Наукові записки



Сторінка29/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

Щодо релігійних переконань социніан, то вони були далекими від фанатизму, непримиренності до інших віруючих. У соцініанській Кисилинській школі навчалися юнаки з кальвіністських, католицьких, православних громад. Свою віру соцініани не відділяли від гуманістичних ідеалів. Навіть сьогодні викликає подив, наприклад, поклоніння магната Яна Кішки італійському вільнодумцеві Севастіану Кастелліону, котрому він у своєму маєтку поставив пам’ятник.

Найвидатнішим соцініанським діячем в Україні був Юрій Немирич. Загалом, його постать – суперечлива, а доля – трагічна. Народжений у соцініанській родині, він змалку виявив потяг до освіти. Навчався у Кракові, де пройшов курси політики, філософії, етики, математики. Згодом із товаришами (Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличем, Миколаєм Любенецьким, Петром Суходольським) під опікою свого вчителя, доктора медицини Андрія Рутковича, продовжував освіту за кордоном – був слухачем Лейденського, Амстердамського, Оксфордського, Паризького, Базельського та Падуанського університетів. У Парижі 1631 р. він зустрівся з видатним голландським ученим-гуманістом, реформатським теологом Гуґо Ґоцієм. У двадцять шість років Юрій Немирич став київським підкоморієм [1, с. 82–87].

Представник вищої верстви, великий землевласник і впливовий державний чин, він (як і більшість соцініанських діячів) підтримував польську та сполонізовану українську шляхту. 1648 р. сеймик у Луцьку обрав Юрія Немирича генеральним полковником війська, зібраного київською шляхтою для виступу проти Богдана Хмельницького. Таким же незрозумілим, навіть порівняно з іншими протестантськими течіями, було для православного населення України соцініанське вчення. На теренах Речі Посполитої соцініанство досягло остаточного ідейного завершення, такого теоретичного рівня, який робив його найрозвинутішою у ХVII ст. релігійно-філософською системою. Соцініанство стало релігією інтелектуальної, вільнодумної еліти, чужою традиціям православної України.

В Україні вільнодумне спрямування соцініанського вчення було не тільки несприйнятливим для розуміння основною масою населення. Це вчення вважали відвертим блюзнірством, паплюженням традицій і норм суспільного життя, викликом загальній моралі. Не випадково більшість авторів навіть у недалекому минулому зображала соцініанство особливо непривабливо. Незважаючи на цілковиту підтримку феодалізму, його визнавали як небезпечну секту, здатну підірвати існуючу систему [1, с. 82]. У цьому виявився дух епохи і суспільства, побудованого на пригніченні особи, коли думку, що суперечила офіційній ідеології, повністю відкидали, а її носіїв знищували. Тому історична доля соцініанства в Україні цілком закономірна.

Останній період історії конфесії – 40–50-ті роки XVII ст. – стосується саме України. У цей час у Польсько-Литовській державі починається наступ реакції. Польська влада поступово обмежує діяльність соцініан у Малій Польщі та Галичині. У Кракові „за блюзнірство” спалили якогось Римарчика з Познані. Королівський суд у Варшаві 1611 р. засудив до страти італійського емігранта Франко де Франко „за образу євхаристії”. Цього ж року здійснено аутодафе над міщанином з Бєльська Іваном Тишковичем, якому перед цим „вирвано язик, одрубано руки і ноги”. Справа Тишковича набула особливого розголосу в усій Речі Посполитій. У Бєльську антитринітарії не мали громади, однак у навколишніх селах і містечках (Мордах, Суражі, Венгрові) існувало чимало їхніх зборів. Це непокоїло церковну владу. Греко-католицький митрополит Іпатій Потій 19 травня 1611 р. оголошує декрет, за яким у Бєльську можуть проживати тільки католики та уніати. 1627 р. подібна ситуація виникла зі шляхтичем з Перемишля Святополком Болестражицьким. Над ним нависла загроза страти за польський переклад вільнодумного трактату французького філософа П. де Моліно „Геракліт” (Краків, 1625). Однак завдяки шляхетському походженню Болестражицький уникнув смерті. Трибунал у Любліні виніс рішення про сплату підсудним грошового штрафу і публічне спалення книги [1, с. 85–87].

Ці факти були початком грози, яка нависла над соціанами. 1638 р. закрили їхню школу у Ракові, 1644 р. – школу у Киселині; 1647 р. вироком сеймового суду закривають всі соцініанські школи і друкарні в Речі Посполитій. Цього ж року у Варшаві публічно спалили ще один твір – „Християнську конфесію” Іони Шліхтинґа. Усе це католицька партія сприйняла як сигнал до масових переслідувань соцініан. Із кінця 40-х років у Польсько-Литовській державі особливо посилюються антисоциніанські репресії: закривають церкви, відбирають їхнє майно, прихильників течії (незалежно від їхнього соціального стану) піддають баніції (позбавлення захисту законів аж до вигнання з батьківщини).

ЛІТЕРАТУРА

  1. Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України / М. Брик. – К. : Інтер, 1991. – 129 с.

  2. Ковальчук А. В. Ранній протестантизм в Україні / А. В. Ковальчук // Євангельська нива. – Львів, 1999. – № 6. – 42 с.

  3. Кралюк П. М „Білі плями” в історії української філософії : [наукові нариси] / П. М. Кралюк. – Луцьк : ПВД ,, Твердиня”, 2007. – 164 с.

  4. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні : [курс лекцій] / В. І. Любащенко. – Львів : Просвіта, 1995. – 350 с.

  5. Нічик В. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї / В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К. : Знання, 1996. – 286 с.

  6. Петров А. Отзвук Реформации в русском Закарпатье / А. Петров. – К. : Вілбор, 1987. – 234 с.

  7. Трохимович А. В. Протестантизм в Україні / А. В. Трохимович // Благовісник.–1996. – № 2. – С. 24.

  8. Шевченко В. М. Словник довідник з релігієзнавства / В. М. Шевченко. – К. : Наук. думка, 2004. – 560 с.


Нестер Ірина

Науковий керівник – Баран В. К., доктор історичних наук, професор
Боротьба за легалізацію української Греко-католицької церкви (1985–1990 рр.)
У статті зроблено спробу аналізу суспільно-політичних процесів в Україні періоду „перебудови”. Розкрито причини боротьби за легалізацію Української греко-католицької церкви, описано головні етапи цієї боротьби, еволюцію церковно-релігійних відносин у західних областях України 1985–1990 рр.

Ключові слова: легалізація, Українська греко-католицька церква, Руська православна церква, синод.
The article is devoted to the analysis of Ukrainian social and political processes of „alternation” period. Reasons of fight for legalization of Ukrainian Greco-Catholic Church are exposed; the main stages of this fight, evolution of church religious relations in the Ukrainian western regions in 1985–1990 are described.

Key words: legalization, Ukrainian Greco-Catholic Church, Rus’ Orthodox Church, synod.
Останні роки правління Л. Брежнєва та перехідні врядування Ю. Андропова і К. Черненка характеризувалися ростом політичного контролю, атакуванням будь-яких проявів ідеологічних відхилень та ескалацією так званої контрпропаганди таким впливам ззовні, як: націоналізм, католицизм, релігійний фундаменталізм, сіонізм та американський імперіалізм. У той час, коли поступово наставало „патріотичне” зближення між Кремлем і Російською православною церквою, заборонена Українська греко-католицька церква була піддана черговій хвилі репресій. Упродовж першої половини 1980 р. убито трьох уніатських священиків, а на початку 1981 р. – трьох інших було ув’язнено. Радянські спецслужби застосовували нові, більш вишукані методи проникнення та маніпулювання з метою поділу підпільної Церкви і порушення її надійності за кордоном.

На початку 1980-х рр. деякі священики та зацікавлена світська молодь ужили зусиль для розповсюдження за кордоном інформації про драматичне становище уніатів та їхньої дії для утвердження Церкви. У вересні 1982 р. під орудою Й. Терелі сформувалася „Ініціативна група в справі захисту прав віруючих та Церкви”. Після арешту Й. Терелі і засудження його до позбавлення волі на один рік у грудні 1982 р. керівництво перейшло до В. Кобрина, котрий був засуджений до 3-х років примусових робіт у листопаді 1984 р. Від початку 1984 р. група почала нерегулярно розповсюджувати бюлетень „Хроніка Католицької церкви на Україні”, в основному підготовлений Й.  Терелею [5].

Однією з причин появи бюлетеня, окрім негативної атмосфери довкола руху за легалізацію Української греко-католицької церкви, було почуття кризи, що поглиблювалася в підпільній Церкві. Джерелом цієї кризи було старіння та вимирання священиків, котрі були навчені в „нормальних” умовах (перед нищенням Церкви) та не могли бути заміщені такою ж кількістю добре підготованих молодих священиків. Іншим приводом було те, що впродовж майже 40 років прибувало щораз більше „криптокатоликів”, котрі відвідували православні храми. Серед них працювала нова генерація ортодоксальних священиків, котрі не виховувалися в уніатській традиції та поступово відштовхувалися від Української греко-католицької церкви і могли не повернутися до неї, доки та була в підпіллі і не отримала визнання режиму.

7 вересня 1984 р. у Римі помер кардинал Й. Сліпий. Його наступником став, як заплановано, архієпископ М. Любачівський, якого 25 травня 1985 р. папа Іван Павло II призначив кардиналом [7].

Зайняття найвищої посади в партійному керівництві М. Горбачовим і початок „перебудови” принесли багато політичних поступок. У 1986–1987 рр. майже всі українські політичні та релігійні в’язні були звільнені і довели, що є основою відновленого руху за людські, національні та релігійні права в Україні.

У той час, як зменшувалося побоювання перед масовими політичними репресіями, підпільна Церква ставала сміливішою і більш помітною. Апробовуючи межі реформ М. Горбачова, відновила активність Ініціативна група, назва якої наприкінці 1987 р., після виїзду Й. Терелі в Канаду, була змінена на „Комітет захисту Української католицької церкви”, на чолі котрого став недавно звільнений з ув’язнення політичний дисидент І. Гель.

Комітет розпочав видавати нецензурований журнал „Християнський голос” (замість „Хроніки”). Користуючись настанням „гласності”, українські католицькі діячі організували кампанію повернення Церкві довоєнного статусу – відправляли публічні служби для великої кількості греко-католицьких вірян, особливо в місцях паломництв, збирали підписи під вимогами відновлення греко-католицьких церков, повної реабілітації та леґалізації Церкви, заохочували до публічної конфронтації з владою в сфері конституційного права українських католиків на релігійне визнання. Використовуючи підтримку неукраїнських дисидентських груп у Радянському Союзі, комітет почав також надавати західним засобам масової інформації письмові та записані аудіо- та відеокасети доказів існування масової підтримки для відновлення Греко-католицької церкви, а також свідчення про репресії щодо неї з боку радянських властей.

На початку серпня 1987 р. група українських греко-католицьких священиків, ченців та світських осіб, серед яких були єпископи П.  Василик та І. Семедій оголосила, що „виходить з підпілля”, та закликала Папу Римського, щоб він „підтримав всіма можливими способами легалізацію Української греко-католицької церкви в СРСР”. Незабаром інші українські католицькі єпископи, із-поміж інших митрополит В. Стернюк зі Львова та єпископ С. Дмитерко з Івано-Франківська, долучилися до бажаючих леґалізації. Папа Іван Павло II багаторазово висловлювався стосовно українських католиків у СРСР, великі сподівання було пов’язано з майбутніми урочистостями з нагоди 1000-ліття хрещення України-Руси.

Папа святкував тисячоліття спільно з достойниками Української греко-католицької церкви i пілігримами в Римі у липні 1988 р. Свій приїзд він узалежнив від можливості складання пастирського візиту в Українській греко-католицькій церкві, а також зажадав символічної плати за надсилання делегації високого рангу на урочистості в Москві та Києві – офіційної зустрічі між кардиналами А. Казаролі і Й. Віллебрандсом та делегацією Української греко-католицької церкви під керівництвом єпископів Ф. Курчаби i П. Василика, котра мала відбутися в Москві 10 червня [7].

17 вересня 1988 р. владика П. Василик був запрошений до Москви, де за круглим столом обговорено справи, пов’язані з УКГЦ у СРСР. Учасниками цієї зустрічі також були четверо американських сенаторів і представники Верховної Ради СРСР.

Однак радянські можновладці у Москві та в Україні, котрі довго заперечували існування Української греко-католицької церкви, відкинули ініціативи стосовно леґалізації. Радянський секретар арґументував, що леґалізація є внутрішньою справою Російської православної церкви, а та – проти яких-небудь змін існуючого становища в Західній Україні. Посадовці заявили, що Українська греко-католицька церква не є релігійною організацією, а „чисто політичною”, „націоналістичною” і „сепаратистською” і тому не підлягає реєстрації як віросповідання – і надалі стверджувалося, що Уніатська церква підтримує націоналістичних лідерів в Україні й за кордоном.

Російська православна церква, становище якої від 1987 р. значно покращилося, висловлювалася проти скасування сталінської заборони на діяльність Греко-католицької церкви, а також проти виходу примусово „приєднаних” до Московського патріархату уніатських єпархій та парафій в Галичині та Закарпатті.

Улітку 1988 р. владою ухвалено нові репресивні укази про громадські збори і демонстрації „без дозволу”, які були спрямовані проти українського католицького духовенства і світських активістів, накладаючи на них великі штрафи й адміністративні покарання. Наприкінці 1988 р. радянська влада зреагувала на прагнення легалізувати Українську греко-католицьку церкву передачею більш ніж 700 дотепер закритих провінційних уніатських церков нашвидкуруч сформованим православним „двадцяткам” (тодішні положення визначали, що 20 віруючих можуть направити подання на реєстрацію релігійної громади) насамперед у місцевостях, де переважали греко-католики.

7 лютого 1989 р. делегація УГКЦ на чолі з П. Василиком відбула до Москви для переговорів, на яких зажадала від центральної влади СРСР визнання УГКЦ.

Очікувалося, що нові закони про свободу совісті, які мали вступити в силу, сприятимуть легалізації Української греко-католицької церкви. Але у травні 1989 р. Київський митрополит Філарет оголосив на прес-конференції у Львові, у присутності голови Ради у справах релігій в Україні М. Колесника, що новий закон „не реанімує” уніатів, і запропонував, щоб українські греко-католики ходили до діючих римо-католицьких церков, а ті, хто тісно пов’язує себе зі східним обрядом, ходили до православних церков. Висловився також, що легалізація уніатської церкви може спровокувати зіткнення між православними та греко-католиками.

У відповідь на заяву митрополита Філарета про те, що Українська греко-католицька церква ніколи не буде легалізована, 4 єпископи та 10 священиків 16 травня 1989 р. подали звернення до М. Горбачова, у якому спростували 160 політичних звинувачень на адресу Церкви, декларували підтримку реформ та вимагали легалізації УГКЦ.

16 травня 1989 р., напередодні З’їзду народних депутатів СРСР, у Москву знову прибула делегація в складі єпископів П. Василика, С. Дмитерка, Ф. Курчаби, священиків Г. Сімкайла, В. Війтишина (пізніше єпископ Івано-Франківський), Т. Сеньківа, І. Возняка (пізніше архієпископ Львівський) та багатьох вірян, щоб зустрітися з Президією Верховної Ради СРСР.

Після того, як представники влади 17 травня не з’явилися на призначену зустріч, єпископи й священики почали голодування у Москві, яке привернуло увагу іноземних телевізійних медіа і потрапило на перші шпальти газет. 18 травня делегацію прийняв представник Президії Верховної Ради СРСР, якому передали звернення до М. Горбачова. Після від’їзду делегації різні групи греко-католиків по черзі проводили голодування упродовж 4 місяців, які супроводжувалися публічними молитвами та агітацією українських делегатів З’їзди народних депутатів СРСР, 4 із яких безуспішно намагалися порушити питання легалізації УГКЦ на сесіях Ради. Діяльність українських греко-католиків у Москві привернула увагу не лише міжнародної громадськості, але й отримала підтримку російських православних дисидентів і демократичних кіл. Але найбільшим досягнення голодувальників у Москві стало прихильне висвітлення подій реформаторською газетою „Московские новости”. Уперше газета піддала сумніву офіційну радянську версію про „об’єднання уніатів” і звинуватила Руську православну церкву в підтримці репресивних методів Й. Сталіна щодо прихильників Греко-католицької церкви.

Легалізація Української греко-католицької церкви могла серйозно підірвати позиції Руської православної церкви в Західній Україні, тому Московський патріархат і партійний апарат В. Щербицького рішуче виступали проти цього. У травні – червні 1989 р. справа УГКЦ призвела до розколу в лавах радянських політиків, затримуючи прийняття довгоочікуваного „Закону про свободу совісті”. Ю. Христораднов замінив К. Харчева на посаді голови Ради в справах релігій СРСР. Ю. Кашлєв, очільник радянської делегації на Віденській конференції, висловив думку, що кожне віросповідання має право на реєстрацію. У дискусіях про Греко-католицьку церкву проблема, що дотепер визнавалася внутрішньою справою Православної церкви, була перенесена в сферу відповідальності держави. Ю. Кашлєв також підкреслив, що питання уніатів повинно бути якнайшвидше розв’язаним [1].

Основною подією, що змогла послабити спротив легалізації Греко-католицької церкви, стала безпрецедентна демонстрація 17 вересня 1989 р. у Львові, у якій, за офіційними даними, узяли участь близько 100 тис. прихильників Греко-католицької церкви. Великі демонстрації проходили і в інших містах Західної України. Рух за легалізацію, очолюваний І. Гелем, був підсилений українською міською інтелігенцією, що організовувалася в різних неформальних товариствах, у тому числі в Народному русі України за перебудову.

20 вересня В. Щербицький i В. Чебриков були виведені з Політбюро ЦК КПРС, а 28 вересня В. Щербицького на посаді 1-го секретаря КПУ замінив В. Івашко. Таким чином із верхівки КПУ були усунуті прихильники попереднього курсу стосовно УГКЦ. Пленум ЦК КПУ, що відбувся 18 жовтня, віддзеркалив поглиблення непевності ЦК щодо майбутнього статусу Української греко-католицької церкви [2].

На тлі посилення напруження парафія святих Петра і Павла Руської православної церкви у Львові 19 серпня 1989 р. оголосила себе частиною Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Невдовзі ще дві львівські парафії зробили те саме, а згодом ці кроки повторили кількасот парафій по всій Галичині. Влада спочатку наклала на них адміністративні санкції, але пізніше їх скасувала, прагнучи уникнути конфронтації з парафіями та місцевими осередками НРУ, які поширили свій вплив на УАПЦ. Не виключено, що радянські урядовці в прихильниках автокефалії вбачали „менше зло”, ніж в уніатах. Можливо, влада сподівалася на конфлікт між уніатами та прихильниками автокефалії, що мало би поділити зсередини український національний рух.

22 жовтня 1989 р. єпископ Руської православної церкви І. Боднарчук (галичанин за походженням), який щойно полишив єпископську службу в Житомирі, прийняв провід над Автокефальною церквою [1].

29 жовтня українські греко-католики під проводом молодого священика Я. Чухнія мирно зайняли одну з найбільших у Львові церков – Преображення Господнього. До повернення Собору святого Юра в серпні 1990 р. ця церква стала центром греко-католицизму в Галичині.

26 листопада, за тиждень до зустрічі М. Горбачова з Папою Іваном Павлом II у Римі, у Львові відбулася демонстрація з вимогами повернення Собору святого Юра греко-католикам за участі понад 100 тис. вірян УГКЦ.

Апостольська Столиця постійно порушувала питання прав українських греко-католиків у численних контактах із Кремлем з моменту потепління радянсько-ватиканських стосунків на початку 1960-х рр. – хоч і без належного відгуку. У червні 1988 р. Ватикан вкотре оголосив про своє прагнення леґалізації УГКЦ, коли делегація під проводом кардиналів А. Казаролі і Й. Віллебрандса брала участь в урочистостях у Москві з нагоди 1000-ліття Хрещення Київської Русі [4].

М. Горбачов відповів на пропозиції Папи лише в серпні 1989 р. Було встановлено листування між Кремлем і Московським патріархатом, з одного боку, та Апостольською Столицею – з іншого. М. Горбачов твердив, що це Ватикан і Московський патріархат повинні досягти консенсусу в греко-католицькому питанні. Згодом у листі Патріарха Пимена до Папи від 16 серпня 1989 р. було запропоновано рішення, неприйнятне для Ватикану: фактичну ліквідацію Греко-католицької церкви шляхом приєднання до Православної церкви тих уніатів, які ставили східний обряд понад католицькі догми, і до Римо-католицької церкви – тих, хто більше прихильний до католицизму.

Стратегія Москви полягала в отриманні користі від розбіжностей у Греко-католицькій церкві поміж її „східною” та „римською” орієнтаціями, нагромаджених непорозумінь між Ватиканом і автономним рухом в еміграційній УГКЦ, що виступав за призначення окремого патріарха для греко-католиків поза Україною. Компромісну формулу обговорили під час візиту в Москву секретаря Ватикану з міжнародних стосунків, архієпископа Анджело Содано, 19–21 жовтня 1989 р. і його зустрічі з М. Горбачовим, міністром закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе і головою Ради у справах релігій Ю. Христорадновим. Ватикан отримав запевнення, що новий закон про свободу совісті та релігійні організації легалізує УГКЦ, але радянська сторона наполягала, щоб окремі аспекти легалізації були узгоджені Ватиканом, Кремлем і Московським патріархатом на засадах тісного екуменічного діалогу між Римо-католицькою і Руською православною церквами [3].

Сподівання Папи на визнання Української греко-католицької церкви в СРСР знову пролунали в його відповіді на серпневий лист патріарха Пимена, представлений 1 листопада Святому Синодові кардиналом Й. Віллебрандсом та його наступником на посаді голови Папської ради в справах сприяння християнської єдності, архієпископом E. Кассіді. Московський патріархат погодився тільки на те, що греко-католики мають право на легальне віросповідання. Питання їхнього допуску до душпастирських посад та інші нерозв’язані проблеми повинні бути залишені для майбутніх перемовин між Ватиканом і Патріархатом. Таким було фактично остаточне рішення Руської православної церкви, оголошене Папі в посланні патріарха Пимена, привезеного до Риму митрополитом Ювеналієм 27 листопада.

Зустріч М. Горбачова з Папою 1 грудня 1989 р. означила зближення між Ватиканом і Кремлем. Папа Римський вкотре виразив прагнення можливості вільного віросповідання для римо- і греко-католиків, а М. Горбачов запевнив Івана Павла II, що майбутній закон про свободу совісті дасть усім релігійну свободу. У підсумку досягнуто порозуміння щодо встановлення двосторонніх дипломатичних відносин, а Папа прийняв запрошення М. Горбачова відвідати СРСР. Стверджуючи, що відверта легалізація уніатської церкви спричинила б релігійний неспокій у Західній Україні і довела б до конфлікту з Московським патріархатом, М. Горбачов відмовився покласти на владу безпосередню відповідальність за вирішення проблеми УГКЦ, залишаючи ці питання для опрацювання на засадах екуменічного діалогу між Московським патріархатом і Ватиканом.

1 грудня 1989 р. радянське прес-агентство „Новости” і засоби масової інформації в Західній Україні стисло виклали „Декларацію Ради в справах релігій, скеровану до Ради Міністрів УРСР”, датовану 20 листопада. Львівська преса назвала „Декларацію” фактичним визнанням прав досі забороненої Української греко-католицької церкви. Але в Декларації стверджувалося, що греко-католики можуть користуватися всіма правами, передбаченими законом про реєстрацію товариств в УРСР за умови неухильного дотримання Конституції УРСР і законодавства в сфері вірувань. Усі культові споруди, самовільно захоплені вірянами УГКЦ, повинні бути повернуті місцевим властям. Надання цих будівель релігійним об’єднанням буде реалізоване згідно з волею самих вірян. „Декларація” передбачала проведення в разі необхідності місцевих референдумів за участю незалежних спостерігачів та застерігала від вчинення будь-якого впливу на вірян.

Водночас голова Ради УРСР у справах релігій М. Колесник пояснив, що Рада не розглядала канонічність структури та ієрархії Української греко-католицької церкви, а лише право „групи вірян” на клопотання про державну реєстрацію (визнання) та можливість роздержавлення недіючих культових споруд. Не було мови ані про повернення церквам церковного майна та власності, націоналізованих державою, ані про анулювання рішення Львівського псевдособору 1946 р., формальну реабілітацію Церкви чи компенсацію завданих їй збитків.

Відповіддю українських греко-католиків на обіцянку легалізації було перебрання своїх колишніх церков від Руської православної церкви. До початку січня 1990 р. понад 120 церков були повернуті в Галичині. До кінця місяця це число виросло до 230 на терені Львівської та Тернопільської єпархій і 140 – на території Івано-Франківської єпархії.

До червня 803 храми були перейняті греко-католиками в новоутворених (хоча в більшості своїй незареєстрованих) уніатських парафіях у Львівській єпархії, близько 500 – в Івано-Франківській єпархії та 12 – на Закарпатті. Близько 370 православних священиків перейшло до УГКЦ в Галичині. Це збільшило загальну кількість греко-католицьких священиків до 767 (включно з 186 ченцями). До червня в Галичині загалом утворено 1592 греко-католицькі парафії, перебрано 1303 храми. До новоутворених духовних семінарій прийнято 485 слухачів. Близько 700 сестер-черниць провадили активну діяльність у Греко-католицькій церкві в Західній Україні. Водночас близько 500 православних парафій перейшло до УАПЦ.

Масове перейняття греко-католиками їхніх колишніх храмів викликало хвилю протестів у колах Московського патріархату. Вони звинуватили уніатів у незаконному зайнятті храмів, погрозах православним вірянам і переслідуванні духовенства [6].

Зміна становища партійно-урядового апарату УРСР вплинула також на Руську православну церкву. 1989 р. керівництво екзархату вважало за необхідне зробити низку поступок щодо української мови. У січні 1990 р. Український екзархат РПЦ отримав нову назву – Українська православна церква (УПЦ). Після червня 1990 р. синод РПЦ висловив своє занепокоєння знищенням Церкви на користь уніатів та автокефальних „схизматиків” у Західній Україні, а спеціальна комісія Священного Синоду на чолі з новообраним московським Патріархом Олексієм II відвідала Україну.

У відповідь на проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Руська православна церква в жовтні гарантувала „самоврядування” Українській православній церкві, яка, проте, залишалася невід’ємною частиною Московського патріархату. Утворення УАПЦ – хоч у той час і обмеженої теренами Галичини – була набагато більшою довгостроковою загрозою для РПЦ, ніж відродження УГКЦ, бо Автокефальна церква мала прихильників на традиційно православних територіях Східної України.

19 серпня 1990 р. Українська греко-католицька церква повернула Собор святого Юра у Львові, а 1 листопада – і прилеглий до нього палац. У вересні 250 студентів розпочали навчання в архиєпархіальній семінарії в Рудне, ще 47 семінаристів навчалися в Дрогобичі. В Івано-Франківську близько 300 студентів-теологів відвідували імпровізовані лекції. Василіани відкрили малу семінарію для 70 студентів і новіціат в Крехівському монастирі.

В умовах подальшого росту напруження між православними і греко-католиками 10 вересня 1990 р. в Москві знову зустрілися делегації Ватикану і Московського патріархату, згодом до них долучилися три греко-католицькі єпископи та їхні православні партнери. Але 14 вересня російські православні делегати залишили переговори після того, як греко-католицька сторона одностайно відкинула їхню вимогу повернення тогочасних уніатських храмів у Львові та Івано-Франківську. Невдовзі тристороння міжконфесійна львівська окружна комісія розпалася, бо представники УПЦ і УАПЦ вийшли з неї, скаржачись, що місцева влада симпатизує Греко-католицькій церкві під час розподілу церковних храмів [7].

Підсумовуючи цю тематику, слід зазначити, що історія Української греко-католицької церкви впродовж усього періоду викликала значний інтерес у дослідників різних спеціальностей – богословів,істориків, релігієзнавців, соціологів. Проте в різні періоди як церковні діячі, так і науковці, торкаючись теми УГКЦ, ставили перед собою різні завдання – від звеличення церкви до спроб дескридетації та засудження, що було притаманним для радянського періоду. У цілому, досліджуючи проблему легалізації УГКЦ в Україні, наявні праці можна, певною мірою, умовно розділити на три групи. До першої належать дослідження радянських істориків та релігієзнавців, які здебільшого працювали в руслі офіційної теорії. До другої групи слід віднести праці українських дослідників та діячів церкви за кордоном, а також окремих зарубіжних дослідників церкви. Перебуваючи в умовах демократичного суспільства, вони зібрали численні матеріали про УГКЦ. До третьої групи належать розвідки сучасних дослідників, які стали можливими завдяки вільному розвитку історичної науки в у мовах незалежності, оприлюднення численних архівних документів з історії УГКЦ, які раніше зберігалися у спеціальних фондах та були недоступними для вивчення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка