Наукові записки



Сторінка9/34
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.82 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Білецький О. Міжнародне значення української літератури / О. Білецький. – К., 1946.

  2. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин / П. Голубенко. – Нью-Йорк – Париж – Торонто : Українське слово, 1987.

  3. Дзюба І. Україна і Росія / І. Дзюба // Наука і суспільство. – 1991. – № 7.

  4. Дорошенко Д. Нариси історії України / Д. Дорошенко. – К., 1991.

  5. Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Д. Дорошенко. – Прага, 1923.

  6. Дорошкевич О. Українська культура в двох столицях Росії / О. Дорошкевич. – К., 1945.

  7. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. – Т. І.

  8. Єфремов С. На переломі двох епох / С. Єфремов. – ДВУ, 1926.

  9. Історія українсько-російських літературних зв’язків : [у 2 т.]. – К., 1987.

  10. Їжакевич І. Питання російсько-українських мовних зв’язків / І. Їжакевич. – К., 1954.

  11. Огієнко І. Українська культура / І. Огієнко. – К., 1991.

  12. Сергійчук В. Українці в імперії / В. Сергійчук // Культура і життя. – 1992.

  13. Українська культура: історія і сучасність : [навч. посібник] / за ред. Черепанової С. О. – Львів : Світ, 1994. – 456 с.

Прокопюк Мальвіна

Науковий керівник – Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, старший викладач
ПРОБЛЕМА НАСИЛЛЯ У ВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ
У статті розглядається проблема насилля у візуальній репрезентації. Звертається увага на типи подання насильства на екрані, його вплив на особистість та суспільство в цілому. Також йдеться про телебачення як засіб маніпуляції, за допомогою якого можна створити спотворене уявлення про реальність, впливаючи тим самим на поведінку суспільства.

Ключові слова: візуальна культура, насильство, телебачення.
In the article is examination the problem of violence in visual representation. We paid attention to the types of representation violence on the television, its influence on personality and society at all. Also refers to television as a means of manipulation, because what can create a distorted picture of reality.

Keywords: visual culture, violence, television.
Упродовж останніх десятиліть наша культура все більше стає візуальною. Ми живемо в середовищі, яке насичується візуальними образами з різними цілями та задуманими ефектами. Насилля стало невід’ємною частиною візуальної культури та пронизує усі її прояви. При цьому зважимо, що тема насилля далеко не нова – навпаки, це один із „класичних” об’єктів філософського та культурологічного аналізу. Хоча тема, яка нас цікавить – насилля у візуальних репрезентаціях – стала актуальною відносно недавно. Перш за все, це пов’язано з тим, що досвід візуальної культури ХХ століття радикально відрізняється від досвіду попередніх епох.

Сучасні загальносуспільні засоби поширення інформації та культури як телебачення та кіно відіграють важливу роль у формуванні поведінки та схильності до насильства у суспільстві. Історія ж людства довела, що агресія є невід’ємною частиною життя особистості та суспільства. Більше того, агресія наділена могутньою силою, що притягує та здатна „заражати” маси. Візуальне насилля є однією з основних форм примусу, а оскільки людина не може жити поза суспільством, то всі ми певною мірою беремо участь у владних стосунках, чинимо примус та піддаємося примусу, застосовуємо насильство і зазнаємо насильства.

З одного боку візуальне насилля розглядається як фізичне насилля на екрані, тобто як воно репрезентоване. З іншого, – візуальне насилля є поняттям більш субтильним, ніж показ крові, сцен вбивств чи зґвалтування. Цей бік насилля полягає у застосування технік примусу і пригнічення, які задіяні у будь-якому виді мистецтва, що, як правило, усвідомлюється автором і є надмірно ефективним у дії на глядача – ефективність його обумовлена саме несвідомим характером такого впливу [3].

Одне з найчастіше вживаних визначень насильства таке: насильство – це дія, якою один персонаж цілеспрямовано і свідомо робить чи намагається зробити фізичну шкоду іншому персонажеві. Згідно з Національним дослідженням насильства на телебаченні, проведеним у США в 1997 році, вирізняють 4 основні типи представлення насильства на телебаченні, котрі, як уважається, сприяють недооцінці дітьми серйозності справжнього людського насильства: безкарне, безболісне, життєрадісне та героїчне насильство.

Безкарне насильство складає близько третини американських телепрограм, де воно фігурує. Тут зображують злочинців та негідників, котрі не зазнають покарання зовсім або зазнають лише наприкінці історії. Уважається, що така форма подання насильства не сприяє усвідомленню молодої аудиторії того, що чинити насильство неправильно і що нам не треба до нього вдаватись. У безболісному насильстві жодним чином не показують, що їм боляче. Уважається, що це сприяє уявленню про те, що насильство не спричиняє болю, травм, пошкоджень чи смерті. Життєрадісне насильство найчастіше зустрічається у дитячих мультфільмах, де предметом жартів та сміху стає нанесення фізичної шкоди комусь із героїв. Уважається, що внаслідок цього діти втрачають чутливість до серйозності насильства і гадають, що робити комусь боляче – це смішно (тут можна згадати Тома і Джері, де вони б’ють один одного всіма можливими предметами, підпалюють і вправляються у розмаїтих методах нанесення шкоди). Героїчне насильство складає близько 40 відсотків усіх насильницьких дій в американських телепрограмах, їх вчиняють герої, котрі зображуються як позитивні рольові моделі. Уважається, що це спонукає дітей відтворювати насильницьку поведінку. Насильство, до якого вдається позитивний герой заради доброго діла (скажімо, щоб захистити когось чи щоб врятувати світ), проте, може бути ще проблемнішим, ніж насильство, що його чинить негативний персонаж, котрий від своїх дій не отримує жодної користі [14].

Сьогодні телебачення – це основний засіб передачі інформації, воно є одним з провідних інструментів сучасної цивілізації. Однак воно є і засобом маніпулювання та залякування людей, що призводить до зниження морально-етичного рівня населення, розширення кримінальної субкультури, руйнування культурних цінностей, пропагування засобами масової інформації, аморальних, агресивних стереотипів поведінки.

У культурі існує безліч способів впливу на людину, проте інструменти цього є обмеженими. Телебачення є порівняно молодим засобом маніпуляції, за допомогою якого можна створити спотворене уявлення про реальність, впливаючи тим самим на поведінку суспільства [5].

Виокремлюють декілька способів представлення насилля на екрані.



а) Теорія смислових рядів.

Смисловий ряд – це група новин, об’єднаних одним емоційним фоном. Тобто інформація, яка на думку редактора, буде оцінена глядачем як „позитивна” так і „негативна”, подається окремим блоком. Повідомлення про війни, аварії і природні лиха часто йдуть підряд, не перемішуючись з „хорошими” новинами і навпаки. Негативні смислові ряди – це, як правило, два, три репортажі, що випливають один за одним, і розповідають про хвороби, терористичні акти і т. д. Відомості, які оцінюються як нейтральні або позитивні, навпаки, утворюють „позитивні смислові ряди”. Секрет впливу смислових рядів простий. Глядач, звиклий до чергування блоків „поганої” і „хорошої” інформації, при першому ж негативному репортажі, буде готовий до продовження смислового ряду. Це означає: йому відомо, що якщо показали одну „погану” новину, за нею піде ще кілька таких же. Як правило, такий ряд новин людина сприймає як небажаний і неприємний. І це не дивно, кого ж можуть порадувати загиблі діти або вигляд зруйнованих будинків? Цей прийом маніпуляції полягає в тому, щоб включити в блок негативних новин нейтральну інформацію з метою надання їй негативного підтексту за рахунок загального негативного відтінку смислового ряду.



б) Спотворення інформації.

Цей прийом уважається найефективнішим способом впливу та має два основних зразки. Перший має назву „створення подій” та полягає у тому, що при описі відносно безпечної події використовуються перебільшення, зловживання медичними, військовими термінами тощо. Другий прийом називається „приховування подій”. Він полягає в подачі негативної інформації за допомогою її позитивної інтерпретації. Це своєрідний спосіб „пом’якшення” новин. Також використовується певне визначене розташування повідомлень, за допомогою якого справляється на глядача найбільше враження. Інші повідомлення уже не досягають такого ефекту і менше запам’ятовуються.



в) Теорія „особистісних асоціацій”.

Тележурналісти, особливо провідні випусків новин, поступово стають нашими надійними друзями, і тут немає нічого незвичайного, якщо люди вголос відповідають на привітання, яке звучить з екрана. Диктори стають сурогатом реальних друзів у свого роду „надсоціальної взаємодії”, яка може виражатися в різних формах. Наприклад, у репрезентативній формі „спілкування” ведучого з глядачем. Це означає, що диктор стає „сурогатом іншої людини”, асоційований із ним, і представляє цю людину на екрані. Ідея „особистісних асоціацій” полягає в тому, щоб, до прикладу, „зв’язати” диктора з президентом, і зробити так, щоб диктор висловлювався ніби від імені глави держави, представляв і сполучав його образ із мільйонами телеглядачів, був його обличчям. Досягти цього можна різними способами, але використання згаданого вище стереотипу – найпростіший шлях. Досить було кілька разів показати телеведучого в компанії з президентом. Особистісні асоціації потрібні для повідомлення інформації, для засвоєння якої необхідний вплив авторитету.



г) Ігрові маніпуляції або сурогати фактів.

У теорії пропаганди існує термін під назвою „фактографічна пропаганда”. Вона полягає в дозованій передачі достовірних даних, точність яких наперед відома глядачам і може бути легко ними перевірена. До категорії такої „переконливої інформації” належать, зокрема, фактичні дані. Наприклад, імена, назви вулиць, номери будинків, величезна кількість деталей, які є достовірними і у які якби „запаковуються” пропагандистські повідомлення. Ігрові маніпуляції нагадують таку пропаганду, але відрізняються тим, що факт не констатується, а створюється штучно.



ґ) Теорія супроводжуючих репортажів.

Супроводжуючий репортаж – це новинний ролик, що йде „в зв’язці” з іншим репортажем, який є ключовим. Перший і останній можуть бути тематично не пов’язані, не обов’язково слідують один за одним, однак здатні вплинути на глядача. Перший вид супроводжуючих репортажів називаються репортажами-підтвердженнями і їхня ціль – навести додаткові аргументи до того, що вже було сказано в ключовому репортажі. Ще один вид цього прийому – „терапевтичний” репортаж. Спочатку глядачеві пропонується інформація явно негативного змісту – терористичні акти, катастрофи, аварії, пізніше показується спосіб, як від цього уберегтися. Мета такого прийому – викликати у глядача тривогу, а потім показати людину, що символізує спокій і безпеку.



д) Теорія штучної актуалізації новин.

Існує думка про те, що, якщо в засобах масової інформації подіям приділяється мало уваги, то аудиторії нав’язується думка, що вони не мають важливого значення. Але чи завжди велика кількість повторюваних репортажів свідчить про актуальність теми? Швидше за все, ні. Навпаки, повторення притуплює увагу, знижує реакцію людини на новину. Повторення новин теж може бути знаряддям впливу. Цей простий прийом використовується для зниження уваги людини на інформацію, яка вже перестала бути новиною, але подається як така.



е) Мовні маркери

Мовні маркери – інтонації, паузи, що використовуються телеведучим при інформуванні глядача. Таке визначення не означає, що об’єктивний ведучий – це той, хто монотонно й одноманітно читає з аркуша. „Маркери” можуть бути розцінені як знаряддя впливу тільки у випадках навмисного використання.



є) Псевдопроблеми

Псевдопроблеми – це віртуальні, уявні проблеми, про які стверджується як про реальні. Створення проблеми – це цілеспрямований відбір інформації і надання високої значимості тих чи інших подій. Ці події, насправді, несуттєві і відволікають людину від осмислення більш нагальних питань. У репортажах, що висвітлюють такі проблеми, як правило, ідеться про загрозу чого-небудь. Це може бути загроза снігопаду, сходження лавини – того, що ще не сталося, але ось-ось нібито станеться. При цьому глядачеві пропонується відеоряд вже вируючого снігопаду або наслідків сходження лавини [6].

Сьогодні на вітчизняного глядача хлинув потік усілякої багатопланової інформації і не завжди якісного ґатунку. Свобода слова та злам стереотипів старого телебачення відчинили двері впровадженню на телебаченні як іноземних, так і (наслідуючи їх) вітчизняних фільмів, серіалів, передач та мультфільмів з елементами насильства, громадського безладу, сцен погроз та знущань. Елементи агресії містить ціла низка популярних серед дітей мультиплікаційних фільмів, таких як „Том і Джері”, „Рокове життя”, „Справжні монстри”, „Кіт-пес” та інші. Здебільшого, ці фільми досить безглуздого змісту, не пояснюють дитині справжніх реалій життя, руйнують дитячу свідомість, заводять у світ вигаданих законів життя.

Сучасні дослідження проблеми екранної агресії свідчать про те, що саме завдяки своїй здатності оперувати водночас і звуком, і зображенням, телебачення вигідно відрізняється від радіо та преси. Тому не дивно, що діти, а особливо підлітки, багато часу приділяють „спілкуванню” з телевізором. Воно все активніше втручається в часовий режим школяра та звужує час спілкування з однолітками, заняття спортом, перебування на свіжому повітрі, сну, а отже, зменшує шанси на повноцінний фізичний та розумовий розвиток. Дослідники різних країн засвідчують закономірність зв’язку між переглядом насильства по телебаченню та наступною поведінкою дитини. Вони також єдині в думці, що вплив телебачення на кожну дитину не однаковий і залежить від віку, рівня вихованості, морального розвитку, популярності серед однолітків, індивідуальної здатності порівнювати себе з героями на екрані. Для підлітків демонстрація агресивної поведінки є елементом сили і мужності, утвердження себе як дорослої людини і прагнення до дорослості. Майже все, що відбувається на екрані, вони вважають еталоном поведінки і широко застосовують у своєму мікросередовищі, тобто, телеекран із його елементами насильства відіграє активізуючу роль у формуванні підліткової агресивності. Дослідженнями В. І. Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10–15 років після появи в ній телебачення з елементами насильства та агресії [15, с. 251].

У підлітковому віці діти мають схильність до наслідування поведінки, вчинків їхніх кумирів, як реально існуючих, так і екранних. Це пов’язано, передусім, із характером „перехідного” віку. У цей період змінюється фізіологія дитини, її світобачення, світовідчуття, інтереси, духовні цінності, ідеали, відносини з суспільством, рідними та друзями. З’являється психічна нестабільність, під час якої формується своєрідна порожнина в різних сферах розвитку підлітка. Ці прогалини потрібно заповнити різними мотивами та ідеями, джерелами яких успішно можуть бути телебачення та кіно. Підліток заповнює прогалини в сферах розвитку переглядом фільмів і копіюванням поведінки, вчинків його екранного кумира в ідентичній ситуації свого власного життя. Небезпека для дитини полягає ще й у тому, що прагнучи віддалитися від реальності, вона може штучним шляхом змінити свій психічний стан, що дає їй ілюзію безпеки, психічної рівноваги. Таким чином, дитина створює „сприятливі” умови для виникнення різних форм девіантної поведінки.

Отже, можна зробити висновок, що агресія на екрані у будь-якому прояві (фізична, опосередкована чи вербальна) знижує морально-етичний рівень особистості, провокує соціальну дезадаптацію, призводить до втрати духовної (психічної) рівноваги у підлітка та стимулює девіантну поведінку.



Дослідники засвідчують закономірність зв’язку між переглядом насильства по телебаченню та насильством у реальному житті. Справді, ХХІ століття вже охрестили століттям ненависті й агресії. Насильства щораз більшає у нашому щоденному житті, воно стає однією з найважливіших сучасних проблем. Історія людства повна актів насильства і обманів, але саме це століття принесло масові вбивства, маючи на меті вже не тільки грабунок, а вбивства із зовсім інших мотивів, а то й узагалі невмотивовані, про що дізнаємося зі ЗМІ ледь не кожного дня. Ми безсилі проти насильства і тому постійно запитуємо, чим воно є і як з ним боротись. Насильство пронизує чи не всю програму телебачення, але якщо ж заборонити будь-яке зображення насильства на теле- чи кіноекрані, для перегляду лишиться не так вже й багато. Та й наскільки правдивим буде оте, що залишиться? Питання, таким чином, стоїть не про те, щоб викорінити насильство на телеекрані, а про те, яким чином насильство показують і тлумачать і які наслідки це має для конкретної людини і для суспільства в цілому.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Брюховецька Л. Природа насильства на екрані [Електронний ресурс] / Л. Брюховецька. – Режим доступу : http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=2.

  2. Велик М. На межі екрану і злочину [Електронний ресурс] / М. Велик. – Режим доступу : http://postup.brama.com/010105/3_2_3.html.

  3. Велик М. Теленасильство [Електронний ресурс] / М. Велик. – Режим доступу : http://www.lnu.edu.ua/mediaeco/zurnal/N2/Ekran_nasyl/velyk-sapines.htm.

  4. Визуальное (как) насилие : [сборник научных трудов / отв. ред. А. Р. Усманова]. – Вильнюс : ЕГУ, 2007. – 380 с.

  5. Габор Н. Проблеми медіаосвіти у контексті інформаційного середовища держави [Електронний ресурс] / Н. Габор. – Режим доступу : http://www.lnu.edu.ua/mediaeco/zurnal/N2/Mediaosvita/problemy-mediaosvity.htm.

  6. Гусаченко І. Насильство на екрані [Електронний ресурс] / І. Гусаченко. – Режим доступу : http://www.dt.ua/3000/3855/40640.

  7. Дмитрієва М. Просякнутість насильством / М. Дмитрієва // Телекритика. – № 10. – Листопад, 2009.

  8. Допира А. И. Воздействие экранного насилия на подростающее поколение: история социально-психологических исследований / А. И. Допира // Практична психологія та соціальна робота : [науково-практичний та освітньо-методичний журнал]. – 2000. – № 8.

  9. Закусило М. Моральна компетенція [Електронний ресурс] / М. Закусило. – Режим доступу : http://www.telekritika.ua/nacrada/2009-02-27/44092.

  10. Здіорук С. І. Психологічне обґрунтування використання ЗМІ та різних видів рекламної продукції з метою профілактики нарко-, токсикоманії та алкоголізму / С. І. Здіорук // Практична психологія та соціальна робота : [науково-практичний та освітньо-методичний журнал]. – 2004 – № 10.

  11. Костюк О. Світе мій, дзеркальце, скажи [Електронний ресурс] / О. Костюк. – Режим доступу : http://www.franko.lviv.ua/mediaeco/zur-kryt/n9/kocuk-dzerkal.htm.

  12. Остапа С. Телеправда на межі цинізму / С. Остапа // Телекритика. – № 4.– Травень, 2008.

  13. Потятиник Б. Екранне насильство. Вплив медіа / Б. Потятиник // Телекритика. – № 11. – Грудень, 2009.

  14. Рівень насильства на українському телебаченні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1185278312.

  15. Ролінський В. І. Агресивність на телеекрані та проблеми неповнолітніх / В. І. Ролінський // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді : [збірник наукових праць]. – Київ – Житомир : Вид-во ЖДУ, 2004. – Кн. 1. – 363 с.

  16. Черненко А. Натисни на кнопку / А. Черненко // Дзеркало тижня. – № 11.– Березень, 2003.

  17. Штомпка П. Визуальная социология. Фотография как метод исследования : [учебник / пер. с польск. Н. В. Морозовой ; авт. вступ. ст. Н. Е. Покровский] / П. Штомпка. – М. : Логос, 2007. – 168 с.

Трохимчук Уляна

Науковий керівник – Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент
Острог У контексті релігійного життя Волині (ІІ пол. XVII – поч. XX ст.)
У статті аналізується ситуація релігійного життя Волині і роль Острога в цьому, виводяться наслідки для культурної і політичної ситуації цього періоду. Зважаючи на те, що на сьогоднішній день однією із найпоширеніших проблем є питання релігійних протиріч та релігійно-політичних наслідків, саме на них й акцентується увага у статті. На конкретних прикладах розкривається роль Острога в минулому на релігійно-політичних теренах.

Ключові слова: єпископ, кафедра, духовна консисторія, унія.
The article reveals the situation in religious life of Volyn region and Ostrog in particular, derives implications for cultural and political situation of the period. Taking into consideration the fact that nowadays one of the most common problems is the issue of religious contradictions and political consequences, they are emphasized greatly in this article. So the concrete examples, specified in the article, prove the particular role of Ostrog in the religious and political affairs of the past.

Key words: bishop, chair, spiritual consistory, union.
Православна церква посідає значне місце у політичному, культурному й соціальному житті українського народу. Тривалий період саме вона відігравала значну роль у формуванні національної ідентичності українців та слугувала засобом маніпуляції ним. Релігійна ситуація формувала не лише політичні і суспільні настрої, на період ХІХ – поч. ХХ ст. вона стала ідеологічно-моральним підґрунтям становлення освітньої і культурної сфери. Культурно-освітні історичні дослідження життя Волині, і Острога зокрема, викликані закономірним інтересом до історії державотворення України та історії української освіти, релігії, наукової діяльності.

У середині XVII ст. Острог деякий час був центром антифеодальної боротьби. Населення міста брало активну участь у визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. У 60-х р. ХVII ст. політичне становище України було дуже складним. Уряди Московії, Речі Посполитої і Криму рішуче виступали проти акту возз’єднання української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу. У липні 1668 року Гетьман України П. Дорошенко залишає Лівобережну Україну і виступає на зустріч Польським хоругвам, що вторглися на Брацлавщину. У Лівобережній Україні гетьман Д. Многогрішний і більшість старшин переходять на бік Росії. У березні 1669 року за підтримки росіян він обирається гетьманом Лівобережної України, Українська держава знову розпалася на два гетьманства.

Дорошенко намагався уникнути воєнних дій із Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися із Д. Многогрішним. У листі до короля М. Вишневецького він підкреслював, що пішов на прийняття турецької протекції, лише тому, щоб „зберегти цілісність занепадаючої України...”.

Оскільки Варшава не хотіла визнавати існування Української держави, а гетьман займав принципову позицію, то поляки зробили ставку на значно поступливішого М. Ханенка. На початку весни 1670 року в Острозі з представниками останнього укладається угода, у якій відсутній будь-який натяк на українську державну автономію, оскільки фактично відновлювалось становище, що існувало напередодні революції [7, c. 76].

Наприкінці ХVII ст. на Волині вже не було православного єпископа. До 1720 року вся Західна Волинь у шляхетстві була спокушена унією. У Східній частині овруцька шляхта втратила православ’я в другій половині ХVIIІ ст. Остаточне поглинання папіністами уніатів сталося на уніатському соборі в Замості, скликаному уніатським митрополитом Левом Кішкою.

Український народ, який упродовж майже 70-ти років вів боротьбу за національне і релігійне визволення від польського ярма, у результаті зради московських царів, Переяславських угод (Андрусівський договір) знову потрапив під владу Польщі. Майже вся Правобережна Україна, у тому числі і Волинь, опинилася під польсько-католицьким гнітом.

Як бачимо, визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького не принесла визволення народу. Російський царизм упродовж другої половини ХVII ст. і у ХVІII ст. запровадив в Україні кріпосницький порядок, повністю ліквідував політичну самостійність України [7, c. 78].

Кінець XVII і перша половина XVIII століття характеризувалися найбільш жорстокими утисками православних. На час управління Волинською кафедрою єпископом Гедеоном (Четвертинським) припали нові спроби перетягнення православних в унію. Львівський єпископ Йосип (Шумлянський) у 1681 році таємно став уніатом і за підтримки польського уряду загрожував єпископу Четвертинському ув’язненням і смертю, якщо той не прийме унії. 1684 року Четвертинський залишив Волинську єпархію і 1685 р. став митрополитом Київським. Таким чином, Волинська єпархія опинилася в руках таємного уніата. Після смерті Шумлянського єпископом Волинським став Діонісій (Жабокрицький), який також прийняв унію і закінчив свою кар’єру 1709 р. засланням у Сибір.

Останнім православним Волинським єпископом був Кирило (Шумлянський). Гнаний уніатами, у 1712 році він був змушений перебратися до Києва. 1714 р. на прохання єпископа Петро I вимагав від польського короля повернення Шумлянському Волинської кафедри, але вимога залишилася незадоволеною. Незважаючи на це, єпископ Кирило постійно підтримував зв’язок з волинською паствою аж до смерті [4].

У 1712–1795 роках у Волинській єпархії не було православних єпископів. Роки гетьманства в Україні, у тому числі і на Волині, були роками коливань; один гетьман схилявся до Польщі, інший – до Росії. Були і такі, як І. Виговський, який перейшов на бік поляків і в той же час турбувався про вигоду православних [7, c. 81].

Але ці сприятливі умови для українського народу продовжувались недовго. Виконання обіцянок про віротерпимість і зрівняння прав, установлених Гадяцькими статтями, було порушено. Так, наприклад, за Гадяцьким договором православним ієрархам, у тому числі і Київському митрополиту, надавались місця в сенаті. Коли вони прибули у Варшаву, то в сенат їх не допустили, і вони були змушені виїхати з міста. Ще раніше, а саме 1632 року, Петро Могила отримав із рук короля диплом на свободу віросповідання православним, але ніякого покращення так і не відбулося, православні продовжували бути притисненими. Польський сейм 1661 р. висловився на користь уніатів, і ієрархія після єпископа Вінницького припинилася.

Після підписання Росією і Польщею Андрусівського договору сейм 1677 року ще більше принизив православних, відання якими король польський доручив Львівському єпископу Йосипу Шумлянському, що перейшов в унію. Останній негайно усунув православного Острозького-Луцького єпископа Гедеона. Ставши Київським митрополитом, Гедеон відмовився підкорятися Константинопольському патріарху, перейшов у підданство до Москви, чим поклав початок ліквідації помісної української церкви. Саме на цьому і спекулюють священики УПЦ-МП [7, c. 81].

У березні 1793 року внаслідок другого поділу Польщі східна частина Волині, у тому числі й Острог, була приєднана до Росії.

1795 р. до Росії перейшла Східна й Західна Волинь, тоді ж була створена Волинська губернія, яку очолив перший, після уніатського періоду, православний єпископ Варлаам (Шишацький) з кафедрою в Острозі, хоча йменувався Житомирським [5].

12 квітня 1795 року „последловалъ Высочайший указь о мероприятияхъ по устройству церковныхъ делъ въ присоединенномъ къ России крае”. За цим указом, Мінський архієпископ став називатися Мінським і Волинським. На допомогу йому був призначений вікарний єпископ із назвою Житомирський. Тоді ж на Волині було утворено духовну консисторію, відкрито духовну семінарію і два православних монастирі (чоловічий і жіночий). Першим єпископом Житомирським, вікарієм Мінської єпархії був призначений член Мінської духовної консисторії архімандрит Варлаам Шишацький.

Було наказано митрополиту Київському, архієпископу Мінському, єпископам – Чернігівському, Могилевському, Новгород-сіверському і Бєлгородському, щоб вони підшукали в своїх єпархіях по два кандидати, гідних зайняти місця настоятелів; завідування монастирями доручалось особам білого духовенства. Заходи, що були спрямовані на розповсюдження православ’я серед уніатів, повністю виконані. Острог стає центром церковного управління на Волині [2].

Одночасно із влаштуванням цивільного управління на Волині було встановлено і духовне. 13 квітня 1793 року за указом Катерини ІІ з усіх приєднаних областей була утворена одна єпархія – Мінська, у яку ввійшла Ізяславська губернія. Єпархіальним архієреєм був призначений єпископ Віктор Садковський, що за часів польського панування сидів за ґратами. Влада католицького й уніатського духовенства була обмежена: багато монастирів було закрито, уніатські монастирі підпорядковувалися місцевими православним архієреям, деякі уніатські єпархії були ліквідовані. 1774 року в Ізяславську губернію Священним синодом були призначені з сусідніх єпархій священики, яким було доручено благочинницькі посади. Єпископ Віктор Садковський обнародував грамоту, у якій закликали уніатів приєднатися до православної церкви. Багато приходів відгукнулось і приєдналось до православ’я.

Були й інші випадки: уніатське духовенство не хотіло ні приєднуватися, ні залишати своєї приходи. Місцеві поміщики приймали всі заходи, включно до тілесних покарань, щоб утримати селян від переходу до православ’я. Були випадки, коли поміщики відбирали у священиків церковні ключі, удиралися у храми і виривали з рук хрест і посуд зі святою водою, піддавали тортурам, водили на мотузках і їздили верхи. Особливо завзято проявили себе противниками переходу селян на Волині Чарторийські, Санеги, Сангушки, Любомирські та інші [6].

Але зупинити цей рух було неможливо. Усіх, що приєдналися до православної віри у 1794–1796 рр., на Волині було 481125 чоловік. При цьому, як свідчать джерела кінця ХІХ ст., не було застосовано ніякого насильства. 22 квітня 1794 року Священний синод видав указ, згідно з яким заборонялося всяке насильство; уніатські священики, що не перейшли в православ’я, користувалися повною свободою.

Як бачимо, коли полякам для поширення на Волині католицтва й уніацтва потрібно було майже два століття, то Росії для утвердження православ’я Московського зразка достатньо було лише шість років [1].

З початку ХІХ ст. знову почали відроджуватися монастирі, уніатське і католицьке духовенство почало проявляти свою діяльність [7].

Підтримки православ’ю не було: церкви не будувалися і не ремонтувалися. В Острозі, де при князі Костянтині Костянтиновичу було сім церков: Богоявленська (Замкова), Миколаївська, П’ятницька, Борисоглібська, Пречистенська, Воскресенська і Онуфріївська, – залишилися тільки П’ятницька і Воскресенська.

Князь Адам Чорторийський, попечитель Віленського учбового округу, заручившись довірою імператора Олександра І, разом з Острозьким поміщиком Тадеєм Чацьким, під впливом якого він перебував, застосовували всі засоби до відновлення Польщі і зміцнення католицтва шляхом виховання польської і української молоді у дусі католицизму.

У якому стані перебували навчальні заклади України, видно з відгуку одного з біографів митрополита Семашка Г. Я. Киприяновича, у якому говориться: „Орогмное количество учеников были католиками, дети польской и ополячившейся русской шляхты; униатов и православных было очень мало…” [7, c. 86].

З упевненістю можна сказати, що в першій чверті ХІХ ст. кількість людей, що розмовляла польською мовою в Україні, подвоїлася; із польською мовою народжувався і польський патріотизм. Деякі поміщики, обмежившись лише релігійним бажанням, були невільними прибічниками князя Чорторийського. Волинський поміщик граф Іллінський попросив дозволу на будівництво в своєму помісті Романово Острозького повіту єзуїтського училища. Окатоличення і ополячення відбувалося успішно [3].

Острог ХІХ – початку ХХ ст. залишився невеликим повітовим містом, розташованим осторонь новозбудованих шосейних і залізничних шляхів. За кількістю населення, за обсягами виробництва, торгівлі, обігових капіталів Острог усе більше поступався іншим містам регіону, особливо Рівному. Велике промислове виробництво в місті було відсутнє; діяли невеликі підприємства і ремісничі майстерні. Понад половину острозького міського населення складали євреї. В Острозі працювало декілька відомих медиків: М. Філончіков, П. Паславський, Т. Яновський, Г. Рейн.

Після 1825 року настав поворот урядового напрямку Росії до долі православної церкви і української народності на Волині. Імператор Микола І незабаром після того, як посів престол, відчув гостру необхідність повного поновлення православ’я на західній окраїні Росії. За наказом Миколи Павловича, політикою повернення уніатів до православ’я займався видатний сановник того часу Дмитро Миколайович Блудов. Він пішов на зустріч рухові, що виник серед уніатів за повернення в лоно православної церкви.

На початку ХХ століття православному населенню Волині належало близько двох тисяч храмів, каплиць та молитовних будинків, майже півтори тисячі церковнопарафіяльних шкіл і понад сто бібліотек при церквах [3].

Після 1921 року, згідно з Ризьким трактатом, до відновленої Польщі перейшла вся західна частина Волині. 13 листопада 1924 року Томосом Вселенського Патріарха Григорія VII Православну церкву в Польщі було визнано автокефальною. Митрополит Діонісій (Валединський) посів дві кафедри: Варшавсько-Холмську і Волинську.

Під Польщею в 1925 році Волинська єпархія налічувала 760 парафій і мала трьох вікарних єпископів: Володимир-Волинського, Кременецького та Острозького. Православне населення складалося переважно з українців. 10 квітня 1932 року у Варшаві для Луцька було висвячено єпископа-вікарія Полікарпа (Сікорського), який звершував богослужіння в Луцькому Свято-Троїцькому соборі. 1939 р. Волинь приєдналася до України [8, c. 78]. Український народ упродовж століть вів боротьбу за національне і релігійне визволення від польського ярма. Наприкінці ХVІІ ст. на Волині вже не було православного єпископа.

З моменту припинення існування Речі Посполитої як держави (1795 р.) Волинь стає територіальною належністю Російської імперії, яка, як і Варшава, не визнавала існування Української держави і проводила політику русифікації силами православної церкви Московського зразка.

У цей час Острог зазнає періодів занепаду, і відродження, як центр православ’я на Волині і культурно-просвітницький осередок. В Острозі були Кирило-Мефодіївське братство, братство кн. Острозьких, чоловіча та жіноча гімназії: вони стали основою для розквіту на їхній базі установ середньої освіти в Острозі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

Схожі:

Наукові записки iconНаукові записки / Львівський історичний музей. — Львів : Апріорі, 2012. — Вип. 15. — 344 с. іл

Наукові записки iconНаукові записки (праці) Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Бібліографічний покажчик змісту (1920-2009 рр.) Кам'янець-Подільський 2010

Наукові записки iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Наукові записки iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...
Наукові записки icon3 Ztvárnění motivu Černobylu v románu Liny Kostenko „Записки українського самашедшого“ 35

Наукові записки icon«політичний аналіз та прогнозування» Дніпропетровськ − 2009
Виконання індивідуального завдання «Апробація методики написання аналітичної записки»
Наукові записки iconРозробка сучасних
Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити): огляд існуючих систем
Наукові записки iconТести «Творчість О. Вальда» Роки життя Оскара Вайльда
Г «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Різдвяна пісня в прозі»
Наукові записки icon"Записки із Мертвого дому" (1860-1862)
Оповідач засуджений Горянчиков описує побут І звичаї, каторжні порядки І людські долі, які пройшли перед ним
Наукові записки iconТести «Творчість Ч. Діккенса» Роки життя Чарльза Діккенса
Д «Посмертні записки Піквікського клубу», «Девід Копперфільд», «Ніколас Ніккльбі», «Різдвяна пісня в прозі»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка