Наукові записки



Сторінка15/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Григорій Булашев ; [пер. Ю. Буряка]. – К. : Довіра, 2003. – 383 с.

  2. Дон Жуан у світовому контексті / [упоряд. В. Агеєва]. – К. : Факт, 2002. – 448 с.

  3. Костомаров М. Слов’янська міфологія / М. Костомаров. – К. : Либідь, 1994. – 236 с.

  4. Ненадкевич Є. Українська версія світової теми про Дон Жуана в історично-літературній перспективі / Є. Ненадкевич // Дон Жуан у світовому контексті ; [упоряд. В. Агеєва]. – К. : Факт, 2002. – С. 7–40.

  5. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі : [монографія] / С. Павличко. – К. : Либідь, 1999. – 447 с.

  6. Шевчук В. Срібне молоко : [роман] / Валерій Шевчук. – Львів : Кальварія, 2002. – 192 с.

Цімахович Катерина

Науковий керівник – Шанюк В. І., кандидат філологічних наук, доцент
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ” ЯК ФОРМА МОДЕРНІЗАЦІЇ ТА ПСИХОЛОГІЗАЦІЇ ОПОВІДІ В ЕТЮДІ „ЦВІТ ЯБЛУНІ” М. КОЦЮБИНСЬКОГО (У ВИМІРІ ПОЕТИКИ ІМПРЕСІОНІЗМУ)
Стаття присвячена дослідженню внутрішньомонологічного мовлення як модерної форми психологічного аналізу „я” героя новели (етюду), написаної в імпресіоністичній манері. Простежено зв’язок між зміною наративної структури та поглибленням психологічного акцентування шляхом фіксації щонайменших настроєвих змін героя, потік думок та амбівалентні почуття якого складають основний сюжет на рівні свідомості.

Ключові слова: „внутрішній монолог”, імпресіонізм, етюд, „потік свідомості”, настроєвість.
The article is devoted to researching inner monological talk as a modern form of psychological analysis of character’s “I” of the short story (etude), which is written in the impressionistic manner. It was retraced the connection between changing of narration’s form and intensification of psychological co-location by the fixation the most atomic changes of hero’s mood, whose stream of thoughts and love-hate feelings are the main plot, developed in the consciousness.

Key words: „inner monologue”, impressionism, etude, „stream of consciousness”, mood.
Творчість М. Коцюбинського як представника „нової” школи є важливим етапом у вивченні імпресіонізму як стильової течії модернізму. Саме у творах цього письменника імпресіоністична поетика втілена найприродніше. Вони якісно вирізняються на тлі традиційної реалістичної прози, засвідчуючи появу нової техніки та поетики. Загалом творча спадщина М. Коцюбинського досліджена досить ґрунтовно. Розпочав цей процес С. Єфремов, а далі продовжили М. Костенко, Н. Калениченко, М. Грицюта, П. Колесник та ін.. Проте на сучасному етапі їхні праці потребують перегляду та доповнень. Для з’ясування ролі М. Коцюбинського у становленні імпресіонізму вагомий внесок зробили І. Денисюк, О. Черненко, М. Коцюбинська, Ю. Кузнецов, В. Агеєва, Т. Гундорова, С. Павличко, Я. Поліщук, у працях яких акцентується на появі нової манери письма. Досліджувана у статті проблема впливу модерної оповідної форми на поглиблення внутрішнього „я” в імпресіоністичних творах висвітлювалася лише частково, що обумовило актуальність обраної теми.

Новизна роботи полягає у комплексному аналізі структури етюду „Цвіт яблуні” з погляду імпресіоністичної техніки.

Метою нашої статті є усебічне дослідження „внутрішнього монологу” як модерної наративної структури новели та його вплив на поглиблення психологічних студій.

Новелістика М. Коцюбинського позначена значною увагою до психології людини. Герої імпресіоністичних творів письменника характеризуються „пасивністю”, що полягає у певній бездіяльності, у здатності лише сприймати зовнішні впливи та реагувати на подразники, перетворюючись на своєрідного „колекціонера вражень” [1, с. 28]. Це вже не активний діяч, як було у творах попередніх часів, де основний акцент ставився на участі у зміні зовнішнього світу. Відповідно, як слушно зауважує В. Агеєва, зростає увага до фіксації нюансів настрою, психічних реакцій героя [1, с. 30].

Сюжет набуває цілком нового значення, адже саме настроєвість, а не причинно-наслідкова послідовність зовнішніх подій, стає тим фактором, що об’єднує увесь твір в одне ціле. М. Коцюбинський, уважно відтворюючи кожен нюанс того чи іншого почуття, переживання, будує свої твори у формі розповіді „я-оповідача”, що також поглиблює психологічні студії. Це, безперечно, вплинуло і на художню специфіку творів, структура яких базується на внутрішніх рефлексіях ліричного героя, емоціях, почуттях, внутрішній настроєвості. Композиційною домінантою у новелах письменника постає переважно єдиний персонаж зі своєю суперечливою суттю. Відтак можна констатувати переважання психоаналітичного художнього письма в основному його вияві – у формі „потоку свідомості”. Як справедливо зауважує С. Пригодій, поява імпресіонізму „закономірно призвела до заперечення „всезнаючого автора”, „автора-деміурга”, об’єктивної нарації, породила натомість феномен „точки зору”, за яким кожний індивід сприймає світ по-своєму, генерує власне бачення його” [11, с. 22]. Саме у цьому вимірі особливо цікавим є етюд „Цвіт яблуні”.

Для досліджуваної новели характерний „внутрішній монолог”, який є модерною формою побудови твору та засобом психологічного аналізу внутрішнього „я” героя. Перед нами – не так сам батько помираючої дитини, як, власне, складна гама його почуттів. Сюжет загалом складають амбівалентні емоції героя. У зв’язку з цим постає проблема роздвоєння особистості батька-митця. У чоловіка трагедія – помирає дочка. У стані надзвичайної тривоги і горя батько не спить уже три доби, не знаходячи собі місця: „Я ходжу по свому кабінеті, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря” [6, с. 268]. Тут одразу помітна деталь – „чуткий, як настроєна арфа”, – що свідчить про критичність стану виснаженого героя, а також, як було зазначено вище, про його відкритість зовнішнім впливам. Він помічає надзвичайно виразно навіть те, на що раніше не звертав уваги, хоч горе цілком полонило його. Послуговуючись думкою Я. Поліщука, слід зауважити, що психологізм постулював не просто зміну характеру сприйняття дійсності та манери письма, він передбачав усебічне пізнання людської психіки [10, с. 82]. Так, з одного боку, у героєві живе художник-письменник, який звик детально спостерігати життя. Тому мимоволі він ловить усі деталі трагічного моменту, щоб нічого не забути для подальшого творчого використання: „Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… […] Все воно здасться мені… колись… як матеріал… я се чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що він ненажерливою пам’яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя…” [6, с. 272]. З іншого боку, можна припустити, що саме така критична ситуація (передсмертний стан дочки) спричиняється до надмірного загострення уваги героя та породжує настільки детальне сприйняття навколишньої дійсності, активізуючи при цьому сферу „несвідомого” та „підсвідомого”, адже коли психіка людини потрапляє в екстремальну ситуацію (а в етюді це саме така ситуація – роздвоєння на межі божевілля), у душі відбувається глибинна активізація всіх сил, відтак можна спостерігати навіть невластиві їй зазвичай напрями думок і бажань.

Безперечно, така точність у ставленні до деталей не може не вражати. Їх можна зустріти упродовж усього твору, що ще більшою мірою акцентує внутрішній монолог героя („Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!..”; „Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!” [6, с. 269] та ін.). При цьому акцент робиться саме на почуттях героя, на його внутрішньому стані, а сама ситуація постає лише фоном для аналізу „я” героя: „Я не чую своїх ніг…”; „я стрепенувсь”; „однак мене морозить”; „я завмер на місці, й моє серце стало” [6, с. 269] і т. д.

Одразу впадає в око те, що змальована ситуація постає, безсумнівно, до найменших деталей правдивою саме через заперечення автором ідеалізації та оцінювання героя (немає ні виправдовування, ні засудження його дій, думок тощо). „Герой, кат, святий, чи кровопийця, погром чи торжество ідеалу – яке йому діло? – писав М. Євшан. – І ката і героя він любить, як артист. Зриває з них останню заслону, всі сили напружує, щоб заглянути в безодню їх душі, побачити їх нагими, такими, якими вони є перед самим собою [курсив наш. – К. Ц.] і своїм сумлінням – поза тим нехай життя їх судить” [3, с. 474]. Це певною мірою заслуга імпресіоністичної поетики, у вимірі якої слід розглядати твір. Недарма авторське визначення новели – етюд, тобто „твір з натури, писаний здебільшого з метою вивчення її” [1, с. 34].

Улюблена дочка перебуває у стані агонії, що доводить батька до нестями. Проте вже її мертве тіло (підсвідомо) чоловік сприймає, як щось чуже, далеке: „Я дивлюсь на се воскове тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв’язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам’яті, відбилось там золотим промінням...” [6, с. 273]. Тут важливо те, що герой підсвідомо прагне відмежувати себе (життя) від „стороннього”, а, власне, від смерті, що виражається на рівні слововживання. Використовуючи лексичну опозицію „мій” – „той” („свій” – „чужий”), герой протиставляє життя смерті: „Ну, з тою мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку” [6, с. 271] (пор.: „цей” (мій) світ – „той” світ (світ померлих)). При цьому варто звернути увагу на те, що засобом психологічного акцентування у творі є також використання автором контрастних елементів. Так, М. Костенко стверджує, що проблематика твору „Цвіт яблуні” характеризується також філософським осмисленням життя як плину протидіючих тенденцій [5, с. 221–222]. Це протиставлення на різних рівнях: життя – смерть, світло – тінь, любов – байдужість. Показовим у цьому є епізод, де стан природи постає своєрідним контрастом до внутрішнього стану героя: „Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…

Цвітуть яблуні. Сонце вже стало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику обсипаються і тихо падають долу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?” [6, с. 272].

Важливо, що у наведеному прикладі і далі простежується не лише протиставлення природи загальному емоційному станові героя, а й вплив її на внутрішню настроєвість: „мені страшно”„природа радіє”„я плачу”.

Як зазначає Ю. Кузнецов, предмети і зовнішні явища світу в імпресіонізмі найчастіше символізують явища внутрішнього світу, у чому вбачається „психологічність” вираження [8, с. 22]. Це, на нашу думку, можна розглядати як суб’єктивацію сприйняття навколишнього світу, адже герой сприймає усе крізь призму своїх емоцій (негативних за своєю суттю – горя, туги, нещастя, тривоги): „Я прислухаюсь. Ні, дім не спить. У ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як воно дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце і б’ється живчик. Я знаю – то тривога. Вона держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..” [6, с. 268].

Оповідна структура етюду „Цвіт яблуні” цікава тим, що тут немає жодного іншого людського мовлення, окрім монологу самого героя. Увесь твір – це своєрідний настроєвий малюнок, що постає як результат фіксації моментальних відчуттів та емоцій героєм (на рівні свідомості). Інколи таке монологічне мовлення переривається діалогізованим способом мислення, вираженого синтаксично риторичними запитаннями, хоча основа все ж залишається монологічною за своєю природою: „Чи то мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно – кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеться, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата? Хіба ж се неможливо?” [6, с. 271].

Домінантним аспектом психіки героя є вербальна сфера – потік думок, асоціацій, вражень, спогадів тощо, пов’язаний насамперед із перебігом переживань. Структуротвірним моментом такого зображення є актуальність „зрізу” роботи свідомості [8, с. 22]. Відтак певна ретроспективність, заглиблення героя в спогади відображає те, що він переживає саме в цю мить, і пов’язане з його сприйняттям дійсності: „Ще недавно – просто, здається, вчора було – стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце. А от тепер…” [6, с. 272].

Сюжет новели стає ще більш настроєвим, утрачаючи свої первісні властивості (зокрема, зовнішню подієвість), адже основний зміст твору – переживання батька-художника та показ його внутрішнього стану з поглибленим аналізом цих переживань. У центрі композиційної побудови етюду знаходиться герой твору („композиційна домінанта”), відтак форма „потоку свідомості” (потік думок героя) є визначальною для розуміння асоціативно-образних особливостей досліджуваної новели як психологічної студії.

Автор використав форму монологу, застосовуючи метод психологічної градації – постійного піднесення душевного напруження чи раптового спаду його. „Письменник усією своєю творчістю створив образ людини – не стільки homo sapiens, скільки драму, драму існування, яка реалізується в таких модусах людського буття, як добро, зло, кохання, смерть, покликання тощо. Повістувальна „я” – форма” сприяла реалізації авторської мети” [9, с. 12]. На нашу думку, можна констатувати те, що основний, настроєвий, сюжет протікає, власне, на рівні свідомості головного героя, а відтак є тим чинником, що актуалізує надзвичайну емоційну напруженість твору.

Безсумнівно, досліджувана новела є зразком психологічного аналізу у повному розумінні цього слова. „Символічність, ліричність розповіді, особлива сугестивна тональність, осягнення душевних порухів, неусвідомлених поривань і візій, сфери підсвідомості, різкої контрастності світу, буденного й уявлюваного стають значним імпульсом розбудови нової художньої образності” [2, с. 60]. Перед нами постає герой, який увесь час контролює свої відчуття та уявлення, хоче збагнути їхнє походження. Його думки нанизуються одна на одну, утворюючи своєрідний настроєвий ланцюжок та повністю витісняючи зовнішню подієвість як таку. У мові героя віддзеркалюється його внутрішній стан, тому вона уривчаста, ритмізована, стисла. При цьому письменник неначе „розтинає сам собі груди, щоб побачити, що там всередині. Йому боляче, але він намагається ще й зважити цей свій біль, скласти карту своїх переживань, запам’ятавши опорні пункти асоціацій” [7, с. 27–28].

Відтак слід погодитися з думкою Н. Калениченко про те, що „така тонкість і глибока правдивість психологічного аналізу, вміння підмітити найхарактерніше – одна з головних ознак манери М. Коцюбинського” [4, с. 98–99]. За настільки правдивими деталями зникає особа письменника і новела постає як живий, „безпосередній” (суб’єктивний) відбиток життя.

Отже, глибокий текстуальний аналіз засвідчив, що структура досліджуваного етюду має у своїй основі внутрішньомонологічне мовлення героя, яке інколи межує з діалогізованими монологами. Це модерна форма психологічного вивчення внутрішнього „я” персонажа, інтимізації та індивідуалізації оповіді. Загалом, увесь сюжет твору є своєрідною сумішшю до певної міри алогічних асоціацій та амбівалентних почуттів головного героя, імпресіоністичним „живописом настрою”. На нашу думку, подальше дослідження обраної проблеми може спричинити перегляд традиційних поглядів на наративну будову імпресіоністичних новел, а, отже, і вплинути на специфіку аналізу структури творів як М. Коцюбинського, так і інших письменників-модерністів.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза: М. Коцюбинський, Г. Косинка, А. Головко / Віра Павлівна Агеєва. – К. : Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. – К., 1994. – 159 с.

  2. Гундорова Т. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ століття) / Т. Гундорова, Н. Шумило // Слово і час. – 1993. – № 1. – С. 55–66.

  3. Євшан М. „Тіні забутих предків” / Микола Євшан // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. / [упорядкув, передмова та прим. Н. Шумило]. – К., 1998. – С. 472–475.

  4. Калениченко Н. Л. Великий сонцепоклонник. Життя і творчість Михайла Коцюбинського / Н. Л. Калениченко. – К. : Дніпро, 1967. – 250 с.

  5. Костенко М. О. Художня майстерність Михайла Коцюбинського / М. О. Костенко. – [Видання друге, доповнене]. – К. : Радянська школа, 1969. – 271 с.

  6. Коцюбинський М. „Цвіт яблуні” / М. Коцюбинський // Михайло Коцюбинський. Що записано в книгу життя  : [повісті та оповідання] / [ред. рада: Віра Вовк та ін.]. – Харків : Фоліо, 1994. – С. 268–274.

  7. Коцюбинський М. Твори в шести томах / М. Коцюбинський ; вступ. ст. М. Коцюбинської. – К. : Вид-во АН УРСР, 1961–1962. – 510 с.

  8. Кузнецов Ю. Б. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ  початку ХХ ст. (проблеми естетики і поетики) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук : спец. 10.01.01 / Ю. Б. Кузнецов. – К., 2004. – 40 с.

  9. Островська А. С. Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації к. ХІХ – поч. ХХ ст. (на матеріалі малої прози В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.06 / А. С. Островська. – Дніпропетровськ, 1999. – 18 с.

  10. Поліщук Я. І ката, і героя він любив…: Михайло Коцюбинський : [літературний портрет] / Ярослав Поліщук. – К. : ВЦ „Академія”, 2010. – 304 с. (Серія „Життя і слово”).

  11. Пригодій С. М. Імпресіонізм на рубежі ХІХ – початку ХХ сторіч: типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук : спец. 10.01.06. – 10.01.05 / С. М. Пригодій. – К.,1994. – 48 с.

Черпак Вікторія

Науковий керівник – Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент
ДРУГОРЯДНІ ПЕРСОНАЖІ РОМАНУ В. ПІДМОГИЛЬНОГО „МІСТО”: ФІЛОСОФСЬКЕ НАПОВНЕННЯ
У статті розглянуто філософську концепцію роману „Місто”, а саме, філософське наповнення другорядних персонажів твору, потрактування їх життєвих пріоритетів та світоглядних позицій. Стаття зацікавить студентів, викладачів та усіх, хто цікавиться творчістю В. Підмогильного.

Ключові слова: філософська позиція, світогляд, сенс життя, роман, В. Підмогильний.
The article is devoted to the philosophical concept of the novel „City”, namely the philosophical content of the secondary characters work, the interpretation of their life priorities and outlook. Article will make students, teachers and all those interested in the work of V. Pidmohylnyj.

Key words: philosophical position, vision, meaning of life, novel, V. Pidmohylny.
Роман „Місто” В.Підмогильного можна з впевненістю назвати візитною карткою автора. „Саме першим своїм романом письменник найпомітніше й утвердився як виразник інтелектуального напряму прози” [2, с. 180], стаючи в один ряд із В. Винниченком, В. Петровим та іншими авторами, що розвивали ярличок „інтелектуалізму” в українській літературі. Сказати, що про „Місто” написано чимало наукових розвідок – не сказати нічого, адже з його появою виникла і досить жвава дискусія серед тогочасних критиків, які обстоювали навіть зовсім відмінні погляди щодо твору. Власне, відтоді й розпочалось багатоаспектне дослідження романів В. Підмогильного, яке продовжується й до нині.

Актуальність дослідження зумовлена постійним інтересом до творчої спадщини митця, зокрема до роману „Місто”, до його світоглядно-філософських проблем.

Новизна статті полягає у тому, що вперше проаналізовано філософське наповнення другорядних персонажів твору, у тому порядку, у якому вони з’являються на сторінках роману.

Мета дослідження – виокремити окремі філософські погляди другорядних персонажів роману „Місто” В. Підмогильного.



У чому ж секрет невщухаючого інтересу до романних жанрів В. Підмогильного? Принаймні, одним із варіантів відповіді стане їхня проблематика. Матиме рацію думка, що споконвічне філософське питання сенсу людського життя ніколи не втратить своєї актуальності, доки житиме людина, що власне і є предметом нашого дослідження.

Що ж матимемо на увазі під філософією сенсу життя у „Місті” В. Підмогильного? Як зазначає С. Лущій, філософська проблематика роману сконцентрована на дійових особах, де „кожен з героїв – це особлива точка зору на життя та призначення в ньому, це своєрідна грань у пізнанні дійсності” [1, с. 10]. Якщо розглядати Степана Радченка як головного персонажа твору, еволюцію поглядів якого ми спостерігаємо упродовж усієї дії роману, то усіх, хто трапляється йому на шляху, можна назвати тією чи іншою мірою другорядними персонажами. Так, багато дослідників і визначає усіх, окрім Радченка, такими собі „технічними” персонажами, що виконують лиш тільки службові функції, як допомогу у віднайдені векторів руху у світоглядній позиції Радченка. Та спробуємо переакцентувати увагу з позиції головного персонажа твору на так звану периферію. Концептуальні засади філософії життєвої позиції другорядних персонажів „Міста” висловлено головним чином у діалогах-роздумах, що їх витворює автор у колі „Радченко – другорядний персонаж”. Акцент, звичайно, робиться на окремі витяги, що їх бере для себе Степан, аналізуючи життєві позиції людей, що навколо, їхні промахи та здобутки на життєвому шляху. Простежимо схему персонажів, які з’являються поряд зі Степаном Радченком у процесі розвитку сюжетної лінії твору. Першим персонажем, що постає вже на початку твору, є Надійка. Автор пише, що „вона, як і він, їхала вчитися до великого міста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними – нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього” [3, с. 2]. Хочеться закцентувати увагу саме на означенні „вона, як і він”, яке виразно говорить про те, що світоглядні позиції обох персонажів були якщо не однаковими, то досить схожими. Утім, уже з наступних сторінок роману бачимо невідповідність їхніх світоглядних векторів розвитку: якщо Надійка приймає міське життя як щось захопливе, заворожуюче, вона відкрита до нового, що можливе для пропозиції в її житті, то Степан Радченко є закостенілим консерватором, що сприймає отой яскравий блиск, яким так захоплюється дівчина, скупим „з жиру все це”. Життєві позиції Надійки не можна назвати стійкими (про що можна зробити висновок з її м’якого тихого характеру, урешті, із її поведінки). Вона не прагне до міста, хоч і захоплюється його яскравою обгорткою. Невдачу на екзамені дівчина сприймає просто, особливо тим не переймаючись, майбутнє вбачаючи у тихих вечорах під вербами в рідному селі поруч із коханим Степаном. Її філософія життя зводиться до пройденого мільйонами жінок шляху, жінок, таких, як і вона. Назвемо це філософською позицією життя за схемою, яка вже тисячі разів відпрацьована. У цьому можна вбачати деякою мірою позицію приреченості у житті, хоча у випадку Надійки це більше позиція сліпого наслідування попередніх життєвих традицій, адже дівчина не шукає інших шляхів чи хоча б варіантів того ж протоптаного шляху, а просто пливе за течією, приймаючи все, що з нею відбувається, як належне, а отже – є інертним персонажем у своїй життєвій драмі.

Поряд із Надійкою майже одразу на сторінках роману з’являється ще один персонаж – Левко. Він пройшов той шлях, про який мріє Степан Радченко, але лишився вірним своїй життєвій позиції. Левко – „інтелігент, який не прагне скористатися ситуацією, щоб зробити кар’єру” [1, с. 21], він бачить вихід у праці на селі, що є для нього близьким та рідним. Варто зазначити, що позиція Левка є виваженою, якщо треба, і закостенілою у певному сенсі, адже він не кидається із захопленням на обгортки метушливого київського життя, як Надійка, але й не є категоричним щодо міщанства як такого, як Степан Радченко. За тими невеличкими, але досить влучними штрихами, які малює В. Підмогильний для створення образу Левка, можемо підсумувати, що він послідовний у своїх поглядах на життя. Складається враження, що персонаж Левка створений автором за сковородинівськими настановами, бо для нього сенс буття, а отже й насолода – у праці.

Цікавою є життєва позиція, що її представлено в образі Максима, сина Гнідих, у яких зупинився Степан Радченко. Це людина освічена, начитана (про що свідчить та чимала бібліотека, яку змальовує письменник), проте він уважає, що „читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане” [3, с. 72]. У цьому вбачатимемо певну зневіру у реальному житті, оскільки персонаж Максима немов намагається втекти у художню реальність, не приймаючи чи то не хочучи прийняти виклики реального життя. У творі ми бачимо картину знайомства Радченка з Максимом, який сидів і немов довго про щось роздумував, а у розмовах із Радченком теми, які вони зачіпають, зовсім не побутового характеру. Максим „прагне знайти відповіді на запитання, „що є життя” і „місце людини у ньому” [1, с. 58]. Його позиція, що у книжках жити набагато легше й цікавіше, ніж насправді жити, стає провідною. Хлопець розчаровується у житті, у його складних, не підпорядкованих писаних у підручниках правилах, ситуаціях, не знаходячи виходу з них із допомогою доброго від природи характеру та освіченості, а тому топить своє розчарування у горілці. Чи це позиція слабкого характеру, чи просто втрата надії на те, щоб знайти відповідь на питання про сенс людського існування, але це те, до чого прийшов Максим.

Та Максим не єдиний, хто вбачає життя у художній літературі. Господар Левкової кімнати Андрій Венедович теж живе у літературі, причому написаній латинською мовою. Певно, що невипадково В. Підмогильний обирає для захоплення вчителя саме мертву мову, так чи інакше, але налаштовуючи читача на ще один вихід у філософії людського існування – „майбутнє його – здихання” [3, с. 28].

Цікаві позиції маємо у персонажів Ганнусі та Нюсі, Надійчиних землячок, із якими вона винаймала кімнату. Одна з них, Ганнуся, проста сільська дівчина, що згідна і перетерпіти, і допомогти, чимось подібна за своєю світоглядною позицією до Левка. З іншого боку, вона приймає усе, що трапляється у житті (позиція Надійки схожа), „її життєве призначення зводиться до того, щоб терпляче витримувати життєві невдачі, знайти хай не внутрішню, а зовнішню опору в інших” [1, с. 22]. Інша ж, Нюся, „кінчила, згідно з своїми планами, курси машинопису й уже півроку шукала собі посади без наслідків і відповідної партії з певними досягненнями” [3, с. 34], така собі міщаночка, що шукає легкого виходу у житті. Цікаво, що В. Підмогильний оселив в одній кімнаті двох дівчат із цілком протилежними позиціями (ця манера згодом розвинеться у „Невеличкій драмі”: „Місто” було соціальним романом, „Невеличка драма” – камерним” [4, с. 322]). Навіть імена у них однакові, от лише одна з них – проста Ганнуся, інша – по-модному, міщанському зветься Нюсею. Таким чином, можна розглядати їх як дві опозиції одного „я”, і дечим можна порівняти зі Степаном Радченком на початковому та завершальному (принаймні тому завершальному, який відкритий для читачів) етапах становлення його життєвої позиції.

До пари дівчатам письменник дібрав і відповідних кавалерів. Один із них – „мандрівний метеор”, як його влучно характеризує автор, його філософія життя зводиться до того, щоб спробувати все те, чим дихає місто, ні на чому детально не зупиняючись, а потім знову повернутись до села, аби здичавіти, стати „родинним деспотом” та „політичним консерватором”. Такий персонаж „шукає об’єкта, в ставленні до якого може проявити деспотичну владу, щоб хоч на мить відчути свою значущість та всевладність” [1, с. 21]. Тобто все, у чому вбачає сенс така людина, полягає у задоволенні свого незадоволеного „его”, хай навіть на такому побутовому рівні. Інший суб’єкт – майже цілковита копія життєстверджувальної позиції Нюсі, адже якщо Нюся хоча б закінчила курси машинопису, то цей молодик зовсім не хотів обтяжувати себе освітою, прагнув міцно утвердитися на якійсь позиції, використовуючи для цього будь-які засоби. Певно, що його життєве кредо можна витлумачити з допомогою відомого „мета виправдовує засоби”. Та не обходився він і без схеми у своєму житті: „Але мислячи собі життя за давнім селянським трафаретом, що ставить до парубка цілком певні вимоги, коли той починає самостійну путь, бравий інструктор намітив панну Нюсю в подруги для своїх майбутніх урядницьких подвигів” [3, с. 35].

Ще одну філософію існування витлумачуємо через образ „мусіньки”, жінки, яка йде на злочин супроти чоловіка та сина ради себе. Знову ж таки, бачимо життя заради насолоди, заради власного егоїзму. Правда, обставини тут зовсім інші. У тексті почитуємо, як вона виправдовує свій вчинок тяжкими молодими роками, які вона „подарувала” волі батька, що й розпоряджався ними на свій розсуд. Тепер вона живе ради радості, хай навіть скороминущої. „Мусінька” говорить: „Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця...” [3, с. 93]. У цьому її вихід у житті. Причому цей вихід жінка купує, бо дуже вже схоже на це взаємовигідне існування головного героя та „мусіньки”: жінка отримує красу та молодість молодого чоловіка взамін на „тихе життя, сите й спокійне” [1, с. 41], яке вона забезпечує Степанові Радченку.

Щось подібне спостерігаємо у поглядах дівчини Зоськи, яка флегматично-раціонально мислить про життя. Якщо „мусінька” купує Радченка, то Зоська купується на „ти ж за мене платиш”, причому говорячи це відкрито. Її життєву позицію можна описати як аналітично-рецептивну, бо з одного боку, вона мислить стійкими категоріями, що „любов придумали люди”, та подібними, немов людина з великим життєвим досвідом, а з іншого – пливе за течією, приймає все, що відбувається у її житті, як належне.

Та якщо у Зоськи є проекція у майбутнє, хай яким передбачуваним воно їй не видається, то у Рити у житті все випадкове, причому оте „випадкове” вона завжди обирає сама, живучи за принципом матеріального задоволення. Її життєва філософія зводиться, на нашу думку, до вислову „життя одним днем”.

Певно, найбільш цікавими та особливими є погляди поета Вигорського. Автор наділяє його влучними, майже афористичними висловлюваннями щодо різних аспектів життя, утім, для того і дано йому роль поета. Акумулювати його світоглядну позицію в щось єдине можна, лише потрактувавши все те, що він висловлює у філософічних розмовах із Радченком. Та все ж таки, можна сказати, що трактування життя для поета зовсім відмінне від позицій інших персонажів.

Цікаву життєву позицію має Борис Задорожний. У тексті можна простежити виразну еволюцію його життєвих переконань. Так, якщо спочатку Борис був чи не найпершим прихильником перших літературних спроб Степана Радченка, заохочував його до творчості, захоплювався нею, то момент зустрічі, де Борис вже є одруженим та зайнятим роботою чоловіком, відкриває для читача ніби зовсім іншу людину, причому з відмінними, ніж раніше, позиціями щодо життя. Так, порівняймо уривки з тексту:

1. – Нема часу на ці дурниці.

– Даремно, – сказав Задорожній. – Що нас чекає, коли кінчимо? Заженуть на завод, у контору – і край. Обростай мохом. А оповідання писати – хороша річ! Я, от тільки хвилина гуляща, так і читаю щось [3,с. 82].

2. – Закрутився, значить? Література?

Степан кивнув головою.

Тоді Борис повчально розтлумачив йому, що література, звісно, річ гарна, але непевна, що в житті треба мати сталий заробіток, якийсь фах і провадити корисну працю [3, с. 189].

Бачимо, що поляризація поглядів міняється, та опозиція, у яку ставить героїв автор, безперечно лишається незмінною. Філософія життя Бориса – у чіткій схемі, за якою необхідно рухатися, щоб мати практичні результати, бо концепція його ж „треба жити” вимагає саме цього.

Так чи інакше, усі герої твору невипадкові, адже у їх трактуванні світоглядних позицій автор вимальовує образ міста, у якому, своєю чергою, еволюціонує головний герой. Через образи другорядних персонажів твору В. Підмогильний немов творить картину становлення чи то зміни особистості, демонструючи, як він всотує в себе (чи то відкидає) частинки тих, кого „підкидає” йому життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка