Наукові записки



Сторінка2/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Література

  1. Пивоваров Ю. Л. Современная урбанизация : [курс лекций] / Ю. Л. Пивоваров. – М., 1994. – 132 с.

  2. Особливості техногенної цивілізації і вплив техніки і технології на природу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=2438&Itemid.

  3. Степин В. С. Саморазвивающиеся системи и перспективи техногенной цивилизации [Электронный ресурс] / В. С. Степин. – Режим доступа : http://spkurdyumov.narod.ru/Stepin51.htm.

  4. Тоффлер Э. Шок будущого [Электронный ресурс] / Э. Тоффлер. – М., 2002. – Режим доступа : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Culture/Toff_Shok/index.php.

  5. Хантингтон С. Столкновение цивилизации [Электронный ресурс] / С. Хантингтон. – Режим доступа : http://grachev62.narod.ru/hantington/content.htm.

  6. Шпенглер О. Присмерк Європи [Електронний ресурс] / О. Шпенглер. – Режим доступу : http://elibrus.1gb.ru/books/soc/spengler.rar.

Вінічук Ліана

Науковий керівник – Янковська Ж. О., кандидат філологічних наук, доцент
Образ батька У календарній обрядовості українців
Кожен народ має свої традиції, свята, обряди, звичаї. Багата ними й українська земля. Наші діди, прадіди творили їх упродовж віків. Найбільш давнім та наповненим сакральною символікою є календарно-обрядовий зимовий цикл українців. У цій статті зроблено спробу проаналізувати роль батька у виконанні календарних обрядодій.

Ключові слова: календарна обрядовість, образ батька, сакральна символіка.
Every nation has its traditions, holidays, rites and ceremonies. Ukrainian land is rich with them too. Our grandfathers, fathers did them for ages. The most ancient and full of sacred symbolism is the ritual calendar cycle of Ukrainian winter. This article is an attempt to analyze the role of father in the performance of calendar rites.

Key words: calendar rites, role of father, sacral symbolism.
Звичаї та обряди – це одна з найдавніших форм духовної культури народу. Звичаї – повсякденні, усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Вони, як не писані закони, народжуються разом із народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиціями.

Говорячи про календарні обряди, не можна не згадати про родину, адже всі обрядодії виконують члени родини. Як у первісному, так і в сучасному суспільстві всі „ролі” були розподілені, але роль жерця, як правило, виконує батько. Обрядодії, які він реалізовує, є основними та найважливішими (жрець був головним членом первісного суспільства).

Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з початком нового року у наших предків, пізніше перейшли до християнських свят. З обрядових циклів господарського року найбільш насиченим різними святами є зимовий цикл.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, в Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому і тепер маємо у різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступному році, багатство і добробут у дім господаря, щасливих ловів для мисливця. Усі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі. Варто сказати, що у всіх цих обрядах велика роль приділяється не лише всім членам родини та померлим родичам, а і худобі, яку „тримають” господарі, бджолам, курям і майбутньому врожаю.

Василь Скуратівський дає чіткі роз`яснення щодо ролі батька-господаря у святовечірніх дійствах: „Найповажнішою особою на Багату кутю вважався господар, котрий виконував роль давнього жерця – його слово, порада чи наказ вважалися незаперечними. Йому належало право внести сіна для кубельця на покуті, встановити Дідуха та інше. Допомагали у цьому молодші сини (про це пізніше)” [1, с. 13].

Перед вечерею господар дому обкурює ладаном або свяченим зіллям із молитвою увесь дім, обійстя і худобу. На цю Святу Вечерю обов’язково ставлять порожні миски і кладуть до них ложки для відсутніх живих, якщо такі є в цей час поза домом. А по закінченні трапези на столі залишають миски з їжею та чисту ложку, рушник, миску з водою для померлих родичів. Ця обрядодія є елементом культу шанування предків.

Про одне з важливих дійств під час Святої Вечері у зазначеному контексті писав К. Сосенко: „Коли всі посідають, господар починає вечерю: вставши набирає в ложку найбільш сакральної страви – пшениці з маком і медом (куті) і кидає її вгору до стелі. Так робить тричі. За кожним разом промовляє побажання, щоб молода худоба весело і здорово розвивалась і щоб ягнятка весело стрибали і блеяли, щоб телятка росли, брикали й порикували. А за третім разом говорить, щоби бджоли множилися й роями сідали, як пшениця з медом і маком стелі чіпається або тихо опадає на стіл” [2, с. 100].

На території Західної України, де з давніх часів розвивалося скотарство, господар завжди виконував під час різдвяних свят дії, які були спрямовані на оберігання домашніх тварин від хвороб, недоброго ока та інших напастей. Про це також писав Ксенофонт Сосенко: „З кожної із страв, які стоять на столі, господар набирає у корито, домішує муку та грису, солить – і несе худобі, яку всю зігнав попередньо до одної загороди – і дає кожній худобині покуштувати „тайної вечері”. Благословить худобу хлібом, доторкаючись ним до їх голови, та мастить хрест їм між очима медом. А у якого господаря була пасіка, йде до бджіл і дає їм покуштувати ситу з меду” [2, с. 95]. Такі дії нагадують описані вченими реконструйовані давньослов’янські ритуали, у які ніхто не мав права втручатися, які були утаємниченими священнодійствами.

Оце пам’ятання про домашню худобу і віддання їй першості в споживанні святої вечері характеризує велике душевне благородство простого народу, який у худобі вбачає божу тварину, своїх помічників. Такі або подібні ритуалізовані дії у численних варіантах знаходимо на різних територіях України.

Основним атрибутом різдвяного дійства, як відомо, є Дідух (Коляда) який був у домі символом пошанування предків.

Осмислюючи шанобливе ставлення до Дідуха, В. Скуратівський пояснює значення самого слова: „Слово Дідух має давнє коріння. Неважко здогадатись, що йдеться про дух діда, чи дідівський дух – символічних репрезентаторів родоводу. Традиційно в нашого народу був розвинений високий культ пращурів. У кожній родині поіменно знали й відповідно шанували до сьомого коліна всіх попередників. Вважалося, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, допомагають з господарською діяльністю, сприяють родючості нив, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою, стежать, щоб у родині був лад і спокій. Тому в давнину чотири рази на рік влаштовували сімейну „вечерю для дідів”, на яку запрошували душі всіх своїх померлих. Для неї готували спеціальні обрядові страви – колово та кутю, що вважалися їжею богів” [1, с. 3]. Можна припустити, що Дідух (Дід-дух), прадід, батько – поняття одного семантичного ряду, що є символом неперервності поколінь, зв’язків між померлими та живими родичами.

У більшості регіонів України увечері перед Різдвом господар, зодягшись у святкове вбрання, йшов до клуні або в комору, поважно брав Дідуха й урочисто вносив до хати. Його ставили, як правило, на покуті (інколи на столі), де він перебував упродовж тижня (у деяких регіонах навіть до Водохреща – 19 січня). Його присутність привносить у родину святочність, затишок і врочистість. Те, що саме господар, батько, голова родини вносив Дідуха, свідчить, що раніше до виконання культу предків найбільш були причетні жерці, а з часом цю роль перебрали на себе старші чоловіки у сім’ї.

Головне у цьому обряді те, що батько, ідучи першим, демонстрував свою силу як господаря дому, владу як могутній жрець, який всіма силами, виконуючи певні дії, усяко сприяє збільшенню врожаю та розмноженню тварин. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці дітьми мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Напередодні Водохреща святкується „Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постять. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви.

О. Воропай про розпочинання батьком обрядів, зокрема про „Голодну кутю”, говорить так: „Перед вечерею батько „клячить” – стає на коліна перед образом і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх присутніх – як це було і на Свят-Вечір. Коли „кутю поженуть”, батько присмалює дітям чуби – „щоб вовка не боялись”. Згадаймо приповідку: „ не бачив ти ще смаленого вовка!”. Ця приповідка виникла у зв’язку з обрядом „смалити чуби” в цей вечір” [3, с. 115]. Очевидно, уважалося, що батькова молитва, підкріплена молитвами всієї родини мала велику силу. Головна роль демонструє, наскільки високим в українських родинах був авторитет батька. Власне, такий обряд символізує те, що батько намагається всіма способами, захистити своїх дітей, родину, сім’ю.

Під час виконання окремих обрядів весняного періоду провідна роль також належала батьку, господарю.

Дня Теплого Олекси чекали з нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливо релігійних урочистостей і не відзначалось, більшість селян усе ж остерігалися працювати, „аби не розгнівати весну”. Виняток був лише для пасічників. Вони керувались одним прислів’ям: „На теплого Олексія діставай вулики”. Оскільки бджолярство вважалося в Україні віддавна традиційним промислом, то існувало безліч обрядових дійств, пов’язаних із ним. Найбільше їх припадало на згаданий день Теплого Олексія. Про це цікаво розповідає В. Скуратівський у своїй книзі „Дідух”. Він пише так: „У цей день кожен пасічник – хоч би якою була весна – ранньою чи пізньою – вважав за обов’язок винести з омшаників вулики. Робилося це з численними молитвами і заклинаннями, які передавалися від діда-прадіда, промовлялося з вірою, від душі. Перед тим, як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, напучували комах словами: „Ну ви, бджоли, приносьте густі меди і рівні воски, і часті рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на прожиток!” [1, с. 74]. У таких обрядах словесні та ритуальні дії мали справді логічне значення, були виявом анімістичних уявлень слов’ян.

Жоден вид промислу не позначився такою кількістю різноманітних вірувань, як пасічництво. Господар, який тримав бджіл, упродовж року вдавався до магічних дійств, про які вже неодноразово згадувалося. Скажімо, на Різдво чи на Василя (Старий Новий рік) було за обов’язок тричі кидати до стелі кутю: за кількістю прилиплих після третьої спроби зернин завбачували взяток та роїння; кутю носили і до вуликів, щоб, як конкретизує В. Скуратівський, „божа муха спом’янула Різдво Христове та щедрилась на медозбір” [1, с. 250].

Про вшанування та святкування Теплого Олекси мисливцями В. Скуратівський писав так: „Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва всі ведмеді і йдуть шукати поживи, а лисиці переселяються із старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі і глухі – „ходять, як у мареві: їм, бач, кури сняться”. Тому мисливці і сподіваються на легку здобич” [1, с. 74].

Етнографічна література зберегла безліч заклинань, що виголошувалися хліборобами в процесі роботи. Ось, наприклад, закінчуючи оранку, господар промовляв: „Орав я в чистому полі та доорався до дороги, найшов шапку і палицю, і попові ризи. Буде мені в полі орати – піду я в Полтавгород молитви давати. Зайшов я в перву хату – дають мені кусок сала, ще й паляницю, і купу грошей, за те, що я піп хороший!” [1, с. 82]. Це замовляння символізує багатий майбутній врожай.

Такі заклинання, та, звичайно, дещо змінені, варіативні, були поширені на різних територіях України, адже жодне дійство, обряд чи трапеза не розпочиналися, поки не була проголошена молитва (заклинання).

Існували численні молитви та заклинання, позначенні особливою поетичністю, та хотілося б навести лише одну, яку подає В. Скуратівський „Щоб бджоли „були справними” – тобто роїлись і приносили багато меду – господар брав покришку, насипав у неї жар та ладан і обкурював вулики з такою молитвою: Господи! Стань на поміч рабу божому і всі святі небесні сили, янголи, архангели, херувими і серафими; я вас пускаю на білі цвіти, на всякі квіти, на чотири частини світу цього: на Схід, на Захід, на Полудень, на Полуніч – по всьому світу по густі меди, по часті рої, Господу Богу на хвалу, а мені, господареві на пожиток. А вас сьогодні, бджоли, пускаю і благословляю іменем Господнім, не сам собою, та з Отцем і Сином і Святим Духом, і Пречистою Богородицею, і зо всіма святими – ідіть із радістю і повертайтесь скорістю!” [1, с. 216].

Господар тут виконує обряд для того, щоб бджоли приносили мед, адже він завжди дуже цінувався, був дорогим і лікувальним продуктом.

Роль батька і в обрядах осіннього циклу є також дуже важливою, адже саме в цю пору господарі збирають урожай та виконують ряд ритуалів на покращення його наступного року, підготовку полів до зими.

14 вересня було досить значиме свято Семена Стовпника. Святий Семен, як вірили предки, сприяв відновленню вогню, опікувався птахами.

Святкували Семена повсюдно. Вірування, пов’язанні з цим святом, мали локальні відмінності в різних регіонах України. Найдавніші елементи збереглися на Звенигородщині та в окремих районах Полісся. Про цей обряд пише у своїй праці Валентина Борисенко: „Тут до 30-х рр. сучасного століття побутував звичай „женити лучника”, або, як його ще називають, „женити комин”, „женити каганець”. Говорить і про те, що на Сумщині на Семена „засиджували” вечір – гостили в когось із кравців, шевців, ткачів до пізньої ночі. Це робилося для того, щоб усю осінь при прядінні чи при інших роботах не хотілося спати [5, с. 57].

Отож, цей обряд мав принести успіх у ремеслі того чи іншого господаря. У первісному суспільстві лише жерці могли вносити та користуватися різними обрядовими речами, із часом ці дії перейшли до батька. Тому його роль є домінуючою і в обрядах осіннього циклу.

До 9-го жовтня намагалися господарі обсіятися озиминою, бо „хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова”.

У центрі проаналізованих обрядів – батько. Він є головою сім’ї, господарем, очільником всього. Усі магічно-ритуальні дії він виконує з метою відігнати від свого дому злі сили, а від полів – різні негоди, „задобрити” Бога (у давнину – богів), зробити все, щоб урожай наступного року був кращим, ряснішим. Виконуючи нині ці обряди, ми не завжди усвідомлюємо, значення зазначених дій.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Скуратівський В. Т. Дідух: Свята українського народу / В. Т. Скуратівський. – К. : Освіта, 1995. – 272 с.

  2. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора / К. Сосенко. – [Репринтне видання]. – К. : СІНТО,1994. – 360 с.

  3. Воропай О. Звичаї нашого народу : [етнографічний нарис] / О. Воропай. – Мюнхен, Київ : Укр. видавн. ; Оберіг, 1958, 1991. – Т. I – 449 с.

  4. Воропай О. Звичаї нашого народу : [етнографічний нарис] / О. Воропай. – Мюнхен, Київ : Укр. видавн. ; Оберіг, 1958, 1991. –Т. II – 449 с.

  5. Борисенко В. Традиції і життєдайність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців : [навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл.] / В. Борисенко. – К. : Унісерв, 2000. – 191 с.

Гуль Марія

Науковий керівник – Зайцев М. О., кандидат філософських наук, доцент
Графіті як явище сучасної молодіжної культури
У статті досліджується виникнення та генезис графіті як способу самовираження молодіжних субкультур. Проаналізовано студентські графіті, як засіб самовираження. З’ясовано, хто такі райтери, і матеріал, із яким вони працюють. Досліджено техніку графіті на сучасному етапі. Окреслено загальну картину стану, у якому вони знаходяться на сьогодні.

Ключові слова: графіті, субкультура, райтери, стрит-aрт.
In the article an origin and genesis of graffiti is probed as to the method of self-expression of youth subcultures. It is analyzed student’s graffiti, as a mean of self-expression. It is found out who such writer and material which they work with. The technique of graffiti is investigational on the modern stage. Outlined general picture of consisting of which it is for today.

Key words: graffiti, subculture, writers, street-art.
Субкультура – одне з базових понять культурології; система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої, загальної, домінуючої в суспільстві культури, хоча і пов’язана з нею.

Графіті на сьогоднішній день є найактуальнішою й найдемократичнішою інтерпретацією сучасного візуального мистецтва. Оскільки відношення суспільства до культури графіті складне і суперечливе, бо, з одного боку, це явище розглядається як наслідок занепаду і розкладання урбаністичного середовища (або, навпаки, його причина), з іншого – як культура „вуличного самовираження”. За оцінками низки дослідників, графіті – це мистецтво; на думку багатьох обивателів – вандалізм.

Отож, опираючись на різні матеріали було поставлено за мету розглянути роль та розвиток графіті на сучасному етапі.

Новизна статті полягає у тому, що це є спроба розповісти про розвиток та значення субкультури графіті на сучасному етапі, накреслити структуру та охопити усі етапи їхнього розвитку від виникнення аж до сьогодення. А також накреслити загальну картину стану, у якому вони знаходяться на сьогодні.

Для дослідження ролі субкультури графіті, як народного мистецтва в культурі суспільства в цілому, необхідно, насамперед, відзначити, що їхня початкова соціокультурна ніша знаходиться в просторі маргінальної культури. Як представник маргінальної культури, графіті стали стихією, що змінила зовнішній вигляд вулиць у кінці двадцятого століття. Згадка цього слова викликає в свідомості людини безліч різних образів і питань.

Графіті – особливий вид мистецтва, що має складне філософське підґрунтя і величезне значення у соціальному житті суспільства. Графіті можуть бути як відтворенням навколишнього середовища, наприклад, міста, так і виразником якоїсь соціальної ідеї. Слід зазначити, що графіті не є вандалізмом, і між розмальовуванням могил і стін будинків є велика різниця – ідеологічна.

Графіті, неможливо контролювати чи викорінити через накладення на них табу. Тому як форма мистецтва і засіб вираження поглядів вони є гнучкими, всеохоплюючими і вільними від цензури. Це свого роду анонімний візуальний діалог молодої талановитої людини з іншими членами суспільства. Автори графіті, як правило, ховаються за псевдонімами, прізвиськами, кодами і символами.

Прослідкувати історію розвитку графіті надто складно, оскільки ця субкультура є своєрідним породженням постмодерну. За словами одного з представників цієї субкультури (Нaze), „не існує єдиної історії графіті. Вона залежить від району, у якому ви жили, від року вашого народження, тих ліній метро, по яких ви їздили... і те, що вам вдасться дізнатися – лише чиясь особиста історія графіті” [10, с. 54].

Спочатку графіті використовувалися політичними активістами для вислову гасел і вуличними бандами для мітки території. Упродовж десятиліть Америка засліплювала своїх дітей високими і порожніми стінами громадських будівель. Ці будівлі пригноблювали їх. Сірі стіни говорили: „Ти ніколи не будеш достатньо розумний для того, щоб дізнатися про те, що відбувається усередині. Усе, що ти знаєш, це те, що ми розповсюджуємося по світу, а ти – ні” [5].

На сьогоднішній день внесок європейських країн у розвиток світової культури графіті обчислюється такими показниками:



  • близько 100 художніх галерей, що активно функціонують по всій Європі, демонструють виключно творчість субкультури графіті;

  • побудовано 4 заводи з виробництва професійних інструментів графіті художників: від аерозольної фарби до спеціалізованого одягу;

  • функціонують близько 500 компаній і фірм, діяльність яких пов’язана з мистецтвом графіті-художників;

  • щорічно видаються близько 1000 друкарських видань і близько 30 відеовидань, присвячених візуальному боку субкультури графіті;

  • кожні півроку проводяться найбільші графіті-фестивалі, джемі та експозиції;

  • більшість „легальних” графіті-художників є яскравими експертами і законодавцями моди у сфері графічного дизайну і ринку сучасної ілюстрації;

  • у глобальній мережі Інтернет створено більше 15 тис. веб-сайтів, присвячених аерозольному мистецтву [9].

Таким чином, можна констатувати, що значна частина субкультури отримує цілком очевидну комерційну підтримку і цілеспрямований менеджмент, особливо в європейських країнах, що народжує суперечки про те, чи в праві субкультура графіті сьогодні претендувати на статус андерграундного явища або ж вона стала органічною частиною масової культури?

Певний розвиток графіті отримали і в Україні. Легкість їх опанування полягала в тому, що для нанесення графiтi потрібні лише фарба-аерозоль, якийсь гострий предмет (якщо це надряпування), стіна (бажано державна), трішки майстерності і практика.

Українські графiтi поділяються на декілька видів:

1. Професiйнi графiтi. Райтери наносять на стіни повноцiннi малюнки, довго обдумують та моделюють ідею, пiдготовляють та обирають оптимальну кольорову палiтру. Створюють шедеври, якi милують очi молоді.

2. Примiтивний вид графiтi – простi написи (пов’язанi з музикою) або чиїсъ iнiціали. Такi малюнки не потребують високої майстерностi i якості фарби.

Хотілося б детальніше зупинитися на другому виді графiтi, які здебільшого характерні для наших студентів.

Видатний вчений Сєченов сказав: „наша думка знаходиться на кiнчиках наших пальців, через це наш емоційний стан, наші установки та цiлi відображаються через маніпуляцію кисті руки [1, с. 78]. Саме тому, часто в студентів, коли їм нудно, виникає потреба крутити ручку в руках, перебирати пальцями або маніпулювати будь-якими іншими предметами. Те саме відбувається з людьми, якi знаходяться в президії, у всiх на виду. Американські психологи вивели таку закономірність у розпiзнаннi графiтi за формою:

1. Малювання стрілок характерне для наполегливих, цілеспрямованих, схильних до лідерства людей;

2. Кола малюють поступливі, чутливі, iнтравертованi особи;

3. Штрихи (зафарбовування) – замкнутi, із високим рiвнем тривожності;

4. Певні істоти – люди творчi, із високою креативнiстю;

5. Написання слів (найчастіше беззмістовних) характерне для комунікативних;

6. Замальовки (портрети, малюнки) роблять педанти.

Графiтi можна класифікувати також i за змістом. Було складено таке відсоткове спiввiдношення:



  • Полiтичнi лозунги в період помаранчевої революції становлять 32%.

  • Власні ініціали та вензель (символіка власного прізвища iз різного типу доповненнями), певні заклики від iменi друзів та знайомих, що, як правило, відверті, але в них проявляються заклики власного – 25%.

  • Освідчення в коханні з вiдповiдною символікою (серце, стріли, Амур); образливі написи типу „Вiтька дурак”; назви різних музичних груп із вiдповiдною символікою –16% [6, с. 22–24].

Ті, хто малює графiтi, називаються райтерами – вiд англiйського „the writer” [10, с. 54], тобто письменник. Чому райтери, а не художники? Тому що графітi не малюють, а пишуть. На самому початку існування графiтi їхня суть полягала в написанні слів на різноманітних поверхнях. Причому для цього використовували різноманітні пiдручнi засоби, починаючи від дорогих фарб, закінчуючи крейдою та олівцями.

В Україні графітi з’явилися на початку 90-х років. Вони відповідали часу змін, реформ та були доволі агресивними. Згодом райтери набивали руку, витончився їхній стиль, з’явилась майстерність. Серед них почали вирізнятися профі із загальновідомими іменами. Нашими хлопцями зацікавилися на Заході. Малюнки ставали все більш художніми. Так графiті як стиль стали загальновідомими i загальновизнаними.

Змістом графiтi може бути що завгодно: освідчення в коханні, реклама, політика, захоплення, просто абстракція чи ім’я автора. До речі, нерідко на стінах великих міст трапляються написи, які суттєво вiдрiзняються від традиційного графіті. Такі собі незрозумілі закарлючки, що нагадують зашифровані ініціали. Це – гангстерські графiтi [7, с. 32–35].

Графiтi сьогодні – це окраса міст всієї планети й невід’ємна частина сучасної культури, уславлена в газетах публікаціях і художніх фільмах (напр.: „Subway Art” (1984) і „Spay-can Art”(1987)).

Для багатьох малювання графіті означає самовираження і, водночас, вихід за рамки норми. Як артистична робота, навіть якщо вона створена легально, будь-які графіті завжди міститимуть у собі певну схильність до бунтівного хуліганства, вимуштрувану роками нелегальних робіт. У створенні цих публічних продуктів графітяр стикається з досвідом певного ризику і пригоди. Це також неабияка втіха.

Для більшості послідовників графіті є пошуком ідентичності. Із погляду психології – це зрозуміло, адже намагання залишити якусь згадку про себе завжди асоціювалося із самоствердженням. Однак, з огляду на те, що зараз так багато людей це роблять, – кожен учасник руху прагне мати щось особливе у способі написання свого імені і бути, таким чином, побаченим [5].

Чи не найголовніша мета графіті – створення оформленого візерунка з літер чийогось імені, настільки персонально скроєного, що дає змогу виразити якесь ставлення, думку, емоцію, урешті-решт, душу. Оскільки комбінація літер, яку пише райтер, у більшості випадків є незмінною, єдиним, що має значення, – це той чи інший спосіб виконання напису. Наприклад, якщо завжди писатимуть літери S, O, N, I, K [9]. Але щоразу інше послання, яке сподіваються донести. Якщо через малювання хочуть проілюструвати щось особисте – потрібно малювати у стилі, який буде цілком особистим. Якщо малюєш у стилі, який є справді власним, то матимеш свій власний голос. Бо лише своїм голосом зможеш донести щось, що властиве тільки тобі, не викривляючи при цьому смисл.

Щодо матеріалу, із яким вони працюють графітярі, то виникають певні проблеми. Після того як графiтi зі стін міста перемістилися на стіни музеїв, галерей i мистецьких пам’яток, графiтi почали вважати проявом вандалiзму [5]. Згідно з нашим законодавством, розпис графiтi розцінюється як хуліганство, псування майна тощо. За це можна отримати покарання – термін від 15 днів до 5 місяців або доволі суттєвий штраф.

Утім, в Україні є й „легальні” стіни, які міська влада віддає „на поталу” райтерам, маючи на меті прикрасити ту або іншу частину міста й продемонструвати свою демократичність i терпимість до вільного молодіжного мистецтва. Як відомо, заборонене завжди вабить. Тож пізно вночі або на світанку райтери виходять на роботу – розписують „нелегальнi” стіни.

Розподілу території в місті серед райтерiв немає. Тут діє головне правило – не „забивати”, тобто не ставити свого розпису на чужому.

Є також спеціальний підрозділ райтерiв, які розписують потяги та електрички. Там поділ території іде дуже жорстокий, причому відбувається він за принципом: „Хто перший прийшов – той i малює” [10]. Окрім потягів, великий попит також на призалiзничнi станції (останнім часом усе більшої популярності набуває Київ-Сортувальний), а також стіни всіх будинків поблизу великих міст. Особливо облюбували райтери південний напрямок – Севастополь, Одеса, Сімферополь, а також Львів, Донецьк i Дніпродзержинськ.

Існують також величезні „галереї”, на стінах яких можна знайти розписи найвiдомiших райтерiв країни. У Києві найпопулярнішими з них є набережна біля станції метро „Днiпро” i підпори моста біля станції „Шулявська”. Малюнки в галереях постійно оновлюються [2, с. 137].

Як альтернативна форма міського мистецтва графiтi сформувалися в Америці, звідки вони поступово перекочували до Європи й Австралії. Кожна країна додавала щось нове і свіже, тож техніка й стилі графіті постійно змінюються і вдосконалюються.

Важливо відразу з’ясувати різницю між технікою і стилем. Техніка має значення далеко не останнє. Це „молотки” і „пилки”, за допомогою яких будують дім. Техніка дозволяє чисто змішувати кольори, малювати в узгодженні із законами класичної перспективи чи обводити без потьоків. Біда техніки в тому, що вона дає змогу точно відтворювати чужі роботи.

Техніка – це те, чому можна навчитись. Стиль треба знайти самому. Техніка – універсальна, стиль – персональний [3, с. 146]. Оскільки техніка і стиль – речі, певною мірою, різні – часто виникає питання: „Що ж вчити спочатку?” Техніку, без сумніву, легше опанувати, ніж набути стиль. Вона може прийти сама, якщо багато малювати і постійно пробувати щось нове.

Багато райтерів роблять помилку, вивчаючи спершу техніку, аби придати своїм роботам гарного вигляду, і вважають, що стиль може „зачекати”, поки вони вдосконалюватимуться технічно гарним способом. Це рокова помилка. Найперша річ, яку райтер повинен зробити – розвинути власний стиль.

У графіті, як і у інших видах мистецтва, є свої ази, які треба освоїти. Багато видатних райтерів починали з того, що переймали стиль у своїх локальних героїв. Але потім, після засвоєння, після глибшого залучення вони починали шукати свій стиль. Дуже цікаво спостерігати за райтерами з індивідуальними рисами, які прогресують, розвиваючи стиль на основі досягнень своїх попередників. Однак, дуже часто райтери роблять помилку, коли думають, що досягнуть успіху на колажі з чужих стилів. Такі люди розраховують на дурнів, які нічого не тямлять, або їм все одно. Класичний трюк райтера без стилю – дібрати шрифт одного зі своїх улюблених героїв і переробити стиль під своє ім’я так, щоб виглядало нібито він і є той герой, який так багато працював над собою, щоб досягнути індивідуальності. Копіювання чужого стилю узагальнює індивідуальні досягнення і позбавляє їх особливості. Цього не повинен бажати справжній митець своєму героєві.

Iноді бувають й „нюанси” – коли стіну розписують кілька команд. Така робота має i переваги, і недоліки. Якщо в „нелегальному” місці працює команда, то основний мінус полягає в тому, що велику кількість народу одразу помітно. З іншого боку, так безпечніше працювати вночі. Якщо на таку команду натрапляє міліція – усі одразу розбігаються в різні боки і, як правило, спіймати не встигають нікого. Якщо ж працюєш сам, то прийшов собі непомітно, розписав – тебе не видно, і не чутно. Основний недолік полягає в тому, що одна людина за півгодини не зможе написати стільки, скільки встигнуть зробити чоловік сім.

Специфіка професійного малювання потребує чітких i виважених лiнiй, а розмитість дуже часто свідчить про те, що малював початківець. Вищий пілотаж у графіті – коли малюнок має такий вигляд, наче його наклеїли на стіну [8].

Знову все повертається до стилю. Справжній унікальний і особистий стиль та техніка райтера – відплата культурі, яка його утримує. Це важкий і самотній шлях. І якщо не йдеш по ньому і задоволений гарними картинками, які робиш, використовуючи чужі стилі та техніку, уважай себе культурним паразитом.

Отож, на сучасному етапі народна культура знаходиться під загрозою зникнення. Її ужиткова, прагматична цінність сприймається в ракурсі далекого історичного минулого, а накопичені естетичні цінності усвідомлюються як категорія суто музейна, неспроможна увійти в обіг сучасного життя.

Відкриття графіті – це тривалі пошуки, добір спеціального бокового освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманні певному часу.



Графіті споконвічно означали не зовсім шанобливий напис, зроблений на стіні в поважному місці. Тому й нині графіті вважають найпровокаційнішим видом мистецтва. Зараз графіті висвітлюють широкий спектр тем і подій і є, насамперед, сатиричними за тоном і виконанням. Дотепер актуальним залишається питання – злочин це чи творчість?

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка