Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург



Скачати 212,93 Kb.
Дата конвертації30.05.2017
Розмір212,93 Kb.

Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто»



Видатний радянський письменник і публіцист Ілля Григорович Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької організації. Немало жив письменник в еміграції —- у Франції, Іспанії, Німеччині, США, багатьох інщих країнах світу, які потім описав у своїх романах, нарисах, мемуарах.

Був письменник відразу ж після Великої Жовтневої соціалістичної ре­волюції і в наших краях. Згадки про це зустрічаємо в мемуарах письменника і в першому його романі «Хуліо Хуреніто», написаному в 1921 році.

Згодом про роман «Хуліо Хуреніто» пись­менник писав, що він любить свою книгу, що без неї не зміг би написати в майбутньому «Падіння Парижа». I справді, «Хуліо Хуреніто» передбачав фашизм, боровся проти расизму і націоналізму, невігластва, мілітаризму.

Наче якась братія скоморохів мандрують мексіканець Хуліо Хуреніто, француз мос'є Деле, німець Карл Шмідт, американець містер Куль, росіянин Олексій Тишин, італієць Ерколе Вамбучі, негр Айша, сам автор Ілля Еренбург та інші герої роману в дні миру, війни і революції по Парижу, Мексиці, Риму, Сенегалу, Кінешмі, Москві та інших містах і краях, роздумують інколи наївно, інколи муд­ро-парадоксально й пророчо над явищами і подіями, які відбувалися навкруги.

Немає потреби переказувати увесь роман, оскільки кожен може прочитати його. Зупинимо увагу читачів лише на тих місцях книги, до мова йде про наш край. Роман «Хуліо Хурені­то», тридцятий розділ.

Починається він так:

«Сяк-так доїхавши до Єлисаветграда, ми гарно виспалися і ранком вирішили піти оглянути варті уваги місця міста, в який доля привела нас, як у землю обітованну». Далі розповідається про пригоди Хуліо Хуреніто і його компанії в тимчасово захопленому білогвардійцями Єлисаветграді. Втім, не тільки білогвардійцями. Впродовж трьох місяців, які (згідно з романом) його персонажі пробули у Єлисаветграді, тут змінилося одинадцять урядів. I тому потрібно було виходити на вулиці, іронічно пише письмен­ник, з різноманітними посвідченнями особи, аби не мати неприємностей з тим чи іншим патрулем...

Більше семи сторінок припадає на опис Єлисаветградського періоду «діяльності» Хуліо Ху­реніто та його друзів. «Маленьке, але миле місто», навколишні містечка і села тероризували десятки різноманітних банд, у сутичках, що виникали одна за одною, гинуло багато людей.

Без прикрас, суворо, реалістично змальовує письменник наш край в роки громадянської вій­ни, коли у кровопролитній класовій боротьбі утверджувалася Радянська влада. Хуліо Хуреніто і його друзі після всього пережитого вирішили втекти з Єлисаветграда до червоних. «Вийнявши з-під підкладки піджака старі, але шановані радянські посвідки, — пи­ше автор, — ми благо­получно пройшли через дев'ять особливих відділів і рушили в Москву». Так завершилася єлисаветградська історія персонажів, народжених художньою уявою письменника.

В.Сандул


краєзнавець.
«Комсомольська правда» - 1986.- 6 листопада.
Єлисаветградські зустрічі Добролюбова
Спекотливого літнього дня 1861 року на Биковій вулиці у Єлисаветграді зупинилася змилена тройка. 3 гус­то вкритого сірим пилом диліжанса сплигнув сухорлявий чоловік у модному іноземному костюмі і швидким кроком рушив до поштової станції. Про щось стиха погомонівши з чинов­ником, приїжджий вийшов на вулицю і попрямував до фортеці.

Ні служителі поштової станції, ні перехожі, які траплялися назустріч, і подумати не могли, що вулицями їхнього міста йде відомий у літературних колах російський критик, один із редакторів журналу «Современник», революційний демократ Микола Олександрович Добролюбов. Той самий Добролюбов, до якого з глибокою шаною ставилися на Україні, як до великого поборника дружби й братерства російського й українського народів. Це він був автором видрукованої у «Современнике» рецензії на Шевченків кобзар. Він, разом з Чернишевським підняв голос на захист української демократичної культури, возвеличив геніального сина українського народу.

Організатором і розпорядником недільної школи при офіцерському кавалерійському училищі був штабс – капітан Микола Дементійович Новіцький – діяч революційно – демократичного руху в Росії. Свого часу він закінчив військову академію генерального штабу у Петербурзі. У столиці він познайомився і здружився з Чернишевським, Шевченком, а особливі стосунки у нього склалися з Добролюбовим. Чернишевський називав Миколу Дементійовича близьким товаришем Добролюбова. Про прогресивність поглядів Новицького, його мужність і незалежність дій свідчить хоч би те, що він брав найактивнішу участь у звільнені з кріпацтва родичів Тараса Шевченка, для чого виїздив у Кирилівку, де вів переговори з поміщиком В. Фліорковським. Новицький листувався з Кобзарем, залишив теплі спогади про поета.

Чим була викликана перерва у відносинах друзів? Як зідомо,

М. О. Добролюбов тяжко хворів і в травні 1360 року виїхав на лікування до Франції і Італії. Однак залишатися за межами батьківщини у такий час він не міг — у Росії настав кульмінаційний період першої революційної ситуації. Заворушилося селянство, революційні демократи на чолі з Чернишевським і Герценом докладали зусиль для створення з роздрібнених гуртків і груп єдиної організації, Добролюбов рветься додому. І в липні 1361 року Микола Олександрович прибуває з Італії до Одеси. Не гаючи часу, лише листа Чернишевському. А в ньому запитує, кого із знайомих можна у цих краях відшукати? Добролю­бов намагається налагодити зв'язки на периферії. Він, звичайно, не міг не згадати про Новицького. Тим більше, добре знав, що в кавалерійській школі Єлисазатграда, де працює його друг, добре поставлена революційна пропаганда. Ось чому, коли три тижні по тому він терміново, за викликом Чернишевського, виїздить до Петербурга, шлях його проліг через Єлисаветград. Точну дату прибуття Добролюбова у наше місто встановити не вдалося, Розрахунки показують, що це було між 29 і 31 липня 1061 року,

Отже, Добролюбов приїхав до Єлисаветграда. Невідомо, чи довго тривав би його візит, якби не прикрі обставини — Миколи Дементійовича не виявилося вдома. Де перебував він у цей час — важно сказати. Напевно мож­на стверджувати лише одне — Новицького у місті не було. Про це свідчать рядки, написані рукою Добролюбо­ва і залишені на квартирі штабс - капітана: «Дуже, дуже хотів побачитися з Вами. Мабуть, і почекав би, та Ваші кажуть, що не можуть навіть приблизно визначити час Вашого повернення. При такому становищі чекати не можу, тим більше, що поспішаю на допомогу «Современ­нику». Відпочивши з дороги у родині Новицького, Мико­ла Олександрович відправився в дорогу. ... Через чотиря місяці після описаних подій зупинилося полум'яне серце М. О. Добролюбова.
«Кіровоградська правда». – 1981.- 20 жовтня.


…Концерт, озвученный помпезно,

Уже прошел. Успеху рад.

Буян в Елисаветград

Зовет приехать нас любезно.

Дитинство і юність Арсенія Олександровича Тарковського, проведені в Єлисаветграді, сформували творчу особистість поета, постійно живили його натхнення На схилі життя в од­ному з інтерв'ю Арсеній Тарковський визнав, що одне з найсильніших дитячих потрясінь він пе­режив тоді, коли його, шестирічного хлопчика, батьки взяли на вечір знаменитих російських поетів Ігоря Сєвєряніна та Федора Сологуба. І подумалось: а що, коли ця подія має і зворотний зв'язок, тобто відвідини Єлисаветграда, даний у ньому «поезоконцерт» чимось запам'ятались і відгукнулись у творчості хоча б Ігоря Сєвєряніна? Залишалось тільки переглянути доступну на сьогодні твор­чу спадщину короля по­етів. Тим паче, що дослідники творчості відзначають точний автобіографізм його віршів.Мабуть, у жодного з російських поетів вірші та біографія так не перепліталися і так не доповнювали одне одного, як у Сєвєряніна.

Можна досить детально і точно відтворити життя поета, користуючись тільки його віршами. І дійсно, знайомство з ав-тобіографічним романом у віршах «Колокола собора чувств", написаному 1923 року і вперше виданому в Тарту через два роки перевершило всі наші сподівання.

Нагадуємо, що Ігор Сєвєрянін: основоположник нового жанру естрадного мистецтва — авторського читання віршів, так званих "поезоконцертів".

Третий путь поез — саме так у віршованому романі автор називає свої поетичні виступи в Україні. Третий путь поез у Єлисзветграді,одного із найяскравішнх представників «срібного віку», російської поезії. Отже,"Колокола собора чувств" /ч.З, гл.5/ Ігоря Сєвєряніна:

Собрав знакомым всем приветы

И запечатав их в конверты,

Мы в городе Елисаветы

Даем впервые свой концерт.

Успех повсюду неиз­менен,

И может быть когда - нибудь

В твою страну, това­рищ Ленин,

Вернемся мы успех вернуть.

Давно красавицами славен

Елисаветы первой град.

Мужчина каждый обезглавлен

Сердцами их, как го­ворят.

Брюнетки, рослые, смуглянки

С белками синими слегка —

Вас, южные израиль­тянки,

Я узнаю издалека;

И здесь по городу мы ездим,

И здесь осмотрен го­род весь

И здесь, как и везде, мы звездим,

И здесь, как там, и там, как здесь.

И здесь настроен я амурно.

Влюбляясь в Сонку день за днем.

Вдруг на концерте Со­нке дурно

Внезапно стало. Мы ведем

Ее поспешно за кулисы

К ней вызвав зкстренно врача:

Трепещем мы за жизнь курсистки...

рука ее так горяча...

Уложенная на диване,

Она без чувств. Буян, в кармане

Сжимая четвертной билет

И постарев, на пару лет,

В волненьи носится от лестниц

По коридорам и фойе.

Где девы продают "кайе"

И лимонад, и на пре­лестниц

Не смотрит. Он несет­ся вскачь

И восклицает: "Кто здесь врач?"

Но вот уже и доктор найден

И начинается осмотр.

Врач улыбается. Он бодр

И ей питье из виноградин

Вливает в рот. Мы ей пальто

Надев, ведем ее в ав­то.

Врач диагнозит, даже бровью

Не поведя: "Немного жар.

Обычный случай мало­кровья".

И деньги, как в резер­вуар,

В карман кладя: «Оревуар» —

С улыбкою сквозь зубы цедит...

Р.5. Буян — псевдонім поета, співробітника кримських газет Сидорова Володимира Івановича

Сонка — під цим іменем приховується кохана поета Софія


Сергіївна Шемардіна, яка брала участь в його концертах під псевдонімом Есклармонда Орлеанська. Хвороба, яка спіткала Сонку в Єлисаветграді, виявилась надто поважною. Після повернення в Пітер та перебування у лікарні Сонка щиросердно зізналась Сєвєряніну, що вагітна і чекає дитину від... Маяковського.

В.Босько

Науковий співробітник

картинної галереї
«Вечірня газета» - 1992. – 29 травня.

Поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, музичний критик, громадський діяч, і все це одна особа — видатний польський письменник, лауреат Міжнародної премії «За зміц-нення миру між народами», кавалер радянського ордена Дружби народів. Його ще за життя цілком заслужено називали класиком.

Дитинство і юність Ярослава Івашкевича минуло на Україні, де він сформувався як громадянин і як майстер слова. Народився 20 лютого 1894 року в селі Кальник Іллінецького району Вінницької області в родині бухгалтера місцевого цукрового заводу. У домі Івашкевичів любили і знали літературу і музику, Після смерті батька у 1902 році мати відвезла хлопця на початкове навчання до Варшави. Але через два року знову вірядила його на Україну. Поселились у Єлисаветграді, поруч з родиною Шимановських

Ярослав учився у перших класах Єлисаветградсьї гімназії (1904—1509 рр.). Після закінчення шести класів мати за ре- комендацією родичів, відправила Ярослава до Києва, де він закінчував четверту чоловічу гімназію. У Києві Я. Івашкевич

зустрів дві революції та громадянську війну, пережив численні окупації, голод.

Восени 1918 року він «назавжди залишив Київ і приїхав до Варшави з невеличким згортком білизни і великим чемоданом книг, нот і рукописів. Там вже мешкав і Кароль Шимановський, який прибув з Єлисаветграда. Він і був одним з перших читачів рукописів молодого поета, вказавши на «внутрішню музикаль-ність» віршів. Івашкевич працював домашнім учителем у за- можних сім'ях, був гувернером, У двадцатих роках обіймав престижну посаду в Міністерстві закордонних справ Польщі, побував у багатьох країнах світу.

На початку 30-х років Ярослав Івашкевич стає відомим пись-менником, обіймав різні редакторські посади, протягом двад­цати років очолював правління Спілки польських письменників, обирався депутатом Сейму, членом Всесвітньої Ради Миру. Ху-дожня творчість повоєнних років свідчить про новий могутній розквіт письменницького таланту.

Тільки на початку 50-х років йому "вдалося приїхати, до столиці України, яка ще перебувала в руїнах і згарищах. Вдруге побував на рідній Україні у 1958 р. Тоді він згадував: «Екскурсія по просторах України принесла мені немало переживань, лиши­ла в пам'яті сильні враження та глибокі зворушення. Це ж земля, де я народився, — сказав я друзям, — земля, яка мене формувала. Адже я виїхав з Києва, маючи 24 роки, вже цілком зрілою людиною, на Україні я дозрів як письменник. Я вдячний тим рокам, місту Києву і тій землі, що мене сформувала»,

Без перебільшення скажемо, що формувала Ярослава Івашке-вича і єлисаветградська земля. Втретє письменник приїздив. у вересні 1974 року. У рік свого 80-річчя. і востаннє був навесні 1977 р. під час Днів польської літератури на Україні,

Я. Івашкевич був надзвичайно схвильований тією поїздкою, бо мав численні зворушливі зустрічі із земляками, шануваль-никами його творчості. Не переставав захоплюватися українсь- кими краєвидами.

— Жалкую, що не маю змоги відвідувати колишній Єлисавет-град, — з якоюсь гіркотою на душі говорив Я. Івашкевич, адже там я залишив частку свого дитячого серця, там почина-лися мої гімназичні роки. А ще хотілося побувати у Тимошівці на Черкащині, де я протягом десяти років (1903—1913) не раз гостював у родині Шимановських..

Покидаючи у квітні 1977 р. Україну, Київ, Ярослав Івашкевич прощався з рідними місцями, ніби відчуваючи, що більше їх не побачить. Через три роки, 2 березня 1980 р, він помер,

Сьогодні ім'я Ярослава Івашкевича відоме всьому світові. Тож обласній організації Українського товариства охорони пам'яток історії і культури варто подумати над увічненням його пам'яті на Кіровоградщині. Можливо, одну з вулиць обласного центру назвати його ім'ям, а на будинку колишньої єлисаветградської гімназії відкрити меморіальну дошку,

В. САНДУЛ,

краєзнавець.

«Кіровоградська правда».- 1989. – 17 вересня.



Народний письменник Білорусі Василь Биков увійшов до світу літератури разом із тими митцями, які творили пісню світового мистецтва на честь Людини, Добра і Справедливості. Його талант щиро шанується багатьма українськими читачами.

Народився майбутній письменник у с. Бички Ушацького району Вітебської області в селянській родині. Дитинство та юнацькі, передвоєнні, роки були нелегкими: «і взуття немає, і одягнути нічого». Після закінчення школи В. Биков вступив на скульптурне відділення Вітебського художнього училища. Проте через декілька місяців від початку його навчання омріяній справі було відмінено стипендії й спеціальною постановою введено плату за навчання. Випадкові заробітки студента були надто мізерними, аби він мав змогу продовжувати навчатися. Довелось повернутися в село. Та невдовзі В.Биков знов їде до Вітебська, де набуває професії бетоняра-арматурника. Перші кроки його трудового самостійного життя пов'язані саме з Україною, з м. Шосткою, куди він приїхав напередодні війни.

Велика Вітчизняна обпекла Бикова, як і весь народ, гострим болем. Упродовж липня-серпня 1942 року сімнадцятирічний юнак, повністю відрізаний від рідної Білорусі, разом із місцевим населениям працював на оборонних роботах, зокрема копав протитанкові рови. Потім його мобілізували і направили на навчання в Саратовське піхотне училище. На фронт потрапив восени 1943 року. Брав участь у боях за визволення Саратова, Воронежа, Сталінграда. У січні 1944 року В. Биков повернувся в Укрїну. Разом із бійцями Другого Українського фронту лейтенант Биков на засніжених по­лях Кіровоградщини мужньо відбивав танкові атаки. Саме там, у селі Велика Северинка, на обеліску над братською могилою назавжди викарбувано ім'я Василя Бикова, який начебто тут загинув смертю хоробрих. Однак це "місце постійної прописки" і похоронка, надіслана його матері, на щастя, були помилковими. Адже тяжко поранений командир взводу 399-го стрілецького полку встиг виповзти з хати, яку через декілька хвилин знесли німецькі танки. Та все ж Василь Биков вважався загиблим, і довідка з архіву про його смерть і нині зберігається в Центральному музеї Армії в Москві.

Василь Биков вижив не тільки тоді, а й далі продовжував свій бойовий шлях країнами Європи: Румунії, Угорщини, Австрії до самої перемоги. Лише через десять років після служби в діючій армії України, Білорусі та Далекого Сходу його звільнили з армії. Восени 1955 року В,Биков розпочав письменницьку діяльність кореспондентом "Гродненской правды", де спочатку писав нариси та фейлетони. У 1956 році з'явились в республіканській пресі й перші оповідання. Мабуть, в його серці довгі роки жила творча пристрасть, якій достатньо було лише рішучого поштовху. Бо сам письменник відліковує свою літературну долю від 1951 року, коли під час перебування на Курилах написав опові­дання "Смерть людини" й "Обозник". А оповідання "В той день" та "В першім бою" побачили світ ще раніше, у 1949-му: і знов у тій самій "Гродненс­кой правде"; тільки тоді ще Биков був нікому не відомий.

Як початкуючий письменник і літературний критик Василь Биков взяв свого героя з важкого повоєнного десятиліття. Обтяжений досвідом війни, він поступово входить у літературний світ. Творчий процес, розпочатий у 50—60-х роках, Биков присвячує Великій Вітчизняній війні. За зразок творів про воєнні лихоліття митець взяв для себе перші публікації Г.Бакла­нова. Саме вони надихнули його на розповіді про подвиги воєнних і мирних днів.

Ціла низка оповідань — "Смерть людини" (1951), "Утрата", "Вночі" (1956), "Щастя", "На озері" (1957), "Фруза", "Троє" (1958), "Коли хочеться жити", "В лиху годину" (1959) — про війну, мирне, повоєнне життя міста й села. Вони позначені нелегким пошуком у виборі жанру, теми і часу оповіді. Поступово в творах письменника з'являються гострі драматичні зіткнення характерів, боротьба героїв стає багатоплановою, а теми і сюжета — філософськи насиченими.

Уже в першій повісті "Журавлиний крик" (1960) В. Биков стає на шлях художнього аналізу людських доль, їхнього закономірного підсумку, місця у суспільному житті. Ця повість відкрила йому шлях до сердець мільйонів читачів і, особливо, молоді повоєнного покоління.

Наступна повість "Третя ракета" (1962) принесла В. Бикову славу і була не тільки інсценізована, а й екранізована, і до того ж ще й удостоєна Державної премії Білоруської РСР імені Якуба Коласа. Її головні персонажі — бійці гарматної обслуги — проходять випробування страхом, зазнають неймовірних фізичних страждань; вони сповнені високих почуттів в ім'я виконання обов'язку перед іншими людьми. Автор намагається не просто з'ясувати "хто є хто", а й показати "моральний двобій" героїв своєї повісті.

У ній вперше змальовано прекрасний жіночий образ, який також присутній в наступній повісті — "Альпійська балада"(1964). В цьому творі самовіддане й зворушливе кохання між солдатом-білорусом і дівчиною-італійкою стає основою роздумів письменника про життя людей на війні. У першій і останній "баладі" лірична струна звучить як "натхненна поема", "як симфонія на честь великого чуда...". Велике чудо — це кохання люди­ни, яке випробовується письменником нарівні з іншими людськими якостями у суворих обставинах війни, а сама "Альпійська балада" — гімн цьому коханню.

Протягом наступних років В,Биков пише повісті "Пастка" (1964) та "Атака з ходу", де знову занурюється у фронтовий побут й намагається глибше зрозуміти простого солдата, який опинився в пеклі життя. У "Пастці" — це пекло фашистського полону, а в "Атаці з ходу" — пекло бою.

У цей час з-під пера митця виходить роман "Мертвим не болить" (1965), який певною мірою є автобіографічним, бо в ньому зображено трагічні бої під Кіровоградом і відтворено переживания самого автора — безпосереднього учасника тих подій. Це трагічно-правдивий твір, в якому не тільки змальовано героїчну самовідданість, бойову звитягу, а й показано підлість, бездушність, кар'єризм. Роман довгий час замовчувався або

шельмувався. Путівку в життя йому дав у 1966 р.

О. Твардовський, головний редактор славнозвісного у ті часи журналу "Новий мир". "Мертвим не бо­лить" — зразок безкомпромісної биковської мужності, бо вірність правді у тодішніх умовах могла дорівнювати тільки їй.

Березівка, що за якихось п'ять кілометрів на північ від Олександрії, відрізняється від багатьох сусідніх сіл чистими заасфальтованими вулицями, охайними оселями та оригінальної архітектури службовими приміщеннями. Тут в самісінькому центрі стоїть церква — витвір зодчих позаминулого століття. Вона діюча, хоч відкрили її порівняно й недавно: до цього в ній був склад господарства. Відтворено поки що лише частину церкви. Там отець Віктор і править службу. Ця старовинна церква має стати гордістю всієї області. Адже тут , за легендою, мав вінчатися видатний російський поет Афанасій Фет. Свій край у Березівці дуже люблять, а про перебування тут Афанасія Фета у Бржеських і про його роман з Марією Лазич знає і може розповісти в селі майже кожний мешканець.

А весілля Афанасія Фета та Марії Лазич дійсно намічалося. У всякому разі, його чекала Марія, високоосвічена дівчина, талановитий музикант, грою якої захоплювався сам Ференц Ліст, що гастролював тоді в нашому краї. Бона була пристрасною шанувальницею поезії Фета і покохала його самого до безтями. А не любити його поезію було неможливо. Гарним був і сам офіцер, який спочатку теж спалахнув коханням до чарівної дівчини з порядного дому, та коли справа дійшла до логічного завершення стосунків, тобто до шлюбу, поет відчув, що полум'я кохання згасає і потрібно «розрубати цей гордіїв вузол, який все більше затягується», — так називав він любовну ситуацію в листах до свого дру­га Борисова, мотивуючи ще й тим не-можливість шлюбу, що вони обоє небагаті. Розв'язка була трагічною: Марія не­нароком чи навмисно спалила себе. По­мирала вона у страшних муках. Говори­ли, що з її боку це було самогубство че­рез «ощадливість» Фета. Так це було чи ні — точно не визначено, хоч це питания досліджується десятками краєзнавців України й Росії, в тому числі і Володимиром Панченком, а раніше Миколою Смоленчуком. Відомо лише, що Фет усе життя у віршах повертався до образу цієї дівчини.

Тонкощі почуття Афана­сія Фета досліджують літературознавці, але не стоять осторонь і старожили Бе­резівки, вони «доповнюють» науковців такими «уточнениями», що постаті видатного поета, Марії Лазич, та й колишній маєток Бржеських, не кажучи вже про церкву, огорнулися міфами.

Микола Цибульський

«Народне слово».- 2000.- 25 вересня.

«Дорогі діти!

Дякую вам за хорошого листа. Не гнівайтеся, будь ласка, що відповідаю вам зі значним запізненням. Бу­ли в мене різні складні справи

та далекі поїдки.

Відомості про участь Аркадія Голікова (А. П. Гай­дара) в боях за ваше місто взято з його послужного списку, який, зберігається в Центральному Державно­му архіві Радянської Армії, —пише Тімур Гайдар. — У цьому документі говорить­ся: «Участь в боях — на Україні проти Григор'єва в боях під Крюково, Кременчуком, Олександрійськом з 1919 року травня 5 по червень 25—19 р.»

Безумовно, мова йде саме про місто Олександрію. Але батько чи писар зробили помилку в назві міста.

Тімур Гайдар».
М.Івашків
«Ленінський прапор».- 1986.- 9 грудня.


(за матеріалами досліджень краєзнавця Ф.М.Плотніра)

Закинула доля опального поета і в наші краї.

«Коли з Кишинева волелюбний Пушкін перебрався до Одеси, то стосунки його з правителем Новоросії графом М.С.Воронцовим були напруженими і особливо загострилися навесні 1824 року. Довідавшись про епіграму Пушкіна, Воронцов надсилає клопотання у вищі урядові інстанції про нове місце заслання поета. А тим часом видає наказ, в якому вказується, що Пушкін має відправитись до міст Херсон, Єлисаветград, Олександрія з метою дослідити

« в каких местах саранча возродилась, и в каком количестве, и какие учинены распоряжения к истреблению оной и какие средства к тому употребляются».

23 травня Пушкін вирушає у це принизливе відрядження. Прямуючи на Єлисаветград, 25 травня поет зупинився для зміни коней у Сасівці, що за 20 верств від Єлисаветграда. Зустрівши тут знайомих, Пушкін на деякий час залишається в Сасівці, відзначає тут своє 25 – річчя. На цьому він закінчує своє відрядження, так і не доїхавши до Олександрійського повіту.

А тим часом вже в столиці прийнято рішення про нове місце заслання поета. В останній день липня 1824 року Пушкін у супроводі дядька Микити Козлова відбув з Одеси на Миколаїв і долі по вказаному Вороновим маршруту. У нашій місцевості в його екіпажі міняли коней на кінно - поштових станціях і Єлисавеграді, Аджамці, Петриківці, Олександрії. Хоча Петриківка ще в 1822 році була перейменована на Нову Прагу, та в рукописі маршруту вона була названа по старому.

Під час проїзду Пушкіна на тодішній західній околиці Петриківки, біля скелястих виступів на березі річки Бешки, знаходилася місцева кінно – поштова станція. Ще й досі цю місцину сторожили називають «пошта».

Отже Нова Прага має конкретне «пушкінське» місце та, безперечно, відомий шлях проїзду селищем центральною вулицею».

(Ф.Плотнір «Петриківські бувальщини»)





Буревісник на Кіровоградщині
Чимало сторінок життя О.М. Горького, пов’язано з Україною, з Кіровоградщиною. Він мав тісні дружні зв’язки з простими робочими людьми та багатьма відомими діячами літератури і мистецтва – нашими земляками.

Зв’язки ці почалися ще в юнацькі роки, коли 29 квітня 1891 року письмоводитель присяжного повіреного в Нижньому Новгороді Олексій Пєшков, пішов мандрувати по містах і селах України.

У червні – липні 1891 року 23 – річний Олексій Пєшков проходив степами Кіровоградщини, коли йшов з Кременчука до Миколаєва. Зупинився майбутній письменник у с. Новій Празі, де познайомився із земським лікарем Порфирієм Востриковим. Ночував у колишній кузні. В оповіданні «пройдисвіт» М.Горький згадує Нову Прагу.
В.Сандул

член обласного

літературного об'єднання
«Молодий комунар».- 1978. – 28 березня
Тут був Буревісник

«- Я міщанин, - сказав Сергійко.- З міста Углича…



  • А я з Павлиша, - задумливо повідомила Мальва».

Це Максим Горький. Його оповідання «Мальва». Але ж звідки в ньому Павлиш? І про який Павлиш мова?

Наш. бо іншого Павлиша немає. Виходить горьківська героїня – наша землячка. І сам Горький, імовірно, бував в наших краях. Адже майже сто років тому він пройшов шлях з Кременчука до Миколаєва, і обминути Павлиш дуже важкою

А ось ще одне оповідання Горького – «Пройдисвіт». У ньому згадується село Нова Прага. І знову ж таки наша, бо іншої Нової Праги на карті України немає.

У Новій Празі нам довелося зустрітися із двома дочками колишнього земського лікаря Порфирія Вострікова. Про Олексія Пєшкова розповідав їм він, про прототипів його героїв.

Якось, пригадували доньки Вострікова , розкрив батько книжку і прочитав: «та воно правильно, що для покійників землі скрізь уволю… для живих би треба, - сумно сказав один хохол».


  • А знаєте, - сказав він, - про якого хохла мова? Про нашого, ново празького.

Г.Комлєв


А.Кохан
«Кіровоградська правда», - 1989, - 8 вересня.
Каталог: Files -> downloads
downloads -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
downloads -> Для вчителів зарубіжної літератури
downloads -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
downloads -> Талант людини це божий дар
downloads -> Василь Стус постать,що єднає
downloads -> Антон павлович чехов
downloads -> Остап Вишня. Трагічна доля українського гумориста. Моя автобіографія
downloads -> Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconДіяльності Хуліо Хуреніто та його друзів. Майже сім сторінок роману припадає на опис Єлисаветградського періоду
Майже сім сторінок роману припадає на опис Єлисаветградського періоду діяльності Хуліо Хуреніто та його друзів
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconКомунальна бюджетна установа „централізована бібліотечна система м. Чернівців” методико – бібліографічний відділ письменник,публіцист, перекладач”
П35 Письменник, публіцист, перекладач: методично – бібліографічні матеріали до 145-річчя від дня народження Осипа Маковея. – Чернівці:...
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconКрай наш хустщина
Хустщина — чудовий край нашої землі. Чарують своєю красою долини Тиси, Ріки, мовчазні верши­ни гір, зелені полонини, швидкоплинні...
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconПідготував викладач яготинського цпто остапенко л.І. Урок о. Де бальзак – видатний французький письменник, зачинатель соціально-психологічного роману. „Людська комедія”
Урок о. Де бальзак – видатний французький письменник, зачинатель соціально-психологічного роману. „Людська комедія” – самобутній...
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconУкраїна Величний, рідний наш Полтавський край
В області 25 районів
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconТарас Григорович Шевченко
Який видатний російський поет народився в один рік з Шевченком?
Наш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург iconУрок екологічного спрямування за технологією 3 по 30 хвилин. Тема: О. П. Довженко. " Зачарована Десна ". Видатний український кінорежисер І письменник. Великий І чарівний світ дитинства в " Зачарованій Десні "
О. П. Довженко. " Зачарована Десна ". Видатний український кінорежисер І письменник. Великий І чарівний світ дитинства в " Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка