Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка2/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема ІІ. Антична філософія
Питання 5.

Що таке субстанція? Як проблему субстанції вирішують філософи мілетської школи?


Відповідь.

Субстанція – це основа буття, джерело його виникнення, першопричина. Грецькі філософи мілетської школи – Фалес (625 – 547 рр.д.н.е.), Анаксімандр (610 – 540 рр. д.н.е.), Анаксімен (588 – 525 рр.д.н.е.) вперше поставили питання щодо першоначала існуючого. Оскільки вони прагнули пояснення природи і брали за субстанцію будь-яку першоречовину, їх називали фізиками, а їх вчення в історії філософії відносять до натурфілософії. В умовах, коли наука робила свої перші кроки, стверджуючи свою незалежність від міфології, просте спостереження, здогадка та певною мірою фантазія були головними засобами пояснення світу.

Фалес за основу всього взяв воду, виходячи, мабуть, з того очевидного значення, яке вона має для усього сущого. Фалес вважав воду живою. У свідомості багатьох античних філософів тілесний космос уявлявся живим, розумним порядком буття.



Анаксімандр узяв за основу буття деяку невизначену першоречовину – апейрон, що означає безмежний, позбавлений кордонів. Погляд Анаксімандра на проблему першоначала уявляється більш раціональнім, оскільки те, з чого виникає суще, повинно відрізнятися від сущого. І не потрібно шукати пояснення тому, як з води може виникнути вогонь або земля, або повітря. Не випадково, в античній натурфілософії виникає ідея щодо кількох першоначал. Зокрема, Емпедокл “коріннями речей” визнає вогонь, повітря, воду, землю.

Анаксімен першоречовиною назвав повітря. З нього все виникає шляхом згущіння й розряджання.

Говорячи про погляди на проблему субстанції у мілетців, можна відзначити прагнення вирішити її на основі наївно-матеріалістичного підходу, який поєднався з уявленнями про живий, натхненний космос.


Питання 6.

Піфагорійське розуміння першооснови буття. Вчення піфагорійців про число.


Відповідь.

Піфагорійці – це релігійно-філософський союз, створений Піфагором (584 – 500 рр. д.н.е.) в місті Кротон у Південній Італії. Основоположною ідеєю їх вчення було уявлення про число, як про світову субстанцію, розумне начало буття, що його організує. На відміну від іонійських філософів, вони вбачали першоначало не в речовині, а в ідеальних сутностях, числах, що свідчило про розвиток абстрактно-теоретичного мислення. А також про аристократичний характер піфагорійської школи, в якій розумність та посвята в містику чисел були вищою езотеричною цінністю. Еліту піфагорійського союзу називали «математиками» та «есотериками».

Числа піфагорійці вважали богами, які визначають космічний порядок і відповідальні за різні боки існуючого. Основою усього є священна монада – одиниця. Священна діада – двійка - символізує подвійність, завдає дії протилежностей, визначає жіноче начало. Тріада – число цілісності, єдності протилежних начал. Число десять (священна декада) вважалось базовим для сукупного космічного порядку, який піфагорійці уявляли у вигляді сфери, найдосконалішої геометричної фігури.

Із вченням про числа у піфагорійців пов’язані поняття парного та непарного, межі й безмежності, порядку і хаосу, добра та зла, гармонії й теорії музики. З піфагорійського розуміння числа і міри очевидно, що визначення кількісного боку речей невіддільне від якісного. Піфагорійці усвідомлюють єдність якості з кількістю. Їх математика є математикою якостей, тому відстоювання важливості виміру в осягненні речей не сприяє абсолютизації кількісного підходу.


Питання 7.

Вчення піфагорійців про красу. Категорії краси.


Відповідь.

Покладаючи відношення між числами в основу космічного порядку, піфагорійці надали своєму вченню естетичного характеру. Саме вони, застосовуючи математику, розробляють поняття космосу як упорядкованої єдності, протиставленої хаосу. Більш того, вони сподобляють буття -музичному інструменту, звуки якого, за переказом, чув лише Піфагор. Піфагорійці розвинули вчення про музичні інтервали та вказали на якісну своєрідність музичного тону, в залежності від довжини струни. Вони вчили про «етос» музики, силу й характер її впливу на людину, включаючи її лікарські властивості.

Категорія гармонії (схожість несхожого) була фундаментальною в їх розумінні краси. Красу, за піфагорійцями, характеризують також ритм, симетрія, пропорція, співмірність частин, тобто ті з відкритих ними аспектів прекрасного, без урахування яких неможлива естетична діяльність і в наш час.
Питання 8.

Що таке “логос” згідно з Гераклітом?


Відповідь.

“Логос” у філософії Ефеського (540 – 480 рр. д.н.е.) означає світовий закон, покладений в основу космічного порядку. Визнаючи все таким, що рухається й змінюється, Геракліт, тим не менш, стверджував: ніщо у світі не може порушити своєї межі, й навіть сонце не перейде відведеної йому міри. Логос у Геракліта одночасно є моральним та естетичним законом для людини. Геракліт не розрізнює ще людський звичай і природний закон, в чому можна побачити поєднання переваг і недоліків натурфілософського погляду на людину, коли, з одного боку, стверджується її єдність із світом та підпорядкованість космічному устрою, а з іншого – втрачається специфічність людського.


Питання 9.

Чому за твердженням Геракліта, не можна двічі увійти в ту саму річку?


Відповідь.

Геракліт Ефеський виходить із вчення про всезагальну рухливість та змінюваність буття. Він визнає буття одночасно сущим та не сущим. Тому в річку не можна увійти двічі, оскільки течуть все нові й нові води.

Слід, однак, зауважити, що в цьому парадоксальному твердженні міститься зародок проблеми загального й окремого, загального поняття про предмет й сам предмет як дещо наявно існуюче. Дійсно, річка як природне явище постійно змінюється, в цьому сенсі вона завжди інша. Але в річку «неможливо» увійти двічи тільки тому, що Геракліт «некоректно» підмінює природне явище загальним поняттям, словом. Розуміння діалектики всезагальної змінюваности у Геракліта має онтологічний характер. Геракліт розмірковує явищами, а не поняттями.

Питання 10.

Діалектика Геракліта.


Відповідь.

Коли йдеться про діалектику, то береться до уваги комплекс універсальних ідей, які відбивають діалектичний характер процесів та відношень, що відбуваються в природі й пізнавальній діяльності людини. До комплексу таких ідей відносяться: ідея всезагального взаємозв’язку, єдності світу, ідея всезагальної змінюваності, руху й розвитку, а також ідея суперечливості буття, єдності та боротьби протилежностей. Всі ці ідеї у пізнавальній діяльності людини виступають принципами, котрі організують та спрямовують пізнання, надають можливість утримувати в думці суперечності й парадокси дійсності.

У вченні Геракліта Ефеського були висловлені декотрі з означених діалектичних ідей. Передусім, це відноситься до природи. Геракліт говорить про всезагальність руху й змінюваності буття. Все існує й не існує одночасно. Рух усього відбувається через боротьбу протилежностей. «Війна є батьком усього». Протилежності переходять одна в одну, тепле - в холодне, вологе - в сухе, життя - у смерть тощо.

Геракліт розглядає також ідею єдиної основи всезагального руху й тотожності протилежностей. Цим підґрунтям, за Гераклітом, є вогонь, який уявлявся філософу найбільш повним виразом рухливості. Діалектика у вченні Геракліта має онтологічний характер, є результатом спостереження. На цьому споглядальному рівні проблеми пізнання ще не розробляються як власні проблеми діалектичного руху думки. Однак сам онтологічний підхід Геракліта, при якому закон буття (логос) осмислюється розумною основою і для людської діяльності, є важливим в розумінні єдності діалектики буття й пізнання.





Питання 11.

Вчення Парменіда про буття, порожнечу, множинність, рух, час.



Відповідь.

Элейський (бл. 540–470 рр. д.н.е.) - голова школи елеатів, розробив вчення про буття, яке виявилось повчальним в сенсі пошуку шляхів логічно несуперечливого тлумачення проблем єдності й множинності, тотожності й відмінності, руху та спокою.

Парменід вчив, що є лише речовинне буття, а небуття, тобто порожнечі, позбавленої речовини, не існує. Визнання людьми порожнечі – це ілюзія почуттів, породжена сприйняттям множинності речей. Насправді є лише єдине буття, яке не має в собі жодних проміжків та щілин, а множинності не існує. Якщо існує тільки єдине буття, то немає й руху, оскільки перехід від буття до чогось іншого означав би перехід до небуття. Ілюзія множинності породжує ілюзію руху. З уявлення про самототожність буття виходить у Парменіда і заперечення часового плину. Є лише теперішнє, минулого і майбутнього не існує.

Первинне завдання Парменіда полягало у необхідності побудувати вчення про буття без суперечностей, супротивних розуму. Для нього визнання одночасного існування буття й небуття, як це виходить з вчення Геракліта або піфагорійців, є логічно суперечливим. Логіка, однак, як вчення про закони й форми мислення, тоді ще не склалася. Але завдяки філософії елеатів, що увійшли в суперечність з очевидністю й різко протиставили розумне пізнання чуттєвому сприйняттю, йшов процес розвитку дисциплінованого, несуперечливого мислення.

Розум Парменіда насправді – розсудок, який не припускає протиріч у мисленні. Дійсно, з формальної точки зору, як можна припустити, щоб рівно істинними були твердження, що буття одночасно є і немає? Парменід не сприймає світ діалектично, для нього протиріччя не мислиме. Тому в його ученні саме буття перетворюється на логічне непорозуміння. Адже якщо є тільки єдине самототожне буття і по відношенню до нього ані зсередини, ані ззовні немає ніякої різниці, то немає й буття.




Питання 12.

Чому Ахілес не наздожене черепаху?




Відповідь.

Зенон Елейський (480 – 430 рр. д.н.е.) відомий як філософ, який спробував довести вірність тверджень свого вчителя Парменіда про те, що немає порожнечі, множинності й руху.

Зенон вважає, що переконання в існуванні порожнечі окремо від речовини призводить до суперечностей, які свідчать про його хибність. Якщо ж воно хибне, то слід прийняти істинність протилежного. Він міркує так: якщо порожнеча існує, то вона повинна десь знаходитися, тобто в іншій порожнечі, а та – в наступній, і так - до нескінченності. Оскільки ж це абсурдно, то порожнечі не існує, вона лише ілюзія наших почуттів.

Якщо припустити існування множинності, то за Зеноном, знову виникає складність, пов’язана з визначенням числа елементів множини. Бо воно одночасно кінцеве й нескінченне. Тому речі можна розглядати нескінченно великими й такими, що не мають величини, що є протиріччям. На цій підставі Зенон виводить, що множинності не існує.

Твердження Зенона відносно порожнечі й множинності має парадоксальний характер, адже їх немислимість розумом виглядає запереченням їх реального існування.

Аргументи Зенона на користь відсутності руху обговорювалися особливо палко. Вони відомі як апорії (безвихідні положення) - “Дихотомія”, “Ахілл”, “Летюча стріла” та “Стадій”. Загальний смисл апорій полягає у поділі відстані або плину часу на моменти. Застосовуючи суто кількісний підхід та фіксуючись на уявленні про момент, Зенон виводить, що Ахілл не наздогонить черепаху, а стріла не полетить. Справді, який би момент часу ми не взяли, стріла знаходиться у моменті, тобто стоїть.

У випадку з Ахіллом та черепахою також застосовується поділ на моменти або відрізки, які мисляться як моменти. Якщо відстань до черепахи поділити на два, а потім частину, яка залишилась, поділити знову й так до нескінечнності, то бідний Ахілл ніби провалюється у нескінченність. Якщо ж припустити, що він добіжить до місця, де була черепаха, черепаха за цей час пройде ще якусь відстань. Так йому не вдасться добігти до черепахи.

Якщо до проблеми осмислення порожнечі, множинності й руху підходити з суто кількісної точки зору й абсолютизувати самототожність моменту, то вона дійсно виявляється неподоланою. Заперечуючи рух, Зенон фіксується на моменті. Але якщо абсолютизується момент, і в ньому самому немає ніякої різниці, то поділ руху на моменти уявляється повним свавіллям. Бо не зрозуміло, як можна від одного моменту перейти до іншого всередині самого руху.

Дійсний рух стає можливим тільки тоді, коли всередині моменту існує також його «інше» подолання, моменту. Рух відбувається тоді, коли тіло знаходиться в певному місці та водночас не в ньому. Таким чином, для того, щоб помислити рух потрібно усвідомити його суперечливу, діалектичну природу. Без діалектичного підходу до питання про рух саме поняття моменту стає довільним. Оскільки якщо всередині моменту одночасно немає його заперечення, то немає й самого моменту. Наприклад, визнання Парменідом, що є лише одне непроникне, монолітне буття, насправді означає, що немає не лише нічого іншого по відношенню до буття, але немає й самого буття.





Питання 13.

У чому полягає фаталізм учення а про причинність?
Відповідь.

Демокріт (460 – 370 рр. д.н.е.) вчив про неподільні атоми, що рухаються в порожнечі. Цей рух має механічний характер і підпорядковується суворому закону причинності. Все має причину. Немає нічого випадкового. Оскільки причина діє з необхідністю, а випадковості не існує, детермінізм Демокріта набуває фаталістичного характеру.

Дійсно, все має свою причину, як і те, що причина діє з необхідністю. Однак, це не означає, що немає нічого випадкового. Навіть загальні міркування говорять на користь єдності необхідності й випадковості, бо якщо все лише необхідне, то чому необхідне є необхідним? Необхідність та випадковість внутрішньо єдині, протилежні й доповнюють одне одного – такі три аспекти діалектичного відношення між ними. Тому необхідність є і у випадковості, а випадковість - у необхідності.

Наприклад, з руху речі, яка падає з необхідністю виходить лише те, що вона падає за законом тяжіння. Але, з цього не виходить, що вона повинна впасти кому-небудь на голову. Якщо подібне відбувається, то це – випадковість, з точки зору абстрактної необхідності падіння. Хоча останнє не означає, що у даній події, якщо взяти до уваги контекст, не було жодної причини, а отже й необхідності.


Питання 14.

Що таке «темний» та «світлий» роди пізнання за Демокрітом?


Відповідь.

Демокріт розподіляє пізнання на два роди. «Темний», «народжений не за законом» - опосередкований почуттями, та «світлий», «народжений за законом» - здобутий при посередництві розуму. Оскільки атоми, що лежать в основі природи речей, не можна сприйняти чуттєво, Демокріт надає переваги розумному пізнанню. Розум пізнає те, що існує в дійсності, тоді як почуття стають основою помилковості. Перевага, яку надає Демокрит світлому роду пізнання можна вважати зародком теоретичного дослідження природи і тієї ролі, яка в європейський ментальностіі надається теорії.



Питання 15.

Що таке «євтюмія» за Демокрітом?




Відповідь.

«Євтюмія» за Демокрітом – це гарний настрій, безтурботність, спокій душі, гармонія, врівноваженість, незнання страху, незворушність тощо. «Євтюмія» - мета життя мудрої людини, для якої вищим благом є самозадоволення. «Євтюмія» не тотожна приємності, оскільки те, що її завдає може обернутися болісними стражданнями. «Євтюмія» - це стан розумної душі, яка правильно розрізнює шкідливе і корисне, надлишок і достаток. Краще за все віддавати перевагу духовним радощам, які зближають людину з богами. Але не можна зневажати і блага тілесні, адже тіло має право засудити нерозумну душу за пережиті муки.


Питання 16.

Вчення Демокріта про виникнення людини й розвиток культури.



Відповідь.

Демокріт був переконаний, що людина виникає з води й багнюки без творця й розумної мети. Одним з перших, він спробував пояснити походження суспільного життя й культури. Демокріт вважав, що людина, знаходячись спочатку в звіриному стані, під дією нестатку стала застосовувати знаряддя праці, навчилася користуватися вогнем, почала будувати оселі, багато в чому наслідуючи тваринам. Руки, розум і виникнення мови призвели людей до культурного життя. Обробка полів, розвиток ремісництва й розбудова міст обумовили появу власності й царської влади. На певному етапі становлення культури створюється писемність та розвиваються вільні мистецтва. Музику, наприклад, Демокріт вважав молодшим з мистецтв, яке породив не нестаток, а «надлишок сил». Таким чином, в основі виникнення і розвитку культури лежать, за Демокрітом, «нужденність», необхідність задовольняти матеріальни потреби людини.




Питання 17.

Чому Протагор вважає, що всі судження істинні, як кому заманеться?



Відповідь.

Протагор (480 – 410 рр. д.н.е.) стверджував, що людина є мірою усіх речей, існуючих, що вони існують, та не існуючих, що вони не існують. Людину, таким чином, було перетворено на мірило знання. Однак, оскільки знання відносне і уявляє з себе лише більш або менш слушну думку, то, відповідно до Протагора, природа її полягає у визначенні корисного, а не в розгляді природи речей. Тому все істинне, як кому заманеться. Слід зауважити, що в перенесенні уваги на людину в розумінні природи знання містився не тільки негативний момент свавілля суб’ективности і агностицизму, але і позитивний момент інтелектуальної суверенності й відповідальності людини за свої думки. Оскільки, як би там не було, софісти визнавали наявність кращих і гірших думок, а мудреця - критеріем істини.
Питання 18.

Який напрям пізнанню завдає , стверджуючи, що людина є мірою усіх речей?


Відповідь.

Вплив софістів на розвиток теорії пізнання, не дивлячись на їх агностицизм, виявився достатньо значним. Своєю вірою в більш правдоподібне (Горгій), аніж в істинне, вони стимулювали розробку пізнавальної проблематики. Їх вплив виявився в діяльності різних мислителів. Як тих, хто прагнув знайти способи опанування об’єктивною істиною, так і тих, хто пов’язував пізнання з навичками розуму або ставив питання про межі пізнавальних можливостей людини в зв’язку з особливою структурою її пізнавальних здібностей.

Стверджуючи, що людина є мірою усіх речей, Протагор вказав на принципову невіддільність людини від процедур пізнання, передбачивши розуміння того, що знання не може бути виразом чистої об’єктивності, має антропну форму.
Питання 19.

В чому полягає філософський сенс розрізнення «фізису» й «номосу» у вченні Протагора?


Відповідь.

Софісти, прагнучи обґрунтувати неможливість істинного пізнання природи, в дусі Геракліта вказують на всезагальну плинність, змінюваність речей та взаємний перехід протилежностей. Ніщо не існує саме по собі, але лише відносно іншого. Доповнюючи це, Протагор (480 – 410 рр. д.н.е.) вказав на різницю між законом природи та законами суспільства, звичаями, ще більш підкреслюючи неможливість загальної для усіх істини. «Усе істинне», а «як кому здається, так воно і є».

Зрозуміло, що коли все істинне, то все і хибне. Тому головне у софістів - не пошук істини, а вибір корисного, що відповідало цілям їх риторської діяльності. Вони, за Арістотелем, істину приносили в жертву переконливості.

Однак розподіл «фізису» (природи) й «номосу»(звичая) мав сенс не лише для того, щоб показати наскільки неможливо знайти загальну істину для усіх. Підкреслюючи різницю між людиною й природою, софісти вказали на специфічність першої, на момент штучності, на свободу вибору людини. Людина усвідомлюється вільною, суверенною істотою. Як міра усіх речей, вона стає суб’єктом відповідальності.

З точки зору теорії пізнання, відділення софістами «фізису» від «номосу» також мало глибокий смисл, який самі вони навряд чи бачили. Мається на увазі те, що в історії філософської думки саме софісти проростили зерно принципу неможливості витіснити людину з процедур його пізнавальної діяльності заради отримання об’єктивного знання.

Питання 20.

Як софіст Горгій доводить, що усі твердження хибні?


Відповідь.

( бл. 480 – 380 рр. д.н.е.) відкидаючи можливість жорстко доказового знання, вважає, що краще за все задовольнятися правдоподібною думкою. Спроби що-небудь довести на рівні всезагальних суджень не можуть дати однозначних результатів, внаслідок суперечливої, подвійної природи існуючого. Наприклад, не можна довести, що існуюче існує. Оскільки суще вічне й безмежне, то його ніде немає. Дане міркування не простий софістичний виверт. Горгій показує, що твердження про буття як таке внутрішньо суперечливе. Бо якщо у відношенні до буття немає нічого іншого, і якщо в ньому самому немає жодної різниці, то немає і буття. Якщо немає множинності, руху й часу, то немає нічого.

Окрім того, тимчасовість сущого передбачає, що воно виникло. Чи могло воно виникнути з сущого? Зрозуміло, що ні, оскільки воно і без того суще. А з несущого? Також ні, оскільки суще з несущого виникнути не може. Отже, усі крайні твердження хибні. Як, до речі, хибне і те, що усе хибне.
Питання 21.

У чому вбачав пошук істини?



Відповідь.

Пошук істини Сократ бачить у формулюванні загальних визначень, оскільки істину, відповідно до його переконань, виражає загальне. Засобом такого пошуку є діалог, іронічне ставлення до поспішних тверджень, до того, що спершу здається простим та ясним для розуміння. Досліджуючи, наприклад, сутність прекрасного й висловивши про красу багато резонних міркувань, Сократ (в діалозі Платона «Гіппій Великий») так і не знайшов задовільного визначення прекрасного як такого. Сократ в бесідах із своїми співрозмовниками стимулював розвиток теоретичного знання і понятійно-логичного мислення, якє за мінливістю явищ було б спроможно дійти до сутності. Наскільки складним є філософування в сфері всезагального заради визначення суттєвого, легко переконатись, як що вдатись до спроби пояснити загальний сенс будь-якого іменника, який побіжно і не замислюючись використовується людьми в буденній мовній практиці. Сократ показав наскільки складною є така справа і водночас необхідною, якщо шукач прагне істини, а не її подоби.



Питання 22.

Що таке маєвтичний метод пізнання? Для кого з філософів цей метод був головним у пізнанні?


Відповідь.

Засновником маєвтичного методу пізнання вважають Сократа (469 – 399 рр.д.н.е.). Цей метод передбачає пошук істини через міркування співрозмовників. Це не означає, що до Сократа не було бесід з метою прояснення істини. Однак в його пізнавальній діяльності діалог набуває особливого статуту. Сократ не шукає істину в природі - усю свою увагу він переносить на людину. Для нього співрозмовник, з одного боку, цінний інструмент пізнання, а з іншого - об’єкт подолання догматичної самовпевненості розсудку. Окрім того, вбачаючи у визначенні загальних понять головне завдання пізнання, оскільки загальне виражає необхідне й усталене в речах, Сократ лише й міг іншу людину розглядати помічником у народженні істини. Тому метод його було названо маєвтичним, аналогічно до маєвтики, мистецтва баби - повитухи.
Питання 23.

Що таке калокагатія за Сократом?


Відповідь.

Поняття калокагатії в античній культурі означало ідеал фізичної й моральної досконалості. Сократ надав калокагатії додаткового смислу знання доброчесності, котре вже саме по собі доброчесність. Той, хто знає істину, не може бути позбавленим доброчесності не лише тому, що знає, а тому, що знання одночасно є виразом доцільності, корисності й краси. Аристократично налаштований Сократ вважав, що ремісник і землероб за родом своєї діяльності не можуть бути розумними, а отже, й доброчесними.


Питання 24.

Погляди мегарців та кіників на співвідношення загального й одиничного.


Відповідь.

Мегарці – це представники однієї з сократичних шкіл, що була заснована Евклідом з Мегари. Під впливом Сократа і Парменіда мегарці вважали, що предметом знання можуть бути лише «безтілесні види», тобто загальне. Спроби мислити відношення одиничних речей - виникнення, загибель, зміни, рух, тощо - призводить до протиріч. Прагнучи обґрунтувати ілюзорний характер сфери одиничного, мегарці розробили апорії, в яких загальне різко протиставлялось одиничному та ігнорувався їх внутрішній зв'язок.

В апоріях Евбуліда «Купа» й «Лисий» демонструється складність схоплення момента, коли додавання зерна або випадіння окремих волосин дає ефект купи або лисини. Евбулід також звернув увагу на парадокс самовіднесеного судження. А саме: чи говорить правду той, хто стверджує, що він бреше?

В апорії «Рогатий» Евбулід, насміхаючись над здоровим глуздом, стверджує: якщо ти не втрачав рогів, то ти їх маєш. Вказуючи на суперечності, пов’язані з мислимістю сфери одиничного, мегарці сприяли розвитку логіки.



Кіники та їх засновник школи – Антісфен (бл. 450 – бл. 360 рр. д.н.е.), на відміну від мегарців, стверджували, що реальні лише одиничні речі, тоді як загальні поняття – лише назви, а ідеї Платона - взагалі погана вигадка. Безглузді крайнощі кіників в судженнях про сферу одиничного полягали у визнанні правильності тільки тавтологічних суджень. Наприклад, кінь є конем. Таке судження, як «Жучка є собакою» було б визнано ними хибним, тому що одиничне ототожнюється з загальним. Одже вдаючись до тавтологій, вони залишилися з тим, що відкидали (тобто, із загальними іменами). А те, що визнавали (одиничне), вони втратили. Кіники вподібнилися мегарцю Стилпону, який проголошував, що той, хто говорить «людина», не називає нікого конкретно, а отже, говорить «ніхто».
Питання 25.

Етичні погляди киніків.


Відповідь.

Пафос кинічного філософування - у запереченні даремного теоретизування та у ствердженні такого розуміння людини, яке стало б основою мистецтва жити, віддаючись істинному благу. Тому киніки (Антісфен, Діоген Синопський, Кратет) відомі більше своїм незвичайним способом життя, а не теоріями. Головна ідея, що пронизує їх етичні погляди, це ідея дещо безрозсудної та епатажної свободи суверенної, самодіяльної особистості. Вона бере за основне благо відчуженість від того, що робить людину залежною - від багатства, насолоди, фальшивого сорому, суспільних умовностей та правил. Прагнення тотальної емансипації кидало киніків на суспільне узбіччя й відобразило умонастрій людей, які не знайшли собі місця в суспільстві в умовах кризи античної полісної системи.

Киніки роблять ставку на індивіда, як опору самому собі, на сократівську силу розуму, щоб вірно дотримуватися блага. Моральний ідеал киніків – це ідеал простоти, аскетизму й природності, які нерідко суперечать уявленням про сором та моральні заборони. Соціальні зв’язки та нормативні поняття вони вважали уявними, «димом», який слід розвіяти сміливими ідеями та повчальними вчинками. Діоген, наприклад, вів достатньо низький, «собачачий» спосіб життя і сподобляв себе вчителю співу, котрий навмисно бере на тон вище, щоб учні знали, в якому тоні їм слід співати.
Питання 26.

Чи зберігає гедоністичний ідеал киренаїків життєву силу в наші дні?


Відповідь.

Вихідним принципом етики – засновника сократичної школи киренаїків - є гедонізм. Це означає, що прагнення задоволення і, перш за все, тілесного, повинне складати основу щасливого життя розумної людини, яка віддаючись насолодам, не перетворюється на їх раба. Таке розуміння вищого блага Арістипп пов’язує з наявним станом почуттів, а не з пам’яттю про приємне минуле чи надіями на майбутнє. Оскільки прагнути насолоди та запобігати страждання для людини природно. Безсумнівно, що в усі часи, в тому числі й зараз, потреба в насолодах тісно пов’язується людьми з уявленнями про гарне життя.

Насправді, більшість мудрих людей і теоретиків щасливого життя не обмежує щастя фізичною насолодою як Арістипп, для якого тілесні радощі, навіть породжені найпоганішими речами, все рівно - благо. Тим не менш, ідея фізичного гедонізму в свідомості людини вічно живе. Причин для цього завжди достатньо, від природних і повсякденних – до всесвітньоісторичних. До останніх слід віднести розвиток сучасної цивілізації, яка стимулює споживацьке ставлення людини до дійсності й провокує гедоністичне розуміння тілесного життя, в якому комфорт, секс, смачна їжа й прості, але гострі чуттєві розваги часто-густо переважають її духовні прагнення.


Питання 27.

Що означає поняття трансцендентності ідей у вченні Платона про ідеї?


Відповідь.

Трансцендентність ідей у вченні Платона (427– 347 рр. д.н.е.) полягає у їх позамежовості матеріальному світу. Наявно суще не є істинним, внаслідок минущого характеру речей. Істинне буття мають тільки ідеї. Розглядаючи істину як дещо незмінне й необхідне, Платон не міг вмістити ідеї у поцейбічну дійсність.


Питання 28.

У чому полягає онтологічний, гносеологічний і телеологічний сенс прагнення усього до свого блага у вченні Платона про ідеї?


Відповідь.

У вченні Платона ідеї в їх відношенні до речей і пізнавальної діяльності людини виступають в ролі багатоаспектної єдності. В онтологічному аспекті вони є праобразом речей, загальним принципом їх побудови, моделями, сутностями. В гносеологічному аспекті вони утворюють основу істинного знання, отриманого через анамнезис і реалізованого в адекватних поняттях. Телеологічний аспект вчення Платона про ідеї є виразом онтологічного прагнення всього до свого блага, тобто до своєї ідеї й найбільшої повноти буття. Пізнавальний процес, з телеологічної точки зору, розуміється як потреба у знанні істини, любов до ідеї, як пізнавальний ерос і спрага осмисленості існування.


Питання 29.

Діалектичний зміст учення Платона про категорії.



Відповідь.
В діалогах «Софіст» і «Парменід» Платон розмірковує про такі вищі роди сущого як буття, рух, спокій, тотожність та інше. Він стверджує, що має бути відкинутою не лише безумовна рухливість сущого, але і його нерухомість.

Для тих, хто цінує знання, неможливе прийняття нерухомого всесвіту, адже той, хто пізнає, сам рухається. Але неприйнятна і точка зору тих, хто рухає суще усіма способами, бо знання шукає чогось стійкого, постійного. Отже, слід визнати буття рухливим і нерухомим одночасно. Це безумовно діалектична думка. Проте виходить суперечність, бо рух покоїться, а спокій рухається.

Платон прагне вирішити це протиріччя через таке розуміння відношення родів сущого, в котрому особливе місце належить категорії іншого. Рух - не спокій, а спокій - не рух, але вони однаково існують, тобто належать буттю.

Буття, рух, спокій, тотожність, інше - тотожні собі, але є іншим по відношенню до іншого. Так, спокій тотожний собі та інший відносно руху й інших визначень сущого. Буття тотожне собі та інше відносно руху, спокою тощо.

Але якщо буття є іншим відносно іншого, то воно є іншим і відносно тотожного, а значить, іншим відносно самого себе. Тут категорія іншого нібито наближує Платона до діалектичного розуміння внутрішньої єдності тотожності й відмінності руху й спокою, буття й небуття, тотожності й іншого, тобто до діалектичного розуміння відносин протилежностей. Однак всупереч цій діалектичній тенденції, він прагне запобігти визнання одночасного існування протилежностей в одному і тому ж відношенні. Платон наближується до відкриття формально-логічного закону протиріччя, згідно якого одночасно істинними не можуть бути протилежні твердження.
Питання 30.

Що таке анамнесис в теорії пізнання Платона?


Відповідь.

Концепція пізнання як пригадування (анамнезису) міститься в діалогах Платона “Менон” і “Федон”. Згідно Платону, душа людини до втілення перебуває у світі ідей та володіє повним знанням про ідеї, які забуває після втілення. Знаходячись в цьому світі та маючи справу з речами в почуттєвому сприйнятті чи в розумовому пізнанні, людська душа інтуїтивно пригадує забуте знання – це і є анамнезис. Знання, здобуте без інтуїтивної сили анамнезису, звернуте лише до речей, не дає істинного знання.


Питання 31.

Якє знання є істинним за Платоном?


Відповідь.

Поняття Платона про істинне знання засноване на його вченні про ідеї. Знання, пов’язане з довічними ідеями, є істинним. А знання, звернуте до речей, є хибним, або є тимчасово правильною думкою, яка змінюється в прагненні рухатися за причинами. Розум, вільний від домішку чуттєвості, дає безпосереднє, інтуїтивне бачення ідей. Почуттєве сприйняття, хоча в ньому самому по собі немає ніякої неправди, не дає істинного знання.

В розсудку, що звернутий до чуттєвих речей, розуміння ідеї виступає в якості гіпотез і запитів, де міркування про причини є також зусиллям душі, що пригадує знання. Проте оскільки речі є лише тінями ідей, розсудок також не може бути основою істинного знання. В діяльності розсудку, що звернутий до ідей, люди скоріше гадають, мають особисті думки, аніж схоплюють істину.



Питання 32.

Вчення Платона про державу.


Відповідь.

Платон, на відміну від багатьох античних мислителів, схильних до філософського споглядання й аполітичності, в умовах втрати грецьким полісом колишньої монолітності й набуття ознак кризи полісної системи, проявив себе мислителем, глибоко зацікавленим проблемами суспільства.

Міркуючи про недоліки різних форм державного устрою, він в своїх трактатах «Держава» й «Закони» створює образ досконалого суспільного устрою, що значно вплинув на політичну ідеологію майбутнього.

Серед недосконалих форм державного співжиття Платон вирізняє тимократію, олігархію, демократію й тиранію. Кожна наступна в цьому ряді форма правління поганіше попередньої. Головну причину псування державних систем Платон бачить у пануванні матеріальних інтересів над усіма іншими.

Тимократія – це влада честолюбців. Уряд тут у пошані, прагне служінню на суспільній ниві, воїни - вільні від матеріальних турбот. Загальні трапези й гімнастичні вправи процвітають. Однак з часом любителі розкошу таємно за участю своїх жінок збирають дорогоцінні метали й зберігають їх у власних домівках. Так виникають олігархи.

Олігархія – це влада багатих, а бідні не беруть участі в правлінні. Багато хто з олігархів марнує свої багатства, перетворюється на трутнів, заздрісників та злодіїв. В олігархічній державі не виконується головний закон життя суспільства: кожний член повинний «робити своє й тільки своє».

Демократія – це правління більшості. До нього призводять суперечності між бідними й багатими ще в умовах олігархії. Демократія – це результат переможного повстання одержимих заздрістю й злістю бідних.

Тиранія – найгірша форма правління. Надлишок свободи в умовах демократії дає, за Платоном, зміну в протилежний бік. Свобода людей, позбавлених благородних якостей, породжує всезагальне рабство. Тиран зростає з коріння представництва. Тиранія – влада одного над усіма. Спочатку тиран удається лагідним, милостивим до народу, близьким до себе роздає землю. Він вимушений постійно вести війни заради багатства й підтримки потреби народу в керманичі. Постійна війна збуджує ненависть проти тирана. Він втрачає прибічників та, щоб зберегти владу, удається крайніх форм насильства.

В ідеальній державі Платона правлять філософи, головною чеснотою яких є мудрість. Вони старанно додержуються головного принципу досконалого співжиття - справедливості. Справедливість досягається солідарним розподілом праці, коли громадяни займають у суспільстві місце відповідно справам, котрі вони виконують у найкращий спосіб. Після філософів другим за значенням соціальним станом є воїни-стражі. Мужність і здібність до воєнної справи - їх визначальні риси. Воїни не мають власності й не займаються господарською діяльністю. Решта - землероби, ремісники, торгівці - забезпечують господарський бік життя держави.

Державне положення філософів та стражів визначається їх моральністю й розумом, у решти – професіями. Однак серед доброчесностей, які мають визнавати й працівники, є стримуюча міра й справедливість. Люди, щоправда, істоти слабкі, схильні до спокуси й псування, тому необхідний жорстко встановлений порядок життя держави, який приписують лише філософи. Досконала держава Платона ідеалізує єгипетський кастовий устрій, вона нагадує й індійську варнову систему. З того, що приписує Платон своєму ідеальному суспільному устрою видно, що воно виявляється праобразом державного будівництва, в якому благовидні політичні проекти органічно передбачають тоталітарні режими. Не можна, однак, думати, що міркування Платона про ідеальну державу позбавлені смислу навіть у тих аспектах, котрі зараз сприймаються казарменим розумінням соціальної гармонії. Платон усвідомлював те, наскільки важливий суспільний порядок і до чого може призвести хаос, спричинений діями нерозумного натовпу.



Питання 33.

Вчення Арістотеля про матерію і форму. Що таке ентелехія?


Відповідь.

Поняття матерії й форми є центральними у вченні Арістотеля (384 – 322 рр. д.н.е.) про буття. Матерія – це перший субстрат кожної речі, вона вічна й незнищувана. Без матерії немає буття. Однак до набуття будь-якої форми вона знаходиться в стані «позбавленості», як така не має властивостей, пасивна і в чистому вигляді ніде не зустрічається.

Форма – це активне формуюче начало буття, вона - причина існування матерії в певному вигляді. Форма є визначенням сутності речі, її принципом, а не лише зовнішнім виглядом.

Матерія й форма єдині, вони одне й теж, тільки перша – у можливості, друга – у дійсності. У зв’язку форми й матерії Арістотель розглядає проблему джерела руху, вважаючи, що рух породжує активність форми в момент її поєднання з матерією.

Оскільки Арістотель наполягає на єдності матерії й форми, стверджуючи, що форма передує матерії лише логічно, а не в часі, може здатися, що поняття матерії в його вченні взагалі зайве. Справді, навіщо говорити про її існування в «позбавленості», якщо цей стан – небуття. Проте смисл у розрізненні форми й матерії в Арістотеля є. Арістотель слушно вказав на подвійний характер форми, коли форма мислиться як визначення сутності й зовнішній вигляд. Зовнішній вигляд і є виразом поверхньої матеріальності, яка утворює інертне начало речі.

Поняття ентелехії в ученні Арістотеля міцно пов’язане з його вченням про форму та її активний характер. Ентелехія - це енергія, внутрішня спонука речі, спрямована до завершення у формі. Ентелехія – це цільова причина, енергія актуалізації. Учення Арістотеля про ентелехію нагадує вчення Платона про прагнення всого до своєї ідеї як блага.



Питання 34.

Учення Арістотеля про причинність.


Відповідь.

Розробляючи вчення про причинність, Арістотель вважає, що для існування будь-якої речі повинні діяти чотири причини. Матеріальна – це те, з чого складається річ, її субстрат, формальна, яка є сутністю речі, виробнича, що безпосередньо створює річ, і цільова – тобто те, заради якого блага вона створюється.



Формальну, виробничу і цільову причини, як активні начала виникнення речі в її визначеності Аристотель зводить в єдність, або наближує їх як моменти «того ж самого». У вченні Аристотеля про причинність очевидний антропоморфізм - переніс елементів людської діяльності на розуміння причиновості як такої. Отже, і в природі є матеріал, виробник, ідея форми та мета. Характер дії причин у вченні Арістотеля має вигляд зовнішнього впливу суб’єкта на речі. Його теорія відбиває риси практики деміурга (ремісника), що створює продукт відповідно напередзаданому зразку, канону.

Однак, оскільки форма за Арістотелем є активним началом і виразом сутності речей, у формальній та цільовій причині, можна побачити зародок розуміння причиновості, як їх внутрішнього й суттевого фактора.

Щоправда, в подальшому розвитку філософії й науки з’являються мислителі, які відкидають дію будь-яких цілей у природі (Декарт, Гоббс), визнаючи матеріальну природу мертвою, позбавленою душі й такою, що рухається відповідно механічним законам. Тому розуміння внутрішньої причинності важко стверджувалось в історії науки й погано узгоджувалось, наприклад, з пануючим у XVII й XVIII століттях механістичним світоглядом.
Питання 35.

Класификація наук за Арістотелем. У чому Арістотель вбачав риси наукового знання?


Відповідь.

Арістотель, “Стагірит” – засновник школи «перипатетиків» (тих, що прогулюються) вніс величезний внесок у розвиток науки. На відміну від свого вчителя Платона, якого більш цікавив світ трансцендентних ідей, він переніс увагу філософії на пізнання навколишньої дійсності, вважаючи, що метою науки є знання «правди речей». Арістотель розподіляв науки на теоретичні, практичні й творчі.

1. Теоретичні – призначені для пізнання заради нього самого. Досліджують незмінні начала сущого або властивості тіл, взяті в абстракції. Така - перша філософія або метафізика, а також математика і друга філософія або фізика.

2. Практичні – дають керівні ідеї для поведінки людини. Наприклад, політика або етика.

3. Творчі – тут пізнання здійснюється заради корисності або чого-небудь прекрасного. Це – поетика й різні мистецтва.

Важливим боком теорії науки Арістотеля є визначення сутнісних рис наукового знання. Тим самим було поставлено проблему науковості знання або його наукового обґрунтування. До цих рис Арістотель відносить – доказовість, загальність, необхідність, здібність пояснення (вказування на причину), єдність, яка передбачає підпорядкування одних знань іншим, що фактично означає визнання системного характеру науки.

Принципи науковості знання, визначені Арістотелем, зберігають значення в наші дні.
Питання 36.

Поняття «мімесису» і «катарсису» в естетиці Арістотеля.


Відповідь.

Поряд з численими заслугами Арістотеля перед історією науки та філософії, важливе місце належить і його вченню про мистецтво. Внесок Арістотеля в теорію мистецтва настільки значний, що ним не можна зневажати і в наш час. Основні його твори з теорії мистецтва - «Риторика» та «Поетика».

Краса світу, людини, тіл, що рухаються й покояться, згідно з Арістотелем, виявляється джерелом естетичної свідомості й мистецтва. Щоправда, він не пов’язує красу мистецтва з натуралістичним відтворенням реальності. Але впевнений, що головні принципи прекрасного закладено в розумний космічний устрій, і саме на цій основі складаються норми, зразки, ідеальні художні форми. Стагірит ураховує важливість і суб’єктивного елементу в створенні й сприйманні прекрасного. Наприклад, велич, оглядовість творів, їх вплив на моральні настрої громадян.

Таке розуміння складу естетичної діяльності випередило в його естетиці смисл категорії мімесиса (наслідування). Мистецтво - це наслідування, що розрізнюється засобами, способами й предметами. Звук є засобом музики й співу, кольори й форми - засобами живопису й скульптури, ритмічні рухи – танців, слова й метр – поезії.

Наслідування у зв’язку з розрізненням його предметів та способів Арістотель аналізує на прикладі розподілу епосу, лірики й драми. В драмі наслідують людям кращим, поганішим або звичайним. Епос та лірика відрізняються за способом наслідування. В епічному оповіданні поет змальовує події зовнішньої дійсності. В ліриці він виражає власне ставлення до неї й зосереджений на собі.

Мета мистецтва – робити людей кращими, більш чистими, здібними співчувати долі героїв - невдах. Цю функцію виконує катарсис (очищення), і, передусім, у мистецтві трагедії. Через пережиття страху за долю героя катарсис вивільнює глядача від афектів, примирює його з мінливістю долі, робить його здібним до співчуття.

До катарсичних мистецтв Арістотель відносив не усі мистецтва, а лише авлетику, лірику, кіфарістику (загального поняття мистецтва музики в цей час ще не існувало), танець, трагедію й комедію.

Питання 37.

Арістотель про природу естетичного задоволення.


Відповідь.

Про те, що згідно з Арістотелем у сприйнятті мистецтва дає людині задоволення, можна судити і з прямих висловів філософа на цю тему, й опосередковано у зв’язку з його розумінням природи художньої діяльності.

Арістотель не розрізнює мистецтво і ремісництво. Отже, будь-яка діяльність та її продукти, позначені майстерністю є мистецтвом. Все, на чому лежить печатка майстерності, приносить задоволення. Принципом ремісництва є діяльність згідно зразка, канону, наявного або ідеального стандарту досконалості. Тому той, хто хоче отримувати задоволення від мистецтва, повинен мати уяву про зразок, досконалу форму, як еталон.

Нарешті, мистецтво за Арістотелем є наслідуванням (мімесисом), і як таке – пізнавальною діяльністю. У цьому зв’язку Арістотель говорить, що витвори наслідування усім приносять задоволення, яке засноване на радощі впізнавання.

Пізнавальні можливості деяких мистецтв і навіть наявність в них філософської глибини особливо очевидні для Стагірита, коли він порівнює поезію з історією. Він відзначає філософічність поезії, оскільки вона говорить про те, що могло б трапитися у можливості, а не про те, що просто відбулося. Поезія виражає загальне, необхідну спрямованість речей, а не констатує факти.
Питання 38.

Яке значення для розуміння природи і людини мала ідея Епікура про спонтанне відхилення атомів від прямолінійного руху ?


Відповідь.

Атомістичне вчення Епікура (341 – 270 рр. д.н.е.) відіграло важливу роль в історії філософії й науки саме ідеєю спонтанного відхилення атомів від їх прямолінійного руху. Якщо у Демокріта атоми, що знаходяться під владою діючих причин, не можуть відхилитися від обумовлених необхідністю траєкторій, то Епікур припускає можливість їх самостійного довільного відхилення й рух за кривою. Для такого «свавілля» у атомів є внутрішні причини. Епікур, таким чином, не розуміє рух атомів як слідство лише зовнішніх зіткнень та зовнішньої необхідності.

Своїм вченням Епікур подолав фаталістичну обмеженість демокрітівського атомізму і вказав на природну основу свободи людини. Свобода дана йому природою, його внутрішнє життя, прагнення до незалежності й розсудливість надають сили для подолання долі, й, мабуть, більшою мірою, аніж внутрішні причини атомів, що спонукають їх до спонтанних відхилень.


Питання 39.

Поділ потреб людини, згідно Епікуру. Задоволення яких потреб Епікур вважав надійною основою щастя?


Відповідь.

Епікур вчив, що необхідними передумовами щастя людини є задоволення природніх потреб й свобода від страхів перед богами, долею і смертю. Питання, однак, в тому, чого слід бажати, щоб бути щасливим? Епікур розподіляє задоволення на три категорії. До першої відносяться задоволення природні й необхідні. Це потреби в їжі, сні, в зручних побутових умовах життя. Якщо задоволення цих потреб не надмірне, вони утворюють умови нормального здорового життя. Друга категорія – природні, але не необхідні, наприклад, вишукані страви та взагалі все надмірне. Нарешті, третя – не природні й не необхідні задоволення. Це прагнення слави, почестів, розкошу і навіть потреба у мистецтві.

Епікур, щоправда не вважав помірність благом самим по собі. Наявність багатства не заважає ані помірності, ані щастю. Справа в тому, як людина ставиться до того, що має. І все ж задоволення потреб першої групи достатньо для ведення здорового й спокійного життя. А той, кому цього мало – приречений на розбрат.

Однак смисл і повнота щасливого життя, за Епікуром, не співпадають з цілями помірного задоволення природних потреб. Духовні потреби він ставив вище за тілесні. Любов до філософії, наприклад, і життя у відповідності з її принципами дає людині свободу, без якої щастя неможливе.


Питання 40.

Як Епікур обґрунтовує ілюзорність страху людей перед богами, смертю і долею?


Відповідь.

Згідно з Епікуром, розсудливість робить людину щасливою, оскільки дає їй вірне спрямування у виборі задоволень та долає страхи людей перед богами, смертю і долею.

Страх перед богами, за Епікуром, є результатом застосування до них помилкової думки натовпу, нібито добрим людям вони допомагають, а поганим – шкодять. В дійсності боги байдужі до людських благань, не втручаються в їх справи і не впливають на хід природних подій. Вони досконалі, тому перебувають в атараксіі (безтурботності), уникають занепокоєння, не одержимі ані гнівом, ані благоволінням, не вчиняють нікому клопотів та, як такі, стають взірцем для людини. Епікур не виключає їх існування, але заперечує їх дію на життя людей.

Страх перед долею також ілюзорний. Можливість свободи закладено у самій природі, оскільки атоми, згідно з вченням Епікура, здібні самовільно відхилятися від прямолінійного руху. Так і для людини немає рокової невідворотності.

І страх перед смертю відкидається Епікуром як забобони. Це не дається нам у досвіді відчуттів, а все добре і погане міститься у відчуттях. Душа складається з тонких атомів і разом із смертю тіла розсіюється, втрачаючи чуттєвість. Тому смерті не слід лякатися. Люди однак говорять, визнає Епікур, що страшною є не смерть, а усвідомлення її приходу. Але засмучуватися з цього приводу, вважає філософ, даремно, бо якщо смерть не лякає, то навіщо засмучуватися про її прихід?

Смерть не має відношення ані до живих, ані до померлих. Не слід прагнути смерті, нібито вона благо, але і не слід лякатися її, ніби вона зло. Якщо смерть неминуча, жага безсмертя – безглузде бажання. Цінність має не тривалість життя, а її якість, тому мудрець насолоджується не тривалістю часу, а приємним дозвіллям.


Питання 41.

Що таке «атараксія» у вченні Епікура про щастя людини? Чому боги не втручаються у справи людей ?


Відповідь.

Атараксія в філософії Епікура означає безтурботність, спокійність, врівноваженість. До атараксії слід прямувати мудрій людині, яка осягнула те, чого в житті слід бажати і чого не слід боятися. В повній мірі атараксією володіють боги, що живуть у міжсвітовому просторі. Боги у вченні Епікура виконують функцію морального ідеалу для людини. Богам слід вклонятися, але даремно очікувати від них чого-небудь поганого або доброго. Немає сенсу їх боятися і пов’язувати з ними будь-які егоїстичні очікування.



Питання 42.

З яких якостей складається ідеал мудреця в філософії грецьких стоїків?


Відповідь.

Ідеал мудреця у грецьких стоїків Зенона Кітіонського (бл. 333 – 262 рр. д.н.е.), Клеанфа (330 – 232 рр. д.н.е), Хрісиппа (281/277 – 208/205 рр. д.н.е.) міцно пов’язаний з вченням про панування в світі необхідності. Оскільки в світі царює непоборна доля і життя людини наперед визначене, то втіленням розсудливості стає правильне відношення до існуючого світового порядку, закону, логосу, Зевсу. Воно повинно складатися із свідомого та вільного прийняття фатальної обумовленості як морального обов’язку при повному збереженні рівності духу, апатії. Апатія (безстрашність), таким чином, стає тотожною розумності, внутрішній свободі, доброчесності. Переконання в необхідності додержуватись повелінням долі як обов’язку, стоїки пов’язують з ідеєю ласкавості космосу. У природі панує вірний розум, Зевс, розпорядник усього сущого. Отже, що б не сталося з людиною у прагненні до розумних цілей, які б невдачі не спіткали на шляху доброчесності, кращим вибором буде незворушність і спокійне прийняття того, що є.

Подібний до бога мудрець - безпристрасний, щирий, позбавлений удавання, не робить нічого, що не сумісне з обов’язком. Ніколи не засмучується, не втрачає духовної прихильності, нічому не дивується. Він компанійський, діяльний, позбавлений поблажливості, все сприймає спокійно, зберігаючи власну внутрішню свободу і незалежність.




Питання 43.

Вчення стоїків про буття.


Відповідь.

Вчення стоїків (Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрісипп, Панетій, Посідоній та ін.) про буття увібрало в себе ідеї й уявлення, вироблені багатьма грецькими філософами до виникнення стоїцизму. Космос уявляє з себе живу, розумну істоту, що організує свої частини у доцільне гармонійне ціле. Космос тілесний. Він дихає, його дихання, вогнеподібна «пневма» пов’язує все у єдине ціле й створює космічну симпатію його окремих частин. Розумне начало космосу - Бог, Логос, Зевс, Вогонь - творить світ й приводить його до руйнації циклічно. Спочатку кожного нового циклу з творчого Вогню, Бога-Логоса народжуються чотири першооснови: вогонь, повітря, земля, вода, з котрих виникає все інше. Ці уявлення ясно вказують на той вплив, який справила на стоїків грецька натурфілософія.

Вчення стоїків про буття, однак, вирізняється сильним наголосом, який вони ставлять на ідеї пануючої в світі необхідності. Уявлення про рок також зовсім не нове у світогляді античності. Але стоїки зуміли видкремити з нього оригінальну етичну доктрину, відповідно до якої мудрець або просто розумна людина повинний прийняти невідворотну долю, зберігаючи людську гідність та внутрішню свободу. Стоїки, не розрізнюючи природний і моральний закон, повернули етику в натурфілософське русло, поєднуючи моральний обов’язок з космічною необхідністю.


Питання 44.

У чому полягає гносеологічний та етичний сенс відповідей античних скептиків на вихідні питання їх філософського вчення?



Відповідь.

Засновником скептицизму вважається Піррон (IV – поч. III ст. д.н.е.). Його учень Тімон (бл. 320 – 230 рр. д.н.е.) сформулював три питання й відповіді, які виражають сутність філософії скептицизму.

1. Яка природа речей?

2. Як ми повинні до них ставитися?

3. Яку користь ми отримуємо від правильного ставлення до речей ?

Відповіді на ці питання такі:

1. Природа речей не пізнавальна. З кожного судження відносно природи речей можна сформулювати інші, навіть прямо протилежні судження. Надія на щастя або на будь-яке задоволення від володіння знанням, згідно скептикам, є ілюзорною. Думки філософів, про що б вони не доводили, дуже розходяться. Навіть якщо б вдалося знайти істину, то це зробило б людей рабами. Оскільки істина є всезагальною й підпорядковує собі. Переконання в тому, що істина існує, викликає занепокоєння у тих, хто її шукає, та страх втрати у тих, хто нібито нею володіє. Таким чином, позиція скептиків відносно пізнавальності світу є агностицизмом.

2. У відповіді на друге питання Тімона відношення до речей у зв’язку з їх не пізнавальністю міститься заклик до утримування від суджень. Саме утримування від суджень, а не сумнів стає суттю скептичної позиції. Той, хто позбавлений певного судження про речі, про те, що добре або погано за природою, нікуди не біжить, ні за чим не гониться, має перевагу незворушності.

3. У незворушності саме і міститься користь від утримання від суджень, що дає індивіду відчуття щастя й спокою. Не можна жити щасливо тому, хто припускає існування благ або зла за природою. Визнаючи існування добра, люди турбуються, щоб його не втратити, визнаючи існування зла, вони переживають, що воно може випасти на їх долю.



Питання 45.

Що таке «апатія» у філософії скептиків ?


Відповідь.

Апатія в філософії скептиків – це результат правильного ставлення людини до питання про пізнавальність речей та наявність зла й добра за природою. Різноманітність звичаїв, відносність людських уявлень про добро й зло, істину й хибність, всезагальна змінюваність і рух у природі, взаємний перехід протилежностей переконали скептиків у неможливості пізнання речей. Тут вони пішли далі агностицизма софістів, які відкидаючи одну істину на усіх, припускали можливість правдоподібних думок (Горгій). Скептики ж закликають до утримання від суджень і навіть від сумнівів. Така позиція, згідно Піррону, спочатку дає афазію (стан, коли про речі більш нічого сказати), потім атараксію (безтурботність, незворушність), нарешті, апатію – внутрішню рівновагу, тишу.


Питання 46.

Що таке еманація в філософії неоплатонізму?


Відповідь.

Засновником неоплатонізму є Плотін (204/205 – 270 рр.). Поняття еманації (витікання) в його вченні вказує на спосіб, яким зверх-буття, Єдине витікає у проявлене існування. Він вважав, що Єдине шляхом витікання, поступово й ієрархічно створює спочатку сферу розуму, потім світової душі, потім природи, і нарешті, матерії. Кожний наступний з цих рівнів структури світу менш досконалий, ніж попередній. Матерія ж – це нижча ступінь буття, вона майже ніщо, небуття, в якому остаточно вгасає світло Єдиного, де змикається темрява. Єдине при цьому нічого в собі не втрачає і не набуває, залишаючись абсолютно повним.


Питання 47.

Ідеал краси у неоплатонізмі. В чому його сутнісна відмінність від античного ідеалу краси?


Відповідь.

Плотін піддав критиці античний ідеал прекрасного, вважаючи його бездуховним та недостатнім для розуміння краси. Краса – це не лише міра, пропорція, співмірність частин цілого. Нас оточують явища не поділені на узгоджені частини, і разом з тим - прекрасні. Наприклад, світло, колір самі по собі. Окрім того, співмірність частин нерідко властива і потворним речам. Нарешті, принцип пропорції важко застосувати до духовного боку діяльності.

Прекрасне, таким чином, не лише зовнішнє відношення, воно є внутрішньою якістю речей. Не пропорція визначає красу, а навпаки, пропорція визначається прекрасним, утворюючи один з його боків. Сутність краси - це те, що висвітлюється крізь пропорцію та форму, тобто, душевне, а через нього й розумне начало світу. Нарешті, не форма, не колір, не пропорція речей виявляються джерелом естетичної насолоди для людини, а їх душа. Душі подобається душа – стрижневий принцип естетики Плотіна, в якій він органічно поєднав онтологічний та антропологічний аспекти прекрасного. Естетика Плотіна здійснила значний вплив на духовне розуміння краси та на поетику середньовічного мистецтва.


Питання 48.

Що таке агностицизм? Наведіть приклади агностицизму в античній філософії.


Відповідь.

Агностицизм – це принцип теорії пізнання, який стверджує неможливість адекватного знання сутності речей, природних та суспільних процесів. Термін «агностицизм» був введений англійським природознавцем Т. Гекслі у XIX столітті. Однак агностицистичне розуміння меж пізнавальної діяльності людини було чітко виражено вже в античності. Агностиками були софісти, скептики.

Агностицизм відіграв певну роль у протистоянні догматизму і сприяв подоланню об’єктивістської ілюзії, нібито людина в ході пізнання може отримати чисто об’єктивне, позбавлене людської форми знання.

Вислови античних мислителів про філософію, мудрість,

гідність людини.





«Бери переконанням, а не силою». «Полюбляй порозуміння».

Біант.

«Що важко? – Пізнати самого себе». «Що легко? – Надавати поради

іншим».


Фалес.

«Мислення –велике достоїнство, мудрість полягає в тому, щоб говорити

істинне і щоб дослухатися до природи, вчиняти відповідно до неї».



Геракліт.

«Будь другом істини до мучеництва, але не будь її захисником до

нетерпимості».



Піфагор.

«Не слово, а нещастя є вчителем дурнів». «Прекрасне осягається ціною

великих зусиль, погане засвоюється без труднощів ».



Демокріт.

«Коли світ благоденствує? Коли його царі філософують, а філософи

царюють».



«Сонце заглядає з ями з перегноєм, але не опоганює ….».

Діоген Синопський.

«Бути нижче за себе самого – це невігластво, а бути вище за самого себе –

не що інше, як мудрість».



Сократ.

«Будь-яка річ осягається за допомогою своєї протилежності».

Платон.

«Всі науки більш необхідніші за філософію, але краще за неї немає жодної»

Арістотель.

«Хто говорить, що займатися філософією ще рано але вже пізно, подібний

До того, хто говорить, ніби бути щасливим ще рано але вже пізно».



«Вміння добре жити й добре вмерти – це та сама наука».

Епікур.

«Філософія є дещо не побічне, а головне».

Сенека.

«Філософська школа – це та ж лікувальня, й потрібно, щоб ви полишали її

не у веселому настрої, а з відчуттям болі». «Земна людина – це душа

обтяжена трупом».


Епіктет.

«Але що може вивести на шлях – нічого, окрім філософії».

Марк Аврелій.


Теми рефератів.

1. Вчення Геракліта про буття. Натурфілософська етика Геракліта.

2. Естетика та етика піфагорійців. Вчення Парменіда про буття.

3. Апорії Зенона Елейського.



  1. Агностицизм софістів.

  2. Проблема загального й окремого в філософії Сократа та в сократичних

школах /мегарики, киніки/.

  1. Цілі пізнання в ученнях Платона й Арістотеля. Вчения Платона й Арістотеля про категорії.

  2. Вчення Плотіна про прекрасне. Критика Плотіном античного ідеалу краси.


Список літератури.
1. Асмус В.Ф. Античная философия. - М.: «Высшая школа», 1976.

2. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. –

М.: «Высшая школа», 1991.

3. Історія філософії: Підручник для вищої школи. –Х.: Прапор, 2003.–

768 с.

4. Бертран Рассел. История западной философии.- М.: Академический



проект, 2009.- 1008 с.

5. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії.- Київ,

«Либідь», 2001.- 408 с.


  1. Петрушенко В.Л. Філософія.- Львів, «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003.- 544 с.

  2. Фирсов А.В. История философии для студентов вузов. - Изд. 3-е -

Ростов н/Д.: Фенікс, 2006. – 156 с.- (шпаргалки).

8. История философии в кратком изложении. / Пер. С чеш. И.И. Богута –

М.: Мисль, 1991. – 590 с.

9. Гусев Д.А. и др. История философии. – М.:

Філол. о-во «Слово», 2004. – 448 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка