Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження )



Скачати 437.96 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації17.01.2018
Розмір437.96 Kb.
1   2   3
Петербург: перші розчарування й радість успіху

Петербург, куди після закінчення гімназії у 1828 році поїхав молодий Гоголь, розчаровував похмурістю, бюрократизмом, казеннівською жорстокістю, несумісністю мрії з реальною дійсністю.

Влаштувавшись на роботу у департаменті публічних споруд, працюючи канцеляристом, Гоголь відчув відразу, де «служба державна», яка, однак збагачувала його художню уяву багатим матеріалом для розвінчування у майбутніх творах державно - чиновницької машини, бюро практичного апарату, для створення оригінального і неповторного соціального типажу.

Важливу роль для становлення письменника зіграло знайомство із земляком - українцем Орестом Сомовим, який сам писав оповідання на українські теми і ставши редактором «Литературной газеты», заохочував Миколу Гоголя розширювати українську тематику (саме Сомов позитивно відгукнувся на перший зразок прози з українського життя «Басаврюк, или Вечер накануне Ивана Купала»). Восени 1831 року О. Сомов писав про молодого письменника Михайлу Максимовичу: «Я познайомив би вас ... з Гоголем — Яновським ... Він людина з першорядним талантом і знає Малоросію як свої п'ять пальців».

Гоголь рвався в Україну, але чітко усвідомлював, що поза столицею йому не зробити ніякої кар’єри - ні письменницької, ні чиновницької.

Будучи автором ряду художніх творів і статей (серед яких не тільки розкритикований «Ганц Кюхельгартен», а й названий вже «Басаврюк ...», уривки з історичного роману «Гетьман», повісті «Страшний кабан» тощо),

Гоголь знайомиться водночас з відомими російськими письменниками В. А. Жуковським, П. Плетньовим, О. Пушкіним. А на початку 1830 рр. (перша частина - у 1831, друга - у 1832) виходять знамениті «Вечера на хуторе близ Диканьки», що засвідчили становлення гоголівського генія, виводячи ранню творчість молодого українця на вершини європейського романтизму, утверджуючи незрівнянний художній феномен російської тогочасної прози з самобутньо вираженим українським колоритом, фольклорним багатством, містичною інтерпретацією добра і зла. Саме у «Вечерах на хуторе близ Диканьки» Гоголь відмежовував свій художній світ від примітивного українофільства, яке носило лише етнографічний характер.

Першими читачами збірки були працівники друкарні, де друкувалась книга. Коли Гоголь прийшов у видавництво, його надзвичайно здивувала поведінка працівників «только что я просунулся в двери, наборщики, завидя меня, давай каждый фыркать и прыскать себе в руку, отворотившись к стенке. Это меня несколько удивило; я к фактору, и он, после некоторых ловких уклонений, наконец сказал, что «штучки, которые изволили прислать из Павловска для печатания, оченно до чрезвычайности забавны и наборщикам принесли большую забаву». Из зтого я заключил, что я писатель совершенно во вкусе черни».

Однак Гоголя оцінили й у вишуканих аристократичних салонах і в

літературних колах. Один із перших відгуків на «Вечори на хуторі біля Диканьки» дав О. Пушкін: «Сейчас прочел «Вечера близ Диканьки», они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия, какая чувствительность!»

Відома картина художників П. Павленко й В. Павлюченко «О. С. Пушкін та М. В. Гоголь на набережній Неві».image1

На першому плані картини зображено двоє письменників, які, розмовляючи неспішно йдуть мокрою набережною. За ними видно вкриту гранітом Неву, похмуре небо. Очевидно, на вулиці осінь. І Гоголь і Пушкін одягнені в пальта. Пальто Гоголя щільно застібнуте - південна людина, він не звик до такої погоди. На голові високий циліндр, за модою того часу. Здається, щось у словах співрозмовника дуже зацікавило молодого літератора. Він на хвильку зупинився і, обернувшись до Пушкіна, правою рукою, в якій тримає книгу, зіперся на гранітний парапет. Тростина в лівій руці теж на мить завмерла. Гоголь з величезною увагою дивиться на свого кумира, мов би намагаючись, як губка, ввібрати кожне його слово. Пушкін наче й не помічає нічого навколо себе, він весь у полоні думок. Поет дивиться вперед, але він зосереджений на чомусь своєму, погляд його розсіяний. Відчувається емоційне збудження митця: пальто його розстібнуте, циліндр і тростина в руці за спиною (щоб не заважали), правою рукою він жестикулює, неначе прагне переконати в чомусь свого молодого друга. Можливо, саме тепер Пушкін повідомляє ті самі сюжети, які в майбутньому прославлять письменника. Дія, очевидно, відбувається в жовтні 1831 року, після того як Пушкін прочитав щойно надруковані «Вечори на хуторі біля Диканьки»: саме цю книжку тримає в руці Гоголь. Поет у захваті від таланту початківця. Очевидно, Майстер дає йому поради, в якому напрямку краще просуватись, а може, висловлює свої погляди на мистецтво й призначення митця в ньому. Визначально, що художник зобразив Гоголя і Пушкіна на березі Неви - символу Петербурга, образ якого змалювали ( кожен по - своєму ) обидва митці.



Романтизм «Вечорів на хуторі біля Диканьки» - це насамперед прояв глибокого інтересу до особливостей національного менталітету, духовності і самобутності української історії, народності художнього мислення, змалювання оригінальних характерів, індивідуумів, що визначало християнсько - філософську концепцію людського буття.

«Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя



Безперечна романтичність



image1





«Вечір проти




«Травнева ніч,




«Сорочинський




«Ніч перед

Івана Купала»




або Утоплена»




ярмарок»




Різдвом»


Опорні пункти розвитку героїв та обставини їхніх дій.

* Портрет і соціальне становище героїв.

* Їх вчинки та дії.

*Ставлення до інших персонажів.

*Описи (пейзаж, навколишній світ).

*Втручання автора.

Уже відзначалось у критиці, що гоголівські селяни не є схожими з кріпосними, що ледве животіють. Герої Гоголя життєдайні, веселі та сильні духом. Це сталось тому, що письменник поетизував своїх персонажів, малюючи їх на тлі чарівливої природи людьми вільнолюбивими, добрими та щирими.

У «Вечорі проти Івана Купала» головним героєм є Петрусь, що наймитував у заможного козака - Коржа, бо був такий бідний, що на його свитці «було більше дірок, ніж у якого жида в кишені злотих». Закохався Петрусь у дочку Коржа Пидорку та й поцілував дівчину, не відаючи того, що це побачить її батько, котрий тут же і зробив свої висновки, вигнавши Петруся зі свого двору.

Пішов Петрусь до шинку, де вже засідав Басаврюк, про котрого було кожному відомо, що то «краще, диявол у людській подобі ... П’є , гуляє і враз зникне, як у воду впав». Басаврюк і зводить з розуму Петруся, запросивши його до Ведмежого яру напередодні Івана Купала, щоб зірвати листок папоротника, що зацвіте. Так Петрусь потрапляє під вплив чарівливої сили, вириває цвіт папоротника та викопує скарб, що не дається до рук без жертви, якою стає малий брат Пидорки Івась. Як тільки Петрусь зарізав хлопця, відразу став багатим, втік додому (де виявились два мішки золота).

Отоді й Корж умилостивився і погодився на шлюб наймита зі своєю дочкою, та щастя «від чорта не було»: усе згоріло, загинув Петрусь, коли знову побачив відьму з Ведмежого яру. До цього довела його соціальна нерівність, зазіхання Коржа, та й занапастив життя своєї Пидорки, котра з тих пір пішла в монастир.

Як бачимо, дві красиві людини не могли довго бути щасливими. Що заважало їм? На перешкоді їхнього сумісного життя стояла відсутність добробуту у Петруся, котрий не міг його інакше здобути, крім хіба як звернувшись до нечистої сили. Так саме він і зробив. Але й це не лише не принесло щастя, а й зруйнувало життя спершу Петруся, а потім і самої Пидорки. Отже, бісівська сила не приносить ні втіхи, ні щастя людям. Чарівливість (лист папоротника, скарб, вбивство Івася, перетворення золотих на биті горшки, Петруся на попіл) тут є художнім засобом доведення цієї думки. Всі ці «чудеса» є відбитком романтичного мислення, а саме: його фантастичної форми, але воно так вплітається в життя, що додає віри в надприродні сили.

Таким чином, романтична чарівливість привела головних героїв до трагічної розв’язки, залишила страхітливий відбиток на фіналі твору.

Зовсім інший, гумористичний характер придає оповіді чарівливість у «Ночі перед Різдвом». Тут маємо пряму перемогу головного героя коваля Вакули над маленьким чортом, хоч той і намагався добитися від нього підписання контракту про продажу його ковалевої душі (як Мефістофель домігся підписання такого договору від героя Гетевського «Фауста»).

image1



Дякуючи вірі в бога, коваль примушує чорта служити йому. Як бачимо, надприродні сили сприяють головному героєві, і він потрапляє (з допомогою бісівської сили) з Диканьки аж до Петербургу, де й отримує черевички для своєї дівчини Оксани Чуб.


image2





В літературі вже зустрічались нам подібні випадки. Згадаймо твір німецького письменника Е. Распе, в якого барон Мюнхаузен дуже просто «літав» на місяць. Одначе, коли вигадка Е. Распе побудована лише на можливості логічного допуску, то фантастичне у Гоголя пов’язане з чарівливим, що й сприяло щасливому звершенню героя, котрий «привіз» своїй милій черевички самої цариці аж із Петербургу, тобто виконав одну із найнеможливіших її забаганок.

З чортом же Вакула розрахувався просто: «схопивши хворостину оперіщив він його три рази».

Таким чином, ворожа людині нечиста сила переможена, висміяна; людина є найвищою і найсильнішою істотою на землі попри всі чари та надприродні сили, якщо вона не забуває Бога. Такий висновок можна зробити з «Ночі перед Різдвом».

В паперах М. Гоголя збереглася клятва без ніякої назви. Вгорі листка стоїть лише дата: 1834 рік».

«Великая торжественная минута. У ног моих шумит мое прошедшее, надо мною сквозь туман светлеет неразгаданное будущее. Молю тебя, жизнь души моей, мой гений!... Я на коленях, я у ног твоих! О, не разлучайся со мною! Живи на земле со мною хоть два часа каждый день, как прекрасний брат мой. Я совершу ... Я совершу! Жизнь кипит во мне. Труды мои будут вдохновенны . Над ними будет веять недоступное земле божество! Я совершу ...» [7; 208]

1835 рік видався на славу! Гоголь створює «Тараса Бульбу», «Старосвітських поміщиків», «Портрет», «Невський проспект», «Вія», «Женихів», статті.

Стільки про Гоголя ще не говорили і не писали, стільки він ще ніколи не друкував, і так щасливо йому ще не жилось і не писалось!

Сам автор петербурзькі повісті (їх п’ять: «Невський проспект», Портрет», «Записки божевільного», «Ніс» і «Шинель») не поєднував. Вони надруковані в третьому зібранні творів М. Гоголя 1842 року (разом з повістями «Коляска» й «Рим»). Наскрізним героєм цих повістей є образ Петербурга, який змальовується в соціальному й водночас фантастичному ракурсі. Символом облудної столиці є її головна магістраль - Невський проспект.

Головним конфліктом у петербурзьких повістях є зіткнення героїв з анти - людськими умовами їхнього суспільного життя. Об’єднує повісті й спільність композиційних елементів. В основі сюжету незвичайна подія, яка докорінно змінює все попереднє життя героя. Автор у циклі стає художнім дослідником життя й характерів людей.

Найвідомішою з циклу петербурзьких є повість «Шинель» (1842). Задум твору вперше виник у Гоголя ще 1834 року, під враженням від почутого анекдоту про бідного чиновника.

Пристрасний мисливець, він ціною жорстокої економії зібрав гроші й придбав рушницю. Але першого ж дня, коли чиновник на човні вирушив Фінською затокою, рушниця зачепилася у заростях очерету і впала у воду. Чиновник після цього захворів і був уже при смерті. Його товариші дізналися про це, зібрали гроші й купили йому таку саму рушницю.

Ця історія дуже вразила письменника. 1839 року він почав працювати над повістю, героєм якої стане бідний чиновник, 1843 року її надрукують у зібранні творів М. Гоголя в чотирьох томах, і це стане помітною подією в російській літературі. О. Герцен назве твір «колосальним», а Ф. Достоєвський, за свідченням мемуаристів, сказав про нього так: «Мы все вышли из гоголевской «Шинели». В повісті зображено трагедію маленької людини, безпорадної і незахищеної від поліцейсько - бюрократичної системи, людської черствості, байдужості, жорстокості. Фінал повісті - бунт «приниженої і скривдженої» людини. Башмачкін помер, але його тінь мститься. Знайшовши «значну особу», мрець висуває свої вимоги до кривдника: «А! Так ты вот наконец! Наконец я тебя того, поймал за воротник! Твоей-то шинели мне и нужно! Не похлопотал об моей, да еще и распек, - отдавай же теперь свою!» [5; 147].image1

Фантастичне в повісті має цілком реальне значення допомагає авторові показати правду життя. У фантастичному вигляді в герої проявляється те, що було в нього глибоко приховане, те, що й сам він не усвідомлював й повністю не відчував: жива людська сутність, потреба правди й справедливості. Прагнення людини до правди та необхідної йому справедливості й утверджує Гоголь як фіналом твору, так і всією повістю загалом. «Шинель» започаткувала в російській літературі тему «маленької людини». Гоголь хоче донести до читача думку: якою б слабкою не була людина, яке б мізерне місце не займала у житті, вона не заслуговує знущання й презирства.

Хочеться зазначити, що у житті письменника було багато таємниць, image1

чимало їх залишилося і після смерті. І чи не найбільшою таємницею лишається його поема «Мертві душі», яку кожне покоління розуміє по-своєму.

У своїй «Авторській сповіді» Гоголь розповів про те, яку роль відігравав Пушкін у його долі. «Он уже давно склонял меня приниматься за большое сочинение... он мне сказал: «Как с этой способностью угадывать человека и несколькими чертами виставлять его вдруг всего как живого, с этой способностью не приняться за большое сочинение. Это просто грех!»

Пушкін подарував Гоголю свій сюжет, з якого він, за словами Гоголя, хотів зробити щось на зразок поеми і який би він нікому іншому не віддав, крім Гоголя. Це був сюжет поеми «Мертві душі», над якою Гоголь розпочав працювати в 1835 році й не припиняв роботу усе своє життя. Цьому твору митець надавав великого значення, тому він десятки разів переробляв написане. У 1835 році він писав Пушкіну: «Сюжет растянулся на предлинный роман и, кажется, будет сильно смешон». А трохи пізніше повідомляв в одному з листів В. Жуковському: «Огромно, велико мое творение, и не скоро конец его».

Купівля-продаж «мертвих душ» не була рідкісним явищем у той час. Є свідчення, що неподалік від Василівки, родового маєтку Гоголя, у Федунках, жили далекі родичі Гоголів — Півінські, котрі мали 200 десятин землі й 30 душ кріпаків. Як і інші поміщики того краю, вони мали винокурню. Хтось пустив чутку, що поміщики, які не мають 50 кріпаків, будуть позбавлені права мати винокурню. Тоді Півінський поїхав до Полтави і сплатив податок за померлих селян, як за живих. А оскільки своїх кріпаків — і живих, і мертвих — все одно не вистачало до 50, то набрав він у бричку горілки та й поїхав по сусідах скуповувати «мертві душі»... Історію про «мертві душі» знала вся Миргородщина. Не могла вона обминути й Гоголя, який не раз бував у Федунках.
Гоголь за кордоном

Більшу частину своєї поеми Гоголь написав за кордоном, куди він виїхав після того, як вистава за його п'єсою «Ревізор» викликала цілу хвилю критики і негативних оцінок. Від кого він тікав? Від натовпу чи від самого себе?.. Можливо, він сподівався, що дорога, як завжди, зцілить його... Йому потрібен був час, щоб осмислити, куди ж рухається птиця-тройка — Росія і куди веде його шлях, шлях невизнаного у своїй вітчизні пророка... Гоголь писав: «Еду за границу, там размыкаю ту тоску, которую наносят мне ежечасно мои соотечественники. Писатель современный, писатель комический, писатель нравов должен быть подальше от своей родины. Пророку нет славы в отчизне. Что против меня уже решительно восстали все сословия, я не смущаюсь этим, но как-то тягостно, грустно, когда видишь против себя несправедливо восстановленных своих же соотечественников, которых от души любишь...»

Від цих гірких думок Гоголя рятувала дорога й улюблена праця. У Парижі, де він багато працював над «Мертвими душами», письменникові було затишно і спокійно, але це спокійне життя раптово обірвалося: у 1837 році він отримав звістку про загибель Пушкіна на дуелі. 30 березня 1837 року Гоголь писав М. Погодіну: «Моя жизнь, мое высшее наслаждение умерло с ним. Светлые минуты моей жизни были минуты, в которые я творил. Когда я творил, я видел перед собою только Пушкина. Все, что у меня есть хорошего, всем этим я обязан ему. И теперешний труд мой есть его создание. Он взял с меня клятву, чтобы я писал... я тешил себя мыслью, как будет он доволен... Теперь этой награды нет впереди! Что труд мой? Что теперь жизнь моя?.. Ты приглашаешь меня ехать к вам. Для чего? Не для того ли, чтоб повторить вечную участь поэтов на родине? Или я не люблю нашей неизмеримой, нашей родной земли! Я живу около года в чужой земле, вижу прекрасные небеса, мир, богатый искусством и человеком, но разве перо мое принялось описывать предметы, могущие поразить всякого? Ни одной строки я не мог посвятить чужому. Непреодолимой цепью прикован я к своему, и наш бедный, неяркий мир наш, наши курные избы, обнаженные пространства предпочел я небесам лучшим, приветливее глядевшим на меня. И я после этого могу не любить своей отчизны? Но ехать, виносить надменную гордость безмозглого класса людей, которые будут передо мною дуться и даже мне пакостить — нет, слуга покорный! В чужой земле я готов все перенести, готов нищенски протянуть руку, если до этого дойдет дело, но в своей — никогда!» [6;39]

Із Парижу дороги Гоголя вели до Риму, де він знову повернувся до роботи над «Мертвими душами». Це місто він полюбив назавжди, йому хотілося жити й жити в сонячному й затишному Римі, писати свою улюблену книгу, але у Петербурзі мав відбутися випуск сестер Гоголя з Патріотичного інституту, і письменникові довелося повернутися в Росію. 26 вересня 1839 року Гоголь і Погодін приїхали до Москви, і Гоголь деякий час нікому не казав про свій приїзд, щоб мати ще трохи часу для роботи. Але того року завершити «Мертві душі» не вдалося. Завадили й сімейні обставини, й матеріальна скрута. Жуковський переконував Гоголя, що імператриця подарує його сестрам по 1000 рублів, але та не дотримала свого слова через хворобу. До того ж Гоголь загубив гаманець із останніми грошима й важливими документами. Що було робити? Гоголь був у відчаї... У листі до Жуковського від 21 грудня 1839 року він писав: «Боже, как я глуп! Как я ничтожно, несчастно глуп! И какое странное мое существование в России! Какой тяжелый сон! О, когда бы скорее проснуться!.. Все идет плохо. Бедный клочок земли наш, пристанище моей матери, продают с молотка... Я сам нахожусь в ужасно бесчувственном, окаменевшем состоянии... Как-нибудь на год уехать скорее в Рим, где убитая душа воскреснет вновь, как воскресла в прошлую зиму и весну, приняться за работу и, если можно, кончить роман. Но как достать на это средств и денег?..» Гоголя врятували тоді від зубожіння Василь Жуковський та Сергій Аксаков. Аксаков запросив Гоголя пожити в нього. А Жуковський звернувся до спадкоємця престолу з проханням, щоб той дав грошей йому, Жуковському, а він передасть їх Гоголю. Цю позику — 4000 рублів — Гоголь уже ніколи не віддасть, і Жуковський візьме борг на себе. Проте завдяки цьому сестри Гоголя завершили навчання і змогли виїхати у свій маєток, а Гоголь отримав можливість здійснити свою мрію — знову потрапити в Рим для завершення «Мертвих душ».

Сергій Аксаков згадував: «Нам казалось непонятным уверение Гоголя в том, что ему надобно удалиться в Рим, чтоб писать о России; нам казалось, что Гоголь не довольно любит Россию, что итальянская жизнь бросает невыгодную тень на природу нашу и нашу жизнь... Мы стояли на улице до тех пор, пока экипаж не пропал из глаз... Погодин был искренне расстроен, а Щепкин заливался слезами. Вдруг, откуда ни возьмись, потянулись страшные тучи и заволокли половину неба, сделалось очень темно, и какое-то зловещее чувство налегло на нас. Мы грустно разговаривали, применяя в будущей судьбе Гоголя мрачные тучи. Но не более, как через полчаса, небо совершенно прояснилось, солнце явилось во всем блеске своих лучей, и радостное чувство наполнило наши сердца».

Дорога, Італія, Рим трохи розвеселили Гоголя, але ненадовго. Він знову почав хворіти, сумувати, ледь не помер і навіть почав писати духівницю, але завдяки клопотам друзів і лікаря Гоголь залишився жити. Він писав: «Я до сих пор не могу понять, как я остался жив. Чем далее, как будто опять становится хуже, и лечение, и медикаменты только растравляют. Ни Рим, ни небо, ничто не имеет теперь на меня влияния. Я их не вижу, не чувствую. Мне бы дорога теперь, да дорога в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света... И зачем я ездил в Россию?.. Теперь не могу глядеть я ни на Колизей, ни на бессмертный купол, ни на воздух, ни на все, глядеть всеми глазами. Глаза мои видят совсем другое...»

Нарешті перший том «Мертвих душ» був завершений. 1841 року Гоголь повернувся з Рима до Москви і передав книгу в Московський цензурний комітет. Однак він і не підозрював, що на нього чекало на батьківщині!

«Удар для меня никак неожиданный: запрещают всю рукопись», — писав він видавцю Плєтньову.

Гоголь направив рукопис до Петербургу. Завдяки підтримці друзів книга вийшла, але зі змінами, зробленими на вимогу цензури. Цензурний комітет також запропонував назвати поему: «Похождения Чичикова, или Мертвые души». Врешті-решт 21 травня 1842 року в друкарні Московського університету за кошти автора було видано 2400 примірників поеми «Мертві душі». Обкладинку для книги виготовив сам Гоголь.

Однак тільки-но видання з'явилося у світ, Гоголь знову почав збиратися в Рим. Гнівні вигуки, критичні виступи переслідували його всю дорогу, не полишаючи навіть за кордоном... У листі до О. Смирнової від 2 квітня 1845 року він писав: «Бог отнял у меня способность творить. Я мучил себя, насиловал писать, страдал тяжким страданием... И много-много раз тоска и даже отчаяние овладевали мною от этой причини». У ті роки Гоголь готувався до смерті. Він привів до ладу рукописи, спалив другий том «Мертвих душ». Він навіть знову почав писати духівницю, але тепер звертався вже не до своїх родичів, а до всього людства — це була книга «Вибрані уривки із листування з друзями».

Після завершення «Вибраних уривків» Гоголь знову повернувся до «Мертвих душ» і працював уже над ними до самої смерті. Але в його душі не було спокою. Поїздка до Єрусалиму до святих місць не дала бажаного просвітлення і прозріння. У 1848 році Гоголь приїхав у Росію. Неначе передчуваючи близький кінець, відвідує рідну Василівку. А навесні 1851 року вирушив у свою останню дорогу до Москви. У портфелі лежав майже закінчений рукопис другого тому «Мертвих душ». Але сам Гоголь уже нічого не чекав від життя. Він ще продовжував жити, писати, дихати, але його душа вже готувалася перейти до іншого світу.

Останні дні Гоголя огорнені таємницею. Про них можна дізнатися тільки зі спогадів сучасників митця. Вони згадували про те, що напередодні смерті Гоголь майже нічого не їв, багато читав релігійної літератури, до нього часто їздив священик. Як пише М. Погодін, «ночью на вторник с 11 на 12 февраля 1852 года он долго молился в своей комнате. В три часа призвал мальчика и повел его за собой, крестясь во всякой комнате, через которую проходил. Потом подошел к печи, велел открыть трубу и приказал подать из шкафа портфель. Когда портфель был принесен, он вынул оттуда связку тетрадей, положил ее в печь и зажег свечой из своих рук. Мальчик, догадавшись, упал перед ним на колени: «Барин! Что это вы? Перестаньте » — «Не твое дело, — ответил он. — Молись!» Мальчик начал плакать и просить его. Между тем огонь начал погасать, он заметил это, вынул связку из печи, развязал тесемку и уложил листы так, чтобы легче было приняться огню, зажег опять и сел на стуле перед огнем, ожидая, пока все сгорит и истлеет. Тогда он, перекрестясь, воротился в прежнюю свою комнату, поцеловал мальчика, лег на диван и заплакал». Сучасник Гоголя А.Т. Тарасенков згадував: «После уничтожения своих творений, мысль о смерти, как близкой, необходимой, неотразимой, видно запала ему глубоко в душу и не оставляла ни на минуту... И смерть себя ждать не заставила. 21 февраля 1852 года наш добрый Николай Васильевич скончался, был без памяти, немного бредил, по-видимому, он не страдал, всю ночь был тих, только дышал тяжело, к утру дыхание сделалось все реже, и он как будто уснул... Одними из последних слов, сказанных им еще в полном сознании, были слова: «Как сладко умирать!»

Чому ж Гоголь знищив другий том «Мертвих душ» (до нас дійшли тільки окремі фрагменти)? Чи то було свідоме рішення? Чи вияв хвороби? Відчаю?.. Ми можемо лише здогадуватися про це Гоголь писав, що у наступних томах буде показане «несметное богатство русского духа, пройдет муж, одаренный божескими доблестями, или чудная русская девица, какой не сыскать нигде в мире...». Ще тоді В. Бєлінський зауважив: «Много, слишком много обещано, так много, что негде и взять того, чем выполнить обещание, потому что того и нет еще на свете». Але ми маємо поважати останню волю митця. Він залишив тільки те, що вважав гідним нащадків.

Життя М. В. Гоголя є прикладом високого служіння Мистецтву, подвигом самопожертви заради нього.image1

Усією своєю творчістю М.Гоголь нагадує про велику відповідальність кожного за своє життя і той внесок, який ми робимо в загальне життя всіх. Тож читаймо й перечитуймо твори нашого великого Вчителя, намагаймося ввійти в його світ, «відчути його багатогранність і неповторну красу». Іван Драч, Борис Чичибабін, Максим Рильський присвятили видатному російському класику свої вірші.

Могила Гоголя на Новодівичому кладовищі



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconНаш земляк в історії Донбасу До 95-річчя від дня народження Георгія Берегового

Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconМикола Гоголь І Сумщина : до 200-річчя від дня народження : бібліографічний покажчик літератури / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. В. І. Мазур. – Суми, 2009

Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconДо 90-річчя від дня народження
Михайло Івасюк: 1917-1995: До 90-річчя від дня народження М. Г.Івасюка Біобібліогр покажчик. Чернівці, 2007. 81 с
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconДо 75-річчя від дня народження та
Професор Іван Тихонович Горбачук: Біобібліографічний покажчик: до 75-річчя від дня народження. – 2-е вид., допов. / Упоряд.: Ю. А....
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconДо 75 -річчя від дня народження
С 50 Кузьма Смаль: біобібліогр покажчик (до 75-річчя від дня народження). Чернівці, 2009. 28 с
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconДо 65-річчя від дня народження
Г 96 Юхим Гусар: біобібліогр покажчик (до 65-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 40 с
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconДо 120-річчя від дня народження
З-14 Дмитро Загул: біобібліог покажчик (до 120-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 24 с
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconПилип кислиця до 70-річчя від дня народження
Пилип Кислиця : до 70-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник....
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconДо 75-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик
Олександер Шугай : до 75-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. М. Малиш....
Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження ) iconІван Багмут До 100-річчя від дня народження
В 30-ті роки животворні традиції досвідчених митців слова підхоплюють І примножують молоді письменники. Серед них відомий український...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка