Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва



Скачати 166.57 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір166.57 Kb.

Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Етнічний склад.

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, серед яких були і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялись поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.

І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси"[2, с.30].

До середини XVI ст. українське козацтво розвивалось як військово-промисловий стан. Козаками в тогочасній Україні називали уходників - мешканців порубіжних із Диким Полем міст і сіл. Вони у необжитих степах південного порубіжжя, тогочасного українського етнічного розселення, розвивали уходні промисли (мисливство, рибальство). За цими заняттями закріпилася назва "козакування". Поступово розриваючи усілякі зв'язки з феодалами і феодальною владою, уходники створювали громади, які надалі називали козацькими. Цьому сприяли екстремальні умови життя на великому кордоні між степовою та осідлою цивілізаціями, які від самого початку підштовхували їх до організації, створення об'єднаного спільною метою первинного осередку, здатного до саморозвитку і вдосконалення. Таким осередком спершу став загін-ватага, очолюваний найбільш впливовою особою - отаманом. За свідченням історичних джерел, козаками тоді були переважно мешканці сучасної Черкащини, особливо міст Черкаси і Канев. Не випадково, в уяві сучасників, Черкаси були основним місцем зосередження козацтва. Зокрема в деяких зарубіжних історичних джерелах козаків так і називають- “черкаси”.



Погляди істориків на козацтво

Темою козацтва захоплювались багато істориків, серед яких М.Драгоманов, М. Куліш, С.Плохій, А.Скальковський, П.Куліш, М.Грушевський , Н.Полонська-Василенко, І.Крип’якевич , В.Голобуцький , І.Стороженко , В.Сергійчук , Д.Яворницький , Н.Яковенко, Ю.Фігурний та ін. Більшість із них, прагнучи якомога швидше відтворити точну картину минувшини, обминали своєю увагою феномен козацтва як своєрідне виявлння патріотизму та гідності. Проте висловлювання істориків досить неоднозначні. Зокрема, Г.Боплан у своїй праці “Опис України” зазначає: “Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя”. І тут же: “Ці люди недовірливі, зрадливі, підступні, звірятись їм можна лише з великою обережністю”. Проте, незважаючи на таку суперечність у характеристиці козаків, історик дає свідчення про те, що в козацькому середовищі панувала рівність у гідності і свободах: “... чи то був поляк чи русин, кріпак, а чи вільний чоловік, його радо приймали, якщо вважався гідний вступити до того грізного товариства... і кожен запорожець готовий був захищати зі зброєю в руках свого названого брата”[3].

Окремої уваги потребує повага козаків до старших за званням і за віком. Як акцентує увагу Ю.Фігурний, було звертання до отамана: “Батьку кошовий, отамане військовий”, а до молодих недосвідчених козаків – “Синку”. Дослідник наголошує на тому, що “при встановленні такої “родинної” субординації значення мав не реальний вік козака, а його життєвий досвід. Саме тому 40-літній козак іноді звав батьком 20-літнього, бо останній раніше вступив до Запорозької Січі і став справжнім фаховим воїном”[4].

Не зважаючи на деякі відмінності в описах істориків та їх погляди на дане явище, козацький рух в Україні був і залишається однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. Адже це була єдина сила, яка в найважчі часи представляла українські інтереси, стояла на сторожі свободи, гідності і честі України як перш за все незалежної держави. Саме козацтву належала важлива роль у відродженні та утвердженні національної гідності українського народу, визріванні державницької ідеї та її наступної реалізації. Призначенням козацького лицарського стану було давати лад у суспільстві , творити державу . Саме боротьбу за власну державу цей стан і демонстрував у всі періоди свого розквіту .



Козацька рівність у гідності та свободах

Не зважаючи на вік та звання, на Січі існувала абсолютна рівність козаків. Певними повноваженнями володіли тільки старі козаки, зокрема вони мали право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги. Усі важливі справи залагоджувалися більшістю голосів. Лаштуючись у похід, козаки обирали воєначальника, якого називали отаманом, влада якого була абсолютною і неподільною так, як і належить воєначальникові. Та після походу він знов був рівний із козаками, а крім того, звітував про кожну свою дію — пояснював, яких він допустився помилок і якою була їх причина, тримав відповідь, чому не вдалися ті чи інші його задуми. Як і Стародавній Рим, Запорізька Січ поповнювала свою людність славними хлопцями, які пропонували свої послуги; та не кожного до неї приймали. Навіть ті, хто з першого погляду ідеально підходив, мусили пройти іспитовий строк. Від них не вимагали документів, які підтверджували їхню доброчесність чи кваліфікацію, лишень треба було довести свою відвагу, вправність і мужність. Муштра була дуже суворою. А втім, ніхто особливо не переймався минулим життям прийшлої людини: чи то був поляк чи русин, кріпак, а чи вільний чоловік, його радо приймали, якщо виявлялося, що він був гідний вступити до того грізного товариства. Прилучившись до Січі, він ставав привілейованою людиною .

Кожен запорожець готовий був захищати зі зброєю в руках свого названого брата, якщо той не ладив із законом. Дуже міцними були взаємостосунки між козаками. Майже всі називали один одного братами, і готові були віддати своє життя за безпеку побратимів. Варто зазначити, що зрада та вбивство були найтяжчими злочинами. Кара за вбивство була жорстокою, та справедливою : під час похорону вбитого козака до ями кидали спочатку вбивцю, потім клали труну з небіжчиком , таким чином ховаючи і жертву, і вбивцю в одній ямі.

Релігія як рушійна сила козацького руху

Відомий історик Олена Апанович підкреслює, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим. Релігія була основною формою світосприймання, і тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект.[5, с.75].

Національно-визвольні рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер і форму. Релігія супроводжувала людину протягом всього його життя – починаючи з хрещення при народженні і закінчуючи причащанням перед смертю і похованням, яке здійснювалося священиком. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними.Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер і зовні виявлявся в традиціях православ`я. Запоріжжя перебувало на перехресті трьох конфесій – ісламу, православ`я і католицтва. Та в основному за козаками закріпилась православна віра.

Відданість православ`ю, разом з прагненням захисту “віри дідів і прадідів” давала запорожцям додаткові підстави для ведення боротьби з католицькою Польщею , татарами і турками, які сповідували іслам. Запорізькі вербувальники кричали на площах і ярмарках: «Хто бажає за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий терпіти всякі муки за Святий Хрест – приставай до нас».



Легендарні козаки як приклад гідності та звитяги

Cамійло Кішка

Видатний, оспіваний народною думою козак народився близько 1530 року у Каневі в родині шляхтича. Здобув належну освіту.

 З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького, де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козаків. Цей авторитет, разом із досвідом , отриманим під час вищеназваних походів, стали приводом до того, що в 1564 році Самійла обирають гетьманом через смерть Вишневецького.

  Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати його справу. В першу чергу Кішка почав робити все, щоб домогтися відкриття запорожцям шляху до моря, що мало велике стратегічне значення: yдарами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.

  Перший похід до Чорного Моря здійснив у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. Розлючений морськими походами турецький султан у 1568 році підтягує до Очакова регулярний флот, погрожуючи польському королю великою війною, якщо той не приборкає «шалених» козаків та їхнього ватажка. Переляканий Сигізмунд II Август видав наказ, де вимагав, щоб козаки «зійшли з Низу» (тобто із Запоріжжя), оселилися біля прикордонних замків, записалися до реєстру на королівську службу і воювали лише там, де їм накажуть воєводи чи старости. За це польський уряд обіцяв запорожцям високу платню. Понад усе польський король призначив над козаками коронного гетьмана — шляхтича Яна Бодовського. Частина козаків погодилася на пропозицію короля. Таких козаків стали називати реєстровими.

  У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років. У 1599 ним було організоване повстання українських невільників на турецькій галері , які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в одноіменній народній думі .

  Будучи обраний гетьманом, домігся від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.

Ливонський похід став дуже тяжким для козаків. Вони страждали від голоду й холоду, про що писав Кішка в листах до Я. Замойського. Козаки вимагали поліпшення свого становища, просили перевести їх в більш сприятливе для проживання місце, ніж околиці міст Ермеса та Рінгена. Кінчилось це тим, що вони забунтували, погрожуючи Кішці, як свідчить останній лист гетьмана від 18 січня 1602 року до Я. Замойського, побити його камінням[10]. 

А. Стороженко [9, 324] припускає, що можливо так і сталося. Проте більш ймовірно, що він загинув в битві під Феліном (нині м. Вільянді, Естонія). 

В Баркулабівському літописі знаходимо такий запис: «Там же того Самійла убито, а поховано у Києві». Можливо, як міркували П. Куліш [5, 77] та А. Стороженко [9], в збудованій Кішкою церкві Миколи Доброго. Такої ж думки дотримувався і український літературознавець М. Петров [8, 201]. Навесні 1603 року козацьке військо повернулося в Україну.

Такі факти біографії С. Кішки подають М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Стороженко, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, а також автори нещодавно опублікованого двохтомника «Історія українського козацтва» (К., 2006). 

Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, в тому ж році помер і був похований у Каневі. Та, слід зважати, що тоді б Кішці мало було бути близько 90 років, тому така версія вважається істориками недостовірною.



Іван Підкова

Іван Підкова вважається однією з найзагадковіших і найгероїчніших постатей в історії Українського козацтва. Дата народження, так само як і відомості про дитинство наразі залишаються невідомими.

Згідно з підписом під єдиним збереженим у польському альбомі початку XVII ст. портретом Підкови, він «був таким сильним, що не лише ламав підкови, а й таляри, а коли увіткнув таляр у дерев’яну стіну, то його треба було вирубувати. Узявши за заднє колесо, він зупинив повіз, запряжений шестериком коней. Дишель ламав об коліно. Узявши зубами бочівку меду, перекинув її через голову. Узявши в руки волячий ріг, пробив ним ворота». У 1577р. разом з отаманом Яковом Шахом Підкова на пропозицію молдавських бояр, невдоволених правлінням поставленого турками господаря Петра Кульгавого, пішов у Молдавію, де розбив військо господаря в кількох битвах і 29 грудня здобув Ясси. Підкову було проголошено господарем, але згодом турецько-волоська армія змусила козаків покинути Молдавію. У Немирові Підкову по-зрадницьки схопили слуги брацлавського воєводи Я. Збаразького (який перед цим висловлював активну підтримку Підкові). На вимогу турецького султана король Польщі Стефан Баторій наказав стратити козацького ватажка у Львові. Його було стято на площі Ринок 16 червня 1578 р. й поховано в Успенській церкві. Згодом козаки з почестями перевезли останки героя до Канева й поховали в монастирі під Чернечою горою над Дніпром. Діяльність Івана Підкови оспівана в козацьких думах, зокрема у поемі Т. Шевченка, творах румунських письменників. Пам’ятники І. Підкові споруджено у Львові (1982) і Черкасах (1987).

Одним із перших (1578 р.) розповів світові про Підкову італієць Алессандро Гваньїні з Верони, ротмістр польського війська, комендант Вітебська, в «Описі Європейської Сарматії»,що був виданий в Кракові латинською мовою і кілька разів перевиданий в різних країнах. Протягом тривалого часу твір Гваньїні був на Заході популярним джерелом інформації про Україну й козаків, а у ХVІІ-ХVІІІ ст. здобув великого успіху і в Україні.



За словами Гваньїні запорізький козак Іван Підкова, «як дехто вважав», був рідним братом загиблого в жорстокій боротьбі з турками молдавського господаря Івоні (1574 р.) Молдавська знать запропонувала Підкові трон господаря: надіслала листи київському воєводі К. Острозькому й барському старості, прохаючи надати Підкові допомогу лише до Дністра, де вони самі чекатимуть його з військом. У Барі до Підкови пристали шляхтич Копицький, який двадцять років жив і воював серед козаків, та молдаванин Чапа. Вони привели до Підкови гетьмана Шаха і 330 козаків, і з цими силами Підкова вирушив на Молдавію. Однак почувши, що проти них іде воєвода Петро з численним військом і гарматами, Підкова відійшов в Україну. Господар Петро й султан негайно звернулися до короля з протестом, і той наказав коронному гетьманові й місцевим магнатам схопити Підкову. Слуга коронного гетьмана Боболецький, маючи 3 роти війська, спробував це зробити, але Підкова з 50 козаками зайняв вигідну оборонну позицію на броді під Немировом, і поляки відступили. Підкова зі своїм загоном спокійно в'їхав до Немирова. Боболецький спробував діяти через підстаросту, але отримав відповідь: «Я не можу тобі його видати, але й не бороню його, візьми його собі, якщо хочеш». Тим часом до Підкови знову прийшли 600 запорожців Шаха (при цьому на Низу залишилося ще 400 козаків), і він здійснив повторну спробу здобути Молдавію. Коли Підкова прийшов до Сорок, «найперше чернь його привітала як пана». Битва під Яссами проти переважаючих військ турків і Петра Кульгавого, детально описана професійним вояком, може служити взірцем козацької тактичної майстерності. Воєвода поставив попереду свого війська 500 яничарів з гарматами й вогнепальною зброєю. Однак козаки, помітивши дим від запалених ґнотів, за командою впали на землю за мить перед турецьким залпом. Турки, подумавши, що ті побиті, кинулись на козаків. Але ті, підхопившись, одночасно вистрелили з рушниць, поклавши на місці 300 вершників. Решта кинулася врозтіч. Після цієї невдачі Петро Кульгавий втік до свого брата, волоського господаря, й попросив допомоги в Порти. Підкова ж, з ентузіазмом зустрінутий і підтриманий населенням, здійснив ряд енергійних кроків для налагодження внутрішнього життя держави, випустив усіх в’язнів. Тим часом, за наказом султана, Петро Кульгавий отримав значні підкріплення з Силістрії, Нікополя, Відіна. Коли турки й Петро підійшли до Ясс, молдавсько-козацьке військо виступило назустріч. Козацька розвідка, вислана Шахом, сповістила, що турки погнали перед військом череди худоби, «бажаючи піший люд стратувати худобою», а перед худобою турки вислали «гарцівників», що мали спровокувати противника на атаку. Натомість козаки висунули вперед стрільців з рушницями. Ті, ведучи безперервний вогонь, вистріляли «гарцівників», а потім вогнем змусили худобу повернути назад. Задум турків обернувся проти них самих. Використовуючи замішання в лавах ворогів, Підкова й Шах ударили з флангів і завдали Петрові нищівної поразки. Колишній господар ледве зміг утекти з поля бою. Однак Підкова не зміг скористатися з перемоги, бо проти нього вийшло велике семигородське військо. Забравши 14 гармат і «щонайкращі речі», Підкова повернувся в Україну. Однак у Немирові брацлавський воєвода Я. Збаразький запропонував Підкові поїхати до короля й пояснити ситуацію. Посередником виступив коронний гетьман (він мав королівський наказ за всяку ціну схопити Підкову), який і доставив Підкову до Варшави, на сейм. Король хотів стратити його негайно, але шляхта «дуже шкодувала того Підкову, як доброго мужа». Тим не менше, після сейму Підкову послали до в’язниці в Раві, а потім стратили у Львові на вимогу султана. Закінчуючи розповідь про Підкову, Алессандро Гваньїні підсумовує: «Це був завжди й зараз є дуже помічний і войовничий козацький народ проти всіх неприятелів коронних, литовських і руських, особливо проти турків і татар, які часто вдираючись на Україну з азійських степів, перед тим чинили великі шкоди, як про це пишуть усі хроніки. Але тепер ці войовничі молодці тим поганським бісурманам немало псують забаву, за що подякуймо Господові Богові».

Німець А. Мюллер, який служив королю Стефанові Баторію, також з симпатією описує козаків, згадує про демарші турків, які вимагали від Баторія страти Івана Підкови. «Цей Підкова, — пише Мюллер, — був видатний муж і володів незвичайною силою. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як розривають шматок паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам».



Страту Підкови Мюллер, з лояльності до короля, виправдовує вищими державними інтересами. Однак вона, як вказував агент тосканського герцога Ф. Талдуччі, «накликає ганьбу на польське королівство». Талдуччі зі слів довіреної особи детально описав мужню поведінку Івана Підкови перед стратою. У своїй реляції Талдуччі повідомляє й такі подробиці: «сам король у день страти раненько виїхав з міста під тим приводом, що вирушає на полювання і буде відсутнім два дні». Виїжджаючи, він наказав, щоб усі в фортеці були при повному озброєнні, в тому числі і його охорона, і щоб брами були замкнені. Король побоювався, що козаки спробують визволити свого вождя зброєю. Після від'їзду його величності, коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною Підкову привели на площу. Він не був зав’язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. При оголошенні смертного вироку стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, показуючи, що нітрохи не боїться смерті. Він поросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: «Панове поляки! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було в мене єдине бажання — бути їй опорою й захистом проти невірних, і діяти так, аби вони лишились у своїх краях і не переходили Дунай. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і Бог знає чому: особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я сподіваюся на Бога, що мине небагато часу, і він — продажний хан дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого невідомо окрім того, що я повинен вмерти, тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті-решт це для мене не має ніякого значення, одне запам’ятайте, що мине небагато часу, і те, що діється зараз зі мною, станеться і з вами, і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурман таке накаже»; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: «Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як і я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже, заслуговують не лише того, аби ніхто не завдавав їм образи, але й того, щоб їх нагородили за їх заслуги». Тоді ще додав: «І ще попрошу вас, оскільки ця безчесна людина /вказуючи на ката/ негідна торкатися мого тіла при житті, не дозволяйте йому доторкатися до нього і після смерті, лишивши це моїм людям, які перебувають тут лише для того, аби віддати мені цю останню послугу». Один з них підійшов до нього з великою шклянкою вина і подав шклянку, яку він взяв з радістю й надпив великим ковтком. Тоді звертаючись до того, від кого взяв шклянку, він, за звичаєм його батьківщини, сказав, що п'є за його здоров’я і всіх його товаришів. Після цього він знову перейшовся туди і назад і пішов до місця страти. Побачивши жмут соломи, на яку він мав стати колінами, голосно мовив: «О господи, невже я негідний схилити коліна на щось благородніше?» — повернувся до своїх людей і сказав: «Підіть до моїх речей і принесіть мені килимок, який в мене ще залишився». Це негайно виконали. Тоді він схилив коліна, прочитав молитву й перехрестився за руським звичаєм, бо він був цієї віри, й закрив очі, чекаючи смертельного удару. Але оскільки кат не завдавав удару, він повернувся і спитав у нього: «Що ж ти?». На це кат відповів: «Твоя милість, потрібно закотити одяг, аби не заважав він удару». Почувши це, він сказав: «Дуже добре». Він сам розправив свій одяг як належало, сказавши кату, аби робив свою справу, і, здавшися господу, прийняв смертельний удар з великим спокоєм. Один з присутніх, що знаходився там, як гадають, саме для того, щоб показати, що вирок виконано, взяв його голову і тричі показав її народу.

В цю мить виявилося й велике народне співчуття, і настільки сильне ремство, що можна було побоюватися повстання… У присутніх людей з народу покотилися сльози, особливо у багатьох з тих воїнів, які прибули сюди, очевидно лише заради нього. Гайдуки, чекаючи будь-чого, стояли з аркебузами напоготові… Відомо, що ця подія викликала в народові велике невдоволення". Після страти люди взяли його тіло, пришили до нього голову, поклали останки в зелену труну, яку він сам собі приготував, і віднесли в Успенську церкву. Очевидно, оплакуючи козацького гетьмана, багато українців Львова вперше відчули всю спорідненість з козаками, а зі слів Івана Підкови зрозуміли, кого він захищав і проти кого воював. Так трагічна історія славного гетьмана Івана Підкови вперше знову поєднала галичан з наддніпрянцями.

Драматичну історію Івана Підкови детально відбито також у реляціях з Варшави папських нунціїв Лаурео й Калігарі. Останній, зокрема, пише, що ця страта, вчинена Стефаном Баторієм на догоду туркам, «справила на всіх погане враження"[9]. Івана Підкову часто згадують і пізніші західноєвропейські історики серед козацьких полководців і гетьманів, уславлений у війнах проти турків, татар і Польщі. Діяльність Івана Підкови була однією з найгероїчніших сторінок боротьби українського козацтва проти турецько-татарського поневолення. Водночас вона виразно засвідчила, що козацтво, активно діючи на міжнародній арені, починало усвідомлювати себе самостійною силою, непідвладною польському королеві, шукало шляхи для створення власної незалежної держави.

Додатки

Портрет Самійла Кішки, бл. 1600 р, автор невідомий

Печатка Самійла Кішки , бл. XVI-XVII століття

c:\users\viktor\appdata\local\microsoft\windows\inetcachecontent.word\pidkova.jpg

Іван Підкова, бл. XVI століття



Пам’ятник Івану Підкові в м. Канів, де козак знайшов свій останній спочинок.

Список літератури

  1. Йоган-Йоахім Мюллер з Зоммерфельда у Сілезії. Історична дисертація про козаків-Лейпциг, друкарня Крюгера, 1684 (переклад з латини Ю.Мицика та М. Кулінського)



  1. Борисенко В.Й. Україна козацька. — К., 1993.



  1. Г. Л. де Боплан. Опис України. Пер. з фр. Я. І. Кравця. Львів, 1990



  1. Режим доступу: http://www.ridnavira.org/index.php/liudy-osobystosti/402-litsari-viskovi-oborontsi-vitchizni/723-istorychni-vytoky-ukrainskoho-lytsarstva (дата звернення- 20 грудня 2015)



  1. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків- К., 1991



  1. Лествица. Преподобного отца нашего Иоанна игумена горы Синайской. — Изд. 2-е. — К.: Типография Киево-Печерской лавры, 2001.



  1. Преподобного Отця Макарія Канівського Труд .Києво-Могилянська академія, 1712.



  1. Попов И. Идея обожения в древневосточной церкви // Вопросы философии и психологии. — 1909. — Кн. 97 (11).



  1. Стороженко А.В. Стефан Баторий и днепровские козаки. – К., 1904



  1. Голобуцький П. Гетьман Самійло Кішка на тлі історичних пам’яток та у світлі української історіографії ХІХ-ХХ століть- Журнал ''Воєнна історія №4'. Режим доступу: http://warhistory.ukrlife.org/4_08_7.html (дата звернення- 9 листопада 2014)


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconКомунальний заклад
Розвиток критичного мислення та формування моральних цінностей особистості на уроках світової літератури
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconКонкурсна робота на кращий проект моделі навчального закладу Зміст
Формування моральних цінностей через вивчення педагогічної спадщини В. О. Сухомлинського
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconПрограма всеукраїнської науково-практичної конференції
«Формування духовно-моральних цінностей особистості в умовах реалізації нової моделі школи екологічної культури»
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconКозацькому роду – нема переводу Мета
Мета: Донести до дітей поняття козацької етики та моралі, виховувати повагу до народних традицій, моральних цінностей та правової...
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconЛітературні диктанти Зарубіжної літератури 7 клас до розділу «Дружба І кохання»
Творчий педагог допоможе дитині виявити захоплюючий світ книги, розширить уяву школяра, розвине самостійність мислення, дасть визначити...
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconМета: допомогти осягнути глибинну сутність твору з поставленими у ньому вічними проблемами людства та двома системами моральних цінностей, давши характеристику героям роману, спонукати до філософських роздумів, визначаючи проблематику
Розвивати усне мовлення, логічне мислення, спостережливість. Виховувати гуманність, активну життєву позицію
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconТема. Булат Шалвович Окуджава. «До побачення, хлопчики…» та інші. Зображення трагедії Другої світової війни з різних боків Європи
Та аналізу художнього тексту, визначати актуальні проблеми й художні особливості твору; висловлювати власне ставлення до зображених...
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconЗарубіжна література як загальноосвітній предмет гуманітарного циклу посіла важливе місце у процесі навчання І формування справжніх моральних цінностей
Успіх викладання цього предмета залежить як від особистості вчителя так І від методів, прийомів, якими він володіє та вміє вільно...
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconСвітова література як загальноосвітній предмет гуманітарного циклу посіла важливе місце у процесі навчання І формування справжніх моральних цінностей
Успіх викладання цього предмета залежить як від особистості вчителя так І від методів, прийомів, якими він володіє та вміє вільно...
Національна гідність як пріоритет системи моральних цінностей козацтва iconСловник економіко – політологічної термінології 2016 Леонід Кусик
Економічна теорія – основа політики, a основою суспільства залишаються політика та мораль наша колективна воля та інші приватні системи...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка