Наукові записки



Сторінка32/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Генке Виктор. Древняя церковь / Виктор Генке. – СПб. : Из-во Христианского Библейского Братства св. апостола Павла, 2006. – 162 с.

  2. История средневековой философии : [хрестоматия] : в 2 т. ; / под ред. Г. Я. Миненкова. – Т. 1. – Минск : ЕГУ, 2002. – 503 с.

  3. Меендорф Иоанн. Введение в святоотеческое богословие / Иоанн Меендорф. – Минск : Лучи Софии, 2001. – 360 с.

  4. Наставления в Христианской жизни. Извлечения из творений Златоуста [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.krotov.info/library/08_z/zlatoust/02_02_00.htm.

  5. Нисский Григорий. Большое огласительное слово / Григорий Нисский. – К. : Пролог, 2003. – 136 с.

  6. Ориген. О началах [Электронный ресурс] / Ориген. – Режим доступа : http://www.sedmitza.ru/text/599289.html.

  7. Прохоров К. Тайна предопределения [Электронный ресурс] / К. Прхоров. – Режим доступа : http://hpsy.ru/public/x2091.htm.

  8. Холл Дж. Стюарт. Учение и жизнь ранней церкви / Стюарт Холл. – Новосибирск : Посох, 2000. – 324 с.

  9. Христианская Мудрость / [укл. В. В. Лавский]. – М. : АЛЕТЕЯ, 1999. – 292 с.

  10. Хусто Л. Гонсалез. История христианства / Хусто Л. Гонсалез. – СПб. : Библия для всех, 2001. – 477 с.

  11. Woodbridge J. Great Leader of the Christian Church / J. Woodbridge. – Chicago : MOODY PRESS, 1988.

Хмельницький Богдан

Науковий керівник – Филипчук С. В., кандидат історичних наук, старший викладач
СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У ВЧЕННІ ІВАНА ПАВЛА ІІ
Стаття присвячена аналізові соціальних документів Івана Павла ІІ. Особлива увага звертається на проблему людини, її існування в різних соціальних групах, можливості побудови справедливого суспільства в сучасному світі.

Ключові слова: людина, суспільство, істина, сім’я, праця.
The article is dedicated to the analysis of the social documents of John Paul ІІ. The special attention applies on the problem of human, his existence in different social groups, possibilities of construction of justice society in the modern world.

Key words: human, society, truth, family, labor.
Актуальність дослідження соціальних поглядів Івана Павла ІІ зумовлена насамперед тим, що його вчення можна вважати своєрідним підсумком попередніх напрацювань у царині католицької соціальної доктрини. Вартий уваги також і той факт, що понтифікат Івана Павла ІІ починався у складний час, коли розвиток науки та техніки відбувався не тільки в природничій, а й у гуманітарній сфері, та коли дослідження в цих галузях спрямовуються проти людини. Розробка методів психологічного та соціального впливу разом із розвитком технічних засобів, особливо електроніки та засобів масової інформації й управління, що розвивалися на її базі, створили можливість користуватися методами соціального та політичного маніпулювання у широких масштабах. Замість того, щоб служити звільненню людини, як зауважує сам понтифік, масові технології почали загрожувати їй рабством.

У статті знайшла підтвердження позиція, що головною турботою Івана Павла ІІ завжди була людина як реальна та конкретно-історична особистість у різноманітних соціальних умовах.

Мета дослідження – на прикладі вчення Івана Павла ІІ виокремити та проаналізувати сучасний стан соціальної проблематики в Католицькій церкві.

Основною джерельною базою для написання статті стали енцикліки, папські документи та філософські праці Івана Павла ІІ.

Папа розпочинає виклад своїх соціальних поглядів із розгляду людини в площині трьох соціальних критеріїв, які можна окреслити такими словами: „людина”, „суспільство”, „праця”. Власне, у такому ракурсі слід розглядати соціальне вчення, яке він виголошував [5, с. 418–419].

У системному викладі соціального вчення Івана Павла ІІ людина постає не як якась абстракція. Папа розглядає реальну та конкретно-історичну людину. Відповідно, його інтерес до людини зосереджений на її долі, соціально-історичній ролі, яка визначає людську гідність, покликанні та завданнях, які постають перед людиною в сучасному мінливому світі та можливості виконання надій та сподівань людини. Таке бачення людини дає можливість говорити про те, що кожна особистість має своє місце у багатомірній дійсності і таємниця її природи не буде зрозумілою без урахування багатоманітності її зв’язків та стосунків [7].

Важливо звернути увагу в світлі сказаного вище на розгляд людини в аспекті Божої любові: „Людина та її вище призначення розкриваються в Христі через одкровення таємниці Отця та Його любові” [6, с. 116]. Божій любові, що проявилася на початку творіння, людина повинна завдячувати своїм існуванням та гідністю. Коли Бог створив людину, Він пролив на неї Свою любов і зробив її Своїм образом та подобою (Бут. 1, 27). Таким чином, у розумінні Івана Павла ІІ гідність людини народжена любов’ю і в ній же вона отримує своє реальне здійснення [8]. Кожна особистість реалізує свою гідність у своєму житті, відповідаючи любов’ю на спасительне Боже милосердя та проявляючи милосердя до всіх своїх братів. Людську гідність та цінність людина помічає, переживає та усвідомлює лише тоді, коли завдяки любові знаходить її у своїх ближніх [1].

У зв’язку із цим Папа визначає, що вся діяльність Церкви повинна бути спрямована на людину, бо „людина – найперша та основна мета Церкви, мета, яку вказав Христос, мета, яка в кінці кінців веде до таємниці Боговтілення та Відкуплення” [4].

Серед конкретних задач, які має виконувати та виконує Церква для людини, називає відповідальність за істину. У творчому пошуку людиною Бога „б’ється та пульсує все потаємне в людині: пошуки істини, невгамовна жага добра та свободи, сум за прекрасним та поклик совісті”. Усвідомлюючи свою відповідальність за збереження та передання Божої істини, Церква проповіддю несе її кожній людині та намагається розбудити в ній Дух Істини, який „наділив весь Божий Народ особливим почуттям віри” [4]. Це почуття віри дає здатність не тільки пізнавати істину, сприймати її, втілювати її в життя але водночас воно робить нас „учасниками тієї місії Христа-Пророка, завдяки якій, ми разом з Ним, виконуємо наш обов’язок служіння істині у лоні Церкви” [4].

Образ конкретної людини в її стосунках до Бога був би неповним та навіть фальшивим і невідповідним вченню Івана Павла ІІ, якщо не відзначити місце людини в цілій низці соціумів, творцем яких вона є та які визначають її реальне існування та впливають на реалізацію її цілей.

Фундаментальною складовою, що формує ціле людське співтовариство, Папа називає сім’ю. Розглядаючи шляхи відродження та укріплення подружжя, понтифік іде шляхом оновлення та поглиблення теології сім’ї. Він показує природу подружньої любові в різних її аспектах. Аналіз природи подружньої любові в Івана Павла ІІ відкриває нам, що вершиною сімейних стосунків є повна взаємна відданість чоловіка та жінки, їхнє співпричастя. Папа підкреслює, що шлюб, за своїм характером, є таїнством, а дитина – це найцінніший дар подружжя, знак міцної подружньої любові та її відображення [7, c. 57].

Заслуговує на увагу те, що Іван Павло ІІ пише про суспільні та політичні завдання сім’ї. Вони не вичерпуються виконанням репродуктивної функції та вихованням дітей – сім’я може служити суспільству, розвиваючи благодійність, створюючи основи традиційного побуту спільного життя та культуру людських стосунків, переймаючись проблемами гостинності та взаємодопомоги [2].

Інша соціальна група людей, яка привертає увагу Папи – це народ. Власне, народ відіграє важливу роль у формуванні людини та її самоідентифікації. Народ у розумінні Івана Павла ІІ – культурна спільнота, яка формує людину завдяки тому, що вона є суб’єктом культури.

Коли Папа висловлюється щодо прав народу, то він має на увазі культурну самостійність та самобутність, право на культурний спадок та власну культуру. Серед інших, понтифік називає також право на суверенітет, тобто політичну незалежність та відповідальність за власну долю [2].

Серед розглянутих проблем варто торкнутися вчення Івана Павла ІІ про працю, що було викладене в енцикліці „Виконуючи працю” („Laborem exercens”), яка присвячена дев’яностій річниці з часу видання „Про становище робітників” („Rerum novarum”).

Персоналістський підхід до праці виражається, як проілюстровано в енцикліці, не тільки в тому, що особистість – суб’єкт праці, у результаті чого й сама праця ніби є внеском у гідність, але передусім у тому, що особистість реалізує себе в праці; у ній проявляється та завдяки їй доповнюється й вдосконалюється наша індивідуальність, людина реалізує себе в праці та в ній же „певною мірою виправдовує своє звання людини” [3].

Важливо звернути увагу на різницю між ідеєю ролі праці у формуванні людини, що зустрічаємо в енцикліці, та подібної до неї марксистської ідеї. Основні розходження в тому, що марксистська концепція носить колективістський характер, натомість ідея Івана Павла ІІ – персоналістська. Йдеться про формування кожної конкретної особистості, а не про загальний процес створення нової людини. Кожна людина реалізує себе та вдосконалюється завдяки своїм вчинкам та участі у вчинках інших людей, тобто співпрацюючи з іншими.

Праця – це прояв нашої розумної природи, активні стосунки до навколишньої дійсності, спроба вдосконалити її у міру нашої людської досконалості, взаємодія з Творцем. Працею створюються нові цінності, вона підвищує ступінь людської участі у створенні блага та зростання досконалості людини. Це стосується як зовнішньої досконалості конкретної діяльності, так і духовної досконалості буття людини [3].

Окрім цього, Папа вказує на пріоритет праці над власністю, та піддає критиці ті трудові стосунки, які існують у світі. Він уважає, що одна з основних проблем суспільної організації праці, яка склалася у світі – це домінування власності, точніше, капіталу над працею. Таку ситуацію потрібно змінити. Якщо розглядати власність як соціальний фактор, то вона повинна допомагати прогресу, суспільному розвитку та економічному зростанню. Натомість те негнучке та юридичне розуміння власності, яке склалося до цього часу та домінує зараз, спотворює її реальні соціальні та економічні функції. Власність розуміється неправильно і в моральній площині. Вона не сприяє всезагальному прогресу та соціально-економічному розвитку, а викликає втрату більшою частиною суспільства статусу економічного суб’єкту, що провокує поступову деградацію особистості. Папа виходить власне з цього твердження, коли говорить про необхідність ревізії самої концепції власності та її зв’язків із працею та проголошує принцип пріоритету праці над власністю [3].

Проаналізувавши соціальні погляди Івана Павла ІІ, можна зробити висновок, що основними питаннями, які розглядав понтифік були: проблема буття конкретної людини в цілій низці соціумів, таких як сім’я та народ; гідність та цінність людської особистості в аспекті Божої любові та роль праці у формуванні гідності й досконалості людини.



Варто також зауважити, що основне положення соціальних настанов Івана Павла ІІ – це повторення та розвиток фундаментальної думки соціального вчення Католицької церкви про те, що справжній розвиток людини як особистості, а також розвиток культури, зростання економіки та встановлення справедливого соціального устрою можливий лише в умовах свободи. Однак ця свобода має опиратися на Істину.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Иоанн-Павел ІІ. Tertio millennio adveniente. Апостольское послание к епископату, духовенству и мирянам о подготовке Юбилея 2000 года [Электронный ресурс] / Иоанн-Павел ІІ. – Режим доступа : http://www.krotov.info/acts/20/voityla/19941110.htm.

  2. Иоанн-Павел ІІ. Centessimus annus. Окружное Послание о социальных вопросах нашего времени [Электронный ресурс] / Иоанн-Павел ІІ. – Режим доступа : http://www.krotov.info/acts/20/voityla/centes.html.

  3. Иоанн-Павел ІІ. Laborem exercens. Энциклика о смысле и достоинстве человеческого труда [Электронный ресурс] / Иоанн-Павел ІІ. – Режим доступа : http://www.krotov.info/acts/20/voityla/19810914.html.

  4. Иоанн-Павел ІІ. Redemptor hominis. Энциклика о Спасителе [Електронний ресурс] / Иоанн-Павел ІІ. – Режим доступу: http://www.krotov.info/acts/20/voityla/19790309.html.

  5. Майка Ю. Социальное учение Католичекой церкви. Опыт исторического анализа / Ю. Майка. – Рим : Святой Крест, 1994. – 480 с.

  6. Jan Paweł II. Evangelium vitae / Jan Paweł II. – Wrocław : TUM, 1995. – 216 s.

  7. Jan Paweł II. Nowy porządek wolności. Etyka społeczna Jana Pawła II – wizja dla zjednoczonej Europy / Jan Paweł II. – Toruń : Societas Vistualana, 2007. – 261 s.

  8. Wojtyła K. Osoba i czyn oraz inne studia antropologiczne / К. Wojtyła. – Lublin : Towarzystwo Naukowe KUL, 1994. – 543 s.

Хом’як Юрій

Науковий керівник – Жуковський В. М., доктор педагогічних наук, професор
Позиції християнських конфесій у питанні екуменічного руху
У статті розглядаються особливості позицій християнських конфесій до екуменізму. Аналізуються концептуальні засади християнського ставлення до проблеми міжконфесійної єдності; простежується участь християнських церков у екуменічному діалозі.

Ключові слова: екуменічний рух, діалог, еклезіологія, християнські церкви.
The article is devoted to the features of positions of Christian confessions to ecumenism. Conceptual principles of Christian attitude toward the problem of interconfessional unity are analyzed; participating of Christian churches in an ecumenical dialog is retraced.

Key words: ecumenical motion, dialog, ecclesiology, Christian churches.
На початку ХХІ ст. більше 80% населення світу визнає свою належність до однієї з релігій. Сучасні соціологи, історики, політологи, аналізуючи соціальні, культурні та політичні процеси, розвиток та взаємодію соціуму, обов’язково звертають увагу на релігійні чинники. Характерними рисами сучасного християнства є консолідація навколо соціальних проблем та проведення міжхристиянських богословських і місіонерських конференцій. Ці процеси пов’язані зокрема з екуменізмом. Отже, можна сказати, що вивчення екуменізму дає можливість не тільки краще зрозуміти сучасне християнство та спробувати спрогнозувати подальші шляхи його розвитку, але й на його основі збагнути міжрелігійний діалог, від якого багато в чому залежить майбутнє світової спільноти. Дослідження екуменізму для релігієзнавства є актуальним й тому, що богословські діалоги, котрі ведуться у межах екуменічного руху, можуть змінити або вплинути на деякі положення, котрі існують у християнському богослов’ї, а також він впливає на формування якісно нового типу міжконфесійних, міжцерковних відносин – екуменічних.

В українському релігієзнавстві проблема екуменізму розглядалася А. Колодним, П. Яроцьким, Е. Мартинюком, О. Кисельовим, О. Артемчуком та ін. Зокрема до православної позиції в цьому питанні звертались О. Саган, В. Єленський, Н. Белікова, Н. Кочан та ін. Католицьку та протестантську концепцію щодо екуменізму розглядали Ю. Решетніков, О. Спис та ін.

Стаття має на меті розкрити особливості позицій християнських конфесій щодо екуменізму. Для поставленої мети необхідним є розкрити концептуальні засади ставлення до проблеми християнської єдності.

Екуменізм (походить від грецького „ойкумена” – „всесвіт”, „заселений світ”) виник і утвердився як особливий напрямок розвитку богословської думки у християнстві у ХХ ст. Існує багато різних розумінь екуменізму. Власне екуменізм означає рух за зближення та об’єднання релігійних традицій. Але одні вважають, що екуменізм стосується тільки християнського світу, інші – усіх світових релігій. Звичайно ж кожна окрема конфесія інтерпретує його у своєму власному розумінні. Зокрема за дияконом А. Кураєвим можна виокремити десять основних поглядів: перше й первісне бачення екуменізму сильно відрізняється від сучасного. Від початку екуменізм – це співпраця християнських конфесій у проповідуванні Євангелія та в боротьбі з язичництвом. Друге уявлення полягає в тому, що християни повинні подолати стереотипні негативні уявлення один про одного шляхом ведення діалогу, повинні краще пізнати один одного. Пряме спілкування з представниками інших конфесій допоможе подоланню неправильних міркувань один до одного. Третій погляд на суть екуменізму є поодиноким випадком другого. Екуменічні контакти є способом ознайомлення західного християнського світу з православ’ям. Четвертим уявленням про екуменізм є запозичання православ’ям доброго досвіду (наукового, богословського, соціального, естетичного, місіонерського, а іноді й духовно-морального) від неправославного світу. П’ятий погляд виражає висловлювання блаженного Августина: „У головному – єдність, у другорядному – розмаїття, та у всьому – любов”. Відрізняти головне від другорядного ми повинні в екуменічних діалогах. Для розділення православ’я від інших християнських конфесій є серйозні причини, але існує низка відмінностей, які не варті серйозних дискусій і не можуть слугувати приводом для розділення. Шостий погляд пов’язаний із тим, щоб співпрацювати у сфері розв’язання звичайних людських проблем (бідність, хвороби, неписьменність, соціальна несправедливість, тощо). Сьомий – не є богословським і полягає у прояві звичайної терпимості до людини інших поглядів, ніж ти. Восьме бачення екуменізму є дискусійним: екуменізм дає змогу зрозуміти, що благодатний досвід є досяжним і для християн, що знаходяться поза якоюсь певною конфесією. Дев’яте уявлення екуменізму проголошує, що в церквах певної конфесії не тільки є благодать, але що ця благодать ні в чому не відрізняється від тієї, що є в іншій, і що всі християнські спільноти світу, як би вони не розрізнялися, є однаково благодатними, що дає підставу говорити про єдину невидиму Церкву. Десята форма екуменічної свідомості говорить, що не тільки різні християнські, але й взагалі всі релігійні шляхи однаково хороші, людина має право обирати будь-який із них, і всі вони приведуть до бажаної мети спасіння [8, с. 5–8].



Неоднозначний і суперечливий стан екуменізму обумовлений наслідками науково-технічного прогресу, глобалізаційними процесами, урбанізацією, секуляризацією, соціальними, політичними, економічними реаліями певної країни, регіону, іншими чинниками суспільного життя, а також рівнем проявів духовних цінностей у сучасному світі, специфікою міжцерковних, внутрішньоцерковних і міжетнічних взаємодій. Консолідація екуменізму навколо проблем релігійної й світської сфери спонукає до перспективних зрушень насамперед у формуванні міжконфесійної толерантності, яка стала підґрунтям екуменічних відносин. Релігійна толерантність передбачає взаємоповагу й взаєморозуміння між різними християнськими конфесіями [12, с .2]. На особливості розуміння християнської єдності дуже сильно впливає саморозуміння, самоідентифікація християнських церков, яка виражена у еклезіології. Виходячи з того, яку та чи інша церква (деномінація) сповідує еклезіологію, під церковною єдністю розуміється або рівноправне об’єднання церков, або приєднання чи поглинання однієї церкви (деномінації) іншою [6, с. 6].

Питання саморозуміння православних щодо екуменічного руху було поставлене практично з самого його початку, із моменту створення Всесвітньої ради церков (ВРЦ). У ті часи, коли православні Східної Європи ставилися до ВРЦ незмінно негативно, а Римсько-Католицька церква дивилася на цю установу з великою підозрою, названа проблема не могла не обговорюватись перш за все у грекомовній частині Православ’я, яке, згідно з Окружним посланням Вселенської Патріархії 1920 р. і сповнених ентузіазму ініціатив грецьких екуменістів, узяло на себе завдання відстояти участь Православної церкви в Екуменічному русі. Саме тоді у Греції було оприлюднено перші статті з цієї проблеми. Позиція майже всіх авторів була такою: Православна церква бере участь в екуменічному русі з чітким усвідомленням того, що вона і є Una Sancta, і на це переконання згадана участь жодним чином не може вплинути [9, с. 3]. Православна церква визнає себе носієм віри і передання єдиної Святої соборної і Апостольської церкви. Будучи глибоко переконаною в цьому, вона впевнена, що може і повинна зробити вирішальний внесок у відновлення порушеної єдності в християнському світі [11, с. 2]. Православна церква не сприймає ідею рівності різних християнських спільнот. Бо, як було підкреслено православними церквами у Заяві вже 45 років тому, Православна церква не одна з багатьох і не одна серед багатьох конфесій. Православна церква – це, власне, Церква. Православне розуміння християнської єдності, а відтак екуменічні контакти ґрунтуються на еклезіології. Основи православного вчення про Церкву викладені у Символі віри, де є слова: „В Єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву”. Із погляду православного богослов’я, лише Православна церква є цією істинною Церквою Ісуса Христа. Інші християнські церкви, деномінації та секти не є Церквами. Практично усе „інославіє” розглядається або як єресь, або як розкол (схизма). Для підтвердження можна навести слова митрополита Філарета (Дроздова): „Наша Церква, єдино істинна, апостольська Церква, усі інші християнські та філософські вірування визнає у розколи та єресі ” [Цит. за: 8, с. 27]. Чи мають інші християнські церкви та спільноти благодать? Єпископ Іларіон (Алфєєв) пише, що у російському православ’ї існують різноманітні погляди щодо благодаті в інших християн: „від повного заперечення благодатності інославних до повного заперечення реальності існуючого церковного розділення” [4, с. 424] Православна вимога єдності у вірі для церковної єдності означає, що інославні повинні: визнати всі постанови семи Вселенських Соборів без змін та доповнень; мати єпископат, який має наступність від апостолів та визнавати всі сім таїнств. Митрополит Никодим писав: „Питання про взаємовідносини з інославними Церквами та церковними спільнотами може бути вирішене лише в такий спосіб, коли ці Церкви та спільноти, зберігаючи свої національні, історичні, місцеві риси, через зближення до Православ’я у вірі (вченні) та житті виявлялися б здатними вступити у єдність Вселенської церкви у якості однієї з автокефальних або автономних Церков” [10, с. 291]. Попри таку категоричну позицію, усе ж православні ведуть діалоги із католиками, старокатоликами, англіканами, дохалкидонитами, лютеранами, реформаторами, баптистами та методистами і, звісно ж, з іншими християнськими церквами та деномінаціями в межах ВРЦ та інших екуменічних організацій. Офіційний діалог з англіканами на міжнародному рівні розпочався 1973 р. Із того часу, було обговорено проблеми: пізнання Бога, авторитет Біблії та Вселенських Соборів, Церква та Євхаристія, молитва та святість, богослужіння та рукопокладення духовенства. У ході діалогу англікани погодилися, що у Символі віри не повинно бути Filioque. У діалозі православних зі старокатоликами, який розпочався у 1975 році, обговорювалися такі теми: авторитет та непогрішность у церкві, церковні собори. Рішення про створення католицько-православної комісії з богословського діалогу було прийнято 1979 р. Під час діалогу були опрацьовані питання про роль Святої Трійці, обрядове життя, причастя та інші таїнства, догматику та структуру Церкви, прозелітизм та уніатизм, еклезіологія та примат Папи Римського. Православно-лютеранський діалог на міжнародному рівні ведеться з 1981 р. Йому передували і паралельно ведуться діалоги на регіональних рівнях. Членство православних церков у цій екуменічній інституції, де існує величезне розмаїття протестантських позицій говорить про готовність шукати спільні богословські основи християнської єдності. Розгляд трибуни екуменічних форумів, як засобу для розповсюдження православного вчення не впливає негативно на екуменічні процеси, адже кожна церква в таких заходах представляє свою конфесійну позицію [5, с. 45].

Католицька церква теж підкреслює, що тільки у неї існує закорінений в апостольській наступності неперервний зв’язок із Церквою, заснованою самим Ісусом Христом. Українськими релігієзнавцями було справедливо відзначено, що концептуальні засади позиції православ’я та католицизму є досить близькими [7, с. 25; 14, с. 40]. Екуменічна позиція Римо-Католицької церкви історично є далеко не однозначною. З часу постання екуменічного руху та до завершення понтифікату Папи Пія XII (1939–1958) РКЦ принципово відмежовувалася від нього, а проблему єдності трактувала виключно через унію „нез’єднаних” християн до Апостольського Престолу. 1928 р. в енцикліці „Mortalium animos” Папа Пій XII зазначив, що діалог католиків із протестантами буде безперспективним доти, доки вони не повернуться до церковної традиції, яку історично втратили [6, с. 3]. Для католиків двері до розуміння співпричастя з перспективи рівної гідності кожної традиції відкрив Другий Ватиканський Собор. Православ’я та протестантизм сприйняли його схвально, хоча й стримано, оскільки очікувалося, що католицьке середовище рішуче долатиме тиск церковних консерваторів. Під час Собору було зруйновано чимало стереотипів, які впродовж віків визначали характер взаємин католицизму з християнською спільнотою, окреслено принципи екуменічної діяльності Католицької церкви щодо різних християнських церков та сформульовано визначення екуменічного руху і спектр його соціального впливу [6, с. 4]. „Під „екуменічним рухом” треба розуміти ці дії та ініціятиви, що постають та організуються відповідно до різних потреб Церкви та обставин часів для сприяння єдності всіх християн, як наприклад: найперше, усякі зусилля, щоб вилучити з ужитку всі слова, погляди та вчинки, що не відповідають по правді та слушності обставинам нез’єдинених братів, і тому утруднюють взаємні відносини з ними; далі, діялог між добре вишколеними знатоками на спільних конференціях, зорганізованих між різними Церквами та громадами, в дусі релігійному, в якому кожний виклав би глибше науку власної спільноти та ясно з’ясував її характер. Бо через такий діялог усі здобуватимуть правдивіше знання вчення й життя обох громад, а з ними і слушну взаємну пошану; а також ті громади осягнуть цю ширшу співпрацю в усякого роду службі на спільне добро, що її вимагає християнська совість, та зійдуться разом, як і личить, в однодушній молитві. Укінці, усі прослідять свою вірність Христові в справах Церкви, і, як треба, піднімуться мужньо праці над оновленням та реформою” [2, с. 192–193]. Наголос на еклезіології співпричастя Церков-Сестер означає, що його не слід розуміти як уніфікацію через підкорення чи заперечення духовної ідентичності, що в минулому призвело до деформацій „уніятизму”. Наголос на співпричасті означає також, що об’єднання Церков не слід розуміти як конгломерат корпорацій у діловому світі, де одна одиниця поглинає іншу. Це також не є агрегат з окремих одиниць, які ніяк не співвідносяться одна з одною. Співпричастя Церков-Сестер найглибше виражається у можливості разом приходити до престолу і служити Євхаристію, дотримуючись духовності і святої традиції кожної окремої Церкви. Дослідження спільного богослов’я, доктринальних підходів, форми управління в кожній Церкві, вивчення типу примату, яким володіє кожний патріарх, та нове визначення примату Петра і ролі Римського Понтифіка, а також питання територіальної й особистої юрисдикції різних Церков-Сестер – це лише деякі важливі теми для дискусій, які можуть виникнути, коли Православна і Католицька Церкви-Сестри почнуть прислухатися до інтересів одна одної [13, с. 9]. Католицька церква веде богословські діалоги різного рівня та характеру із православними, англіканами, лютеранами, реформаторами, пресвітеріанами, баптистами, адвентистами та іншими церквами та деномінаціями.

Протестантська еклезіологія пов’язана із вченням про виправдання вірою. З її погляду, лише протестантська церква є істинною видимою церквою, хоча істинно віруючі інших видимих церков є членами невидимої церкви Христа. В інших неортодоксальних церквах також можуть бути істинно віруючі, які належать до вселенської церкви. Неортодоксальні церкви є церквами лише настільки, наскільки їхнє віровчення відповідає „християнській істині”. Протестантська церква вважає себе істинною ортодоксальною церквою, хоча не ідентифікує себе із єдиною, святою церквою, поза якої немає спасіння. Протестантська церква, на відміну від католицької чи православної, уважає себе лише частиною, а не усією єдиною церквою. Така позиція дає можливість визнавати інші християнські церкви та деномінації еклезіологічно рівними собі, тобто такими самими частинами єдиної церкви. Учення про видиму та невидиму церкву сповідують адвентисти, баптисти, п’ятидесятники та харизмати. У лоні англіканства зародилася еклезіологічна „теорія гілок”, згідно з якою усі християнські церкви та деномінації є ніби гілками одного дерева, яке уособлює собою християнство. Виходячи з цієї еклезіологічної настанови розділення християнства вбачається закономірним процесом і не несе ущербності, оскільки є проявом повноти та різноманіття християнського життя. Однак, ця позиція розділяється не усіма протестантами. Узгоджена концепція християнської єдності була вироблена у межах ВРЦ. Для спільної протестантської позиції характерним є наголос на трьох необхідних принципах, котрі мають бути покладені в основу єдності: 1) однакове розуміння апостольської віри і спільне її проповідування, 2) взаємне визнання хрещення, причастя та священства, 3) згода щодо прийняття колективних рішень та демонстрації спільної відповідальності та активної участі в облаштуванні світу [6, с. 8]. Протестантизм не бачать якоїсь різниці між екуменічним рухом і Всесвітньою радою церков. Тому протестантська оцінка ВРЦ зазвичай екстраполюється на весь екуменізм. Що ж до ВРЦ, то остання оцінюється знаряддям об’єднання усіх християн у єдину світову церкву, побудовану на спільному вченні і принципах життя [4, с. 265].



Конфесійні позиції щодо проблеми християнської єдності базуються на богословському вченні про церкву – еклезіології. Існує три підходи до проблеми: фундаментом для двох є протестантська еклезіологія, а ще один базується на католицько-православному вченні про Церкву. Виходячи з протестантського вчення про видиму та невидиму церкви, сучасні протестантські богослови роблять висновок, що єдність між християнськими церквами та деномінаціями вже існує, а тому метою екуменізму є лише виявлення та гармонізація цієї єдності. Другий підхід є характерним в цілому для протестантської більшості й представлений у спільних документах Всесвітньої ради церков. Його суть – для християнської єдності необхідна згода у фундаментальних питаннях віровчення та здійснення таїнств. Для єдності не є обов’язковим об’єднання церков, але ті мають перебувати у спілкуванні та взаємно визнавати таїнства хрещення та причастя, мирян та священнослужителів. Третій підхід заснований на еклезіологічному положенні, котре поділяють і католики, і православні: християнська єдність можлива лише в лоні єдиної святої соборної апостольської церкви. Єдність у Церкві Христовій можлива лише у разі сповідання єдиного віровчення та здійснення усіх семи таїнств. Важливим також є наявність єпископату та його наступність із ранньою Церквою, перебування у спілкуванні з єпископатом інших церков. Принциповими для православних є визнання вчення семи Вселенських Соборів, для католиків – двадцяти одного Вселенського Собору і верховенства Папи Римського.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка