Наукова думка



Сторінка22/34
Дата конвертації13.04.2017
Розмір5.45 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34


– Е! ні, тату! Чи тямитиме ж міщанка, хоч і в сукні, як повести себе так, як панія з батька, з діда?

– Не вмітиме так вертіти хвостом та крутити головою, як уміють Люцина та Рузя, – перебив синові батько. – Про мене! Вольному воля! Я не вижену тебе з жінкою з хати, прироблю збоку хати вам кімнату. Живіть собі з богом! Тільки душа моя щось не почуває наперед добра. А старий голодранець становий не покріпиться од мене ні на комареву ніжку.

– Зате ж матимемо невісточку, як перепілочку! – приказала мати.

Пшепшинський, того ж таки вечора, поговоривши з дочками, одійшов до своі;о кабінету і почав неспокійно бігати од кутка до кутка так швидко, ніби ним лихо кидало по хаті.

– Де я в світі божому візьму грошей на весілля, на виправу? – промовляв він сам до себе і плескав сам себе рукою по лисій голові. – Позичити? ніхто не позичить. Чи не попросити б у старого Лемішки? Але я Лемішку знаю: то дідуган завзятий! та й сором трохи. Піде чутка по місті... А! – закричав становий, ляснувши себе з усієї сили по лисині. – Покличте мені десятників! – гукнув він, одчинивши двері в прихожу кімнату.

Десятники прийшли.

– Біжіть ви мені до міста та зараз, зараз арештуйте Іцька, Боруха і Янкеля. Зараз же, зараз! Ви чуєте?

Ті жидки були всім відомі конокради. Через їх не мож

236

на було ніяким способом устерегти добрих коней на всю околицю. Ті злодії навіть не раз вже попадались в руки, але все виходили чомусь невинними на диво всім людям. Вони ділились краденим добром пополовині з самим-таки становим, котрий частенько через їх-таки руки переводив знайдені крадені коні.



Десятники постягали жидків з бебехів серед ночі, без жадної причини, й повели до станового. Пшепшинський наробив галасу на цілий дім, лаяв їх, кричав, совався до їх з кулаками, винуючи їх у недавній крадіжці сусідських коней.

Догадливі жидки тут-таки вийняли з кишені гроші і дрижачими руками поклали на стіл купу асигнацій.

Пшепшинський полічив спокійненько грошики і, звелівши подержати жидків через ніч, а вранці випустити, ліг спати багато спокійніший.

В холодній під арештом сиділо ще кільки жидків, злодіїв і конокрадів. Іцько й Янкель загерготали до їх посвоєму і оповістили всім, чого вимагає й намагається становий. Визволений Іцько на другий день приніс арештованим злодіям гроші. Ті гроші дійшли до кишені станового, і кільки душ злодіїв знов пішло по світі шукати по великих шляхах і в чужих коморах собі поживи.

На подвір’ї станового передержувалось ще кільки пар крадених коней, до котрих не знаходились хазяїни. А знайтись хазяїнам було дуже трудно! Становий мав дуже вірного конюха, парубка Хтодя, котрий зріс і вигодувався коло станового і розумів думи й кожне слово свого пана. Попсований змалку до самих п’ят, як і вся панська двірня, Хтодь умів дуже штучно перероблювати крадені коні і потім перепродував їх сам або через жидків на сусідньому злодійському ярмарку.

Тоді саме стояли на подвір’ї коні, вкрадені у сусіднього священика, вже знайомого нам отця Мойсея, котрий навіть приятелював з становим. Отець Мойсей дістав од станового бумагу, щоб він їхав до стану пізнавати якісь перехвачені у злодіїв коні. Отець Мойсей недавно давав повістку в стан про свої крадені коні.

Ще не родивсь на світі такий чоловік, щоб йому вернулись покрадені коні. Знаючи теє добре, отець Мойсей послав до стану свого титаря, аби тільки сповнити форму. Хтодь вивів саме опівдня на широкий двір пару коней, високих, чистих, з чорною лиснячою шерстю, гладких, опасених і баских.

237


– Чи ваші коні? – спитав становий.

Титар ходив, дивився, заглядав їм у зуби і став, не знаючи, що й казати.

– Чи ваші? – спитав становий удруге.

– Не скажу, ваше благородіє! Нехай сам батюшка приїдуть та подивляться, щоб я не був винен. І наші ніби, й не наші! Трохи неначебто й вони; але наші були не такі.

– А що, титарю, наші коні? – питав чоловіка отець Мойсей.

– Бог же його відає! їдьте, батюшко, самі та гаразд роздивіться! бо мені або полуда на очах сіла, або мене отуманено.

Титар й справді протирав очі.

–Які ж коні показували тобі? – спитав отець Мойсей.

– Наші коні були трохи гніді, а мені показували зовсім чорних. Наші були тонкі, високі, худі, як драбини, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські. їдьте, батюшко, щоб я часом не був винен, та придивляйтесь добре, бо щось вони мені-таки по знаку! Либонь, я бачив їх у якогось пана, чи хто його зна.

– Чи не заїжджав ти поперед того до кума?

– Ні, батюшко, хранив бог! їй же богу, кажу правдуі

Поїхав сам отець Мойсей.

Серед літнього дня вивів Хтодь на показ з-під повітки пару коней. Баскі, гладкі коні, чорної блискучої масті, з підрізаними трохи хвостами й мичками, блискучими обскромадженими копитами, в нових гнуздечках, обкладених срібними цвяшками, били копитами землю, насторочили вуха й насилу стояли на місці.

Отець Мойсей згадав свої коні, худі, миршаві, з запалими боками, з сухими ребрами, кудлатими гривами, пелехатими мичками, згадав їх звислі додолу вуха і похнюплені морди – і зараз махнув рукою.

– Не мої коні! Дурно я оце їхав до вас, пане Пшепшинський!

– От же й дурно! Спасибі коням, що заволокли до моєї хати дорогого гостя. А без того багато б в Дніпрі води утекло, поки б отець Мойсей одвідав свого приятеля.

Становий обняв отця Мойсея і тричі цмокнув його в губи гаряче й щиро, дякуючи йому думкою за пару коней, Хтодь постаравсь, як бачимо. Швидко потім веселий становий пив могорич з отцем Мойсеєм за коники ж отця Мойсея.

238


От і грошики на весілля знайшлись. В першу неділю після того Пшепшинський після обід завітав до старих Лемішок. Лемішка, вбравшись до вечерні, ходив по світлиці і голосно бубонів молитви. Леміщиха вив’язала вже голову хусткою і почала одягатись у шовковий синій літник. Коли це одчинились двері; становий шубовсть у хату! В Лемішки рот закляк на якомусь слові молитви, а його жінка стояла, натягнувши тільки один рукав літника. Поліція звичайно віщує якесь лихо!

– Моє шанування моїм любим, дорогим сусідам! З святою неділею будьте здоровенькі, – прокукурікав становий, розмахуючи картузом. – Як же ви живете на старості? як же вас господь милує?

Пшепшинський говорив так добре по-українській, як щирий українець селянин.

– А я оце гулящим часом до вас. Піду, кажу собі, та одвідаю старих знайомих.

– Прошу ж сідати в моїй господі, коли сподобили нас одвідинами, – сказав господар.

Стара завешталась по хаті, не знала, чим і приймати такого гостя. А тим часом її руки, не питаючись її, самі застеляли стіл білою скатертею і ставили пляшки з наливками та запіканками.

– Яка з вас хазяйочка, паніматко! Яка з вас господиня! – лестивсь до неї становий. – Дай, боже, щоб мої дочки повдавались у вас!

Почалось поштування. Становий пив та знай похваляв господиню й господаря.

– Які у вас гарні світлиці! – казав він. – Які чудові образи на всі стіни! А скільки в вас усякого добра! Ваш двір та ваша господа повні, мов та чаша. Аж через край ллється! Повітки в вас добрящі, загороди великі, комори дубові, а садок – то правдивий рай! А ви з старенькою паніматкою живете тут, мов Адам з Євою, в простоті, в чистоті, не відаючи доброго й лукавого.

– Може, моя стара й не відає, – одказав Лемішка,:– а що я... надісь...

Становий перебив його:

– Прошу ж, якнайласкавіше, до мене в гості. Не цурайтесь і мого хліба й солі. Хоч я й удівець, але молодець, а мої дочки, як голубочки: і напечуть, і наварять, і добрим словом привітають.

239

– Ми люди прості, – промовив Лемішка, насупивши брови.



– Господь з вами! не жартуйте, пане Лемішко, і ви, пані Леміщихо.

– Який з мене там пан! – миркнув Лемішка. – Чого вже, чого, а од цього господь милував.

Становий жартовливо засміявсь.

– Які-бо ви, Трохиме Сидоровичу! їй-богу! – крикнув він і поцілував його в колючу щоку. – Тепер не той світ настав. Тепер всі рівняються! І в книжках всюди пишуть, що на світі всі люде – рівня, що не повинно бути ні старшого, ні меншого, ні панів, ні мужиків. Всі рівня та й годі...

Лемішка покрутив головою.

Догадуючись, що з Лемішкою погана справа, Пшепшинський просто приступив до діла.

– Де ж ваш первенець! – спитав він, підроблюючись зумисне під церковну мову, щоб як-небудь ублагати старого. – Чи во здравії обрітається? Як його господь милує?

– Та здоровий собі, нівроку, – одказав понуро Лемішка.

– Гарний у вас син та розумний! – говорив Пшепшинський. – Рветься вгору, мов той орел у синє небо. Скажу вам щиру правду: ваш син не цурається мого дому. Не годиться і вам, старим, одхилятись та одсовуватись, коли молоді присовуються: я таки прошу вас до себе на хазяйську хліб-сіль і на пораду.

– На яку ж це пораду?–спитала цікава Леміщиха.

– Чи говорив вам син ваш що про мою дочку?

– Щось торочив там старій матері, – промовив Лемішка, – та я не дуже дослухався.

– Та що тут таїтись?–сказала Леміщиха. – Син говорив, що йому дуже припала до вподоби найменша ваша дочка. Та й гарна ж бо, нівроку їй! коли б ще не наврочити.

– Стара! – миркнув Лемішка.

– Так, так, моя люба матусю!–вхопився за її слова Пшепшинський. – Ваш син навіть питав мене про цю справу...

– Батькам треба б підождати трохи, поки молода думка переграє, – сказав Лемішка.

– От про це ж то я й хотів би порадитись із вами, – сказав становий. – Наші діти молоді, а ми, хвалити бога,

240


люде досвідні, вже підтоптались на віку. Кому ж більше їх наставляти на добру путь? З щирим шануванням одходжу од вас і прошу, якнайласкавіше, одвідати старого удівця в його господі. Там про все й побалакаємо і переговоримо. Прощавайте! зоставайтеся здоровенькі!

Вклонившись привітненько і таки геть-то вже низько, Пшепшинський одступив до порога та й зоставив самих старих у хаті. Стояли вони й дивились одно на одного.

VIII

Невважаючи на прохання станового, Лемішка ні разу не пішов до його в гості в його житло і не пускав навіть своєї жінки. Він думав, що все те сватання перетреться, перемнеться та й так минеться. Однак же син не кидав своєї думки. В цілому місті він не знаходив кращої молодої для себе.



– Тату!–говорив не раз Яким, – я в вас єдиник. Не робіть мене безщасним! Благословіть мені старостів слати. Я служу, гроші заробляю. Коли хочете, я в вас не візьму ні шага на прожиток. На свої гроші і зодягну, і прохарчую себе й жінку. Не треба мені нічого вашого!

– А кому ж достанеться все моє добро, коли тобі не треба? В мене ж дітьми не поле засіяно. Шли, про мене, старостів! Нехай тобі бог благословить! Даруй, боже, тобі щастя. Коли б же моя стара голова помилилась у тім, що я тобі говорив про Зосю! Ми помремо, тоді буде твоя хата, твоя й господа. А тим часом я тобі приставлю до хати ще одну кімнату. Там будете жити вдвох з молодою жінкою.

Швидко та хапком майстри будували нову кімнату. Яким пішов з старостами на заручини до станового. Побили молоді поклони. Сторонніх гостей, панів, панянок, окрім своєї сім’ї, нікого не було. Молоді помінялись перснями. Лице молодого аж палало, а Зося була спокійна, тиха, неначе вона затаїла якусь думу в душі. Тільки становий радів за всіх! Веселий, жвавий, він точив якісь теревені, частував старого Лемішку, старостів і все обнімався та цілувався зо всіма, навіть з старою Леміщихою. Тільки Люцина та Рузя сиділи цілий вечір смутні та невеселі. Менша сестра побила поклони, а вони, старші, зостались у дівках, і на який кінець? і для яких женихів зостались

241


їх білі руки? Веселість сплила з гордих брів в Люцини, а Рузя навіть трошки заплакала.

– Коли ж, батьки, назначите весілля? – спитав один староста з урядників.

– Про мене, хоч і в першу неділю, – одказав весело становий.

– Але ж, пане свату, наша кімната ще не добудована, – обізвався Лемішка. – Голубенят ми вивели, а гніздечка та кубелечка не звили, – додав Лемішка іронічно.

– Е! чи то їм тепер в думці ваша кімната! – промовив становий. – Ми вже, старі, позабували, як женились. Чи правду я кажу, пані свахо?–обернувся він до Леміщихи.

– Через місяць гніздечко молодим, надісь, буде звите, а ви, свату, тим часом наготуєте скриню й перину нашій княгині, – сказав Лемішка.

– Годі вже тобі, старий, допевнятись! – сказала Леміщиха. – Нам треба доброї дочки, а синові вірної дружини. А про скриню байдуже! Я про це таки зусім не дбаю.

– Так, моя свашко, так! Свята правда! – сказав становий, осміхаючись. – Недурно співають у пісні, що “воли та корови – все те поздихає, а біле личко, чорні брови – повік не злиняє!” Ой, пане свату! Давно те діялось, як ми бралися та вінчалися!

Пізненько вже хазяїн випровадив гостей і молодого далеко за двір, цілуючись та обнімаючись.

– Поздоровляю тебе, Зосю!–промовив становий, вернувшись з дочками до хати. – От ти тепер вже пані Лемішковська! Коли правду сказати, то прізвище не дуже лепське, але що ж маємо робити, коли краще не трапляється в цій глушині! Сядьмо ж тепер, мої дочки милі, та порадимось про весілля. Люцино! ти моя старша дитина, ти в нас хазяйка та й порадниця. Що нам діяти з весіллям? Як нам обійтись з Лемішками і їх міщанським родом? Чи кликати їх на весілля, чи ні? Таже ж у старого Лемішки є брат, а в того брата є жінка й діти. Є в їх ще й більше родини. Все то люд простий, міщанський: жінки позавірчувані хустками чи намітками, чоловіки в чекменях чи в жупанах. А нам треба ж кликати на весілля сусідніх знайомих дідичів і багатих і просвічених поляків. Аж мене страх бере, як тільки подумаю, що скажуть наші знайомі пани, лицем до лиця стрівши таку громаду в моєму домі!

– 1 бог з ним, з тим родом Лемішок! –одказала Лю-

242


цина. – Нам не доведеться з ними жити і брататись. Коли вже таке діло скоїлось, то попросимо тільки Лемішку з жінкою та й годі. Засадимо їх десь у куточку, щоб не дуже було видко. За молодого не сором. Він панич хоч куди.

Зося чула, як говорили про батьків її жениха, і байдужність виявлялася на її лиці, неначе мова мовилась про якихсь наймитів або наймичок.

– То й добре радиш, Люцинко, – одказав батько, – а все-таки наші пани й панни, певно, крутитимуть носами... Було б найлучче, якби пішла поголоска, що буцімто Яким викрав Зосю з мого дому і повінчався десь на селі... Потім вони приїхали б до мене... я б ніби простив за цей вчинок молодим і поблагословив їх. От і обійшлося б і без весілля. А тепер вже трохи пізно. Треба справляти весілля і поневолі знеславити себе й свою сім'ю. Ох! горе, горе на світі! І тут гаряче – і там боляче!

Становий важко зітхнув, а за ним дочки.

– Вам-то, тату, нічого! – промовила Люцина. – А нам же то, нам! Як люде подивляться на нас, на Зосю? Чи будуть потім пускати нас у свої салони, чи одкаснуться од нас, як од зачумлених?

На очах усіх дочок виступили сльози. Зося впала на плече Люцини і заридала. День заручин Зосиних з Лемішковським скінчився смутком і навіть слізьми.

Швидко збудували кімнату позад Леміщиної хати; швидко висохла вона на гарячому спасівчаному сонці. Гарненька, просторна, чепурно прибрана та весела, на помості, кімната стояла вікнами в садок. Під вікнами розстелялася зелена травиця. Поблизу стояли старі вишні. Через тиждень після посвячіння оповістили в церкві про вінчання Якима з Зосею.

Перед другою пречистою становий розіслав білети до знайомих, запрошуючи їх на весілля своєї найменшої дочки Зосі.

В неділю надвечір почали з їжджатись гості на весілля.

В одчинені вікна станового заглядало сонце згасаючими червоними проміннями і освічувало рядок панянок у веселих білих і рожевих сукнях, що сиділи рядком попід стінами. Міські паничі й панки то сиділи, то стояли гуртом коло порога і в кутках. Всі мовчали і поглядали на двері до другої кімнати, де сестри й подруги вбирали Зосю до вінця. Коло стола з образами, хлібом і сіллю сидів старий Лемішка з жінкою. Між панянськими сукнями й вінками,

243

між фраками й сіртуками дуже видавався простий убір Лемішок: суконний синій жупан старого батька і шовкова хустка на голові та юбка його жінки, а ще більше од того, що вони тільки вдвох були в міщанській простій одежі. Молодий між паничами в кутку і не зводив очей з дверей, звідкіль мав вилинути його янгол і покликати його до вінця. Всі мовчали і ждали, вряди-годи перемовляючись кількома слівцями.



Коли це обидві половинки дверей одчинились. Червоне проміння, що лежало на білих дверях, полягло через двері в другу кімнату, впало ніби золотим килимом під ноги молодої, обсипало поділ білої сукні, білі черевички і подало одлиск на її лице, на білий вінок з троянд, на тонкий серпанок, що спадав з її ясних, золотих кучерів і окривав її білі плечі, тонкий стан, огортав сливе всю її постать до самого долу. Легенько вона сперлась на руку боярина. Лице її здавалось трохи втомленим; рум'янець виступав на щоках. Вії були спущені. Вся вона, легка, тонка, в тонкому, як пух, білому убранні, здавалась безтільним духом, котрий тихо линув на білих хмарах по повітрі під промінням сонця.

Зараз за молодою вийшли старші сестри. Розкіш їх рожевих суконь і білих вінків була не гірша од убрання молодої. їх здоровий, повний вид, їх білі, пухкі, одслонені плечі притягували до себе очі своєю дуже вже матеріальною красою.

При виході молодої всі в одну мить піднялися з місця. Леміщиха трохи не крикнула, як побачила Зосю в гарнім убранні молодої. Навіть в старого Лемішки серце трохи затремтіло і прихилилось до невістки. Гордовито зирнув він на людей, як його чорнобривий син приступив до Зосі і разом з нею попрямував до покутя до образів. Малий, сухорлявий, лисий становий взяв у руки образ і перехрестив молодих католицьким хрестом. Потім поблагословила молодих якась родичка замість матері, котра материнувала на весіллі. Лемішка, роблячи своєю огрядною постаттю й зростом велику супротилежність з дрібним становим, перехрестив молодих православним хрестом. Дійшла черга і до Леміщихи. Сміливо й голосно промовила вона крізь сльози прості народні приказки, і голосно рознеслося укт раїнське слово по хатах, скрививши сміхом не один польський рот...

244


Молода і їі сестри засоромились і чогось аж почервоніли од сорому. Деякі польки затулялись хусточками, деякі ляшки одхиляли голови й ховались поза спинами... Де ж пак! Леміщиха благословила молодих попросту, ніби проста українська молодиця!

Пізно вернулися з церкви, вже при світлі. Лакеї в білих рукавичках розносили чарки з шампанським, котре в наших повітових містах схоже більше на поганий квас або на якусь джумигу, бо його роблять жидки в себе в льохах. Всі привітали і поздоровляли молодих і станового. До чарок Лемішки й Леміщихи з гостей не доторкувався жадний поляк з перевертнів, жадний дідич, окрім сестер молодої, котрі зробили ту церемонію з якимсь химерним та робленим поклоном...

Ще вся сім'я стояла й сиділа коло стола з образами, ще всі пили чай, як надворі загуркотіли колеса завальних екіпажів. На весілля з’їжджались сусідні дідичі, полякипани. Одчинилися двері. В світлицю вступив високий, тонкий пан, держачи під руку рудоволосу панію, убрану в багату сукню. На її руках, на шиї блищало золото. На грудях у пана теліпався золотий важкий ланцюжок. Усі розступились перед гістьми. Хазяїн побіг до їх назустріч. Пан і пані почали поздоровляти молодих і станового. Рудоброва пані очевидячки придивлялась до Якима і милувалась гарним, здоровим його видом. Коли ненароком звернула вона увагу на старих Лемішок, котрі сиділи тутечки ж рядком... Пані так жахнулась, аж одскочила, аж скривилась, ніби вкололась або опеклась... Міщанський жупан, просте убрання Леміщихи в тім салоні, куди вона приїхала на вечір, так її зачудували, ніби вона побачила тут між людьми ведмедів. Одначе те жахання її трохи засоромило. Вона стояла ні в сих ні в тих, поки не взяв її під руку чоловік і не повів до другої гостинної.

Приїхало ще кільки багатеньких панів. Прибув навіть якийсь польський “грабя”, в котрому, мабуть, зосталось не більше двох крапельок старошляхетської крові, та й ті, певно, підроблені. Всі ті гості конфузились, метушились, примітивши Лемішок в жупанах, і мерщій втікали до гостинної, де їх вітали Люцина з Рузею і сама молода... Здавалось, ніби коло Лемішок стояла невидима постать з огняним мечем і страхала значну шляхту. Грабя, “десята вода на киселі”, надув свої губи, сидів мовчки, не випускаючи з рук шапки і поглядаючи на двері. Гордовиті

245

панії ледве перекидались словами з господарем і його дочками й все лестились та хвалили молодого.



Музики заграли. Молоду попросили до танців. Заразтаки вся ватага високодумної польської, з перевертнів, шляхти, що одрізнилась од усіх гостей, разом устала, зашелестіла дорогими шовковими сукнями і, маючи напереді тонконогого графа, почала прощатись з хазяїном і дочками, просячи вибачення за себе. Всю провину вони склали на якийсь бал, куди вони були вже передніше буцімто запрохані. Гордо і черство попрощалось панство з молодими і посунуло в двері, зоставивши по собі в гостинній пахощі дорогих парфумів на споминок про свої одвідини. Люцина, Рузя й Зося трохи не заплакали, трохи не попростягали слідком своїх благаючих рук. Вони бачили, що їх вже цурались більші й заможніші пани, і розуміли за віщо...

А в світлиці, де були всякі гості, не дуже шляхетні, розпочалися танці, безперестану, без утоми. Швидко Зося, а потім Люцина і Рузя забули про великопанство, закрутившись з молодими паничами в танцях. Леміщиха слідкувала очима за своїм сином, за невісткою, сиділа мовчки і тільки роздивлялась, як справляють у просвічених людей весілля. Ні одним словом, ні одним незвичайним вчинком вона не скомпромітувала себе в домі, де були заведені європейські звичаї. Українська женщина, навіть сільська, має свою природжену вподобу, природжене розуміння делікатного обходіння з людьми і ніколи не поведе себе тривіально між панами. Леміщисі було байдужісінько, що цілий вечір ніхто до неї не промовив слова, не дивився на неї, не сів поруч з нею. Поруч з своїм старим вони просиділи цілий вечір осторонь і тільки роздивлялись на літаючі в танцях пари. їх простий убір лежав на їх ніби печаттю Каїновою, хоч на весіллі було багато їм знайомих панків, урядників, синів деяких міських міщан, таких простих, як і Лемішка. Були навіть такі панки, котрі стояли вище за Лемішку тільки європейською одежею, трошки тільки письменні, ледве вміючи читати й писати. Але вони говорили московською або польською мовою і вже гнули кирпу, цурались своїх батьків, котрі не знали іншої мови, окрім своєї української; і вони вже соромились при людях сісти з ними поруч, розмовляти з ними попросту, піднімали їх на глум.

Гарно обставила Зося свою кімнату в домі своїх нових батьків! Здавалось, що Європа сіла в сусідах у Лемішок,

246


притулилась до стародавньої їх хати! На всіх трьох вікнах своєї кімнати вона почіпляла завіси, плетені з тонких білих ниток. То був подарунок старших сестер. Ліжко було застелене червоним шовковим укривалом. Над ліжком висів килим фабрицької роботи, з квітками, багато ближчими до натури, ніж той килим, що висів над ліжком в Лемішки. Коло стола, застеленого червоною вовняною з китицями скатертею, стояло чимале крісло, з високою й широкою спинкою, оббите малиновою матерією. На столі стояло дзеркало на точених ніжках, весільний подарунок Якимів. На вікнах стояли вазони. Під стіною лисніла політурою нова шафа... Хатина мала зовсім європейський вигляд...

Швидко європейський вплив показався на всьому побуті старосвітського дому. В світлиці в Лемішки стіл стояв вже не в кутку під образами, а опинився перед канапою. Передніше всі образи були стовпились в один куток під стелю на покуті і в чотири ряди вкривали дві стіни, ближчі до покутя. Зося зоставила в кутку зо три образи, а другі картини порозвішувала симетрично й гарненько по три, по чотири скрізь по стінах, на панський лад. За обідом почали з’являтись на столі деякі нові потрави, печеня, пундики. Зося навіть вмовила стару Леміщиху надіти на голову чіпок з білими оборками, стуливши його як можна ближче до форми хустки.

Одначе Зося у всьому була покірна в новій сім’ї, змовчувала, нічого не вимагала, годила старому свекрові і очевидячки силкувалась постерегти звичаї й норови старих, призвичаїтись до їх собі і не йти наперекір їм. Хазяйство Лемішок було без міри більше, ніж у станового, де Зося ще й звикла на все готове. Комори й хижки, льох – були тут багато повніші всякого добра; товару й птиці було багато більше! Зося нічого не тямила в хазяйстві і навіть просила свою свекруху вчити її й показувати, що до чого стосується. Одначе Зося, лучче од своєї свекрухи, вміла з простих припасів, що купами лежали в коморах, зготувати щось смачне й добре. Леміщиха на все місто хвалилась своєю невісткою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34

Схожі:

Наукова думка icon«наукова думка»
Н. Є. Крутікова (голова), М. Є. Сиваченко редактор тома М. Є. Сиваченко упорядкування та примітки М. С. Грицюти та В. І. Мазного
Наукова думка iconБ. В. Попов Попов Б. В
Соціальні практики в глобальному вимірі / Попов Б. В., Фадєєв В. Б., Носова Г. Ю., Багінський В. В., Нельга О. В. – К.: Наукова думка,...
Наукова думка iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
Наукова думка iconНаукова думка
Домки неначе ховались в узьких долинках між крутими горами, в розкішному зеленому дереві, а за домками неначе дерлись на круті гори...
Наукова думка iconНаукова думка
Що на його те нещастя спало, то нігде правди діти. Але й божуся, й присягаюся, І ладна землі з’їсти, що я ні в чому невинна й невісна,...
Наукова думка iconНаукова думка
Стеблева шумить Шум на порогах, де між двома високими скелистими берегами вся Рось закидана здоровим камінням та помережена острівцями...
Наукова думка iconС.І. Головащук Росісько-український словник сталих словосполучень Київ Наукова думка 2001
У словнику вміщено понад 18 тисяч сталих словосполучень сучасної російської літературної мови, переклад яких на українську мову становить...
Наукова думка iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Наукова думка iconВипуск 6 Дніпропетровськ 2011 ббк 85. 93 Музикознавча думка Дніпропетровщини
Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб наук праць. – Вип. – Дніпропетровськ : Юрій Сердюк, 2011. – 216 с
Наукова думка iconВипуск 7 Дніпропетровськ 2012 ббк 85. 93 Музикознавча думка Дніпропетровщини
Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб наук праць. – Вип. – Дніпропетровськ : Юрій Сердюк, 2012. – 174 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка