Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка



Скачати 428,94 Kb.
Дата конвертації29.04.2018
Розмір428,94 Kb.


Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Кіровоградської облдержадміністрації

Кіровоградське територіальне відділення МАН України

Наукове товариство «Ерудит» ЦДЮТ м. Ульяновка




Відділення: історико-географічне

Секція: історичне краєзнавство


МАЛОВІДОМІ ВИДАТНІ ПОСТАТІ УЛЬЯНОВЩИНИ




Роботу виконала:

Лошатинська Наталія Олегівна,

учениця 11 класу комунального закладу «Ульяновський навчально-виховний комплекс №2 «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Ульяновської районної ради Кіровоградської області»
Науковий керівник:

Чучаєв Олександр Володимирович, вчитель історії комунального закладу «Ульяновський навчально-виховний комплекс №2 «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Ульяновської районної ради Кіровоградської області»




Ульяновка – 2014



Тези

науково-дослідницької роботи «Маловідомі видатні постаті Ульяновщини»
Автор: Лошатинська Наталія Олегівна, учениця 11 класу комунального закладу «Ульяновський навчально-виховний комплекс №2 «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Ульяновської районної ради Кіровоградської області», м. Ульяновка Кіровоградської області

Науковий керівник: Чучаєв Олександр Володимирович – учитель історії комунального закладу «Ульяновський навчально-виховний комплекс №2 «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Ульяновської районної ради Кіровоградської області», спеціаліст

Наукове товариство учнів «Ерудит» ЦДЮТ м. Ульяновка


Секція: історичне краєзнавство

Доля однієї людини – маленька історія. І здається, ніби одна людина не варта нічого, проте кожен вносить своє ім’я, свої досягнення в книгу під назвою «Історія».

Ульяновщина – багата на талановитих, працьовитих, схильних до самопожертви людей, однак про них майже ніхто не знає. Кожен їх бачить на вулиці, вітається, проте мало знає про те, через що їм довелося пройти у своєму житті.

Актуальність досліджуваної теми зумовлена підвищеним інтересом сучасних людей до відновлення історичних цінностей. Сьогодні кожен знає про відомих постатей Кіровоградщини, ба навіть Ульяновщини. Всім відомий ректор Київського університету, депутат Верховної Ради України Михайло Поплавський, проте майже ніхто не знає про ратний подвиг М.О. Русавського та П.М. Вербецького у Великій Вітчизняній війні, ніхто не знає про важку працю громадських активісток Кустріч М.В. та Нагорної А.Д.

Дане дослідження покликане виховувати у підростаючого покоління бажання бути схожими на людей, які живуть поряд. Сучасній молоді потрібні ідеали – нехай ними стануть відомі, але невідомі загалу, герої Ульяновщини.

Метою роботи є дослідження життєвих перепетій відомих серед вузького кола людей, котрі вписали в історію Ульяновщини багато визначних сторінок.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:


    1. узагальнити відомості про маловідомих видатних постатей Ульяновщини;

    2. охарактеризувати внесок у розвиток Ульяновщини видатних чоловіків та жінок Ульяновщини;

    3. узагальнити відомості про осіб, котрі були знайомі з ними;

    4. розглянути та охарактеризувати діяльність відомого в районі кіноаматора Віктора Кизими, зрозуміти його внесок у розвиток культури Ульяновщини;

    5. проаналізувати життєві стежки діячів сільськогосподарської сфери – Московчука М.І. і Кримського А.В., медицини – хірурга Гуменюка О.А., юриспунденції – Адаменко Т.С., громадських активісток Кустріч М.В. та Нагорної А.Д. та тих, хто кували Велику Перемогу у Великій Вітчизняній війні і дійшли до самого Берліну – Русавського М.О. і Вербецького П.М.

Результати проведених досліджень даної роботи такі:

  1. охарактеризований внесок маловідомих видатних постатей Ульяновщини.

2) проаналізоване значення їхнього внеску для розвитку Ульяновського району.


ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………… 5-7

РОЗДІЛ 1 ВИДАТНІ ЧОЛОВІКИ УЛЬЯНОВЩИНИ………8-22

    1. Віктор Кизима – майстер народного кіно………………… 8

    2. Відомі-невідомі діячі сільськогосподарської

сфери – Кримський А.В. та Московчук М.І………………………….. 10

    1. Лікар від Бога – Гуменюк О.А…………………………….. 15

    2. Ті, що кували Велику Перемогу –

Русавський М.О. і Вербецький П.М…………………………………… 17

РОЗДІЛ 2 НЕВІДОМІ ВІДОМІ ЖІНКИ УЛЬЯНОВЩИНИ…23-32

2.1. Юрист за покликанням, жінка за стилем життя –

Адаменко Т.С......................................................................................... 23



2.2. Громадські активістки – Кустріч М.В. та Нагорна А.Д........ 26

ВИСНОВКИ……………………………………………………….. 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………. 35

ДОДАТКИ………………………………………………………….. 36

ВСТУП

Доля однієї людини – маленька історія. І здається, ніби одна людина не варта нічого, проте кожен вносить своє ім’я, свої досягнення в книгу під назвою «Історія».

Ульяновщина – багата на талановитих, працьовитих, схильних до самопожертви людей, однак про них майже ніхто не знає. Кожен їх бачить на вулиці, вітається, проте мало знає про те, через що їм довелося пройти у своєму житті.

Актуальність теми. Актуальність досліджуваної теми зумовлена підвищеним інтересом сучасних людей до відновлення історичних цінностей. Сьогодні кожен знає про відомих постатей Кіровоградщини, ба навіть Ульяновщини. Всім відомий ректор Київського університету, депутат Верховної Ради України Михайло Поплавський, проте майже ніхто не знає про ратний подвиг М.О. Русавського та П.М. Вербецького у Великій Вітчизняній війні, ніхто не знає про важку працю громадських активісток Кустріч М.В. та Нагорної А.Д.

Дане дослідження покликане виховувати у підростаючого покоління бажання бути схожими на людей, які живуть поряд. Сучасній молоді потрібні ідеали – нехай ними стануть відомі, але невідомі загалу, герої Ульяновщини.



Мета і завдання досліджень. Метою роботи є дослідження життєвих перепетій відомих серед вузького кола людей, котрі вписали в історію Ульяновщини багато визначних сторінок.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:



    1. узагальнити відомості про маловідомих видатних постатей Ульяновщини;

    2. охарактеризувати внесок у розвиток Ульяновщини видатних чоловіків та жінок Ульяновщини;

    3. узагальнити відомості про осіб, котрі були знайомі з ними;

    4. розглянути та охарактеризувати діяльність відомого в районі кіноаматора Віктора Кизими, зрозуміти його внесок у розвиток культури Ульяновщини;

    5. проаналізувати життєві стежки діячів сільськогосподарської сфери – Московчука М.І. і Кримського А.В., медицини – хірурга Гуменюка О.А., юриспунденції – Адаменко Т.С., громадських активісток Кустріч М.В. та Нагорної А.Д. та тих, хто кували Велику Перемогу у Великій Вітчизняній війні і дійшли до самого Берліну – Русавського М.О. і Вербецького П.М.

Об`єкт дослідження. Об’єктом даного дослідження є вивчення значення постаті в історії рідного краю.

Предмет дослідження. Предметом даного дослідження є вивчення біографій осіб, котрі здійснили значний внесок у розвиток Ульяновщини, проте залишилися відомими лише серед вузького кола осіб.

Методи дослідження. Для повноцінного та всестороннього дослідження в роботі було використано системний підхід, абстрагування, аналіз і синтез, а також:

  1. інтерв’ювання краєзнавців та осіб, про яких йдеться мова у дослідженні;

  2. аналіз, синтез і узагальнення результатів інтерв’ювання;

У роботі використана первинна інформація, одержана безпосередньо від осіб, біографії яких досліджуються нами.

Наукова новизна одержаних результатів. У роботі досить докладно узагальнені й обґрунтовані відомості про життєвий шлях маловідомих видатних постатей Ульяновського району, що вже є унікальним. На прикладі простих людей підростаюче покоління може знайти свій ідеал у житті.

Практична цінність роботи. Результати проведених досліджень можуть бути використані:

1) для лекцій на уроках історії з теми «Історія нашого краю»;



  1. для розроблення євроклубом «Прометей» в рамках проекту «Хай найменші на Землі знають корені свої» коміксів «Відомі-невідомі постаті Ульяновщини»;

  2. для написання курсових, дипломних, магістерських робіт на тему історичного краєнавства.

Особистий внесок дослідника. Робота виконана завдяки матеріалам, які були надані автору Борисом Волошиним.

При керівництві наукового керівника були опитані постаті, про яких йдеться мова у дослідженні, їхні інтерв’ю опрацьовані та проаналізовані.



Апробація роботи. Основні положення дослідження та її окремі фрагменти доповідалися та обговорювалися:

1) на засіданні методичного об`єднання учителів історії Ульяновського НВК №2 (протокол № 2 від 30. 12. 2013 р.);

2) на батьківській конференції Ульяновського НВК №2 «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» (протокол № 1 від 16.11.2013 р.);

3) на засіданні гуртка «Євроклуб «Прометей» ЦДЮТ м. Ульяновка з метою створення коміксів «Відомі-невідомі постаті Ульяновщини».



РОЗДІЛ 1

ВИДАТНІ ЧОЛОВІКИ УЛЬЯНОВЩИНИ


    1. Віктор Кизима – майстер народного кіно

Ульяновщина, окрім видатних ректорів, письменників, сільгосппрацівників, мала талановиту особистість, яка сприяла розвитку кіномистецтва. Про Віктора Кизиму та його народну кіностудію «Символ» чули, мабуть, всі жителі Ульяновщини. Однак найкраще про нього може розповісти його друг – Борис Волошин:

«З режисером народної кіностудії "Символ" Віктором Федоровичем Кизимою у нас давно встановилася творча співдружність. Він – позаштатний кореспондент "Ленінця", я входжу до складу художньої ради кіностудії. Часто зустрічаємося, телефонуємо один одному. У Віктора завжди є якась нова ідея, слушна пропозиція, цікава задумка.

Дзвонить якогось разу. Відчувається, що хоче поділитися чимось важливим. Мабуть, думаю, виникла ще одна ідея щодо створення нового фільму.

демо в Москву, – повідомив В. Ф. Кизима, – на всесоюзний конкурс аматорських фільмів на сільськогосподарську тематику. Виявляється фільм "Сонце в долонях", знятий Віктором Федоровичем на матеріалі місцевого бурякорадгоспу, в числі кількох кращих любительських кінострічок з нашої республіки був відібраний на всесоюзний конкурс, що відбувся в Москві.



Пізніше стало відомо, що фільм дістав високу оцінку, відзначений Дипломом. Це, звичайно, великий успіх кінолюбителів, очолюваних В. Ф. Кизимою, якщо врахувати, що студія, створена при заводському будинку культури "Ювілейний", ще досить молода. Перші конкурсні фільми "Пам'ять" і "Сількор", які теж були високо оцінені в області і республіці, і фільм "Сонце в долонях" відділяє менше як чотири роки.

А виросла кіностудія з фотогуртка будинку піонерів, яким керував В. Ф. Кизима. Була в ентузіастів 16-міліметрова кінокамера і було гаряче бажання знімати фільми. Розповіли фотолюбителі про піонерську військово-спортивну гру "Зарница", зняли фільм, присвячений 100-річчю Ульяновського цукрозаводу, започаткувавши цілий цикл "Мій завод – моє життя". Роботи сподобалися. Тоді і виникла ідея про створення любительської кіностудії, її гаряче підтримали партком і завком цукрокомбінату, рада будинку культури "Ювілейний", його директор Ю. І. Ростимешин. Вони зробили все, щоб студія була, як тоді говорили, всерйоз і надовго...

Крім художньої ради, було створено режисерсько-постановочну групу. Сюди увійшли люди різного віку і професій, але однаково закохані в мистецтво, віддані художній творчості. Це вчителька Л. М. Бабій, викладач профтехучилища В. О. Баранников, завідуючий відділом культури І. П. Тетева, секретар парткому цукрокомбінату А. Ф. Звенигородський, голова завкому В. Д. Кучеренко – члени художньої ради; шофери Вячеслав Чирка і Олександр Зубко, працівники заводського будинку культури Тетяна Карабут і Галина Левченко, що входять до складу режисерсько-постановочної групи.

Створено багато фільмів. Документально-публіцистичні "Пам'ять", "Сількор", "Сонце в долонях", "Вчителька перша моя", "Ця важка легка атлетика", художні "Продается старая лошадь", "Зхо войньї", фільми дитячої тематики "Пусть смеется всюду детство", "Сказка сказывается", гумористичні "То ли еще будет", "Я + М = любовь". У фільмах знімалися ветеран війни і праці Кирило Архипович Шовковий, вчителька Антоніна Михайлівна Добровольська, кандидат в майстри спорту Сергій Фаюк, учень Саша Говорун, робітник цукрозаводу Євген Кулинич та інші.

Двічі студія складала творчий звіт перед громадськістю. Обидва рази зал будинку культури "Ювілейний" був переповнений».

Фільми кіноаматорів студії "Символ" дістали загальне визнання. І в цьому незаперечна заслуга керівника студії В. Ф. Кизими, людини творчої вдачі, що вміє згуртувати самодіяльний колектив, захопити його цікавою темою, мобілізовувати на втілення її мовою кіно. Гарну справу робили, якби ще було кому продовжувати.




    1. Відомі-невідомі діячі сільськогосподарської сфери – Кримський А.В. та Московчук М.І.

Шістдесятиліття... Для багатьох це серйозний життєвий рубіж, коли треба вочевидь, говорячи словами поета, "итожить то, что прожил"...

У хвилини роздумів про минуле, розслабленості від повсякденних турбот Аркадій Володимирович Кримський теж підсумовує, озираючись на свої 60. Дві третини з прожитих років – його виробничий і службовий стаж. Чотири записи у трудовій книжці, а за ними – все свідоме життя.

Що ж сталося за цей час, заради чого варто було викладатися "на всю катушку"? Що людям залишиться?

Ніби нічого особливого. Чотири записи: головний агроном колгоспу імені Калініна; секретар райкому партії; голова виконкому районної Ради народних депутатів і, нарешті, голова правління акціонерного товариства "Світанок", створеного на базі бурякорадгоспу Ульяновського цукрокомбінату, де він був керуючим, а точніше чи офіційніше – заступником директора по сільському господарству.

Аркадій Володимирович переконаний, що любов до землі, до сільськогосподарської професії передалася йому з генами: від діда Якова – потомственного хлібороба, від батька Володимира, який, бувши трактористом у Шамраївці, ще "пуплянком" брав його у бригаду, катав на тракторі. Пам'ятає "батькову" МТС у Казахстані, куди Володимира Яковича Кримського, на той час депутата Верховної Ради Союзу РСР, на самому початку війни направили директором Чапаївської машинно-тракторної станції, залишивши у кадровому резерві ЦК КП(б)У. Туди ж евакували всю їхню сім'ю.

Вдома переважали розмови про врожай і хліб, про землю і погоду, про плани і державні поставки, про машини і реманент – про все, що зв'язане з селянським укладом життя. Аркадій чув це у дитинстві, коли батько разом з селянськими бідкуваннями приносив у хату запахи поля і мастил, у шкільні роки, коли той був першим секретарем райкому партії і бідкався про хліб та погоду вже в районному масштабі.

Отож, коли настала пора обирати свій шлях у житті, Аркадій Кримський без будь-яких вагань вступив до Уманського сільськогосподарського інституту (тепер академія). Успішно закінчивши курс навчання, одержав диплом ученого агронома-рільника, і – відразу в село Розношенці, на посаду головного агронома місцевої сільськогосподарської артілі (колгоспи тоді мали ще й таку назву).

Була рання весна. На полях вже диміли проталини, земля пробуджувалася, чекаючи хліборобських рук. А молодого агронома чекали перші випробування: він мав довести, на що здатний. Це було крутіше, ніж державні екзамени і захист диплома.

Нелегко, ой, як нелегко приймати самостійні рішення, брати на себе відповідальність у 22 роки, хоч і є певні знання та якась практика! Якщо наважився мати справу з землею, потрібна ще й мудрість, яка набувається роками, десятиліттями, а, можливо, й зовсім не приходить, коли не за свою справу взявся. Аркадій інтуїтивно розумів це, і боявся, аби не схибити, не спіткнутися на перших же кроках обраного шляху.

Буквально на колінах повзав полями вздовж і поперек, аби визначити стан озимини, не впустити найкращі строки сівби ранніх зернових, технічних культур, перевірити глибину оранки. Розминав у пальцях масну землю, нюхав її, прикладав до обличчя, мало не куштував...

Екзамен на самостійність він теж витримав успішно. Допомогли природна наполегливість, врівноваженість, вміння не пасувати перед труднощами, не панікувати за будь-яких обставин, у всьому розбиратися самому. А ще були чудові вчителі і наставники. З вдячністю і побожністю А. В. Кримський згадує покійних Григорія Опанасовича Лету, Василя Федоровича Завгороднього, Миколу Каленьовича Хоменка, Сергія Михайловича Мотрічука, Миколу Олександровича Русавського.

«Не так важливо, які вони займали тоді пости, – говорить Аркадій Володимирович. – Головне, що своєю мудрістю і терплячістю уміли з таких хлопців, яким я тоді був, зліпити щось путнє. Вісім років роботи у колгоспі А. В. Кримський вважає найкращими, найпліднішими у своєму житті. Це були роки навчання і становлення, набуття досвіду і отієї мудрості, відсутність якої не терпить земля.

Мабуть, немарними були старання агронома, недарма він по землі ходив. Колгосп імені Калініна вважався на той час кращим господарством району, мав високі і сталі врожаї багатьох сільськогосподарських культур. Добивався й рекордних показників, зокрема по кукурудзі. 1962 року вийшло по 65 центнерів цієї культури в зерні з кожного гектара на 700-гектарній площі. Зауважте, що так звана промислова технологія тоді тільки зароджувалася, про необхідний набір міндобрив, гербіцидів, засобів захисту рослин можна було тільки мріяти. Долю врожаю вирішували органіка, суворе дотримання всіх правил оргтехніки, старання людей, що в цілому і складало високу культуру землеробства.

А. В. Кримський був нагороджений того року почесним знаком "Знатний кукурудзовод України", і досі вважає цю нагороду найвищою, найдорожчою для себе, хоча його багаторічна і плідна праця відзначена двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом "Знак Пошани" і кількома медалями. І не вірте вигадкам, що тоді урядові нагороди роздавалися за рознарядкою. Орден, як і передчасну сивину, треба було заслужити.

То були також роки визнання його знань і здібностей, вміння контактувати з людьми, розуміти їх, що однаково цінили і керівники, і рядові трудівники. Недарма він був обраний секретарем партійного комітету колгоспу.

Ті ж якості були визначальними при висуненні на вищі керівні пости – секретаря райкому партії, голови виконавчого комітету районної Ради народних депутатів. Про той період Кримський говорить з меншим захопленням і благоговінням, ніж про розношенський.

Робота на посадах секретаря райкому партії та голови райвиконкому не тільки не відволікала від основного в житті, а давала можливість повніше реалізувати попередні задуми і плани. Він і тоді не відривався від землі, спілкувався з людьми різних професій і рангів, з багатьма з яких підтримує зв'язки і досі. То була своєрідна школа, де набувалися і вдосконалювалися організаторські здібності, вміння працювати з людьми, переймати їх споконвічну хліборобську мудрість, радитися з ними у всьому.

«Без цього будь-який керівник нічого не вартий», – підсумовує свої роздуми Аркадій Володимирович.

Цілком нормальні стосунки установилися між правлінням і профкомом, який очолює Володимир Олегович Свинарчук. Без такого співробітництва зараз не можна. Саме через профспілкову організацію здійснюються заходи соціального захисту трудівників, передбачені колективним договором, від якого жодна із сторін не відступає ні на крок.

Кажуть, хто народив сина або посадив дерево чи поставив хату, той недарма прожив своє життя. Якщо міряти цією міркою, то тут в Аркадія Володимировича все в порядку. У нього зразкова сім'я. Разом з Нілою Іванівною народили і виростили два сини-красені (до речі, обидва успадкували батькову спеціальність). Що стосується посадженого дерева, то райцентрівський парк, який став заповідником, і ялинове вбрання багатьох вулиць міста закладалися не без його участі і піклування, як і багато житлових будинків, господарських та соціально-культурних об'єктів, коли він був районним головою.

Отже, з повним правом можна вважати, що життєву програму за тим відомим критерієм здійснено, ще й із значним перевиконанням. Значить, недарма, Володимире Аркадійовичу, пішло дві третини з прожитого шістдесятиліття на те, що залишилося позаду. Воно слугує і ще довго слугуватиме людям.
Московчук Микола Іванович уже понад 20 років міцно тримає кермо господарства СТОВ «Агрофірма «Нива» села Кам’яний Брід Ульяновського району, хоч на його долю випали нелегкі часи — економічна нестабільність, не зовсім зрозуміла аграрна реформа, в якій треба було добре розібратися, аби не схибити, не вийти з наїждженої колії і господарювати по-новому, пристосуватися до ринкової економіки. Микола Іванович веде уже реформоване, реорганізоване господарство вірним курсом, щоб людська праця не перетворилася на руїни, як сталося в багатьох селах України. Все збудоване збереглося. Збережено цілісний комплекс господарства, зростають врожаї, повняться молочні ріки, покращується добробут селян. На вулицях села бачимо багато нових автомобілів сучасних марок. В оселях нові телевізори з супутниковими антенами, музичні центри, сучасні меблі, батьки купують дітям комп'ютери. Красиві двори, ошатні будинки, заасфальтовані вулиці. Гарно облаштований і впорядкований центр села, на пагорбі виблискує куполами недавно відремонтована церква. СТОВ «Агрофірма «Нива» як матеріально підтримувало, так і підтримує соціальну інфраструктуру.

Найбільше Микола Іванович турбується про підростаюче покоління. Не будемо вдаватися до цифр, але ту суму грошей, які вкладає він на ремонти в дитячому садку та сільській школі вони б ніколи не отримали б навіть у своїх снах.




    1. Лікар від Бога – Гуменюк О.А.

«Хірург від Бога» – так говорили про Ореста Андрійовича Гуменюка, який працював в Ульяновській центральній районній лікарні з осені 1969 року і майже до останніх днів свого земного життя. Довгий час завідував хірургічним відділенням райлікарні, зробив тисячі операцій, позбавивши страждань та врятувавши життя багатьом і багатьом своїм пацієнтам. Його й досі з вдячністю згадують жителі району. І за його межами знали про золоті руки й чуйне серце О. А. Гуменюка.

Варто, мабуть, читачам навести рядки інтерв’ю й дізнаємося, що розповів про себе сам Орест Андрійович в бесіді, записаній Борисом Волошиним у червні 1996 року:

"Озираючись на пройдений шлях, все частіше подумки повертаюся до отчого дому, що в селі Турильче на Тернопільщині. Саме тут я починався як людина, як лікар. Найпершим моїм наставником був брат Зіновій – теж хірург.

Згадуються Чернівецький медичний інститут, який дав путівку в життя, практика у Кам'янець-Подільському під началом досвідченого хірурга Комісарова. Завдяки йому я, студент шостого курсу, зробив 96 порожнинних операцій. Жив прямо у хірургії, відбувши там всі свої канікули. А потім самостійні і вже впевнені кроки у Голованівській районній лікарні, головним лікарем якої був відомий на всю округу хірург Микола Миколайович Стоянов.

Вдячний долі, що вона звела мене з цим неординарними, талановитими і, якщо хочете, несамовитими людьми, безмежно відданими своїй справі і нетерпимими до будь-якого фальшу. Вони відіграли значну роль у моєму становленні, формуванні характеру, який, відверто кажучи, не мед. Кажуть, що зі мною непросто. Підлеглі вважають мене надмірно прискіпливим, суворим, непоступливим. Додам ще одне – некерований чи, як каже начальство, "неуправляємий". Очевидно, всі мають рацію.

А хірург і має бути таким. Йому доводиться ризикувати більше, ніж будь-кому. Він весь час натягнутий, як струна, і коли йому заважають, струна рветься... До недбалих і байдужих я прискіпливий і суворий. А непоступливий до безглуздих розпоряджень і непрофесійональних настанов та інструкцій.

Неуцтво, формалізм і казенщина у нашому ремеслі недопустимі. Вони дорого обходяться і ні в якому разі не можуть бути терпимими...

При розприділенні в інституті вибрав Кіровоградську область. Направили в Петрівську центральну лікарню. Через рік пройшов курси спеціалізації в обласному центрі. Дізнався, що в Голованівську є хірург, у якого можна чомусь навчитися. Довго довелося кантуватися, поки добився, щоб направили до нього.

Світлої пам'яті Микола Миколайович Стоянов остаточно поставив мене на ноги. Після практики під його рукою я був цілком готовий до самостійної роботи і одержав направлення в Ульяновську ЦРЛ у вересні 1969 року.

Не забуду свою першу операцію. Випадок був надзвичайно серйозний. Вирішувалася доля п'ятирічної Тані Король. Молив Бога, аби все було гаразд, бо починати з невдачі – недобрий знак. На щастя, все обійшлося благополучно. Згодом почав братися за операції, котрих не робили не тільки в умовах районної лікарні, а й області. Не припиняв оперувати і тоді, коли вимушено залишився поза хірургічним відділенням. Все, що можна було робити в умовах поліклініки, робив. Приїздили навіть узагальнювати цей досвід.

Щоб якомога довше не втрачати форму, не можна обмежуватися знаннями, колись одержаними в інституті, та рамками своєї спеціалізації. Весь час слідкую за новинками не лише в хірургії, а й в терапії, гінекології, інших галузях медичних знань.

А ще треба не вилазити з відділення, весь час спостерігати за своїми пацієнтами. Коли лікар біля ліжка хворого, у того затихає біль, посилюється надія на одужання.

Прагну передати все напрацьоване за свою практику у надійні руки. Вважаю це своїм життєвим обов'язком».

Орест Андрійович Гуменюк передав свої знання і досвід багатьом здібним хірургам, які працювали під його началом.

Тільки жаль, що вони зараз лікарюють в інших місцях...




    1. Ті, що кували Велику Перемогу – Русавський М.О. та Вербецький П.М.

Час невблаганний. Він стирає з пам'яті багато з того, що відбувається на віку. Але є події, які закарбовуються в душі до останнього смертного часу.

Микола Олександрович Русавський не пам'ятає зараз, яким був день, коли його, дев'ятнадцятирічного хлопця з Йосипівки, разом з іншими ровесниками та однокласниками у березні 1944 року брали на фронт – звільняти поневолені народи від фашистського рабства, добивати ворога на його території, як підбадьорювали новобранців бувалі начальники з польового військкомату.

«Що й казати, заманливо і почесно виконувати таку місію, а я боявся, – зізнається Микола Олександрович. – Не до тещі на млинці йшов, а на війну, де кожна мить могла бути останньою...»

А вдома залишалися мати, молодші брат та сестра. Від батька, якого взяли на фронт ще у перші дні війни, – ні чутки, ні звістки (похоронка на нього приголомшить рідню пізніше). Тривога не за себе, а за них лоскотала груди, підкочувалася до горла давким клубком, наверталася на очі слізьми.

Микола мало не з батьківського порога вступив у бій. Помуштрували три дні у Балті, як каже він, автомат у руки, і туди – у вогняне пекло – визволяти і добивати...

Після звільнення Молдавії їхню 89-ту дивізію, що входила до складу 5-ї Ударної армії, було перекинуто на 1-й Білоруський фронт, націлений на Берлін. За сумісництвом фронтом командував заступник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков, якого через роки назвуть Маршалом Перемоги. Всі бійці знали, що йдуть на Берлін – про це свідчили указки, на яких значилося, скільки кілометрів залишилося до столиці фашистського рейху – 680... 650... 620... Це кликало, вселяло надію, змушувало прискорювати крок, сильніше стискати автомат, якого Русавський не випускав з рук мало не чотирнадцять місяців підряд. Дивізія йшла по щойно звільнених районах Польщі, наближалася до Вісли.

Була історична Вісло-Одерська операція, яка передувала безпосередньому наступу на Берлін; було форсування Одера і захоплення плацдарму для остаточного кидка; був генеральний штурм Берліна, вирішальний бій на Зієловських висотах, де гітлерівці чинили особливо відчайдушний опір. Русавському "щастило" – весь час на передньому краї, на самому вістрі наступу. Його дивізія, що першою увірвалася в місто, була серед останніх, котрі вели бій і після того, як 30 квітня над рейхстагом замайорів прапор СРСР...

Позливались в одне, перемішалися дні і ночі. Багато забулося з тієї крутоверті заключного етапу найстрашнішої в історії людства війни. Але він ніколи не забуде ту щасливу ніч наприкінці січня 1945 року, коли у першому німецькому селі, у підвалі маєтку, в який Микола Русавський заскочив з кількома бійцями, були українські полонянки і серед них були дівчата з Великих Троянів!

І була незабутня ніч на 9 травня 1945 року. Микола Русавський стояв на відповідальній варті в цепу радянських воїнів, котрі охороняли будинок у передмісті Берліна, де підписували акт про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини.

«Відбирали хлопців акуратних, однакових на зріст, – згадує Микола Олександрович. – Треба ж було показати пихатим гітлерівським генералам, хто їх загнав у той куток».

Стояли по команді струнко, але не вітали німецьких представників, коли вони йшли одні. Коли ж у супроводі наших воєначальників – брали на караул.

Весь світ, затамувавши подих, дивився на той будинок, щоб завирувати з нестримної радості. А що почував він, стоячи за п'ятдесят метрів від будинку у Карлхорсті?

«Полегшення, велике полегшення», – каже М.О. Русавський. Нарешті, скінчилася бойня, в якій загинули мільйони таких хлопців, як він, його бойові побратими, його батько.

Для Миколи Русавського служба на тому не скінчилася.

Ще були парад Перемоги біля Браденбургських воріт, кілька тижнів підготовки до нього. А потому з повергнутого Берліна – на Владивосток. Були Камчатка і Куріли, була звичайна армійська служба в Петропавловську Камчатському.

І, нарешті, було довгожданне повернення додому. Це сталося у березні 1947 року. З того часу і до виходу на заслужений відпочинок Микола Олександрович Русавський не пропустив жодного дня на мирному фронті – охороняв громадський порядок, працюючи в міліції, забезпечував державі хліб і до хліба, впродовж трьох десятиліть очолюючи один із передових колгоспів у районі. Його трудовий шлях увінчаний Золотою Зіркою Героя, двома орденами Леніна та ще багатьма урядовими нагородами, які, виявляється, нікому тепер не потрібні, як і не потрібен рядовий трудяга війни. Герой Соціалістичної Праці. Не солодко живеться йому зараз, хоча він не скаржиться, не звик!
У пісні, яку співає герой відомого післявоєнного фільму "Сказание о земле сибирской" (актор Дружников), є такі слова: "Воевал под Москвой сибіряк, а войну он закончил в Берлине". Ці рядки чомусь згадалися, коли ми розмовляли з учасником бойових дій у Великій Вітчизняній війні Петром Матвійовичем Вербецьким. Його ратний шлях починався не з боїв, а з вивчення артилерійської справи у Москві, закінчився ж у Берліні – столиці вщент розтрощеного фашистського рейху.

Розговорити Петра Матвійовича про війну не так просто. Він уникає цієї теми відмовками на зразок: воював, як всі; кому тепер це потрібно; добре, що уцілів у тому пеклі і живим та неушкодженим повернувся додому...

Як і багато його однолітків, П. М. Вербецький влився в ряди наступаючих військ Радянської Армії вже на заключному етапі війни. На долю старших воїнів випало відступати з кровопролитними боями від Бреста до Сталінграда, а потім гнати ненависного ворога від берегів Волги до німецької Ельби. А ті, хто потрапив на фронт після звільнення нашою краю від фашистів у 1944 році, здійснювали визвольну місію у складі фронтів, що відвойовували у ворога західну частину України, Молдавію, Білорусію, Польщу та інші країни поневоленої Європи. На їхню долю вистачило ще немало випробувань та знегод фронтового життя.

Є свідчення, що ненавчених юнаків, мобілізованих польовими військкоматами 1944 року, навіть без зброї і обмундирування відправляли на передову. Не віриться, що це було масовим явищем. На тому етапі війни Верховне Головнокомандування дбало і про резерви, і про навчання новобранців, і про те, щоб без крайньої потреби не кидати їх у горнило війни. Приклад П. М. Вербецького яскраве тому підтвердження.

Пройшовши курс молодого бійця у Грушавці (Миколаївська область), разом з іншими молодими воїнами-побратимами він був направлений на навчання до Москви, де готували обслуги зенітної артилерії. Тут же формувалася дивізія резерву Верховного Головнокомандування, яка пізніше дістала назву Другої гвардійської Барановицької Червонопрапорної ордена Олександра Невського зенітної артилерійської дивізії, підпорядкованої Першому Білоруському фронту, яким командував маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. Саме у складі цієї дивізії Петро Матвійович дійшов до Берліна.

Але до того треба було пройти з боями братню Білорусію, потім Польщу, а звідти – прямо на Німеччину. Дивізію направляли на найбільш відповідальні ділянки фронту і лише за наказом командуючого, її завдання – прикривати наступаючі війська від нальотів ворожої авіації, особливо на переправах.

Справжнє пекло розігралося на переправі через річку Одер. Це був останній і найскладніший рубіж перед штурмом Берліна. Сюди була підтягнута величезна кількість атакуючих військ з усіма належними їм наступальними засобами. Нальоти ворожої авіації були безперервними. Все навколо вирувало, гриміло, скреготало, здавалося, що вода в Одері закипає. Стволи гармат пашіли вогнем від довготривалої стрілянини. Цей бій на переправі запам'ятався П. М. Вербецькому не лише своєю шаленістю, впертістю і жорстокістю, а й тим, що тут, у самому центрі пекла був командуючий. В якийсь момент Петро Матвійович побачив маршала зовсім поруч. Присутність Г. К. Жукова впливала на атакуючих напрочуд заспокійливо. Війська діяли відчайдушне, разом з тим впевнено, осмислено і грамотно з військової точки зору, що й забезпечило їм успіх. Після цієї операції шлях на Берлін було відкрито.

Далі був штурм, як тоді казали, фашистського лігва – операція, що не має аналогів у війнах усіх часів і народів. Стріляло все, що могло стріляти. Зенітки спрямовувалися не лише на повітряні цілі, а й били прямою наводкою по живій силі і техніці ворога. Всі були охоплені єдиним поривом швидше поставити остаточну крапку в найжорстокішій з усіх воєн, які зазнало людство, припинити нарешті кровопролиття, дати народам мир і спокій. І коли це сталося, теж стріляло все. Цього разу в повітря на знак такої довгоочікуваної Перемоги. На цьому армійське життя П. М. Вербецького не закінчилося. Треба було дослужувати, як і всім бійцям, які пішли на фронт під кінець війни. Ще була армійська служба в складі радянських військ у Німеччині спочатку в Берліні, потім у Потсдамі, була школа молодших командирів, потім посада командира 37-міліметрової гармати у 303-му запасному артилерійському полку і, нарешті, була демобілізація і таке жадане повернення додому. Сталося це тільки у березні 1947 року.

Петро Матвійович має суто мирну професію. Все життя, як він каже, працював бухгалтером. Починав ще до війни. Після закінчення Одеської річної школи бухгалтерського обліку 1940 року працював бухгалтером у Кошароолександрівському сільському споживчому товаристві.

Після війни був бухгалтером в кількох господарствах і організаціях, найдовше в інкубаторно-птахівничій станції. Звідси і на пенсію провели.

Ніби й не так давно це було, а вже 86-а річниця від дня народження стукає у двері ветерана. Незважаючи на поважний вік, Петро Матвійович ще порівняно бадьорий, активний, цікавиться всім, що відбувається у районі, не пропускає телевізійних новин, читає періодичні видання, має громадське доручення – вже багато років є головою ревізійної комісії районної організації ветеранів, бере участь у масових заходах, що проводяться в районі з нагоди визначних і пам'ятних дат. Старша дочка Діна Черниш два роки тому поховала чоловіка. Відтоді давно овдовілий батько оселився у неї, аби, як він каже, об'єднати зусилля в повсякденному силкуванні за виживання.

РОЗДІЛ 2

НЕВІДОМІ ВИДАТНІ ЖІНКИ УЛЬЯНОВЩИНИ


2.1. Юрист за покликанням, жінка за стилем життя – Адаменко Т.С.
Приїхали Адаменки з Новоархангельська, де Тетяна Семенівна впродовж 15 років була нотаріусом нотаріальної контори, до речі, однієї з кращих на Кіровоградщині.

Після успішного закінчення Харківського юридичного інституту (тепер академія) Тетяну Кругликову (дошлюбне прізвище Тетяни Семенівни) направили на шестимісячне стажування до Кіровоградської колегії адвокатів, підпорядкованої обласному управлінню юстиції. А в грудні 1955 року призначили на посаду нотаріуса Новоархангельської нотаріальної контори.

За словами Тетяни Семенівни, це був найкращий, найпродуктивніший період, який вона порівнює з раєм. Тут вона утверджувалася як юрист, вчилася працювати з людьми, розбиратися в різних життєвих ситуаціях, інколи складних і заплутаних, робити правильні висновки.

Працювалося легко, з натхненням і повною вдачею. Недарма Новоархангельська нотаріальна контора стала кращою в області. Цей період насипав у трудову книжку Т. С. Адаменко найбільше подяк та інших заохочень за добросовісне ставлення до роботи і хороші показники в практичній діяльності. Такі записи значаться за 1957, 1958, 1960, 1967, 1969 роки. А далі розпочався наступний трудовий період – ульяновський.

У кінці 1970 року Т. С. Адаменко рекомендували до обрання народним суддею Ульяновського районного народного суду (судді тоді не призначалися, а обиралися). Жителі району виявляли їй довіру впродовж кількох каденцій поспіль. Склала суддівські повноваження навесні 1990 року в зв'язку з виходом на пенсію. Цей відрізок часу на відміну від попереднього був набагато більше насичений цікавими і повчальними подіями, до краю напружений і спресований у часі.

«Але далеко не райський, — каже Тетяна Семенівна, — це був пекельний, каторжний час. Здавалося, що не я визначала міру покарання тим, хто переступив закон, а мене запроторили до в'язниці, де довелося віддубасити від дзвінка до дзвінка 20 років...»

Можна зрозуміти таке жорстоке порівняння. Адже не так просто брати на себе відповідальність за долю підсудного. Хоча рішення приймалися не одноособово, а з участю народних засідателів, остаточне слово залишалося за суддею. І це слово мало бути до граминочки виваженим і справедливим.

Заради цієї справедливості Тетяна Семенівна, часом засиджуючись до опівночі, скрупульозно вивчала кожну справу до найменшої дрібниці, до розділового знака. Пам'ятаєте сакраментальну фразу "Казнить нельзя помиловать", де кома могла зіграти фатальну роль. Отож, коли виявилися найменші неточності, невмотивованості чи натягнутості, справа не приймалася до провадження. Суддя терпляче переконувала: коли йдеться про долю людини, мають торжествувати його Величність Закон і Справедливість, а не справна цифра у звітності.

Т. С. Адаменко відіграла не останню роль у тому, що міліція, прокуратура і суд діяли тоді як єдиний механізм, єдина команда в ім'я торжества законності і правопорядку. Тому сотні, тисячі кримінальних, цивільних, адміністративних справ, віднесених до юрисдикції народного суду, проходили без проколів і задирок. Репутація Ульяновського народного суду залишалася в області незаплямованою протягом багатьох років.

Здатності нашого судді можна було позаздрити. Крім судочинства і всього комплексу проблем, зв'язаних із ним, тягла ще цілий віз громадських доручень. Була депутатом районної та селищної Рад народних депутатів, входила до складу пропагандистсько-агітаційних груп районного комітету партії, які за графіком виїздили в усі населені пункти, брала участь в організації лекторіїв з пропаганди юридичних знань у навчальних закладах, а також навчання молодих правоохоронців за фахом, сама навчалася на республіканських курсах підвищення кваліфікації працівників юстиції...

Для таких, як Т. С. Адаменко, пенсія не є підставою для відходу від усього того, що по вінця заповнювало значну й найкращу частину життя. Оселя як тиха гавань, пожиттєвий причал – не для неї. Поки ще є сили і затребувані її знання та досвід, практикує як приватний адвокат.

Як відомо, адвоката частіше називають захисником. Отож з притаманними їй скрупульозністю, принциповістю та високим рівнем професіоналізму захищає законні права й інтереси як юридичних, так і фізичних осіб, як правило, з високою результативністю.

Останнім часом рідше береться за справи, але остаточно поки що не залишає юридичну практику.

Дехто вважає Т. С. Адаменко надто серйозною, навіть суворою і непоступливою особою, яка не допускає ніяких вольностей, сентиментів, не терпить фамільярності і панібратства. Тим часом ті, хто ближче знає Тетяну Семенівну, співпрацював і часто спілкувався з нею не лише в службовій обстановці, спростовують такий її неприступний образ. Любов Шевчук, яка довгий час була секретарем судового засідання за суддівства Т. С. Адаменко, Михайло Христич, який спілкувався з нею і тоді, коли служив у міліції, і тепер їм є про що поговорити, в один голос запевняють, що Тетяна Семенівна проста, компанійська і співчутлива людина. Так, на роботі з підлеглими вона серйозна і сувора, але справедлива. А в невимушеній обстановці така, як і всі. Вміє пожартувати, повеселитися, підтримати компанію, ніколи не зраджує друзів і товаришів, як і більшість жінок, не завжди може стримати сльози як в горі, так і в радості.

У житті було, мабуть, більше причин для сліз, аніж для веселощів, її ніщо не обминуло з того, що випало на долю дітей війни. Евакуація з Воронежчини в глибокий тил Росії, життя і навчання в Хакасії, безперервні переїзди з місця на місце після війни. Батько був старшим виконробом спеціалізованої будівельно-монтажної організації союзного значення, яка зводила цукрові заводи. Отож і переїздили туди, де мала бути цукроварня. Кочове життя довго не давало змоги вирватися з повоєнних злиднів та нестатків. Найпершою обновою, що запам'яталася Тетяні, було пальтечко, пошите з виміняної військової шинелі, коли вона закінчувала десятий клас.

Пізніше безконечні реорганізації, перебудови, роз'єднання і з'єднання районів теж не сприяли налагодженню нормального життя. До ситості і комфорту завжди чогось не вистачало. А після смерті чоловіка взагалі не було ніяких підстав навіть думати про якісь статки. Все, що має тепер, – приватизована колишня службова квартира та присадибна ділянка. Є ще при хаті собака та кіт. Ото і все багатство.

«А мені більше нічого і не треба, — каже Тетяна Семенівна, — аби дав Бог ще трохи здоров'я та благополуччя синові і його сім'ї».
2.2. Громадські активістки – Кустріч М.В. та Нагорна А.Д
Тривалий час мало хто й знав про існування в районі громадської організації, що об'єднує літніх людей, поки районну раду ветеранів України не очолила Марія Володимирівна Кустріч. Колишня вчителька Новоселицької загальноосвітньої школи, відома як громадська активістка, людина неспокійної вдачі і незгасної енергії, вона зуміла згуртувати ветеранський актив, залучити ветеранів війни і парці до участі в масових заходах, що проводяться в районі, у суспільно корисних справах.

У практику роботи районної ради ветеранів увійшли обстеження умов життя і побуту учасників бойових дій, одиноких і найменш соціальне захищених пенсіонерів, піклування щодо надання їм необхідної допомоги; перевірка стану пам'ятників, обелісків, місць поховання загиблих воїнів, партизанів і підпільників, інших жертв війни; участь в похоронах ветеранів тощо. Найактивнішу участь в організації і проведенні урочистостей з нагоди Дня Перемоги, людей похилого віку, Незалежності України, інших пам'ятних дат бере районна рада ветеранів і її голова М. В. Кустріч. З її ініціативи учасники Великої Вітчизняної війни, ветерани праці, представники громадськості і керівники району в такі дні традиційно зустрічаються за святковим столом. Тут вшановують поважних людей, чиї груди прикрашають бойові й трудові нагороди, згадують минулі дні, говорять про теперішнє життя-буття, співають пісень, що запали в душу з років буремної юності.

М. В. Кустріч належить також ініціатива згуртування колективу ветеранської художньої самодіяльності в Ульяновці. Виступи райцентрівського хору, вокалістів, читців як у складі аматорів районного будинку культури, так і в концертах за участю тільки ветеранів дістали загальне визнання глядачів. За цим прийшло і визнання самої ветеранської організації. Про неї почули, про неї заговорили як про впливове громадське об'єднання, з яким треба рахуватися, на яке можна покластися і якому необхідна допомога та підтримка.

Ульяновську організацію ветеранів знають і в області: її Новоселицький первинний осередок, очолюваний Світланою Іванівною Камиш, посів третє місце за підсумками минулорічного огляду-конкурсу ветеранських колективів Кіровоградщини.

Кажуть, що сьогодні важко уявити ветеранську організацію району без М. В. Кустріч. Сама вона так не вважає, будучи переконаною, що кожна людина має зробити все можливе, на що здатна, де б вона не працювала, разом з тим Марія Володимирівна всією душею, всім єством своїм залишається вчителькою, за плечима якої майже сорок найкращих років, відданих школі.

Шлях до педагогіки був нелегкий і непростий. Закінчила 7 класів Новоселицької середньої школи, а далі навчання обірвалося. За здобуття повної середньої освіти тоді треба було платити. Через складні обставини, що виникли в сім'ї в результаті хвороби матері, внести плату за навчання у восьмому класі не було змоги, її відчислили зі школи на самому початку навчального року.

Треба було хоч якоюсь мірою замінити хвору матір, яка свого часу була першою трактористкою в Новоселиці, щоб так-сяк звести кінці з кінцями і не голодувати. Працювала у полі в складі комсомольської ланки, не залишаючи наміру продовжувати навчання.

Нестримне прагнення вчитися привело до Ульяновської школи робітничої молоді. Весною, влітку і восени – робота у полі вдень, а увечері – піші "прогулянки" з Новоселлиці до Ульяновки на уроки. Взимку навчання поєднувала з працею на цукрозаводі. Отакий гарт проходила значна частина юнаків і дівчат повоєнного часу.

Вчителювати почала ще до здобуття спеціальної освіти. По закінченню вечірньої десятирічки райком ЛКСМУ рекомендував одну з найактивніших своїх комсомолок Марію Теплицьку класоводом 1-4 класів Шамраївської восьмирічної школи. Так 1961 року почався шлях майбутнього викладача української мови і літератури, організатора позакласної роботи Новоселицької середньої школи, знаної як в селі, так і в районі активістки, яка після одруження стала Марією Володимирівною Кустріч.

А до того були прискорені курси вчителів молодших класів в Олександрії, вчителювання в Богданівській восьмирічній школі, заочне навчання в Кіровоградському педагогічному інституті ім. О. С. Пушкіна, по закінченню якого і стала мовником.

Всім, чого досягла на освітянській ниві, Марія Володимирівна завдячує своїм наставникам, педагогам з великої літери, як вона каже. З теплотою і благоговінням згадує відому в районі вчительку, партизанку в роки Великої Вітчизняної війни, Лізу Валеріївну Долову, по-батьківськи турботливих Івана Якимовича Бруньківського, Івана Яковича Курінька, Федора Никифоровича Ткачука, а також Людмилу Федорівну Загальську, Надію Іванівну Владимирову та багатьох інших. Вони передавали свої глибокі знання, свій багатий досвід, свою життєву мудрість без будь-якої зверхності, нав'язливості чи повчання, ніколи не дорікали молодій колезі за недогляд, прорахунки, помилки, просто і доброзичливо радили, як їх виправити, завжди були готові прийти на допомогу не лише в педагогічних питаннях, ай в життєвих ситуаціях. Ось такі люди завжди були поруч, коли здавалося, що без їхніх порад, допомоги, підтримки все полетить шкереберть.

З такою ж теплотою і вдячністю говорить про теперішніх своїх сподвижниківі помічників. У районній раді ветеранів України, її президії, у комітетах і комісіях за час головування М. В. Кустріч підібралися такі ж, як і вона, небайдужі люди, котрі в міру своїх сил і можливостей прагнуть зробити хоч щось корисне для поліпшення і вдосконалення роботи організації.

У переважній більшості це люди досить поважного віку і, зрозуміло, їхні можливості обмежені, зате готовності до активних дій, ентузіазму і розуміння важливості сьогоднішніх завдань ветеранського руху їм не позичати. В числі таких ентузіастів Марія Володимирівна називає учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні М. Р. Паранюка, І. Я. Невмиватюка, один з яких очолює культурно-масову комісію, інший відповідає за волонтерський рух, а аткож інших членів президії, зокрема, В. І. Мухіна, В. Д. Ярчевського, М. Т. Смілянця, А. Д. Нагорну, С. І. Камиш, на яких завжди і в усьому можна покластися. Самотужки нічого путнього не досягнеш, для успіху будь-якої справи потрібні колективна думка, спільні зусилля однодумців – саме таким принципом керується в своїй роботі голова районної ради ветеранів України М. В. Кустріч.

Часом Марія Володимирівна скрушно зізнається, що далеко не все встигла зробити в своєму житті. Роки нестримно утікають, а позаду, як їй здається, нічого вагомого не залишилося.

Не зовсім так. Добрий слід на землі залишиться і в тих учнях, яких навчала рідної мови вчителька М. В. Кустріч, і в прекрасних синові та доньці, яких вона народила, виховала і вивела в люди, в щоденних клопотах на користь громади, у тому, що вона робить сьогодні як очільник найбільшої за чисельністю і найвразливішої за складом громадської організації району.
У представників різних епох, якою б часовою відстанню вони не були віддалені, є щось таке, що залишається однаково важливим для всіх часів. Людяність? Так. Доброта, милосердя, совісливість? Безперечно. Але мені хочеться наголосити на великій ціні досконалого знання своєї роботи, якісного, талановитого і самовідданого її виконання.

За освітою і за досвідом роботи Нагорна Антоніна Дмитрівни – бухгалтер. Працювала за фахом в різних організаціях і установах району. А вже вийшовши на пенсію, багато років виконує обов'язки бухгалтера-секретаря районної ради ветеранської організації. Так офіційно називається її посада. Та одночасно доводиться бути і касиром, і друкаркою, і кур'єром, і прибиральницею. Голова районної ради ветеранів Марія Володимирівна Кустріч каже, що це її і права, і ліва рука, бо іншої надійної опори просто немає. Доля звела цих двох самовідданих жінок, які тягнуть воза найбільшої і дуже вразливої громадської організації району. І треба віддати їм належне – добре тягнуть.

Не думайте, що в діловодстві громадської організації не такий обсяг роботи, як, скажімо, в державній установі, чи менші вимоги до обліку і звітності, ведення документації тощо. Тут стільки паперів, що й десяткам фахівців з пристойною зарплатою мало не покажеться. Рахунки, платіжки, звіти, плани роботи, списки ветеранів за категоріями, місцем проживання, соціальним становищем, облік листування з організаціями, установами, окремими громадянами, матеріали первинних осередків, документи, де зафіксовано участь ветеранської організації у масових та урочистих заходах, фотоальбоми, друковані видання, окремі публікації у пресі – ось далеко не повний перелік "господарства", яким завідує А. Д. Нагорна.

Це її стараннями все знаходиться в ідеальному порядку. Папірець до папірця підшите, зброшуроване, має своє місце і може прислужитися в будь-яку хвилину.

Антоніна Дмитрівна піклується не лише про діловодство. Вона активний учасник заходів і подій, ініційованих ветеранською організацією. І в хорі співала, і на іменинах буває, і похоронів не минає, як то кажуть, в радості і в горі вона разом з ветеранами, разом з усіма. Завжди допоможе, порадить, поспівчуває.

Життя не балувало жінку. Рано овдовіла. Передчасно пішов з життя її чоловік і батько двох доньок Віталій Тарасович Нагорний, якого й досі багато хто пам'ятає як першокласного фахівця ветеринарної медицини, доброзичливу і співчутливу людину. А час був неймовірно важкий: одна система обвалилася, інша не утвердилася, безробіття, безгрошів'я, криза на продовольчому ринку, матеріальні нестатки. Один Бог знає, як доводилося самотужки витягувати сім'ю в тих умовах.

Був ще один поворот долі, який умовно можна назвати афганським. У кінці 70-х років Віталій Тарасович був запрошений на роботу за фахом у дружню нам республіку Афганістан. Поїхали туди з ним і дружина, і менша донька Оленка. Два роки життя в далекій і досі незбагненній країні згадувати особливо нічим. А ось те, що сталося в кінці перебування на афганській землі, і досі холодить душу.

До завершення контракту залишалося два місяці, як Антоніна Дмитрівна захворіла. Потрібне було кваліфіковане обстеження, чого не можна зробити за місцем проживання через те, що на всю округу був один єдиний лікар-росіянин. Все, що він мав, – це фонендоскоп. Про якесь інше обладнання й говорити не доводилося. Необхідно було їхати до лікарні в Кушку – найпівденнішу точку Радянського Союзу. Отже, треба перетяти державний кордон з усіма необхідними для цього формальностями.

Туди дісталися без пригод. А назад на територію Афганістану вже не пускали. Починалася війна, в республіку входив обмежений контингент радянських Збройних Сил. Що робити? Там же Оленка, яку залишили у сусідів.

Антоніна Дмитрівна й досі не може збагнути, що тоді сталося, вона була в шоковому стані. Віталій Тарасович і шофер-афганець гарячково щось говорили прикордонникам, намагалися в чомусь їх переконати. В небі з'явилися вертольоти в супроводі винищувачів. Нарешті Нагорного, який сам сів за кермо, пропустили, і йому вдалося вивезти доньку з території, де зав'язалися воєнні дії. З жахом згадуючи ті хвилини, Антоніна Дмитрівна каже, що реально, прямо фізично відчула тоді холодний подих воєнного лихоліття...

Життєві незгоди і випробування не зламали душевної рівноваги жінки. Навпаки, вона стала ще добрішою, співчутливішою, за всіх і за все переживає, усім прагне допомогти. Вона і мати найкраща, і сусідка найдоброзичливіша, і працівниця найсумлінніша.

Кажуть, що неможливо знайти людину, зіткану з одних плюсів, таких, мовляв, у природі не буває. З філософської точки зору, можливо, й так. Але, коли познайомитеся з Антоніною Дмитрівною, засумніваєтеся в цьому твердженні.



ВИСНОВКИ

Ульяновщина – прекрасна земля з чудовими людьми. Кожне ім’я вписане у літопис історії Ульяновського району – знатне. Проте не про всіх своїх героїв знає рідний край.

У даному дослідженні була здійснена мета об’єднати матеріал про визначних постатей Ульяновщини, проте маловідомих серед загалу.

В ході дослідження було виявлено, що в Ульяновці завдяки завзятій праці В. Ф. Кизима виросла кіностудія «Символ». Бере свій початок вона з фотогуртка будинку піонерів, яким і керував сам Віктор Федорович. Була в ентузіастів 16-міліметрова кінокамера і було гаряче бажання знімати фільми. Розповіли фотолюбителі про піонерську військово-спортивну гру "Зарница", зняли фільм, присвячений 100-річчю Ульяновського цукрозаводу, започаткувавши цілий цикл "Мій завод – моє життя". Роботи сподобалися. Тоді і виникла ідея про створення любительської кіностудії, її гаряче підтримали партком і завком цукрокомбінату, рада будинку культури "Ювілейний", його директор Ю. І. Ростимешин. Вони зробили все, щоб студія була, як тоді говорили, всерйоз і надовго.

Дізналися ми і відомих в районі аграріїв – Аркадія Володимировича Кримського та Миколу Івановича Московчука. У першого в трудовій книжці лише чотири записи: головний агроном колгоспу імені Калініна; секретар райкому партії; голова виконкому районної Ради народних депутатів і, нарешті, голова правління акціонерного товариства "Світанок", створеного на базі бурякорадгоспу Ульяновського цукрокомбінату, де він був керуючим, а точніше чи офіційніше – заступником директора по сільському господарству, проте він переконаний, що любов до землі, до сільськогосподарської професії передалася йому з генами. Другий уже понад 20 років міцно тримає кермо господарства СТОВ «Агрофірма «Нива» села Кам’яний Брід Ульяновського району, хоч на його долю випали нелегкі часи, але він завжди піклується про підростаюче покоління.

Під час дослідження було виявлено, що в Ульяновці працював унікальний хірург – Гуменюк А.О., який славився на всю область і виховав багато гарних лікарів, які працюють по всій Україні.

Про ратний подвиг у Великій Вітчизняній війні тих, хто дійшли до самого Берліна і святкували Велику Перемогу в переможеній Німеччині ми дізналися на основі біографічних довідок Вербецького П.М. та Русавського М.О.

В ході пошуків матеріалів для дослідження ми дізналися про діяльність громадських активісток районної організації Всеукраїнської ветеранської спілки Кустріч М.В. та Нагорної А.Д.

Також у роботі висвітлена нелегка професійна та особиста доля відомого на всю область нотаріуса, суддю та адвоката – Адаменко Т.С.

Доки населення знає своїх героїв, бажає дізнаватися, як вони досягали поставленої мети, доти й житиме та розвиватиметься мала батьківщина.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Волошин Б. Роки і долі. – Ульяновка, 2013. – 178 с.

  2. Інтерв’ю Бориса Волошина

  3. Інтерв’ю з Кримським А.В.

  4. Інтерв’ю з Кустріч М.В.

  5. Інтерв’ю з Нагорною А.Ф.

Додаток А

Кизима В.Ф.


c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Додаток Б

Кримський А.В.

c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Додаток В

Гуменюк О.А.

c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Додаток Г

Московчук М.І.



c:\documents and settings\admin\рабочий стол\моск.webp

Додаток Д

Русавський М.О.

c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Додаток Ж

Адаменко Т.С.

c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Додаток З

Кустріч М.В.

c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg

Додаток І



Нагорна А.Д.

c:\docume~1\user\locals~1\temp\finereader11\media\image1.jpeg
Каталог: uploads -> editor -> 4894 -> 401468 -> sitepage 77 -> files
editor -> Методичні рекомендації щодо викладання української мови та літератури в навчальних закладах в 2016/2017н р
editor -> Тема. Олександр Олесь (О. Кандиба). Життя І творчість, світоглядні Переконання. Прагнення гармонії людини й природи, майстерність у відтворенні настрою І почуття в поезіях «З журбою радість обнялася»,
editor -> Па́уль Цела́н нім. Paul Celan; справжнє ім'я Пауль Анчель
editor -> Креативний підхід вчителя до підготовки уроків читання
editor -> Розділ 1 Загальні відомості
editor -> Урок №3 Тема. Гійом Аполлінер як чільна постать європейського авангарду
editor -> Тема. Шекспірівський театр. Трагедія «Гамлет»: її філософсько-етична проблематика. Особливості конфлікту, зображення світу у творі. Мета


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconСтудентське наукове товариство
Примітка: Надруковано згідно поданих матеріалів учасників. Організатори конференції не несуть відповідальність за їх зміст
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconВ. Г. Короленка Студентське наукове товариство факультету фізичного виховання
Розглянуто актуальні проблеми фізичного виховання, розвитку організму спортсмена, його морфо-функціональних та та техніко-тактичних...
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconНаукове товариство студентів та аспірантів фіпмв актуальні проблеми зовнішньої політики україни
Актуальні проблеми зовнішньої політики України: Матеріали Дру-\437 тої Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та...
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconСценарій інтелектуальної гри «ерудит 2013»
«Ерудит-2013» має велике соціальне значення. Вона не тільки допомагає оцінити рівень інтелекту дітей, дати їм нові знання, а й створює...
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconІі випуск 2013 р м. Ульяновка

Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconСценарій / Історико-культурологічне товариство «Герої Крут»
Крути. Січень 1918 року : документи, матеріали, дослідження, кіносценарій / Історико-культурологічне товариство «Герої Крут»; упоряд....
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconПравила для учнів: ерудитом називають людину, яка багато читає І багато знає. Якщо хочеш перевірити свої знання пограй в ерудит-лото
За що трьом стрільцям було винесено смертний вирок
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconАндрієнко С. В., учитель української мови та літератури гімназії «Ерудит» м. Києва Розвиток творчої особистості шляхом дослідження на уроках української літератури
Андрієнко С. В., учитель української мови та літератури гімназії «Ерудит» м. Києва
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconКонкурс «Найрозумніший»
Найрозумніший учень класу”. Переможець цього змагання буде брати участь в інтелектуальний грі серед учнів -4 класів „Дитина – ерудит”....
Наукове товариство учнів «Ерудит» цдют м. Ульяновка iconПовідомлення про зміни у проекті порядку денного загальних зборів акціонерного товариства Повне найменування товариства: публічне акціонерне товариство «укрнафта» Місцезнаходження товариства згідно з його статутом
Тво «укрнафта» (надалі пат «укрнафта» або Товариство) повідомляє Вас, що «07» липня 2016 року о 12. 30 годині відбудуться загальні...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка