Наукові записки



Сторінка7/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

Постмодерн у історичному та культурному контексті. Постмодерн у відношенні до модерну
У статті робиться спроба проаналізувати відношення між постмодерном та модерном, окресливши їхню взаємодію та відмінності.

Ключові слова: культурний контекст, модерн, постмодерн.
In the article is done attempt to analyze a relation between postmodern and modern to outline their cooperation and differences.

Key words: cultural context, modern, postmodern.
Кінець XX – початок ХХI ст. входить в історію, як вік постмодерністської культури. Слово „модерн” (франц. modern – сучасний) уперше було вжито у V ст. для розмежування християнського сьогодення і язичницького римського минулого. Із того часу модерність (приналежність до сучасності) завжди припускала необхідність кожній епосі співвідносити себе з античністю в ході осмислення себе самої. У середині XIX ст. модерн став здобувати стійку тенденцію протиставляти себе історії і традиції взагалі, рвати історичні зв’язки. Модерним починає вважатися тільки те, що виражає нове.

У статті зроблено спробу проаналізувати відношення постмодерну до модерну, їхню взаємодію та відмінності на основі окреслення історичного та культурного контексту постмодерну.

Літератори, філософи, митці переживають у постмодерні насамперед занепад культури, розглядають його під призмою хвороби людської та світової душі, прагненням до змін, реконструкції всього, що оточує. Але це і є тим станом, якого так прагнула людина, бо саме він дозволяє їй зовсім по-іншому ввійти в буття, розвертаючи і складаючи культуру у плоскість буденності життя. І оскільки ми знаходимося саме в цьому невизначеному стані, оминути дослідження відношення постмодерну до модерну в історичному та культурному контексті просто неможливо. Усі ці аргументи і зумовлюють актуальність нашого дослідження.

Модерн – це типологічний термін для нової культури початку ХХ ст., який у західноєвропейських культурологів застосовується, як означення нереалістичних течій у мистецтві і літературі. Це особливо нова форма культури, тому що від старої культури, у якій був Бог, людина нічого не залишила, стверджуючи, що вона вбила Бога. Світ речей та постійні потреби заповнюють повсякденне життя людей. Річ – це завжди простір [4, с. 559].

У модерні було зерно нової культури, саме цьому відбувався занепад старої культури. Коли це сталося, увесь світ відчув нові тенденції, це не обмежується лише відношенням до речей або симуляцією і копіюванням справжніх істин, чи плоскістю сприйняття буття, як часто описують філософи і літератори, описуючи постмодерн [5]. Емоції з приводу померлої культури, у якій був убитий Бог, а тому вмерла і людина, захопили культуру на 30–40 років. Увесь світ опинився в переживаннях і страху. І тільки в 80-х роках ХХ ст. людство відходить від переживання трагедії і намагається зрозуміти, що ж все-таки сталося з Людиною [4, с. 553].

Починається погоня за „більшою новизною” як такою. Постмодерністська установка на відмову від раціоналістичних проектів Ренесансу і Просвітництва виникла не „після” модерну – філософії XIX ст., а поряд із ним. Тому не зовсім правильно вибудовувати хронологічний ланцюжок: модерн → постмодерн.

Вхід людей у нову культуру відбувався не зовсім легко та ординарно. Але світові війни, Голокост, екоцид досить-таки вплинули на віру людини модерну у себе, свій розум та науково-технічну революцію. Адже її сподівання, мрії, надії поступово згасли. Людина модерну, реально усвідомивши становище, у якому вона опинилася через науково-технічний прогрес, була шокована. Цей страх та шок, виникли через розуміння реальної можливості самознищення техногенної цивілізації, із визнаної мрії модерну про самозбереження себе у світі з допомогою досягнень НТП, який дедалі більше прискорюється [2, с. 54].

Іншою обставиною була недовіра суспільства скептикам і ганьбителям розуму. Ще була сильна онтологічно вкорінена віра в його законодавчі здібності, що гарантують універсальний порядок у світі. Прихильність людей була на боці тих, хто не погоджувався з критиками розуму. Постмодерн не став у XIX ст. нормою, суспільство ще не було готове жити без опори на розум і традицію в культурі, зв’язану з ним. ХХ ст., продовживши критику проектів Ренесансу і Просвітництва, затребувало ідеї постмодерністських мислителів XIX ст., перемістило їх в центр інтелектуального простору [1, с. 79].

Відомо, що до кінця XIX ст. висока класична думка не впускала в сферу своєї діяльності проблеми сексу, божевілля і в’язниці, а держава репресивно ставилася до цього світу. Але з кінця цього періоду подібні теми стали легалізуватися і поступово розширюватися, ставши не тільки предметом уваги з боку вчених, але й заполонивши практично все мистецтво. Саме загадкове полягає в тому, що люди виявилися готовими поставитися до цього боку життя з серйозною увагою, настільки серйозною, що до кінця XX ст. проблемами, наприклад, сексуальних меншин стали займатися парламенти, дебатуючи про можливості юридичного узаконення шлюбів між особами однієї статі, а вчені і громадськість зайнялися пошуком засобів і способів сексуальної просвіти дітей із 5-річного віку. Ці процеси зафіксувала мова – найбільш чуйний індикатор змін у світовідчуванні людей: слово „любов” почало поступово витіснятися словом „секс”. Закінчився процес трансформації досвіду свідомості, фундаментальних зрушень у формах людського мислення, що почався ще в XIX ст.

Можна виокремити 2 основні підходи про співвідношення модерну і постмодерну. Перший, свідчить про те, що постмодерн є продовженням, логічним фіналом та своєрідним етапом епохи модерну. Другий, стверджує, що постмодерн є якісно іншою щодо модерну соціально-економічною та культурною реальністю, у межах якої долаються обмеженість, і суспільство виходить на якісно новий рівень організації й існування.

Першого дотримується Ж.-Ф. Ліотар, який говорить, що великі розповіді минулого, що підтримували та виправдовували буржуазне суспільство, а саме Релігія, Наука, Історія та ін., поставлені сучасністю під сумнів, і самі потребують виправдання та ствердження. Тому слід повернутися до витоків та основ культури модерну й ніби реінкарнувати в сучасності свободу експерименту, творчий пошук, спрагу першовідкриттів і нормотворчості, що характеризують початок епохи модерну. І в цьому сенсі префікс „пост” у слові „постмодерн” означає не рух повторення, а процес аналізу, котрий переробляє щось першозабуте [1, с. 56–59].

Другого погляду – Маньковська Н. Б., яка розглядає сучасність як епоху постмодерну, що якісно відмінна від епохи модерну. Авторка знаходить риси нового світобачення практично в усіх сферах суспільної свідомості: науці, релігії, філософії тощо. Так, наука, що конструює світобачення поставлена сьогодні під сумнів. Цю тезу підтверджують такі аргументи: по-перше, онтологія постмодерну тісно пов’язана з онтологією, сконструйованою німецькою класичною філософією; по-друге, принцип „радикальної плюральності” постмодерну є зворотним боком принципу „радикальної тотальності” модерну; по-третє, соціально-економічний базис культури постмодерну залежить від соціально-економічного базису культури модерну. Постмодерн не тільки базується на досягненнях модерну, але й критикує його основи – волю до тотальної влади, індустріальне виробництво, раціоналізм тощо [3, с. 48].

Виходячи з вищесказаного, можна дійти висновку, що між модерном і постмодерном існує зв’язок, навіть залежність. Не можна сказати, що від „проекту модерну” повністю відмовилися, але очевидно, що реальність кінця 1990-х – початку 2000-х років стала багато в чому іншою, ніж реальність ХVIІІ ст. – періоду створення „проекту Просвітництва” – та реальності першої половини ХХ ст. – часу кульмінаційних досягнень модерну. Зрозуміло також, що постмодерн доводить основні тенденції модерну до логічного фіналу, часто зводячи їх до абсурду. Тобто співвідношення модерну та постмодерну здійснюється за схемою критика ↔ прийняття.

Більшість дослідників модерну та постмодерну визначають соціально-історичний контекст, де постмодерн є допоміжним чинником модерну – епохи, протяжністю від Відродження до середини ХХ ст., поняття „постмодерн” пропонують використовувати в естетичному контексті – як співвідносне з поняттям модернізм, яке означає різноманітність художніх пошуків у період кінця XIX – початку XX ст. Модерн продовжує розвиватися разом із постмодерном. Із цього випливає, що відношення постмодерну до історії має особливий характер: він живе не з заперечення всього попереднього, а має на увазі справжню одночасність неодночасного. При цьому постмодерн має свої античні, середньовічні, новосучасні та інші проформи [6, с. 127].

Постмодерн не означає антимодерн, хоча на ранньому етапі зародження та формування основних постмодерністських концепцій на початку 1970-х років могло здатися, що це так. Постмодерн не тільки критикує основні постулати мислення епохи модерну, але, критикуючи, приймає їх, а приймаючи, намагається їх подолати.

Постмодерністське відчуття апокаліпсису не є песимістичним, на противагу модерну з його трагічним сприйняттям людського буття. Посмодерн формує нове становище, орієнтуючи людину до майбутнього, він позитивно сприймає історію, як джерело відношення до дійсності. Модерністи переконані, що НТП, який дає людині підпорядкувати світ, дозволить остаточно оволодіти силами історії і встановити владу над людиною. Хоча постмодерністи цінують НТП і погоджуються з ним, усе ж вони глузують над цим, говорячи про те, що модними, чарівними, та панівними можуть бути не лише одяг та автомобілі, а й ідеї, ідеали, переконання, які допоможуть людині боротися із будь-якими примусами, маніпуляціями, тиранією [2, с. 54].



Отже, постмодерн приходить для того щоб позбавити людину страху, надати новий сенс існування і позбавити її меркантильності. Постмодерн виникає не після модерну, а розвивається поряд із ним, є своєрідною реакцією людини на всі її розчарування, депресії та біди. Виокремлюючи дві теорії про співвідношення модерну та постмодерну, ми бачимо, що одна стверджує, що він є продовженням модерну, інша – що це якісно інша соціально-економічна та культурна реальність. Якщо дійти компромісу, то між ними існує зв’язок, певна залежність. Це відбувається за схемою критика ↔ прийняття, постмодерн доводить модерні тенденції до певного завершення.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа / И. П. Ильин. – М. : Интрада, 1998. – 255 с.

  2. Лук’янець В. С.Філософський постмодерн / В. С. Лук’янець, О. М. Соболь. – К. : Абрис, 1998. – 350 с.

  3. Маньковская Н. Б. Париж со змеями / Н. Б. Маньковская. – М. : Наука-пресс, 1994. – 220 с.

  4. Платонова Э. Е. Культурология : [учебное пособие для высшей школы] / Э. Е. Платонова. – М. : Академический проект, 2003. – 670 с.

  5. Постмодернізм [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://krejda.ukrwest.net.

  6. Солонин Ю. Введение в культурологію / Ю. Солонин, Е. Соколов. – М. : Парус, 1999. – 307 с.

Нищенко Наталія

Науковий керівник – Петрушкевич М. С. – кандидат філософських наук, старший викладач
Туризм як чинник міжкультурної комунікації
У статті розглядається туризм як сучасний феномен суспільства, що призводить до кроскультурної комунікації. Міжкультурна комунікація є досить важливим фактором у сучасному глобалізаційному світі, вона сприяє налагодженню дружніх стосунків між країнами, долає бар’єр відчуження, руйнує стереотипне бачення народами один одного. У статті також подається поетапна структура процесу міжкультурної комунікації.

Ключові слова: туризм, кроскультурна комунікація, структура міжкультурної комунікації.
In this article we are trying to analyze tourism as a modern phenomenon which results cross-cultural communication. Intercultural communication, which is a very important factor in the modern globalizationed world, contributes to commissioning friendly relationships among countries, overcomes estrangement barrier, and destroys nation’s stereotyped views. Also, in this article, a staged structure of intercultural communication is presented.

Key words: tourism, cross-cultural communication, structure of intercultural communication.
XX століття позначене надзвичайно швидким розвитком міжнародного туризму. За останні десятиліття він набрав масового характеру. Цьому сприяли як певні об’єктивні фактори (зокрема підвищення життєвого рівня багатьох країн), так і діяльність міжнародних, регіональних та національних туристських організацій, які домагаються від держав забезпечення більшого доступу до туризму для різних верств населення. За прогнозом ВТО (Всесвітньої туристської організації) кількість учасників міжнародного туризму на кінець 2010 року перевищить 1 млрд. чоловік [1, с. 124].

Зрозуміло, що таке зростання контактів між людьми різних культур і уподобань не може істотно не позначитись на розвитку сучасного світового співтовариства, зокрема на розвитку його культури. Міжнародний туризм, безумовно, сприяє процесу взаємодії культур різних регіонів і народів світу, взаємозбагаченню культур, формуванню загальнолюдської культури. На жаль, саме такій ролі туризму приділяється дуже мало уваги.

У налагодженні культурних контактів між народами істотну роль відіграє туризм, який є безпосереднім широкомасштабним спілкуванням між звичайними громадянами різних країн, а також між діячами науки, представниками культури. Особливо це стосується культурного і наукового туризму. В. С. Пазенок зазначає, що основною ланкою „нового гуманізму” нашого суспільства є сучасна комунікативна культура, найдемократичнішим способом реалізації якої є туризм [3, с. 17]. Спілкування як соціальне явище виконує багато функцій, зокрема воно є важливим фактором суспільної інтеграції. Міжнародний туризм, у якому беруть участь мільйони людей різних народів і націй, сприяє взаємопізнанню і взаєморозумінню, утвердженню довіри народів між собою. А довіра є необхідною запорукою різнобічних, взаємокорисних зв’язків, у тому числі і в сфері культури. А. Швейцер відзначив, що „довіра в будь-якій справі є тим першочергової цінності обіговим капіталом, без якого не може обійтись жодна справа. Вона здатна забезпечити умови для процвітання в усіх сферах” [5, с. 439].

Слід зазначити, що найважливіші документи з туризму, прийняті ВТО або за її участю, орієнтують туристів на такі контакти, які б сприяли справжньому спілкуванню, заснованому на взаєморозумінні і взаємодовірі. Це стосується Манільської декларації зі світового туризму (1980), документа Акапулько (1982), Хартії туризму і Кодексу туриста (1985), Гаазької декларації з питань туризму (1989), Монреальської декларації (1996), Глобального етичного кодексу з туризму (1999) та ін. У цих документах підкреслюється необхідність толерантних форм спілкування з населенням країн перебування і населення з прибулими туристами. Важливим завданням туризму вважається досягнення більш високого рівня поваги і довіри між усіма народами. Зокрема в документі Акапулько відзначається, що туризм повинен сприяти духу справедливості, гармонії і поваги між народами і пізнанню світу.

У Хартії туризму державам рекомендується сприяти зростанню туристської свідомості і контактам відвідувачів із місцевим населенням із метою поліпшення взаєморозуміння і взаємного збагачення, сприяти інформуванню туристів із метою створення умов для розуміння звичаїв місцевого населення в місцях туризму і тимчасового перебування. Водночас, як зазначено в документі, приймаючи туристів, країни та їхнє населення мають право чекати від туристів розуміння і поваги до їхніх звичаїв, релігій і інших аспектів їхньої культури. У Кодексі туриста підкреслюється, що турист повинен бути сприйнятливим до культури місцевого населення, утримуватись від підкреслювання економічних, соціальних і культурних відмінностей, існуючих між туристами і місцевим населенням.

Загальними принципами, якими керується міжнародний туризм, є такі: визнання рівних прав народів у визначенні своєї долі, визначення самобутності культур і повага до моральних цінностей народів, право людини на повагу до її гідності та індивідуальності.

Указані принципи і вимоги, утверджувані у практиці міжнародного туризму, просякнуті духом справжнього гуманізму і демократизму, вони є основою для налагодження „діалогу” культур, під час безпосереднього спілкування туристів із населенням.

У взаємодії, взаємовпливі і взаємозбагаченні культур істотну роль відіграють міжнародні туристські організації, які сприяють безпосереднім контактам представників культури різних країн світу. До таких організацій, зокрема, належать Міжнародна академія туризму, Міжнародна асоціація наукових експертів у галузі туризму, Міжнародна федерація журналістів і письменників з туризму.

Так, Міжнародна академія туризму (заснована ще в 1951 році) має своєю метою пропаганду і захист культурних цінностей міжнародного туризму, збереження і розвиток його гуманістичної спрямованості і тенденцій. Академія готує інформаційні матеріали, здійснює дослідження, видає журнал, де друкуються статті з питань світової культури і туризму. Вона проводить конкурси на кращі статті, присвячені духовним цінностям. Її дійсні члени та члени-кореспонденти представляють багато країн. Їхні безпосередні контакти, обговорення проблем розвитку культури, збереження куль­турних цінностей світового значення, безперечно, сприяють взаємодії, взаємовпливу і взаємозбагаченню культур.

У цьому ж напрямі діє і Міжнародна асоціація наукових експертів у галузі туризму (заснована теж у 1951 році). Її мета полягає у розвитку наукових зв’язків, обміні досвідом, підтримці наукових інститутів, співробітництві в організації і проведенні міжнародних конгресів, зустрічей науковців і засідань, присвячених науковим розробкам у галузі туризму, у яких чільне місце посідають проблеми світової культури та її розвитку. У її складі – викладачі університетів та інших навчальних закладів, які займаються науковими розробками і зробили певний внесок у дослідження проблем туризму. Членами Асоціації є 47 країн Заходу і Сходу, у тому числі Австралія, Австрія, Великобританія, Єгипет, Індія, Гондурас, Венесуела та інші країни світу. Указані організації стимулюють діловий і науковий туризм, які передбачають знайомство з науково-культурними досягненнями країн відвідування, проведення конференцій та симпозіумів.

Велике значення для налагодження культурних контактів між народами світу має тісний зв’язок ВТО й інших туристських організацій всесвітнього характеру – з ООН, особливо з ЮНЕСКО (Організацією Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). ЮНЕСКО, членами якої є понад 120 держав, співпрацює у справі розвитку взаємного пізнання і розуміння між народами, використовуючи для цього всі засоби спілкування, сприяє справі народної освіти, поширенню знання, встановленню співробітництва між діячами культури, організує міжнародні конференції вчених і засновує міжнародні організації науковців, допомагає у розповсюдженні і популяризації науки, в тому числі такій комплексній науці, як туризмознавство.

За допомогою ЮНЕСКО міжнародні туристські організації провели низку міжнародних конференцій з різних питань розвитку суспільства і культури.

Отже, безпосереднє спілкування представників різних країн і культур під час туристських взаємообмінів, діяльність міжнародних туристських організацій, спрямована на посилення взаємокорисних культурних зв’язків між народами, – усе це сприяє не лише взаємозбагаченню культур, а й зближенню народів, запобіганню конфліктів на культурно-релігійному ґрунті, утвердженню миру.

В умовах наявності глобальних проблем, загроз самому існуванню людства немає іншого шляху для самозбереження людства, крім шляху порозуміння, вироблення спільних гуманістичних ціннісних орієнтацій.

Головна проблема сучасності, за словами А. Печчеї, полягає у тому, „як жити, не гублячи самого себе, як жити, щоб зберегти минуле (традиції і культуру), як жити, щоб не вступати у конфлікт з іншими спільнотами людей” [4]. Розв’язанню цієї проблеми значною мірою сприяє туризм, видатний культурний феномен нашого часу.

Цікавим також є сам процес кроскультурної комунікації у туризмі. Професор Я. В. Любивий подає цікаву структуру процесу міжкультурних комунікацій у туризмі. Якщо виходити з того, що носій певної культури під час культурної подорожі переміщується в інший культурний регіон власної країни або навіть в іншу країну, а потім повертається додому, то тут можна виокремити декілька основних етапів, які проходить міжкультурна комунікація.

Перший етап: у суб’єкта потенційної туристської подорожі виникає ідея подорожі і починає формуватися мотивація до подорожі і попереднє „програмування в уяві” цього процесу. Для того, щоб подорож відбувалася насправді, необхідна наявність у суб’єкта вільного часу, фінансових ресурсів та ряду інших сприятливих обставин.

Другий етап: це реальна подорож, занурення у нове, незвичайне мовне, соціально-культурне та природно-географічне середовище. Споглядання та оцінювання іншого і порівняння іншого зі своїм.

Третій етап: повернення додому; комунікація у своїх первинних мікрогрупах (сім’я, інші родичі, друзі, співробітники, різні клуби за інтересами) із приводу вражень від подорожі, а також набутого країнознавчого, культурно-комунікаційного, психологічного, морального, релігійного і, урешті-решт, світоглядного досвіду [2, с. 39].

На усіх трьох етапах комунікація здійснюється як на внутрішньому, так і на зовнішньому мікросоціальному рівні. У випадку внутрішньої комунікації йдеться про розвиток особистості, збагаченні її соціально-комунікативного, культурного досвіду, зміну й розвиток внутрішньої соціально-культурної картини світу, світогляду в цілому.

У випадку зовнішньої комунікації йдеться про те, що індивід, який збирається до подорожі, здійснює подорож і повертається з неї; на останній стадії цього процесу, стає принаймні на певний час лідером комунікативних процесів у своєму найближчому соціальному оточенні як із приводу вражень про природу, культуру і комунікативні особливості особистості того регіону, куди він здійснив туристську подорож, так і з приводу власного особистісного саморозвитку, який мав місце в процесі і внаслідок цієї подорожі. Однак з усіх цих стадій зовнішньої комунікації в проблемному полі нашого дослідження логічно більшу увагу звернути саме на другій стадії: безпосередній комунікації туристів в іншому культурному середовищі. Саме на цій стадії найповнішою мірою проявляється феномен міжкультурної комунікації в основному обсязі його складових, включаючи і соціально-психологічну його складову.

Процес кроскультурної комунікації займає визначне місце серед процесів, які відбуваються завдяки туризму. Це шлях до налагодження дружніх зв’язків між народами, шлях до взаємопорозуміння та шлях до руйнації стереотипного бачення країнами одна одної. Туристи, що є ідентифікаторами міжкультурного спілкування взаємозбагачуються та розвиваються в усіх сферах пізнання. Туризм – це визначний феномен сьогодення, який повинен слугувати джерелом нових знань і для національно спрямованих індивідів, і для космополітів.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Антоненко В. Г. Міжнародний туризм як чинник міжцивілізаційної взаємодії і взаємозбагачення культур / В. Г. Антоненко // Пазенок В. С. Філософія туризму : [навчальний посібник] / В. С. Пазенок. – К., 2004.

  2. Любивий Я. В. Туризм в контексті концепції культурного розвитку суспільства / Я. В. Любивий // Наукові записки КУТЕП : [збірник наукових праць. Серія: філософські науки / редкол. Пазенок В. С. (голова)]. – Вип. 6. – К. : КУТЕП, 2009.

  3. Пазенок В. С. Філософія туризму : [навчальний посібник] / В. С. Пазенок. – К., 2004.

  4. Печчеи Л. Человеческие качества / Л. Печчеи. – М., 1990.

  5. Швейцер А. Благоговение перед жизнью / А. Швейцер. – М., 1992.

Панасюк Ірина

Науковий керівник – Янковська Ж. О., кандидат філологічних наук, доцент
Особливості родильної обрядовості на Острожчині (за польовими матеріалами, зібраними в с. Українка Острозького р-ну Рівненської обл.)
У статті досліджується родильна обрядовість, яка є досить різною на кожній території. Розглянуто окремі елементи звичаїв та обрядів, які мають свою локальну специфіку на Острожчині (а саме в селі Українка). Ці елементи проявляються в прикметах, заборонах, повір’ях, а особливо відмінності простежуються в обрядах, пов’язаних із бабою-повитухою.

Ключові слова: пологи, баба-повитуха, пуповина, купіль, хрестини.
A family rite which it is enough different on every territory is dedicated in the article. The separate elements of customs and ceremonies which have the local specific on Ostrozhchyna are considered (namely in village Ukrainka). This elements show up in signs, prohibitions, popular beliefs, and especially, differences are traced in ceremonies related to the granny.

Key words: childbirth, granny, umbilical cord, font, christening.
Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною силою. Він констатував: „Звичаї, обряди народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому” [1, 25]. Саме через це родильна обрядовість стала об’єктом дослідженя багатьох учених, які доклали багато зусиль до наукового трактування родинної обрядовості (Г. Лозко, В. Мацюк, М. і З. Лановики, П. Чубинський, В. Борисенко, А. Пономарьов, С. Макарчук та ін.

Дослідження звичаїв, традицій Острозького краю є актуальним у наш час, оскільки родильна обрядовість цього регіону є мало дослідженою. Саме сьогодні громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури.

Новизна дослідження полягає в тому, що у ньому зроблено спробу комплексного аналізу родильної обрядовості окремо взятої локальної місцевості (а саме с. Українка Острозького району Рівненської області), визначено її особливості порівняно з іншими регіонами України, які є дослідженими та описаними в науковій літературі.

Метою роботи є дослідження особливостей родильних обрядів на території села Українка Острозького району.

Сім’я – важливий елемент у житті кожної людини, і вона набирала чинності тоді, коли в ній з’являлися діти. У народі існує приказка „Хата з дітьми – базар, а без них кладовище”. Тому кожна жінка хотіла мати дитину. Щоб вагітність і пологи пройшли нормально, щоб убезпечитися від імовірного зурочення, а майбутню дитину наділити здоров’ям та доброю вдачею, вагітна жінка мала дотримуватися певних норм поведінки, знати прикмети, заборони і обмеження. Насамперед, їй потрібно було приховувати свою вагітність якомога довше, бо, як говорили в селі Українка: „Чим менше людей знає про вагітність, тим краще для жінки, оскільки вона буде страждати за кожний гріх людини, яка знає про її стан”, – розповіла жителька села Українка Гончарук Уляна Володимирівна [10].

М. та З. Лановики зазначають, що „своєрідну систему становили табу та заборони щодо їжі, місця перебування майбутньої матері, занять чи видів праці, поведінки, що ґрунтувались на основі давніх уявлень, збережених у численних забобонах” [3, с. 222]. На Острожчині, за словами опитаних жителів, такі заборони-табу простежуються рідко, тому що під час вагітності жінки і шили, і пряли, і вишивали, а, отже, різали.

Майбутній мамі не можна було відмовляти. На Острожчині говорили: „Якщо відмовиш для вагітної жінки, то тебе будуть переслідувати нещастя, а всі твої речі погризуть миші”, – повідомила Кальніцка Варвара Стахівна [13]. Миша – тварина, що символізує зв’язок зі світом предків. Також вагітна жінка та її чоловік не можуть бути хресними батьками, щоб не померла їхня дитина, або дитина, яку хрестили.

За словами Демчук Віри Петрівни, у селі Українка психічному стану жінки надавалося велике значення. Жінки намагалися бути ввічливими, не сваритися з сусідами та чоловіком, більше гуляли на полі, часто ходили до лісу. Намагалися думати тільки про хороші речі, щоб немовля було красивим, добрим та спокійним.

Ще на початку ХХ ст. пологи жінки залишалися справою глибоко особистою, навіть таємною, із великою кількістю пересторог та обрядових дій. Володіти всіма цими знаннями могла тільки баба-повитуха, до якої була безмежна довіра. Вона втілювала у собі весь народний лікувально-знахарський досвід.

Постать баби-повитухи була традиційною для кожного села в Україні. Крім найпоширеніших її назв – баба, бабка, бабушка, бабця, бабуня, бабуся, бранка – існувало багато інших, у тому числі й такі: пупорізниця, пупорізка, різна, породільна, сповитуха, повиваха, а також – баба-бранка, баба-пупова тощо. Для сім’ї баба-повитуха вважалася найближчою родичкою; породіллю вона називала онукою, а народженика – онучком. Як зазначає Панасюк Марія Олександрівна, у с. Українка найпоширенішою назвою була баба-бранка та баба-повитуха, а також ще інколи звали просто бабою [14].

Повитухою ставала жінка похилого віку, яка мала життєвий досвід у таких справах. М. Г. Стельмахович зауважує, що „повитухами ставали жінки у віці 45–50 років, які вже самі втратили дітородну функцію. Нею мала бути добра, чесна людина, яка любить дітей, досконало знає народну медицину, володіє повивальним мистецтвом” [6, с. 15].

Як зазначає Панасюк Марія Олександрівна, у селі Українка було дві баби-повитухи. Це були надзвичайно добрі люди, їх поважали не тільки в своєму селі, а й у сусідніх селах, бо бували такі випадки, що доводилось приймати роди і на чужих селах. Якщо в жінки були важкі роди і вона не могла розродитися, то звали другу бабу на допомогу [14].

Коли жінка відчувала наближення пологів, то посилала до баби-повитухи свого чоловіка. Чоловік обов’язково мав йти з хлібом. Повитуха не мала права відмовляти на прохання, „бо це святе діло”[11]. М. та З. Лановики дослідили, що бабу-повитуху запрошували до сім’ї „заздалегідь, перед пологами і вона залишалася на час пологів та одужання породіллі” [3, с. 222]. У селі Українка баба-повитуха теж залишалася у сім’ї породіллі до хрестин. Допомагала жінці відійти від пологів, доглядала та купала немовля, поки жінка окріпне. Збираючись до породіллі, вона неодмінно брала з собою булку або окраєць хліба, дрібочку солі, різноманітне зілля, а також хустину та шматок полотна на пелюшку.

За словами жительки села Українка Ельяви Тетяни Омелянівни, бували такі випадки, особливо влітку, як починалися жнива, що жінка могла родити і на полі, під снопом, або копицею сіна. Як хтось бачив, то міг допомогти, а як була за селом, то мусила родити сама. Пуповину перерізала серпом, або ножем, якщо був із собою [12].

У селі Українка існує багато пісень, присвячених родильній обрядовості, зазвичай їх складали самі жінки, які народжували, напр.:

Пішла мати в поле жати,

Взялися роди, мусіла лягати,

Лягла під півкопу, мене породила.

Взяла соломину пупа зав’язала

Скинула полотняну сорочку

Мене замотала [10].

Приходячи до хати, баба-повитуха ставала на порозі і читала молитви „Отче наш”, „Вірую”, „Молитву до Богородиці” та інші. Далі вона заходила до хати клала на стіл хліб та інші, принесені зі собою речі. Повитухи були знахарками, вони знали безліч ритуалів і замовлянь, які допомагали жінці легко народити. Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого. Г. Лозко у праці „Українське народознавство” відзначає, що баба приходила з водою яку брала до схід сонця з криниці, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: „Вода-водиця, Вода-цариця, ти очищаєш луги, береги, каміння, креміння, річки, піски. Очисти (ім’я породіллі) від злих людей, проклятих очей” [4, с. 304].

У селі Українка, за словами Тарковської Феодосії Степанівни, „повитуха приходила теж із водою, яка була освячена на Водохреща або на Стрітення. Вона освячувала цією водою ікони та всі кутки в хаті. Також могла давати пити для породіллі” [15].

Оскільки в ті часи ліжок не було, то родили на лежанці або на лаві. Гончарук Уляна Володимирівна згадує: „Я родила на лежанці, бабка коли прийшла, нагріла води полила її, настелила соломки і мене положила. Казала, що пара буде іти, розпарить тіло і кості, і тоді буде легше родити” [10].

Інколи баба-повитуха брала породіллю під руки і водила по хаті щось примовляючи, доки та не починала родити. Інколи породіллю обв’язували рушником. Якщо не могла сама родити, то бабка руками виштовхувала дитину. Також, як зазначає С. П. Павлюк у праці „Українське народознавство”, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: „Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла” [7, с. 227].

Як правило, повитуха приймала дитину на полотно, яке, як і вироби з тканини – скатертини, рушники тощо – у народній обрядовості символізують дорогу, тобто дорогу у життя. Прийнявши дитину, повитуха відтинала їй пуповину. Саме з цим ритуалом було пов’язано багато повір’їв.

С. П. Павлюк зазначає, що на всій території України існувало повір’я: якщо пуповину відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі – хлопці [7, с. 227].

Також відтинали пуповину ножем, якщо для хлопчика, то на сокирі або на книжці – щоб був майстром, грамотним, а якщо для дівчинки, то на гребені – щоб пряла і ткала, була хорошою господинею. Зав’язували пуповину ниткою або червоною стрічкою. Стрічка була захистом від вроків і хвороб. Зав’язування пуповини супроводжувалося різними побажаннями для дитини: „Відрізую пуп на вік, щоб жила сто літ”, „Зав’язую тобі щастя, здоров’я та добрий розум” – згадує жителька села Українка Панасюк Марія Олександрівна [14].

П.Чубинський стверджує, що, купаючи дитину, баба зав’язує їй пуповину, при цьому три рази хрестить і повторяє слова: „Баба тобі пуп в’яже, а Господь нехай дає щастя, і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий, із батьківської молитви, із материної й бабиної” [8, с. 63].

Зазвичай пупок ховали до скрині чи за ікону, і коли дитина ішла до школи, давали, щоб розв’язала. Говорили, що таким чином дитина розв’яже собі ум і буде добре навчатися. Також, якщо дитина в дитинстві часто хворіла, то їй давали пуповину щоб пожувала, це мало відігнати хворобу.

За словами Гончарук Уляни Володимирівни, у селі Українка пуповину зберігали дуже рідко. Найчастіше баба-повитуха брала пуповину і разом з місцем (плацентою), яке вона обмивала, загортала в чисту ганчірку і закопувала під плодовим деревом, найчастіше під вишнею, щоб дитина росла гарна, як вишня. Також часто закопувала просто в хаті, особливо взимку, могла закопати під лавою, або під піччю. Інколи закопувала в коморі [10].

Наступне, що вимагало невідкладної бабиної участі – це клопотання коло немовляти. Як зазначає Галах Марія Іванівна, повитуха готувала першу купіль. Для цього вона кип’ятила непочату воду, готувала різне зіллячко освячене на Маковея, адже кожне зілля несло в собі магічну дію. Кидала любисток, м’яту, рум’янку, череду, ромашку, а також доливала трохи свяченої води [9].

Перша купіль мала надзвичайно велике значення – і не лише з гігієнічних міркувань, а і з профілактичних та оберегових, оскільки вода, за народними віруваннями, символізувала чистоту та силу, а за допомогою різних оберегів, що додавалися у воду, намагалися передати дитині їхні цілющі властивості.

За словами жителів с. Українка, зазвичай на Острожчині купіль дівчинки відрізнялася від купелі хлопчика. Також у народі існував звичай: кожен, хто заходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монетку „на щастя”, – зазначає С. П. Павлюк [7, с. 227].

Скупану дитину сушили біля печі. Це символізувало прилучення дитини до домашнього вогнища, а також вірили в очисну силу вогню. Далі повитуха сповивала дитину. Якщо сім’я була заможніша, то використовували полотно або великий рушник. Але у більшості випадків замотували у те, що було: материну спідницю, фартух, батькову сорочку тощо. У селі Українка досить часто дитину замотували у дідову сорочку. Як згадує Шаповалов Микола Антонович, „жінка коли народила, то мене послали до діда по сорочку, я й не знав нащо, говорили, що так треба” [16]. Це символізувало продовження роду.

Зазвичай новонародженого клали до люльки, де він і спав. Поки дитині не виповнився один рік, під подушкою тримали свячене зілля, а також хрестик, який давав батюшка при хрещенні. Це, як стверджує М. Попович, мало оберігати дитину від „лихих очей” [5, с. 45].

У давнину дитина вважалася повноправним членом суспільства лише тоді, коли вона мала ім’я. Тому вибір імені був досить важливим елементом родильної обрядовості. Як зазначають Мар’яна та Зоряна Лановики, за давнім звичаєм, дитині давали два імені: перше – „справжнє”, яке знали лише найближчі і тримали його у таємниці (через вірування, що той, хто знає ім’я людини, має над нею владу); друге – те, яким кликали дитину, і яке було відоме для інших. Уважали, що разом із іменем обирають і долю дитини [3, с. 223].

Із появою християнства вибір імені уже був пов’язаний із християнськими обрядами. До вибору імені теж була причетна баба-повитуха, адже саме вона йшла до священика спитати ім’я для дитини. Повитуха неодмінно брала зі собою хліб, а також пшоно, шматок сала, курку, горілку, хустку для попівни тощо. Власне, відбувався своєрідний обмін усього цього на ім’я. При недостатніх приношеннях могли отримати негарне ім’я. На Острожчині ім’я обирала баба-повитуха разом із священиком. Зазвичай це були імена святих, які були канонізовані церквою і, за словами церковників, ставали опікунами дітей, їхніми „янголами-хранителями”. Із часом ім’я уже почали обирали самі батьки, – зазначає Галах Марія Іванівна [9].

Сьогодні основними мотивами у виборі імені для немовлят є родинна традиція, коли дитину називають іменем батька, дідуся, бабусі чи когось із родичів; побутують: прагнення назвати дитину на честь видатної особи, популярного артиста, співака, кіногероя. Зокрема, на Острожчині ім’я дитині дають батьки.

Невід’ємною частиною звичаїв, пов’язаних із народженням дитини, було провідування (або одвідки, одвєдки) породіллі. Воно мало на меті підтримати породіллю та віддати їй шану. Ушановуючи породіллю, бажали їй та дитині щастя, здоров’я. На провідування приходили заміжні жінки з родини, сусіди, подруги, що обов’язково приносили невеличкі подарунки – пироги, ласощі, сир, масло, калачі, каші, сирі яйця тощо. Як тільки жінки заходили до хати, одразу ж розв’язували свої вузлики – щоб дитина до року ходила. Породілля ставила на стіл своє частування. У селі Українка на стіл ставили кисіль або компот із сушених груш, яблук та інших фруктів, а також ставили мед та горілку – щоб дитина мала достаток і солодке життя [13]. Участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити породіллі. Із цієї ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Жінки поспішали туди, де народилася дитина, щоб віддати шану молодій матері та допомогти їй, передусім харчами, обдарувати породіллю і немовля гостинцями. Уважали, що таке відвідування – це праведне діло, говорили: „Скільки разів жінка побуває на родинах, стільки і в раю”, – згадує Кальніцка Варвара Стахівна [12]. Відвідування породіллі мало на меті підтримати матір, допомогти їй морально, покращити самопочуття та настрій, тому приносили різні страви або речі для дитини.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка