Наукові записки



Сторінка20/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Богдан С. Автопортрет „жінки з Косачівського роду” за її листами / С. Богдан // Дивослово. – 2005. – № 2. – С. 64–68.

  2. Богдан С. „До когось любого і дорогого, і славного…” (Семантико-синтаксичний феномен листів Лесі Українки до Ольги Кобилянської) / Світлана Богдан // Дивослово. – 1994. – № 2. – С. 15–19.

  3. Богдан С. Етикетні формули прохання в епістолярії Лесі Українки / С. К. Богдан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 2. – С. 235–238.

  4. Богдан С. „Листи її, неначе сплески світла…”: Мовний етикет в епістолярії Катерини Білокур / С. Богдан // Урок української. – 2000. – № 9. – С. 22–24.

  5. Богдан С. Формули етикету в українській епістолярії / С. Богдан // Урок української. – 2003. – № 1. – С. 30–33.

  6. Миронюк О. М. Найуживаніші форми мовного етикету / О. М. Миронюк // Культура слова. – К., 1987. – Вип. 33. – С. 79–82.

  7. Мірошниченко Л. Чим яскравіше світло, тим глибша тінь: Над листами Лесі Українки до Ольги Кобилянської / Л. Мірошниченко // Київська старовина. – 1997. – № 6. – 34–59.

  8. Павлик Н. В. Специфіка епістолярного жанру як міжстильового явища / Н. В. Павлик // Лінгвістика : [зб. наук. пр.]. – Луганськ : Видавництво ЛНПУ ім. Т. Шевченка „Альма-матер”, 2005. – С. 241–248.

  9. Петриненко Н. Віч-на-віч з Лесею Українкою: Використання епістолярних матеріалів на уроці літератури / Н. Петриненко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 1. – С. 15–20.

  10. Плющ Н. П. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету / Н. П. Плющ // Українська мова і сучасність. – К., 1982. – С. 6–12.

  11. Українка Леся. Зібрання творів : [у 12 т.]. – Т. 10 : Листи (1876–1897) / Леся Українка ; упорядкув. В. Яременка. – К. : Наук. думка, 1978. – 543 с.

  12. Українка Леся. Зібрання творів : [у 12 т.]. – Т. 11 : Листи (1898–1902) / Леся Українка ; упорядкув. О. Білявської. – К. : Наук. думка, 1978. – 478 с.

  13. Українка Леся. Зібрання творів : [у 12 т.]. – Т. 12 : Листи (1903–1913) / Леся Українка ; упорядкув. В. Святовець. – К. : Наук. думка, 1979. – 694 с.

РОЗДІЛ 4. Релігієзнавчі студії

Богачук Сергій

Науковий керівник – Филипчук С. В., кандидат історичних наук, старший викладач
Дитяче сирітство в Україні: стан та шляхи подолання
У статті розглядається проблема дитячого сирітства в сьогоденній Україні. Аналізуються причини цього асоціального явища. Пропонуються шляхи її вирішення через співпрацю релігійних структур, громадських організацій та державних органів.

Ключові слова: дитяче сирітство, бездоглядні діти, церква, держава, громадські організації,сім’я, християнське морально-етичне виховання.
The article is about the problem of children orphanage in Ukraine nowadays. Here we can see analyze of this social phenomenon. There are decisions of solving this problem through the cooperation of religious organizations, NGOs and government agencies.

Key words: baby orphanage, homeless children, church, state, public organizations, family, Christian moral and ethical education.
Успішна розбудова незалежної правової демократичної України вимагає подолання глибокої моральної кризи в суспільстві. Можна погодитися зі словами архієпископа Рівненського і Острозького Серафима: „Ми постійно з жахом читаємо в газетах про злочини підлітків, які ніколи не скоювались у такій кількості, як у наш час. І це не дивно, адже суспільство все більше дичавіє в духовному плані і божеволіє, хоча на поверхні здається, що духовність відроджується” [1, с. 13].

Питання, яке буде розглядатися у цій статті – дуже актуальне і важливе, адже відновленням християнських цінностей у нашому суспільстві можна зупинити духовну деградацію України. Як відомо, християнські цінності базуються на двох заповідях любові – возлюби Бога і ближнього, як самого себе. Професор В. Жуковський зазначає: „Любов до ближнього, як і до Бога, мусить бути активною. Христос боровся зі злом не лише проповіддю і прикладом, але і ділом. Він обурився проти зла і бичем вигнав тих, хто торгували у храмі. Необхідно бути лагідним, прощати образи, не мститися, але разом з тим, потрібно боротися зі злом, особливо, коли воно спричиняється суспільству” [2, с. 99].

Проблема дитячої бездоглядності в Україні на кінець ХХ початок ХХІ ст. набула ознак стихійного лиха. Щось схоже відбувалося в Україні після Жовтневого перевороту та Другої світової війни. Більше 100 тисяч дітей офіційно вважаються позбавленими батьківської опіки і піклування [6, с. 27].

Сотні тисяч дітей із різних причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, опинилися в асоціальних умовах. Вони з дитинства зазнають жорстокості, приниження, раннього насильного сексу, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії тощо.

Загальнонаціональним пріоритетом державної політики України є охорона дитинства. Це зазначається, зокрема, у Законі України „Про охорону дитинства”, Указі Президента України „Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання національної програми „Діти України” на період до 2005 року”, інших нормативно-правових актах.

За даними Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, 2008 року на обліку в банку даних сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, перебувало 90790 сімей, у яких виховувалася 176471 дитина. Основні причини, через які сім’ї потрапили у складні життєві обставини, залишаються сталими упродовж останніх років: зневажливе ставлення та складні стосунки в сім’ї – 26,9% від усіх сімей; наркотична або алкогольна залежність одного або декількох членів сім’ї – 21,9%; інвалідність батьків або дітей – 11,5%; безробіття членів сім’ї – 10,8%.

Понад чверть (27,3% або 24824 сім’ї, у яких виховувалася 53981 дитина) сімей, що перебували на обліку в банку даних упродовж року, було охоплено соціальним супроводом спеціалістами центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Майже третину (29,3% або 7267 сімей) із загальної кількості сімей, охоплених соціальним супроводом, становили багатодітні сім’ї, 11,6% (2870 сімей) – сім’ї опікунів, піклувальників.

У багатьох випадках сім’ї брали під супровід через наявність декількох проблем, які потребували вирішення. Серед них переважають проблеми залежностей / співзалежностей (алкогольна, наркотична тощо) – у 22% випадків, інвалідність батьків або дітей – 11,3%. У 6% сімей під соціальним супроводом був ризик передачі дитини до інтернатного закладу; у 3% – насильство в сім’ї або реальна загроза його вчинення; 1,6% – вимушена трудова міграція; 1,3% – намір покинути новонароджену дитину; 1% – ВІЛ-інфекція.

За даними Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, 2008 року в результаті соціального супроводження центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у 1541 випадку дитина залишилась у сім’ї, 162 сім’ям було повернуто дитину із закладів соціального захисту дітей та закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Водночас, слід відзначити, що робота, спрямована на профілактику сирітства, ще має низку недоліків. Виявлення кризових сімей відбувається на етапі, коли сім’я потребує термінової реабілітації, а не попереджувальної (профілактичної) роботи. Цей факт обумовлює необхідність упровадження дієвих програм і методик, спрямованих на своєчасне виявлення і підтримку сімей, які потрапили в складні життєві обставини.

За даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, завдяки проведенню упродовж 2008 року профілактичних рейдів „Діти вулиці”, „Підліток”, „Вокзал” було вилучено безпосередньо з вулиці, із комп’ютерних клубів, розважальних закладів та сімей, які опинились у складних життєвих обставинах, 31 тис. дітей (у 2007 році – понад 37 тис.) [6, с. 34].

Ретроспективний аналіз досліджень засвідчив, що проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. Поштовхом до її активного вивчення в той чи інший період було зростання кількості дітей, які перебували в стані бродяжництва, необхідність розробки ефективних механізмів попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх.

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно й адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім’ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п’ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушені проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.

За останніх 10–15 років кількість дітей, які більшу частину часу, у тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають „діти вулиці”. У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України „Про охорону дитинства” (2001 р.) визначені поняття „безпритульна дитина”, „дитина-сирота” [5, с. 171].

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт, позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% – біологічні, тобто реально не мають батьків; решта – діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде на „вулицю”, і вулиця стає для них домівкою. За визначенням ЮНІСЕФ, „діти вулиці” – це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, це визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: „діти, які працюють на вулиці” і „діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до „дітей вулиці” належать:


  • діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

  • діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

  • діти-вихованці будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості „дітей вулиці”, насамперед, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН 1990 р., „дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду” [3, с. 35]. Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема „дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей та йти на вулицю. Проте сьогодні можна стверджувати, що існує низка факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя. Як відзначається у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.

Бачимо, що дитяча бездоглядність і безпритульність набула в Україні загрозливого характеру. Певна частина дорослого населення не витримала кризових явищ у переломний період нашої історії і деградувала морально і фізично, найбільше від цього постраждали їхні діти, які стали раптом зайвими своїм батькам. І якщо на дітей-сиріт держава ще хоч якось звертала увагу, то діти асоціальних батьків чи напівсироти залишились зовсім нікому не потрібними: де-юре є батьки чи опікуни, де-факто – бездоглядні діти, за яких реально ніхто не відповідає. Така категорія дітей потрапила в ситуацію гіршу від біологічних дітей-сиріт, але майбутнє і тих, і тих, як правило, – страждання, приниження, боротьба за виживання.

Як відомо, пожежу легше попередити, ніж потім загасити. Так, дитину легше з раннього дитинства скерувати в правильному напрямку, створивши відповідні умови, ніж потім потерпати від хуліганів, лікувати наркоманів чи перевиховувати злочинців. У молодої Української держави за політичним і економічним реформуванням до цієї проблеми „не доходять руки”, тому цю ділянку роботи на себе взяла громадськість, зокрема віруючі християни, яким не байдуже майбутнє своєї країни.

Необхідно навчати та виховувати дітей на християнських морально-етичних принципах, тоді вони будуть чесними, благочестивими, корисними членами суспільства. Без страху Божого жодна наука, жоден метод виховання неспроможні довести людину до головної мети її існування. Це знали наші православні предки ще з давніх-давен.

Згідно зі ст. 35 Конституції України, „церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви”, що визначає світський характер держави, а також світське навчання і виховання в закладах освіти всіх типів [4, с. 17–18]. У Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р. сказано, що релігійне виховання дітей здійснюють батьки в „рамках родини” відповідно до своїх релігійних переконань. Релігійні організації можуть вести навчання з питань релігії „в місцях для цієї мети пристосованих”. Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” (ст. 6) передбачає, що „релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, використовуючи для цього приміщення, що їм належать” [4, с. 232].

Церква окрім того, що є духовною інституцією, є ще й потужною педагогічною установою – колективною інстанцією, що ставить за мету виховання, удосконалення людського життя.

Але перевиховати „дитину вулиці” й адаптувати її до нормального виховання – то непросте, а часом і неможливе завдання. Ось тут якраз і можуть прислужитися християнські церкви, громадські та благодійні організації, а також окремі віруючі, які на справі хочуть проявити любов до ближнього. Саме ця категорія недержавних організацій і свідомих громадян може стати засновниками центрів соціальної опіки, які повинні стати між асоціальною сім’єю і вулицею.

Схема вирішення цієї проблеми дуже проста, без бюрократичної тяганини. У центрі створюються умови для нормального проживання 10–15 дітей різного віку і статі, потім асоціальним батькам чи опікунам, як і самим дітям із групи ризику, пропонуються свої послуги. Як правило, батьки чи опікуни погоджуються, тому що вони не позбавляються батьківських прав. Діти, які потрапляють у нормальні побутові умови, затишок, атмосферу щирості, любові, здорового дозвілля не хочуть більше повертатися в асоціальну сім’ю.

Центр соціальної опіки – не інтернат. Такі діти відвідують дошкільні заклади, навчаються в загальноосвітніх школах на рівні з іншими дітьми територіальної громади, знаходяться на обліку та під наглядом місцевих медпрацівників. Таким чином, у дітей, які мешкають та виховуються в центрі, не розвивається комплекс меншовартості, їх не обзивають „інтернатівськими” чи „інкубаторськими”, вони є прийнятими у своїх дитячих колективах, оскільки нічим практично не відрізняються від решти дітей.

Користь від такої діяльності очевидна: дорослі реалізовують на практиці християнські морально-етичні принципи, які декларують, діти отримують необхідну любов і щасливе дитинство, суспільство і держава – здорове, правильно зорієнтоване підростаюче покоління.

Інший доступний метод запобігання дитячої бездоглядності – це проведення уроків християнської етики в загальноосвітніх школах. Професор В. Жуковський зазначає: „Уроки християнської етики в школах є чи не єдиною оазою, в якій може опочити дитяча душа, розчарована безвідповідальністю та неуважністю дорослих, сп’яніла від нав’язливої реклами пива та на дискотеках від гучних і монотонних ритмів, загрубіла від нецензурщини, нажахана кривавими сценами телевізійних бойовиків, запаморочена п’янким зіллям наркотику” [5, с. 56]. На сьогодні проводити такі факультативні уроки можна, заручившись підтримкою та схваленням батьків і дирекції шкіл.

Отже, проблему дитячої бездоглядності можна подолати через поєднання зусиль держави, християнських конфесій, громадських організацій, простих християн. Для церкви це буде практичним утіленням її соціальних напрацювань та можливістю впливати на проблемні сфери життя сьогоднішнього українського суспільства, якою, безперечно, є проблема дитячої бездоглядності.


Література

  1. Виховання молодого покоління на принципах християнської етики і моралі в процесі духовного відродження України : [збірник наукових праць]. – Острог, 1998. – 444 с.

  2. Виховання молодого покоління на принципах християнської етики і моралі в процесі духовного відродження України : [збірник наукових праць]. – Острог, 1997. – 230 с.

  3. Доклад ЮНИСЕФ Независимой комиссии по гуманитарным вопросам. – Женева : ООН, 1990. – 154 с.

  4. Конституційне право України : [хрестоматія]. – К., 2004. – 866 с.

  5. Матеріали ІІ міжнародного фестивалю занять з християнської етики. – Острог, 2005. – 66 с.

  6. Павленко Ю. О. Державна тематична доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2008 р. / Ю. О. Павленко. – К., 2009. – 183 с.

Богомаз Володимир

Науковий керівник – Жуковський В. М., доктор педагогічних наук, професор
БІБЛІЙНІ АСПЕКТИ ВЕДЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ
На основі Біблійного тексту досліджуються доктринальні засади необхідності соціального служіння. Пояснюються принципи Священного Писання щодо колективної та індивідуальної благодійності. Обґрунтовується присутність у соціальній праці світоглядних та євангелізаційних елементів.

Ключові слова: соціальне служіння, благодійність, милостиня, філантропія, соціальна доктрина, християнські моральні цінності, гріх.
On the basis of the Biblical text are probed doctrine principles of necessity of social ministry. There are explained principles of Scripture in relation to collective and individual beneficialness. Was grounded being in social labor of world view and evangelistic elements.

Key words: social service, beneficialness, alms, philanthropy, social doctrine, Christian moral values, sin.
Соціальне служіння – актуальна тема сьогодення. Із розвитком науки та техніки, освіти та мистецтва, у сучасному суспільстві не зникають: бідність, наркоманія та алкоголізм, зруйновані сім’ї та недоглянуті діти. Недаремно Європейський Союз оголосив 2010 рік роком викорінення бідності та соціального виключення [4]. У той час як суспільство шукає нових шляхів для подолання цих негараздів, чи буде новий підхід кращим за перевірений часом та поколіннями Біблійний. Саме в Святому Письмі Бог-Творець залишив принципи життя, які торкаються глибинних аспектів людини, людської поведінки. Іншими словами соціальне служіння проваджене на Біблійних засадах бореться не з симптомами, а з самим коренем проблеми.

В основі християнського світогляду знаходиться вчення про людину – антропологічна доктрина, зміни в якій відображають соціально-культурні трансформації епохи. Одним із найбільш значущих інструментів формування конфесійної самосвідомості є соціальна доктрина церкви, яка відображує трансформації конфесійних уявлень про місце і роль християнина в світі відповідно до „виклику часу”. Це обумовлює потребу вивчення соціальних доктрин християнських церков на основі біблійних текстів для аналізу процесів формування християнського світогляду, оскільки соціальна концепція у сучасному християнстві є для християн усіх конфесій головним засобом формування змін християнського уявлення про людину у свідомості віруючих.

Соціальна доктрина, підґрунтям якої є Біблія, – найбільш динамічна частина християнського богословського корпусу. Саме в ній відображаються модерністські ідеї, що торкаються „горизонтального” богослов’я, соціально-політичних, морально-етичних поглядів та поведінки сучасного християнина. Оскільки соціальна концепція об’єктивно виражає найбільш істотні процеси, які відбуваються в релігійно-церковному комплексі християнства, то її вивчення є необхідною складовою філософсько-релігієзнавчого дослідження, а вивчення соціальної доктрини є неможливим без розуміння Біблійних аспектів ведення соціального служіння.

В аспекті дослідницької теми використана Біблія, тексти якої проаналізовані відповідно до наукових методик біблійного критицизму й екзегетики.

Методологічною і теоретичною основою статті стали фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних богословів, філософів та релігієзнавців, у яких викладені погляди на сутність людини і її смисложиттєві орієнтації, розкрита соціальна природа і функціональна роль християнської моралі, співвідношення загальнолюдських і релігійних моральних цінностей. У своїх монографіях Уїльям Макдональд, Метью Генрі, Р. Б. Дехтяренко та Говард Дейтон розкривають біблійну основу соціального служіння. В. Любащенко та А. Нагірняк пояснюють практичні моменти благочинності.

Біблія об’ємна книга, але коли до Ісуса Христа одного разу підійшов книжник і попросив узагальнити всі закони та заповіді, Спаситель все Писання підсумував всього в двох заповідях: „Ісус відповів: Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог єдиний. І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша! А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!” (Марка 12:29–31).

Усе починається з Бога. Для того щоб звершувати ефективне соціальне служіння не достатньо відчувати бажання допомогти людям, знати про форми та методи роботи, мати певні матеріальні ресурси. Людині яка хоче звершувати соціальне служіння найперше потрібно любити Бога. У фразі любити Бога не йдеться тільки про почуття. Любити Бога розумом це пізнавати який Він, що Йому притаманно, що Йому до вподоби, розмірковувати про Нього та Його сутність. У любові до Бога є також і вольовий аспект – це рішення брати приклад з Нього, коритися його слову, поставити Його в центр свого життя. Уїльям Макдональд коментуючи цей вірш пише: „любити Бога це ставити перш за все інтереси Бога” [6, с. 203] Любити Бога це мати близькі, добрі, стосунки з Ним, через які людина і стає спроможною любити грішних людей, з їх недосконалостями та слабкостями. Ісус Христос говорить: „без Мене нічого чинити не можете ви” (Івана 15:5). У Богові людина знаходить все необхідне для реалізації другої заповіді. І чим міцніші стосунки людина має з Господом, чим сильніше вона любить Бога, тим краще вона зможе любити людей та служити їм.

Друга заповідь випливає з першої. Якщо людина справді любить Бога, то вона обов’язково буде любити і людей. Це є якраз своєрідним показником, індикатором любові до Бога. „Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив!” (1-е Iвана 4:20,21). Відомий богослов Метью Генрі в своїй монографії пише „в першу чергу і більш за все ми повинні любити Бога, а у Ньому і інших, тому, що вони також були створені Богоа і прийняті Ним, і Бог зацікавлений в них так само як і в нас” [1, с. 137]. Святе Писання зрозуміло й однозначно говорить, про неможливість ненависті до людей у християнина, який всім серцем та душею любить Господа.

Відразу у розумі постає питання: а кого саме потрібно любити? Ісус Христос дає відповідь і на нього. У Євангелії від Луки (10:29–37) представлена відповідь на запитання законника який хотів уникнути виконання другої заповіді. У притчі Ісус Христос описує людину, яку обікрали і тяжко побили розбійники, життя її знаходиться у небезпеці, але ніхто з подорожніх не бажає допомогти їй. І коли повз потерпілого йде самарянин, то він змилосерджується над ним, надає першу допомогу, підвозить до готелю й оплачує перебування там. У притчі представлено, що ближній – це той, хто потрапив в біду, той, хто потребує підтримки, і це стосується не тільки друзів чи якоїсь конкретної групи людей приємної нам. Спаситель говорить: „А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Матвiя 5:44) Таким чином, Він розширює поняття ближній на кожну людину, бо вона створена Богом і Він її любить.

Переходячи далі до більш конкретного, потрібно сказати, що ж має включати в себе соціальне служіння, як та заповідь любові має реалізовуватися, через які дії, вчинки. Це питання порушує в статті „Протестантизм в Україні: творення стереотипів триває” Вікторія Любащенко, у якій сказано: „Сучасні протестантські Церкви в Україні активно працюють над концептуалізацією теології „соціального служіння”. Однак на практиці вони наштовхуються, переважно, на підозріле сприйняття їх харитативної активности – не тільки з боку „громадськости”, а й інших конфесій, котрі оцінюють це як приховану форму євангелізації. І це дійсно так. Та виникає питання: чи дієвою буде філантропія, якщо її адресат не має віри, не знає Христа, без чого неможливе звільнення від гріха? А гріх – чи не головна причина хвороб, нещасть, самотности, бездуховности? Намагатися відокремити одне від другого, як філантропію – від євангелізації, усе одно, що зробити протестантизм тією „світською ідеологією”, яку моделює собі журнал „Сучасність”. Однак це навряд чи можливе” [5]. Однак не всі погоджуються з таким розумінням соціального служіння. У проекті Концепції державно-конфесійних відносин в Україні зазначається таке: „соціальне служіння церкви (релігійних організацій) не повинне використовуватися як засіб її місіонерського служіння; неприпустимо зловживати соціальною незахищеністю окремих суспільних верств чи громадян” [8]. Щоб вирішити це питання необхідно взяти за приклад Ісуса Христа. У Євангелії від Марка2:3–12 наводиться історія, коли до Спасителя принесли розслабленого. І на самому початку він говорить: „А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі!” (Марка2:5) Ісус Христос хотів підкреслити власне право прощати гріхи людей на землі, а також потребу людини в прощенні гріха, і тільки потім зцілення. Більшість проблем, негараздів, із якими зустрічається людина, є наслідком порушення нею Біблійних принципів. Тому соціальне служіння не може включати в себе тільки матеріальну допомогу, воно йде спільно з духовною настановою, із поясненням, як людині перебудувати своє життя відповідно до Божої волі. Саме в цьому аспекті соціальні проекти держави, Європейського Союзу чи будь-якої іншої організації безсилі. Без вирішення глибинних духовних, світоглядних проблем матеріальна допомога неефективна.

Соціальне служіння – це праця, яка повинна проводитися як на церковному – колективному рівні так і на індивідуальному. У Святому Писанні описуються кілька прикладів надання допомоги потребуючим тією чи іншою помісною церквою чи групою церков. З утворення першоапостольської церкви вже в 6 розділі книги Дії Апостолів, описана практика підтримки церквою вдів. „Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані” (Дiї 6:1) Нижче по тексту це служіння було названо „служінням при столах”, тобто змістом цього соціального служіння була опіка над вдовами і харчування їх, і це стосувалося, як вдів з юдейського народу, так і з поган, хоча в наведеному вище вірші видно тимчасове напруження відносин. Про подібну практику в церквах пише апостол Павло у посланні „Шануй вдів, удів правдивих” (1-е Тимофiю 5:3). Далі він описує критерії, за якими можна включати вдову до списку потребуючих, яким надавалася регулярна допомога.

Також є приклади нерегулярної допомоги, а при потребі: „Прибули ж тими днями пророки від Єрусалиму до Антіохії. І встав один з них, на ймення Агав, і Духом прорік, що голод великий у цілому світі настане, як за Клавдія був. Тоді учні, усякий із своєї спроможности, постановили послати допомогу братам, що в Юдеї жили. Що й зробили, через руки Варнави та Савла, пославши до старших” (Дiї11:27–30). В іншому випадку апостол Павло говорить про себе: „А тепер я йду до Єрусалиму послужити святим, бо Македонія й Ахая визнали за добре подати деяку поміч незаможним святим, що в Єрусалимі живуть” (До римлян 15:25,26). Катаклізми, певні ситуаційні проблеми – це можливість для церкви проявити свою любов до людей, а людям – відчути турботу, підтримку, співчуття.



Обов’язковим у християнському житті має бути індивідуальне соціальне служіння, коли людина особисто допомагає комусь, а не опосередковано – через громаду. „Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви” (Матвiя 25:35). Говард Дейтон у своїй праці зазначає: „Якимсь дивовижним чином, Сам Ісус ототожнює Себе з бідними. Коли ми не даємо бідному, то залишаємо голодним і спраглим Самого Христа” [2, с.77]. На жаль, дуже часто християни в сучасних реаліях, не проти тільки говорити чи слухати промови про це, але коли приходить час діяти, знаходяться причини, чому вони не можуть допомагати іншому. Допомога чогось коштує, часом немало, і людина або уникає таких моментів, або обмежується кількома гривнями. На сторінках Біблії постійно зустрічаються заклики, на нагадування про милостиню: „Хліб свій пускай по воді, бо по багатьох днях знов знайдеш його” (Еклезiяст 11:1); „Хто милостивий до вбогого, той позичає для Господа, і чин його Він надолужить йому” (Приповiстi 19:17); „Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (До галатiв 6:2); „Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати!” (Дії 20:35). У Старому Заповіті представлена модель допомоги нужденним, і вона повинна діяти і сьогодні. „На кінці трьох років відділиш усю десятину свого врожаю в тім році, і покладеш у брамах своїх. І прийде Левит, бо нема йому частки й спадку з тобою, і приходько, і сирота, і вдова, що в брамах твоїх, і будуть їсти й наситяться, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у кожному чині твоєї руки, що будеш робити” (Повторення Закону 14:28, 29). Згідно з укладом життя євреїв, дохід вони отримували не щомісячно, а в кінці року у вигляді врожаю, і тому в кінці року могли підбивати підсумок надходжень, і відкладати десятини. У книзі „Християнська розпорядливість” відомий богослов Р. Б. Дехтяренко пише про три десятини для Ізраїльського народу [3]. І десятина для бідних і була третьою десятиною. Але її було потрібно віддавати не щороку, а раз в три роки. Її не потрібно було нести в храм, а, відділивши від свого майна, залишити вдома, щоб коли станеться якась проблема у ближнього, прийде нужденний і попросить, було з чого допомогти. Євреї були привчені думати про бідного не тоді, коли зустрівся з ним і нема, що дати, а раніш, при отриманні доходу відкладати частину саме для цього служіння. У цьому законі є принцип для християн в сьогоденні регулярно відкладати частину своїх надходжень для нужденних. Якщо євреї відкладали раз в три роки ще одну десятину для бідних, то в наших умовах, коли людина отримує щомісячний дохід, це не спрацює. Якщо перевести платежі не раз в три роки, а щомісяця, то євреї б відкладали три відсотки щомісяця. Бог не змінився, як Він дбав про нужденних раніш, так само турбується про них і зараз. Тому хоч Старозавітній Закон був виконаний Христом і не працює в повноті сьогодні, з нього потрібно взяти позачасову істину: з особистого доходу людині потрібно регулярно відкладати три відсотки для бідних, і поступово вони будуть акумулюватися. При зустрічі з тою чи іншою потребою у ближнього з відкладених коштів можна буде допомогти у вирішенні її. Наскільки б незначним не був дохід людини, Бог бажає, щоб людина жертвувала і для інших, щоб не зациклювалася тільки на собі. Якщо християнин регулярно буде відкладати три відсотки, у нього завжди будуть кошти для соціального служіння.

Важливим аспектом у благодійництві є не привласнення собі слави. Про це сказано у Євангелії: „А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно (Матвiя 6:3, 4). Неправитльне використання цього принципу видно за результатами загальнонаціонального соціологічного дослідження „Релігія та Церква в сучасній Україні”, у якому виявлено, що „переважна більшість громадян усіх регіонів України або мало інформована щодо різних напрямків соціальної допомоги і благодійної діяльності церков, або вважає, що така робота майже не помітна” [9]. Із цією думкою погоджується священик Андрій Нагірняк, який в інтерв’ю зазначає: „Насправді немає загального уявлення про те, яка справжня вага соціального служіння Церкви” [7]. Бог через Біблію застерігає нас від гордості, хвастовства, а якщо це відсутнє, то інформування суспільства може мати свої позитиви: заохочення людей до наслідування, пошук волонтерів, спонсорів, щоб соціальне служіння могло стати ще більш ефективним.

Отже, ведення соціального служіння розпочинається з розуміння Біблійних доктрин. Для того, щоб звершувати ефективне соціальне служіння не достатньо відчувати бажання допомогти людям, знати про форми та методи роботи, мати певні матеріальні ресурси. Людині, яка хоче звершувати соціальне служіння, найперше потрібно знати і любити Бога. Якщо людина справді любить Бога, то вона обов’язково буде любити і людей.

У суспільній сфері Церква завжди прагнула виконати подвійне завдання: поширювати вчення Євангелія та піклуватись про корисне служіння людям. Слідуючи християнському вченню, Церква приймала відповідні рішення на Вселенських соборах та впродовж тривалого часу не просто брала активну участь у справі соціальної допомоги і підтримки, а й відігравала в цьому провідну роль. Християнська ідея милосердя, підґрунтям якої є Слово Боже, служила основою благодійної діяльності як громадських організацій, так і приватних осіб.

Соціальне служіння – це праця яка повинна проводитися як на церковному – колективному рівні – так і на індивідуальному.

Обов’язковим у християнському житті має бути індивідуальне соціальне служіння, коли людина особисто допомагає комусь, а не опосередковано – через громаду. Проведення соціальних програм та різноманітних форм діяльності протестантських течій таких як: робота з малозабезпеченими, багатодітними сім’ями, хворими та інвалідами; євангелізаційні програми у місцях відбування покарання; євангелізаційно-реабілітаційна робота з особами, що належать до груп ризику – алкогольно- та наркозалежними, безпритульними; організація дитячої таборово-відпочинкової роботи для дітей із багатодітних та малозабезпечених сімей – це чітке усвідомлення Біблійної позиції, тобто вчення Святого про Бога та про ближнього, а також застосування цих біблійних концепцій на практиці.

Осмислення біблійних аспектів соціального служіння дає можливість проводити аналіз напрямків трансформації соціальних концепцій християнських Церков, що розширює теоретичну і методологічну базу не тільки філософсько-релігієзнавчого, але й соціологічного і порівняльно-історичного аналізу християнського соціального вчення.

Зв’язок Біблійних аспектів соціального служіння з соціальною практикою християнських конфесій у сучасній Україні, процесами їхньої інтеграції в усі сфери суспільного життя країни, із проблемами національної духовності, робить статтю актуальною для широкого кола фахівців, які займаються соціокультурними проблемами українознавства.



Результати дослідження можуть бути використані в контексті для подальших пошуків напрямків соціальної роботи та уточнення державної концепції соціально-етичних компонентів розвитку громадянського суспільства, мас-медіа, у висвітленні проблем, пов’язаних із соціальною політикою християнських церков на території України.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка