Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм



Сторінка9/45
Дата конвертації15.03.2018
Розмір3.43 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45

Кімерійці, скіфи і сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується


XII ст. до н.е. – IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кімерійських і чорноліських пам’яток. Беручи до уваги те, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII – X ст. до н.е.), а кімерійські, чорноліські та синхронні їм пам’ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX – перша половина VII ст. до н.е.).

Значну роль в історії України ранньозалізного віку відіграли войовничі іраномовні племена кімерійців, скіфів і сарматів – перші кочівники на українській території.



Кімерійці розселилися у степах Північного Причорномор’я наприкінці II – на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кімерійцям.

Етнічність кімерійців остаточно не з’ясована. Є підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи в Передню Азію.

Кімерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.

Поряд із економічними в кімерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, хоча відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський і новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими і кістяними наконечниками, кинджал із бронзовим руків’ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок – золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд.

Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із “вусиками”, кубки з циліндричними шийками і черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев’яні кубки із золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд:
з’явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася суцільно залізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних – двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом).

Важливою рисою культури кімерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об’єднання кімерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кімерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кімерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кімерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Так, каліпіди, або елліно-скіфи – населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони – населення у Молдові, скіфи-орачі – у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби – у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочівники проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі – до Меотиди (Азовського моря) і Дону й у Степу Криму – царські скіфи (Додаток 16).

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала, що скіфи з’явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов’язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай уважався сином Зевса та німфи – дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокири та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата – Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини та в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний – підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби. Цю тріаду віддзеркалює знаменита пам’ятка скіфського періоду – золота пектораль. Сюжет міфу дуже нагадує східнослов’янські сюжети та пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дісталося молодшому братові. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає в наших казках.


Звичаї, пов’язані з трьома священними предметами – ралом, чашею й сокирою – відомі також у кельтів.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф – син Геракла та діви – Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названо лук, пояс, чаша).

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, в різні часи було пограбовано. Останнім часом зроблено висновок стосовно ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Ранні скіфські поховання (друга половина VII – V ст. до н.е.) були зазвичай впускними до курганів бронзового віку. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх – кімерійських – була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із “скіфським звіриним стилем”. Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгунівський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев’яній гробниці знайдено лише кам’яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього – 360 кістяків коней.

У розвинутому (класичному) періоді (IV – III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з’явилося на Подністров’ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр – близько 25 м, насипали їх двома прийомами: перший насип, з ровом, будували відразу, а після тризни досипали другий насип.

Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдено на підстилці з трави або дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів – праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами – ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше – бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше – у дерев’яній гробниці. В Криму гробниці виготовляли також із каменю і сирцевої цегли. Крім скіфського інвентаря, обов’язковою була грецька кераміка.
Величезні кургани зводили для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6 – 19,5 м. Нерідко їх оточували кам’яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали “царицю”, “зброєносців”, слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі – 600).

Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V – початку III ст. до н.е. (смт Кам’янка-Дніпровська Запорізької області, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 кв. км. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам’яними будинками, що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного й ковальського виробництва.

Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е. у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам’ятки продовжили традиції не кімерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовано посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з’являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками (“лускою”), щита, шолома, поножів (Додаток 17).

Мілітаризований спосіб життя послужив причиною виникнення мистецтва, що дістало назву скіфського “звіриного стилю” – візитна картка скіфської культури. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом, у тому числі й кругового. Багато таких зображень на предметах із коштовних матеріалів (насамперед, із золота) знайдено в курганах. Найяскравішим прикладом


цього стилю є так звана скіфська пектораль – пам’ятка образотворчого мистецтва скіфської доби (Додаток 18).

Ця пам’ятка знайдена в кургані Товста могила (Орджонікідзе, Дніпропетровщина) Б. Мозолевським у 1971 р. Знахідка поряд із скарбами Тутанхамона стала головною археологічною знахідкою ХХ ст. Вона являє собою нагрудну прикрасу скіфського царя IV ст. до н. е. Вага – 1150 г, діаметр – 30,6 см, виконана із золота 958 проби в техніці литва із застосуванням паяння, карбування, зерні, скані та емалі. На думку багатьох учених, пектораль була виготовлена грецькими майстрами на замовлення скіфської знаті як дипломатичний дар у другій половині IV ст. до н. е. Саме слово “пектораліс” у пер. з лат. означає “нагрудний”. Її мали носити лише люди, наділені владою.

Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Найнижчий – анімалістичні кровожерні сцени за участю міфологічних і реальних звірів. Середній – флористичні мотиви. Верхній – сцени за участю скіфів та домашніх тварин (двоє чоловіків шиють одяг, хлопець доїть вівцю). Є кілька версій-інтерпретацій зображених мотивів. За деякими з них на пекторалі зображено побутові сцени з життя скіфів. За іншими – скіфська легенда про Золоте руно та двох братів, що вирушили на його пошуки. Триярусна будова пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Внизу – боротьба коней із фантастичними грифонами, дикі звірі – це, можливо, образ світу стихій, світу демонів, чиє коріння йде в підземне царство, у володіння смерті. Середній ярус може символізувати дерево життя, верхній – це відображення кочового способу життя скіфів, їхнього побуту. За іншою версією на знаменитій пекторалі відображена символічна карта скіфських володінь, Чорне море та прилеглі до нього території. На карті немає Азовського моря, але, за даними археологів-підводників, в ті часи рівень азовських вод був нижчий від теперішнього на 9 − 12 м.

Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен “життя Ахілла”, що походять із різних курганів – Чортомлика, Іллінецького, Мелітопольського, П’ятибратнього.

Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Скіфи мали досить розвинуту міфологію, вірували у багатьох богів. На чолі пантеону скіфських богів стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті – з Гестією, Папая – зі Зевсом, Aпі – з Геєю, Гойтосира – з Аполлоном, Аргімпасу – з Афродітою, Тагимасада – з Посейдоном. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім’я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на
погребальному вогнищі) меч-акінак.

З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії став Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, зі столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор’ї закінчився з приходом сарматів.



Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до II ст. до н.е. – IV ст. н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гунів IV ст.

Сарматів уважають північними іранцями. Вочевидь, греко-римські автори – Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші – спочатку уявляли собі сарматів як єдиний народ – савроматів. Лише з ІV ст. до н.е. з’явився етнонім “Сарматія” і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їхню мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI – XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта – від сарматського племені роксоланів).

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степові – Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила “цариці” в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як “Новочеркаський скарб”, бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та


яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II – І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з’явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду репрезентовано горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- та грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало – античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули – заколки для одягу.

У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов’язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з’явились вихідці з Прибалтики – готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор’я.

А в IV ст. н.е. у степовій Україні з’явилися нові кочівники – гуни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що дістало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. У скіфів та сарматів збереглась основна частина ознак поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку. Ці племена привнесли багато нових традицій і звичок у культуру місцевих племен, залишивши свій слід в історії України.





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconНавчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconМетодичні рекомендації до виконання контрольних робіт студентів усіх галузей знань І напрямів підготовки заочної форми навчання

Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconКонспект лекцій з дисципліни «Податкова система» для студентів напряму підготовки
Конспект лекцій з дисципліни «Податкова система» для студентів напряму підготовки 030504 «Економіка підприємства» денної та заочної...
Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconМетодичні вказівки до виконання самостійної роботи для бакалаврів усіх напрямів підготовки
Методична робота орієнтована на студентів денної форми навчання. Її мета – спрямувати науковий пошук студента, націливши його на...
Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconРобоча програма (за кредитно-модульною системою навчання) з дисципліни "Система технологій" напряму підготовки
Робоча програма складена на основі програми навчальної дисципліни «Системи технологій» для студентів 1-2 курсів денної та заочної...
Навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм iconМетодичні вказівки до виконання самостійної роботи для студентів напряму підготовки 010104 «Професійна освіта»
Методичні вказівки до виконання самостійної роботи для студентів напряму підготовки 010104 «Професійна освіта» денної та заочної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка