Наукові записки



Сторінка4/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Аристотель. Метафизика : [соч. в 4-х т.]. / Аристотель. – М. : Новое литературное обозрение, 2007. – 272 с.

  2. Бердяев Н. А. Человек и машина / Н. А. Бердяев. – М. : Директ-Медиа, 2008. – 67 c.

  3. Винер Н. Творец и робот / Н. Винер. – М. : Прогресс, 1966. – 146 с.

  4. Гудінг Д. Людина та її світогляд : [у 3-х т.]. / Д. Гудінг, Д. Леннокс. – К. : УБТ, 2007. – Т. 1. – 416 с.

  5. Кликс Ф. Пробуждающееся мышление / Ф. Кликс. – М. : Прогресс, 1983. – 302 с.

  6. Кон И. С. В поисках себя / И. С. Кон. – М. : Политиздат, 1984. – 415 c.

  7. Леви-Стросс К. Первобитное мышление / К. Леви-Стросс. – М. : Республика, 1994. – 384 с.

  8. Людина – це… [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://emir-znger.livejournal.com/5368.html.

  9. Мамардашвили М. К. Обязательность формы / М. К. Мамардашвили // Вопросы философии. – М., 1992. – № 12. – 158 с.

  10. Мэмфорд Л. Техника и природа человека / Л. Мэмфорд // Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – 370 с.

  11. Новосельцев В. Н. Организм в мире техники. Кибернетический аспект / В. Н. Новосельцев. – М. : Наука, 1989. – 240 с.

  12. Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории / Б. Ф. Поршнев. – М. : Мысль, 1974. – 207 с.

  13. Пригожин И. Перспективы исследования сложности / И. Пригожин //Системные исследования : Методологические проблемы : [ежегодник]. – М. : Наука, 1987. – 74 с.

  14. Пушкин В. Г. Информатика, кібернетика, интеллект / В. Г. Пушкин, А. Д. Урсул. – М. : Штиинца, 1989. – 341 с.

  15. Роботи наступають [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://proba71.blogspot.com/2009/03/blog-post_8936.html.

  16. Саймон Г. Науки об искусственном / Г. Саймон. – М. : Мир, 1972. – 147 с.

  17. Семенов Ю. И. Как возникло человечество / Ю. И. Семенов. – М. : Наука, 1966. – 576 с.

  18. Специфіка людського буття (філософська антропологія) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://polkaknig.narod.ru/econom/filosofy/04.htm.

  19. Уайт Э. Первые люди / Э. Уайт, Д. Браун. – М. : Мир, 1978. – 156 с.

  20. Філософський словник. – К. : 1986. – 637 с.

  21. Фром Э. Здоровое общество / Э. Фром. – М. : Мидгард, 2004. – 176 с.

  22. Штучні нейронні мережі еволюційні обчислення [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.technospot.net/blogs/artfical-neural-network-and-evolutionary-computation-ai-vs-humans/uk/.

Дяк Ольга

Науковий керівник – Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент
Улас Самчук як редактор газети „Волинь” 1941–1943 рр.
Стаття спрямована на висвітлення редакторської діяльності Уласа Самчука у газеті „Волинь”, яка видавалася у тяжкі для України часи: розрухи освіти, культури і господарства, німецької окупації. Газета „Волинь” спрямована на заповнення інформаційного простору всіх громадян України, адже, у період 1941–1943 рр. був брак друкованого, інформаційного слова.

Ключові слова: редакторська діяльність, німецька окупація, газета „Волинь”, Улас Самчук.
This article is devoted to the depiction of Ulas Samchuk editorial work in the newspaper „Volyn’” which is published in hard times for Ukraine, in the time of education, culture and economy devastation, German invasion. The newspaper „Volyn’” is aimed at providing all citizens of Ukraine with necessary information, filling in information gap. It was caused by the fact that during 1941 and 1943 there was a lack of printed press.

Key words: editorial work, German invasion, newspaper „Volyn’”, Ulas Samchuk.
1 вересня 1941 року газета „Волинь” побачила світ. Видавцем і головним керманичем часопису став Степан Скрипник, а редактором – Улас Самчук.

У першому номері „Волині” у зверненні до читачів зазначалося: „Приступаємо до видання часопису „Волинь”. Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого періодичного слова, брак зв’язку, брак відомостей, як з рідного краю, так із чужини, творить атмосферу замкненої порожнечі й безперспективності. Хочемо ці браки і ненормальності усунути…” [8, с. 21].

Редакція газети ставила перед собою в умовах німецької окупації, розрухи господарства, комунікації, освіти і культури нелегкі завдання: заповнити інформаційний вакуум не лише на теренах Волині, а й усієї України: „Будемо інформувати наше громадянство про все, що діється в широкому світі. Політика, культура, господарство, тілесне виховання і спорт, справи Православної Церкви, статті з різних ділянок життя – усе те знайде місце на сторінках нашого часопису. Просимо лише наше громадянство наділити нас своїм довір’ям, а також усебічно, чинно й практично нам допомагати. Думаємо, що громадянство зрозуміє наші наміри, і ми взаємною співпрацею розвинемо наш пресовий орган до такої міри, яка б вповні відповідала поставі й гідності нашого великого народу”, – ось так сміливо й емоційно, патетично й патріотично накреслила редакція своїм читачам концепцію часопису „Волинь” у зверненні „Від редакції” 1 вересня 1941 року.

Часопис „Волинь” виходив у Рівному з 1 вересня 1941року по січень 1944 року. На чолі редакції стояли: вересень 1941 року – березень 1942 року – Улас Самчук, березень – травень 1942 р. – Степан Скрипник, травень 1942 р. – липень 1943 р. – Андрій Мисечко, липень 1943 р. – січень 1944 р. – Петро Зінченко. Перше число „Волині” вийшло накладом 12 тисяч примірників і вмить газета розійшлася серед населення. Попит на газету зростав із кожним числом. Максимальний тираж газети був 60 тисяч примірників (січень 1942 року), середній – близько 40 тисяч, тобто за 29 місяців існування вийшло 10 мільйонів примірників. Періодичність виходу – 1 раз, а з кінця жовтня 1941 року – 2 рази на місяць. Ціна – 50 коп., а згодом – 1 окупаційний карбованець. Із квітня 1942 року часопис мав статус загальноукраїнського. Видавництво „Волинь” випускало, крім однойменної газети, також часописи „Орленя” (для дітей, редактор П. Зінченко), „Український хлібороб” (редактор П. Колесник) та „Бібліотеку антикомуніста”.

Популярність і успіх видання – заслуга професійного колективу: Уласа Самчука, Степана Скрипника, Івана Тиктора, Олександра Петлюри (молодший брат Симона), Олега та Василя Штулів, Євгена Лазора, проф. Романа Бжеського, Анатоля Демо-Довгопільського, Андрія Мисечка, Антона Кучерука, Петра Зінченка та ін. Проте, найперше, високий авторитет газети зумовлювався співпрацею з нею відомих українських письменників та журналістів.

І. Павлюк називає „Волинь” „однозначно найпотужнішім часописом цього часопростору” [1, с. 54]. Ю. Шаповал уважає, що „Волинь” „в один з найкритичніших періодів історії України кращими публікаціями виступав з державотворчих позицій, пробуджуючи національну свідомість, громадянську позицію людей, послуговуючись пером визначних українських письменників, поетів, публіцистів” [3, с. 106].

Окремо, як щодо „Волині”, так і інших легальних українських видань періоду Другої світової війни, потрібно розглядати редакторську і журналістську працю Уласа Самчука. Тільки за півроку (1 вересня 1941 року – 22 березня 1942 року) він опублікував 35 газетних передовиць: „За мужню дійсність”, „Європа і Ми”, „Наше село”, „Героїзм наших днів”, „22 січня”, „Крути”, „Шевченко”, „Свідомо жити”, „Київ – серце України”, „Господарство і праця”, „Вимоги твердого часу”, „Нарід чи чернь?”, „Ясно й виразно”, „Рівновага”, „З Новим роком!”, „Перед найбільшим вирішенням”, „Піднятий меч”, „Більше ініціативи”, „Сталінові Pre memoria”, „Війна”, „Слово письменника”, „Настрої і завдання”, „Європа”, „Єпоха і люди”, „Видержати”, „Адольф Гітлер”, „Київ”, „Молодь”, „Наша школа”, „Завойовуймо міста”, „Ніпон”, „Від Ісландії до Гаїті”, „Слово і чин”, „Надії Черчіля”, „Країна Сходячого Сонця”, „Так було – так буде”.

Дослідниця життя і творчості Уласа Самчука Анна Власенко-Бойцун називає цифру 28 [2, с. 132]. Припустимо, що серед неврахованих могли виявитись публікації, підписані криптонімом „П. Б.”, що ним тоді користувався Улас Самчук – „Наша школа”, „Настрої і завдання”, „Країна Сходячого Сонця”, як також не підписана стаття „Київ – серце України”, автограф якої знаходиться серед щоденникових записів письменника [9], та передовиця „Нарід чи чернь?”, опублікована в київському „Українському слові”. Це видання здійснило, окрім того, першодрук статті „Свідомо жити”, і лише згодом її опублікувала „Волинь”. Цей факт цікавий тим, що, як правило, усе відбувалося навпаки: першодрук у „Волині” і поширення потім в Україні через інші видання (приклад – передовиці „Господарство і праця”, „Київ – серце України”, „Вимоги твердого часу” та ін.). Додамо, що за своїм змістом і громадським резонансом до передовиць можуть бути віднесені статті Уласа Самчука „Завойовуймо міста”, „Видержати” та „Слово письменника”, хоча формальної ознаки газетних матеріалів такого роду – уміщення на першій сторінці – вони не мають.

Директор українського музею в Самборі проф. Іван Филипчак 20 березня 1942 року писав до редакції „Волині”: „Ваша газета... нам дуже подобається, далеко більше як львівська, бо стоїть на висоті наших завдань” [4, с. 37]. „Газета „Волинь” розповсюджується не тільки на Волині, а і по всій Україні, – повідомляв адміністратора газети О. Петлюру начальник управління зв’язку в Кіровограді Каймакан, – і на своїх сторінках відбиває життя всієї України і дає напрямок українському життю... А тому рахуємо про необхідність зміни назви газети „Волинь” на „Українське слово” [4, с. 55]. На цю пропозицію директор видавництва І. Тиктор відповів: „Відносно зміни назви „Волинь” на іншу, більш репрезентативну, ми подбали. Правдоподібно в найближчому часі буде називатися „Голос України” і буде виходити 3 рази в тиждень, а згодом щоденно”.

Читали „Волинь” не тільки по всій Україні – у Головині, Крем’янці, Здолбунові, Кіровограді, Кам’янці-Подільському, Острозі, Сарнах, Костополі, Козятині, Києві, Дубні, Гайвороні, Миргороді, Переяславі, Дермані, Мізочі, Бабині, Гощі, Городищі, Клевані, Корці, Межирічах, Мельчині, Радивилові, Варковичах, Тучині, Ковелі, Луцьку, Володимирі-Волинському [4, с. 8] (із квітня 1942 року часопис отримав статус загальноукраїнського), а й за межами України – у Німеччині, Галичині, Протектораті, Карпатській Україні, Білорусії. У життя проект реорганізації „Волині” переведений не був через нестачу паперу та труднощі із транспортуванням газети.

Невідомими залишаються джерела фінансування „Волині”, хоча можна припустити, що здійснювалося воно з партійної каси ОУН(м) та через Головну Управу Українського національного об’єднання (УНО) в Німеччині [2, с. 123]. Є дані про те, що газета „Волинь” виходила на кошти, зібрані „допомоговим комітетом” у Рівному, контрольованим ОУН [5, с. 4]. „Рух Мельника, – ішлося в донесенні начальнику поліції і служби безпеки і розвідки Німеччини (СД) від 4 лютого 1942 року, – поступово зайняв керівні позиції у пресі (офіційній). Навіть якщо енергійні заходи і страти винних редакторів допомогли очистити на деякий час київську газету від шкідливих елементів, то в редакціях провінційних газет ще знаходяться переважно націоналістичні елементи, які не тільки надають газетам бажану рухові Мельника тенденцію, але, мабуть, забезпечують ОУН нелегальними матеріалами” [5, с. 13]. Зверталась за допомогою редакція і до міської управи в Рівному. Частина прибутків від розповсюдження газети регулярно надходила на потреби рівненської „Просвіти” [5, с. 7].

Феномен „Волині” 1941–1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як „преса керуюча” [6, с. 83]. Видавництво „Волинь” у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української автокефальної православної церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обов’язків головного редактора „Волині” з головуванням і членством у низці інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство „Сільський господар”, „Просвіта”, комітет для святкування 20-ї річниці смерті 359 вояків армії УНР під Базаром та ін.). Публікації у „Волині” часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.

Так, уже з вересня 1941 року на Волині розпочалась організація районових і сільських товариств „Сільський господар”. Першим практичним заходом у цьому напрямку стала пропозиція новоствореного Рівненського обласного земельного відділу про скликання в кожному районі господарських нарад. Порядок денний передбачав обрання районових рад товариства „Сільський господар”, а серед біжучих справ – „довести до відома господарської наради: 1) статтю нашого земляка Уласа Самчука „Завойовуймо міста”.

Із січня 1942 року у видавництві „Волинь” виходив щомісячний сільськогосподарський журнал „Український хлібороб”, який узяв собі за мету, за словами його редактора П. Колесника, „змагати до того, щоб український народ став просвіченішим, розумнішим, а через те сильнішим. Бо хліборобських шкіл у нас дуже мало, щоб через них можна було перепустити таку велику кількість хліборобської маси. А, безумовно, всі хотіли б добути господарського знання, яке дало б усім спроможність станути до праці на рідній ріллі з такими відомостями, які допомагали б краще вести своє господарство” [10, с. 63].

Сприяв „Український хлібороб” також організації селян в товариства „Сільський господар”. Упродовж січня – жовтня 1942 року побачили світ 10 чисел журналу. Пізніше видання „Українського хлібороба” було перенесено до Києва, де стала виходити щотижнева ілюстрована сільськогосподарська газета з однойменною назвою за редакцією П. Лорценка.

Отже, часопис „Волинь”, редагований Уласом Самчуком, і його громадсько-політична діяльність у роки Другої світової війни, залишили тривкий слід в історичній пам’яті краю, і особлива роль Уласа Самчука – політика і журналіста – у подіях 1941–1943 років, інспірованих ОУН(м), самоочевидна. Для дослідження життя і творчості письменника вона, певною мірою, навіть самодостатня.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бухало Г. Улас Самчук / Г. Бухало //Сім днів. – 2002. – № 40. – 9 серпня.

  2. Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист / А. Власенко-Бойцун // Слово. – Зб. 12. – Вудстон,1990. – 260 с.

  3. Героїзм наших днів // Волинь. – 1941. – Ч. 24. – 14 грудня.

  4. Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості : громадсько-політичний портрет Уласа Самчука / А. Жив’юк. – Рівне : „Ліста-М”, 2004. – 184 с.

  5. Жив’юк А. У. Самчук та його „Волинь” / А. Жив’юк // Волинь. – 2001. – № 35. – 31 серпня. – 243 с.

  6. Київ // Волинь. – 1941. – Ч. 4-а. – 21 вересня.

  7. Самчук Улас. З Новим Роком! / Улас Самчук // Волинь. – 1942. – Ч. 1. – 1 січня.

  8. Самчук Улас. На білому коні: спомини і враження / Улас Самчук. – [Видання третє]. – Вінніпег : Накладом товариства „Волинь”, 1980. – 252 с.

  9. Самчук Улас. На коні вороному: спомини і враження / Улас Самчук. – [Видання друге]. – Вінніпег : Видання товариства „Волинь”, 1990. – 360 с.

Коваленко Валентина

Науковий керівник – Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент
Видавничо-бібліотечна інфраструктура української діаспори на теренах Чехословаччини у кінці ХІХ – першій половині ХХ століття
У праці проаналізовано формування і розвиток видавництв та бібліотек українців на теренах Чехословаччини та особливості умов їхнього виникнення. Основну увагу зосереджено на дослідженні ролі еміграційної видавничо-бібліотечної інфраструктури у збереженні національної ідентичності українців. Подано історико-літературну та літературознавчу панораму друкованих органів української еміграції у Чехословаччині, на основі цього зроблено історико-культурологічний аналіз.

Ключові слова: маніфест, „псевдолітература”, статут, бібліофіл, літографія, псевдопатріотичність.
In labor forming and development of publishing houses and libraries of Ukrainians on the walks of life of Czechoslovakia and feature of terms of their origin are analyzed. Basic attention in labor is concentrated on research of role of emigrant publishing-library infrastructure in maintenance of national identity of Ukrainians. The historical and literary and study of literature panorama of the printed organs of Ukrainian emigration is also given in Czechoslovakia, and on the basis of it a historical and cultural analysis is done.

Key words: manifest, „pseudoliterature”, regulations, bibliophile, lithography, pseudopatriotic.
Проблематики видавничо-бібліотечної інфраструктури української діаспори на теренах Чехословаччини у кін. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. торкалися у наукових працях такі вчені як: Ю. Бачі, С. Наріжний, Б. Безкоровайний, Ф. Заставний, С. Лазебник, В. Віднянський, Б. Лановик, А. Шевченко, І. Огієнко, О. Барвінський та ін.

Діяльність українських емігрантів у Чехословаччині у кін. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. – яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня. На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобутки українських емігрантів у Чехословаччині були штучно вилучені з української науки та культури. Лише тепер з’явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції у Чехословаччині, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру.

Органічну складову національного інформаційного потенціалу українців становить надбання української преси на чужині. Друковані органи українців, розкиданих світами, відзначаються характерними рисами. Задовольняючи інформаційні потреби населення, видання фіксують соціально-економічні, суспільно-політичні, культурні події на території свого функціонування. Періодика національних меншин є важливим засобом їхньої самоідентифікації в контексті інтеграційних процесів та духовного взаємозбагачення. Особливо це стосується пряшівчан, чия історична доля визначила для них роль посередника у взаєминах між Україною та Словаччиною.

Проте, „історія української преси за межами України тільки в останнє десятиліття почала вивчатися скрупульозно, об’єктивно, без нашарування ідеологічних норм і псевдопатріотичних амбіцій”, – пише О. В. Кавун [4, с. 51].

Новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі завдяки систематизації, узагальненню та аналізу фактичного матеріалу, зроблена спроба глибше дослідити процес розвитку видавничої діяльності українців у Чехословаччині. Також у дослідженні, на відміну від попередніх робіт, присвячених історії формування української діаспори у ЧСР, здійснена більш ґрунтовна та чіткіше окреслена розробка питань щодо особливостей розвитку бібліотечного та видавничого життя української діаспори у Чехословаччині.

Мета статті полягає у комплексному вивченні і висвітленні розвитку українських друкованих органів та бібліотек у Чехословаччині крізь призму умов їхнього функціонування, здійснюючи аналіз редакційної політики, структури, змісту, особливостей ідейно-тематичної та жанрово-стильової типології публікацій, визначаючи місце друкованих органів в українському культурному житті Чехословаччини.

Перспективи подальшого дослідження полягають у тому, що вони дають можливість об’єктивно та неупереджено зрозуміти та осмислити типологічні особливості періодики української меншини у Чехословаччині, визначити роль преси у процесі суспільного співжиття етнічних спільнот.

Українська громада Чехословаччини, усвідомлюючи тривалу політичну залежність і свій статус як національної меншини, не раз обстоювала найоптимальніший шлях збереження власної національної ідентичності у слов’янському ареалі – шлях літератури, науки й мистецтва, який, за визначенням І. Франка „в’яже, а не розділює всі слов’янські народи” [2, с. 504].

Соціально-політичні, економічні та етнопсихологічні умови розвитку культурного життя українців Чехословаччини спричинили те, що середовищем функціонування літератури була громадська періодика. Майже кожен закарпатський літератор розпочинав свій творчий шлях у журналі чи газеті. Пропагувати українське письменство Словаччини було одним із завдань газет „Слово народа” (1931–1932), „Пряшівщина” (1945–1951), „Нове життя” (1950 – до сьогодні); журналів „Наша земля” (1927–1929), „Голос життя” (1929–1938), „Голос молоді” (січень–травень 1938), „Колокольчик-Дзвіночок” (1946–1949), „Дружно вперед” (1951 – до сьогодні), „Дукля” (1953 – до сьогодні). Друковане у них слово забезпечувало збереження культури української спільноти, сприяючи розширенню меж її спілкування зі світом.

Характерним об’єктом для узагальнень щодо впливу періодичних видань на духовне життя спільноти, простеження тенденцій розвитку преси у чужій державі, визначення її ролі у міжкультурних взаєминах є літературно-мистецький та публіцистичний журнал „Дукля”. „Понад півстоліття він інформує про мистецькі й наукові здобутки українців у Чехословаччині, сприяє створенню позитивного іміджу української громади, подальшому зближенню та збагаченню двох народів” [1, с. 165].

„Дукля” заснована як альманах-квартальник у березні 1953 року при видавництві КСУТ Чехословаччини членами Гуртка українських письменників при Спілці чехословацьких письменників (Ю. Боролич, В. Зозуляк, Ф. Іванчов, А. Кусько, Ф. Лазорик, І. Мацинський, М. Питель, І. Прокіпчак, О. Рудловчак, М. Шмайда).

На початку свого існування альманах, виконуючи заманіфестоване у першому номері зобов’язання „активізувати літературні сили краю і спрямувати їх на будівництво соціалізму” [3, с. 53], друкував багато „псевдолітератури” низької художньої вартості: панегіричні вірші на патріотичну й соціальну тему, оповідання й нариси, публіцистичні статті про трагізм війни й мирні будні розбудови „соціалістичного суспільства”. Це було зумовлено „неіснуванням” літературної критики, яка зводилася до анотацій-повідомлень про вихід із друку нової книжки: про її тему, ідею, авторський задум, переказування змісту.

Із кінця 50-х років на сторінках „Дуклі” формується українська літературна критика Словаччини у публікаціях Ю. Бачі, М. Гиряка, Ф. Гондора, І. Мацинського, В. Хоми, А. Червеняка, А. Шлепецького та ін.

У художній продукції часопису провідне місце займала поезія. Поетичний доробок видання увібрав основні тенденції півстолітнього розвитку культури Пряшівщини, втіливши еволюцію художнього світобачення від співанкової політичної лірики до модерних текстів із виразним заглибленням у психологію особистості, представивши процес диференціації ідейно-тематичних горизонтів та формально-стильових уподобань.

Отже, журнал „Дукля” став специфічно національним виявом самоідентифікації українців у чужій державі. Плекаючи словесними засобами національне „я”, автори видання, з одного боку, демонстрували свою орієнтацію на українську націю, формували національну свідомість інтелігенції, а з іншого, будучи складовою культурного потенціалу України і Словаччини, доводили необхідність інтеграції української національної меншини у словацьке суспільство на засадах взаємопорозуміння і духовного взаємозбагачення.

Щодо бібліотечної інфраструктури українців у Чехословаччині, то 1924 р. у Празі була заснована Слов’янська бібліотека з фондом у 200000 томів. У ній відразу ж утворився український відділ (14000 томів). Адміністрація бібліотеки складалася в основному з українців: В. Тукалевський (директор), М. Михальчук (заступник директора), О. Гайманівський (завідувач українського відділу).

Найбільшою українською фінансово-видавничою організацією у Чехословаччині був Український громадський видавничий фонд. За його допомогою друкувалися наукові праці, підручники для високих і середніх шкіл, твори красного письменства.

30 травня 1923 р. у Чехословаччині було засноване Українське історико-філологічне товариство. Важливою ланкою роботи цього товариства була видавнича діяльність, яка значно ускладнювалася відсутністю державного фінансування. „Однак товариство все ж спромоглося видати два томи своїх праць (1926, 1939 рр.), цілу низку окремих відбитків статей та дві брошури – „Откуда есть Русская земля” (1931 р.) та „Памяти профессора Василия Биднова” (1936 р.)”, – зазначає С. Наріжний [5, с. 43].

Досить наполегливо та продуктивно діяло Українське товариство прихильників книги у Празі (УТПК), яке було створене у зв’язку з підготовкою українознавців до Міжнародного бібліологічного з’їзду у Празі 1926 р. 5 січня того ж року Український підготовчий комітет провів установчі збори УТПК, яке відразу почало свою роботу. Статут товариства був офіційно затверджений 28 березня 1926 р. Своєю метою УТПК поставило „сприяти розвиткові та поширенню української книги”. Головою товариства був обраний професор С. Сірополко (головував до 1934 р.), його заступником – Є. Вировий. За весь період діяльності УТПК налічувало близько 90 членів.

Основною формою діяльності товариства були наукові доповіді, реферати, їх обговорення та публікація. Товариство часто влаштовувало також виставки українських видань (книжок, часописів, газет, мап, екслібрисів тощо). За перші п’ять років УТПК провело 39 засідань, заслухало 67 рефератів 19 авторів. При товаристві працювали бібліотечно-бібліографічна та редакційно-видавнича комісії. Особливого розголосу набули організовані товариством виставки з книгознавства в Чехії останнього десятиліття (1928 р.) та української книги на Другому українському науковому з’їзді у Празі (1932 р.). 1933 р. УТПК організувало у Празі велику міжнародну виставку української книжкової графіки, на якій експонувалося понад 1000 творів більш як сотні авторів XIX–XX ст. Вийшов друком каталог виставки. Вона була відзначена цілою низкою позитивних рецензій у чеській фаховій пресі.

Також товариство намагалося утримувати постійний зв’язок із бібліографічними центрами України – Книжковою палатою, Науковим інститутом книгознавства в Києві, Всенародною бібліотекою України. Добрі контакти встановилися і з чеськими бібліографічними товариствами, бібліофілами та книгознавцями. Так, С. Сірополко входив до складу управи Чеського книгознавчого товариства. У 1925–1926 рр. він вів український бібліографічний відділ у празькому місячнику слов’янської бібліографії „Славянская книга”. УТПК було членом Спілки чеських бібліотекарів.

УТПК створило свою бібліотеку книгознавчих та бібліофільських видань. 1929 р. при товаристві було засновано представництво Паризької бібліотеки ім. Симона Петлюри.

Товариство мало свій друкований орган – журнал „Книголюб”, що видавався літографічним способом. Тут публікувалися головним чином доповіді членів товариства. Вийшло 15 номерів журналу з 66 статтями. Окремо друкувалися річні звіти УТПК про його роботу. Однак через різке зменшення пожертв 1931 р. товариство згорнуло і через рік припинило свою видавничу діяльність.

Отже, видавнича справа для українців у Чехословаччині завжди потребувала професійних зусиль, ініціативи та коштів. Громадянство потребувало друкованого слова – інформаційні листки, бюлетені, вісники – вони ставали посередниками між українськими установами і товариствами на чужині. З іншого боку, саме ця духовна ланка не давала змоги розпорошуватися в чужому світі, допомагала берегти свої традиції, мову та культуру, не втрачати спорідненості з батьківщиною.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Зарубіжні українці : [довідник]. – К. : Україна, 1991. – 252 с.

  2. Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками : [статті, матеріали й дослідження до історії чехословацько-українських взаємовідносин / упоряд. М. Мольнар, М.Мундяк]. – Братислава : Словацьке видавництво худ. літ., 1957. – С. 504.

  3. Ілюк М. Тридцятирічний шлях. Анкета з приводу ювілею журналу / М. Ілюк // Дукля. – 1982. – № 4. – С. 53.

  4. Кавун О. В. Преса українців Східної Словаччини (повоєнний період) / О. В. Кавун // Діалог. Медіа-студії : [зб. наук. пр. / за заг. ред. Александрова О. В.]. – Одеса, 2006. – Вип. 4. – С. 50–58.

  5. Міяковський В. Дмитро Антонович / В. Міяковський. – Вінніпег, 1967. – 48 с.

Коваленко Лілія

Науковий керівник – Петрушкевич М. С., кандидат філософських наук, старший викладач
Трансформація поняття „культурного героя” та його роль у формуванні сучасної культури
У статті проаналізовано вплив культурного героя на формування сучасної культури. Досліджуючи цей феномен можна дійти висновку, що культурний герой бере безпосередню участь у формуванні світогляду суспільства. Такий герой тісно пов’язаний з людиною, тому що живе і творить у її середовищі. Без культурного героя ми не можемо уявити свого буття, оскільки він допомагає нам самореалізуватися.

Ключові слова: культура, культурний герой, комікс, кінематограф, інформаційна епоха, міф, супергерой, відеокліп, пригодницький жанр.
In the article was analyzed the influence of cultural hero on forming of modern culture. Investigating this phenomenon it is possible to do the conclusion, that a cultural hero takes part in forming the world view of society. Cultural hero is close to the human, because lives and creates in our environment. We cannot imagine our life without a cultural hero because his character helps people self-realized.

Key words: culture, cultural hero, commix, cinematography, information epoch, myth, superhero, video clip, adventure genre.
Відомо, що питання впливу міфів і сучасного кінематографу на людський світогляд давно обговорюється культурологами, психологами. Досить гостро постає питання – чому люди постійно намагаються шукати героїв для наслідування, коли їх немає? Що спонукає їх до цього? Насамперед те, що в наш час люди не можуть дозволити собі зробити якийсь надзвичайно божевільний вчинок, бо вони надто матеріалістичні. Тому вони шукають собі персонажів, які є втіленням їхніх бажань, прагнень, які є прототипами їх самих. Вони роблять його своїм супергероєм, говорять його репліками, наслідують добрі і погані вчинки, що особливо характерно для дітей. Такі захоплення знаходили своє відображення ще в міфах, коли люди вірили в існування надприродних істот, поклонялися їм, іноді культурного героя уявляли у вигляді певної тварини. Але при цьому культурного героя поважали і шанували за те добро, яке він приніс людям, за корисні культурні навички і знання, яким він їх навчив. Сучасний культурний герой також вчить людину почувати себе вільною в сьогоднішніх заангажованих умовах. Актуальність теми дослідження зумовлена прагненням глибше осмислити сутність поняття „герой”. Адже ми все частіше звертаємось до образу супергероя, не знаючи його точного трактування, суті.

Як уже згадувалось, тема „супергероя” в ХХ столітті набула особливого розмаху, і треба сказати, що цей фактор певним чином впливає на світогляд людини, особливо молодої. Це найпомітніше зараз, коли, на жаль, сучасне телебачення в Україні дедалі частіше наслідує принципи саме американського кінематографу, у якому всі сюжети розраховані на героя-чоловіка. Кожен супергерой має типову низку характеристик та певну поведінку. Складовими цього іміджу є його непереможність, популярність, що має підкреслювати його мужність та чоловічий, часто жорстокий, стиль подолання перешкод на шляху до мети, який набуває позитивного забарвлення. Сучасне кіно презентує не тільки супергероїв у класичному розумінні цього слова, – мало не надзвичайними здібностями наділений кожен персонаж бойовиків, він є фактично невразливим. Тому актуально проаналізувати образ культурного героя в контексті сучасної культури, особливо в телебаченні та коміксах. Новою є сама трансформація, зміна тлумачення і змісту образу героя сучасною людиною. Важливо поставити питання – чому саме в наш час, коли людина, здавалося б, сама керує своїм життям, вона звертається до присутнього ще в архаїчній міфології персонажа? Можливо, це пов’язано з прагненням людини позбавитись своїх проблем, перекинути їх на плечі іншого. Складність зазначеної проблеми зумовлена тим, що в сучасному суспільстві вона набула особливого розмаху.

Мета роботи: з’ясувати суть поняття „культурний герой” і простежити його появу з трансформації міфологеми культурного героя, а також проаналізувати його роль у формуванні сучасної культури.

Перспективи подальшого дослідження полягають у тому, що вони дають можливість зрозуміти суть поняття „культурного героя”, осмислити його роль у сучасній культурі та проаналізувати вплив на формування особистості.

Популярна література є невід’ємним елементом культури, а в наш час, в інформаційну епоху, вона позначена пошуками нових форм діалогу з читачами та глядачами, відтак еволюцію творів розважального та несерйозного характеру можна вважати закономірною. Для читача, слухача, телевізійного глядача не так важливо, який матеріал звучить по радіо, опубліковано в газеті чи показують по телебаченню. Головне для них – щоб він був цікавим. У наш час люди проводять набагато більше часу біля телевізора або за читанням коміксів. Діти і навіть дорослі шукають у фільмах, книгах героя, який, за їхніми словами, схожий чимось на них, або вони хочуть бути подібними на нього і мати такі ж непереможні властивості. Із часом такі супергерої охоплюють наш життєвий простір, впливають на формування вподобань, інформують, переконують та проникають у наше особисте „Я”. Усе частіше доводиться спостерігати зміни в поведінці людей, свідомості та діяльності в конкретних умовах, способі життєдіяльності, які відбуваються під впливом супергероя, якого людина сама собі обирає як зразок для наслідування.

Сучасні культурні герої наділені надзвичайними, непереборними якостями, і врятувати людей від будь-якого злочинця для них „справа техніки”. Вони покликані захоплювати і розважати, а водночас – відволікати від труднощів реального життя і знімати напругу та депресію, викликають захоплення, приносять людям естетичне задоволення. Позитивні герої, як правило, перемагають і карають злочинців та сприяють перемозі добра над злом за допомогою розважальних прийомів, що відвертає людей від дійсності, переносить у світ екранного життя. Такому культурному герою не потрібно володіти якимись етичними, моральними цінностями – головне, щоб вони були наділені певними надлюдськими можливостями та ознаками.

Виховна роль стрічок, де виведено супергероїв, безперечна. Інтерес становлять антиподи, із якими вони борються та яких перемагають. В усіх випадках ідеться про підступних, сильних супротивників, яких подолати нелегко без повної віддачі сил, самовідданості, виняткового героїзму. Водночас негативні персонажі зображені з антигуманними, реакційними поглядами на світ, що викликають огиду чи ненависть у своєму ставленні до інших людей. Вони не тільки підкреслюють принадність позитивних героїв, а й допомагають глибше розібратись у дійсності, породжують бажання боротись з усім, що псує життя, загрожує щастю.

Останнім часом у нашому кіно події все частіше зображуються в якомусь завзято-пригодницькому стилі: рубка, стрілянина, переслідування, переодягнення, викрадення і чарівні перетворення. У нових фільмах ідеться вже не про тріумф істини, а про здатність героя вийти будь-що сухим із води. У зв’язку з цим виникає питання: що в такому кіно може приваблювати аудиторію?

Слушну думку висловив з цього приводу В. Мотиль: „Чоловіча половина аудиторії складається загалом з тих, хто позбавлений можливості в буденних ситуаціях здійснювати яскраві, героїчні вчинки. Проте більшість чоловіків з дитячих років про це мріє. І ось вони бачать героїв, наділених прекрасними рисами. Ці герої потрапляють у незвичайні, пов’язані з ризиком ситуації й перемагають. Не дивно, що чоловіки під час сеансу ідентифікують себе з цими героями. Що ж до жінок, то вони захоплюються гостросюжетними фільмами, коли близький їм чоловік – об’єкт їхнього кохання, інтересів – уявляється людиною, здатною на героїзм, на самовідданість. Вони вбачають у героях фільму або своїх друзів, або той ідеал, що його саме мріють зустріти у житті” [8, с. 56].

У кінотеатрі скрізь бачиш лише одне: гонитва, стрілянина, вибухи, бійки з падіннями, із кривавими пухирями, з ударами нижче пояса і т. д. До того ж інколи просто неможливо визначити: хто є хто? Кіномистецтво втрачає свою виховну функцію, коли ідейність підмінюється голою розважальністю, що трактується примітивно, лише як сума якихось трюків, покликаних вразити аудиторію. Соціальна функція будь-якого фільму зумовлюється не зовнішніми ознаками, а громадсько-значимою гуманістичною ідеєю, яку не повинна заступати гострота фабули. Адже, як слушно зазначив А. Дубровін, „пригода здатна бути не тільки гострою, драматично напруженою формою вияву і доведення до глядача якихось політичних, моральних та інших колізій, що виходять за межі власне кримінальних і подібних їм ситуацій; пригода сама по собі може являти значний соціальний та естетичний інтерес” [3, с. 105].

Сказане дозволяє зробити висновок, що пригодницький жанр, як правило, не залишає байдужими глядачів різних вікових груп і уподобань через свою динамічність, гостросюжетність, яскравість і непересічність показаних людських типів, що уособлюють кращі ідеали наших громадян.

Ніхто, здавалось, не заперечує існування специфіки впливу пригодницьких творів на глядача. Критик Ю. Ханютін відзначив „наявність певних „правил гри”, які саме і зумовлюють емоційний заряд відповідних кінокартин” [9, с. 175]. Кіношного культурного героя непросто звинувачувати в аморальності і цинізмі. „Сучасне серійне мистецтво рідко є моральним у високому сенсі шекспірівського театру, який змушує душу до роботи і спричинює осяяння і катарсиси, але воно часто є моральним у сенсі моралізаторства, ілюстрування універсальних сентенцій”, – пише Л. Козлов [7, с. 98]. Навіть у жанрі бойовика тема покарання злочину є обов’язковою внутрішньою етичною структурою. Ріками тече на екранах кров невинних жертв, але приходить супермен, і його поява автоматично означає хепі-енд.

Склався перевірений набір засобів, за допомогою яких і досі забезпечується гарантований успіх кінопродукції у широких глядацьких колах: гостра, динамічна фабула, яскраві (і, як правило, нехитрі) типажі і виразна чуттєвість, яка посилюється блискучою зовнішністю акторів. Останнім часом у фільмах усе більше і більше насильства, терору, розбою, кривавих сцен, які в основному і складають зміст. Для сучасного глядача навіть неважливо, чи є якийсь сюжет у фільмі, – аби було побільше крові та трупів, тому що без цього він не буде цікавим. Кіно стає здатним поглинати глядача, захоплювати всю його істоту подіями, які відбуваються на екрані, – кіно не тільки „копіювало”, відображало життя – воно саме було таким життям (і навіть більш, ніж просто життям) для мільйонів глядачів, даючи багатьом із них не тільки відпочинок і розвагу у години дозвілля, але також і втіху, надію, забуття.

Усе частіше варто замислитися над тим, чи в сучасній культурі залишилися ще герої, які обходяться без зброї, убивств, ті, які борються за справедливість мирним шляхом? Напевне, ні?

Досвід минулого століття засвідчує, що ідеологія й пропаганда у тоталітарних режимах ґрунтується на експлуатації образу культурного героя. Для цього штучно створювалися героїчні пантеони, насаджувався образ рішучого, безкомпромісного героя – справедливого поборника суспільних і національних ідеалів. Натомість його супротивник безапеляційно зображувався носієм абсолютного Зла. На противагу героєві подібного типу ХХ століття репрезентує й інший тип звитяжця. Цей герой воліє вийти за межі усталених політичних, соціальних, релігійних, національних стереотипів, зберегти цілісність своєї індивідуальності, не розчинитись у нескінченному просторі інформаційних потоків у межах тотального суспільства. Однак, у модерному суспільстві з’явився й інший герой, який зводить усе людство лише до своєї персони. Він позбавлений будь-якої укоріненості у культурні традиції, вільний від національних особливостей, політичних уподобань і навіть сталих сімейних зв’язків. Такий герой рятує не людство собою, а себе за рахунок людства.

Міфологія та релігія відіграють важливу роль у формуванні сучасної культури. Під їхнім впливом зазнають змін світогляд та мислення людини у суспільстві. Головні герої міфів та боги мають великий вплив на формування свідомості людини. Такі герої зараз дещо трансформовані в образі сучасних супергероїв у кіно, коміксах, телебаченні та літературі, хоч і виконують такі ж функції та мають ідентичний вплив на інтелектуальний розвиток людства.

Не зник у наш час і міф, який представлений у дещо трансформованому вигляді. У сучасних умовах, як правило, немає сторіч для самостійної „кристалізації” міфу, він потрібен або зараз, або повинен виконувати визначене завдання в найближчому майбутньому. Безліч прикладів міфологізації дає нам сучасний шоу-бізнес, і один із яскравих проявів його – відеокліп. Цей жанр, створюючи нові міфи, часто звертається і до міфів минулого. Уже джерела його мови часто можна відшукати в ірраціональності міфологічних сюжетів, у народних карнавальних формах. Використання фантастичних персонажів, костюмів, масок, особливих типів звуковидобування виявляє приховані міфологічні підтексти й образи.

Звертання до міфологічних, казкових сюжетів у жанрі відеокліпу – явище не випадкове. „Гарне психічне самопочуття людині забезпечує вплив зовнішніх подій. І чим менше подій реального життя завдають нам радості, тим більше ми потребуємо щастя, якого можна досягти іншими методами”, – пише В. Баскаков [1, с. 71]. А удавані події впливають на людину з такою самою силою, як і реальне життя. Тому більш виграшними будуть відеокліпи, зняті як красивий міф, як солодка казка: виконавець знаходиться в нереальній ситуації, і чим вона незвичніша, тим цікавіше для глядача, тим „живіший” відеокліп. Існує старий голлівудський секрет: кожна людина хоче перетворитися на героя казки, і чим більше вона буде прагнути до ідеалу, тим популярнішим буде герой.

І подібно тому, коли у міфах минулого головними персонажами, як правило, були боги, так і сучасний кліп створює міф про божественність „зірки” – основного персонажа, навколо якого концентрується вся дія. Нерідко (для реклами) герой кліпу навмисне фемінізується, відмовляється від чоловічого іміджу й стилю, нібито відправляється в протилежну сферу. Створюється міф героя із споконвічно божественними якостями.

У масовій свідомості нашого часу міфологема часто заміняється реальними представниками маскультури. Наприклад, талановитий музикант або просто екстравагантна особистість. Навколо такого образу виникає своя субкультура прихильників, для яких об’єкт поклоніння служить культурним героєм. Видумані персонажі масової культури також можуть ставати такими ж культурними героями, отримуючи в атмосфері фанатів особисту міфологію свого життя і псевдоніми.

Важливе значення у розвитку сучасної культури відіграють також і комікси. У західній масовій культурі тривалий час комікси вважаються невід’ємною часткою дитячого життя, одним із символів підприємницького духу, і хоч не завжди всі вони відповідають вимогам і потребам естетичного виховання, усе ж залишаються досить популярними.

За мотивами коміксів створюються кінострічки, дійові особи яких стають героями мультфільмів. Комікси та мультфільми є матеріалом для створення рекламної продукції, сувенірів і дитячих іграшок. В останні роки в педагогічній практиці поширюється досвід використання коміксів для вдосконалення мовлення рідною мовою.

Потенційними перевагами коміксів також є те, що з їхньою допомогою у дітей стає ширшим світогляд, забезпечується комунікабельність, розвивається уява, формується художньо-естетичний смак, діти опановують вільне спілкування між собою. Власне кажучи, назва „комікси” зовсім не пасує до сучасних коміксів, оскільки в цих розповідях немає нічого комічного, і більшість батьків, учителів і дитячих психологів озлоблюються на них за те, що вони повні сцен насильства і тілопошкоджень. Але для мільйонів дітей пригоди Супермена й інших йому подібних героїв чудові і захопливі. Вони переносять маленьких читачів у світ, де добро завжди торжествує над злом.

У літературі також не обійтися без таких персонажів. Більшість підлітків, і не лише вони, багато часу проводять за читанням книг, журналів. Тому навіть у такому жанрі люди намагаються знайти персонажів для наслідування, уявляти себе героями сучасних романів та іти на ризик заради багатого і щасливого майбутнього. Часто такі герої є просто вигаданими, але навіть розуміючи це, люди все одно захоплюються ними.

Отже, поняття культурний герой у сучасному суспільстві набуло абсолютно іншого значення. Не обов’язково творити на благо інших – досить просто бути знаменитим актором кіно або „зіркою” екрану. Сучасне суспільство формується під впливом таких героїв, і тому у світі панує несправедливість, насильство та боротьба за виживання. Але найбільш прикро, що у такій суспільній ситуації формується свідомість підлітків, які найбільше піддаються негативному впливу.

Культурний герой – це реальна людина, яка завдяки своїм моральним або професійним якостям перетворена на культ, шановану людину, культурного лідера. Культурна роль реальних героїв – надихати простих людей на звершення етичних вчинків, заряджати їх творчою енергією і творенням. Вони показують, що ідеальна досконалість немає якоїсь недосяжної мети, але є чимось таким, чого може досягти звичайна людина, що витратила на досягнення мети величезні зусилля. Культурні герої є у кожного народу і називаються місцевими. Окрім них, існують загальнолюдські культурні герої, які користуються заслуженою пошаною всього людства. Проте цей феномен має негативні аспекти. Фанатичні прихильники і рок-групи перетворюють на кумира або культурного героя талановитого музиканта або екстравагантну особу, що часто не виділяється етичними достоїнствами. Шоу-бізнес навмисно створює культурних героїв невисокої якості для масової культури. Культурні герої наскрізь пронизують сучасну культуру.

Творці масової культури стали носіями „естетики ескапізму” – свідомого відвернення її споживачів від протиріч реального життя до віртуального світу мелодраматичних героїв і надуманих проблем. Так, культурний герой кіно керується відомою реплікою, що „шлях до добра лежить через кулак”. Він завжди зіштовхується лише зі злом – злочини, корупція, тероризм, убивство, де головний герой звертається до грубого насильства і стрілянини, бійки, у яких надзвичайно багато жертв, часто з жахливими кровопролитними епізодами. Кінорежисери забувають, що саме таких культурних героїв наслідує сучасна молодь, що і призводить до збільшення злочинів у суспільстві. Адже їм більш нема на кого орієнтуватись, окрім улюблених героїв, тому що вони також хочуть бути такими ж непереможними, усенародними улюбленцями.

Таким чином, крім того, що ми вже зазначали – сучасний герой є часто таким же жорстоким, як і його супротивники – він усе одно залишається людиною з її почуттями, пристрастями, яка, не зважаючи на своє небожественне походження, здатна на „високі” вчинки. Так, сучасне мистецтво „спустило архаїчного культурного героя на землю”, залишило його героєм, але зробило простою людиною. Культурний герой в архаїчній культурі приносив людині блага і звільняв її від влади богів (хоча б частково), сучасний же культурний герой звільняє нас від деяких життєвих обставин. Адже сьогодні нас сковують певні норми поведінки і життя, і якщо людина не може реалізувати свої бажання для звільнення енергії сама, то вона в цьому випадку довіряє таку ціль хоча б супергерою.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Баскаков В. Е. Фильм – движение епохи / В. Е. Баскаков. – М. : Искусство, 1989. – 220 с.

  2. Болдирева Е. М. Очікування героя / Е. М. Болдирева. – М., 1990. – 370 с.

  3. Дубровін А. Нотатки про етику пригодницького жанру / А. Дубровін. – М., 1975. – 390 с.

  4. Ефимов Е. М. Замысел – фильм – зритель / Е. М. Ефимов. – М., 1987. – 458 с.

  5. Капельгородська Н. М. Сучасний пригодницький фільм / Н. М. Капельгородська. – К. : Наукова думка, 1984. – 182 с.

  6. Капралов Г. А. Западный кинематограф: супермены и люди / Г. А. Капралов. – М. : Знания, 1987. – 54 с.

  7. Козлов Л. О жанровых общностях и особенностях / Л. О. Козлов. – М., 1979. – 80 с.

  8. Мотиль В. Экран и время / В. Мотиль. – М., 1978. – 206 с.

  9. Ханютін Ю. Кінофантастика: можливості жанру і практика кіновиробництва / Ю. Ханютін. – М., 1981. – 189 с.

  10. Юренева Р. Комиксы мирового экрана / Р. Юренева. – М. : Искусство, 1966. – 287 с.

Лесик Інна

Науковий керівник – Петрушкевич М. С., кандидат філософських наук, старший викладач
Особливості татуювання девіантних груп населення (Україна – Японія)
У статті розкриваються особливості татуювань кримінальної субкультури. Досліджується татуювання радянських, у тому числі й українських, злочинців. Проводиться аналіз татуювання японських мафіозі. Досліджується історія виникнення мистецтва татуювання у кримінальній субкультурі. Порівнюються українські і японські татуювання кримінальних субкультур.

Ключові слова: девіантні групи, татуювання, кримінальна субкультура, якудзa.
In the article the features of tattoos of criminal subculture are examined. Soviet tattoos of criminals, including Ukrainians, are probed. The analysis of tattoo of Japanese Mafiosi is conducted. History of origin of art of tattoo in criminal subculture is probed. The Ukrainian and Japanese tattoos of criminal subcultures are compared.

Keywords: antisocial groups, tattoos, criminal subculture, Mafiosi, jacudza.
Татуювання – це штучне порушення цілісності шкірного покриву за допомогою інструментів, що колють (ріжуть), і подальше введення в шкіру фарбувальних речовин із метою отримання стійких малюнків, написів, абревіатур або інших зображень, що не зникають [8].

Девіантні групи – це групи людей, поведінка яких відхиляється від норми, соціально небезпечна.

Уперше татуювання, цілком імовірно, з’явилося в середовищі повій, яких відрізняли за натільними знаками відповідного змісту. Татуювання проникло і в злочинний світ, де використовувалось як засіб зв’язку і носій інформації. З одного боку, – це ритуальний знак посвяти, причетності до певного світу. Саме ж татуювання називається „реклама”, „регалка”, „расніска”, „клеймо”, „портачкa”, „наколка”, „картинка” [16, с. 198].

Людство знає злочинність ще з початку свого розвитку. Уже у первіснообщинному ладі існували злочинці і правопорушення. Але в той час ще не існувало суспільства, тому ці правопорушення не мали такого суспільно небезпечного значення, не приносили великої суспільної шкоди з позиції сучасного стану речей. Однак згодом учинення особою протиправних дій почало засуджуватись.

Із давніх часів на Русі тіло розбійника таврували ганебним штампом, який, загалом, став „предком” кримінальної наколки. Відмітний знак зазвичай наносився на обличчя (у жінок – на груди або плече) і мало чим нагадував витвір мистецтва. Скажімо, на лобі російського каторжанина випалювався знак, у якому вгадувалося слово „кат” [1, с. 97]. Зокрема, за часів Петра I злочинцям ставили тавро у вигляді орла на щоці. Катерина II додала до цього антуражу буквене позначення. Наприклад, убивці на щоках і на лобі ставилася літера „У”, брехуна („лжеца”) „нагороджували” відповідно літерою „Л” тощо. Згодом тавро або татуювання наносили злочинцям не судові виконавці, а самі засуджені один одному. Це символізувало причетність до злочинного світу. За допомогою татуювання злочинці поділяли людей на „своїх” та „чужих” [5].

На українських теренах перші татуювання відомі після російсько-японської війни 1904 р. Невдовзі татуювання стало популярним і серед криміналітету. У СРСР татуювання вивчали досить серйозно, оскільки в жодній країні світу, окрім японської „якудзи”, злочинці не мали такої кількості татуювань на тілі як у СРСР.

Одним із перших на поширення татуювань серед злочинців звернув увагу італійський лікар-психіатр Ч. Ломброзо (1835–1890), який уважав татуювання проявом атавізму й ознакою морально меншовартісних, неповноцінних людей. На його думку, татуювання у злочинців тісно пов’язане з розумовими здібностями носіїв, здебільшого природжених злочинців і повій [2].

У кримінальному світі мати наколку означає мати відповідну долю; змінити її на щось інше означає змінити власну долю, що зазвичай карається на смерть.

Особи, які мали татуювання почали претендувати на лідерство, оскільки носили на тілі символ сильної, витривалої людини. Пізніше татуювання для злочинця стало своєрідною „таємною мовою”, способом спілкування з собі подібними як на волі, так і в місцях її позбавлення [10].

Значна кількість татуювань робиться насильно (вони називаються „нахабами”). Цей вид татуювань наноситься особам, що займаються статевими збоченнями, які були поміченими в крадіжці у „своїх”, тим, що програли в карти, тим, що не дотримали даного слова, донощикам.

Якщо найнижчу касту татуюють без її згоди, то середня і вища категорії у тюремній ієрархії з гордістю носить свої відзнаки. Це мужики і так звані „блатні” – злодії в законі, які верховодять в арештантському середовищі і наглядають за дотриманням неписаних законів [4].

У злочинному середовищі завжди проходила боротьба за чистоту татуювань, достовірність тієї інформації, яку вона несе в собі. „Самозванці” дуже суворо каралися, могло дійти навіть до „опускання”. Тату, яке не відповідало тюремному статусові „носія”, стирали під примусом наждачним папером, випікали залізом, зрізали зі шкірою. Якщо „персні” на пальцях були незаслужені – пальці відрубували. За симуляцію авторитета могли навіть убити. „Блатні” намагалися захистити свої татуювання від підробок, вигадуючи нові непримітні, але обов’язкові деталі малюнка [11, с. 234–235].

Злочинці, наносячи на своє тіло малюнок, прагнули виразити свою індивідуальність та статус. Кожен малюнок має свій смисл. Це тюремний бодi-арт, автобіографія. Символіка татуювань у кримінальному середовищі тісно пов’язана з традиціями, звичаями і законами кримінальної субкультури.

Текстові тату – це звичайно завірення в коханні, заклинання, погрози, скарги на долю, афоризми. Наприклад: „Не знаєш горя – полюби мене!”, „Народжений для мук, щастя не потребую”, „Хай ненавидять, аби боялися”.

Нерідко можна зустріти окремі букви, абревіатури, що несуть певний смисл: СЛОН – смерть лягавим від ножа; КІТ – корінний мешканець в’язниці; БЛІЦС – бережи любов і цінуй свободу; НІНА – не була і не буду активісткою; ХЛІБ – зберігати любов єдину буду. Буквені татуювання можуть наноситися одночасно двом особам так, щоб все слово або абревіатура складалися під час їхньої зустрічі. Скажімо, одному виколюють букви „БР”, другому, – „AT”, під час рукостискання можна прочитати слово „БРАТ”.

Татуювання-малюнки можуть бути такої тематики. Також використовуються символи – це умовні знаки, що мають певний сенс, незрозумілі необізнаним. При цьому вони зазвичай мають не одне, а декілька тлумачень.

Персні на пальцях позначають чергову судимість. Крапки на кісточках кистей, колючий дріт – позначення про відбутий термін покарання в місцях позбавлення волі. Браслети на руках і ногах говорять про каторжне життя, про вічний потяг кайданів. Так само про це говорять ґрати з в’язнем або голубом і колючим дротом. Бій із барсом говорить про силу духу, про відвагу, стійкість.

Троянда означає волелюбність до жінки, до всього прекрасного. Троянда, пронизана ножем, – це розчарування у коханій або ж заповіт помститися тій, яка вбила почуття кохання.

Картярські масті (бубни, хрести, черви, трефи) означають особливу статтю злодія, швидше за все, майстерність гри в різні карточні ігри.

Чотири тузи віялом кололи собі тільки магірани –досвідчені, непогрішимі, у рамках блатного закону, злодії, жорстокі, нещадні до себе та інших людей. Це – король маси „злодіїв”. Такі люди наносили собі татуювання у вигляді соборів із куполами різної величини, які позначали судимості того або іншого роду за справи великого або більш-менш масштабного злочину, наприклад, пограбування банку.

Свастика або ж пов’язка зі свастикою означали виклик владі, соціалізму. Вона означає і протест, обурення і не примирення до своєї долі, подальшу боротьбу зі всією громадськістю і т. д. У злодійському світі вважалося, що такі наколки може нанести тільки малодушна, нікчемна людина.

Ніж в горлі з краплею крові говорить про духоту в житті. Але такі тату теж не схвалюються і до них ставляться із зневагою [16, с. 199–203].

Татуювання відображає те, що мислиться у власному „я”, що є особливо значущим. Якщо для чоловіків, що опинилися у в’язниці, головним завданням стає завоювання авторитету на злодійському світі, то для жінок – основною в житті залишається любов, тому вони часто наносять любовні тату. Любовне татуювання – це лист коханому, що містить питання, обіцянки, звернення, погрози: КЛЕН – „клянуся любити його (его) навік”, ЛЕДІ – „люблю, якщо навіть зрадиш” (люблю, если даже измениш), ЯПОНІЯ? – „я прощаю образу, не зраду (измену), ясно?” та ін. [6, с. 123].

У зеків у радянські часи були популярні наколки із зображенням Сталіна, Леніна. Це були символи злодіїв. Уважалося, що охорона не зможе вдарити або вистрілити в таке татуювання.

У в’язнів навіть був власний тату-гороскоп. Існували й ганебні (за поняттями в’язнів) наколки. Наприклад, зображення карти „шістка”, червоні карточні масті, – визначали „принизливе” місце людини в тюремній ієрархії. Виводити ж, або „забивати” іншими зображеннями такі татуювання заборонялося.

Як уже зазначалося, ніде більше немає такого поширення татуювання серед злочинців, як у японських мафіозі. За допомогою татуювання, вони, як і всі злочинні групи, вирізняють себе з суспільства.

Основну масу японських татуювань можна поділити на дві частини: іредзумі і гаман. Перший термін (іре – вприскувати і дзумі – туш) сягає корінням ХVІІ ст. Цей тип татуювань носили злочинці, засуджені на примусове татуювання, і за закінченням терміну приховують своє минуле під додатковими стилізованими мотивами. Другий тип був покликаний демонструвати чоловічі якості і свідчив про мужність і терплячість носія [7]. У Японії це мистецтво сягає коріннями глибокої давнини.

Татуювання носило в основному ритуальний характер. Пізніше воно стало чіткою ознакою належності людини до тієї або іншої соціальної групи. Витатуюваними хрестами й смугами мітили, наприклад, касту недоторканих, а також злочинців. Щоб замаскувати ці ганебні знаки, їхні носії найчастіше наносили різні складні візерунки, серед яких мітка ката просто губилася [15].

Також заможні японці для охорони своїх володінь і майна набирали охорону з нижчих шарів суспільства. Здебільшого це були так звані „чаен” – люди, що перебували в конфлікті із законом. І тому деякі з них мали татуювання як знак покарання за скоєні раніше злочини. У багатьох державах татуювання використовували і як покарання, і як профілактичний знак – клеймо судимості. Так, у японській провінції Чукудзен періоду Едо (1603–1867 р.) як покарання за перший злочин розбійникам наносили на чоло горизонтальну лінію, за другий злочин – дугоподібну, за третій – ще одну. У підсумку виходила композиція, що становить ієрогліф, що означав „собака”.

У Кодзіки (712 р. н. е.) описуються два типи татуювань. Перший тип – це знак високого соціального статусу, і другий – як знак злочинця. Пізніше, в Анналах Японії, завершених у 720 р. н. е., описується як людині на ім’я Азумі Мураджіхамако зробили татуювання в покарання за зраду. У зв’язку з цим, люди, які отримали татуювання в покарання часто утворювали невеликі групи, співтовариства, які останніми називалися ета і хінін (не людина, нелюдь) [19].

Згідно з кодексом Есімуне, грабіжники, а також вбивці засуджувалися до смерті. Такі злочини як здирство, шахрайство і підробка каралися татуюванням. Злочинцям робилося татуювання у вигляді чорного кільця навколо руки за кожен скоєний злочин, або у вигляді японського ієрогліфа на лобі [20].

Татуювання стало особливим відмітним знаком японської мафії – якудза, історія якої почалася 300 років тому. У перекладі з японського, якудза, це 893. Вісім – я, ку – дев’ять, дза/тса – три. Сучасна назва злочинних угрупувань в Японії – „якудза” склалася у зв’язку з розповсюдженням в кінці XVII ст. карточної гри, схожої на бороко. Найневдаліше число в цій грі – 20, утворюється з трьох карт: „вісім”, „дев’ять”, „три” [13].

Для пізнавання один одного і вирізнення у натовпі якудза часто робить собі спеціальні традиційні татуювання, які, за статистикою, є у 75% чоловіків. Жінки віддають перевагу особливим невидимим татуюванням. Багато членів клану носять значки з емблемою, а якудза-керівники емблему на шиї, так званий „золотий даймон”.

Згідно з традиціями якудза, татуювання усього тіла символізує належність до клану, а також, якщо татуювання займало більше ста годин, це означало, що людина може протистояти болю. Після нанесення татуювання вони піддаються церемонії виключення з числа учасників нормального суспільства і автоматичного приєднання до замкнутої суспільної групи. З цієї миті представник якудзи вже не може одружуватися з жінкою, що походить із „хорошої” сім’ї, його не приймуть на роботу до установи, якщо вона не знаходиться під контролем злочинного світу. Різниця між „цивільним” і „злочинним” тату значна. Частіше за інших учасники якудзи вдаються до мотивів, почерпнутих з іконографії, розміщеної на картах, які призначені для азартної гри „хана-фуна” або „червоне-чорне”. Серед пов’язаних із цією грою мотивів найбільш улюбленими є квітка черешні і лист клена, використані з застосуванням червоного і чорного кольорів. До інших мотивів, часто використовуваних якудзою, належать образи буддійських героїв, таких як м’язистий Ніо Фудо – опікун злочинного світу. Для якудзи вони є символами мужності і жорстокості, тобто тих особливих рис, якими повинні вирізнятися гангстери. Крім того, члени якудзи уникають прикрашати своє тіло мотивами, що представляють жіночі божества, – Каннон або Бентен, які часто з’являються на спинах представників інших суспільних груп [13].

Якудза вже впродовж сторіч використовує масивні татуювання, як знак належності до групи, а також для позначення свого положення в групі. Крім того, при вступі в якудзу селяни і ремісники отримували нові, войовничо-звучні імена, такі як Тигр і журавель, Дев’ять драконів, Ревуча буря і т. д., які потім наносилися у вигляді картин на спину або груди. Усе це часто доповнювалося художніми надмірностями і нерідко покривалося все тіло аж до голови, кисть рук і стіп, а також ділянка геніталій.

Проте, в останні роки кількість якудза, що носить татуювання, починає зменшуватися. Молоді якудзи відмовляються від татуювання на все тіло, і вважають за краще робити татуювання у вигляді невеликої лінії або фрази на передпліччі. Причина – не в зміні естетики: татуювання старого стилю коштують божевільні суми грошей, і вже не означають ні фізичної, ні фінансової сили. Багато якудза намагалися звести свої татуювання і робили операції, щоб відновити втрачені пальці, для того щоб спокійно повернутися в суспільство [17]. Зараз зробити собі тату в Японії – це добровільно виключити себе з суспільства і піти в підпілля.

Отже, як в Україні, так і в Японії, татуювання – це особлива відзнака, яка застосовується у злочинному співтоваристві для ідентифікації становища її носія у злочинній ієрархії. Також вона носить характер засобу передачі зашифрованих даних про особу злочинця.

Однак слід сказати, що на сьогоднішній день татуювання вже не носять такого загальнообов’язкового характеру як раніше, оскільки теперішні представники кримінального світу навпаки прагнуть приховати свій зв’язок із криміналом. Сьогодні малюнки на шкірі вже не означають належність до людей із темним минулим.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка