Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка10/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Питання 138.

Персоналістична спрямованість філософських поглядів Тараса Шевченка


Відповідь.

Яскравим виразом персоналістичної спрямованості української філософської думки є творчість вели­кого українського поета, художника і мислителя Тараса Шевченка (1814—1861 ). Його художня та філософська творчість для українців аналогічна значенню поезії Гете для німців та поетичного спадку Пушкіна - для росіян. Однак у філософських поглядах Шевченка персоналізм вступає в трагічну суперечність з індивідуалізмом. Ця внутрішня душевна напруженість пронизує весь життєвий світ Шевченка і визначає його розуміння людини.

Причина цього в глибокому самоусвідомленні Шевченком себе національним пое­том - мислителем. Шевченко переживає народне буття зсере­дини, глибоко сердечно. Відчуженість українців від свободи в культурі, полі­тиці й економіці наповнює його життя непозбутнім трагізмом.

Теми самотності, незрозумілості, кинутості — головні в творчості Шевченка. Він дійсно пророцьки переживає ключові вже для філософії людини XX століття екзистенційні стани.

В певному розумінні філософські погляди Шевченка близькі філософії К’єркегора, хоча його особиста доля здається більш трагічною, бо тісно пов’язана з болісним переживанням особистого і національного приниження украінського народу. Це спонукає його до болісного розчаровування в істинності моральних ідеалів християнства, штовхає до моральних імперативів помсти, «сокири», насильницького викорінення суспільного зла. В цій гли­бинно-екзистенціальній суперечці перемагає часом віра в людину, а часом - песимізм. Все це наповнює ­творчість Шевченка щемливо трагічними тонами.




Питання 139.

Філософія мови О. Потебні



Відповідь.

Позначені філософськими ідеями німецького романтизму, дослідження в галузі мови українського вченого, філософа, фольклориста, етнографа, професора Харківського університету Олександра Потебні (1835 -1891) набули вагомого філософського значення. Питання походження мови він розв’язує шляхом аналізу взаємин мовлення з мисленням. Будучи матеріалістом та критично ставлячись до об’єктивного й суб’єктивного ідеалізму, він, розвиваючи ідеї німецького матеріаліста В. Гумбольта, стверджував, що мислення є властивістю матерії. Тому вважав мову результатом і знаряддям мислення, відкидаючи теорію божественного або свідомого конструювання людиною мови. Вона – жива творча духовна діяльність, що не стає мертвим артефактом. Мова - квінтесенція думок співбесідників, центр актуалізації саморозуміння та взаєморозуміння з іншими. Саме вони – інші люди - сприяють уточненню смислу слів, а значить площиною розвитку мови є соціум, а не окремо взята людина.

До проблем пізнання підходив з позицій матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи чуттєвий досвід основою пізнавальної діяльності людини. Пізнавальна ж роль в цьому процесі розуму полягає в осягенні сутності речей та найбільш загальних закономірностей феноменального світу. А мова, згідно Потебні, є необхідним складником наукової діяльності.

Похідними від мови системами Потебня розглядав міф, фольклор, літературу. У власній теорії міфа він, відштовхуючись від вислову Мюллера, тлумачить міфологію «дитячою хворобу мови». Тим не менш міф - необхідний етап в розвитку мови, де вади мислення образу предмету невіддільні від самого предмету, долаються в подальших фазах розвитку мислення. А міф стає джерелом розвитку людської духовності.

На думку Потебні, належні народу чи нації слово, мова, думка, формують його дух, свідомість, національну ідею, прагнення. воління, а отже, ментальну специфіку. Мовна спільність, зауважує він в роботі «Думка і мова», це - запорука і обов’язкова передумова національного єднання, тоді як територіальна, державна, звичаєва спільність – похідні від першої. Виступаючи проти указу від 18 травня 1876 року про заборону української мови, Потебня висловлюється про те, що позбавлення нації мови веде до смерті душі, втрати самобутності серед інших націй та народів, перетворення на просте населення, яке не спроможне баронити власну незалежність. А денаціоналізація передвіщає моральні втрати й розпад форм свідомості й психологічно-освітянських засад – сприйняття, засвоєння, впливу.
Питання 140.

Філософські погляди І.Франка


Відповідь.

Естафету Шевченка і Драгоманова в подальшому розвитку філософії національної ідеї на межі ХІХ- початку ХХ століття прийняв І. Я. Франко (1856-1916). Він почав свою діяльність у 80-ті роки, позначені обореним ставленням української інтелігенції до указів російського царизму від 1863 та 1876 років про заборону української мови й культури, а також зсувом центру духовного й політичного протестного руху на Галичину, яка будучи частиною Австро-Угорської імперії, забезпечувала можливість певних громадянських свобод. Тогочасний Львів, названий М. Грушевським «українським Пьємонтом», став західноєвропейським культурним контекстом діяльності нового покоління мислителів, котрі усвідомлювали необхідність подолання провінційної замкненості, культурного розвитку й політичного звільнення українського народу.

Яскравим виразником умонастроїв та ідей покоління «Молодої України» виявився І. Франко. Отримавши ступінь доктора філософії у Віденському університеті та очоливши кафедру філософії й кафедру філології у Львівському університеті, він займається філософськими пошуками в етико-антропологічному й екзистенційному напрямах, пише естетико-психологічний трактат «Із секретів поетичної творчості».

Стрижнева ідея його життєво-філософських шукань, що постає також зі сторінок поетичних творів, це – ідея вільної особистості, носія духу, «вічного революціонера», борця за «поступ, щастя й волю», що життя присвячує щасливому майбутньому свого народу. Демонструючи спадковість думки І. Франка з романтичною філософією історії, дана ідея в його творах отримує розробки у вигляді проблеми «особистість – народ» через конфлікт громадського-особистого, або вірності, безмежної відданості й жертовності заради народу й кари за зраду.

Скеровуючись також властивим представникам «Молодої України» свідомим позитивістським напрямом світогляду, І. Франко формулює соціально-філософську ідею цілеспрямованого національного будівництва - створення самостійної України в колі інших суверенних суб’єктів історії. Одночасно він піддає критиці абстраговані програми українських «культурників», наставляє на подолання національною інтелігенцією соціального відчуження від практичної державотворчої діяльності. Фундаментом її має стати широка «національна й гуманна освіта», засвоєння «наукових здобутків», що дасть можливість подолати «дилетантизм» і «бесплодне політиканство», досягти практичної політичної зрілості.

Франко бачить шлях національно розбудовчої діяльності як історичний процес поступу, що відповідає доведеним Ч. Дарвіном та Г. Спенсером еволюційним природним законам. Його історіософська концепція спиралася на філософські засади позитивізму й марксистські соціалістичні ідеали. Та він відкидає лінійне висхідне прогресування поступального ходу історії усього людства. На будь-якому історичному етапі частина людства продовжує існувати в нерозвиненому, нецивілізованому стані. Історичному поступу властива хвилеподібність і циклічність розвитку. Поступ розповсюджується подібно до «бурі» від однієї країни до іншої, супроводжуючись часами занепаду й руйнацій. Поступ має ознаки часової й територіальної дискретності, нелінійності, неоднозначності й суперечливості, національної специфічності й особистісної конкретності.

Розподіл праці, який виступає рушійною силою поступу, подвоєний суб’єктивністю людської вдачі, здібностей і фізичних сил, сприяє соціальній нерівності людей, їх розподілу на багату еліту й мільйони зневірених пролетарів. Умовою справжнього поступу історії має бути науково-технічний та художньо-естетичний прогрес, звільнення особистості, зростання вільної метаріальної й духовної діяльності людини, отже розширення «меж можливого» для досягнення людиною щастя, а не зростання багатства. При цьому досягнення щастя неможливо наодинці, а лише в соціумі – « у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації».

Саме нація - головна складова історичного процесу, все поза нею – «фарисейство» людей, прикрите «інтернаціональнимми ідеалами» для прикриття панування однієї нації над іншою, або «хворобливий сентименталізм фантастів», що намагаються прикрити міркуваннями про «вселюдське» - власне відчуження від власної нації. Саме в цьому пункті очевидне розходження І. Франка з теорією марксизма. Тому історія - не є історією героїчних особистостей, зазнача він. Вона є історією «масових рухів та перемін», водночас це не є знеособленням особистості – масою.

Метою життя людини бачиться перетворення себе з несвідомої частини маси – на самостійний свідомий її елемент, а також переростання етносу як природного складника історії – на націю як «культурний організм». А передумовою цього, по-перше, синтез віри з усвідомленим ідеалом, «бажань, потреб та змагань», пропущених крізь серце. А по-друге, єднання індивіда з нацією за зразком вдношення «будителя й народа», коли будительство суб’єктивно переживається через страждання й щирість, стверджуючи жертовний подвиг в оптимістичному ключі.

Розуміючи естетику наукою, об’єктом якої є саме життя, що має викликати благородні почуття, Франко наголошує на необхідності міцного зв’язку між соціальною реальністю, суспільною ситуацією й мистецтвом. Принцип реалізму в мистецтві, якій він відстоює, осмислюється не копіюванням дійсності, а виразом через одиничне-загального, загальнолюдських переживань через конкретно-чуттєві образи .


Питання 141.

Історіософія «Самостійної України» М. Міхновського.


Відповідь.

В контексті філософської розробки національної ідеї в творчості представників нового покоління української інтелігенції кінця ХІХ- початку ХХ століття, серед яких були Іван Франко і Леся Українка, з’являється і тенденція радикального тлумачення національної ідеї. Вона спрямовується критичним ставленням до традиційного українофільського світорозуміння (того ж Франка і Українки), що протиставляє їм - своє, засадою котрого пропонується ірраціональна воля.

Своєрідним маніфестом радикальної філософсько-політичної національної думки того часу стала надрукована у Львові в 1900 році за підтримки Революційної Української Партії (РУП) брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Робота ця викликала палкі дискусії в колі українських інтелектуалів, послугувавши однак подальшому розвитку національної ідеї. В свою чергу, РУП, не отримавши очікуваної громадської підтримки, не виконала покладеної на неї ідеологічної ролі.

Доктрина М. Міхновського (1873-1924) стала першою спробою філософсько-політичного обґрунтування концепції інтегрального націоналізму, теоретичним «батьком» якої офіційно визнавався французький письменник і публіцист, лідер націоналістичного руху «Французька дія» (1899) Шарль Моррас. Спираючись на вихідні ідеї його роботи «Повернення до живих речей», Міхновський наполягав у «Самостійній Україні» на необхідності послідовного відстоювання специфічної особливості української національної ідеї, її сутнісної віддаленості від російської. Метою найскорішої її соціальної реалізації він визнавав політичну незалежність України.

Єдиним справжнім суб’єктом історії Міхновський розуміє націю, передумовою існування якої є реалізація національного ідеалу – суверенної держави, що надає громадянам правових гарантій духовного розвитку й матеріального добробуту. Розуміння ним загальнолюдського прогресу як процесу боротьби націй за колоніальне звільнення та загальний розпад існуючих імперій, спиралось на досвід спостереження за процесами кризи Російської, Австро-Угорської імперій та Туреччини, а ще - узагальнення трагічного досвіду Першої світової війни. Це призводить Міхновського до висновків про гостру актуальність « національного питання» та про «єдино можливий шлях вирішення національного питання» через збройне повстання пригноблених націй, в ряду яких має бути і українська. Мета Міхновського - «Одна єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж до Кавказьких».

Однак, вірячи в те, що «націоналізм – це велетенська і непереборна сила», Міхновський вже в перше десятиліття ХХ століття вимушений буде визнати причиною поразки української нації саме відсутність націоналізму в суспільстві. Виною тому – Переяславська Рада, правові документи якої мали закріпити конфедерацію незалежних держав, але виявилися фікцією, не завадивши асиміляції України унітарною Московською монархією. Шлях до здійснення вільної незалежної України, на думку Міхновського, має пролягати через появу демократичних сил в Росії, що однак було неможливо в тогочасній політичній практиці. Скептично висловлювався він і щодо соціального єднання пролетаріату обох націй – пригнобленої й гноблячої. Таке об’єднання можливе лише серед пригноблених націй, які встановлюють між собою контакти у спільному прагненні звільнення. На його думку, для України суверенної ще не настав час, внаслідок не готовності до боротьби за незалежність національної еліти, яка показала в історії свої зрадницькі риси (Чарторийські, Вишневецькі, Безбородьки, Яворські, Гоголь, Короленко інші).

Вихід з трагічної ситуації Міхновський бачить у активізації волі, прояві жертовності й фанатизму, свідомій відмови від поміркованості заради єдиної істиної субстанційної цінності - нації.
Питання 142.

Філософія національної ідеї в творах мислителів діаспори. Українська «зверхлюдина»Д. Донцова.


Відповідь.

Після поразки української революції (1917-1921), метою якої було створення незалежної держави, з встановленням в СРСР тоталітарного ладу культурна атмосфера не сприяє розвитку вільної від провідної ідеології філософії. Політика українізації, лідером якої виступив більшовик, видатний державник М.О.Скрипник (1872-1933), призвела до появи нової інтелектуальної української еліти. Однак цей національний духовний підйом припиняється «розстріляним відродженням» - свідомим винищенням кращих представників післяреволюційної української літератури, поезії, театру (М. Хвильовий, В. Підмогильний, Л. Курбас, М. Зеров, О. Вишня, разом - 130 розстріляних, 11 скінчили життя самогубством, 119 засланих в табори ).

В такому трагічному контексті визначальною для існування філософії ситуацією постав вибір між служінням партійним вимогам або незалежним вирішенням філософських проблем. Водночас, стверджена державою єдина філософська доктрина діалектичного та історичного матеріалізму не залишала простору іншим філософським концепціям. Вона скоріше сприяла виключенню філософії з галузі теоретично-аналітичного наукового дослідження дійсності або, асиміляції в політично-пропагандистську сферу. Це і штовхнуло багатьох мислителів на шлях еміграції, що спричинило появу «другого потоку» розвитку філософської думки в 20-80 роки ХХ століття – української філософії в діаспорі.

Центрами активізації діаспорянських філософських досліджень стають Празький Український вільний університет (1921), Українські інститути і Варшаві й Берліні. Після Другої світової війни роль подібних центрів виконують Українська вільна академія наук в Аугзбурзі та Український вільний університет й Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка в Мюнхені, Гарвардський український дослідний інститут в США, Інститут українських студій в Канаді, Український католицький університет в Римі.

Соціально-політична реальність СРСР вплинула на переважну зосередженість мислителів діаспори на соціально-політичній проблематиці, і особливо, на проблемі національної ідеї, а також на прагнення її розв’язання з позицій крайнього радикалізму. З гострої критики спроб розбудови української державності 1918-1921 років виростає і концепція інтегрального націоналізму Д. Донцова ( 1883-1973).

Після закінчення Санкт-Петербурзького університету за правовим фахом, він розпочинає політичну діяльність під сильним впливом ідей «Самостійної України» М. Міхновського, за що був арештований (1905). Після звільнення він переїзжає до Київа. Тут його знову заарештовують за діяльність в Українській соціал-демократичній робітничій партії. Звільнений, він імігрує з Галичини до Європи, де напрацьовує правовий та політичний досвід роботи (в тому числі, в уряді гетьмана П.Скоропадського). В 1939-1947 роках живе в Румунії, Чехії, Англії, Франції, США, а в 1948-1953 роках займається публіцистикою й викладає українську літературу в Монреальському університеті.

Не створивши оригінальної філософської концепції, Донцов однак вже у доповіді 1913 року сформулював головні принципи власної позиції, яку ствердив в наступні роки активної політичної і літературної діяльності, в відомих сьогодні працях «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).

Вихід другої його роботи викликав шалену критику в європейських та радянських філософських колах. Як визначає ще один представник української політичної думки в іміграції М. Сосновський, автор книги «Дмитро Донцов: політичний портрет» (Торонто, 1974), його називали пропагандистом «вольового націоналізму без українського змісту» (В.Мартинець), «людоненависником» і фашистом (В. Ю. Євдокименко, М. М. Олексюк), звичайним плагіатором ідей праці В. Липинського «Листи до братів-хліборобів».

Приводом для цього послугувало визначення Донцовим націоналізму як світогляду, покликаного, за висловом Сосновського, «занепадом волі з усіма негативними наслідками» й «надмірний в українців сентименталізм і провансальський світогляд». Викладена Донцовим ідеологія «чинного (вольового) націоналізму» відповідала завданню вказати на недоліки національного характеру і засоби майбутнього досягнення державної національної незалежності, виховавши людину нового типу – вольову, фанатичну, жертовну, експансивну, ідеологічно нетерпиму, фізично незламну.

Це мав бути тип нового українця, в якому подолано як хуторянський універсалізм, так і провансальський російсько-український симбіоз національних рис характеру.

Головним методом формування вольового начала в українцях, на думку Донцова, мало стати прищеплення «волі до життя» і «волі до влади». Для цього він вважав за необхідне, перш за все, переосмислення значення в життєдіяльності українців раціональності й знання - на ірраціональність («романтизм», «ілюзіонізм»); перетворення боротьби за «мир в усьому світі», «небажання чужої гнути свободи» - на «боротьбу, експансію й насильство», війну, «імперіалізм». Він писав про необхідність переплавлення «скептицизму», «браку віри», «безхарактерності» – на «фанатичну віру у «свою правду», догматизм, виключність, твердість». Заперечуючи «партикуляризм, анархізм і демолібералізм», Донцов відстоював «інтерес нації понад усе», «підпорядкування особистого національному», заміни «моралі міщанина - буржуа» - «аморальністю людини чину», яка визнає моральним і етичним тільки те, що скріплює силу нації та її зростання». Головну роль він покладав не на демократію, а на творче насильство ініціативної меншості, що підпорядкує собі більшість, сподиваючись, що насильство фанатиків може привести до дійсної єдності нації.

Морально-етичними критеріями такого «Зверхукраїнця», згідно Донцова, мають бути такі співвідносини добра і зла, що виправдані силою нації. Скасовуючи сутнісить кантівського категоричного імперативу як максими всезагальної повинності, він писав: «Добре є все те, що зміцнює силу нації, зле, що таку силу підриває». Не власне щастя, а щастя суспільства, яке скеровується власною мораллю й етикою, для кожної нації є виправданою «своєю чеснотою» замість універсальних вимог всезагального обов’язку. Зміст того, що іде на користь сили нації, зрозуміло, має вирішувати «зверхукраїнська» меньшисть. Саме цим – ствердженням власної сили на міжнародній арені – кожна нація і сприяє загальнолюдському поступу, прогресу, наголошує Донцов. А слабкі нації залишаються нецивілізованими, отже їх право на самовизначення набуває «релятивного» характеру.

Таким чином, скасовуючи засади демократичного світогляду українського «провансальства» (Драгоманова, Франка, Грушевського), соціалізму (Маркса-Енгельса й Леніна) й «москвофільства», Донцов обґрунтував мету перетворення української духовності на основі ідеалу «спільної людини» і «спільної нації», об’єднаних релігією і догматом волі. І в цьому він спирався на кілька оригінальних некласичних філософських теорій. По-перше, на концепти «волі» й «життя» А. Шопенгауера, а також на поняття «волі до життя», «волі до влади», «зверхлюдини» та «міф про вічне повернення» Ф. Ніцше. Донцов свідомо зробив також епіграфом своєї роботи вислів Фіхте «Тільки цілковите перетворення, тільки присвоєння собі зовсім нового духу може нас врятувати». Смисл життя - не у прагненні відповідності культурою створеним духовним ідеалам, а в самому житті, завойованому у вольовій людській боротьбі, головний закон життя - ствердження волі, за яким всезагальна правда не має значення. Панування життя - тотожне пануванню сильної нації, ствердженої сильною українською зверх людиною – ось головні гасла роботи Донцова. Проте він не помічає, що філософія мислителів, яких він «використовує» у своєму фанатичному націоналізмі, глибоко персоналістична, повернена до особистості, не разрахована на якусь широку соціальну спільноту.

Зарубіжні критики «Націоналізму» дорікали Донцову, що його ідеологія еклектична й необ’єктивна, неправдива і не довершена, внаслідок відсутності «позитивної частини», а саме «української ідеї». Причину цього бачили в тому, що зміст ідеології українського націоналізму Донцов шукав в поза українському «зовнішньому світі, серед чужих ідеологій і концепцій», тому йому і не вдалося оформити змістовність українського світогляду. Не точне відтворення Донцовим картини українського минулого, без позитивних духовних – наукових і культурних- здобутків видатних поетів, письменників, вчених, політичних діячів доби Відродження й ХІХ-ХХ століття ( які беззаперечно визнавались навіть не менш радикальними теоретиками національної ідеї в діаспорі), представило українську націю «нацією-парієм», «нацією-фелахом», «з вузьким і тупим інтелектуалізмом», з «вірою в абстрактні доктрини», з «плебейською психологією».


Питання 143.

Філософське визначення головних рис українського світогляду Д. Чижевського.



Відповідь.

Дмитро Чижевський (1894—1977) – видатний український мис­литель так би мовити академічного типу, дослідник проблем культури, історії української філософії, літератури й славістики. В Петербурзькому університеті вивчав математику, астрономію та філософію, пізніше у Київському університеті надавши переваги філософії й слов’янській філології, захопився ідеями екзистенційної «філософії серця» та німецькою некласичною філософією. Після еміграції до Німеччини (у 1921 р.), в Гайдельберзькому університеті Чижевський прослухав лекції К. Ясперса, згодом у Фрайбурзі — Е. Гуссерля та М. Гайдеггера. Дякуючи солідній підготовці, через навчання у провідних представників євро­пейського (німецького) екзистенціалізму, він впровадив сучасні філософські аналітичні методи європейської філософії до історії української культури, розкрив специфіку козацького барокко, розтлумачив філософію Г. Сковороди, українську ґенезу філософських підґрунть творчості М. Гоголя.

З 1924 року Чижевський працював у Празькому українському уні­верситеті, а в 1959 1969 рр.- директором Слов’янського інституту в Гейдельберзі. Його роботи «Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму», «Український літературний барок. Нариси: У 3 т.» - важливий внесок у дослідження проблем історії ук­раїнської та російської філософії, історії літератури.

Велику роботу провів Чижевський, вивчаючи вплив німецької філософії на російську й українську думку. Зокрема, у праці «Гегель у Росії» (1939) на прикладі вульгарного спотворення гегелівської спадщини В. Бєлінським він дослідив специфіку сприйняття німецької філософії в Росії. Саме Чижевський довів близькість ідей німецької містичної діалектики XV—XVI ст. й головних положень вчення засновника класичної української філософії Г. Сковороди, спільним джерелом яких назвав «ареопагітичну» (Псевдо-Діонісія Ареопагіта) діалектику V століття. В складних ідеологічних умовах СРСР Чижевський плідно опрацював проблему етнонаціональних характеристик філософ­ського знання, збагативши своїми фундаментальними дослідженнями українську історико-філософську думку XX століття. Зазначивши про існування романтичного й раціоналістичного підходів до проблеми нації, та будучи прихильником першого, він відкидає ідею національної винятковості.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка