Науковий журнал



Сторінка3/10
Дата конвертації13.04.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Список використаних джерел та літератури

1. Арон Р. Ми і війна між націями [Текст] / Пер. з фр. – К.: Юніверс, 2000. – 688 с.

2. Баликова Ніна. Китай відкрив Азійський банк інфраструктури інвестицій [Текст] // Голос України. – 2016. – №11. – 22 січня.

3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. [Текст] / Пер. с англ. – М.: Международные отношения, 1999. – 256 с.

4. Decision of the European Ombudsman closing the inquiry into complaint 119/2015/php on the European Commission’s handling of a request access to documents related to TTIP [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ombudsman.europa.eu/en/cases/decision.faces/en/61261/html.bookmark

5. Киссинджер Г. Дипломатия [Текст] / Пер. с англ. – М.: Ладомир, 1999. – 848 с.

6. European Initiative Against TTIP and CETA. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.stop-ttrip.org

7. Jacques Delors: Euro was flawed from beginning. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/news/world-europe-16016131

8. Franco Algieri, Thomas Bauer. Die Festschreibung mitgliedstaatlicher Macht: GASP und GSVP im Vertragswerk von Lissabon // Werner Weidenfeld (Hrsg). Lissabon in der Analyse. Der Reformvertrag der Europäischen Union. [Текст] – München: Beck Verlag. – 2008. – 640 S.

9. Keynote Remarks at the Washington International Trade Association’s Trans-Pacific Partnership series. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.state.gov/e/eb/res/rm/2016/251251.html

10. Münkler Herfried. Macht in der Mitte. Die neuen Aufgaben Deutschlands in Europa [Текст]. – Hamburg: Edition Körber-Stiftung, 2015. – 203 S.

11. Roger de Weck. Nach der Krise. Gibt es anderen Kapitalismus? [Текст] – München: Deutsche Taschenbuch Verlag, 2009. – 340 S.

12. Thilo Sarrazin. Europa braucht den Euro nicht [Текст]. – München: Deutsche Verlag Anstalt, 2012. – 462 S.

13. Trade Debates – Liberal Voices Need. European Commission – Speech. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.trade.ec.europa.eu/doclib/docs/2015/december/tradoc_154013.pdf



14. Transatlantic Economic Council: Cooperation on Innovation and Growth. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.state.gov/r/pa/pr5/p5/2015/02/237641.htm
EUROPEAN UNION - USA: TRANSATLANTIC AGREEMENT FREE TRADE AND INVESTMENT: PAST AND PRESENT

The paper deals with relationship between European Union and USA in the context of Transatlantic Trade and Investment Partnership. These are the need for the positive dynamic of world economic. The paper analyzes the criticism of this process. The debate itself takes place in the continuum Transatlantic Partnership. The USA president Barack Obama hope managed to define features of Transatlantic Trade and Investment Partnership between USA and EU. The author distinguishes social, geo-political and many factors of the analyzed phenomenon of this project.

Keywords: European Union, USA, Transatlantic Trade and Investment Partnership.


ЕВРОПЕЙСКИЙ СОЮЗ – США: ТРАНСАТЛАНТИЧЕСКОЕ СОГЛАШЕНИЕ О СВОБОДЕ ТОРГОВЛИ И ИНВЕСТИЦИЙ: ИСТОРИЯ И СОВРЕМЕННОСТЬ

Трансатлантическое соглашение о свободной торговле и инвестициях между Европейским Союзом и США является ключевым для динамики развития мировой экономики. Этот проект многократно актуализировался в истории международных отношений, но каждый раз по различным причинам не был реализован. Неоднозначно этот проект либерализации торговли между ЕС и США воспринимается общественным мнением по обе стороны Атлантического океана. Администрация президента США Барака Обамы, создав Тихоокеанское экономическое сообщество, актуализировала процесс подготовки аналогичного соглашения с ЕС. Однако кризис с беженцами из ближневосточных стран, сложная ситуация в зоне евро, неопределенность с членством Великобритании в ЕС осложнили реализацию этого проекта.

Ключевые слова: Европейский Союз, США, Трансатлантическое соглашение о свободе торговли и инвестиций.


УДК 327(73+4)

Олена Скрипник

Кандидат історичних наук, викладач

Уманський державний педагогічний

університет ім. Павла Тичини
США І ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

«СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО»

У даній статті аналізується політика Європейського Союзу «Східне партнерство». Визначено ставлення США до даної ініціативи ЄС. Охарактеризовано чотири саміти ЄС з питань «Східного партнерства» та прослідковано реакцію США на ці саміти. Звертається увага на участь України в самітах ЄС та позицію США щодо цього питання. Визначено, що Сполучені Штати Америки всіляко підтримують ініціативу ЄС «Східне партнерство», насамперед для того щоб поширити в країнах «Східного партнерства» демократію, забезпечити права і свободи людини, та покращити соціально-економічне становище цих країн.

Ключові слова: Європейський Союз, США, «Східне партнерство», інтеграція, саміт.

Відносини між США і Європейським Союзом мали завжди важливе значення для всього світу, і для України зокрема. На сьогоднішній день США та ЄС мають найбільше впливу на регулювання міжнародних відносин, та вирішують різноманітні питання світового значення. Відносини між ними протягом їхнього історичного розвитку мали різне забарвлення, деякі політологи та історики говорять про суперництво та протистояння між ними, проте здебільшого їхня співпраця була і є орієнтована на встановлення безпеки у світі, демократії, забезпечення прав і свобод людині, урегулюванню торгівельних відносин та ін. Також багато спільного є у США та ЄС в зовнішньополітичних орієнтирах щодо України, особливо з моменту розширення ЄС на Схід. США не стоять осторонь, і висловлюють своє бачення інтеграційній політиці ЄС, зокрема політиці «Східного партнерства», адже США зацікавленні у розширенні кордонів ЄС аби обмежити вплив Росії на Європейському континенті. Саме цим і зумовлена актуальність даної теми.

Метою даної роботи є – всебічне дослідження поглядів та впливу США на Європейську політику «Східне партнерство». Об’єктом дослідження виступають відносини США і ЄС. Предметом – відносини Сполучених Штатів Америки і Європейського Союзу щодо політики «Східне партнерство».

Питання «Східного партнерства» ЄС є актуальним, тому історіографія даної проблематики є чималою. Важливими є праці Т. Сидорук, зокрема у статті «Східне партнерство: пропозиції і перспективи для держав Східної Європи та Південного Кавказу» вона обґрунтувала думку про те, що новий вимір східної політики є спробою ЄС подолати існуючий концептуальний та практичний розрив між стратегією розширення та політикою сусідства, однак запропоновані кроки в його рамках є недостатніми у контексті очікувань східноєвропейських країн та необхідності розв’язання дилеми «сусідство-розширення» на цьому просторі [8].

Аналітичною публікацією, яка висвітлює аналіз нового формату політики ЄС на Сході, в першу чергу стосовно України, є книга «Східне партнерство ЄС: додаткові можливості для євроінтеграції України» за ред. В. Мартинюка [7].

У. Ільницька у своїй публікації аналізує співробітництво України з Європейським Союзом у рамках програми «Східне партнерство [6]. Проте питанню взаємовідносин США і ЄС щодо політики «Східне партнерство» приділено мало уваги, і цілісного дослідження поки що не маємо.

Ідея відокремлення східного напрямку Європейської політики сусідства існувала задовго до виникнення ініціативи «Східного партнерства» і набула активного розвитку одночасно зі створенням Союзу для Середземномор’я [9, с. 12]. Коли Франція запропонувала створити Союз для Середземномор’я, Польща та деякі інші держави-члени побачили новий шанс для впровадження чіткої диференціації між різними групами держав ЄПС: якщо чиста ЄПС недостатньо добра для Середземномор’я, то чому вона повинна бути достатньою для партнерів на Сході європейського континенту [8, с. 48]?

Саме за цих обставин, 22 квітня 2008 року депутат Європейського Парламенту від Німеччини Інго Фрідріх задекларував ідею створення Східноєвропейського Союзу. Було запропоновано створити на східному напрямку ЄС організацію, до якої б увійшли Україна, Молдова Білорусія, Вірменія, Грузія та Азербайджан [7].

З Республікою Білорусь було заплановано технічну й експертну співпрацю. Європейська Рада схвалила та затвердила проект «Східне партнерство» і доручила Європейській Комісії до весни 2009 р. підготувати конкретні пропозиції, наголошуючи на необхідності диференційованого підходу до країн-учасниць у межах Європейської політики сусідства. Для держав, що беруть участь у проекті «Східне партнерство» планувалось створення зони вільної торгівлі, підписання угод про асоціацію, лібералізація візового режиму, співпраця в галузі енергетичної безпеки [6, с. 115].

Ідея посилення східного вектору ЄПС стала одним із пріоритетів зовнішньої політики Польщі на 2008 рік, яка позиціонує себе лідером у цьому напрямку. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, представляючи 7 травня 2008 року у сеймі напрями зовнішньої політики держави на 2008 рік, задекларував цю ідею: «Польща має продовжувати спеціалізуватися на виробленні спільної зовнішньої політики щодо Сходу» [9, с. 12]. Польща прагнула і прагне зміцнити свою позицію в ЄС, насамперед за рахунок посилення ролі в Східній Європі.

США відреагували на дану ініціативу ЄС досить позитивно, насамперед через Грузію, адже після конфлікту у 2008 року Європа намагатиметься активніше допомагати країні відновити демократичний устрій та налагодити економічне становище [15, с. 134]. Адже США поряд із ЄС виділяли найбільше коштів для демократизації цієї країни, а саме більша частина з суми у 4,55 млрд. дол., яка була надана з боку США, спрямовувалася на розвиток демократії. Хоча жовтневі фінансові надходження 2009 р. здебільшого не були орієнтовані на поширення демократії, однак 48 млн. дол. із загальної суми в 1 млрд. дол. спрямовувалися на проекти, що поширюють демократію. Чверть мільярда доларів США Грузії надана у формі прямої підтримки бюджету країни [14, с. 3].

Також на думку США демократичні відносини потрібно було активно впроваджувати і в Білорусії, яка більше прислухається до Москви і має не досить гарні відносини з Брюсселем [15, с. 133].

Перший (установчий) саміт ініціативи Європейського Союзу «Східне партнерство» відбувся 7 травня 2009 р. у Празі. Для роботи Європейська комісія запропонувала партнерам чотири тематичні платформи – з питань демократії та належного управління, контактів між людьми, енергетичної безпеки та економічної інтеграції. Ці платформи мають на меті практичну імплементацію багатостороннього виміру регіональної співпраці. Перші засідання стосовно цих платформ відбулися у червні 2009 р. [5]. У рамках «Східного партнерства» здійснюються також проекти щодо боротьби проти змін клімату, транспортної сфери, енергетики, політики з охорони довкілля, обміну студентами [3, с. 281].

У Спільній декларації країн-учасниць Празького саміту з питань Східного партнерства зазначалося, що «зближення в законодавчій і регулятивній сфері має вирішальне значення для країн-партнерів, які прагнуть досягти певних успіхів у зближенні з ЄС» [2]. Таким чином проголошувалася необхідність реформування законодавств країн-партнерів відповідно до стандартів ЄС у тому випадку, якщо ці держави справді прагнуть поглибити свої відносини з ЄС. Щоправда, вплив ЄС на просування реформ у країнах, що межують з ним, був обмежений.



Другий саміт, який відбувся у Варшаві в жовтні 2011 р., не приніс принципових зрушень, однак було підтверджено основні напрямки розвитку Східного партнерства та прийнятий «путівник», який містив конкретні кроки до поглиблення співпраці. Фактична неучасть Білорусії та проблема на переговорах щодо декларації саміту (суперечки між Вірменією та Азербайджаном щодо Нагірного Карабаху) безперечно затьмарили Варшавський саміт [10]. Неучасть Білорусії у варшавському саміті була беззаперечно підтримана і США. Адже ЄС та Сполучені Штати після президентських виборів 19 грудня 2010 року, коли міліція жорстоко придушила акції протесту опозиції, заарештувавши близько 1000 осіб, зокрема 7 з 9 альтернативних кандидатів у президенти, запровадили жорсткі санкції. А саме, 20 січня Європарламент ухвалив резолюцію, в якій закликав ввести санкції проти Білорусі. Сполучені Штати також запровадили схожі санкції. Зокрема, США ввели однобічні санкції щодо низки білоруських компаній, а також розширили список громадян Білорусі, яким заборонений в’їзд до Сполучених Штатів [4].

У листопаді 2013 року у Вільнюсі відбувся третій саміт «Східного партнерства». Напередодні саміту 18 листопада 2013 в США впливовий американський політологічний центр «Heritage Foundation» провів навіть круглий стіл на тему перспектив Вільнюського саміту Східного партнерства за участю Послів України, Грузії, Азербайджану та Литви в США. Модератором круглого столу виступив один із провідних американських експертів-політологів Аріель Коен. На заході були присутні представники зовнішньополітичного, оборонного відомства та апарату Конгресу США, дипкорпусу, місцеві експерти і журналісти. У своєму виступі Посол України в США Олександр Моцик поінформував про кроки, які здійснюються нашою державою з метою реалізації європейського курсу України та забезпечення підписання Угоди про асоціацію з ЄС під час Вільнюського саміту Східного партнерства [11].



Проте уже на самому саміті Східного партнерства Європейський Союз успішно парафував Угоди про асоціацію та створення поглиблених і всеохопних зон вільної торгівлі (ПВЗВТ) лише з Молдовою і Грузією. А також, було підписано Угоду про лібералізацію візового режиму з Азербайджаном [6, с. 118]. Для цих країн це був значний крок уперед в євроінтеграційній політиці. Адже підписавши угоди з Європейським союзом на вільнюському Саміті ці країни декларували, підтримували та впроваджували принципи міжнародного права, демократичні цінності, сталий розвиток, ринкову економіку та належне врядування.

Щодо України, то тогочасний Президент В. Янукович категорично відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Хоча більшість українців вважали, що В. Янукович підпише угоду, і навіть вважали, що цьому посприяють США. «Сполучені Штати Америки, мабуть, найзацікавленіша сторона в підписанні Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС. Держдепартамент робить все можливе, аби Вільнюський Саміт завершився успіхом для України та ЄС, і поразкою для Росії» – таку думку висловив УНН політичний аналітик та голова Громадянського Комітету Національного Порятунку Павло Нусс [11].



Сполучені Штати також висловлювали надію, що Україна підпише Угоду з ЄС, про це зазначав посол США в Україні Джеффрі Пайєтт. За його словами, імплементація угоди про Асоціацію надасть Україні суттєві переваги. Пайєтт наголошував на тому, що Вільнюський саміт стане ще одним кроком до того, щоб перетворити Україну на європейську демократію [1]. Проте на той час цього не відбулось, і Вільнюський саміт став переломним для України.

Але вже зовсім інше забарвлення і для Європейського Союзу і для України мав Ризький саміт «Східного партнерства», який відбувся 21 – 22 травня 2015 р. У підсумку учасники Саміту підписали декларацію, за якою учасники саміту підтвердили суверенне право кожного з партнерів на вільний вибір рівня амбіцій і цілей, до яких вони прагнуть у своїх відносинах з Європейським союзом. Учасники саміту наголошували, що «Східне партнерство» спрямоване на створення єдиного простору загальної демократії, процвітання, стабільності та розширення співробітництва і не спрямоване проти когось. У цьому контексті учасники саміту висловили готовність допомогти відновити довіру і впевненість на нашому континенті [12].



Загалом для України, Молдови та Грузії результати саміту стали найкращими серед реально можливих. Найголовніше питання, яке стояло на порядку денному в ЄС, це питання скасування віз. Україна отримала макрофінансову допомогу в розмірі 1,8 мільярда євро. У країнах, які підписали Угоду про асоціацію, буде запущена програма фінансування малого та середнього бізнесу, що може викликати достатньо активне зростання економіки цих країн та підвищення рівня добробуту їхнього населення. Відзначається активна участь країн Партнерства у проекті Енергетичного співтовариства, загальне реформування енергетичного сектора країн, збільшення реверсних потужностей для України, активність Грузії у Південному газовому коридорі та будівництво газових інтерконекторів між Румунією та Молдовою, що мають стати черговими кроками до зменшення їхньої енергетичної залежності від Росії.

Говорячи про позицію Сполучених Штатів Америки, то вони вважають, що Ризький саміт був успішним. Держдепартамент США заявив про схвалення дій щодо зближення країн «східного партнерства» з Євросоюзом. Начальник прес-служби держдепартамент США Марі Харф зазначила: «Ми віддані підтримці подальших ініціатив, які сприяють демократії та належному управлінню, зміцненню енергетичної безпеки, боротьбі з корупцією, і підтримки економічного і соціального розвитку в країнах Східного партнерства. Це особливо важливо в період підвищеного російського тиску і дезінформації по всьому регіоні» [16]. Також в Держдепартаменті заявили про підтримку Євросоюзу щодо посилення співробітництва з Вірменією, Азербайджаном, Білоруссю, Грузією, Молдовою і Україною.

Таким чином, Сполучені Штати Америки всіляко підтримують здійснення політики ЄС «Східне партнерство», вважаючи, що дана політика є реальним шансом для України, Молдови, Грузії, Білорусії, Азербайджану та Вірменії поширити демократію у своїх державах, покращити соціально-економічне та політичне становище, підвищити рівень життя населення, забезпечити захист прав свобод людини і громадянина, реформувати енергетичний сектор.
Список використаних джерел та літератури

  1. Влада України повинна сконцентруватися на посиленні захисту інтелектуальної власності // Новини України. РБК-Україна. – 22.10.2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.rbc.ua/ukr/news/vlast-ukrainy-dolzhna-skontsentrirovatsya-na-usilenii-zashchity-22102013184200

  2. Доброжанська О. О. Ефективність Східного партнерства у поширенні демократії в країнах Східної Європи і Південного Кавказу [Електронний ресурс] / Оксана Добржанська. – ACTA SCIENTIFICA ACADEMIAE OSTROVIENSIS Режим доступу: http://zn.wsbip.edu.pl/wydania/zeszyt2/sekcjaA/7.PDF

  3. Європейська інтеграція : навч. посіб. / за заг. ред. проф. І. А. Грицяка та Д. І. Дзвінчука. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013. – 464 с.

  4. ЄС та США запровадили санкції проти Лукашенка // газета Тиждень. – 1 лютого, 2011. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/7824

  5. Засідання тематичної платформи в рамках ініціативи «Східне партнерство» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eu.prostir.ua/news/235246.html

  6. Ільницька У. «Східне партнерство» як вимір європейської політики сусідства та діалоговий рівень співробітництва України з ЄС / Уляна Ільницька // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Національний університет «Львівська політехніка»: Випуск 26. – 2014. – С. 113-120.

  7. Мартинюк В. Східноєвропейський Союз – розвиток нового формату політики ЄС на Сході / Віталій Мартинюк // Поступ. – 27 травня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://postup.brama.com/usual.php?what=61129

  8. Сидорук Т. «Східне партнерство»: пропозиції і перспективи для держав Східної Європи та Південного Кавказу / Тетяна Сидорук // Стратегічні пріоритети. – 2010. – № 1. – С. 47-52.

  9. Східне партнерство ЄС: додаткові можливості для євроінтеграції України / [І. Ф. Ґазізуллін, М. М. Гончар, О. В. Коломієць [та ін.] ; за ред. В. Мартинюка. Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К.: [Агентство «Україна»], 2009. – 84 с.

  10. Східне партнерство Кавказу // Посольство Чеської Республіки в Києві. – 24.03.2014. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.mzv.cz/kiev/uk/x2010_05_17/x2010_08_20_1/x2014_03_24.html

  11. США не дозволять зірвати «Саміт Східного партнерства» // Українські національні новини.14 листопада 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unn.com.ua/uk/news/1272397-ssha-ne-dozvolyat-zirvati-samit-skhidnogo-partnerstva-ukrayina-maye-silnogo-lobista-politolog

  12. Підсумкова декларація Ризького саміту Східного партнерства // Європейська правда. – 22 травня 2015. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/05/22/7034050/

  13. Посол України в США взяв участь в роботі круглого столу щодо перспектив Вільнюського саміту Східного партнерства // Посольство України в Сполучених Штатах Америки. – 19 листопада 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://usa.mfa.gov.ua/ua/press-center/news/16324-posol-ukrajini-v-ssha-vzyav-uchasty-v-roboti-kruglogo-stolu-shhodo-perspektiv-vilynyusykogo-samitu-skhidnogo-partnerstva

  14. Boonstra J. Assessing Democracy Assistance: Georgia / J. Boonstra. – FRIDE, 2010, May. – Р. 3.

  15. Bindi F. The foreign policy of the European Union: assessing Europe’s role in the world / Federiga Bindi. – brookings institution press Washington, D.C. – 2010. – 341 с.

  16. Eastern Partnership Summit // U.S. Department of state. – May 22, 2015. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.state.gov/r/pa/prs/ps/2015/05/242765.htm

US AND EU POLITICS «EASTERN PARTNERSHIP»
In this article to analyzes the policy of the European Union's «Eastern Partnership». Determined US relation to the initiative of the EU. Characterized four summits the EU «Eastern Partnership» and followed the US response to these summits. The attention to Ukraine's participation in the summit of the EU and the US position on this issue. Determined that the United States strongly supports the EU initiative «Eastern Partnership», especially in order to spread in the countries of the «Eastern Partnership» democracy, ensure human rights and freedoms, and to improve the socio-economic situation of these countries.

Keywords: The European Union, the United States, «Eastern Partnership». Integration. summit.

США И ПОЛИТИКА ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА

«ВОСТОЧНОЕ ПАРТНЕРСТВО»

В данной статье анализируется политика Европейского Союза «Восточное партнерство». Определено отношение США к данной инициативе ЕС. Охарактеризованы четыре саммиты ЕС по вопросам «Восточного партнерства» и прослежено реакцию США на эти саммиты. Обращается внимание на участие Украины в саммитах ЕС и позицию США по этому вопросу. Определено, что Соединенные Штаты Америки всячески поддерживают инициативу ЕС «Восточное партнерство», в первую очередь для того чтобы распространить в странах «Восточного партнерства» демократию, обеспечить права и свободы человека и улучшить социально-экономическое положение этих стран.

Ключевые слова: Европейский Союз, США, «Восточное партнерство», интеграция, саммит.
УДК 327.7 (477)+351.88

Людмила Чекаленко

Доктор політичних наук, професор

Дипломатична академія України при МЗС України
ФАКТОРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

У СВІТЛІ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

У статті розглянуто механізм колективного управління ЄС, використання об'єднуючого фактора європейської ідентичності та наднаціональний характер інтеграції.

Ключові слова: Євросоюз, колективне управління, інтеграція, Рамкова програма ЄС.

У чому полягає феномен ЄС? Вірогідно в життєдайності європейської ідеї, талановитості та винахідливості народів, що його населяють; утворенні продержавного формування, в інтеграції. Країни різних частин земної кулі намагалися відтворити процес і реалізувати проекти, подібні європейській інтеграції. Однак цей експеримент поза Європою за подібними критеріями та масштабами не вдався. Інтеграція по-європейськи дійсно являє собою вінець попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи. Саме західної частини європейського континенту, а не східної. І саме з Заходу Європи інтеграційний рух поширився на весь континент. Можна шукати пояснення цьому явищу в економічних витоках – інтернаціоналізації виробництва. Можна погодитися і з тим, що матеріальна складова інтеграційного процесу є необхідною, але не є достатньою.

Основні витоки інтеграції по-європейськи полягають у впорядкованому індивідуалізмі, сформованому римським правом і протестантською етикою; особистій свободі – свободі індивідуума; специфічному характері господарювання (індивідуалізм в умовах високої щільності населення), сформованому інтенсивним характером виробництва; протиріччями між приватною власністю і партикуляризмом, що призвели до двох світових катастроф і зрештою змусили західних європейців віднайти ліки для видужання. І цими ліками виявилася інтеграція.

Питання європейської єдності хвилювали політиків саме в часи протистояння держав, посилення загрози знищення паростків демократії. У період Другої світової війни під час панування нацизму серед населення європейських країн неухильно зростала кількість прихильників ідеї пожертвувати державним суверенітетом заради європейської федерації, як гаранта миру та безпеки. Після Другої світової війни країни Європи впритул наблизилися до реалізації інтеграційних концепцій, вважаючи інтеграцію найефективнішим шляхом створення федералістського об'єднання.

Прихильники іншого варіанта розвитку Європи - конфедерації – віддавали перевагу нижчому рівню локалізації міжнародної правосуб'єктності. Основним гарантом цілісності державного суверенітету в такому разі мало б стати право вето, що давало можливість заблокувати рішення центральних органів, якщо таке рішення не відповідало національним інтересам суб'єктів конфедерації. Повертаючись до федералістського устрою, зазначимо, що суверенітет у такій державі не ділиться між федерацією та її суб'єктами. Федерація – це одна держава, а не союз держав, які "віддають" частину свого суверенітету на користь федеративної влади. У федеративній державі ділиться не суверенітет, а компетенція, причому ділиться таким чином, що суверенітет має федерація, а не її суб'єкти.

Не слід забувати, що практично всі учасники політичного процесу ЄС мають кілька різних ідентичностей і можуть відігравати різні ролі. Дослідники довели, що у сферах сільського господарства, рибальства й особливо торгівлі, ані комісари, ані працівники Європейської Комісії не відмовляються повною мірою від своїх національних зв'язків і прихильностей при виробленні політики. Так, у свій час британським лідерам вдалося після кількох років складних переговорів стосовно бюджету і з питань рибальства, соціальної політики, навіть безпекової політики нав'язати свої пріоритети. Поступово система ЄС за допомогою інтенсивної взаємодії міжнаціональних і міжурядових мереж перетворилася на колективний уряд, що спирається на еліти, які взаємно перекривають або заміщують одна одну.

У рамках Євросоюзу влада, політична відповідальність, бюджетні та адміністративні можливості залишаються переважно в руках держав-членів. Проте для широкого спектра політичних сфер ці держави-члени спільно застосовують наявні у них владу та адміністративні можливості. Постійні протиріччя між національними і наднаціональними інтересами значно гальмують процес інтеграції: державні системи управління діють повільно внаслідок значного розмаїття інтересів і негнучкості адміністративних структур.

Уряд ЄС стикається з широкою гамою інтересів, представників яких доводиться переконувати, долаючи їхній опір. Разом з тим, уряд Євросоюзу змушений враховувати в процесі впровадження політики особливості та усталені традиції різних національних адміністрацій. Попри складнощі, досвід ЄС довів, що система працює, хоча й не так швидко і безболісно, як декому хотілося б. У більшості політиків і громадськості держав-членів не виникає бажання з неї вийти. При цьому невеликі, слабкі держави від створення сильних інституцій отримали непропорційно більшу вигоду порівняно зі своїми міцними сусідами завдяки тому, що їхній голос став помітнішим, а міжнародний авторитет зміцнився.

ЄС залишається системою колективного управління, яка твердо підтримується його учасниками, оскільки він захищає інтереси всіх своїх членів – як великих, так і малих держав. Багаторівневе та багатогранне творення політики – це, безумовно, складний вид діяльності. Держави та федерації, як і недержавні системи управління, не завжди здатні забезпечити досягнення стратегічних цілей, оскільки їм доводиться балансувати в умовах суперечливих впливів і пріоритетів.

Отже, спосіб формування політики ЄС можна охарактеризувати як постсуверенний. Він перетинає державні кордони, проникає вглиб, у ті аспекти національної політики та адміністрації, які раніше вважалися внутрішніми. Цей спосіб уособлює принцип взаємного втручання у внутрішні справи різних країн, який нині поширюється навіть на взаємні перевірки судових процедур у різних країнах. Застосування цього принципу ґрунтується на взаємній довірі, колективній згоді з метою впровадження європейських законів і регламентів за допомогою національних адміністрацій.

Водночас, держави, представлені національними урядами, і надалі займають центральне місце в політичному процесі Євросоюзу. Проте, вони вже не єдині важливі учасники і не завжди основні. Їхні дії обмежені інституційними структурами і стримуються втручаннями інституційно-автономних учасників (рада, комісія, парламент, суд тощо). Хоча дехто вважає, що щільність мереж та інтенсивність діяльності в їхніх межах зумовлює ефективне злиття національних адміністрацій в єдину колективну систему ЄС. Практика свідчить, що сьогодні жоден уряд Європейського Союзу та навіть поза інтеграційним об'єднанням (ураховуючи право гуманітарного втручання), не можна вважати суверенним у тому розумінні, у якому це поняття використовувалося 60 років тому.

Отже, поняття "колективне управління" означає певний ступінь спільної відповідальності за спільну справу, поточного співробітництва в межах системи спільного досвіду. Разом з тим зазначимо, що ЄС залишається неповним державним утворенням: йому бракує багатьох рис, які можна зустріти у розвинутій демократичній політичній системі. Ф. Шарпф характеризує Євросоюз як утворення, що спирається на "орієнтовану на результати законність". Він стверджує, що ЄС є урядом для людей, але не є урядом, сформованим людьми [1, с. 7].

Одним із джерел моці ЄС є об'єднуючий фактор європейської ідентичності. Національні уряди Європи після Другої світової війни відродили і підтримують відчуття колективної ідентичності за допомогою низки широкомасштабних програм у сфері економічного розвитку та зростання добробуту. Однак зазначений фактор ще не відіграє тієї консолідуючої ролі, яку міг би відігравати, оскільки застосувати цей підхід у масштабах всього Євросоюзу не дає змоги надто малий обсяг його бюджету. До того ж, формування європейської політики контролюється елітою, фактично без залучення широкої громадськості до розгляду більшості політичних питань. Р. Дорендорф характеризує політичну систему ЄС як "картель еліт", за допомогою якої думка народу представлена непрямим шляхом (через втручання парламентарів, недержавних організацій тощо), тобто колективне управління спирається на такий слабкий фундамент легітимності, як постсуверенна політична система [2, c. 619].

Перед державами європейської спільноти на початку ХХІ ст. постала низка проблем глобального характеру. Викликом національній ідентичності суверенних держав став наднаціональний характер інтеграції, що спричинило формування біполярної структури влади на європейському рівні, де інститути ЄС і держави-члени ділять повноваження. Найскладнішим питанням у європейському інтеграційному ланцюгу здобутків і перемог, на наш погляд, виявилося віднайдення рівноваги співвідношення державного суверенітету та елементів наднаціональності європейських структур.

Елементи наднаціональності можна помітити не тільки в механізмі діяльності деяких європейський установ (розгляд питання, процедура прийняття рішення, головування в організації, розподілення коштів, зрештою лобіювання проходження питань тощо). Постає запитання: наскільки ці елементи сумісні з такою ознакою держави, як суверенітет? Суверенітет у цьому контексті набуває специфічної форми співвідношення компетенції держави та євроструктур шляхом делегування частини компетенції держави міжнародній організації або спільного здійснення означених функцій. Варто зазначити, що з правового погляду суверенітет виявляється в комплексі компетенції держави, яка трактується як єдність території, населення, влади, незалежності, етносу, монетарної системи тощо. Нині суверенітет держави в усіх його проявах існує лише як відносний, обмежений і внутрішнім, і міжнародним правом.

Тому на запитання, де та межа, за якою обмеження суверенітету призведе до припинення існування держави як суб'єкта міжнародного права, сучасний розвиток правової думки і досвід міжнародних організацій відповіді поки що не дають.

Іншою, не менш складною для розв'язання проблемою, яку розглядаємо викликом безпеці ЄС, виявилася імміграція в країни Європи з інших регіонів світу. Цей процес супроводжується посиленням транспортування дешевої робочої сили, наркотиків, розповсюдження тероризму, врешті транспортування інших цивілізаційних цінностей, що вимагає забезпечення безпеки громадян єдиної європейської спільноти при дотриманні прав вихідців із третіх країн – легальних мешканців держав Євросоюзу. Таким чином, політичні процеси у країнах-приймачах охоплюють усе ширше коло імміграційних питань, а іммігранти самі стають активними учасниками політичних процесів. Це розмиває європейську ідентичність, що може призвести до непоправних наслідків євроінтеграційного процесу.

Сучасний ЄС не є класичною міжнародною організацію з огляду на його наднаціональний характер. Установчі органи Євросоюзу уповноважені створювати правила, регламенти, директиви, які стають обов'язковими до виконання всіма державами-членами. Водночас ЄС створив спеціальну структуру, що контролює дотримання цих правил − Європейський суд, і має повноваження на примус до їх виконання. З формально-правових позицій серед ознак наднаціональності, властивих ЄС, можна виокремити: право на втручання у питання, належні внутрішній компетенції держав, відповідно до конституції; покладання широких повноважень у створенні правил і контролю за їх виконанням на міжнародних службовців; право своїми рішеннями зобов'язувати та надавати право фізичних і юридичних осіб державам-учасницям тощо.

Питання щодо несумісності наднаціональності міжнародних організацій з принципами поваги державного суверенітету та невтручання у внутрішні справи держав-членів дебатується й досі. Науковці дійшли консенсусу, що суперечностей між основними принципами міжнародного права і членством держави в наднаціональних організаціях не буде тоді, коли статути організацій передбачатимуть добровільний вихід з організації. Зауважимо, що ЄС тільки нещодавно прийняв рішення про можливість виходу зі спільноти. Особливу увагу співтовариство приділяє здійсненню політичних та економічних реформ і наближенню законодавства країн-кандидатів до європейських норм. З огляду на зазначене, демократизація українського суспільства (і держави) передбачає глибоку реструктуризацію всієї законодавчої та судової системи, соціальної сфери, а також проведення економічних реформ.

Інституційна складова процесу європейської інтеграції підтверджує, що розвиток політичної системи ЄС відбувається шляхом накопичення нею консенсусних рис на противагу мажоритарним. З ознак мажоритарної системи залишилися відносно слабкий щодо вагомості рішень парламент, недостатньо підзвітна йому адміністрація (Комісія), відсутність євроконституції, що замінна поки що квазіконституційними договорами, Європейська Рада, як колективний глава держави, що активно втручається в політичний процес і таким чином компенсує слабкість наднаціональної адміністрації. До узгоджувальних (наближених до унітарних) рис можна зарахувати конституційний контроль за діяльністю органів ЄС, який провадить Суд, пропорційну систему виборів до Європарламенту, багатопартійний склад парламенту, зародки двопалатності тощо. За деякими припущеннями, Європейська Рада, яка є законодавчим органом, поступово може перетворитися на верхню палату парламенту. Можна також припустити, що Комітет регіонів поступово оформиться в одну з палат Європарламенту – третю, а можливо, за значимістю й на другу палату паралельно з самим парламентом і нинішньою Радою ЄС, якщо міжнаціональна Рада втратить у майбутньому те особливе значення, яке на сьогодні має в системі ЄС.

Задля поглибленого розуміння специфіки європейської інтеграції необхідно проаналізувати сучасні тенденції розвитку світу, визначити місце Євросоюзу в порядку денному міжнародних відносин, порівняти з іншими інтеграційними угрупованнями та провідними країнами, потужності яких можуть конкурувати з ЄС, а також порівняти параметри розвитку Євросоюзу - США – Японії – Китаю, як найбільших світових потуг ХХІ століття.

Для пошуку відповіді звернімося до зовнішніх творців ЄС, зокрема до Сполучених Штатів, які доклали значних зусиль для створення європейського союзника. Друга світова війна знесилила Європу, спричинила глибоку економічну кризу. Саме США надали їй відповідні кошти: утворили Європейський платіжний союз, Європейську організацію економічного співробітництва, перетворену пізніше на Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Зрештою, за ініціативи Сполучених Штатів розпочалася реалізація плану Дж. Маршалла, левову частку допомоги якого отримали провідні європейські держави – Велика Британія, Німеччина і Франція. Паралельно з утворенням Європою безпекової структури - Західноєвропейського союзу, США створюють разом із європейськими партнерами НАТО, що було концептуально новою формулою розв'язання проблеми безпеки Західної Європи. Таким чином, європейські структури одночасно охопили економічні, безпекові та політичні схеми взаємодії. Це надало можливість європейцям замислитися про окреме політичне інтеграційне утворення в межах Спільнот (ідея і план Л. Тіндеманса, що не було реалізовано) і оборонний союз (задумка і план П. Спаака, що також не вдалося реалізувати). США перебрали на себе роль спостерігача, скоріше патрона Західної Європи, поступово підтягуючи її до американських стандартів, водночас стримуючи чиїсь європейські амбіції, що могли зашкодити американському пануванню на Європейському континенті. Сполучені Штати й сьогодні здійснюють свою політичну концепцію гри на протистоянні основних європейських лідерів. Серед американських прогнозних сценаріїв майбутнього розвитку світу – жоден не відводить Євросоюзу місця лідера міжнародної спільноти.

Наступний аспект феноменальності, як можна припустити, полягає в системі уніфікації країн ЄС: 1) тільки в умовах поглибленої інтеграції спостерігається блискавично швидкий розвиток провідних держав і підтягування слабких до середнього рівня; 2) особливих успіхів досягнуто в найскладніших завданнях: різноманітних варіантах альтернативних енергоносіїв, боротьбі за здоров'я людини, боротьбі з природними катаклізмами (у т.ч. проблемами клімату), технічних і наукових знахідках тощо.

Ставку в ЄС було зроблено на науку і технології, також вдалося об'єднати розробників і виробників інформаційних технологій. Перша програма науково-технічного розвитку 1982 р. – Рамкова програма – була спрямована на дослідження, що не ведуть до виготовлення кінцевого продукту. Їхня мета – вирішувати науково-технічні проблеми загального плану, щоб виробник, використовуючи ці технології, розробляв власні модифікації. Тим самим, було заповнено простір між фундаментальною і прикладною наукою. Водночас поважається авторське право: кожен автор може розробляти, модифікувати готовий продукт. До фінансування виконуваних робіт залучається приватний капітал (50%), що значно підвищило зацікавленість виконавців у результатах роботи. Програма була спрямована на подолання індивідуалізму й ізоляціонізму національних науково-дослідних центрів. Заявка приймалася тільки від виконавців із двох і більше країн. До списку мали бути включені як компанії, так і наукові центри. Відбір і проходження заявок здійснювала незалежна конкурсна комісія. Отримані результати ставали власністю всіх країн ЄС, у тому числі й тих, хто не брав участі в розробці. На початку 1980-х років відбулася реорганізація національних науково-технічних програм країн ЄС, серед яких вибрано такі, що відповідають стратегічним інтересам Спільноти (ідея Етьєна Давіньона і Паоло Фаселла). Саме так було досягнуто взаємодії національних науково-технічних центрів, що сприяло підвищенню ефективності винаходів і розробок. Розроблено критерії важливості ("критерії Райзенхубера"). Пріоритетом користувалися такі дослідження, що вимагають більших витрат, оскільки одна країна не спроможна їх провести; можуть принести економічну вигоду тільки в результаті багатосторонньої взаємодії; здатні принести ефективніший результат; такі, що сприяють створенню єдиного ринку ЄС; соціальному та економічному єднанню; стимулюють мобільність науково-технічних кадрів і координацію відповідної політики. У результаті розширено тематику досліджень: до науково-технічних розробок у галузі ядерних досліджень, що впроваджувалися з часів створення Євратому, додалися програми з екології, охорони здоров'я, рибальства, сировинних матеріалів, текстильної промисловості тощо.

Перелічені вище ідеї було втілено в подальші чотирирічні Рамкові програми. Не будемо перераховувати всі з них. Нагадаємо, що шоста Рамкова програма ЄС, розрахована на 2002 – 2006 рр., стала основним механізмом і першим практичним етапом створення єдиного європейського наукового простору. Бюджет програми на 2003 – 2006 рр. становив 17,5 млрд. євро, що перевищує бюджет попередньої програми на 17%. Основні цілі програми полягали у створенні єдиного європейського наукового простору, досягненні європейських наукових переваг, підвищенні конкурентоздатності та інноваційної активності, інтеграції європейської науки на всіх рівнях – локальному, регіональному, національному та міжнародному. Сьома Рамкова програма ЄС була розпочата 2007 р. (2007 – 2013 рр.). Обсяг фінансування становить 54,582 млрд. євро. Програма об'єднує всі дослідницькі ініціативи Євросоюзу і спрямована на підвищення конкурентоздатності європейських досліджень, освітянських та інноваційних сфер. Основна мета програми –підвищення конкурентоздатності європейської промисловості шляхом підтримки передових наукових і конструкторських розробок, технологічного розвитку та швидкого впровадження цих розробок у промисловість. Як і попередня, сьома Рамкова програма складається з чотирьох компонентів: Співробітництво, Ідеї, Люди, Можливості. У центрі наукових досліджень – тематика охорони здоров'я, продукти харчування, сільське господарство і рибальство, біотехнології; інформаційні технології; нанотехнології, матеріали та нові виробничі технології; енергетика; виклики, зміни клімату; транспорт з аеронавтикою включно; соціально–економічні та гуманітарні науки; космос; безпека тощо.

Не випадково приділено увагу розвиткові науково-технічних досліджень ЄС. Спільнота веде перед у світових дослідженнях космосу, пошуках альтернативних джерел енергії (сонячної в пустелях), авіабудуванні, у створенні нових потужних енергетичних систем. У Європейському центрі ядерних досліджень у м. Женеві, відомому за французькою абревіатурою як ЦЕРН, 10 вересня 2008 р. був запущений найбільший у світі прискорювач заряджених частинок (Large Hadron Collider, LHC). І сам прискорювач, і детектори, що оточують місця зіткнень, розміром з великий багатоповерховий будинок, є чудом інженерної думки, передовим краєм сучасної техніки. Іншим феноменальним науковим досягненням, у першу чергу вчених і інженерів Євросоюзу, вважається розробка проекту міжнародного експериментального термоядерного реактора – ITER (ІТЕР, шлях), місце для побудови якого – дослідницький центр Кадараш (фр. - Cadarache) на півдні Франції за 60 км від Марселя. Завдання ІТЕР полягають у комерційному використанні термоядерного реактора, розв'язанні фізичних і технологічних проблем, що трапляються на цьому шляху. У разі успішного запуску ІТЕР людство забезпечить себе дешевою енергією.

Водночас, попри, здавалося б, феноменальні досягнення Європейської спільноти, це об'єднання потерпає від безлічі проблем, поглиблення яких спричиняє перманентну кризу всієї інтеграційної системи. Назвемо ті проблемні питання ЄС, які рідко згадують європейські та вітчизняні ЗМІ.

Перш за все – це відсутність спроможної системи безпеки ЄС. Результатом європейської безпекової неспроможності була югославська криза. Загроза безпеці європейським народам у першу чергу полягає в тому, що створено прецедент - косовську проблему. Досвід Косово добре вивчили турецькі силові структури, російські генерали, зацікавилися ним і китайські стратеги.

Югославська криза підштовхнула іншу – кримську кризу (втрата Криму), яка також стала "живим" театром подій та увійшла до підручників стратегії й тактики ведення війни в умовах ХХІ століття.

Розігруються інваріанти насаджування вже російського сценарію володарювання, відбувається розчленування суверенних держав. Росією проведено військову операцію в Грузії. На запитання, чому мовчала Європа, ЄС, Європейська комісія відповіла так: "Грузія не входила у сферу відповідальності ЄС". До перманентної кризи доросла й проблема Кіпру. Ще одним проявом неспроможності Євросоюзу протистояти викликам безпеці Європейського континенту є російська військова кампанія в Україні. Чи відповідають засоби протистояння їй з боку ЄС? Чи вони є адекватними рівню ескалації російської агресії? На жаль, відповідь буде негативною. Наша країна в боротьбі за суверенність намагається зібрати власні сили, шукати підтримки у перевірених стратегічних партнерів у євроінтеграційному процесі. До захисту України покликана й реалізація підписаної Угоди про асоціацію, яка містить доволі обнадійливі положення щодо політичної та безпекової сфер. Зокрема, поширення міжнародної стабільності та безпеки, зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та належного урядування, прав людини та фундаментальних свобод, поширення принципів незалежності, суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів, співробітництво у сфері безпеки та оборони. Передбачається розвиток і зміцнення політичного діалогу, у тому числі поступової конвергенції позицій України з ЄС у сфері зовнішньої та безпекової політики. Економічне підґрунтя угоди – розбудова поглибленої ЗВТ – також містить відповідні гарантії безпеки нашої країні.

Водночас, на жаль, ЄС не спромігся виробити унітарну, принципову, жорстку позицію в обстоюванні суверенних прав на територіальну цілісність і невтручання у внутрішні справи країн Європи, що поза спільнотою. Ситуацію, яка блокує створення системи безпеки ЄС, можна пояснити лише тим, що спільнота не має необхідності змінювати існуючу схему, оскільки цю сферу відповідальності та відповідні завдання блискуче реалізує НАТО.

Європейська інтеграція України, що визначена стрижневим напрямом існування нашої держави з перших днів набуття міжнародної суб'єктності, залишилася важливим шляхом поступу, якщо не сказати порятунком у ситуації, що склалася як навколо України, так і в самій Українській державі. Певних надій додає те, що наша країна залишає за собою право претендувати на членство в Євросоюзі як за географічними визначеннями, політичними переконаннями, так і за власним світоглядом. Україна нині не в змозі запропонувати ЄС іншу безпекову модель і змушена пристосовуватися до існуючих варіантів. Найприйнятнішою й апробованою практикою є європейська система безпеки, що уявляється доволі чіткою та прозорою. Вона спирається на тріумвірат провідних європейських і трансєвропейських структур: ОБСЄ, ЄС (+НАТО) та РЄ. Саме ці організації покликані нести відповідальність за неподільність Європи. Однак, у разі провалу однієї з зазначених ланок безпеки – хитатиметься й уся схема. Ситуація, що склалася навколо зазначеного питання, є не такою простою, як здається на перший погляд. Складність у першу чергу полягає в амбітних геополітичних інтересах гарантів безпеки позосталих поза військовими альянсами країн.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Науковий журнал iconНауковий журнал

Науковий журнал iconНауковий журнал

Науковий журнал iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с
Науковий журнал iconНауковий журнал
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Науковий журнал iconНауковий журнал
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України
Науковий журнал iconКонференция 2010 Внимание!!! Напечатаны 10 из 10 томов научного журнала
М74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. – Вип. 13. – Т. І (137). – 408 с
Науковий журнал iconМ 74 том 163 м 74 мова І культура
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. – Вип. 16. – Т. I (163). – 432 с
Науковий журнал iconМ 74 том 163 м 74 мова І культура
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. – Вип. 16. – Т. I (163). – 432 с
Науковий журнал iconМ 74 том 163 м 74 мова І культура
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. – Вип. 16. – Т. I (163). – 432 с
Науковий журнал iconВідділення історія секція «Археологія» Кілімнік Михайло Вадимович учень 11 класу кзо «Криворізький природничо-науковий ліцей»
Кзо «Криворізький природничо-науковий ліцей» Криворізької міської ради Дніпропетровської області


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка