Наукова думка



Сторінка14/34
Дата конвертації13.04.2017
Розмір5.45 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34


1 Газету цю видавав в Петербурзі п. Скарятін. Вона встоювала за інтереси панські й аристократичні (прим, автора).

145


дав господь своє місце в світі. Одним треба панувати, другим покорятись, треба ж комусь і мужикувати. Не можна бути всім панами, – не можна бути всім і мужиками! Що сам господь звелів, те й повинно бути.

– Коли ж то звелів таке диво господь? – спитав о. Хведор,

– Воно не велів-таки господь такими словами, але, бачте, в біблії.

– В якій же то біблії? хіба, пане, в вашій, бо в нашій нічого такого немає, – промовив о. Хведор, сміючись. – Чому ж і з мужика не може бути і вчений, і купець, і чиновник?

– А нехай бог милує!–крикнув Хоцінський. – Що создав господь, те не зміниться.

– Але ж господь создав тільки голого Адама та Єву і не создав ні шляхтичів, ні мужиків.

– Які-бо ви, о. Хведор, чудні, їй-богу! А ще й духовні, і просвічені! Ви знаєте, що не все бог написав у книгах, але є ще на світі і філософія...

– Це якась чудна філософія!

Подали чай. Серединському, мабуть, остогидло слухати таку розмову, ті старечі теревені. Він узяв свій стакан і пішов до другої кімнати до панночок. Старі самі зостались в світлиці.

Заговорили потім про господарство, про врожай, про буряки, про робітників. Пан Хоцінський звернув розмову на те, що колись-то було добре: всім панам, і духовенству, і навіть мужикам, як мужики були панщанні.

– Мова мовиться, як кажуть, – промовив Хоцінський, – а ми з паном Серединським до вас, о. Хведор, і в гості прийшли, і за ділом. Я знаю, що о. Мойсей – ваш приятель, і буду і при йому говорити щиро й прямо.

У нас – молодий, а в вас, о. Хведор, молода напоготові. Старша дочка ваша і гарна, й здатна, й добра, і до всього степна, хазяйновита, а пан Серединський, як бачите, хлопець пристойний, здоровий, розумний, а до того незабаром буде на другій половині Нестеринець в мого сусіди, поміщика, економом, як вибуде рік старий економ. Сказати вам правду, Серединський, коли тільки схоче шануватись та не лінуватиметься, то чоловіком стане, бо він хлопець дуже розумний і до всього придатний. Ви знаєте, що ми близькі сусіди, що я вам не ворог, зла не мислю ні вам, ні

146

вашим дітям. Коли воля ваша, хліб наш приймайте і дітей заручайте. А як ні, то й ні. По чарці, та й додому!



– Цебто ваша мова мовиться про старшу мою дочку, – промовив о. Хведор.

– Еге, – одказав пан Хоцінський. – Чого їй сидіти та хліб батьківський збавляти, коли вона буде щаслива і за Серединським?

Хоцінський знав, що сім дочок сиділо на шиї в о. Хведора і богослови вже навіть обминали старших дочок.

– Про мене, – одповів о. Хведор. – Але ж треба передніше жінки й дочки спитати. Коли в їх згода, то про мене хоч і поклони бити. В мене дочок – хоч на продаж!

– Та молоді вже давно згодились! – промовив Хоцінський, – я вже за те добре знаю.

– Піду пораджусь із своєю старою, – потривайте трошки, будьте ласкаві, – сказав о. Хведор і вийшов до другої хати.

– І не говори! – промовляла стиха матушка в третій хаті, – не дам я своєї дочки за світського! Підождім трохи, може, хто навернеться, може, ще хтось трапиться.

– Нічого нам богословів ждати! Вони сватаються, де сотнями пахне. А які наші достатки, який наш засіб, про те знають усі. Хіба ж мало богословів перебуло в нас. А чи спитав хоч один? Не оддамо дочки за Серединського, то дамо за дяка. А по-моєму, лучче йти за панка, ніж за дяка. Все-таки буде Ганя пані, а не дячиха.

– Боже ж мій! Але ж вона буде не духовна! Наш рід споконвіку увесь духовний, одна Ганя наша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі одразу зайшли сльозою в матушки.

– Про віру – хто його знає! Він, здається, і нашим і вашим, і до костьолу і до церкви. Даваймо дочок, поки женихи трапляються, бо потім і таких не стане.

– Як хоч. Ганя сама каже, що їй не йти за богослова. А мені жаль. Першу дитину видаємо, та й то богзна-як, – за якогось ляшка чи недовірка.

Матушка залилась слізьми і не змогла далі слова промовити.

– Будуть люди нарікати на нас, – промовила далі мати, втираючи сльози хусточкою. – Буде Ганя нещаслива, – скажуть, що ми втопили свою дитину. Коли б же він був хоч добрий! а то хто його знає, що воно за людина. Я –

147

мати своїй дочці. Чує моє серце щось недобре. Чи щаслива ж буде вона з ним, з чужим родом?



– А хто ж його вгадає? Якби пак знаття, що колись буде! Правда, і панки бувають добрі люди, а він таки не цурається нас і нашої церкви. Боже їх благослови! Між ними є любов; а де любов, там і щастя. А хіба Ж ми не були щасливі, хоч були обоє вбогі?

Цими словами матушка трохи вгамувалась і заспокоїлась. А о. Хведор піїиов сповістити пана Хоцінського, що од старих жадної притичини немає.

Як горлиця за дітками літнім вечором в лузі жалібно вуркоче, – так рідна мати перед заручинами за дочкою молодою плаче та сумує.

– Йди, дочко, коли твоя добра воля! не силуємо тебе. Коли будеш щаслива, дякуй своїй долі. А як будеш сльози лити, ввесь свій вік тужити, не нарікай на мене, не нарікай на батька. Чи я ж не мати своїй дитині? Чи я ж не бажаю, господа не благаю рано й вечір, щоб мої діти були щасливі, хоч і не багаті? Чи я б тебе, моя доню, не озолотила? Чи я б тебе не оддала за богослова, якби сила моя, якби воля моя!

– І тепер я за тобою плачу, – промовляла мати, обнявши Ганю, – і тепер боюся дати тебе в чужі, небезпечні руки! Лучче б я тебе під шум пустила, ніж мала отак видавати! Будеш, Ганю, безталанна, – не кляни, серце, своєї матері!

Як зозуля в зеленім лузі веде перед між галочками, так молода зговорена виходить на заручини з молодими сестрицями.

Обсіли сестри, як галочки, навкруги всю світлицю. Зацвіла світлиця о. Хведора дівочими личками та все чор^ ними очима та чорними бровами, як горідчик цвіте навесні. Сама Ганя, повна и здорова, була схожа на рослину, Що виросла на добрій вогкій землі, поливана дощем, зайсігди освічена сонцем.

Молода, кажуть, все буває гарна; гарний пуп’янок між зеленим листом, але краща квітка, як розгорне свій увесь розкішний лист й розпустить навкруги себе пахощі.

Ганя сиділа коло молодого в повній дівочій красі, як маківка рамнім ранком, що тієї ж ночі розвилася з пуп’янка. З її лиця ще не сплили ті рум’янці, що виступили при однім слові хлоііця-чорнобривця: “Чи будеш ти, мила, навіки моєю?”

148


Мати сіла проти своєї дочки і очей з неї не зводила.

– Брови твої, серце доню, брови чорні! кому ж ви достаєтесь? чи другові, чи ворогові? чи долі, чи недолі? Не почорнієте ви в розкоші, – коли б же ви рано не злиняли в нужді!

Взяв жаль серце матері.

Пан Хоцінський блискотів сірими вирячкуватими очима на молоду, на молодих її сестер, як той вовк, що залізе до овечок у кошару. А Серединський сидів поруч із молодою, гарний, молоденький, наче той місяць на підповні. З-за стола виглядали його очі тихі, густі кучері. Його раде лице повсякчас світилось і блищало веселістю, мов у* хлопчика, тоді як його або похвалять, або по головці погладять, або дадуть дуже доброго гостинця.

Один о. Мойсей сидів похнюпившись. Невесела думка лежала в його на серці! “От мені ніколи не доведеться видавати дочок заміж, женити синів!” – була в його така думка. Поглядав він ласкавими очима на молоду, теплим поглядом на чужих здорових гарненьких дівчаток, а йог,о серце занило якось. В йому прокидались батьківські почування, заворушилась потреба любові до дітей, невгамонна потреба щастя великого, хоч і неспокійного та болячого, – мати й годувати дітей, тішитись і піклуватись ними, а потім видавати їх заміж або женити. І заздрісно йому стало чужому щастю, навіть чужому клопотові.

Всі сиділи і більше думкою думали, ніж говорили. Буває час, де потрібніше красномовне мовчання, ніж говірке слово. О. Хведор, по своїй удачі, був незугарний наладити мову на тон дуже поважний, не жартовливий і теж мовчав.

Коли це з другої кімнати одчинились двері. У світлицю вступила стара бабуся, одягнена чепурненько в білу сорочку, в чорну спідницю з червоними квіточками і зав’язана чорною хусткою. Поцілувавши о. Мойсея в руку, вона хотіла приложитись і до руки Хоцінського. Він не дав руди, бо при людях пани й панки не дають руки цілувати. Бабуся принесла в руках килим і почала розгортувати в кутку перед образами. Всі встали. В молодих запалились щоки. Мати не вдержала сліз, як молоді стали на килим і почали бити поклони. їй здалось, що дочка вже стутіила на хистку кладку, звідкіль от-от посунеться в шум. Всі сестри, давлячись на матір, і собі поскривлялись.

О. Мойсей прочитав тихо молитву. Його голос тихий, з недужих грудей, тремтів од жалю. З-за дверей виглядала

149

бабуся й дівчата. Побили молоді поклони, поцілувались їз старими; Ганя поцілувалась зо всіма сестрами і з бабусею. Пан Хоцінський надувся, вирівняв спину, щоб наддати собі ще більше поваги; його живіт страшенно випнувсь, як здоровецький гарбуз, що часом на продиво вродить у городі між меншими.



Та ж сама бабуся ввійшла в світлицю і винесла на підносі пляшку вина й чарки. Всі побачили, що церемонія скінчилась, і почавсь звичайний час. Всі тихо загомоніли; сестри почали пошепки розмовляти; молодий почав тихо балакати з молодою.

Побрали чарки в руки.

– Тепер, Ганю, так, – промовив о. Хведор, взявши чарку, – або пан, або пропав! Будьте ж ви щасливі вдвох у парі, як і я щасливо ізжив свій вік. А ви, Іване Станіславовичу, жалуйте мою дочку, коли берете клопіт на себе, а то ще як схочу, то й одніму її.

– Годі вже тобі жартувати! І тут не обійдеться без жартів, – промовила матушка. – Пошли, боже, вам з неба чого тільки треба! Дай, боже, вік довгий і щасливий! – приказала Марія Василівна до чарки, втираючи сльози.

– Де ж ви, паничу, будете священиком? – промовила сміливо бабуся до молодого. Вона вигляділа всіх дітей о. Хведора, і молоду – Га<ню, і була своєю людиною у господі, а дітям навіть здавалась близькою родичкою. “Чи далеко завезете нашу панну?” – спитала бабуся.

Всі засміялись.

– Я не буду священиком, – одказав Серединський, почервонівши на лиці.

Бабуся очі витріщила:

– То наша Ганя не буде матушкою? –спитала вона в Марії Василівни.

– Не буде, Мотре.

– А чим же вона буде?

– Вона буде пані.

– Ох, мені лихо! Нехай бог боронить! – прохопилась стара, й сама не зоглядівшись. – Ви, паничу, лучче-таки вистарайтесь на священика.

О. Хведор кивнув бабі, щоб вона йшла собі до пекарні, не соромила панів.

А тим часом у дбайливої господині паніматки вже й обід постиг. Вона попрохала всіх у столову кімнату до обіду, а бабуся розказувала в пекарні, що їх Ганя не буде

150


попадею. Пішла про те поголоска по селі; загомоніли молодиці. І не раз, зострічаючись з Ганею, благали її добрі люде не йти за пана, а дожидати священика.

Тижнів зо три зоставалося ще до весілля. Тижнів зо три безперестану чути було весільні піоні щодня і щовечора до пізньої ночі в кімнатах в о. Хведора. Як ті пташки навесні, виспівували наймички в пекарні. А в покоях шість сестер Ганиних, готуючи сестрі виправу, перегукувались з наймичками, наче соловейки в гаю. А до їх голосів прилучала й молода свій голос, як та горлиця:

Заручена ти, Ганнуся,

Зарученая,

Та подала свою руку На заруку.

Ручко ж моя білесенька У батенька!

А чи будеш така біла У свекорка?

– Коли б уже, Ганю, ти швидше йшла собі заміж! – сказав батько, сміючись. – Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде. Піду в клуню, ляжу, думаю одпочину, а там під повіткою наймички коноплі тіпають та вищать так, що й спати не можна. А тут в хаті дочки голосять! І горло їм не заболить!

А тим часом як в одній кімнаті весела молодість пісень співала, в другій хаті клопотлива старість раду радила.

– А яка твоя думка, паніматко?–спитав о. Хведор у жінки. – Я не думаю справляти такого бучного весілля, як наші батюшки скрізь справляють.

– А що ж ти думаєш? –спитала матушка, здивувавшись.

– Я те думаю, що не запрохуватиму гостей на весілля білетами. Попрошу о. Мойсея, та твого брата, та свата Хоцінського та й годі. Накажу молодому, щоб музик не наймав, коли то ще є за що найняти. Ти знаєш, які наші достатки, які наші засоби. Лучче дамо дочці ті гроші, ніж маємо витратить на весілля. А то наїде гостей трохи не з усього світу, і втрачайся на сотню або й на дві карбованців! Воно-таки якби дочка йшла за богослова, то не жаль було б і заходу! А цей латаний зятьок нехай пробачає.

– А хіба ж весілля справляється для зятя? Чом же не для дочки та й не для нас?

– А хто ж їй винен, коли вона не йде за богослова!

151

– Хто ж більше, як не отець-матиі Якби ми були багаті, не сиділи б паннами й досі наші дочки. Першу дитину видаємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля буде без музик? Скинеться трохи на панахиду... І дочка жалкуватиме. Скаже: випхнули батьки з хати, навіть весілля не справили.



– А хіба ж їй легше буде, як випхнемо з музиками та танцями?

– Що ж скажуть люде, гості?

– Які гості? – крикнув о. Хведор.

– А ті, що наїдуть!

– Я ж їх не проситиму!

:– Наїдуть вони й самі, не прохані.

– То що ж? Воріт я не запру. А хто приїде, то й так поїде!

– Добре, їй-богу, добре! Та нас же осудять, обговорять кругом! А в нас діти, та ще й дочки! Не останню дочку видаємо заміж. Отам шість сидить.

– Еге-ге! Еге-ге! Осудять! Матері їх ковінька за це! Сім дочок, та це випадає сім весіллів. Клади по сто карбованців то, й сімсот буде. А треба ж і до дочок щось прикласти!, Не здобріють же вони бучними весіллями та музиками. Нехай гості дулю з’їдять, як понаїжджають. Не здивують, коли я їм дам по шклянці чаю та сяку-таку закуску. А вже там тих цукрових пірамід, тих вин шампанських..* то за це нехай вибачать, Я б сам пожививсь таким добром, якби пак було. Дочки, правда, шкода; але “шкода, та не вигода!” – як кажуть в приказці.

– Про мою часть! – одказала жінка тихо, пересвідчена в правдивості слів свого чоловіка.

– Ти знаєш, що в нас грошей біг-ма! Коли б як одягти дочку, не випустити босою й неодягненою. А то виходе в злидні, та ще й з готовісінькими злиднями! Потім буде соломою топити, горшком воду носити та згадувати бучне весідля. Ти мені там не дуже напікай та наварюй! Я тобі на це й грошей не дам.

■*– Про мене! – сказала матушка, вийшовши до другої хати.

А в другій хаті панни, нічого про те не відаючи, виспівували веселих пісень, марили веселими думками про ве” сілля, про тих паничів, що . понаїжджають на весілля, про танці та музики. Кожна панна вже заздалегідь міркувала, як би вбратись до лиця і по моді, і як зачесатись, і чим за

152


квітчатись, щоб заполонити серце будлі-якого богослова Тільки й мови було в їх, що перелічували гостей, паничів і панночок, котрі мали понаїжджати на весілля.

III


Перед самим весіллям, у суботу вранці, затихли весільні пісні. Панни ходили, мов неживі, порались, як сонні. Одна насилу володала руками, прасуючи залізком сукню, друга чесала косу і спересердя рвала свій гарний волос. Навіть маленькі сестри ущухли й не щебетали, а молода сиділа невесела, поклавши руки на колінах. Всім стало відомо, що о. Хведор не звелів справляти весілля, напрохувати гостей, – всі знали, що й музик не буде. Всі надії на веселі танці пішли марно.

Одна тільки матушка частенько бігала до пекарні і крадькома шепталась з старостихою. В надвірній хаті, що стояла коло комори, вона готувала печене й варене, бо таки сподівалась багато гостей.

Коли це в хату вбіг о. Хведор. Лице його було неспокійне, його очі виявляли таку тривогу, переляк так очевидячки малювався на його обличчі, що всі в хаті ніби заніміли. Всім здалось, що в хаті або пожежа, або злодії шкоду зробили. .

– Еге, в нашого дяка недавно шив Борух?–спитав він у матушки.

– Не знаю, – одказала матушка, не знаючи, до чого б тут стосувався Борух.

– Пошли наймичку до дяка спитати! та швидко! швидко! То-то я пам'ятаю, що бачив отого хирного Боруха! От тобі й на! Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! Бідна моя голівонько!

Прибігла наймичка і розказала, що Борух і справді шив дякові каптан оце недавнечко і поїхав того тижня десь-інде.

– Так і єсть! Ганя вже була заручена! – промовив о. Хведор. – Пропаща справа! Тепер Борух, як сорока на хвості, рознесе по всіх усюдах про весілля!

О. Хведор взявсь обома руками за голову і, замість бідкання, дрібно й весело зареготався. Заклопотане лице знов ніби вияснилось од сміху, як вияснюється надворі літом сонце після наглого дощу.

153


– Радійте, діти, – весілля буде! – крикнув о. Хведор до дітей.

Заворушились дочки, як пташки, завештались по хаті, прибирали й витирали. Знов разляглась пісня. Пооживали панни. А всьому тому був винен Борух.

Той Борух був “духовний” кравець; їздив по селах і шив священикам та дияконам ряси й каптани. По всьому повіті сливе він знав усіх батюшок і матушок, знав усіх попівських дітей, усіх дочок, навіть скільки котрій років. Знав він про всі хатні пльогки, де про що і про кого говорилось, переносив усе те далі, посердив не одну сім’ю з другою. Жадна газета, жадна пошта не переносила так швидко звісток з одного краю до другого, як язик Борухів. Жидівські кагали, ярмарки ставали йому замість телеграфів; широко він розкидав звістки про крайове духовенство. Всі знали Боруха, навіть годили йому, щоб часом він не наговорював чого на дочок. Зате ж і Борух не знав міри своїм витребенькам, де було шиє. Давай йому і нового горшка, і свіжих яєць, і меду, і коржів з питльованого борошна, і курчат, і молока, – так було канючить хирний Борух.

Не трудно собі тепер зміркувати веселість дочок о. Хведора. А його не дуже-то любив Борух за його глузування з жиді®.

Тим часом о. Хведор, підобгавши поли каптана, тихенько сам почимчикував поза клунею, поза стіжками до старости і вирядив його до містечка за горілкою, за винами та ромом. А матушка ще частіше вешталась із покоїв до кухні, частіше шепталась із титаркою, панни ще швидше заворушились по покоях. Вже й смеркло, вже й ніч настала, і другі півні заспівали, а світло не згасало в кімнаті в паннів. Там коло двох дзеркал товпились веселі дочки о. Хведора, одна одній завиваючи кучері. А тиха розмова про сусід, про паннів і паничів далеко одганяла сон од чорних очей.

Одна молода сиділа, не мовлячи й слова.

– Чого ти, Ганю, така невесела? – питали сестри. – Чи тобі молодий не до вподоби, чи тим, що сама бідна та за бідного йдеш?

– Ой, сестриці! І Ясь мені сподобавсь, а бідність, здається, вже на роду мені написана, – і дома не зазнала я розкоші. Тільки як подумаю, що я останній вечір духовна, а завтра, як звінчаюсь, я вже стану світська, то так мені стає чудно, так чудно, аж страшно! Мені здається, що я

154

стану або другою зовсім людиною, або поламаю віру... Всі мені змалку говорили, що я буду духовна, піду за священика.



Швидко й світло згасло; поснули панни тонким, чуйним сном, а більш того – дрімотою, пополовині з мріями. Остання заснула матушка: до півночі молилась вона перед образами, прохала в бога щастя-долі своїй першій дитині.

В неділю по обіді походжали дочки о. Хведора по хатах, повбирані в найкращий убір, який тільки знайшовся в скринях Марії Василівни. Старші панни скоса поглядали в дзеркало на свої талії, на білі, та рожеві сукні, на вінки з зеленого свіжого барвінку, що краще од усяких квіток приставав до їх чорних кіс, до чорних брів. В кімнаті все було налагоджено до вбирання молодої на вінчання: біла сукня, білий вінок з троянд, букети зеленого мирту. Як рій, вилися малі сестри коло того убрання, оглядаючи його з усіх боків, неначе якесь диво.

Почали з’їжджатись прохані гості: о. Мойсей з жінкою, брат матушчин, один старенький батюшка, що просили його вінчати молодих. Швидко потім вступив у хату і пан Хоцінський з молодим. О. Мойсей убрався в нову рясу з претовстої вовняної матерії – баракану, що стояла лубом на його сухорлявій постаті, спадаючи рівними негнучкими фалдами, ніби дошками. Пан Хоцінський укрив свій живіт і груди якоюсь дорогою, але чудною матерією з лапатими квітками і трохи скинувсь на здорове ліжко, прикрите квітчастим укривалом. Господар убравсь у найширшу рясу, а молодий причепуривсь, мов лялька. Ніхто б в світі не подумав, що то пана писаря підписар.

Подали чай, переговорили, що треба було, і замовкли. Поввіходили панни, посідали.... Знов погомоніли трохи і знов замовкли... Вечір наближавсь, а гостей не було. Пан Хоцінський позіхав, щулився на канапі. Його очі заснітились, аж налились кров’ю. І о. Хведор позіхав і схилявся дуже часто на бік. Панни засумували та все поглядали на вікна, чи не котять гості з гори у двір. По дорозі не видко було ані конячки, ані візка. Вже панни поскривлялись, сподіваючись, що не буде ні гостей, ні музик. Молодий та молода сиділи, похнюпившись. Матушка засмутилась, що дурно тільки пекла й варила, а гостей нема. Навіть о. Хведор жалкував, що не їдуть гості тоді, коли людський звичай велить їм бути, – тоді, коли всього було наготовлено доволі, понаварювано й понасмажувано.

155

Аж ось наймички принесли звістку, що на Паляниківському кутку гості позаймали всі людські хати, стали в дяка, паламаря, навіть в проскурниці.



Панни загули в хаті, як бджоли, подражнені медом. Молода повеселішала. І їй хотілось вийти до вінця не одинокою, а з веселими подругами, з музиками, з проводом гостей. А молодий поглядав та поглядав на двері, неначе чогось сподівавсь.

Загуркотіло по дворі; собаки загавкали. Всі кинулись до вікон. З гори скотилась велика повозка і стала перед порогом, а за нею друга й третя. Повозки були повнісінькі! З їх почали вилазити панни, паничі, матушки, батюшки. Панни в їхали в двір вже повбирані по-бальному.

Не встигли повозки од’їхати од порога, як у двір улетів здоровий старий фаетон і з розгону трохи не штурхнув дишлем у передню повозку. За фаетоном летів знов фаетон, а за ним три нетичанки, а за ними новий, гарненький фаетончик з баскими кіньми. Потім потяглась ціла валка повозок, нетичанок усякого фасону і всякої масті... Все те приїжджало й од’їжджало, даючи місце новим гостям. В повозках було повнісінько гостей, – батюшок, матушок, паннів, паничів, ляшків, навіть кільки німців з сахарні. Гості, знайомі з хазяйською сім'єю, по-навозили з собою незнайомих і тут тільки перший раз знайомили їх. Деякі зовсім незнайомі приїжджали на весілля просто самі. Швидко потім все подвір’я і гіівгорода було заставлено повозками всякого фасону і старомодними чудними фаетонами, здоровецькими, старосвітськими, перекупленими у панів. Скрізь стояли нетичанки, шарабани, дуже чудні, схожі на коліщата скрині. Всі хати о. Хведора сповнились гістьми, що й протовпитись було трудно. Якийсь батюшка аж з другого повіту, товариш о. Хведора по семінарії, перечувши через Боруха про весілля, приїхав з цілою сім’єю. Семінаристи, їдучи до школи, звернули з дороги на весілля цілою валкою... Гостей було сила!

О. Хведор тільки стояв, розпростерши руки і приймаючи обіймання і цілування хто його знає й од кого!

– А що тепер будемо робити?–говорив о. Хведор жінці, викликавши її до комірки. – Чим будемо приймати гостей? Де візьмемо музик? Чи не наготувала ти чогось на вечерю?

– А ти наготував? – промовила матушка сердито.

О. Хведор замішався, і матушка чогось замішалась.

156


– Я знала, що без гостей весілля таки не обійдеться, хоч ми їх не напросювали багато. Де вже пак! Аби зачули десь, весілля, приїдуть і непрохані. Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла забити рябого бузимка, заколоти чорного кабанця, та троє підсвинків, зарубати п’ять індиків, зарізати п’ятеро гусей, курей, качок...

– Хоч сердься, хоч ні, – а я купив десяток відер горілки, вин, рому...

– А на нечистого ж ти накупив тієї горілки такого багато?–крикнула матушка. – Хто її вип’є?

– А я, коли гості не доп’ють! Добре, бач, що весілля трапилось... Але навіщо ти збавила назимка, не спитавши в господаря? Адже ж з його був би через кільки років гарний віл!

– Бо я знала, що гостей треба приймати! Не останню дочку видаємо.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34

Схожі:

Наукова думка icon«наукова думка»
Н. Є. Крутікова (голова), М. Є. Сиваченко редактор тома М. Є. Сиваченко упорядкування та примітки М. С. Грицюти та В. І. Мазного
Наукова думка iconБ. В. Попов Попов Б. В
Соціальні практики в глобальному вимірі / Попов Б. В., Фадєєв В. Б., Носова Г. Ю., Багінський В. В., Нельга О. В. – К.: Наукова думка,...
Наукова думка iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
Наукова думка iconНаукова думка
Домки неначе ховались в узьких долинках між крутими горами, в розкішному зеленому дереві, а за домками неначе дерлись на круті гори...
Наукова думка iconНаукова думка
Що на його те нещастя спало, то нігде правди діти. Але й божуся, й присягаюся, І ладна землі з’їсти, що я ні в чому невинна й невісна,...
Наукова думка iconНаукова думка
Стеблева шумить Шум на порогах, де між двома високими скелистими берегами вся Рось закидана здоровим камінням та помережена острівцями...
Наукова думка iconС.І. Головащук Росісько-український словник сталих словосполучень Київ Наукова думка 2001
У словнику вміщено понад 18 тисяч сталих словосполучень сучасної російської літературної мови, переклад яких на українську мову становить...
Наукова думка iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Наукова думка iconВипуск 6 Дніпропетровськ 2011 ббк 85. 93 Музикознавча думка Дніпропетровщини
Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб наук праць. – Вип. – Дніпропетровськ : Юрій Сердюк, 2011. – 216 с
Наукова думка iconВипуск 7 Дніпропетровськ 2012 ббк 85. 93 Музикознавча думка Дніпропетровщини
Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб наук праць. – Вип. – Дніпропетровськ : Юрій Сердюк, 2012. – 174 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка