Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа»



Сторінка6/12
Дата конвертації14.04.2017
Розмір1.46 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема 13. Книгодрукування на українських землях

ХVІ – ХVІІ ст.

  • Друкарська справа на західноукраїнських землях

  • Друкарство у Львові після І.Федорова

  • Видання Острозької друкарні

  • Осередки книгодрукування на Східній Україні. Початковий період книгодрукування в Києві


Студент повинен знати:

  • особливості розвитку друкарської справи в Україні;

  • продовжувачі справи І.Федорова.

Студент повинен вміти:

  • пояснювати історичні факти;

  • аналізувати діяльність осіб, опираючись на отримані знання;

  • самостійно аналізувати інформацію з різних джерел знань.

В радянські часи, та ще і донині, існувала офіційна наукова гіпотеза про підпорядкованість українського друкарства російському: друкарство, мовляв, прийшло в Україну зі Сходу, з Москви, разом з приїздом І.Федорова і його початок – 1574 р. (вихід “Львівського Апостола”). Першим заперечив таку версію відомий діяч науки, культури, освіти Іван Іванович Огієнко в своєму історико-бібліографічному огляді “Історія українського друкарства”. Друкарство в Україні з’явилося задовго до виходу в Москві “Апостола” (1564 р.).

Продовжувачами справи І.Федорова у Львові стали не окремі підприємці, а місцеві міщани, що об’єдналися у Львівське Успенське братство. Значення братств в житті міст було дуже великим – саме вони ставали центрами боротьби за національну самобутність, проти насадження церковної унії, відкриваючи українські церкви, школи, друкарні. Після смерті І.Федорова братство почало збирати кошти, щоб викупити обладнання федоровської друкарні. В 1589 р. константинопольський патріарх і єпископи Львова і Луцька підписали документ про надання привілеїв Львівському братству в справі просвіти і книговидання, уточнюючи при цьому програму видання книг. Братству дозволялося вільно друкувати не тільки “святі книги: хроніки чи літописи, але і для школи потрібні книги”, наприклад, граматику, поетику, риторику і філософію. Серед працівників був “учений друкар Мина”, який згодом став управителем друкарні.

Перша книжка цієї друкарні вийшла в 1591 р. малим форматом “Граматика доброглаголиваго Єллино-словенскаго языка”. В цьому ж році – ще одна – збірник віршів учнів братської школи. Всього до 1600 р. друкарня випустила 5 назв книг. Їх якість явно уступала книгам федоровським. Згодом вся діяльність друкарні була взята під контроль церкви, а з посиленням впливу католицизму занепала. Двічі (в 1616 і 1628 рр.) друкарня горіла, заново відбудовувалася братством і вважається найстарішою в Україні.

Більш успішно діяла після І.Федорова Острозька друкарня, що її підтримував князь К.К.Острозький, працював там ректор Острозької академії Г.Д.Смотрицький. Тут до 1600 р. випущено 15 видань різного змісту. 1598 р. – Часослов (1/8 листа) для домашнього вжитку, в цьому ж році – Псалтир – на “простой мове” в передмовах цих видань гостро критикується католицька віра. Важливими виданнями Острозької друкарні є два навчальні посібники: 1598 р. – “Книжка словенская рекомая граматика” й “Азбука”. Друкарня мала свій паперовий млин, хороші шрифти, орнаменти ще федоровських часів, можливо, в ній працював Петро Мстиславець. А найголовніше – Острозька друкарня, як ніяка інша, видавала багато полемічної літератури, боронячи батьківську православну віру від нападів католиків. Г.Смотрицький писав:

“Володимир бо свой народ крещенієм просветил,

Константин єе богоразумія писанім осветил”.

Після смерті мецената (1608 р.) друкарня фактично припинила діяльність. Існують версії, що дочка князя передала її єзуїтам, а в 1648 р. козаки, взявши Остріг, спалили, а є думка, ніби вона була продана до Києва і стала фундаментом Печерської друкарні.

Яскравою фігурою в українському книгодрукуванні є постать Михайла Сльозки. З його іменем майже 40 років пов’язана діяльність Львівської братської друкарні. Невідомо, коли і де він народився, вірогідніше всього в сім’ї священика в Білорусії чи на Волині. Молодим хлопцем, прибувши до Львова , зразу вступив на службу до братської друкарні. Добре знав друкарську справу, вмів вирізати шрифти, мав здібності до продажу книг. Незабаром став управителем братської друкарні, став заможною людиною і обзавівся власною справою, купивши польську друкарню Яна Шеліги. Ініціативний і діяльний Сльозка, маючи купецьку жилку, добившись дозволу на друкування книг від самого патріарха Петра Могили, в 1639 р. випустив першу свою книгу “Апостол” на 273 листах, прекрасно оформлену. Своїми книгами Сльозка порушував права братства, навіть судився з братчиками, які звільнили його від управління, але згодом перепросили, бо не мали таких досвідчених майстрів.

За свою діяльність Михайло Сльозка був навіть відлучений від церкви, П.Могила наклав на нього прокляття, що не давало права його хоронити (після смерті тіло друкаря 14 днів не було передано землі, поки митрополит Київський Антоній не зняв прокляття).

За своє життя Сльозка видрукував біля 20-ти книжок – рідко якому друкареві вдавалося видрукувати так багато гарних, бездоганних з технічного боку книг.

Після смерті друкаря його друкарня перейшла до рук його зятів, згодом за величезну суму в 13560 злотих продана Львівському братству.

Цікаві явища в українському книгодрукуванні – мандрівні друкарні. Їх було досить багато: друкарні разом з друкарським обладнанням переїжджали з місця на місце, шукаючи собі меценатів, або багаті люди, надумавши видрукувати якусь книжку, запрошували до себе друкаря. Наприклад, монахи Загорівського монастиря (Волинь) о. Павло Люткович та о. Сильвестр склали собі похідну друкарню, і на запрошення магната Олександра Федоровича Шептицького прибули до Галичини в маєток Угорці (Самбірщина), надрукувавши там такі книги “Виклад віри” (1611 р.), “Собраніє вкратце словес от Божественного писаніа” (1618 р.) – підручник на 48 листах на українській мові, “Кратій хронологическій летописец” (1619 р.), “Апостолы и Євангеліа чрез все недели и праздники” (1620 р.). це були прості за технікою і бідні за оздобленням видання, без кіноварі.

Після смерті Шептицького друкарі помандрували до Мінська, згодом повернулися до України, осівши в маєтку Четвертинських в с. Четвертня (на р. Стир біля Луцька), випустивши в 1626 р. “Псалтир” на 244 листах. Після цього друкарня помандрувала до Луцька, відремонтувала тут свою друкарню на кошти братства , а згодом і передавши її братству, ставши ігуменами Чорненького монастиря.

9 книжок, надрукованих в різних місцях мандрівними друкарями Павлом Лютковичем і о. Сильвестром, безперечно ввійшли в історію українського книжкового друкарства.

Друкарство в Східній Україні.

Початки українського друкарства не завжди були вдалими і часто короткотривалими. Ніде в нас на початку друкарство не вкорінилося так глибоко, щоб стати міцним і постійним. І лише з ІІ п. ХVІ ст. прийшов час активної діяльності українських друкарень, ширився цей рух із заходу на схід, маючи своїми центрами Львів, Остріг, Київ. На початку ХVІІ ст. вир релігійної боротьби захопив і Київ. Сюди з’їжджалися вчені люди, в т.ч. і друкарі з Галичини. Центром друкарства став Київ, а саме друкарня Києво-Печерської Лаври. Її засновником став архімандрит Єлисей Михайлович Плетенецький, галичанин, за походженням із знатного роду, освічена людина, патріот, хороший адміністратор. Типографія заснована в 1616 р., знаходилася у віданні Лаври до 1917 р., потім при АН Української РСР діяла до самої Великої Вітчизняної війни. 325 років її безперервного існування – унікальне явище в історії світового книгодрукування.

Для забезпечення друкарні папером, Плетенецький побудував в Радомишлі (біля Києва) паперовий млин. Для друкарні було побудоване окреме приміщення, а обладнання закуплено з Струтинської друкарні (припинила своє існування в 1606 р.). Головними помічниками Плетенецького був Захарій Копистянський (його наступник в управлінні друкарнею), майстер-гравер з Галичини Памво Беринда.

За замислом першим виданням друкарні Києво-Печерської Лаври мав бути Анфологіон (Мінея загальна і святкова), але робота над цією книгою затягнулася, адже в ній нараховувалося майже 1000 сторінок. За той час, що її готували, було видруковано два пробні видання: Часослов (1616-1617 рр.), необхідний для шкіл і римований панегірик самому Є.Плетенецькому “Образ добродетелей” (1617 р.). В 1619 р. як результат великої роботи з’явився Анфологіон, перекладений з грецької мови. Це літургічна книга великого формату, багато прикрашена. Цим вирізнялися практично всі Лаврівські видання – надзвичайно дорогі. Ще одне унікальне видання – результат 25-річної роботи Памви Беринди “Лексикон слов’яно-російський, імен толкованіє” (1627 р.) – енциклопедичний словник близько 7000 понять.

Книговидавництво досягло ще більшого розквіту і розмаху, коли в 1627 р. архімандритом Києво-Печерської Лаври був вибраний один з найосвіченіших людей того часу – Петро Могила. До самої смерті (1646) він фактично керував видавничою справою в Україні. Навколо друкарні і створеної ним колегії (пізніше академії) П.Могила зібрав кращі інтелектуальні сили України – “лаврську вчену дружину”. При колегії була багата бібліотека з книгами на різних мовах.

В друкарні Лаври працювало тоді не менше 12 чоловік. Крім релігійних книг, лаврська друкарня випускала і світські: наприклад, “Євхарастіон” – збірник віршів студентів колегії.

В полемічній боротьбі проти унії особливо необхідні були книги, які роз’яснювали б вчення православної церкви, охороняли б від різних помилок. Для цього в 1645 і 1646 рр. був випущений “Короткий катехізис” П.Могили, спочатку на польській мові, а потім на українській, а також “Великий требник” – фоліант в 1760 с., ілюстрації до якого відображають звичаї та обряди українців того часу – хрестини, весілля тощо.

Художнє оформлення книгодрукарів Лаври, їх технічний рівень не лише конкурували із західними зразками, а часом і перевищували їх. Книги печерської друкарні поширювалися не лише в Україні, а і в Росії, Литві, Болгарії, Сербії, Чорногорії, навіть в Греції, Албанії, Румунії.

Крім печерської друкарні в Києві недовго проіснували ще дві: в 20-30-х рр.. з’явилися приватні друкарні – запорожця Тимофія Вербицького і білоруського майстра Спиридона Соболя. Перша з них надрукувала всього 2 книги (Часослов і Псалтир), друга – 5. Але вони не витримали конкуренції з друкарнею Києво-Печерської Лаври і змушені були припинити своє існування.

Після смерті П.Могили, з початком козацьких війн, друкарству приділялося менше уваги, хоча в цей час вийшло розкішне видання “Патерика Печерського” (1661, 1678 рр.). після возз’єднання України з Росією, видання Лаври щедро підносили в дар цареві, продавалися. Але до українських книжок там ставилися з підозрою. Частину їх цензура заборонила. Лавра скоротила випуск книг. Утиски Москви стали значно відчутнішими після того, як українська церква в 1686 р. стала залежною від Росії.


Завдання для самостійної роботи:

Прослідкуйте та охарактеризуйте основні етапи діяльності друкарні Києво-Печерської лаври.


Тема 14. Книжкова справа Російської держави епохи Петра І


  • Основний книжковий центр – Москва

  • Реформи Петра І

  • Роль М.В.Ломоносова у розвитку книжкової та бібліотечної справи


Студент повинен знати:

  • особливості створення спеціальних бібліотек;

  • відмінні риси реформи Петра;

  • роль М.В.Ломоносова у створенні бібліотеки при Московському університеті.

Студент повинен вміти:

  • аналізувати історичні події на основі альтернативних поглядів на проблеми;

  • оцінювати історичні факти, опираючись на отримані знання.

Історичний розвиток поєднує Україну і Росію з давніх-давен. Початок книгодрукування показує взаємний вплив двох народів. Початком постійного українського друкарства ми завдячуємо московському друкареві І.Федорову, який прийшов в Україну з готовими друкарськими зразками. В період з кінця ХVІ аж до кінця ХVІІ ст. помітний великий вплив українського друкарства на московське.

Після від’їзду з Москви І.Федорова і П.Мстиславця, книгодрукування там продовжили Андроник Тимофіїв Не вежа і Никифор Тарасів, які видали кілька релігійних книг (Псалтир (1568 р.), Тріодь (1589 р.). Всього в ХVІ ст. в Московській державі видано 17 друкованих книг.

Історичні події початку ХVІІ ст. (посилення феодального гніту, класова боротьба, розкол православної церкви) не сприяли ні розповсюдженні грамотності серед населення, ні інтересу до книги, ні книгодрукуванню.

Поступово ( в ІІ п. ХVІІ ст.) розширюється коло освічених людей, посилюються зв’язки з Західною Європою, в Москві з’являється немало вчених людей – вихідців з України і Білорусії (Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький та ін.).

Значно зросла кількість людей, які володіли книжковими колекціями. У Івана Грозного було 154 книги. Цар Михайло Федорович мав 41 книгу, найбільша царська бібліотека (у Федоро Олексійовича) – 280 видань.

Помітною була патріарша бібліотека, особливо при патріархові Никону, який знав мови, цікавився природознавством. В його келейному зібранні були книги з медицини, географії, фізики. Але бібліотекою це зібрання важко назвати – відсутній каталог, книги зберігалися в різних місцях.

Збільшення фондів і поповнення їх друкованими книгами видно на прикладі монастирських (Троїце-Сергіївська Лавра, Соловецький, Кирило-Білозерський монастир) і приватних бібліотек багатих вельмож.

Спеціальні бібліотеки створювалися при окремих відомствах – приказах Аптечному, Пушкарському, Посольському, Печатного двору, в структурі якого була заснована вищи школа, яка стала згодом Слов’яно-греко-латинською академією.

Цікавою особливістю російської книжкової справи було те, що фактично до ХVІІ ст. рукописна книга використовувалася ширше, ніж друкована. Це пояснювалося, передусім, недосконалістю техніки книгодрукування, дороговизною друкованої книги порівняно з рукописною, монопольно-державний характер російського книгодрукування, церковний диктат і цензура.

Корінні зміні відбулися в Росії на поч. ХVІІІ ст. – розвивається промисловість, торгівля, організовується армія і флот, росте міжнародний авторитет, зв’язки з країнами Заходу і Сходу. Розвивається наука, техніка, культура, освіта. Велика заслуга в цьому – діяльність царя-реформатора Петра І. Петро І поставив книговидавничу справу на службу інтересам держави і розвитку культури. Він особисто керував книговидавничою справою, визначаючи тематику видань, слідкуючи за перекладами; сам був редактором багатьох книг. З іменем царя Петра І. пов’язують створення російської друкарні в Амстердамі (Голландія), заснування Петербурзької типографії, введення гражданського шрифта, створення першої російської друкованої газети “Ведомости”.

В розвитку російської культури і видавничої справи велику роль зіграла реформа російської азбуки, а на її основі – реформа друку. Дана реформа була проведена в 1707-1710 рр. Її суть – заміна старої кириличної азбуки з її складною графікою і важкою в друкарському наборі системою надрядкових знаків на новий алфавіт. До створення нового алфавіту були залучені такі досвідчені в книговидавничій справі діячі як І.Мусін-Пушкін, керівник московської друкарні В.Кіпріянов. сам цар вносив корективи і робив пропозиції щодо начертання літер. Новий алфавіт був легким в засвоєнні і наборі, сприяв демократизації читання, сприяв розповсюдження грамотності. Петро І власноручно написав на екземплярі нового алфавіту: “Сими литеры печатать исторические и манифактурные книги. А которые подчернены, тех в вышеописанных книгах не употреблять”. Проте кирилиця проіснувала ще певний час в церковних книгах, підручниках, найважливіших виданнях, призначених для широкого розповсюдження, тому що в провінції новий шрифт проникав повільно.

Після смерті Петра І друкарні виявилися в скрутному фінансовому становищі, на складах залежувалося багато непроданої літератури. Багато книг було заборонено з самих незначних приводів: протирічили церковним догматам, принижували російських правителів тощо. Особливо переслідувалися твори старообрядців.

У 1755 році в культурному житті Росії відбулася винятково важлива подія: за ініціативою та при участі М.В.Ломоносова (1711-1765) в Москві було відкрито університет. 1756 р. при цьому навчальному закладі з’явилася друкарня, яка за 20 років видала близько 1000 книг. Одним з перших видань стало видання зібрання творів М.Ломоносова у 2-х томах. Це чудово оформлене видання з гравірованим портретом автора. Тираж – 1200 примірників. В зібрання ввійшли поетичні твори Ломоносова, твори з хімії, фізики, астрономії, географії, історії, кристалографії.

При Московському університеті видавалася газета “Московские ведомости”, журнали “Полезное увеселение”, “Свободные часы”, “Доброе намерение”.

Але основним центром книговидавництва була Академія наук (1725 р.). Для організації друкарні при Академії наук були привезені з Голландії друкарські верстати і шрифти. Видання АН славилися не лише глибоким науковим змістом, а й якісним поліграфічним оформленням. З 2 січня 1728 р. при АН виходить газета “Санкт-Петербургские ведомости”, головним редактором якої згодом став М.Ломоносов. Книги друкувалися як російською, так і іноземними мовами. (616 книг за 15 років (1725-1740 рр.)). Художня література в більшості випадків була представлена одами (В.К.Тредіаковського, М.Ломоносова), математика (450 праць швейцарця за походженням Л.Ейлера), фізика і хімія – (твори М.Ломоносова), астрономія (“Сокращение математическое...” академіків Ж.Н.Деліля і Я.Германа, “Разговоры о множестве миров” Б.Фонтенеля, перекладена Антиохом Кантеміром), ботаніка (“Флора Сибири” акад. І.Гмеліна), географія (“Описание земли Камчатки” С.П.Крашенінікова, “Описание Сибирсокого царства” Г.Ф.Міллера, “Атлас Российский”, “Описание о Японе”). Видавалися також книги з питань військової справи та металургії. В 50-х рр. ХVІІІ ст. вийшли кращі зразки навчальних видань: “Российская грамматика” М.Ломоносова, “История российская с древнейших времен” В.Татіщева, “О правилах российского стихотворства” М.Ломоносова, його ж “Риторика”.

АН видавала велику кількість словників, календарів.
Завдання для самостійної роботи:

Аргументувати твердження про переслідування та цензуру української книги урядом та церквою Російської держави.



Тема 15. Розвиток книгодрукування в Україні та Росії у ХVІІІ ст.


  • Книгодрукування Києво-Печерської лаври. Переслідування української книги

  • Друкарня Почаївської лаври

  • Гражданське книгодрукування в Росії. Укази про типографську справу

  • Видавнича діяльність М.І.Новикова


Студент повинен знати:

  • особливості книгодрукування Почаївської та Києво-Печерської лаври;

  • особливості переслідування української книги;

  • видавничу діяльність М.Новикова.


Студент повинен вміти:

  • узагальнювати і критично оцінювати історичні факти та діяльність осіб, спираючись на отримані знання на основі альтернативних поглядів та проблем.

В період з 1700 по 1720 рр. на чолі російської церкви стояв українець Степан Яворський і на цей час Печерська друкарня мала волю друку. На чолі Лаври стояв освічений монах Іосаф Крюковський, який шанував друкарство. В 1702 р. вийшов “Патерик Печерський” – найрозкішніше видання Лаври. В 1718 р. велика пожежа забрала не лише склад книг і паперу, дерев’яні гравюри, архів, а й попередню столітню волю печерської друкарні. Починаючи з 1720-го року друкарня Києво-Печерської лаври відчула на собі вплив, а точніше сказати – тиск, залежність від Москви. Петро І видав історичний наказ, в якому говорилось: “а вновь книг никаких кроме церковных прежних изданій, не печатать, не объявя оных в Духовной Коллегіи, и не взяв от оной позволенія, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противности и с великороссійского печатью несогласія произойти”. Відтоді нагляд над українськими виданнями здійснював Синод, накладаючи штрафи і знищуючи неугодні видання, замінюючи їх на московські.

За царювання Катерини ІІ утиски української книги посилилися і фактично вогнище українського книгодрукарства перетворилося на філію московської синодальної друкарні. З 1787 р. з’являється в Лаврі “гражданський шрифт”.

На Волині в цей час (30-ті рр. ХVІІІ ст.) зміцнюється друкарня при Почаївському монастирі (перше її видання – “Служебник” (1735 р.- накладом 1000 екз.), “добро” на її діяльність дав спеціальним привілеєм польський король Август ІІІ. Понад 200 років проіснувала в непростих умовах виживання ця друкарня, поки в 1918 р. її не розформували, вивізши до Києва, а потім до Москви.

Слід відмітити особливе російське видання кінця ХVІІІ ст., яке стало помітним явищем прогресивної видавничої діяльності. В 1768 р. в Москві почало виходити “Собрание, старающееся о переводе иностранных книг на российский язык”. Воно мало на меті познайомити читача з творами передових мислителів ХVІІІ ст. Очолив роботу по випуску “Собрания” директор Академії наук В.Г.Орлов, секретар Катерини ІІ Г.В.Козіцький, в підготовці видання приймали участь І.Ф.Богданович, А.Н.Радищев, Я.Б.Княжнін – більш як сто перекладачів. Переклади здійснювалися з грецької, латинської, французької, німецької, англійської, італійської, навіть з китайської мови.

На протязі 15 років підготовлено було 112 книг, серед них твори античних письменників, французьких просвітителів. Перекладалися також книги з історії, географії, астрономії, фізики, хімії. В 1783 р. “Собрание” припинило своє існування. Його основна заслуга – ознайомлення російського читача з найкращими зарубіжними творами. Багато з перекладів, виконаних “Собранием”, не перевидавалися до початку ХХ ст.

Видатну роль в історії російської культури і книговидавничої справи зіграв видатний російський просвітитель, громадський діяч, письменник і книговидавець Микола Іванович Новіков (1744-1818). В.Г.Бєлінський писав, що це “благородна натура”, в якої була “висока громадянська пристрасть розливати світло просвіти в своїй вітчизні”. Людина освічена і небайдужа, М.Новіков вбачав свою місію в просвітництві народу, як основному засобу боротьби проти жорстокості поміщиків по відношенню до селян, у встановленні справедливого соціального устрою. В 1769 р. Новіков починає свою громадсько-політичну діяльність, випускаючи сатиричний журнал для боротьби з кріпацтвом і соціальними пороками “Трутень”. Епіграфом до журналу він взяв слова з байки А.П.Сумарокова “Жуки і бджоли”: “Вони працюють, а ви їх труд їсте”. В журналі гостро висміювалися трутні-дворяни, туніядці-поміщики. Журнал явно не сподобався Катерині ІІ, автор був підданий цензурним і поліцейським переслідуванням. В 1770 р. журнал перестав виходити, але вже через місяць Новіков почав видавати новий сатиричний журнал “Пустомеля”. Вийшло всього два номери. Через два роки – новий журнал “Живописец” з тією ж антикріпосницькою сатирою. За велінням імператриці в 1773 р. журнал закрито. Ще одна спроба – журнал “Кошелек” – проіснував три місяці. Послідовниками М.Новікова стали Д.І.Фонвізін і І.А.Крилов.

З початку 70-х рр. Новіков починає випускати книги, арендуючи друкарню Московського університету. За 10 років він випустив більше 1000 назв книг, серед них твори Свіфта, Мольєра, Вольтера, Лессінга, Руссо. Недарма цей період ввійшов в російську культуру під назвою “Новіковське десятиліття”. М.Новіков об’єднав навколо себе прогресивні культурні сили Москви, Петербурга і провінції в “Типографську компанію”, яка відкрила дві нові друкарні, 17 книжкових лавок. “Типографська компанія” випускала 30-40% всієї книжкової продукції Росії.

Визначними виданнями слід назвати зібрання творів А.П.Сумарокова, “Новое и полное собрание российских песен” М.Д.Чулкова, “Собрание 4921 древнерусских пословиц” А.А.Барсова, “Русския сказки...” в 10 томах. Книги з російської історії виховували патріотизм, почуття національної гордості. Намагаючись наблизити книгу до народу, Новіков звернув особливу увагу на зовнішній вигляд видань. Його книги були невеликого формату, зручні в користуванні, недорогі.

Випускав він і періодичні видання: “Московские ведомости”, перший російський жіночий журнал “Модное ежемесячное издание или библиотека для дамского туалета”, перший дитячий журнал “Детское чтение для сердца и разума”.

В друкарнях Новікова не раз проводилися обшуки, книги заборонялися до продажу, конфісковувалися.

На початку 90-х рр., коли Катерина ІІ зняла маску “освіченої імператриці” і відкрито виступила проти прогресивних діячів російської культури, першою жертвою деспотизму став М.І.Новіков. В 1792 р. він був арештований і кинутий до Шліссельбурзької фортеці. Його судили як “державного злочинця”, видавця “развращенных книг”, небезпечної для Росії людини і приговорили до смертної кари, заміненої 15-річним тюремним ув’язненням. Більшість виданих Новіковим книг були знищені. За амністією імператора Павла І видавець був звільнений з тюрми в 1796 р., але видавати книги він вже не зміг. Помер в 1818 р. За відгуком О.С.Пушкіна М.Новіков “подвинул на полвека образованность России”.

На прикладі видавничої діяльності М.І.Новікова яскраво прослідковується політика царизму в Російській державі. Значну роль відіграв Указ 1783 р. о “Вольных типографиях”, за яким приватні особи мали право організовувати друкарні без дозволу уряду. Для цього слід було лише поставити до відома місцеву управу, до якої подати на затвердження списки книг, які планувалося випустити. З’являється велика кількість друкарень по всій території Росії.

Але в кінці 80-х поч.. 90-х рр., налякана силою друкованого слова, що підривало устої кріпосництва і французькою революцією 1789 р., Катерина ІІ приймає ряд заходів, що обмежують свободи і права книговидавців. В 1786 р. введена церковна цензура, а в 1787 р. цариця підписала указ “О запрещении в продажу всех книг, святости касающихся”.

В 1797 р. підписано указ про заборону вольних типографій і створення цензурних закладів у всіх портових містах для перегляду книг, що ввозилися до Росії. В 1800 р. ввезення книг до Росії з-за кордону взагалі заборонено. Випуск книг значно скоротився.

Видавцем книг можна назвати А.Н.Радищева, який відкрив друкарню в своєму будинку в Петербурзі і видрукував 650 екз. “Путешестивия из Петербурга в Москву”, за що був арештований, приговорений до смертної кари четвертуванням, заміненої каторгою в Сибіру. Книга знищена, більше 100 років була заборонена, надрукована Герценом в Лондоні в 1858 р., весь тираж знову знищено. Книга повернулася до читача лише після революції 1905-1907 рр.

Як видавець книг, переслідувався і відомий письменник І.А.Крилов, який видавав журнали “Почта духов”, “Зритель”. В друкарні “Крылов и товарищи” вийшло біля 20 книг – переважно перекладені драматичні твори.

Завдання для самостійної роботи:

Охарактеризувати видавничу та бібліотечну діяльність І.Я.Франка.


Тема 16. Книжкова справа в Україні та Росії у ХІХ ст.


  • Книга в дореформеній Росії (І пол. ХІХ ст.)

  • Прогресивно-демократичний напрямок у видавничій справі

  • Книга у післяреформений період. Законодавство про друкування. Цензура

  • Книговидавнича діяльність революційних демократів


Студент повинен знати:

  • особливості історичного розвитку книговидавничої справи даного періоду;

  • коло видавців, які працювали в Росії та Україні;

  • зміст та вплив основних законодавчих актів про книжкову справу.

Студент повинен вміти:

  • пов’язати особливості історичного розвитку держави з особливостями книговидавничої справи;

  • охарактеризувати діяльність визначних діячів книги Росії та України ХІХ ст.;

  • прослідкувати вплив цензури на розвиток книжкової справи.

Початок ХІХ ст. характеризується ростом капіталістичних форм господарювання і відносин в країні. Царювання Олександра І відмічається реорганізацією колегій в Міністерства (в 1803 р. створено Міністерство освіти), з’являються нові гімназії, університети (у Харкові, Казані) ліберального спрямування. Законодавча політика в галузі книгодрукування – половинчаста, непослідовна:

1801 р. – знята заборона на ввезення книг з-за кордону;

1802 р. – указ, за яким література звільняється від поліцейського нагляду;

1804 р. – введено цензурний устав, за яким цензуру здійснювали університети;

1826 р. – після повстання декабристів вводиться складна цензурна система: Головне управління цензури, цензура при міністерстві освіти, Верховний цензурний комітет, цензурні комітети в Петербурзі, Москві, Вільно.

З 1848 р. – “епоха цензурного терору”.

Як і раніше, центрами книгодрукування в Росії були Москва і Петербург. Книгодрукування в провінції розвивалося повільно. Порівняно з ХVІІІ ст. кардинально міняється зміст книг. Збільшується випуск технічної і сільськогосподарської літератури, а також соціальної, економічної, правової, природничо-наукової. Із-за цензури, передова революційна література розповсюджувалась в рукописах: вірші Пушкіна, Лермонтова, “Горе от ума” Грибоєдова, твори декабристів, Белінського.

В цей час знову діє закон о “Вольных типографиях” і окрім державних друкарень (Сенатської, Академії наук, університетської і Синодальної в Москві, у кожному губернському місті) росте кількість приватних. Кращі представники дворянського класу створюють власні друкарні, зацікавлені прислужитися на благо справі просвітництва. Серед таких меценатів – Платон Бекетов (1761-1836), який в Москві організував друкарню і книжкову лавку, видав близько 100 книг, досконалих в поліграфічному і художньому оформленні. Серед них твори Гнедича, Карамзіна, Жуковського, Богдановича, Радищева. Друкарня згоріла в 1812 р.

Граф М.П.Рум’янцев (1754-1826) – дипломат, державний діяч, енциклопедично освічена людина. Зібрана ним цінна бібліотека поклала початок Рум’янцевському музею, перейменованому пізніше в Публічну бібліотеку (Державна бібліотека СРСР ім. В.І.Леніна). Рум’янцев організував гурток вчених-істориків, за допомогою яких випустив біля 50-ти видань історичного, географічного, етнографічного характеру, продовживши традиції М.І.Новікова.

Успішним комерційним видавцем і продавцем був Олександр Пилипович Смирдін (1795-1857). Він орієнтувався на попит книги у читачів, видавав книги величезними тиражами, продаючи їх за короткий час. (О.С.Пушкін “Бахчисарайський фонтан”, “Полное собрание сочинений русских авторов”, “Сто русских литераторов”). Смирдін зробив твори російських письменників доступними за ціною для небагатьох людей (різночинців). Але підприємство розорилося.

Прогресивно-демократичний напрямок у книговидавничій справі уособлюють в собі видання декабристів. Під впливом передових антикріпосницьких ідей декабристів виходили журнали “Сын Отечества”, “Невский зритель”, альманахи “Мнемозина”, “Русская старина”.

Найбільш популярними був альманах “Полярная звезда”, який видавали декабристи А.А.Бестужев і К.Ф.Рилєєв у 1823-1825 рр. В цьому альманасі друкувалися Пушкін, Грибоєдов, Баратинський, Давидов, Жуковський, Крилов, В’яземський. Після подій 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі в Петербурзі “Полярная звезда” припинила своє існування.

Альманах “Мнемозина” (1824-1825 рр.) під редакцією Кюхельбекера і Одоєвського також залишив помітний слід в історії російської літератури.

В 40-ві рр. стали популярними літературні збірники, де друкувалися переважно твори, присвячені простому люду (Белінського, Некрасова, Достоєвського, Герцена, Тургенєва). Збірники були ілюстровані, багато прикрашені. Відомо, що використовувалися малюнки Т.Г.Шевченка.

Справа декабристів була продовжена журналом М.В.Петрашевського. В 1845-1846 рр. вони підготували і випустили “Карманный словарь иностранных слов”, в якому пояснювалися поняття “демократія”, “республіка”, “конституція”, “тиранія” та ін. з позицій соціалістичних, антидержавних ідей. Петербурзький цензурний комітет визнав книгу небезпечною і знищив ще до виходу з типографії.

ІІ половина ХІХ ст. ознаменувалася такими важливими подіями, як: поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), відміна кріпосного права (1861 р.), розвитком капіталізму, посилення соціального напруження, формування пролетаріату як класу, посилення тяги народу до освіти. В 1868 р. – в Росії біля 6 тис. студентів; це в двічі більше, ніж в 1853. І при цьому всього третина населення грамотна.

Даний період – це діяльність визначних вчених і письменників (Сєченов, Тімірязєв, Павлов, Попов, Пржевальський, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Островський, Некрасов).

Як і раніше, панували цензурні заходи. При Міністерстві внутрішніх справ було організоване Головне управління у справах друку, якому надавалося право закривати ті друкарні, які друкували, на думку царизму, “шкідливі” чи “небезпечні” книги. Все прогресивне переслідувалось і знищувалося. В 70-80 рр. в розпал реакції, збільшується випуск релігійної літератури, лубочних видань, розрахованих на міщанські смаки: “Руководство к выбору жен”, “Ключ к женскому чтению”, “Практические уроки играть в карты и не проигрывать”. Найбільші видавництва: видавництво Маврикія Осиповича Вольфа (1825-1883) – “першого російського книжкового мільйонера”, який мріяв “покрити Росію книгами, які б покрили славою його ім’я”. Він видавав все, що користувалося попитом : “Вчення про походження видів” Ч.Дарвіна, “Живописна Росія” в 20-ти т., “Кишенькова господарська бібліотека” у 80-ти т., серію “Бібліотека знаменитих письменників”, серії творів для дітей (“Пригоди Гулівера”, “Робінзон Крузо, “Казки 1001 ночі”, “Хатина дяді Тома”, казки Андерсена, Ш.Перро, твори Ф.Купера, М.Ріда, В.Скотта, В.Гюго та ін.). Видавництво проіснувало до 1917 р.

В 1877 р. в Петербурзі з’явилась друкарня Олексія Сергійовича Суворіна (1834-1912 рр.), заслуга якої у випуску серії “Дешева бібліотека”.

В сер. 70-х рр. починає свою діяльність найвизначніший видавець дореволюційної епохи Іван Дмитрович Ситін (1851-1934 рр.), виходець із селян, який не отримав практично ніякої освіти, став друкувати лубочні картинки і лубочні книги, пізніше серію “Бібліотека для самоосвіти”.

Книговидавничу діяльність революціонерів-демократів представляли К.Т.Солдатенков, Ф.Ф.Павленков, за кордоном А.І.Герцен (альманах “Полярная звезда”, газета “Колокол”).

В Росії періоду революційної боротьби організовуються нелегальні видавництва (“Земля і воля” в Петербурзі).

У 80-90 ті рр. ХІХ ст. в Росії поширюються марксистські ідеї, організовуються марксистські організації – це поклало початок новому етапу російського революційного друку. В 1885 р. вийшов російський переклад “Капіталу”, який пропустила цензура, пізніше “Маніфест Комуністичної партії”, інші твори К.Маркса і Ф.Енгельса. Перлинами книговидавничої справи того часу стали видання “Энциклопедического словаря” Ф.А.Блокгауза і І.А.Ефрона (86 томів) і серія “Всемирная библиотека” акціонерного товариства “Просвещение”.

В І пол. ХІХ ст. в Україні друкуванням книг займалися в основному навчальні заклади (у 1805 р. заснована типографія Харківського, в 1835 р. – Київського університетів), губернські заклади, товариства та окремі книговидавці. Книги українською мовою виходять також у Петербурзі та Москві. Цензурний устав 1826 р. трагічно відобразився на розвитку українського друкарства.

На західноукраїнських землях до 1840 р. книги друкувалися кирилицею у Львові і Чернівцях. У 1837 р. у Будапешті був надрукований перших західноукраїнський альманах “Русалка Дністрова” (конфіскований австро-угорськими властями). У 1847 р. виходить перший буквар у Закарпатті.

У сер. ХІХ ст., революційно-демократичні ідеї проникають і в Україну. Книговидавнича справа розширюється, посилюється роль книги в ідеологічній боротьбі. Центрами української книги крім Києва і Львова стають Харків, Одеса. У 1857 р. П.Куліш і Д.Кам’янецький засновують першу українську друкарню у Петербурзі.

Видатну роль в організації українського книгодрукування зіграли Ф.Я.Франко, М.П.Драгоманов, М.П.Старицький, М.Ф.Комаров, А.Я.Кониський, Олена Пчілка, Б.Грінченко.

Емський указ (1876 р.) в значній мірі обмежив випуск української книги. Багато прогресивних українських видань друкується за кордоном (у Женеві, Вені, Празі, Лейпцизі) або у підпільних друкарнях в багатьох містах.


Тема 17. Книга в Україні у ХХ столітті


  • Вплив революції 1905 та 1917 років на українське книгодрукування

  • Структура українського книговидання в складі СРСР: позитивні та негативні тенденції

  • Законодавчі документи у галузі книговидання та бібліотечної справи у радянський період


Студент повинен знати:

  • особливості розвитку книгодрукування в роки Радянського Союзу;

  • типологію видавництв;

  • законодавчі документи в галузі видавничої та бібліотечної справи.

Студент повинен вміти:

  • аналізувати, узагальнювати і критично оцінювати історичні факти та діяльність органів, спираючись на отримані знання на основі альтернативних поглядів і проблем.

ХХ ст. – надзвичайно непросте, бурхливе, насичене подіями історичної ваги століття, які кардинально вплинули на розвиток книжкової справи.

Революція 1905-1907 рр. поклала початок масовому випуску революційної літератури і листівок. В Києві створені видавництва “Правда” і “Гудок”, в Одесі – “Буревестник”, “Демос”, “Молот”, “Рассвет”. Відмінено Ємський указ. Видається велика кількість українських видань, в т.ч. твори Т.Г.Шевченка.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції, прихід до влади більшовиків, створення Радянського Союзу мали для розвитку книжкової справи, української зокрема, як позитивне, так і негативне значення.

Позитивні моменти: радянська держава, в складі якої перебувала Україна, приділяла постійну увагу стану книжкової, видавничої, бібліотечної справи, справедливо вважаючи книгу найважливішим засобом ідеологічної боротьби. Держава здійснювала фінансування, методичну допомогу та контроль над виходом книжкової продукції.

27.10.1917 р. – “Декрет РНК про пресу”;

липень 1918 р. – Постанова РНК “Про організацію поліграфічної справи”;

26 листопада 1918 р. – декрет РНК РСФСР “Про порядок реквізиції бібліотек, книжкових складів і книг взагалі”;

березень 1919 р. – резолюція VІІІ з’їзду РКП(б) “Про партійну і радянську пресу”;

1919 р. – Постанова Нарком просу РСФСР “Про порядок реєстрації та обліку книг, що видаються в Києві”;

20 травня 1919 р. ВЦИК прийняв постанову про створення єдиного державного видавництва “Головвидав”.

Держава дбала про ліквідацію неграмотності населення. Поступово Радянський Союз стає найчитаючою країною світу.

1913 р. – із загальної кількості випущеної в Україні літератури – книги українською мовою складали 4,2%

1925 р. – 44,8%,

1940 р. – 80,4%.

Найбільші видавництва: “Політвидав України”, “Наукова думка”, “Наука”, “Радянська школа”, “Вища школа”, “Техніка”, “Будівельник”, “Урожай”, “Здоров’я”, “Мистецтво”, “Знання”, “Медицина”, “Дніпро”, “Радянський письменник”, “Молодь”, “Веселка”, “Реклама”, “Музична Україна”, “Донбас”, “Карпати”, “Таврія”, “Каменяр”, “Маяк”, “Прапор”, “Промінь” та ін.

Знаменними виданнями вважаються: 17 т. “Української радянської енциклопедії”, 26 т. “Історія міст і сіл Української РСР”, Повні зібрання творів Т.Г.Шевченка, Л.Українки, І.Я.Франка – фактично всіх класиків літератури.

В 1975 р. в Києві до 400 – річчя книгодрукування в Україні відкрито державний музей книги та друку.

В 1922 р. засновано Книжкову палату України, яка носить ім’я І.Федорова.

Налагоджено потужну поліграфічну базу. На державному рівні розвивалася книжкова торгівля, бібліотечна справа.

Разом з тим тоталітарний режим радянської держави, сформував інституцію ідеологічної цензури, яка вкладала в “прокрустове ложе” комуністичного вчення будь-яку інформацію, в т.ч. і книгу.

1918 р. вищим органом цензури став Революційний трибунал друку, основним завданням якого було викриття “злочинів проти народу”, скоєних шляхом використання засобів друку. Цензура формувалася як засіб правлячих структур для впровадження у життя єдиної ідеологічної політики, що виключала будь-які прояви плюралізму й вільнодумства.

Було проведене широкомасштабне вилучення і знищення ідеологічно шкідливих видань з бібліотек, книжкових складів і магазинів. До списків забороненої літератури входили: релігійні твори (релігійні трактати, описи життя святих, книги з історії церкви, монастирів тощо), книги з історії філософії (Володимира Соловйова, Іоанна Златоуста), видання з психології, етики, а також хіромантії, сонники, магії, література меншовиків, есерів, кадетів, анархістів, педагогічні видання про виховання в дусі старого ладу (націоналістичний патріотизм, “жадоба до знатності та багатства, релігійність”), біографічні твори репресованих авторів.

Так були заборонені твори О.Вишні, І.Багряного, М.Скрипника, М.Зерова, М.Хвильового, М.Куліша, В.Вернадського, М.Грушевського та багато інших представників української культури, науки, літератури.


УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ПОРІВНЯННІ

З ЄВРОПЕЙСЬКИМИ КРАЇНАМИ: РЕТРОСПЕКТИВА

В одному з листів Тараса Шевченка із оренбурзьких степів, де він відбував десяти­літнє заслання через "височайшу" заборону писати й малювати, до своїх побратимів зна­ходимо слова, які мають найбезпосередніше відношення до редакторсько-видавничого фаху. Ось уривок з цього листа:

"До вас слово, о братія моя українськая возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас ані­телень, неначе всім заціпило".

У
1990 3,2

1991 2,6


1992 2,4

1993 1,7


1994 1,01

1995 1,33

1996 1,01

1997 1,1


1998 0,88

1999 0,36

2000 0,89
цьому небайдужому зверненні великого Кобзаря до національної інтелігенції йдеться про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії. Але коли уважно проаналізувати той стан, у якому ось уже друге десятиліття пере­буває українське національне книговидання, і коли порівняти його у контексті розвитку сучасної світо­вої книговидавничої практики, приходиш до висновку про існування тут невтішної паралелі.

Для підтвердження сказаного наведемо цифрові по­казники,

які характеризують динаміку випуску друкованої продукції в Україні

на душу на­селення за останнє десятиліття щойно минулого XX віку.

До речі, за таким показником віддавна визначається рівень розвитку

демократичних процесів у ціло­му і освіти зокрема тієї чи іншої країни.

Перша колонка — рік, друга — кількість книг у при­мірниках.

Від початку третього тися­чоліття (період від 2001 до 2005 років)

цей показник коливався в межах однієї книги на душу населення.

Для порівняння: у царській Росії (за даними статис­тики

1913 року) на душу населення щороку виходило дру­ком дві книги,

за роки існування Радянського Союзу — чо­тири. У розвинутих країнах Заходу цей показних сягає нині 14-16 назв.

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності продовжує скорочуватися. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без урахуван­ня видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн. примірників книг, то 2000 року — на мільйон менше.

Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі — 150, у Росії — 300 млн. при­мірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, ви­пущеною здебільшого в сусідній Росії. А це, за даними лише митних органів, — близько 55 млн. книжок, які щороку за­возяться в Україну для перепродажу. Ще одна промовиста Цифра: щорічно з України відпливає майже 130 млн. доларів У кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних по­кровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Наведені вище цифри засвідчують наявність послі­довної й підсилювальної тенденції щодо консервації цього становища. Вона висвітлює задавнену проблему, яку на державному рівні поки що не вдалося розв'язати.

Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарне окреслити ретроспективу цієї проб­леми. Іншими словами, оглянути те суспільно-політичне тло, яке визначало характер діяльності видавців і полігра­фістів у перші півтора десятиліття розвитку України як самостійної держави.

Коли проаналізувати підшивки української періодики цього періоду щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою, ринкова стихія, у вихорі якої опинилося все, що стосувалося такого стра­тегічно важливого поняття, як національна книга — над­бання вікової мудрості народу, запорука його самобутності, витривалості.


Звернімо увагу на найбільш типові заголовки:

• "За бідну культуру замовимо слово" ("Вечірній Київ". 1990.27 жовтня).

• "Захистити друковане слово" ("Літературна Україна". 1991. 4 липня).

• "На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні" ("Літературна Україна". 1993. 9 вересня)

• "Прощавай, українська книжко" ("Сільські вісті". 1996. 12 липня).

• "Закон, якого так довго чекали, "доб'є" книговиробників" ("Киевские ведомости". 1996. 28 серпня).

У цілому ситуація в українській книговидавничій галузі наприкінці 90-х років минулого століття характеризувалася такими особливостями:

• знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спри­чинило поглиблення кризи освіти і науки в державі;

• припинилося бюджетне фінансування бібліотек і ці­льових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною при­чиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелек­туального потенціалу;

• упав авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

• Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи подат­ковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змо­гу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу щодо поліграфічного виконання книжкову продукцію;

• втрачалися кваліфіковані фахівці, а відтак знижу­вався загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростала кількість підприємств, які припиняли ви­дання книжок і перепрофільовувалися;

• прогресував занепад поліграфічних підприємств, спри­чинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним із браком коштів на його модернізацію;

• стрімко зросла собівартість української книги, вна­слідок чого вона стала недоступною пересічному чи­тачеві.

На такий стан справ з українським друкованим словом звернула увагу Рада Європи, за ініціативою якої у квіт­ні 1996 року було проведено Міжнародну конференцію "Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи". Саме за результатами ро­боти цієї конференції й були окреслені перелічені вище тенденції.

Головним гальмом самодостатнього розвитку націо­нальної книговидавничої галузі у цей період найперше стала стара податкова система, яка не давала можливості на­ціональному книговиробнику конкурувати із зарубіжними, передусім російськими, виданнями. Введений українським урядом так званий податок на читання (податок на додану вартість) виявився чи не найбільшим не лише в Європі, а й у світі. Натомість у переважній більшості країн віддавна створилося пільгове оподаткування видавничої справи як свідчення визнання з боку їхніх урядів особливої місії друкованого слова (див. таблицю 1).

Отже, якщо не брати до уваги Швецію та Данію, де валовий національний дохід на душу населення є досить високим і, відповідно, ціна друкованої продукції не є проб­лемою для покупців, то Україна, разом із Болгарією, замикає список тих країн, де законодавство не протегує розвиток національної видавничої справи.

Події, що розвивалися у векторі "влада і видавнича справа" і визначали стан української видавничої галузі за останні півтора десятиліття державотворення, хронологічно можна описати так.



1990 рік. У відповідь на проголошення Україною дер­жавного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визначених нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинялася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

1991 рік. Президія Верховної Ради України прийняла Постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету Міністрів України було доручено перед­бачити пільгове оподаткування видавництв та торговель­них організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат — із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, котрі здійснювали випуск літератури українською мовою та мо­вами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків їхнього загального виробництва.

1994 рік. Своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання несподівано закінчився. Сформований після виборів нового президента новий склад Кабінету Міністрів України, відмінив важливу пільгу для вітчизняних видав­ництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно невигідною, а для багатьох ви­давців — і непотрібною.

1995 рік. Парламентом України було "провалено" За­кон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осадчук так пояснює причину неприйняття парламентом цього Закону: "Якби в залі умовно українського парла­менту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т.Шевченка, І.Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято".

1996 рік. Росія, турбуючись про власний інформацій­ний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинутих держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану про­дукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсот­ків, зрівнявши книгу з виробами інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безре­зультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зру­шити це питання через законодавче поле. В цей період велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготов­ку цивілізованого Закону про видавничу справу. Під час розробки у 1995 році концептуального варіанта проек­ту Закону України "Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх пра­цівників" здійснювалися неодноразові спроби віднови­ти існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською мовою. Однак спроби ці вияви­лися невдалими.



1997 рік. Верховною Радою України затверджений За­кон України "Про видавничу справу". Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обу­мовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні за­конодавчі акти.

2000 рік. Під час Всеукраїнських загальних зборів ви­давців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів робиться чергова спроба змінити законодавче поле в Україні щодо українського книговидання. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податковому законодав­стві, а Державний комітет інформаційної політики, телеба­чення та радіомовлення України, на виконання рішення на­ради, оперативно розробив і подав на розгляд Верховної Ради України необхідні документи. Йшлося, зокрема, про зміни й доповнення до Законів України "Про податок на додану вартість", "Про єдиний митний тариф", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" та "Про видавничу справу".

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада України розглянула у вересні 2000 року і... перенесла прийняття рішення з цього питання на січень 2001 року.



2001 рік. Законопроект "Про внесення змін та допов­нень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи", проголосований конституційною більшістю у березні. Однак через кілька днів був... відкликаний. Випадок у законодавчій практи­ці безпрецедентний. Повторно проголосований документ вийшов усіченим, переполовиненим, малосприятливим для започаткування кардинальних змін. До того ж, термін дії його в часі був надто обмежений — до 1 січня 2003 року.

2002 рік. Верховна Рада України приймає у листопаді Закон України "Про державну підтримку книговидавни­чої справи в Україні", яким передбачалося запровадження пільг видавцям, поліграфістам, реалізаторам і покупцям друкованої продукції. Однак Президент України наклав на нього вето.

2003 рік. Після непідписання главою держави і другого варіанта Закону Верховна Рада України подолала вето Пре­зидента (березень). Тоді в боротьбу з пільгами для вітчиз­няного друкованого слова включається уряд: спеціальним рішенням запровадження дії цього Закону переноситься майже на рік пізніше — з 1 січня 2004 року.

2004 рік. Згідно з підписаним Президентом України 17 грудня 2003 року Законом України "Про державний бюджет України на 2004 рік" реалізацію передбачених ра­ніше пільг для національного книговидання у черговий раз було призупинено. Податківці з 1 січня 2004 року одержали законне право стягувати з вітчизняної видавничої про­дукції додаткові поточні платежі, які помітно вплинули на збільшення собівартості й до того недешевих для покупців українських книг, газет та журналів.

2005 рік. За кілька днів до настання цього року з його бюджету урядом В. Януковича самочинно вилучається позиція про державне фінансування соціальне значущих видань.

2005 рік. Жовтень. На зустрічі прем'єр-міністра нового уряду України з групою видавців ішлося про необхідність внесення змін у проект Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік", які б дали можливість відно­вити положення Закону України "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні" (в частині, що стосується пільги з податку на прибуток для книжкових магазинів та видавництв) у первісному вигляді, як було проголосовано 28 листопада 2002 року і в якому він набрав чинності з 1 липня 2004 року.

Такою є коротка ретроспектива проблеми, аналіз якої неодмінно виводить на з'ясування причин такого стану. Найголовнішими з них варто виділити дві:

• економічно невмотивований, а отже, практично згуб­ний для майбутнього держави податковий тиск на друковане слово;

• відсутність чітко продуманої протекціоністської дер­жавної політики щодо інформаційної сфери в цілому і книговидавничої справи зокрема.


ТЕНДЕНЦІЇ В ОРГАНІЗАЦІЙНОМУ, ТЕМАТИЧНОМУ,

МОВНОМУ ТА ГЕОГРАФІЧНОМУ АСПЕКТАХ

Організаційний аспект

1. Завершення епохи монополії держави в питанні розвитку видавничої справи. До здобуття Україною неза­лежності в 1991 році існувало 25 державних видавництв. Нині їх кількість збільшилася за рахунок утворення цілого ряду видавництв і видавничих організацій, які перебувають у сфері управління інших державних установ, — науко­во-дослідних інститутів, навчальних закладів, бібліотек, музеїв. У цілому обсяг продукції державних видавництв має тенденцію до скорочення. Так, за даними Книжкової палати України, частка державного сектору вітчизняного книговидання у 1997 році складала: за кількістю назв — 46,6, за накладами — 59,4 відсотка.

2. Формування потужного блоку видавництв різних форм власності. Усього в Україні на початок 2005 року до єдиної бази даних внесено 2761 суб'єкт видавничої справи, переважна більшість з яких — юридичні і лише близько 400 — фізичні особи. З цієї кількості видавничою справою займаються 2133 суб'єкти видавничої діяльності, інші — ви­готовленням (1383), розповсюдженням (962) видавничої продукції.

У цьому блоці видавництв та видавничих організацій представлена широка палітра їх засновників: фірми; асо­ціації; агентства; акціонерні товариства; спільні, приватні підприємства, приватні підприємці; громадські, наукові, релігійні організації та об'єднання. Однак переважна їх більшість — малопродуктивні (випускають від однієї до кількох назв на рік). Помітна тенденція до збільшення кількості видавництв, які протягом року не надрукували жодної книжки (у 1997 — 788 проти 252 у 1996 році).



3. Продовження неоднозначних процесів структуризації за тематичними і типологічними ознаками у групі видавництв різної форми власності. Йдеться про проблеми видавничо-редакційного, творчого характеру: кого, що і як видавати? Як виробляти власну концепцію своєї діяльності? Як забезпечити високий рівень культури видання в умовах, коли за цю справу стало братися багато людей, фахово непідготовлених, непосвячених в елементарні ази редакційних і видавничих проблем?

4. Загострення проблеми збуту видавничої продукції. Відпрацьована десятиліттями в Україні система книгорозповсюдження, яка давала змогу через мережу потужних колись об'єднань "Укркнига", "Коопкнига", "Транспортна книга" донести друковане слово до найвіддаленішого сіль­ського магазину, на початку 90-х років минулого століття була ліквідована. Виникла потреба створення альтерна­тивної дистриб'юторської мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів гуманітарного факультету, спеціальності 029 «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа»
Концепція професійного спрямування (Вступ до фаху) : навчальний посібник для студентів гуманітарного факультету, спеціальності 029...
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconПрограма фахового комплексного іспиту для здобуття ступеня магістра
...
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів та лікарів-інтернів
Сьогодні лікар будь-якої спеціальності в своїй практичній діяльності зустрічається з різними проявами порушень гормональної регуляції...
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconМетодичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа
Методичні вказівки, вправи та завдання для підвищення мовленнєвої культури студентів 1-го курсу спеціальності „Лікувальна справа”...
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів 5-го, 6-го курсу медичних внз, лікарів-інтернів педіатрів, інфекціоністів та сімейних лікарів Запоріжжя, 2016р
...
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011
Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету, 2011. – 124 с
Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчально-методичний посібник для студентів зі спеціальності «Журналістика»

Навчальний посібник для студентів спеціальності 02010201 «Бібліотечна справа» iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка