Наукова думка



Сторінка35/48
Дата конвертації09.04.2017
Розмір8.49 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48

Зістаюсь поважаючий Вас

Іван Левицький.

Київ.


Пушкінськ[а], 19-й

428


114. До Івана Пулюя

25 листопада 1904 р. 1904 року 12 ноября – студня.

Високоповажний добродію!

Київський цензор пропустив для мене один примірник українського перекладу “Біблії”. Я прочитав переклад і бачу, що як такий примірник подати в наш святий синод, то він його не пропусте через ті зміни в перекладі, як в Вас зроблено.

В перекладі вставлено багато Ваших місцевих слів, котрих і я не втямлю, бо їх не знаю. От, приміром, ті слова: Чамбул в 1-й книзі Самуїла, голова 13, ст. 17 і 18, цебто рота, загін, ескадрон чи що: хосен, хісно – там же в Самуїла – гл. 19, ст. 4; чемно – там же, гл. 30, ст. 21; розопсотилась столиця – пророк Ісаія, гл. 1, ст. 21, псьотить – пускать вітер задом... Треба б сказати – розпаскудилась, розпустилась столиця; став він стручений з престола– пророк Даниїл, гл. 5, ст. 20; цар бутній... недоста мені – книга Есфирь, гл. 5, ст. 13; не надоложив шкоди – Есфирь, гл. 7, ст. 4; стрібуй нас – Даниїл, гл. 1, ст. 12, 14; стребуємо загойьрити – Іов, гл. 4, ст. 2; борше – Йов, гл. 4, ст. 19; мурарів – 1 книга Параліпоменон, гл. 14, ст. 1, мурівщиків; в вістильницю храму – 2 книга Параліпоменон, гл. 5, ст. 4; рук штукарських – 1 книга Параліпоменон– гл. 29, ст. 5; штукарі – це шутніки по-великоруськи – комедіанти; штукарський – комедіянський; треба сказати – штучницьких; хісно – 2 книга Параліпоменон, гл. 13, ст. 12; благий – там-таки, гл. 7, ст. З, благий, благенький значить добрий, але дурненький, ідіот; колмби – 2 книга Параліпоменон, гл. 14, ст. 15. В творах М. Коцюбинського 1903 p., Київ, на стор. 420 “На крилах пісні” автор каже: “Я почав прислухатись... що голоси лунали з молдавської “колиби”, себто островерхої комишової хала'буди, яку звичайно ставлять по виноградниках для вартового... Це слово молдавське – по-нашому треба б сказати– курені; розопсотив Юдею – 2 книга Параліпоменон, гл. 28, ст. 19, розпустив; нім – перед тим нім упокорився – там-таки, гл. 33, ст. 19; ймившись – там-таки, гл. 13, ст. 19; здую – великоруське – зідму, там-таки, гл. 16, ст. 3-й; в застав в заставу – 5 книга Мойсеева, гл. 24, ст. 6.

Ці слова при наступаючому виданні треба доконечно

429

повикидати. Бо звичайно святий синод дасть для перегляду “Біблію” будлі-якому архиєреєві-українцеві, як давав він переклад “Євангелії”. Архієрей не розбере цих слів і може наложити veto тільки через це. Окрім того, в “Біблію” вставлено чимало великоруських слів без ніякісінької потреби, як-от: влюбив (вподобав )його, дворян двірських; дівиця, поступок (вчинок); любовався (милувався); просьб (прохання); упрямо (уперто). Переіначені ймення, як-от Сет (Сиф), Абдій (Авдій) і т. д., теж вражають нас так, що часом ми не впізнаємо біблійних осіб під тими йменнями.



З такої причини і я прошу Вас, добродію, і інші тутешні наші люде просять Вас, як видаватимете друге видання “Біблії”, то держіться оригіналів перекладу, не зміняючи ні слів, ні граматичних форм мови, а мені навіть не зміняйте таких форм, як покоління, насіння, насінне, бо між словами, згаданими мною вище, багато слів не нашого коріння, а якихсь чужоземських, вхоплених, мабуть, в сусідніх народів або дуже стародавніх, що зістались в Вас і в Чернігівщині од часів староття, як-от стрібуйте, стребуємо, церковнослов'янське погребіте. На півночі Чернігівщини в Городнянському повіті кажуть: “МоЛжо добре й свіже, отстребуйте молока”, цебто: попробуйте, покуштуйте. На Україні скрізь це староття позабувалось, а збереглось воно тільки в Карпатах та в поліських нетрях, де звичайно старовина держиться довго од того, що там, в лісах та в вас в горах між людьми нема єднання такого, яке буває на рівнинах та в степах, де люде далі їздять і більше єднаються між собою.

Видання “Біблії” гарне, чепурне і незвичайно дешеве!! Та ще й в палятурках, зовсім-таки недешевих.

Чи швидко пак розійдеться це видання “Біблії”? Чи добре воно йде в суспільство?

З щирим поважанням до Вас зістаюсь

Іван Левицький.

Київ,


Пушкинская улица,

№ 19.


430

1905 p.


115. До Бориса Грінченка

27 січня 1905 р. Киев. 14. І. 05.

Високоповіажний] Борисе Дмитровичу!

Оджеж я забувсь сказати Вам ще за одну річ: замість скоро в нас ще вживається слово незабаром, коли мовиться мова про коротенький час: “Школярі вже сіли в класі, і незабаром (скоро) увійшов учитель”. Замість скоро – слово затого, і Ви вживаєте: “Затого (скоро) вечір буде”, “Вертайтесь, та не гайтесь, бо затого обід буде”. Замість уйняла дітей – впинила дітей; замість мішає робити – заважає робити, перебранчає; пособи – поможи. Отоді вже в Вас буде усе “без сучка і задоринки”, як у Кар[пенка]Карого. Але в других не так... В “Гайяваті” Мирного є: п о обличчю, по одежі. В Єфремова: промайнув по о бл и ч ч ю... старанно уникав (польське unikaje), а в Франка – без ліку: в посту й мовчанню (мовчанні), в життю і т. д. В галицьку мову ще вліз польський предлож[ний] пад[еж], якого в нашій мові нема й вже заскочив і до нас в книжки (Panna па Wydanniu, Ро wydannu paszny...). В нас з предлогом по тільки вживається предлож[ний] пад[еж], як-от, приміром]: по полях, по лісах, по обличчях, а не по полям, по обличчям. По полям, по лісам– це буде по-російськи. Те ж буде й в единственному] числі: по обличчі, вівці ходять по дворі, мухи лазять по столі; пішли мати по селу – це в нас не вживається. Галицькі книжки таки псують нашу книжну мову добре.

Шануючий В[ас] /в. Левицький.

Оце треба виправлять.

116. До Михайла Грушевського

ЗО січня 1905 р. 1905 року 17 января.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Передніше за все щиро дякую Вам за прислані Ваші ^Спірні питання староруської етнографії” в день мого юбілею. Це, надісь, перша вчена праця на українській мові, на-

431

друкована в Росії. Цензура пропустила через границю, як пропустила й один примірник українського] перекладу біблії. Юбілейна тяганина втомила мене так, що я два дні потім одлежувавсь, доки дійшов до повного спокою. За день перед новим роком привезли мені з Літературно-артистичного клубу два здорові пакунки “лаврів”. “Лаврів” вийшло так багато, що я й інші люде й не сподівались цього. Теперечки в мене в покоях настояще ніби музей. 19 папок, дуже гарних і ціновитих, 68 адресів, вази, килим, рушники й скатерть з кустарної діхтярянської школи (в Прилуцькому] пов[іті]) портрет Шевченків в важкій срібній рамі, срібний вінок, книжки, повний портфель телеграм (80 штук) і листів од усяких осіб – це все розставлено й розкидано на фортеп'яні, на столі й на стільцях. Перші три дні до мене ходили дивитись на той музей зранку й до 11 години вечора і таки добре втомили мене ті завсідні одвідачі. Та й теперечки ще й досі так – через день – та й зайде будлі-хто з знайомих. От до такого клопоту доживи!!



Прошу Вас ласкаво, при нагоді передайте мені 1 прим. “Хмар”. Чи надписали Ви, що то ІІІ-є видання? Мене цікаве здорово, чи пак виправила редакція спілки ті слівця, що я посправляв? За “Історію України” спасибі. Мою подяку “за поздоровні телеграми й адреси” прошу негайно й незабаром одіслати в редакцію “Діла”.

Зістаюсь з поважанням і з щирою душею до Вас

Іван Нсчуй-Левицький.

Київ.


P. S. Отак надалі підписуйте мене на виданнях, бо і в Росії я так підписуватимусь. Тих Іванів Левицьких є чимало. В Києві животіє два Ів<[ани] Семенов[ичі] Левицьких

і в Галичині є Іван Левицький.

117. До Петра Стебницького

7 лютого 1905 р. 1905 р. 24 января.

Дорогий Петре Януарьєвичу!

В своїй духовниці я одписав право на дальше видання моїх повістів та оповіданнів “Обществу издания общеполезных и дешевых книг”. Але я був повинен ще додати на

432

окромнім листі додаток до моєї духовииці, вже чисто літературний, ось з якої причини: я дістав через київс[ьку] цензуру один примірник українського перекладу біблії і бачу, що видавець позмінював і в мене, і в Куліша форми мови по-галицькій. Наша Київ[ська} видавнича спілка почала видавати книжки, теж змінюючи форми і навіть слова по-галицьки, ще й ні в кого з авторів не питала дозволу, навіть в мене, хоч я й живу в самому Києві. Єфремов, побувавши в Галичині, змовився з галичанами, що видаватиме в Києві книжки з галицькими формами, дав слово, не спитавши ні в кого. Тим часом він мав дати обіцянку хіба тільки за с е б е, а не за усіх українських] письменників. І понаставляли ж вони й усім і мені – насінне, й оповіданне, і сей, і мені і т. д., само по собі, потай од мене. Я роблю другу коректу, а вони в третій коректі вимазують усі мої поправки, так що типографський коректор каже мені: “Навіщо ви поправляєте – іх, іи на йих, йіи? Вони після вас усе чисто замазують ,і печатають по-своєму”. А потім Єфремов приносе мені книжку та й каже на моє запитання: “Та що ж зробите? Діло вже зроблено”. Говоре й вусом та оком не моргне, неначе сміється з мене в вічі. Це вони зробили так з своїм “Літературним збірником” і навіть з моїм “Рибалкою...”, виданим вже для народу!! В їх була вже гадка та думка завести систематично в усі свої, навіть народні, видання галицькі форми, як-от: проваллє, щасте, сей, ся, по-людській, і це все для однаковості... як казав Єфремов, бо... в нас же нема академії нау к,– каже він до мене. Це вони були вже ладні завести таку академію... Ото напхали б форм! Щось вийшло б схоже не на теперішню російську академію наук, що викидає букву –Ь і заводе фонетику, а на Ломоносівську академію, стародавню, що всунула це, забравши його вкупі з українсько-київським язиком і зробивши його карою для школи.



Я запротестував. Вони вже божились, що більше не ставитимуть тих сей, ся, щасте та поколінне і т. д. Але... в книжці “На вічну пам'ять Котляр[евсько]му” знов усім вставили сей, ся і викинули цей, ця навіть в “Гандзі” Карпенка, котрий нікому так не писав, а потім ще й видали книжечку д. Грушевського знов-таки з тим щасте, поколінне, і... знов божились і клялись, що вже більш цього не робитимуть. Але я їм вже ані кришки не йму віри... бо... вони і не думають кидатись своєї системи. В їх тільки й

28–І. Нечуй-Левицький, т. 10.

433

думки, щоб не порвати з галицьким правописом. Та ще й, на лихо, між ними є фанатики... цієї безтямної системи. За центральну українську народну живу мову й її форми вони й не думають. Про це для їх байдуже. Вони стоять за свій принцип, щоб не розійтись з галицьким] правописом, а я встоюю за форми живої центральної київської та херсонської мови. Через це вони й не схотіли друкувати моїх “Київських прохачів”. Коли вони одкаснулись од мене, то й я розриваюсь з ними і одкаснувся од їх. В спілці народ все молодий, не підготовлений ні в педагогії, ні в етнографії. Правда, що вони щиро падкують коло видання українських] книжок, щиро люблять цю справу, але мені противні їх хитрощі, їх деспотизм, звичайний тільки в старих людях. Мене просто дурять, деякі сміються й регочуться мені в вічі, говорять нісенітницю, щоб збити мене з стежки й навернути до себе. Та ще між ними багато чернігівців, що встоюють за свою мову, за те щастє, мені, сей. Д. Грінченко знов проводе ту думку, щоб зв'язати нову укр[аїнську] письменність з старою та з Кулішем, і через те треба писати – щастє, сей, мені. А Куліш мені казав, що він пише так не по-чернігівській, а щоб був зв’язок теж з старою літературою... Але так можна дійти до Максимовичевої правописі і... навіть до Нестора-літописця. А я по своїй вдачі не люблю усякого староття і маю потяг до живої сьогочасної мови. За мій вік, за якихсь 50 років в нас на Київщині та і в Полтавщині мова так змінилась, що за народ[ною] мовою нам треба не йти слідком, а бігти, щоб догнати її, і не втекли хвилі цього змінливого моря од письменників. А наші письменники сидять по городах і вже одбиваються од живої мови та втягують вже галицькі форми: по обличчю (по обличчі), як вживають галичане польський предлож[ний] падеж (в життю, в споминанню), хватають навіть цілі польські фрази, що повлазили в галиц[ькі] книжки: старанно уникав – staranno unikal (Єфремов – “На вічну п[ам’ять] Котляревському]”. Я сказав би – падковито одмйкував,– це чисто народній київський вираз). Галицький вплив бере в нас верх над народним через гал[ицькі] книжки.



Через це усе я прошу Вас, Петре Януарьєвичу, наглядати за моїми виданнями, щоб їх видавали, як я пишу, з народними центральними формами Київщини та Херсонщини. Коли закриють часом “Петерб[ургское] общество”, нехай воно не передає своїх прав київській спілці,

434


а будлі-якій іншій, приміром], одеській. І тоді вже Ви і мої небожі напишіть заявок, щоб вони не одступали од моєї волі, показаній в духовниці.

2 лице гл[агола]: даесся, бо народ ще тільки в Чернігівській] г[убернії] говоре даєшся, та й годі (в казках Рудченка 2 кн. стор. 32: “Чи ти, дочко, журисся?” В Дикарєва в Воронезькому] етнографічному] збірнику, стр. 273: “Густо дивисся, та рідко бачиш”. В Записях Пор. Мартиновича, “Київі[ська] ст[арина]”: дивисъся). Треба печатать не мені, а міні, як в “Раді” Старицького, не сей, ся, а цей, ця. Я вислідив по богомільцях і слугах усякі підмови і знайшов, що сливе уся Полтавська] г[убернія] говоре вже мині, цей, ця (не висліджений повіт Хорол[ьський] і Лубенський]– і тільки), окрім незначної смуги в пограничних з Харківщиною повітах. Так говоре народ і в Остерському повіті, і в Вороніжс[ькій] г[убернії]. Мені, сей говоре тільки Чернігівська] г[убернія] та не вся Харківська там, де вживається форма щасте. Уся Катер[инославська] г[убернія] говоре мині, міні, цей, ця, щастя... Значиться, з 11 українських губ[ерень] (з Гроднянською, бо в Гродненській] Губернії] тільки в одному Гроднянському п[овіті] та в Сокольському живуть чорноруси і вже дзекають) та в трьох півгуберніях: Люблінській], Седлецькій і Воронізькій, себто в 12 з половиною українських губерень вживається тільки в двох, та й то не повних, форми: мені, сей, ся, щасте. Ці форми вживаються вкупі, сполучені. Але мині заходе вже аж в Конотопський повіт, в Батурин (“Казки Руд[ченка]”, ч. 2), а в Остерському говорять мині, цей і щасте. Як бачите, більшість така, що на яких півтори губерні не варто вважати, як на такі польські форми, як хвуст (Козел[ецький [пов[іт]), кунь, куинь (Остер[ський] пов[іт]), куень, пуль (галиць[ке] піль, укр[аїнське] полів). Коло Чорнобиля і в Річицьк[ому] повіті Мінської г[убернії] рюідний (Седлуцька] г[убернія] Соколовс[ький] пов[іт]), на хлебі, на олеї (Чернігівська] г[убернія], північ, і Соколовс[ький] пов[іт] Седлец[ької] губ[ернії])

Далі, самі, добродію, знаєте, що в Правобережній Україні говорять: мерщі, далі, хутчі, на круті горі, значніший і т. д., піду (а не пійду або пойду), викидаючи й для

1 Дописка збоку: “Р. S. Є і між нашими спільчанами такі, що не згоджуються з проводирями і просять мене писати статтю проти жуючих мову проводирів”.

28*


435

полегкості в мові. Зібрав я справки–і виходе, що й на боці цих форм більшість. Такі форми вживає уся Правобережна Україна (окрім Алексан Арійського) пов[іту] Херсонської] г[убернії], де в мене записано: “йшов по битій дорозі”). Записано це усе од людей – од Ковеля, Почаєва до Ананьева. Так говорять і на Буковині (записано од ювілейних депутатів з Буковини), в Галичині за Почаевом і Радзивіловом. За Дніпром ці форми вживаються од села Довгалів на самому південному кінці Прилуцького] повіту і йдуть понад Дніпром смугою на Миргород (село Сорочинці), на Кобеляки, Новомос[ковський] і Єкатеринослав[ський] пов[іти] (од Ореста Ів[ановича] Левицького) і до Каховки Таврійської] г[убернії] і в Вороніжчині (Воронезький] етнографічний] сбор[ник] Дикарєва і од поета Олекс[и] Коваленка). З цього числа треба вийняти геть усю Чернігівську] губ[ернію], де говорять: на мокруй землі або на мокруой землі, і Прилуцький] повіт. А ще д. Грінченко казав мені, що цієї форми не треба вживати, бо на її боці випаде меншість! Мене просто таки бере досада, що й в “Трудах экспедиции в Юго-Западный край” Чубинського нема й сліду в записях цих форм мови “югозападного края!!” Записували люди вже під впливом книжним і прогавронили... Це справді були якісь герої Кулішевої “Сірої кобили”... Через це я постановив собі писати надалі так, як говорять в нас на Правобережній Україні, бо наші форми найновіші. А я боюсь, щоб наша книжна мова нешвидко постарілась. Коли в нас постановлено писати живою народ[ною] мовою, то й треба писати так, як говорять, а не вигадувати і вносити в книги таких галицьких] форм, як вносе наша київська спілка: оповідань (оповіданнів), по обличчю, на обличчю (по обличчі– предлож[ний] п[адеж] місця), по тижню, по одному дню – це по з дат[ельним] п[адежом] значе – час, время.

Дописуючи цей лист, я одібрав Ваш лист і вирізку за біблію. Цю звістку я вже читав. Її передрукував “Киевлянин”!! Спасибі Вам і за лист, і за поздоровлення з ювілеєм. Ви й не опізнились ще, бо я ще й досі дістаю листи й адреси з поздоровліннями. Оце позавчора дістав я адрес з Городенки, повітов[ого] міста в Галичині. Це вже 70-й адрес! Телеграм дістав 72 і листів та карточок з 15. Це ні я, ні мої знайомі не сподівались... Окрім того, ще були приносини (килим, скатерки, рушники, вази з кустарної пол-

436


т[авської] школи). Мій стеблівській брат заслаб і виходе в заштат, через це не може нічого зробити. Зробе це д. Чикаленко через кононівських дядьків, що були на юбілеї і читали мені адрес, і другий добродій через молодого Рильського... Тоді пришлемо Вам бомагу. Спасибі за лист!

З щирим поважанням зістаюсь Іван Нечуй-Левицький.

Киї

Отак мене титулували на юбілеї, так і підписуйте мене на моїх книжках, бо Левицьких в літературі аж три.



P. S. От добре, що згадав. В половині января я подав цензорові свій II том, “Старосвітські б[атюшки] та матушки]”, додавши до його ще й “Бурлачку” (третє видання). Цензор Сидоров був такий ласкавий, що обіцяв вислать в Гл[авное] управление] по делам п[ечати] на другий день, бо це вже III видання, і сказав мені, чи не маю я такого знайомого в Петербурзі, щоб навідувавсь в Гл[авное] управление] та “подталкивал чиновников”, себто нагадував. Будьте ласкаві, скажіть Лотоцькому, нехай при нагоді заходе та нагадує, або й самі при нагоді забігайте та нагадуйте. Мордарьєв теж обіцяв другого дня одіслати в Гл[авное] у[правление]. Спілка не друкуватиме мені через те, що не схоче приставляти й: йіх, йіі, бо... бо в Галичині цього не роблять, а я хочу друкувати повною фонетикою, як Ви видали 1-й том. Та я й не дам спілці: пожує, перехитрить мене. Коцюбинський дав їм печатати “Дубове листя”, а вона в Києві переробила йому на “Дубове листе”. Теперечки він друкує II том “Дубового листя” вже в себе в Чернігові, боїться давать спілці; і добре робе! Спілка вже згоджувалась, щоб один, 1-й т[ом], надрукувати по-моєму, а 2-й по-своєму. Я не згодивсь. Друкуватиму сам. Цур їм, пек їм!

Нечуй-Левицький.

P. S. В мене в хаті тепер ніби музей: 20 чудових папок з адресами, портрет Шевченків в чудовій срібній оправі, срібний вінок, килим, вази, скатерть, рушники. За день до нового року привезли мені з Літер[атурно]-арт[истичного] клубу два здорові пакунки “лаврів”, і я заклав ними фортеп’ян, стіл, стільці в кутку. Три дні потім зранку до

11 години вечора безперестанку ходили до мене дивитись

437

та переглядати і... надокучили і втомили мене. І ще й досі так через день... приходять дивитись, та читати адреси, та оглядати приносини, бо... справді вони дуже гарні. Трохи це все мені... надокучає. Воно то й честь, але клопоту доволі.



/в. Нечуй-Левицький.

118. До Івана Пулюя

18 лютого 1905 р. 1905 р. 5 лютого.

Високоповажний добродію!

Оце недавно писала до мене д. Кулішева, що Ви, добродію, не писали до неї докладно за усі пропусти й недоладність в деяких місцях Кулішевого перекладу “Біблії”, бо вже про це усе Ви писали до мене, та щоб я переслав той Ваш великий лист з примітками до неї. Коли Ви дозволили, то я й послав її в Оржицю Ваш лист оце недавнечко. Тепер вона вже заспокоїться, бо, як Ви пишете в листі, в перекладі і справді є багато недогляду. Мабуть, небіжчик перекладав і не справляв переложеного, зоставляючи справку надалі. Багато ж Вам клопоту наробив цей переклад та одняв у Вас багато часу! Ми тут усі вже й не знаємо, як дякувати Вам за цей клопіт та труда, що Ви понесли за справлянням при коректурі самого тексту. Шість місяців загаяли часу! Я вже й сам не знаю, як і дякувати Вам. Я прочитав вже сливе усей переклад і не знайшов нігде недокладності і недоладності. Тепер і д. Кулішева пересвідчиться і побаче, що й справді не можна було буквально держатись первопису Кулішевого перекладу, де часом траплялись пропусти цілих с т и хі в. Мабуть, небіжчик сідав за переклад, заклопотаний господарськими справами і, не поставивши значка напередодні, спохвату перекладав далі та й поминав стих.

Слова розопсотилась столиця Пророка Ісаії, гл. 1, ст. 21, замініть – розледащіла, розпустилась, а слово штукарські замініть словом штучні, бо в нас в народі є слово – штучно (искусно), а од цього слова имя прилагательное буде штучний (искусный), або поставте слово зручні (ловкие) майстрі. Слово стрібуйте, витрібував буде – випробуйте, випробував; пивний од пиво – ставте питний посуд;

438

ступенів, шагов – східців. Слова чамбул, колиби, тривали, недоста, нш, бутній, борте, здібний, тривалого, не надоложме, шкоди, тривали, не зволікай, проступки (провини), здую (зідму), хісно, хосен і т. д.– це усе доконечно треба змінити в наступаючому виданні, бо цих слів в нас не зрозуміють.



“Біблія” йде таки просто поза спинами святих владик. Ви, добродію, пишете, що Ваш молитовник, переложений на народну мову, спалив колись крилошанин протоієрей Малиновський. Було і в нас те саме, як ще в шестидесятих роках послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод звелів спалити цей переклад, неначе якусь напотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуня Діоскора, а це вже в новіші часи... святого російського синоду. Оце недавно Петербурзька академія наук одіслала в святий синод переклад “Нового завіту”. Не знаємо, що то скаже святий синод?

Ваше поздоровне письмо з поздоровлінням мене з 35літнім мого юбілею я дістав в свій час. Дякую Вам од усього серця. Воно не спізнилось, бо ще й досі шлють запізнені поздоровні адреси. Оце на минувшім тижні дістав я з Галичини з Городенки адрес: це вже 70-й. Юбілей був людний, шумливий і втомив таки добре мої слабкі нерви. Але я дуже тому радий, що обізвалась сила народу! Навіть було три адреси од селян з сіл, а один – од дівчат з села Гостомля Радомисльського повіту, один од паннів-українок з околиці Києва.

Бувайте здорові!

Зістаюсь щиро шануючий Вас

Іван Н ечуй-Аевицъкий.

Киев,


Пушкинская, Новоєлизаветинська,

№ 19, Ивану Семеновичу Левицкому.

P. S. В книгах, переложених мною, зіставте так, як Ви написали слово міста утверджені, а в мене було – міста, городи зміцнені, бо по-нашому, по-стародавньому – кріпость, фортеця буде твердиня.

І[ван] Я[евии,ъкии].

439

119. До Михайла Грушевського



22 лютою 1905 р. 1905 р. 9 лютого.

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Цензор пропустив для мене галицьке видання “Хмар” і “Гуморесок”. І ці книжки я дістав з пошти не як лист, а як крам – з таможенною “квитанцією”. Спасибі за посилку. Видання вашої Видавничої спілки гарне: я це вперше бачу спілчине видання, а “Гуморески”, певно, видані для народу. Прошу занотувати на кількох книжках “Хмар”, що це – п о в і с т ь-х р о н і к а (як я написав на “Старосвітських батюшках та матушках”, подавши оце недавнечко до цензури, бо – і це теж – повість-хроніка), і надалі видавати під таким заголовком, бо це і справді виходе повість-хроніка при тих додатках, що я послав, та і взагалі повість скидається більше на хроніку, ніж на звичайну повість, як звичайно в наші часи пишуть цей ряд утворів. Спасибі за те, що повиправляли деякі недоладності та такі слова, як “жизнь” і т. д. Мене тільки вражає оте церковнослов’янське ї (иже), бо я давно вже читав галицькі книжки і зовсім одвик од його. Це иже з двома точками чогось нагадує мені псалтир та часословець або давні “Ізмарагди” та “Чепи”. А коли трапляється ще отаке слово, як її з карнизрм вгорі, то це вже скинулось на турецьку азбуку або на “клинообразні” цегляні плитки, викопані в давній Ассірії. Це все теперечки мені здається чудним і дивовижним, і час би вже його змінити на повну фонетику: ші, йш, йіду і т. д. і повикидати ті карнизи вгорі, хоч, сказати по правді, і в нас в київській спілці є чимало між спілцями людей, прихильних до такої ассірійської та турецької азбуки, бо... чомусь дуже люблять усяке староття... І нам і галичанам треба б лічити видання сукупно: це вже “Хмари” вийшли в Галичині третім виданням, лічачи за 1-е видання те, що вийшло в Росії, бо, сказати по правді, видання тільки виходять в Галичині, а розходяться скрізь, і по Галичині і по Україні. В наші час[и] границь для книжок нема.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   48

Схожі:

Наукова думка icon«наукова думка»
Н. Є. Крутікова (голова), М. Є. Сиваченко редактор тома М. Є. Сиваченко упорядкування та примітки М. С. Грицюти та В. І. Мазного
Наукова думка iconНаукова думка
Образи цих творів з юних літ входять у свідомість читача І завдяки своїй яскравій художній силі та емоційності на все життя вкарбовуються...
Наукова думка iconБ. В. Попов Попов Б. В
Соціальні практики в глобальному вимірі / Попов Б. В., Фадєєв В. Б., Носова Г. Ю., Багінський В. В., Нельга О. В. – К.: Наукова думка,...
Наукова думка iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
Наукова думка iconНаукова думка
Домки неначе ховались в узьких долинках між крутими горами, в розкішному зеленому дереві, а за домками неначе дерлись на круті гори...
Наукова думка iconНаукова думка
Що на його те нещастя спало, то нігде правди діти. Але й божуся, й присягаюся, І ладна землі з’їсти, що я ні в чому невинна й невісна,...
Наукова думка iconС.І. Головащук Росісько-український словник сталих словосполучень Київ Наукова думка 2001
У словнику вміщено понад 18 тисяч сталих словосполучень сучасної російської літературної мови, переклад яких на українську мову становить...
Наукова думка iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Наукова думка iconВипуск 6 Дніпропетровськ 2011 ббк 85. 93 Музикознавча думка Дніпропетровщини
Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб наук праць. – Вип. – Дніпропетровськ : Юрій Сердюк, 2011. – 216 с
Наукова думка iconВипуск 7 Дніпропетровськ 2012 ббк 85. 93 Музикознавча думка Дніпропетровщини
Музикознавча думка Дніпропетровщини: Зб наук праць. – Вип. – Дніпропетровськ : Юрій Сердюк, 2012. – 174 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка