентрованому вигляді. Антонич – це унікальна з’ява не тільки для України, а й для світу.

«Він читає вірші з вікна на Городоцькій»

Львівські письменники про Антонича і його дух у Львові

Остап Сливинський: «Попри те, що я народився у Львові, до 15 років життя я не був у центрі міста. Львів уміє в себе закохувати і вміє відштовхувати. У школі мені порадили: «Якщо коли-небудь ти захочеш бути поетом, ти неодмінно маєш прочитати Антонича». Я прочитав і досі не можу повірити, що так міг Антонич писати. Для мене його вірші стали символічними. У ті дні, коли Львів починає мене відштовхувати, я відкриваю «Львівські елегії», і любов до міста повертається вмить.

Минулого року перед днем народження Антонича я зі своїм товаришем вирішив помити меморіальну дошку на будинку, де мешкав поет. Він розташований на Городоцькій, якраз навпроти цирку. Без драбини до дошки нам було не досягти. Довго не думаючи, пішли в цирк і попросили всі потрібні матеріали. Вони, звісно, не відмовили, але ще довго за нашими спинами крутили пальцем біля скроні. Хотілося б, щоб не тільки до дня народження, а тим паче до ювілею хтось із поетів не витримував і йшов мити меморіальну дошку. У цьому будинку вже давно мали б відкрити музей. Раніше там продавали цигарки, тепер матраци. А коли ж буде неофіційний музей? Коли дошку митимуть не тільки на початку жовтня?»

Микола Шпаковський: «Це джазмен слова. До нього хочеться доторкнутися, потрапити бодай на мить у його життя. Були дні, коли я тільки тим і займався, що крутився біля його будинку на Городоцькій. Мене вразив один старий бородатий чоловік, який за будь-якої погоди сидить на східцях під меморіальною дошкою і швидше вдає, ніж насправді просить милостиню. Йому просто там добре. Хоча потім я подумав, що цей жебрак, вільний у Бога, його, до речі, Богданом звати, чує, як Антонич читає вірші у своєму вікні. І цьому трішки божевільному байдуже, що йому сьогодні кинуть. Він просто чує вірші. Як будете у Львові, неодмінно сходіть на Городоцьку, і ви побачите, як вони спілкуються».

Мар’яна Кияновська: «Антонич – один із найсучасніших поетів, яких я знаю. Не треба боятися його спрощувати. Якщо Антонич буде різноманітним, він буде простим і всім зрозумілим. Його треба розворушити до потреб завтрашнього дня. Мають бути комікси про Антонича, комп’ютерні ігри, забавки і наукові дослідження. А перед письменниками стоїть особливе завдання. Ми повинні написати хороший, красивий роман про Антонича, як Дюма про французьких королів. Його життя і творчість повністю цьому піддаються. Це мусить зробити хтось із нас, а може, і я».

Галина Гевко: «Для мене Антонич важливий із самого дитинства. Коли мені було шість років, до рук потрапило видання Малковича. Ці коротенькі вірші надихнули мене малювати, а потім писати свої. Недаремно кажуть, вірші, які ти знаєш напам’ять, стають твоїми. Поезія Антонича не раз мене рятувала від поганих думок і підтримувала у дуже знакові моменти в житті. Особливо у 18 років, коли наступає фаталістичний апокаліпсис. У цьому віці в Антонича кожен знайде своє. Знайшла і я».

Віктор Морозов: «100–річчя Антонича годиться відзначати на всіх рівнях. У нас так заведено, що мають бути й офіційні заходи за підтримки міської ради, й альтернативні, котрі організовуватимуть актори, мистецькі об’єднання. Сподіваюся, мистецьких буде більше. У Європі чомусь не святкують ювілеїв поетів, навіть якщо митець дуже шанований. Про їхні дні народження ніхто не згадує. У цьому плані ми кращі за Європу і Канаду, і дай Боже, щоб на честь Антонича провели багато гарних заходів у перші дні жовтня. Адже цей хрущ, що жив колись на вишнях, дозволяє поетам повертатися в музику, звідки вони вийшли. Антонич називав свою поезію піснями. Його вірші – це вже написана музика. Її тільки вловити треба і вміти подарувати людям».



Український шпиталь «Народна лічниця» і́мени Митрополита А. Шептицького – медична установа, заснована 1903 року для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини – без різниці віровизнання й національності. Проіснувала у1904–1944; відновила діяльність після проголошення незалежності України.

Задум створення своєрідного шпиталю виник 1902 року. Ініціатор – відомий лікар Євген Озаркевич, на чий заклик відгукнулися українські громадські товариства й організації, і такі патріотично налаштовані діячі медицини, науки, культури, правники, священики, як-от: лікарі Михайло Коцюба, Софія Морачевська, Петро Сушкевич, правники Кость Левицькийта Осип Онишкевич, урядовець Михайло Глиджук, з духовенства о. крилошанин Богдан Пюрко, о. крилошанин Іван Чапельський, катехит о. Іван Рудович, з Міщанського Братства столяр Михайло Павлишак та інші.

На загальних зборах засновників товариства лікарні-амбулаторії в січні 1903 року установі признали назву «Народна лічниця», ухвалили статут товариства – і надіслали його на затвердження до австро-угорського намісництва у Львові. На опікуна лічниці засновники запросили Митрополита Андрея Шептицького, який не тільки прийняв покровительство над нею, але також передав та обладнав своїм коштом (понад 7 тисяч корон) до вжитку відділів «Народної лічниці» дім на узбіччі Святоюрської гори при вулиці П. Скарги, 4 (нині вул. Озаркевича, 4).

На початку 1904 року зусиллями та пожертвами громадськості відкрито український лікарняний заклад. У 7 кімнатах – залях розмістилися амбулаторні відділи: внутрішніх хвороб, дитячий, хірургічний, окулістичний, вушний, дерматологічний. Незалежно від національного походження, у передвоєнний період хворі лікувались безкоштовно. Постійним директором «Народної лічниці» від початку і до його смерті 1916 року був д-р Євген Озаркевич. Після нього лічницю очолив д-р Броніслав Овчарський.

У роки Першої світової війни більшість лікарів «Народної лічниці» були мобілізовані до австрійського війська. З окупацією Львова російськими військами на базі лічниці було створено військовий шпиталь.

Після війни директором лічниці став д-р Сильвестр Дрималик. На цій посаді він перебув до своєї смерті внаслідок зараження крові, отриманого під час операції. На цій посаді його заступив д-р Іван Куровець.

З
Фрагмент фасаду колишнього «Студіону»
кожним роком ширилася популярність лічниці-амбулаторії серед населення Галичини. Кількість хворих, які зверталися за допомогою, невпинно зростала і тому постала нагальна потреба побудови повноцінного шпиталю. Перші заходи щодо спорудження нового будинку шпиталю розпочав І. Куровець, а продовжив з
1931 року його наступник на посаді директора «Народної лічниці» д-р Тит-Євген Бурачинський. За їх та першого директора Є. Озаркевича ініціативою 1930 року зібрання інтелігенції, представників громадських організацій Галичини з нагоди 30-річного ювілею перебування А.Шептицького на Митрополичому престолі, ухвалило, що найкращим пошануванням Митрополита буде побудова лікарні його імені. Відозва до складання пожертв на будівництво нової лікарні знайшла широкий відгомін серед української громади. Пожертви надходили звідусіль, у тому числі і з-за кордону: США, Канади. 5 тисяч доларів США пожертвував на споруду митрополит А.Шептицький. У післявоєнний період хворі, які мали змогу, платили мінімальні грошові датки, які підтримували фонд будівництва.

Триповерхову споруду лікарні запроектував відомий львівський архітектор Євген Нагірний; за іншими джерелами – архітектор Олександр Пежанський, чи – О. Пежанський і С.Турин.

На спорудження і облаштування шпиталю, яке тривало 8 років, було витрачено 700000 злотих. На початку 1938 року будівництво шпиталю було завершене і одностайним рішенням громадської ради на посаду його директора був призначений д-р Тит-Євген Бурачинський. Він і запропонував назвати шпиталь: «Український шпиталь «Народна лічниця» імені Митрополита А.Шептицького». Заступником директора став д-р Олександр Подолинський, адміністратором – В.Пашкевич, опікувалися хворими та господарськими справами сестри згромадження Сестер милосердя святого Вікентія а Паульо, яких ще у 1930 році запросив з Бельгії для роботи в лічниці – амбулаторії митрополит Андрей. Це згромадження передало на потреби шпиталю необхідну білизну та 60 000 злотих.

У лікарні було близько 100 ліжок і три відділи: внутрішніх хвороб (ординатор М.Панчишин), хірургічний (ординатор Т.-Є. Бурачинський) і гінекологічний (ординатор О.Подолинський).

Після відкриття стаціонарного лікування зросло й амбулаторне навантаження, особливо на рентгенологічне відділення (д-р Я. Рудницька-Криштальська) й аналітичну лабораторію (д-р М. Музика, д-р Ю. Кордюк). Пізніше було відкрито дитячий відділ (д-р Т. Туна-Надрагова).

В


Пам'ятний барельєф на будинку «Народної лічниці». Автор Роман Петрук
елику допомогу лікарні надавали монахи монастиря студитів, розташованого по сусідству: 1909 р. Андрей Шептицький передав триповерховий будинок (архітектор І. Левинський) Дяківської бурси при соборі св. Юра на вулиці Петра Скарги, 2а ченцям
-студитам під нову обитель – монастир свщмч. Йосафата або «Студіон», при якому в різні часи діяли навчальні, виховні, наукові студитські інституції. Постійно там розташовувалася велика книгозбірня «Студіону» – фундація митрополита Андрея Шептицького, яка потребувала свого власного будинку. Тому для неї було розпочато будівництво нового 5-поверхового будинку на вул. Петра Скарги, 2б, який проектував і будував на запрошення Митрополита архітектор Олександр Пежанський. З 1938 року книжки «Студіону» перемістили до нової будівлі. Тому в жовтні 1939 року стало можливим передати для потреб «Народної лічниці» два поверхи будинку №2б і 1-й поверх будинку №2а, кімнати яких були переплановані під лікування хворих солдатів. Свято-Успенська лавра монахів Студійського уставу в Уневі замовила у фірми Сіменс для лікарні рентгенотерапевтичний апарат на суму 33 000 злотих.

З приходом у Львів 1939 року більшовиків радянська влада призначила «Народну лічницю», як найновішу й найкраще устатковану лікарню Львова, для лікування партноменклатури, командирів Червоної армії, службовців НКВД та їх родин. Кількість лікарняних ліжок зменшили до 60. Багато лікарів звільнили з роботи, звільнили також усіх сестер-вікентіанок. З березня 1940 року д-ра Бурачинського звільнили з посади директора, залишивши завідувачем хірургічного відділу.

Під час німецької окупації статус шпиталю «Народна лічниця» було відновлено, д-ра Бурачинського поновили на посаді директора шпиталю – і він залишався ним аж до другого приходу радянських військ у Львів 1944 року. З початком березня 1944 року німецька влада наказала евакуювати деякі лікарні, в тому числі й «Народну лічницю» з лікарями, обладнанням, ліжками, інструментами.

У післявоєнний період за радянської влади в будинку «Народної лічниці» (тоді вже на вулиці Пирогова, 4) і у двох будинках «Студіону» під № 2а і № 2б, які були об'єднані одним № 2, протягом 45 років функціонувала 3-я міська лікарня та її поліклінічне відділення, яке розташоване там дотепер. У 2-й половині XX століття у будинку Дяківської бурси добудували два поверхи і тим знищили цінну архітектурну пам'ятку української сецесії у Львові. Лише фрагменти декору фасаду нагадують про красу колишньої церковної споруди.

Із встановленням незалежності України, в січні 1992 у тому ж будинку (тепер на вулиці Озаркевича, 4) лічниця знову відновила свій статус як перша в Україні недержавна лікарня «Український шпиталь «Народна лічниця» імені Митрополита А. Шептицького» громадського товариства «Народна лічниця імені митрополита Андрея Шептицького». 6 червня 1994 року лічниця була передана у власність Львівської Архиєпархії УГКЦ. З липня 1995 року через брак коштів лічниця функціонує в режимі денного стаціонару.

За рішенням Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара з квітня 2001 року Міжнародний Благодійний Фонд «Карітас України» перейняв відповідальність за подальший розвиток «Народної лічниці», та забезпечив її стабільне фінансування. Лічницю було залучено до виконання проекту Карітасу «Опіка вдома», згідно з яким близько 200 самотніх хворих і немічних у Львові були забезпечні опікою.

У 2007 році шпиталь визнаний переможцем Національного конкурсу «Благодійник року» у Львівській області.

Площа святого Юра – площа у Галицькому районі міста Львова на Святоюріївській горі. Від площі розходять вулиці: Листопадового чину, Устияновича, Карпінського, Шептицьких, Митрополита Андрея і Озаркевича, яка з'єднується з Городоцькою.

З XVIII століття до середини ХІХ площа була відома своїми ярмарками.

В 1655 тут розбив свої намети табір Богдана Хмельницького. На честь цієї події встановлено меморіальну дошку на будинку № 6 (художник Д. Крвавич, 1979)

У 1897 році міський садівник А. Рерінґ заклав посеред площі сквер

З 1679 р. на площі проводилися щорічні ярмарки. Поступово вони набули широкого розголосу і, починаючи з 1780-х років, майже до кінця наступного сторіччя відбувалися вже двічі на рік – на свято Юрія Святий Юрій і на Покрову.

Найбільшого піднесення Святоюрські ярмарки досягли в першій половині XIX ст.

Ярмарок розміщувався на величезному плацу, що прилягав до монастирських забудов з південного боку. Щоразу це було захоплююче, велелюдне видовище, яке тривало кілька тижнів.

Більша частина колишньої ярмаркової території нині зайнята пізнішими спорудами різноманітного призначення.

Про ярмарок написана картина художника Антона Ланге «Jarmarek pod Świętym Jerzym we Lwowie», літографована у львівській майстерні Піллера в першій половині 1840-х років.

Також ярмарки на площі святого Юра зображено у спогадах львівського письменника-мемуариста Станіслава Шнюр-Пешговського.



Будівлі

Греко-католицький архикатедральний собор Святого Юра (площа Святого Юра, 5) – величний рококовий архітектурний ансамбль XVIII століття (до нього входять собор, дзвіниця, митрополичі палати і капітульні будівлі) домінує на високому узгір'ї над Львовом, чудово поєднуючись із міським ландшафтом.

Уперше на цій горі церкву з печерним монастирем збудував у XIII столітті галицько-волинський князь Лев Данилович для свого дядька Василька, котрий вирішив відійти від справ світських і присвятити своє життя служінню Богові. Сучасний ансамбль у стилі рококо збудований у 60-х роках XVIII століття зодчим Бернардом Меретином. Вихований у дусі західноєвропейських архітектурних традицій, Меретин при зведенні храму використав також і традиції українського сакрального мистецтва.

Пройшовши крізь браму, оздоблену алегоричними фігурами Римської та Грецької церков, ви потрапляєте на велике подвір’я храму. Зліва височить головний фасад катедри з могутнім порталом і фігурами святих Атанасія і Лева Шептицьких – архієреїв, котрим і завдячує своїм існуванням святиня. Аттик над порталом увінчаний скульптурною групою «Юрій Змієборець». Це геніальний твір митця Іоанна Пінзеля, найкращий зразок львівської скульптури XVIII століття, що стоїть в одному ряді з шедеврами світової пластики.

Інтер’єр храму вражає багатством і різноманіттям іконопису. На особливу увагу заслуговує діяльність видатного художника XVIII століття Луки Долинського, він намалював ікони вівтаря з постатями пророків, які відзначаються шляхетністю образів, трактованих з позицій гуманізму. У кіоті лівого нефу обов’язково слід оглянути цінну реліквію – ікону Теребовлянської Матері Божої XVII століття. 1663 року з очей Богородиці 40 днів текли сльози, як попередження про турецьку облогу міста. Вдруге ікона заплакала 1704 року, коли шведський король Карл XII загарбав Львів. До наших днів ікону покриває срібна риза, справлена ігуменом теребовлянського монастиря.

У підземній частині собору – крипті – знаходяться саркофаги найвизначнішого діяча Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького та інших ієрархів.

Навпроти собору стоїть палац митрополитів, споруджений архітектором Фесінґером у XVIII столітті у стилі рококо з деякими вкрапленнями класицизму. Апартаменти палацу мають багате оздоблення. З іншого боку храму височіє дзвіниця, на якій висить найдавніший дзвін у всій Україні. Напис на ньому датований 1341 роком і свідчить про військові лихоліття давніх часів. Зі східної тераси подвір’я храму відкривається величний вигляд на місто.

Собор Святого Юра символізує святиню, яка на українській землі стала мостом єднання великих надбань християнської культури та духовності двох гілок: візантійського Сходу і латинського Заходу.


Будинок № 1/2


Навчальний корпус національного університету «Львівська політехніка», розташований у старому жіночому монастирі Святого Серця (Sacre Couer), що існував тут у 1844–1944 роках. Зберігся фасад з 1885 року (архітектор І. Левинський).

Будинок № 3


Студентська бібліотека національного університету «Львівська політехніка» зі скляним фасадом. Збудована 1970 року. Архітектор – П. Мар'єв.

Будинок № 4


Під цим номером знаходиться будинок хімічного факультету Національного університету «Львівська політехніка» (архітектори М. Мікула, В. Сагайдаківський, 1962).

Будинок № 5


За адресою пл. св. Юра № 5 розташований комплекс собору святого Юра,

Будинок № 9


Навчальний корпус національного університету «Львівська політехніка» – колишня Хімічна лабораторія Політехніки (архітектор Ю. Захарієвич, 1876). Фасад і інтер'єр прикрашені неоренесансними рельєфами Л. Марконі.

Каталог: 2014
2014 -> Біографія: Максим Рильський
2014 -> Спортивна слава україни (довідково-інформаційний матеріал для лекторсько-просвітницьких груп народних домів про спортсменів Героїв України)
2014 -> Теоретико літературні поняття Епос
2014 -> Управління культури, національностей та релігій київської облдержадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва «Світлий шлях духовного прозріння»
2014 -> Святе Письмо Старого та Нового Завіту / перекл о. Івана Хоменка, Львів: «Місіонер» убт «Свічадо», 2007 (1-е вид.: Рим: видавництво оо. Василіян, 1963). Барщевський Т. П’ятикнижжя конспект
2014 -> Тема. Джон Кітс- англійський поет-лірик. Сонет «Про коника та цвіркуна»
2014 -> Вступного випробування
2014 -> Диктатура Гая Юлія Цезаря
2014 -> Дев’ятдесятники: молодий струмінь в сучасній українській літературі


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconНа допомогу краєзнавцям Аліса Васильєва – методист імцо, старший вчитель сш №43 м. Львова, керівник гуртка „Львів’янин”
Аліса Васильєва – методист імцо, старший вчитель сш №43 м. Львова, керівник гуртка „Львів’янин”
На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconАртеменко Т. Б

На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconМетодичні рекомендації на допомогу вчителям історії та суспільствознавчих дисциплін
До початку 2015/2016 навчального року: Інформаційно-методичні матеріали на допомогу педагогічним працівникам /Укладачі: Г. Свінних,...
На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconП.І. Могилевський Московська консерваторія
На фото: Е. В. Васильєва, О. С. Бурбас, В. М. Слєпко, Л. Б. Кудрявцева, Л. С. Фролова, Г. В. Картузова, Л. В. Садєтова, С. З. Біглова,...
На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconРекомендаційний список літератури із циклу «На допомогу молодому вчителю І майбутньому педагогу» Випуск 7
«На допомогу молодому вчителю І майбутньому педагогу». – Вип. 7 / уклад. Л. А. Бережна; окз «харківська обласна бібліотека для юнацтва»....
На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconОбраз дітей війни у творах гр. Тютюнника, В. Близнеця, М. Вінграновського
Они сражались за Родину” І “Судьба человека” М. Шолохова, “В списках не значился” й “А зори здесь тихие” Б. Васильєва, “Альпійська...
На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconМетодична служба – школі інформаційно-методичні матеріали на допомогу працівникам освіти Випуск 3 Тернопіль
Методична служба – школі. Інформаційно-методичні матеріали на допомогу працівникам освіти. Випуск / Укладачі: Ю. В. Буган, О. В....
На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconІнформаційно-методичні матеріали на допомогу педагогічним працівникам

На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconМетодичні рекомендації щодо планування та проведення На допомогу

На допомогу львовознавцям О. Артеменко, А. Васильєва iconУкраїни / Рекомендаційний список літератури із циклу «На допомогу молодому вчителю І майбутньому педагогу»
Рекомендаційний список літератури із циклу «На допомогу молодому вчителю І майбутньому педагогу»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка