Наталія Журавльова



Скачати 180.98 Kb.
Дата конвертації15.03.2018
Розмір180.98 Kb.

ЛЮБЧИКУ МІЙ ЛЮБИЙ!” (Форми та формули ввічливості з коренем люб- у листах українських письменників і культурних діячів ХІХ – початку ХХ століття)

Наталія Журавльова

У мовних засобах вираження ввічливості, наявних в епістолярію, відбилося світовідчуття, світосприймання українського народу, його психічний склад і національні риси характеру. Домінантною ж особливістю світогляду українців є релігійність та побожність. Любов як одна з Божих заповідей “Люби ближнього свого, як себе самого” на ментальному рівні проявилася в лагідності, сердечності, доброзичливості нашого народу. Тому-то цілком природно, що частина етикетно-ввічливих форм і формул, уживаних у листах, містить у своєму складі слова любий, любезний, любка, любо та похідні від них утворення. Порушення цієї важливої проблеми знаходимо в статті Г. Татаревич “Етикет і ментальність” [25,18-19]. Однак на сьогодні в українському мовознавстві немає роботи, в якій би розглядалися форми і формули ввічливості з коренем люб-, які використовувалися в епістолярному стилі ХІХ – початку ХХ століття. Така спроба робиться нами вперше. У даній статті ставимо за мету проаналізувати мовні засоби, які використовувалися у епістолярію для вираження фамільярної ввічливості.

Так, функцію дружнього етикетного означення у листах часто виконував прикметник любий, який уживався у значенні “близький і дорогий серцю”. Таке дружньо-ввічливе означення поєднувалося з іменниками друг, товариш, товаришка, приятель, побратим, які вказували на особу, зв’язану з ким-небудь дружбою, довір’ям, відданістю, а також на близькі товариські взаємини. Так, на початку листів використовувалися увічливі звертальні формули, які складалися з гоноратива у формі кличного відмінка та дружнього етикетного означення: “Любий друже!” (Ю. Федькович до А. Кобилянського) [30,454]; “Любий приятелю!” (В. Стефаник до В. Морачевського) [24,107]; “Люба товаришко!” (Леся Українка до Н. Кибальчич) [28,342]; “Любий приятелю!” (М. Коцюбинський до М. Чернявського) [8,424]; “Любий товаришу!” (В. Винниченко до М. Коцюбинського) [15,114]. Такі ж дружньо-ввічливі етикетні звертальні конструкції вживалися і в текстах листів: “Се справжнє щастя, люба товаришко, що ми хутко побачимось!” (Леся Українка до О. Кобилянської) [27,133]; “Як бачите, любий друже, я в Тобольську; приїхав 19 вересня, а 20 одібрав з пошти Вашого листа з книжками, за котрі Вам дуже дякую” (П. Грабовський до Б. Грінченка) [2,274]; “А чому Ви думаєте, любий товаришу, що я одповідатиму “крикунам” публіцистичною працею?” (В. Винниченко до М. Коцюбинського) [15,119]. Гоноративи у таких чемних висловах на знак поваги іноді писалися з великої літери: “Любий Друже!” (В. Стефаник до В. Морачевського) [24,63].

Поряд з прикметником любий функцію дружнього означення у ввічливих звертальних формулах виконував також прикметник любезний, тобто привітний, люб’язний, любий, який не зафіксований в 11-томному “Словнику української мови”, але є у “Словарю української мови” Б. Грінченка [3,385] та в “Етимологічному словнику української мови” [4,318]: “Любезний друже!” (І. Франко до В. Давидяка) [31,9]; “Любезний приятелю!” (І. Вагилевич до Я. Головацького) [34,208]; “Любезний побратиме!” (Я. Головацький до І. Вагилевича) [34,314]. У дружньо-ввічливих етикетних звертальних формулах поряд з означенням любий використовуються також означення дорогий, коханий, щирий, єдиний, які вказують на приязне ставлення, доброзичливість, дружелюбність, а також означення, виражені інтимізуючими присвійними займенниками мій, наш: “Мій любий, мій єдиний друже!” (Т. Шевченко до Марії Максимович) [35,230]; “Прощай, мій любий, мій єдиний друже!” (М. Лазаревський до Т. Шевченка) [18,94]; “Австрійське підданство треба мені, любий Друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати “Нову Основу” та нею підняти молодіж червоноруську, а ближчих людей запомогти і духовно і економічно…” (П. Куліш до І. Пулюя) [1,243]; “Дорога моя, люба товаришко!” (Леся Українка до О. Кобилянської) [28,106]; “Цілую й обіймаю Вас, мій друже любий!” (Г. Єремієв до М. Коцюбинського) [16,262].

Така дружньо-ввічлива звертальна формула може набувати відтінку шаноби та поваги, коли до її складу входять шанобливі означення вельмишановний, високоповажний та інші, якими, як правило, послуговуються при звертанні до адресатів, гідних великої пошани: “Ну, бувайте здорові, вельмишановний та щирий і любий мій друже, і самі, і з усією милою сім’єю; обнімаю Вас гаряче… не спом’яніть лихим словом…” (М. Старицький до М. Комарова) [23,649].

Гоноративи друже, приятелю, крім дружніх і шанобливих означень, можуть ускладнюватися прикладкою, вираженою власним ім’ям, яка може стояти як перед, так і після означуваного слова: “Любезний побратиме Якове!” (І. Вагилевич до Я. Головацького) [34,209]; “Любезний мій друже Остапе!” (П. Куліш до О. Вересая) [1,87]; “Се діло святе, Остапе, друже мій любий!” (П. Куліш до О. Вересая) [1,184]; “Любий і щирий мій друже Миколо!” (М. Кропивницький до М. Аркаса) [11,544].

Прикладка, виражена власним іменем та батьківським найменням, у таких етикетних конструкціях значно посилює ступінь поваги та ввічливості: “Любий мій, дорогий приятелю Григоріє Бенедиктовичу!” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,338]; “Любезний побратиме Платоне Якимовичу!” (Я. Головацький до П. Лукашевича) [34,308]; “Питали Ви в мене, любий і високоповажний приятелю Василю Васильовичу, чого я замовк?” (П. Куліш до В. Тарновського (сина) [1,205]; “Любий мій друже Миколо Миколайовичу!” (М. Кропивницький до М. Аркаса) [11,404]. Іноді у таких звертальних формулах гоноратив і прикладка мають синонімічні дружні означення: “Друже любий, коханий Борисе!” (М. Лисенко до Б. Познанського) [13,227]; “…вибачте, друже любий, коханий Григорію Іпатовичу за різкі слова…” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,370].

Повтор займенника мій у дружньо-шанобливій звертальній формулі, яка свідчить про приятельські, близькі стосунки та повагу між адресантом і адресатом, сприяє посиленню фамільярності: “Мій дорогий, мій любий, мій коханий друже Михайле Михайловичу!” (В. Леонтович до М. Коцюбинського) [17,188].

У епістолярній спадщині деяких авторів етикетну функцію виконувала лексема земляк, як правило, у формі кличного відмінка. Гоноратив земляче разом з дружньо-ввічливим означенням любий утворювали чемну етикетну звертальну формулу. Такою звертальною формулою іноді послуговувався у своїх листах П. Куліш: “Возрадували Ви мене, любий земляче, своїм листом; бо вже я ждав, ждав та й жданнє загубив” (П. Куліш до П. Капніста) [1,102]. “Любим земляком” величали Б. Грінченка А. Кримський і М. Коцюбинський: “Сьогодні, любий земляче, здобув я Вашу карточку та книжечку, - дуже дякую за них!” (А. Кримський до Б. Грінченка) [10,66]; “Любий земляче!” (М. Коцюбинський до Б. Грінченка) [8,84]. Але частіше у листах трапляються конструкції, в яких, крім означення любий, вживаються інші дружні означення та присвійний займенник мій: “Любий мій і щирий земляче!” (Т. Шевченко до М. Чалого) [35,271]; “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче, де вас Бог носить, чи ви вже во Пітері, чи ще й досі во Одесі?” (Т. Шевченко до М. Лазаревського) [35,44]. Шевченкові адресанти теж часто іменували нашого поета земляком. Ось як розпочинається лист В. і Ф. Лазаревських до Т. Шевченка від жовтня 1847 року: “Де тебе орудує твоя гірка година, мій любий, мій добрий, мій бідний земляче!?” [18,47]. Іноді такі дружньо-ввічливі формули трапляються і в епістолярію М. Старицького: “А мені знов пригода: прибув до Орла, мав замір завітати в Москву і до Вас, любий і щирий земляче, та й занепав!” (М. Старицький до Д. Яворницького) [23,604]. Такі поширені звертання характерні і для епістолярної спадщини М. Лисенка. Крім гоноратива земляче, автор вживає також і звертання землячко: “Поміж іншим я даю собі право, любий мій земляче, по-дружньому з Вами де об чім побалакати” (до І. Нечуя-Левицького) [13,112]; “Так, моя люба землячко, питаю й питаю, що з Вами, де Ви, чом Ви забули про своїх друзів, чого мовчите?” (до О. Липської) [13,129].

Відтінку шаноби надають дружньо-ввічливим етикетним звертальним конструкціям прикладки, виражені власним іменем та назвою по батькові, а препозитивні синонімічні дружні означення посилюють почуття приязні: “Любий, коханий земляче Григорію Іпатовичу!” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,344]; “Любий та коханий земляче Ілля Людвіковичу!” (М. Лисенко до І. Шрага) [13,395]. Шанобливі означення типу шановний, високоповажаний у таких утвореннях вказують на повагу та ввічливість: “Шановний та любий земляче Михайло Федоровичу!” (М. Лисенко до М. Комарова) [13,394]; “Високоповажаний та любий земляче Михайло Михайловичу!” (М. Лисенко до М. Коцюбинського) [13,409]; “Високоповажаний, любий земляче Петре Януаровичу!” (М. Лисенко до П. Стебницького) [13,425].

У листах П. Куліша та М. Лисенка роль етикетного звертання виконував стилістично маркований пестливий дериват земляченьку, який разом з дружніми означеннями і прикладкою утворював шанобливо-фамільярні ввічливі звертальні формули: “Спасибі за добре слово, любий земляченьку Степане Даниловичу!” (П. Куліш до С. Носа) [1,253]; “Любий мій, дорогий земляченьку Григорію Іпатовичу!” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,182]; “Любий та щирий, та нещасливий поки що земляченьку Григоріє Сергійовичу!” (М. Лисенко до Г. Грушевського) [13,266].

Демінутив земляченька зрідка використовується у ролі прикладки у дружньо-ввічливих звертальних конструкціях: “Аж ось коли досталися ми, люба панночко-земляченько, до Катеринослава після довгого тиняння, комічних пригод і оказій з моїм лисим другом” (М. Лисенко до О. Липської) [13,128].

В епістолярному стилі ХІХ – початку ХХ ст. етикетну функцію виконували терміни спорідненості батько, брат, сестра, а також пестливі утворення братик, доня. Назви людей за родинними стосунками разом з постпозитивними та препозитивними етикетними означеннями утворювали епістолярно-ввічливі звертальні моделі, які сприяли створенню фамільярної тональності у спілкуванні: “Христос воскресе, брате мій любий!” (Т. Шевченко до М. Лазаревського) [35,155]; “Да повіне ж він на Вашу душу, моя люба сестро!” (П. Куліш до М. і О. Милорадовичівен) [1,118]; “Любий брате!” (М. Коцюбинський до В. Боровика) [9,23]; “Брате мій дорогий та любий!” (П. Грабовський до Б. Грінченка) [2,264]; “Не знаю, як і дякувать Вас, батько наш любий, за Ваше ласкаве слово про мене…” (М. Старицький до Д. Мордовцева) [23,582]. Використання дружніх означень, виражених прикметниками у повній нестягненій формі (любая, любії) у таких чемних звертальних конструкціях, а також стилістично маркованих словоформ (братику, доню) забезпечує доброзичливо-фамільярний тон висловлення: “Ираклий Александрович (щоб його лихо не знало) великий мені приятель. То ви вже, други, брати мої любії, зробіть, що він там пише, зробіть для його і для мене” (Т. Шевченко до М. Лазаревського) [35,167]; “Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала” (Т. Шевченко до Марка Вовчка) [35,231]; “Такі речі я тут мушу вислухати, братику мій любий, та й ще й сто раз гірші” (Ю. Федькович до Д. Танячкевича) [29,371]; “Любий і дорогий мій братику!” (В. Боровик до М. Коцюбинського) [15,84].

Особливо часто подібні дружньо-ввічливі звертальні формули використовуються в українських родинах, але тут назви спорідненості та свояцтва вживаються не в переносному, а в прямому значенні. Багатством родинних звертань відзначається епістолярій Лесі Українки: “Любий мій дядьку!” (до М. Драгоманова) [26,129]; “Люба мамочко!” (до О. Косач (матері) [26,203]; “Моя люба дядино!” (до Л. Драгоманової) [27,80]. Наявні такі звертання у листах М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та інших: “Ну, цілую тебе й обіймаю, моя ти люба дружинонько, Вірунечко єдина” (М. Коцюбинський до В. Коцюбинської) [8,210]; “Нащо ти криєш од мене все, моя люба дружинонько?” (М. Коцюбинський до В. Коцюбинської) [8,257]; “Вперед, мій любий сину, з веселим серцем, з здоровим духом, з найкращими і найсолодшими надіями…” (І. Карпенко-Карий до Н. Тобілевича) [5,234]; “Любий мій брате Панасе!” (І. Карпенко-Карий до П. Саксаганського) [5,274]; “Люба моя, кохана донечко Ярино!” (І. Карпенко-Карий до Я. Тобілевич) [5,258]; “Любий сину!” (М. Кропивницький до К. Вукотича-Кропивницького) [11,543]; “Любезний брате і мила сестричко!” (М. Шашкевич до М. Козловського) [34,128].

Етикетно-ввічливі гоноративи добродій і добродійка, які вживалися у листах письменників і культурних діячів ХІХ – початку ХХ століття на всіх українських теренах, теж могли мати дружні означення, виражені прикметником любий і значно рідше прикметником любезний: “Отже Вам, любий добродію, мої плани” (І. Франко до Є. Трегубова) [33,345]; “Пишіть хоч Ви, добродію любий!..” (М. Коцюбинський до Б. Грінченка) [8,73]; “Ось відки вже, добродію любезний, пишу до Вас і одповідаю на Ваш лист до мене у Київ” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,144]; “Моя прохань велика до Вас, любий добродію...” (М. Старицький до І. Франка) [23,641]. Як і інші етикетні гоноративи, лексема добродій разом з дружніми та шанобливими означеннями, а також прикладками, вираженими власним іменем чи ім’ям та назвою по батькові, утворювали шанобливо-дружні ввічливі звертальні формули: “Любий добродію Борисе!” (М. Коцюбинський до Б. Грінченка) [8,93]; “Дорогий мій та серцю любий добродію Якове Васильовичу!” (Панас Мирний до Я. Жарка) [20,480]; “Вельмишановний і любий серцю добродію!” (М. Старицький до І. Франка) [23,643]; “Щановний та любий мій добродію Михайло Хведоровичу!” (М. Лисенко до М. Комарова) [13,235].

У епістолярію ХІХ – початку ХХ ст. в етикетній ролі функціонували також слова пан, пані, панна, які разом з дружніми означеннями мій та любий утворювали етикетні чемні звертальні конструкції: “Любий пане, може, Ви тільки якось забулися за той лист, а справді одержали?” (А. Кримський до І. Франка) [10,46]; “Не обіцяю Вам, люба пані, “гримати” на Вас, бо раз, що не буде за що (так я думаю), а друге – гримання не в моїм характері, та коли мене побачите, то самі скажете, що воно мені не до лиця” (Леся Українка до О. Кобилянської) [27,117]; “Оцеж, моя люба панно, у Вашому листі Ви говорите: з Вами побалакать, а воно не до речі. Прислухайтесь, як у піснях співають: чи балакає там козак з дівчиною або мати з сином? Ні, там тільки розмовляють, там єсть розмова, розмовонька – гарні, гармонічні слова” (П. Куліш до О. Милорадовичівни) [1,113].

Стилістично марковані утворення паночко, панночка як етикетні звертання трапляються у листах цього періоду рідше: “Будьте з пилипівкою здорові, мій любезний паночку!” (Г. Квітка-Основ’яненко до Т. Шевченка) [6,264]; “Чи знаєте, моя люба панночко, що я послав до Вас отой щирий лист, та й жаль мені стало” (П. Куліш до О. Милорадовичівни) [1,139].

Прикладки, виражені антропонімами, надають таким звертанням шанобливого відтінку: “Любий пане Богдане!” (І. Франко до Б. Заклинського) [33,268]; “Любий пане Павле!” (М. Коцюбинський до П. Тичини) [9,430]. На початку листів можуть вживатися дружньо-шанобливі звертальні формули посиленої ввічливості: "Ой мій милий, мій любезний паночку Тарас Григорьєвич” (Г. Квітка-Основ’яненко до Т. Шевченка) [6,238]; “Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!” (Т. Шевченко до М. Максимович) [35,224].

Важливим засобом вираження ввічливості та поваги були етикетні гоноративи на ім’я та по батькові. Разом з дружніми означеннями любий, любезний та іншими вони утворювали дружньо-шанобливу звертальну модель: “Любий Михайло Михайлович!” (М. Грушевський до М. Коцюбинського) [16,130]; “Любий Олексо Васильович!” (М. Коцюбинський до О. Грищенка) [16,47]; “Любезний серцю Григорію Іпатовичу!” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,380]; “Любий, коханий Ілля Людвіковичу!” (М. Лисенко до І. Шрага) [13,317]. У переважній же більшості випадків звертання на ім’я та по батькові можуть мати як дружні, так і шанобливі етикетні означення: “Любий та дорогий, великоповажний Михайло Михайловичу!” (М. Лисенко до М. Коцюбинського) [17,237]; “Високоповажаний та любий Михайло Михайловичу!” (М. Лисенко до М. Коцюбинського) [13,406]; “Ви вже не гнівайтесь на мене, високоповажаний та любий Євгене Харламповичу, що аж тепер зібрався одповісти на Вашого листа” (М. Коцюбинський до Є. Чикаленка) [9,212].

Про приятельські, близькі стосунки між адресантом і адресатом у епістолярному стилі свідчить і наявність гоноративів, виражених субстантивованими прикметниками любий, люба, любі: “...такого приятеля я не мав і мати не буду, а Ви, любий, все будьте моїм” (В. Стефаник до В. Морачевського) [24,138]; “Люба, подумай собі, які думки мусив насунути мені той лист!” (І. Франко до О. Рошкевич) [31,191]; “Єй-Богу, що в нас ліпшого сукна не нося, вір мені, любий...” (Ю. Федькович до Д. Танячкевича) [29,377]; “Напишіть, любі, і простіть, що я так довго мовчала, але такі були тяжкі дні, а з ними і я, що майже рука не служила” (О. Кобилянська до Х. Алчевської) [7,593]; “Прошу Вас, любий, зробити в другому числі таку об’явку од мене...” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,398].

Субстантивований прикметник любий як етикетний гоноратив може ускладнюватися інтимізуючим займенником мій: “Ну, бувайте, мій любий, здорові та не забувайте...” (М. Могилянський до М. Коцюбинського) [17,439]; “Обізвись, мій любий, щирим та теплим словом!” (М. Кропивницький до Д. Яворницького) [11,356]; “Прощай, люба моя!” (І. Франко до О. Рошкевич) [31,153]; “Бувай же здоров, любий мій...” (М. Лисенко до Б. Познанського) [13,222]. Такі етикетні звертання іноді маркуються суфіксом суб’єктивної оцінки, що характерно насамперед для листів О. Кобилянської до Х. Алчевської: “Все від Вас, любенька моя, я подіставала” [7,604]. І хоч авторка звертається до однієї особи, етикетне стилістично марковане звертання ставить у множині: “Приїжджайте, любенькі, і до нас в Чернівці, і певно, що не пожалуєте” [7,563]; “Пишіть, любенькі, і простіть, що я так довго не писала” [7,611].

Подібними ввічливими звертаннями та звертальними формулами адресанти послуговуються у листах до рідних: “Христос воскрес, усі любиї” (О. Косач-Кривинюк до батьків) [19,231]; “Любії мої!” (Леся Українка до родини Косачів) [27,366]; “Пишіть же, любі мої, про все, що робите і як живете” (М. Лисенко до рідних) [13,33]; “Як би я хотів тебе, мій любий, бачити!” (І. Карпенко-Карий до П. Саксаганського) [5,275]; “Рідні, любезненькі!” (М. Шашкевич до М. Козловського) [34,129]; “От ще одно, мої любенькі!” (М. Шашкевич до М. Козловського) [34,130].

У листах деяких авторів етикетну роль може виконувати фамільярно-ввічливий гоноратив любко, який має розмовний відтінок і вживається при звертанні до друга, товариша: “Моє щастя в Буковині, у горах, а коли не в горах, то все-таки в Буковині межи Дністром а Прутом. Не знаєте ви, любку мій, кілько там краси та поезії!” (Ю. Федькович до Д. Танячкевича) [29,362]; “А я слухати буду та й думати: чи ж то так ти направду, любку, мислиш?” (І. Нечуй-Левицький до невідомого) [21,504]. Як пестливо-ввічливе звертання до коханої дівчини використовується в епістолярію І. Франка розмовний дериват любка: “Любко, моя сердечна, дорога!” [31,126]; “Присилай, любко моя, по кусникові по скільки зможеш, і то так, щоб якнайшвидше зібрався перший розділ” [31,166]. Іноді така пестливо-ввічлива звертальна формула спорстерігається у листах до рідних: “І от ти, моя любко, моя хороша дитино, стоїш зараз на такім шляху, котрий веде тебе до розумної мети: стать вільною, незалежною людиною!” (І. Карпенко-Карий до Я. Тобілевич) [5,258-259].

Діалектна словоформа любця переважно у епістолярію західноукраїнських письменників та культурних діячів може вживатися в етикетній ролі і мати як пестливий, так і фамільярний відтінки в залежності від того, кому адресований лист. Як фамільярно-ввічливий гоноратив вона використовується при звертанні до подруги: “Пишіть, пишіть, любцю, та як буде друковане, то пришліть мені; та, будьте ласкаві, запитайте доктора Стоцького, чи буде він друкувати мої писання, та напишіть мені про те” (Є. Ярошинська до О. Кобилянської) [36,416]. При звертанні до коханої дівчини дериват любця має пестливо-ввічливий відтінок: “Любцю моя, як то гарно, скоро встанеш, сей час перша думка, перше слово о тобі, а ще краще – до тебе!” (І. Франко до О. Рошкевич) [31,163].

Характерною особливістю епістолярної спадщини Ю. Федьковича є те, що у ній при звертанні до друзів, товаришів етикетну роль виконує розмовний демінутив любчик, який створює відтінок фамільярності вже на початку листів: “Любчику!” (до Д. Танячкевича) [29,369]; “Любчику мій любий!” (до Г. Рожанського) [29,389]. У другому прикладі фамільярність посилюється ще й тавтологією. Стилістично маркованим звертанням любчику автор послуговується в різних етикетних ситуаціях: “Не гнівайтеся, любчику, що аж тепер даю вам відповідь, але я тепер такий заклопотаний, що мені дивно, як я і на сих пару слів міг ся зважити” (до К. Горбаля) [29,384]; “За прислані книжечки дякувать Ти, любчику, цілим серцем, а коли би Твоя воля та й ласка, пришли ми ще дечого, а найдужче Тє прошу о Шевченкові письма, бо як їх читаю, то не інак, але сли в раю...” (до К. Горбаля) [29,350]; “Майся в гаразді та в добрім здоров’ю, любчику, та не забудь, що я Твій вірний друг” (до К. Горбаля) [29,351].

Функцію етикетного звертання іноді у листах може виконувати пестливий дериват любочка: “Видиш, любочко, ти в своїм листі питаєш мене, чи не знудив мя твій лист...” (І. Франко до О. Рошкевич) [31,117]; “Даруй, моя любочко, що мушу швидше, ніж думав, кінчити сей лист” (І. Франко до О. Рошкевич) [31,144]. Але частіше пестливо-ввічливі звертальні формули, які складаються з гоноратива любочка та препозитивних і постпозитивних означень, виражених прикметниками та присвійним займенником, спостерігаються у листах до дружин: “Дорога любочко!” (М. Шашкевич до дружини) [34,126]; “Бувай здорова, серденько єдине, любочко моя дорога...” (М. Коцюбинський до В. Коцюбинської) [8,208]; “Любочко моя! Я здоров, всіх рад твоїх слухаю...” (М. Коцюбинський до В. Коцюбинської) [8,116]; “Коли-то діждуся звістки від тебе, любочка моя?” (М. Коцюбинський до В. Коцюбинської) [8,128]; “А я, моя любочко, не знаю гаразд, чи почну що для “Життя і слова” (М. Коцюбинський до В. Коцюбинської) [8,135].

Прислівники любо, любіше, найлюбіше можуть входити до складу епістолярних ввічливих прохань. Таке чемне прохання має вигляд складнопідрядного речення з підрядним умови, в якому етикетна частина прохання являє собою безособове речення, що стоїть майже завжди у препозиції відносно підрядного речення : “Мені дуже було б любо, якби Ви знайшли час і спромогу зробити таку передмову” (І. Франко до А. Кримського) [33,159]; “Для того найлюбіше б мені було, як би Ви зараз же прислали б мені значнішу порцію, таку, щоб вистала на 2-3 номери” (І. Франко до А. Кримського) [33,25]. А у листі А. Кримського до І. Франка від 2 березня 1892 року натрапляємо на гіперболізовану етикетну частину епістолярного ввічливого прохання: “Перш усього дозвольте Вам щиро подякувати за Вашого Гейне: мене дуже врадувала така Ваша пам’ятка. Але сто разів любіше було б мені, якби Ви щось написали на книжці” [10,46]. Наявні у листах такого ж типу конструкції етикетно-ввічливих прохань з прислівником люб’язно: “Було б дуже люб’язно, якби Ви, прочитавши мою працю, написали мені кілька слів...” (І. Франко до Я. Карловича) [32,315]. Етикетна частина чемного прохання у листах іноді виражається усталеною формулою будьте люб’язні, яка є синонімом до фразеологізму ввічливості будьте ласкаві: “...якщо мій твір, який Ви віддали для переписування, вже переписаний, то будьте люб’язні прислати його до Болехова, Кобринській” (О. Кобилянська до М. Павлика) [7,258]. Фразеологізм ввічливості будьте люб’язні в епістолярію може вживатися у різних модифікаціях: “Прошу Вас бути таким люб’язним і передати вміщені у листі гроші в редакцію журналу Театрального товариства...” (С. Крушельницька до невідомої особи) [12,361]; “Якби пані вирішила повернутися, то від свого імені просив би передусім люб’язно прислати примірник гарно переписаного дуету, терцету і т. ін. з опери “Манон” (Г. Савецький до С. Крушельницької) [12,253]; “Насамперед насмілюсь вислати до Вашого шановного журналу мою новелу “Льореляй” (зміст – жіноче питання) і просити Вас люб’язно прийняти її до “Народу” (О. Кобилянська до М. Павлика) [7,250]; “Прохаючи про люб’язне вміщення цього спростування на сторінках Вашого журналу, залишаюся з щирою повагою...” (І. Франко до редакції) [32,460].

На зразок традиційного вислову ради Бога Тарас Шевченко створює оказіональну формулу чемного прохання у листі до А. Козачковського: “У вашій семінарській бібліотеці певне єсть издание Шишкова або Максимовича “Слово о полку Игореви”, перевод с текстом, то ти великої ради моєї любові попроси якого-небудь скорописца списать для мене один екземпляр з переводом текст сієї невеличкої, но премудрої книги, а я тобі за це... що ж я тобі зроблю убогий?” [35,98-99].

Прикметники любий, люб’язний та стилістично маркований любенький можуть входити до складу епістолярних формул ввічливості, вживаних у ситуації подяки: “Спасибі за любі, ласкаві, хоч і журливі листи” (О. Маркович до Марка Вовчка) [14,142]; “За писаннячко твоє любе спасибі” (Ю. Федькович до Д. Танячкевича) [29,373]; “Дуже Вам дякую за Ваш любенький лист” (О. Кобилянська до С. Садовської) [7,629]; “Не знаю, як і подякувать Вас за любий для мене лист” (І. Карпенко-Карий до П. Житецького) [5,240]; “Складаю Вам мою гарячу щиру сердечну подяку за люб’язну пам’ять...” (М. Лисенко до О. Огоновського) [13,181]; “Я ще досі і не подякував Вас за люб’язний подарунок, за збірник драматичних творів незабутнього Марка Кропивницького” (М. Лисенко до Г. Маркевича) [13,421]. Цей же прикметник, а також форма найвищого ступеня порівняння, утворена від такого прикметника, використовуються авторами листів в інших етикетних ситуаціях: “Бажаю Вам усього найкращого і найлюбішого в світі” (Панас Мирний до М. Старицького) [20,441]; “Бувайте ж здорові і Господеві любі” (П. Куліш до М. Павлика) [1,284].

У ситуації прощання при передачі привіту, вітання, поклону адресанту від когось вживаються ввічливі етикетні формули, до складу яких входить стилістично маркований прислівник любенько, який вказує на фамільярність у стосунках між адресантом і адресатом: “Жінка моя любенько тобі кланяється, радіючи серцем добру святому, которого крихта й на твій пай випала” (П. Куліш до Т. Шевченка) [1,119]; “Пані моя Вам любенько кланяється” (П. Куліш до О. Кониського) [1,180]; “Пані моя любенько Вас вітає...” (П. Куліш до І. Пулюя) [1,238]. Прикметник любий та прислівник любенько також використовуються в етикетно-ввічливих формулах при передачі привіту, вітання, поклону кому-небудь відсутньому: “Низенько вклоняюся Вашому любому подружію” (П. Куліш до О. Барвінського) [1,240]; “Жінці твоїй вклонися від мене любенько” (П. Куліш до І. Хильчевського) [1,200]; “Вашій шановній та любій жіночці від мене сердечне пошанування” (М. Старицький до Панаса Мирного) [23,587]. Величання відсутньої особи на ім’я та по батькові свідчить не тільки про приязне ставлення, але й про повагу: “Прошу гарнесенько вклонитись за мене любому Вашому подружжю Софії Василівні” (П. Куліш до В. Тарновського (сина) [1,205].

Дієприкметник люблячий входить до складу епістолярних дружньо-ввічливих формул прихильності, вживаних наприкінці листів: “Прощай, не забувай щиро прихильного твого друга, вірне тебе люблячого і шануючого...” (М. Костомаров до Т. Шевченка) [18,109]; “Щиро люблячий тебе дядько Марко” (М. Кропивницький до І. Мар’яненка) [11,555]; “Щиро тебе люблячий і завжди пам’ятаючий” (М. Лисенко до Б. Познанського) [13,222]; “Щирий і люблячий довіку” (М. Старицький до М. Заньковецької) [23,483].

Отже, в епістолярному стилі ХІХ – початку ХХ ст. для вираження фамільярної ввічливості використовувалися такі мовні засоби: а) прикметники любий, рідше любезний, які виконували роль етикетних означень і разом з лексемами друг, товариш, приятель, побратим, земляк, брат, пан, добродій та різноманітними антропонімами утворювали дружні та дружньо-шанобливі чемні звертальні формули; посиленню фамільярності сприяли також звертання-демінутиви: братику, доню, земляченьку, паночку, панночко та інші; б) субстантивовані прикметники любий, любії, любенькі, любезненькі, які функціонували у листах як ввічливі гоноративи; в) пестливі деривати любко, любка, діал. любця, любчик, любочка як дружньо-ввічливі гоноративи дещо розширили свою семантику, оскільки вживалися в епістолярію не тільки при звертанні до рідних і близьких, а й до друзів, товаришів; г) прислівники любо, любіше, найлюбіше, люб’язно використовувалися для побудови чемної частини епістолярних прохань; ґ) прикметник люб’язний та прислівник люб’язно входили до складу фразеологізмів ввічливості, вживаних у ситуації прохання; д) прикметники любий, прислівник любенько, дієприкметник люблячий у складі ввічливо-етикетних формул вживалися при прощанні.


SUMMARY
In the article lingual means of showing politeness are analyzed on the letters’ material: friendly and friendly-respectful addressing formulas, friendly honoratives, friendly-polite phrases being used in different etiquette situations.
список ЛІТЕРАТУРи


  1. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью-Йорк; Торонто, 1984. – 326 с.

  2. Грабовський П. А. Вибрані твори: У 2 т. – Т. 2. – Статті. Нариси. Оповідання. Листи. – К., 1985. – С. 169-343.

  3. Грінченко Б. Д. Словарь української мови: У 4 т. – Т. 2. – К., 1908 (Перевидано фотоспособом. К. - 1958). – С. 385.

  4. Етимологічний словник української мови: У 7 т. – Т. 3. – К., 1989. – С. 318.

  5. Карпенко-Карий І. К. (Тобілевич). Твори: У 3 т. – Т. 3. – Листи. – К., 1961. – с. 203-275.

  6. Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори: У 8 т. – Т. 8. – Літературно-публіцистичні твори. Вибрані листи. – К., 1970. – С. 238-241; 264-266.

  7. Кобилянська О. Ю. Твори: У 5 т. – Т. 5. – Статті та спогади. Автобіографії. Листи. – К., 1963. – С. 247-767.

  8. Коцюбинський М. М. Твори: У 6 т. – Т. 5. – Листи (1886-1905). – К., 1961.

  9. Коцюбинський М. М. Твори: У 6 т. – Т. 6. – Листи (1906-1913). – К., 1962.

  10. Кримський А. Ю. Твори: У 5 т. – Т. 5, кн. 1. – Листи (1890-1917). – К., 1973. – 547 с.

  11. Кропивницький М. Л. Твори: У 6 т. – Т. 6. – Нариси та вірші. Автобіографічні матеріали. Листи. – К., 1960. – С. 241-572.

  12. Крушельницька С. А. Спогади. Матеріали. Листування: У 2 ч. – Ч. 2. – Матеріали. Листування. – К., 1979. – С. 183-447.

  13. Лисенко М. В. Листи. – К., 1964.

  14. Листи до Марка Вовчка: У 2 т. – Т. 1. – Листи (1850-1869). – К., 1979. – С. 142-143.

  15. Листи до Михайла Коцюбинського. – Т. 1. – Айхельбергер – Гнатюк. – К., 2002.

  16. Листи до Михайла Коцюбинського. – Т. 2. – Горошовський – Іткін. – Ніжин, 2002.

  17. Листи до Михайла Коцюбинського. – Т. 3. – Карманський – Мочульський. – Ніжин, 2002.

  18. Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993.

  19. Листи так довго йдуть... Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі. – К., 2003.

  20. Мирний Панас. Твори: У 5 т. – Т. 5. – Драматичні твори. Вибрані поезії та переспіви. Статті та промови. Щоденники. Листи. – К., 1960. – С. 429-559.

  21. Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів: У 10 т. – Т. 10. – Біографічні матеріали. Статті та рецензії. Фольклорні записи. Листи. – К., 1968. – С. 253-587.

  22. Словник української мови: У 11 т. – Т. 4. – К., 1973. – С. 561-566.

  23. Старицький М. П. Твори: У 8 т. – Т. 8. – Оповідання. Статті. Листи. – К., 1965. – С. 431-751.

  24. Стефаник В. С. Повне зібрання творів: У 3 т. – Т. 3. – Листи. – К., 1954.

  25. Татаревич Г. Етикет і ментальність // Дивослово. – 1998. - № 3. – С. 18-19.

  26. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т. 10. – Листи (1876-1897). – К., 1978.

  27. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т. 11. – Листи (1898-1902). – К., 1978.

  28. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т. 12. – Листи (1903-1913). – К., 1978.

  29. Федькович Ю. А. Твори: У 2 т. – Т. 2. – Повісті. Оповідання. Казки. Драматичні твори. Листи. – К., 1984. – С. 343-426.

  30. Федькович Ю. А. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К., 1985. – С. 452-575.

  31. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 48. – Листи (1874-1885). – К., 1986.

  32. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 49. – Листи (1886-1894). – К., 1986.

  33. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 50. – Листи (1895-1916). – К., 1986.

  34. Шашкевич М. С., Вагилевич І. М., Головацький Я. Ф. Твори. – К., 1982.

  35. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – Т. 6. – Листи. Нотатки. Фольклорні записи. – К., 1964. – С. 9-281.

  36. Ярошинська Є. І. Твори: Оповідання. Статті. Листи. – К., 1968. – С. 369-467.


Надійшла до редакції 26 лютого 2004 р.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Наталія Журавльова iconНаталія Земна (Зубицька Н. П.)
Земна Наталія Петрівна: Біобібліогр покаж. / скл. І. Савенко; відп за вип. В. Білоусько. – Козелець, 2012. – 13 с
Наталія Журавльова iconРектори Харківського університету (1805—2014)
Редакційна колегія: В. С. Бакіров (голов ред.), І. К. Журавльова, І. І. Залюбовський, С. М. Куделко (наук ред.), С. І. Посохов
Наталія Журавльова iconНестечук Наталія Миколаївна, методист районного методичного кабінету відділу освіти, молоді та спорту Старокостянтинівської районної державної адміністрації Друкується згідно рішення
Тащук Наталія Олександрівна, вчитель біології Пеньківського нвк, Шостак Тетяна Олександрівна, вчитель біології Пашковецького нвк,...
Наталія Журавльова iconНаталія звольська

Наталія Журавльова iconНаталія Володимирівна Горішна Біографія

Наталія Журавльова iconУкладач: Артюх Наталія Олександрівна, учитель української мови та літератури Полтавської гімназії №33, Рецензенти
Укладач: Артюх Наталія Олександрівна, учитель української мови та літератури Полтавської гімназії №33
Наталія Журавльова iconНаталія звольська
Патона (1870–1953), українського вченого, фахівця в галузі мостобудування та електрозварювання
Наталія Журавльова iconГ. Черінь "осіння вистава"
Презентацію підготувала Уліна Наталія Григорівна, вчитель початкових класів 1 категорії
Наталія Журавльова iconДавидич Наталія Миколаївна
Патріотизм І ностальгія за далекою Батьківщиною як провідний настрій «Кримських сонетів» А. Міцкевича
Наталія Журавльова iconВолян Наталія Петрівна, головний бібліотекар відділу маркетингу та наукової роботи Комунального закладу «Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека»
Волян Наталія Петрівна, головний бібліотекар відділу маркетингу та наукової роботи Комунального закладу «Рівненська обласна універсальна...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка