Наукові записки



Сторінка27/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм / Л. М. Брагина. – М., 1977. – 303 c.

  2. Кальвин Ж. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://file.qip.ru/file/78265370/63c31f6d/zhan_kalvin-75591.html.

  3. Кальвин Ж. Наставление в христианской вере / Ж. Кальвин. – Т. 1. – М., 1997. – 196 с.

  4. Ким Сун-Чжон. Жан Кальвин и некоторые проблемы швейцарской Реформации : материалы спецкурса [Электронный ресурс] / Ким Сун-Чжон, Г. Г. Пиков. – Режим доступа : www.lib.ru/HISTORY/CALVIN/calvin.txt_with-big-pictures.html.

  5. Ревуненкова Н. В. Идея гуманизма в трактовке Жана Кальвина / Н. В. Ревуненкова //Культура эпохи Возрождения и Реформация. – Л., 1981.

  6. Ревуненкова Н. В. Критика гуманистического учения о человеке в „Наставлении” Жана Кальвина / Н. В. Ревуненкова //Гуманизм и религия. – Л., 1980.

  7. Сказкин С. Д. Возрождение, гуманизм и Реформация // Сказкин С. Д. Из истории социально-политической и духовной жизни Западной Европы в средние века : [материалы научного наследия] / С. Д. Сказкин. – М. : Наука, 1981. – 295 с.

Кравчук Андрій

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор
П’ЯТИДЕСЯТНИКИ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945)
У статті висвітлюється діяльність п’ятидесятницьких союзів ХЄВ та ХВЄ під час окупаційного режиму фашистів. Аналізується діяльність лідерів цих рухів, щодо відновлення діяльності союзу ХЄВ на сході України та приєднання до союзів ЄХБ на заході.

Ключові слова: п’ятидесятники, окупаційний режим, союз.
The article is devoted to the activity of Pentecostal unions CEF and CFE during the occupation mode of fascists. Activity of leaders of these motions in relation to proceeding in activity of union of CEF on east of Ukraine and tacking to the unions of ECB on the west is analyzed.

Keywords: Pentecostal, occupation mode, union.
У 20-х рр. ХХ ст. в Україні виникають п’ятидесятницькі союзи ХЄВ та ХВЄ. Свобода для розвитку цих двох союзів була не однаковою, судячи із дат проведення перших з’їздів та створення союзів. Всепольський союз ХВЄ вільно існував і проводив свою діяльність 16 років (1923–1939). У той час Всеукраїнський союз ХЄВ у складі СРСР для вільної діяльності мав лише 6 років (1924–1930). Метою статті є висвітлити діяльність п’ятидесятників в Україні у період Другої світової війни (1939–1945 рр.). Новизна статті полягає у дослідженні особливого періоду у житті п’ятидесятництва в Україні.

Після розгрому Союзу ХЄВ 1930 р. діяльність союзу не припинилася, а велася підпільно. Хоч завдання поставлене перед Радою у справах релігійних культів СРСР повністю знищити всяку віру в Бога було чітке та не двозначне, виконати його було надзвичайно складно та, як доводить історія, неможливо.

П’ятидесятницький союз ХЄВ почав проводити підпільну діяльність. Оскільки всяка релігійна діяльність без дозволу державних органів уважалась злочином перед Батьківщиною, отримати такий дозвіл було практично неможливо, тому віруючі відвідували служіння з великим ризиком. Із доповіді Гаврила Понурка у П’ятихатках на з’їзді, що мав мету відновити діяльність союзу ХЄВ, 1942 р. видно, що союз за часи антирелігійної компанії був повністю зруйнований. Він залишився без керівництва та єдиного центру [10, c. 106]. Та не тільки союз ХЄВ страждав у ті роки. На період, коли мала початися війна, радянською владою були ліквідовані всі церковні об’єднання, були закриті всі церковні типографії, більшість священнослужителів були депортовані, зруйновано багато храмів та культових споруд [3, с. 348].

Закрити останню церкву планувалося радянською владою 1942 р. та війна завадила це зробити. Саме тоді, 1942 р., мав закінчитися п’ятилітній план посиленої боротьби проти релігії та церкви. Багато із дослідників уважають, що війна змогла врятувати хоч якусь релігію у СРСР. Саме під час війни владою було здійснено такі кроки, які у майбутньому стануть єдиною опорою виживання церков.

Повернувшись із ув’язнення перед війною Гаврило Понурко, колишній керівник ХЄВ, одразу розпочав діяльність. Він прекрасно розумів, що першим кроком повинно бути налагодження внутрішнього стану церков, у яких за період відсутності центральної влади Союзу, назбиралося багато викривлень та єресей. Тяжка робота з духовного опікування існуючих громад, була підтримана у той час такими працівниками, як Панас Бідаш та Дмитро Пономарчук.

1941 р. Україна була захоплена фашистською владою. Оскільки окупаційна німецька влада дозволяла проведення богослужінь та церковної діяльності, то було дозволено п’ятидесятникам проводити зібрання та надане їм для цього приміщення. Відношення гебітскомісаріату до п’ятидесятників на заході та на сході відрізнялося. Це може пояснюватися тим, що фашисти, добре вивчивши релігійну ситуацію у СРСР, зрозуміли, що, надавши певну свободу для віросповідання, вони привернуть прихильність народу, і боротьба проти радянської влади в такому разі буде успішнішою. Ця теорія підтверджується масовим відкриттям церков на окупованій території (приводиться цифра десять тисяч) [10, с. 108]. А також це можна помітити після того, як гебітскомісар Публіх особисто зустрівся з Понурком і дізнався, що той недавно звільнився з концтабору, куди був відправлений радянською владою; Публіх дає дозвіл на діяльність союзу та п’ятидесятницьких церков, незважаючи при цьому, що у самій Німеччині п’ятидесятників знищували [10, с. 106]. Ці та інші підстави дають нам зрозуміти, що фашисти хотіли використати релігійну ситуацію на свою користь.

Таким чином, 1942 р. у П’ятихатках був проведений так званий Собор Єпископальної церкви Християн євангельської віри, на якому було проголошено відтворення діяльності союзу ХЄВ та обрана керівна рада. Головою з’їзду було обрано Г. Понурка, заступниками – Бідаша та Бюна, благовісниками – Гуляєва, Труханіва, Піддубного, секретарем – Журавля. Для представництва перед німецькою владою була введена необхідна термінологія, тому голова називався єпископом, а союз іменувати Єпископальною колегією. Усе було адаптовано до служіння у лютеранській церкві, до якої формально належала переважна більшість німецьких солдатів. Таким чином, під час окупації активно діяли церкви ХЄВ у П’ятихатках, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Синельниковому, Маріуполі, Кривому Розі та інших містах.

Поставлене на з’їзді завдання організувати громади у єдину спільноту та відкрити якомога більше молитовних будинків активно виконувалося, уже 1943 р. Єпископальна колегія об’єднувала близько двохсот церков.

У Дніпродзержинську 1–2 вересня 1943 р. був проведений ще один з’їзд, на якому було удосконалено розвиток Союзу, обрано ще декілька керівників [10, с.108].

Звичайно, слід сказати про те, що як тільки окупаційна німецька влада запідозрювала діяльність якоїсь організації чи людини направлену проти неї, відразу починалися арешти та ув’язнення. Підтвердженням цього є закриття громади (1943 р). у Нікополі. Коли Понурко виїхав туди для врегулювання ситуації, то німецька влада представила йому журнал „Євангелист”, у якому була надрукована резолюція 1926 р. про те, що члени ХЄВ, як і всі громадяни, повинні нести військову службу у мирний чи воєнний час. Дозволу на продовження діяльності громади добитися так і не вдалося.

Той факт, що під час німецької окупації було відтворено багато закритих під час правління радянської влади церков, говорить про те, що німецька влада на місцях ішла назустріч людям у задоволенні їхніх релігійних потреб. Але те, що окупаційна влада мала на меті використати релігійну свободу, якої не було у СРСР, для боротьби проти своїх ворогів також є незаперечним фактом. Можливо, саме це підштовхнуло Сталіна 1943 р. на зустріч з ієрархами Російської православної церкви та пообіцяти їм підтримку та звільнення багатьох священнослужителів із концтаборів [3, с. 348].

До зими 1944 р. уся Лівобережна Україна була звільнена від фашистів. До цього часу союз ХЄВ зміг непогано відновити свою діяльність. Було сформовано керівництво, придбані або реконструйовані будинки молитви, налагоджений зв’язок між громадами. Однак 1945 р. Гаврила Понурка арештовують, як голову церков, союз яких діяв на території України під час німецької окупації. Йому було приписане, як тому, який провадив активну діяльність, направлену проти радянської влади. Цікаво, що якраз 1942 року, коли відбувався з’їзд у П’ятихатках, Червона армія вела героїчні бої на Волзі. Згодом цей збіг дуже сильно почне використовуватися проти віруючих у приписуванні їм зв’язків із німецькою владою.

Справжня причина репресій проти священнослужителів тепер знайшла ще одну можливість виправдатися перед народом. Цього разу виправдання було таким, що викликало у людей ненависть, виховувало у них думку, що сектанти не тільки „забиті” та відсталі, але вони ще й зрадники Батьківщини.

Говорячи про ХВЄ на заході України слід відзначити, що до початку війни Союз нараховував 300 громад та близько 25 тисяч віруючих. Варто зазначити, що більшість членів Союзу були українці. Союз мав добре розвинену і чинну структуру, сформульоване віровчення. 1939–1940 рр. після встановлення радянської влади у Західній Україні було репресовано багато пасторів церков. Григорій Федишин був арештований і незабаром розстріляний. Також загинув у таборах Іркутської області 1942 р. Юхим Стрілка та багато інших служителів церков [3].

Аналізуючи виникнення та розвиток Християн віри євангельської у Західній Україні, потрібно сказати, що для п’ятидесятницького вчення у цей час склалися досить сприятливі умови. Незважаючи на те, що засновниками п’ятидесятницького руху були прості селяни – американські заробітчани, цей рух розвивався дуже сильно і стрімко.

1941 р. Західна Україна була захоплена німецькою армією, німці встановили своє панування. Оскільки німецька влада не визнавала п’ятидесятницького вчення і у Німеччині проводилася робота на знищення цього руху, багато служителів були розстріляні чи перебували на той момент у концтаборах. Проте на території Німеччини діяв баптистський союз, до діяльності якого влада не мала жодних претензій, і тому багато п’ятидесятників перейшли у нього [10, с. 103]. Оскільки пересуватися по окупованій території стало неможливо, то практично всі зв’язки із керівниками були втрачені, припинила свою діяльність Східноєвропейська місія. Кожен із районів проводив свою діяльність окремо. Великими зусиллями Панькові, Вашкевичу та Недвидському вдалося налагодити зв’язок із Густавом Шмідтом. У листі до нього вони розповіли про свої проблеми та просили поради, як діяти далі. Густав Шмідт порадив вчинити так, як вчинили п’ятидесятники у Німеччині: приєднатися до баптистського союзу. У своєму листі він намагався переконати їх, що у такій ситуації набагато важливіше проповідь Євангелії та спасіння душ, ніж догматичні розходження. Якщо конкретніше, то Шмідт пропонував відмовитися від мовлення іншими мовами на публічних зборах, потрібно залишити так звані хорові молитви, це єдиний догмат, який не приймався Баптистським союзом, усі інші не мали такого великого значення і рахувались дріб’язковими. Але Шмідт тут згадує про п’ятидесятництво у всій Європі, яке вже давно проводить служіння без цих двох речей, мовляв, що у них це відбувається заради порядку та благочинності [3, с. 332]. Для Густава Шмідта єднання із баптистами не було чимось страшним, він часто говорив, навіть писав у журналах про тісні стосунки між цими протестантськими напрямками так близькими один до одного за віровченням. Керівництво баптистських союзів Польщі, яких там було п’ять, зустрілося 1937 року з Артуром Берхгольцом та Густавом Шмідтом. На зустрічі якраз відзначалося про теплі взаємини між віруючими їхніх союзів [3, с. 347].

Саме у листі написаному Паньку та Вашкевичу простежується здорова позиція Шмідта щодо спасіння, для якого було достатньо переродження та віри, та щодо духовних дарів, зокрема мовлення іншими мовами. Позиція лідера іншого союзу, мається на увазі ХЄВ, І. Воронаєва, у цьому питанні була категоричною. Він трактував відродження і мовлення іншими мовами через хрещення Духом Святим одним і тим самим проявом, що загострювало відносини між баптистами та п’ятидесятниками на сході та півдні України.

Більшість церков сприйняли рекомендацію Густава Шмідта і примкнули до баптистських союзів на вищезгаданих умовах. Проте деяким білоруським служителям союзу ХВЄ цей вихід із ситуації не те, щоб не подобався, скоріше всього не задовольняв їх повністю. У такому разі вони звернулись до окупаційної влади і після перекладу статуту союзу та віровчення і ознайомленням із ним німецьких начальників їм було дозволено відновити діяльність Союзу з центром у Барановичах. При цьому були внесені поправки в термінології, деякі з них існують і до тепер. Головою став Єпископ, Союз став Консисторією, відбулися інші зміни. Причина такого несподіваного дозволу на діяльність п’ятидесятницьких церков пояснюється тим, що до того часу армія гітлерівців була вже виснаженою та слабкою і їм не було так важливо розбиратися в релігійних тонкощах [5, с. 334].

Цей невеличкий опис діяльності ХВЄ Білорусі, перейменований нацистами на Консисторію, має прямий стосунок до спроби відтворення Союзу ХВЄ у Західній Україні під час війни.

1944 р. територія Західної України та Західної Білорусі була звільнена від німецької окупації. Починаючи із 1945 р., Панько та Вашкевич стали знову приїжджати в Україну, де мали зустрічі із колишніми співпрацівниками та сучасними лідерами ХВЄ в Україні, проводили роботу щодо відновлення діяльності Союзу в Україні. Білоруська Консисторія була визнана радянською владою, їй було надано всі необхідні документи та печатки, вона могла без перешкод проводити свою діяльність.

Отже, після звільнення території України від фашистських загарбників, які надавали відносну свободу віросповідання, п’ятидесятницькі союзи ХВЄ на Заході та ХЄВ на Сході змогли відновити свою діяльність. Відразу після війни вони почали активну діяльність у тому напрямку, щоб легалізувати свою діяльність у СРСР. Можливо, це слугувало утворенню Всесоюзної ради Євангельських християн і баптистів, які 1944 р. об’єдналися та отримали реєстрацію і таким чином могли вільно проводити свою діяльність [6, с. 117].

Щодо об’єднання двох баптистських союзів 1944 р. потрібно сказати, що все це відбулося не так просто. 26–29 жовтня у Москві відбувся з’їзд Євангельських християн та баптистів. Важливо зауважити те, що держава дуже багато зробила для організації цього з’їзду: органи влади воєнною технікою доставляли учасників до Москви, яких забезпечили гуртожитком.

Детальне вивчення цього з’їзду засвідчує, що він мав дещо підозрілий характер. Виникає питання: чому радянська влада була так зацікавлена у його проведенні? Представники, що були на з’їзді, не були обрані віруючими, а вибрані органами влади. Після з’їзду журнал „Братський вісник” почав активно писати про репресії фашизму, але не про репресії радянської влади. Можна зробити висновок, що цей з’їзд проводила влада СРСР, щоб потім використати його у своїх цілях і використовувати весь час у боротьбі проти віруючих інших деномінацій, особливо п’ятидесятників. Володимир Франчук пояснює такий крок влади тим, що якраз у цей час Сталіну треба було прийняти умови Черчилля і Рузвельта, які вимагали свободи для християн в обмін на відкриття другого фронту, який би послабив гітлерівську армію. Саме тому було створено цей Союз. Плани на нього були такі, щоб у перспективі об’єднати під цим Союзом всіх віруючих і таким чином замкнути їх у контрольованому державою нібито вільному просторі.

Отже, аналізуючи становище п’ятидесятників у період Другої світової війни, слід відзначити той факт, що в цей період п’ятидесятники змогли відновити діяльність своїх об’єднань. Звичайно, вони не мали повної свободи для проведення власної діяльності. Часто їм доводилось урізати права, але це було набагато ліпше, ніж не мати зовсім ніяких прав, як було під радянською владою. Треба відзначити, що апелюючи до діяльності п’ятидесятників в умовах німецької окупації, радянська влада надалі буде звинувачувати керівництво п’ятидесятників у співпраці з фашизмом.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Головащенко С. Історія Християнства  : [курс лекцій] / Сергій Головащенко. – К. : Либідь, 1999. – 350 с.

  2. Історія релігій в Україні / [П. Яроцький, П. Кралюк, О. Крижанівський, В. Пащенко]. – Київ ; Дрогобич : Коло, 2007. – 630 с. (Пізній протестантизм в Україні ; т. 6).

  3. Колодний А. М. Історія релігії в Україні : [навчальний посібник] / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький. – К. : Знання, 1999. – 735 с.

  4. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні / В. Любащенко. – Львів : Просвіта, 1995. – 349 с.

  5. Проханов И. С. Вероучение Евангельських Христиан / И. С. Проханов. – Черкаси : Смирна, 2002. – 76 с.

  6. Савинский С. История Евангельських Христиан-Баптистов України, России, Белоруссии / С. Савинский. – Санкт-Петербург : Библия для всех, 1999. – 423 c.

  7. Титов В. Е. Православие / В. Е. Титов. – М., 1974. – 318 с.

  8. Франчук Владимир. Просила Россия Дождя у Господа / Владимир Франчук. – К. : Світанкова зоря, 2001. – Т. 1. – 646 с.

  9. Франчук Владимир. Просила Россия Дождя у Господа / Владимир Франчук. – К. : Світанкова зоря, 2001. – Т. 2. – 372 с.

  10. Франчук Владимир. Просила Россия Дождя у Господа / Владимир Франчук. – К. : Світанкова зоря, 2001. – Т. 3. – 1004 с.

Кулініч Наталя

Науковий керівник – Іщук О. В., викладач
СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙНОГО ТУРИЗМУ НА ОСТРОЖЧИНІ
Стаття присвячена оцінці стану релігійно-екскурсійного туризму та паломництва на Острожчині. Запропоновано напрямки розвитку цієї сфери туризму в майбутньому.

Ключові слова: релігійно-екскурсійний туризм, паломництво, ікона, церква, монастир.
The article is devoted to the state of religious tourism and pilgrimage tourism in the Ostrog region. Development areas of these types of tourism in the future are proposed in the article.

Key words: religious sightseeing tourism, pilgrimage, icon, church, monastery.
Сучасне суспільство шукає нові духовні орієнтири, у яких воно звертається до багатовікового досвіду церкви, що є дуже важливим для розвитку релігійного туризму на Острожчині, що наповнена сіткою релігійних місць.

Новизна статті полягає в тому, що на Острожчині зосереджена велика кількість споруд та святих місць, які могли б займати належне місце в інфраструктурі туризму, зокрема релігійного, але, своєю чергою, вони є не дослідженими, а цей напрямок – нерозвиненим.

Мета статті: окреслити стан та перспективи розвитку релігійного туризму на Острожчині.

Ця тема не є об’єктом системних наукових досліджень, але досліджуються дотичні до неї проблеми. Активно розглядається питання релігійного туризму на всеукраїнському рівні Наталею Шотенко, також дослідженням туризму на Острожчині займається О. В. Шершньова.

Рубіж тисячоліть став для української культури історичним, оскільки вона здобула можливість бути представленою у європейському культурному просторі завдяки своїм оригінальним культурним цінностям. Значною мірою це досягається засобами туризму. Туризм в Україні є досить розгалуженою системою, одним із структурних елементів якої є релігійний туризм.

В умовах розбудови української держави міста та регіони України, що володіють потужним історико-архітектурним, культурним та сприятливим природним потенціалом, мають вагомі перспективи для розвитку цієї галузі туризму. До переліку таких місць належить Острожчина та, зокрема, місто Острог. Тому особливо актуальною проблемою на сьогодні постає аналіз сучасного стану релігійного туризму на Острожчині, виявлення проблем у розвитку цієї галузі та шляхів їхнього вирішення за допомогою внесення конкретних пропозицій.

Релігійний туризм уважається історично першим видом туристичних подорожей, що може бути віднесений до періоду формування світових релігій.

У сучасному релігійному туризмі можна виокремити два напрямки:

1) власне релігійний – паломництво (відвідування святих місць із метою поклоніння реліквіям) і місіонерство (здійснення подорожей із метою пропаганди того чи іншого віровчення);

2) релігієзнавчий (не тільки для віруючих) – пізнавальні (ознайомлення з релігійними пам’ятками, історією релігії, культурою) та наукові (для богословів, істориків, релігієзнавців) поїздки [1].

Паломництво ми можемо розуміти як подорож людей, яку вони здійснюють, щоб поклонитися святим місцям. До паломництва людей спонукає багато різних причин: бажання зцілитися від фізичних або духовних недуг, помолитися за рідних і близьких, знайти благодать, набратися сил. Паломництво може бути обумовлене також прагненням виказати подяку вищим силам за блага, послані ними, проявити відданість вірі, випробувати власні наміри і здібність до подвижництва, знайти сенс життя.

У межах релігійного туризму екскурсійно-пізнавальної спрямованості передбачаються відвідування релігійних центрів, у яких туристи-екскурсанти зможуть побачити релігійні об’єкти – культові пам’ятки, побувати в музеях і на виставках.

В екскурсійно-пізнавальних турах подорожуючі використовують наявні елементи туристичної інфраструктури. Острог сьогодні є одним із потенційних туристичних центрів Західної України та може в майбутньому приймати значні потоки туристів, паломників та гостей. Острожчина має унікальні передумови розвитку релігійного туризму та паломництва. Це зумовлено тим, що в XV–XVII ст. ці території належали роду князів Острозьких, які підтримували духовне життя краю та лояльно ставилися до інших релігій. У той час було побудовано багато споруд, які на сьогодні є центрами релігійно-екскурсійного туризму та паломництва [3, с. 78].

Матеріальний потенціал релігійного туризму на Острожчині пропонуємо розглядати як сукупність культових об’єктів релігійно-екскурсійного (пізнавального) та паломницького змісту.

До об’єктів пізнавального змісту можна зарахувати релігійні пам’ятки антропогенного походження, що використовуються як екскурсійні. До складу таких пам’яток треба віднести храми, які мають історичну або архітектурну особливість.

Однією з таких пам’яток є костел Успіня Пресвятої Діви Марії. Успенський парафіяльний костел був першим католицьким храмом міста. Його розташували на так званому „пригородку” (окольному замку). Існує думка про те, що костел був побудований, судячи з обрисів вівтаря старовинної ізографії, із самого початку як католицький храм на місці колишньої дерев’яної православної церкви, якою володіли домініканки в XV ст., тимчасово.

1622 р. у крипті костелу був похований відомий польський гетьман Ян-Кароль Ходкевич, під проводом якого відбувалася Хотинська битва 1621 р., але пізніше його прах було перенесено до єзуїтського колегіуму [2, с. 19].

Успенський костел двічі докорінно перебудовувався в кінці XIX ст. Спочатку 1887 р. старий бароковий костел, що не вирізнявся особливою виразністю архітектурних об’ємів та деталювання, набув принципово нового зовнішнього вигляду в розповсюдженому тоді, так званому псевдоготичному стилі, із використанням властивих йому засобів: стрільчастих вікон, гострих високих шпилів, скульптурної пластики, чітких членувань фасадів [9, c. 2–3].

Після пожежі 1889 року знову виникла потреба перебудови храму. Цього разу вирішили зосередитися на формах неокласицизму, які в основному й збереглися до цього часу. Вертикалізм готичних фасадних членувань змінюється горизонтальними лініями русту на більшу частину висоти стіни.

1992 р. в Острозькому фарному костелі була проведена реставрація двох вівтарів, відбудовано каплицю Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, під якою повторно поховано єпископа Франциска Комарницького, зроблена огорожа навколо костелу.

Також в Острозі під парафіяльним костелом Успіня Пресвятої Діви Марії, першої католицької святині міста, знаходяться захоронення відомих людей. Під острозьким костелом в процесі реставраційних робіт була знайдена невідома могила, що містила не менше 40 скелетів та залишки одежі [1, с. 56].

Ще однією такою пам’яткою, яка заслуговує на увагу є Свято-Богоявленський кафедральний собор м. Острог. Богоявленський собор закладений за князя Василя Федоровича 1448 р. Спочатку він був дерев’яний, поки князь Костянтин Іванович побудував на тому місці церкву муровану. На її північному боці є напис латинською мовою, де зазначено, що собор побудовано 1521 р. У 1529 р. зображення цього собору на червоному тлі стає офіційним гербом міста та повіту. Собор мав і оборонне значення: із північного боку в стіні є бійниці для гармат. За архітектурним стилем – це поєднання візантійського і готичного.

1648 р. собор згорів разом з усіма архітектурними пам’ятками, що знаходились в „дітинці” – Старому місті. 1891 р. він був відбудований. У кінці 50-х рр. ХХ ст. храм перетворений у музей, фрески замалювали сірою фарбою. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. відкритий знову під протекторатом Московського патріархату [4, с. 5].

Також на території Острожчини розміщена велика кількість церков XVII–XVIII ст., які з зацікавленням відвідують туристи. У с. Милятин знаходиться Свято-Михайлівська церква, яка була побудована в XVIII ст. У с. Сіянці розташована Свято-Георгіївська церква 1743 р. побудови. У с. Хорів знаходиться Церква Петра та Павла побудована 1781 р., а в с. Грозів є споруджена 1879 р. на кошти прихожан церква Різдва Пресвятої Богородиці тощо.

На території Острожчини знаходиться ще одна з найдавніших пам’яток архітектури XV–XVI ст. – Свято-Троїцький Межирицький монастир, який є об’єктом зацікавлення паломників. На жаль, не збереглося документальних джерел, у яких би містилися свідчення про те, у якому році монастир було засновано та хто був архітектором. Існує теорія, що гроші на побудову обителі дав син Василя Федоровича Красного – князь Іван Васильович Острозький до XVII ст. Свято-Троїцький монастир був православною святинею. Але після смерті Василя-Костянтина Острозького, зведений у католицтво його старший син Януш поступово змінив історію святині, скерувавши її в русло католицизму – він віддав монастир католицькому ордену францисканців. 12 вересня 1620 р. князь Януш помер і передав у спадок монастирю родову, чудотворну ікону Богородиці Одигидрії [5, с. 11].

На початку 1648 р. була пожежа, яка дуже понівечила святиню. Унаслідок бойових дій на цих територіях на поч. XVIII ст. стан монастиря був невтішним. Про це свідчить його опис 1708 р., який зафіксував, що будівлі були пошкоджені, почали руйнуватися земляні вали, а від палацу Януша Острозького лишилося лише два каміни.

За розпорядженням уряду, 23 вересня 1866 року монастир було закрито, на двері церкви наложили печатку і приставили варту. Але вже через 2 роки монастир було відновлено, як православну святиню.

На сьогодні в приміщені монастиря зберігається декілька святих ікон, які дуже шануються. Однією з таких є ікона Божої Матері Життєдайниці, яка була написана ще у XIV ст. і привезена від Вселенського Патріарха князем Острозьким. За великий проміжок часу ікона зцілила багатьох паломників [5, с. 44–45].

Ще однією відомою іконою в Межирицькій обителі є чудотворна ікона преподобного Антонія Великого, яка була написана у XVIII ст. темперними фарбами на дереві. Згодом постать Антонія була закрита паперовою ризою синього кольору.

Свято-Троїцький Межирицький чоловічий монастир є одним із найвідвідуваніших місць паломництва, яке має багатовікову історію та велику кількість релігійних пам’яток.

Острозький район та Острог зокрема є достатньо перспективними у сфері релігійного туризму, адже ця територія містить велику кількість релігійних пам’яток (церков, костелів, монастирів), які складають історично-архітектурну цінність.

Для того, щоб релігійний туризм піднявся на належний рівень і займав значне місце в інфраструктурі туризму, потрібно виконати такі завдання:



  • упровадити ефективні механізми фінансово-економічного регулювання розвитку галузі релігійного туризму. Тобто потрібне належне фінансування з районного і міського бюджету, за рахунок якого могла б розвиватися туристична діяльність;

  • визначити шляхи, форми та методи стимулювання розвитку підприємництва в цій сфері. Потрібно залучати приватних підприємців, які б створювали комфортні умови для туристів, які відвідують цю місцевість;

  • удосконалити організаційні структури управління галуззю релігійного туризму;

  • забезпечити раціональне використання та відновлення природного та історико-культурного середовища району [7].

Основу районної політики щодо галузі релігійного туризму повинні складати такі чинники:

  • стимулювання внутрішнього та іноземного (в’їзного) туризму. Тобто, місцева влада має бути зацікавлена в надходження туристичних потоків як з України, так і з-за кордону, підвищення якості туристичних послуг та розширення асортименту, поліпшення умов обслуговування туристів. Кількість туристів можна збільшити покращивши умови проживання, збільшивши місця якісного харчування;

  • будівництво нових, реконструкція та модернізація діючих туристичних об’єктів. В Острозькому районі є досить багато релігійних архітектурних споруд, яким, для того щоб бути об’єктами релігійно-екскурсійного туризму та паломництва, потрібна реконструкція чи ремонт. Одним із таких об’єктів є синагога в м. Острог, яка є оригінальною пам’яткою архітектури епохи ренесансу та бароко. Ця споруда відігравала важливу роль в житті громади міста. Особливістю синагоги був спосіб її побудови, щоб збільшити розміри приміщення її заглибили на два поверхи в землю. Звичайно на її відновлення потрібна велика сума грошей, але разом із єврейським кладовищем це був би значний осередок релігійного туризму, напливу туристів з-за кордону;

  • державне фінансування відновлення пам’яток архітектури, культури, історії України;

  • залучення коштів підприємницьких структур, суб’єктів туристичної діяльності для розвитку інфраструктури туризму (шляхи, пункти пропуску, системи водопостачання та каналізації, зв’язок, служби сервісу тощо);

  • залучення приватного сектора, особливо у сільській місцевості, до рекреаційно-туристичного підприємництва;

  • створення сучасної інформаційно-маркетингової служби у сфері туристичного бізнесу;

  • проведення комплексних історико-культурних досліджень території Острозького району;

  • проведення науково-практичних, методичних конференцій, семінарів та інших заходів із метою визначення науково обґрунтованих напрямів туризму;

  • підготовку кваліфікованих кадрів у сфері туризму;

  • розробка роздавального матеріалу про релігійні пам’ятки району, інформаційних брошур про можливі місця проживання та харчування, про центри релігійного туризму Острожчини;

  • співпраця з сусідніми районами та обласними центрами з метою створення спільних екскурсійних маршрутів (Острог – Пересопниця – Берестечко – Володимир-Волинський або Острог – Дубно – Кам’янець-Подільський – Хотин) тощо.

Активна співпраця з туристичними агентствами області та прилеглих областей сприятиме поширенню інформації про туристичні об’єкти Острозького району, що своєю чергою збільшить кількість бажаючих відвідати Острожчину [8].

Отже, проаналізувавши усе вищезазначене, можна зробити висновки та узагальнення: екскурсійно-релігійний туризм та паломництво займає важливе місце серед інших видів туризму – культурно-пізнавального, спортивного, оздоровчого, екстремального і т. д. Релігійний туризм – це туризм, який пов’язаний із відвідуванням релігійних святинь. У наш час цей вид туризму динамічно розвивається. Найстабільнішим та найперспективнішим з туристичних ресурсів на Острожчині є саме релігійно-пізнавальний та частково і паломницький ресурс. За умови ефективного їх використання та створення сприятливих умов для туристичної діяльності Острожчина може приймати значну кількість туристів, що сприятиме і соціально-економічному розвитку краю.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Кифяк В. Ф. Організація туристичної діяльності в Україні [Електронний ресурс] / В. Ф. Кифяк // Все про туризм. Туристична бібліотека. – Режим доступу : http://tourlib.net/books_ukr/kyfjak_13.htm.

  2. Острог на порозі 900-річчя : [матеріали V науково-краєзнавчої конференції, Острог 1994 р.] / Науково-краєзнавче товариство „Спадщина” ім. кн. Острозьких. – Острог, 1994. – 190 с.

  3. Сапєлкіна З. П. Релігійний туризм : [навчальний посібник] / З. П. Сапєлкіна. – К. : Альтерпрес, 2009. – 244 с.

  4. Свято-Богоявленський кафедральний собор м. Острог / [авт. тексту Бондарчук Я. В.]. – Рівне, 2004 – 17 с.

  5. Свято-Троїцький Межиріцький монастир / [авт. тексту Бондарчук Я. В.]. – Острог, 2007. – 64 с.

  6. Хведась А. О. Острозький державний історико-культурний заповідник / А. О. Хведась. – Львів : Каменяр, 1985. – 56 с.

  7. Шершньова О. Острожчина туристична: стан та перспективи розвитку [Електронний ресурс] / О. Шершньова // Науковий блог НаУОА. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=516.

  8. Шутенко Н. Релігійний туризм: Український вимір [електронний ресурс] / Н. Шутенко. Режим доступу : http://www.risu.org.ua/ua/relig_tourism/krayeznavstvo_digest/34035/.

  9. Ks. Władysław Knapinski. Sprava o koscioł w Ostrogu na Wołyniu / Ks. Władysław Knapinski. – Ostrog, 2000. – 52 s.

Лисенко Антон

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор
Невідоме життя Ісуса Христа в Індії
У статті розглянуто та проаналізовано полеміку XX ст. про правдивість життя Ісуса Христа в Індії упродовж сімнадцяти років. Здійснено спробу дати критичний та філософській аналіз можливості цих історичних подій.

Ключові слова: Ісса, лама, сутри, апокрифи.
Analysis of XX century’s polemics about Jesus Christ’s life in India during 17 years is represented in the article. Critical and philosophical analysis of possibility of such historical event is given by the author.

Key words: Issa, lama, sutras, apocryphal writing.
2010 р. виповнюється сто років із часу перекладу російською мовою книги Миколи Нотовича під назвою „Невідоме життя Ісуса Христа (тибетське сказання). Життя святого Ісси, найкращого з синів людських”, яка вперше побачила світ у Франції. Це відкриття можна було б назвати найреволюційнішою знахідкою за всю історію християнства, якби хтось спромігся довести її достовірність. Але не потрібно дивитися на проблему однозначно, адже заперечити її теж досі ніхто не зміг.

Історія відкриття пов’язана з подорожжю самого Нотовича до Ладаку (Північна Індія), де він познайомився з монахами монастиря Хімісу і дізнався про наявність там рукописів про Іссу (Ісуса Христа).

Із цього приводу низка вчених висловлює сумніви щодо достовірності цього матеріалу. З огляду на дискусійність проблеми тема дослідження є актуальна і має науковий інтерес.

За відсутності єдиного тексту, а лише з розкиданих по рукописах фрагментів, російський дослідник за допомогою лами впорядкував та систематизував їх. Монастирські дані свідчать, що манускрипти були написані в Індії мовою палі в I ст. н. е. зі слів людей, котрі бачили Іссу під час його проживання в Індії та Непалі, а також зі слів купців, які підтримували торгівлю з Іудеєю. Близько 200 р. палійські згортки були привезені з Непалу в Тибет, де і були перекладені на тибетську мову в монастирі на горі Марбур, недалеко від Лхаси. У Хемісі зберігалися копії цих перекладів [3, c. 36]. Але як М. Нотович міг навіть за допомогою лами-перекладача знайти потрібні фрагменти невідомо. Залишається сподіватися на чесність лами та самого М. Нотовича.

У рукописах Христос подається як один із багатьох Буд, а маловідомість святого Ісси пояснюється 84 тисячами до сьогодні існуючих манускриптів, у яких описуються подробиці життя кожного Будди. Звичайно, що небагато лам прочитали соту долю з них [3, c. 36]. У тибетському варіанті описуються роки життя святого Ісси, які не відображені в жодному з канонічних Євангелій, у яких ми не знайдемо відповіді на питання про 17 випущених років життя Христа. Це можна пояснити за допомогою апокрифічної літератури, якої в ранні часи християнства існувало дуже багато. Відомі заголовки ста дев’яти таких текстів і фрагментів [1, c. 5]. Відкриття гностичної бібліотеки в Наг-Хаміді в Єгипті, знайденої арабським селянином Мухамедом Али-аль Самманом 1945 р., фрагмент „Тайного Євангелія” від Марка, знайденого 1958 р. в іудейській пустелі поблизу Мар Сабі Мортоном Смітом, – підтверджує, що перші християни мали значно ширше зібрання рукописів і переказів про життя та вчення Ісуса Христа, ніж тепер представлено у корпусі канонічних книг [8, c. 172]. Але через їхню сумнівну славу, після фільтрації текстів церквою, велику кількість підробок та неточностей в самих текстах важко сказати, де істина, а де хибність.

Тим не менш, з апокрифів можна дізнатися про молоді роки Ісуса, під час проживання якого в Єгипті і Палестині було створено багато чудес. Наприклад, наказав гадюці, яка вкусила юнака Симона Ханааніта, висмоктати всю отруту назад, після чого він повернув хлопцю здоров’я, а гадюку прокляв, яка, розірвавшись на шматки, загинула [4, c. 17]. Відразу помітно, що такий, з одного боку жорстокий, образ Христа суперечить не тільки християнському уявленню, а й буддійському, де володарює принцип про не завдавання шкоди нічому живому. Це дає нам уявлення про дитячі роки Христа, адже лише чотири з вісімдесяти дев’яти глав офіційних Євангелій, по дві від Матвія та Луки, говорить про дитячі роки Ісуса.

Євангеліє детально описує генеалогію Ісуса Христа, значення його народження, Благовіщеня, обряд обрізання і представлення його в єрусалимському храмі, утечу в Єгипет і повернення до Назарета в 4 р. до н. е. і, нарешті, останньою історією стає візит юного Христа до храму в дванадцятирічному віці (Лук2:46–49). Після цих надзвичайних подій життя Ісуса вкрито тайною до його хрещення Іоанном в річці Йордан приблизно в тридцятирічному віці. М. Нотович наводить лише невеличке місце в Євангелії від Луки, яке неоднозначно говорить нам, що „немовля досягало успіхів в премудрості і віці та в любові у Бога та в людей” (Лук1:80). Хоча навіть ці слова стосуються не Христа, як він помилково вважає, а Іоанна Хрестителя [5, c. 273].

Текст про святого Іссу фактично не суперечить хронологічно та ідейно канонічним Євангеліям, окрім моменту про визнання Христа Богом: „На наступний день натовп знайшов гробницю відкритою і порожньою. Відразу рознеслась мова, що Вищий Суддя послав своїх ангелів унести смертні залишки святого…” [3, c. 51]. Цей момент, на перший погляд, малопомітний, але складає основу християнства. Апостол Павло казав: „Якщо Христос не воскрес, то і віра наша марна” (1 Кор.15:14).

Ісса протиставляв своє вчення політеїстичній та кастовій системі індуїзму, буддизму та зороастризму. Наприклад, це стосується Тримурті, втілення Парабрахмана в Вішну, Шиву та інших богів, говорячи: „Вічний Суддя, Вічний Дух створив єдину і неділиму душу всесвіту, яка одна створює, включає в себе та надає життя всьому” [3, c. 41]. Ісса заперечує перевтілення душ, стверджуючи, що Бог „ніколи не принизить своє чадо, заставляючи його душу переселятися, як в чистилище, у тіло тварин” [3, c. 43].

Таким чином, може бути зроблено деякі припущення: Христос справді був в Індії чи всі ці рукописи були скомпільовані освіченою людиною, яка розбиралася в іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі та зороастризмі.

Результати публікації відкриттів М. Нотовича пробудили великий інтерес. Багато дослідників та просто колекціонерів їздило до Тибету та Індії, щоб знайти документальні докази теорії М. Нотовича. Водночас він зустрів дуже серйозну та аргументовану наукову критику та опір церкви. За словами самого автора, перед публікацією книги він демонстрував її преподобному Платону Київському, кардиналу Ротеллі, які намагалися переконати його не публікувати рукопису. Ще один кардинал, ім’я якого М. Нотович не називає, навіть пропонував йому гроші на відшкодування витрат та втраченого часу [4, c. 31].

Основним опонентом М. Нотовича був визначний сходознавець, професор Оксфордсько університету М. Мюллер, який опублікував статтю під назвою „Уявне перебування Христа в Індії” в періодичному виданні „Дев’ятнадцяте століття” і був упевнений, що „Життя святого Ісси” є підробкою, зробленою ламами Хімісу чи російським журналістом. Після наведення довідок він заявив, що ніякий російський мандрівник не проїжджав через Лех і ніхто зі зламаною ногою не був госпіталізований в Хімісі.

У самому тексті він відзначив декілька парадоксів. Наприклад, оксфордський науковець уважав за малоймовірне, що іудейські купці, які прийшли до Індії в 35 р. н. е. могли зустріти тих самих людей, які знали Іссу під час його учнівства в Бенарессі. Іншою обставиною він бачив те, що „Життя святого Ісси” не було занесене в реєстр буддійських перекладів та коментарів „Танджур” і „Канджур”.

М. Нотович, звичайно, відповів на більшість полемічних закидів М. Мюллера та його прибічників, назвавши себе жертвою наклепу. Його заперечення ґрунтувалися на тому, що лами нікому не показують рукописи тому, що більшість європейців можуть їх просто вкрасти. Також він навів список тих людей, які можуть підтвердити його перебування в Хімісі, включаючи доктора Карла Маркса, у якого він лікувався [4, c. 33]. Із приводу того, що рукописи не значилися в тибетських списках, М. Нотович зауважив, що вони охоплюють лише малу частину рукописів. За версією М. Мюллера, дві тисячі згортків. Насправді, у монастирі близько ста тисяч згортків, крім того, за словами російського журналіста, дані було необхідно зібрати та систематизувати [4, c. 34]. У захист справжності своєї знахідки М. Нотович зазначив, що витоком притч міг стати апостол Фома, який 52 р. н. е. проповідував в Індії [7, c. 47].

Однак стаття Нью-Йоркської газети „Тайм” від 19 квітня 1896 р. ґрунтовно підірвала довіру до історичних відкриттів зі Сходу. У ній були вміщені результати подорожі вченого-ентузіаста Дж. Арчабальда Дугласа, який пройшов той самий шлях, що і М. Нотович, розмовляв із ламою і не знайшов жодних доказів, які підтверджують правдивість слів журналіста-дослідника, окрім подорожі М. Нотовича по Малому Тибету.

Пізніше перевірити достовірність тибетських сказань вирішив Абхедананда, людина, яка виросла в Індії, а потім провела тривалий час в Англії та США, проповідуючи Веди. Він опублікував у книзі „У Кашмірі і Тибеті” результати своєї експедиції здійсненої 1922 р. Автор писав, що після екскурсії по монастирю Хіміса він розпитав лам про те, наскільки достовірна булі історія М. Нотовича. Вони підтвердили йому, що свідчення є правдивими. Абхеданада знайшов ще декілька деталей, як Христос, зупинившись біля Кабулу, обмивав ноги та руки в озері, яке до сьогодні носить назву „Озеро Ісси” [4, c. 49]. Однак він не привіз ні фотографії, ні копії рукопису, що дало б змогу знову критикувати достовірність цієї історії опонентами.

Наступними дослідниками, які здійснили подорож до Тибету в складі експедиції, були Микола та Юрій Реріхи. Завдяки здібності Юрія Миколайовича розмовляти різними тибетськими діалектами Реріхи з успіхом контактували з людьми в Ладакі. Микола Реріх стверджував, що бачив ці документи. На жаль, ми не знаємо, чи були то ті самі документи, які знайшов колись М. Нотович, чи інші рукописи. Але фотографій і копій цих рукописів вони не зробили.

Не потрібно висловлюватися категорично з приводу існування рукописів і ховати „Життя святого Ісси”. Якщо припустити, що рукописи справді існують, могли бути записані пізніше, адже ніхто не займався дослідженням часу їхнього написання. Вони могли бути написані як синтез християнства і традиційних вірувань Сходу. Оскільки християнство прийшло до Індії з апостолом Фомою, який 52 р. н. е. проповідував тут [7, c. 47]. У таких літописах є один плюс: існування особистості Ісуса Христа вже ніхто не буде усерйоз заперечувати, адже тоді буде відомо про Христа з, фактично незалежних один від одного, римських (Йосип Флавій), іудейських (Євангелій, апокрифів) текстів та джерел, які мають індо-тибетське походження („Життя святого Ісси”, „Сутри Ісуса”).

Також на написання історії про Іссу могло вплинути несторіанське християнство, яке прийшло з Персії на чолі з єпископом Алебеном 635 р., який привіз зі собою рукописи про Христа. За наказом китайського імператора Тай-тзуна, який відрізнявся своєю віротерпимістю, монахи-несторіани самі перекладали ці рукописи, які сьогодні ми називаємо „Сутри Христа” [6, c. 15]. Прочитавши їх, не можна не помітити синтезу вчень Ісуса, Будди та Лао-Дзи. Можна припустити, що проживання монахів у Китаї, вплинуло на їхній світогляд і вони завідома зробили свою інтерпретацію перекладу, а можливо, вони просто хотіли догодити імператору. Так чи інакше, оригінали цих перекладів були втрачені і знайдені лише їхні копії в 90-х роках ХІХ ст. у Дуньхуані, а перекладені англійською мовою лише в 30-х роках ХХ ст.

Сенсації про тибетські рукописи неодноразово з’являлися і будуть з’являтися. Але доти, доки ніхто не продемонстрував оригіналів рукописів, у кожного скептика буде існувати цілий багаж сумнівів про достовірність матеріалу. І навіть, якщо рукописи будуть знайдені, потрібно буде визначити: підробка це чи ні. Не потрібно цілковито заперечувати перебування Христа в Індії, адже, якщо це справді так, це може пояснити, підтвердити чи спростувати цілу низку історичних та філософських проблем. У науковій думці потрібно уникати всіляких спекуляцій та необґрунтованих висновків.


література

  1. Книга Никодима. – СПб. : Государственная типография, 1912. – 103 с.

  2. Кураев А. Дары и анафемы: что христианство принесло в мир / А. Кураев. – М. : Издательство московского подворья Свято-Троицкой лавры, 2001. – 445 с.

  3. Нотович Н. Неизвестная жизнь Иисуса Христа / Н. Нотович. – Симферополь : Издатель А. П. Другов, 2004. – 104 с.

  4. Профит Э. К. Утерянные годы Иисуса : [документальные подтверждения 17-летнего странствования Иисуса по Востоку] / Э. К. Профит. – М. : Лонгфелло, 2004. – 360 с.

  5. Стеллецкий Н. Новый труд о жизни Иисуса Христа: Notovich N. La vie inconnue de Jesus Christ. Paris,1894 / Н. Стеллецкий // Труды Киевской духовной академии. – 1904. – № 6. – С. 273.

  6. Утерянные сутры Иисуса: как была открыта мудрость сионских монахов / [под ред. : Р. Ригерта, Т. Мура ; пер. с англ. В. Федорова]. – М. : София, 2004. – 128 с.

  7. Brown L. The Indian Christmas of St. Thomas / L. Brown. – Cambridge : University press, 1982. – 47 p.

  8. Robinson J. M. A new Quest of the historical Jesus / J. M. Robinson. – Philadelphia : Fortress press, 1983. – 172 p.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка