Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка3/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема ІІІ. Філософія Середньовіччя

Питання 49.

Тертулліан як критик античного раціоналізму. Містифікація чуттєвого досвіду в філософії Тертулліана.



Відповідь.

Тертулліан (Квінт Септімій Флоренс – бл. 160 – після 220 рр.) - один з представників ранньої християнської патристики, відомої під назвою апологетики. Відкидаючи античний раціоналізм, він різко протиставляв віру й розум, наполягаючи на безумовному перевершенні вірою абстрактних розумових істин. Підкреслюючи домінуюче значення почуттів, переживань і містичного досвіду, Тертулліан, який отримав блискучу освіту й добре засвоїв принципи античного стилю думки, парадоксально зіштовхує в своїй свідомості здоровий глузд та безрозсудність релігійної віри. Однак наполягає на перевазі смислових глибин релігії. «Що спільного в Академії й Церкви?» «Вірую, тому що це абсурдно!» – широко відомі речення Тертулліана.

Ставлячи під сумнів світоглядний, віросповідальний сенс раціонального мислення, Тертулліан містифікує емоційний, чуттєвий досвід людини. Він шукає містичне значення в тому, що здається, в уявленому, в спонтанних проявах почуттів. Містичний емпіризм призводить його до твердження, що Бог повинний бути зрозумілим як тіло, що одночасно є духом. Душу Тертулліан також уявляє як тіло, тонке й таке, що світиться, яке оселяється в людині не ззовні, а зароджується із сперми.


Питання 50.

Проблема співвідношення розуму, віри й авторитету в філософії Середньовіччя.



Відповідь.

Проблема співвідношення розуму й віри – одна з головних у середньовічній філософії. В перехідний час від античності до середньовіччя з занепадом античного раціоналізму й ствердженням середньовічного релігійного вітогляду, особливо наголошується примат віри й авторитету Священного переказу над розумом. Наприклад, у Тертулліана (бл.160 – 220 рр.), який містифікує чуттєвий досвід, підкреслюючи прірву між конкретною реальністю віри й абстрактними умоглядними істинами. В подальшому роль розуму зростає, хоча філософія як раціоналістична культура ставиться в безпосередню залежність від віри. Августин (354 – 430 рр.), виступаючи проти скептиків, впевнений, що без знання істини неможливо досягти блаженства. Розум краще для вчених, тоді як авторитет добрих людей корисний для натовпу.

У розробці філософських і теологічних проблем схоластики, раціоналістичний підхід виконує ведучу роль при загальному переконанні у пріоритетності релігії перед філософією. Філософія в схоластиці отримує статут служниці теології (Петро Даміан, Фома Аквінський), думка підкорюється авторитету догмату.

Співвідношення розуму й віри в середньовічній філософії відбивається також у формулі « не шукаю зрозуміти, щоб повірити, але шукаю повірити, щоб зрозуміти» (Ансельм Кентерберійський). І навпаки, сила розуму мислиться первинною умовою богопізнання. Іоанн Скот Уріугена (810 – 877 рр.) вважає розум первинним за природою й істинний авторитет віри не може йому суперечити. Авторитет народжується з розуму, але розум ніколи не народжується з авторитету. Пьєр Абеляр (1079 – 1142 рр.), опираючись авторитету церкви, прагне спочатку «розуміти, щоб вірити». Точка зору примату віри над розумом, однак, у середньовічній філософії переважає.


Питання 51.

Розуміння універсалій в крайньому реалізмі Августина.


Відповідь.

Крайній реалізм у філософії Середніх віків з питання про універсалії виразив точку зору прямо протилежну крайньому номіналізму. В Августина Блаженного (354 – 430 рр.) – це креаціонізм, згідно з яким ідеї, що перебувають у розумі Бога, творять одиничні речі. Останні володіють декотрою мірою дійсного існування й істинності, в залежності від їх відповідності своїм ідеям. Речі існують від Бога і не існують, тому що вони не Бог. Тільки Бог володіє дійсним існуванням. У погляді Августина на універсалії очевидний вплив філософії Платона.



Питання 52.

Номіналізм у середньовічній філософії. Крайній номіналізм Росцеліна.


Відповідь.

Росцелін (бл. 1050 – бл. 1122 рр.) у питанні про універсалії виступає представником крайнього номіналізму. Реальні тільки одиничні речі, загальне ж не має онтологічного статуту. Загальні поняття – це тільки імена або навіть «звучання голосу». Погляд Росцеліна на універсалії був визнаний єретичним, оскільки його послідовне проведення ставило під сумнів догмат християнської віри про божественну триєдність. Замість Бога, єдиного у трьох іпостасях, виходила трибожинність (тритеізм), визнання кожної особи трійці самостійним богом.


Питання 53.

Поміркований номіналізм. Концептуалізм П’єра Абеляра.


Відповідь.

П’єр Абеляр (1079 – 1142 рр.) - французький мислитель, номіналіст, розробив власне вчення про універсалії, відмінне від вчень його вчителів - Гільома з Шампо (реаліста) та Росцеліна (крайнього номіналіста). Номіналізм Абеляра отримав назву концептуалізму, оскільки Абеляр визнав існування універсалій в свідомості людини у вигляді понять, які складають зміст абстрагуючої діяльності розуму.

В чуттєвому спогляданні людині дається лише одиничне, тоді як божественний розум може утримувати в собі ясно й чітко будь-яку множину. Тому, припускаючи існування загальних понять у свідомості людини, Абеляр повинний був визнати можливість утримування множини через абстрагування в її розумі. Щоправда, це не дає ясності й чіткості божественного знання. Концептуалізм Абеляра, однак, цінний не констатацією обмеженості людських здібностей, а саме ідеєю абстрагування. Потім ця ідея отримає в філософії подальший розвиток.
Питання 54.

Що таке схоластика?



Відповідь.

Схоластика - тип філософування, характерний для філософії середніх віків. Схоластичний означає шкільний, вчений. У схоластиці філософія підпорядкована теології, раціоналістичний підхід до аналізу філософських проблем сполучається з релігійною догматикою. Зокрема, в питанні відношення Бога і тварного світу, проблемі універсалій, співвідношенні віри, розуму, авторитету тощо. В них домінує формально-логічний, дедуктивний метод мислення, його головна форма – сіллогізм. Розквіт схоластики відноситься до XII-XIII століть, її центрами були середньовічні університети. Приймаючи за безумовний авторитет Біблію та священний переказ, схолостика використовує у власних цілях і античну філософію, головним чином, Платона й Аристотеля. Найбільш відомі представники схоластики Альберт Великий (1193 – 1280 рр.), Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.), Іоанн Дунс Скот (1266 – 1308 рр.), Уільям Оккам (1285 – 1349 рр.).




Питання 55.

Роджер Бекон про перешкоди осягенню істини й про майбутній розвиток науки.


Відповідь.

Роджер Бекон ( 1214 – 1292 рр.) - англійський мислитель Високого Середньовіччя, який виявився своєрідним попередником Френсіса Бекона. Вчення Роджера Бекона про чотири великі перешкоди осягненню істини подібні «ідолам» пізнання Френсіса Бекона. Роджер Бекон відносить до них приклад негідного авторитету, хибні звички, помилки натовпу, показну мудрість, що слугує прикриттям неуцтва. Ними обплутана всяка людина. У пізнанні з самого початку необхідно відкинути ці перешкоди.

Роджер Бекон розглядав досвід та експеримент основою всякого пізнання. У досвіді міститься сила знання. Нам властивий спосіб пізнання від відчуттів до розуму.

Бекон вказав на значення математики в розвитку науки про природу. Математика – ворота й ключ до мудрості. Якщо ми хочемо в науках сягнути безперечної достовірності, необхідно покласти в основу цих наук математику.

Роджер Бекон передбачив технічний прогрес і був переконаний, що наука надасть божій церкві дієву зброю в боротьбі проти єретиків.


Питання 56.

Як Ф. Аквінський доводить існування бога?


Відповідь.

Фома Аквінський, «ангельський доктор» (1225 – 1274 рр.) - видатний представник середньовічної схоластики, розвинув п’ять доведень існування Бога. Думка Фоми Аквінського в ціх доведеннях рухається від відносного до абсолютного, тобто до Бога. Проте це скоріше розвинута декларація його існування, оскільки Бог як абсолютна довершеність актуальності, на відміну від чистої потенціальності матерії, визнається несумнівно існуючим ще до того, як це доводиться. Отже:

1. Доведення від руху. Усі речі рухаються під дією чогось іншого. Однак ланцюг рушіїв не може бути нескінченним, інакше слід відкинути першодвигун, який усе приводячи до руху, сам ніким не рухається. Такою першопричиною, чистим кінетичним актом є Бог.

2. Доведення від утворюючої причини. У світі панує причинний порядок, що бере початок від першопричини, Бога. Річ не може бути причиною самої себе, інакше потрібно було б припустити її існування до себе самої. Таким чином, відкинути існування абсолютно першої утворюючої причини, тобто Бога, неможливо.



3. Доведення від необхідності й випадковості. Речі існують та знищуються. Вони не є чимось безумовно необхідним, можуть бути або не бути, а отже мають випадковий характер. Якщо вони випадкові й не могли виникнути самі по собі, то що наділяє їх моментом необхідного існування? Зрозуміло, що Бог.

4. Доведення від ступеня досконалості. У речах виявляються різні ступені досконалості, що вказує на необхідність наявності абсолютно досконалої істоти, яка володіє найвищим ступенем істинності, буття, добра, краси тощо.

5. Доведення від божественного керівництва світом або телеологічний доказ. У розумних та нерозумних істотах, в речах і явищах спостережено доцільність. Отже, хтось повинний керувати світом, визначаючи мету для усього й усе злагоджено будуючи. Бог є такою кінцевою причиною, по відношенню до якої вже не існує ніякої зовнішньої мети.

Принцип побудови усіх доказів той же самий: думка спрямована від речей - до Бога. Очевидно, однак, що це лише видимість, бо сфера одиничного не має доказової сили у відношенні до Абсолюта. Імпліцитно, тобто, не явно абсолютне обґрунтовує тут само себе. Аквінат не доводить існування Бога, а просто визнає його існування, тому що абсолютне не може не існувати, якщо існує відносне.



Питання 57.

Поміркований реалізм Фоми Аквінського.



Відповідь.

Прагнення вирішити проблему універсалій, не вдаючись у крайнощі протиставлення буття загального й окремого, призводило філософів до пошуку помірних поглядів на їх взаємозв’язок не лише у номіналістів, але і у прибічників реалізму.

Крайній реалізм в дусі платонівського вчення про ідеї відриває загальне від одиничного, визнаючи його самостійне, трансцендентне буття в розумі Бога.

Фома Аквінський запропонував концепцію помірного реалізму, яка виявилася найбільш стійкою й прийнятною для того часу.

Загальне існує трансцендентно, «до речей» - в розумі Бога, як їх праобрази - форми, іманентно - «в речах», в якості їх сутностей, та «після речей» - в людському розумі у вигляді понять.

У поміркованому реалізмі загальне визнається і сутністю речі, однак, відноситься до окремої речі як субстанція до акциденції, між якими пролягає різниця, подібно до форми й матерії, акту й потенції у вченні Аристотеля. Нарешті, визнається, що загальне існує у вигляді поняття в розумі людини, чим знову позначається особливий статут загального по відношенню до одиничного в дусі концептуалізму Абеляра.

Діалектичне розуміння єдності протилежностей загального й окремого у середні віки не склалося. Методологічний підхід середньовічної схоластики до цієї проблеми є формально-логічним і не визнає моменту їх внутрішньої діалектичної єдності (тотожності).

Питання 58.

Теорія двоїстої істини Фоми Аквінського. Співвідношення філософії і теології.



Відповідь.

Середньовічна схоластика в її зрілому вигляді представлена філософією Фоми Аквінського, є способом обґрунтування догматів християнської віри за допомогою пристосованої до цієї мети філософії й логіки Аристотеля.

Схоластичний раціоналізм був покликаний до життя зростанням потреби освіченої частини суспільства в інтелектуальному підході до проблеми віри, на відміну від платонічного інтуїтивізму Августина, де віра й знання тісно зближуються. Окрім того, раціоналістичний підхід містив в собі тенденцію більшої самостійності філософії, вільної від домінування істин одкровення й догм віросповідання. Ця тенденція виявилась найбільш сильною в аверроїзмі, який склався в Західній Європі в XIII столітті під впливом ідей арабського мислителя Ібн-Рушда (Аверроеса).

Ставлячи філософію в стан служниці теології, Фома Аквінський сформулював таке вчення про двоїсту істину, котре було вільним від крайнощів містики й інтелектуалізму. Розум і віра належать до різних порядків буття, але в істині одне одному не суперечать. Якщо ж докази розуму не узгоджуються з істинами одкровення, то це - результат неправильного міркування.

Він розподілив догмати віри на раціонально осягнені (Бог існує, Бог єдиний, душа безсмертна) й раціонально не осягнені ( догмати троїчності, першорідного гріху тощо). Теологія й філософія самостійні дисципліни, але остання знаходиться в услужінні першій. Використовуючи формально-логічні закони, філософія підтверджує істини одкровення, вказує на їх розумний характер, робить більш доступними розуму.


Питання 59.

Містицизм у філософії Середньовіччя. Іоахім Флорський, Іоган Екхарт.



Відповідь.

В підходах філософії Середньовіччя до питань богопізнання одночасно з августинізмом, впливом філософії неоплатонізму й логіко-раціоналістичним за своєю природою арістотелізмом, розвивається спекулятивний містицизм. Тут зв'язок людини з Богом і саме поняття Бога виводиться за межі розсудливості схоластичного арістотелізму. Наголошується містичний елемент із спекулятивною розробкою в руслі пізнього античного гностицизму, ареопагітики й неоплатонізму.

У випадку із вченням Іогана Екхарта (бл. 1260 – кін. 1327 або поч. 1328 рр.) - це містицизм діалектичної спекуляції, що дає відчуття таємничої глибини думки, яка прагне до усвідомлення трансцендентного. Майстер Екхарт вчив, що поза Богом у трьох обличчях, є сфера божественного, без’якісного Ніщо, якє є дійсним початком всього існуючого.

Ідея первінного Ніщо не нова, її можна знайти у гностиків, в неоплатонізмі, в традиції апофатичного богослов’я, у Веданті й Каббалі. Проте Екхарт поглиблює цю тему, розробляючи спекулятивну діалектику світотворчого процесу як відношення основи й заснованого, Абсолютного і відносного, сутності й існування. Це виявилося дуже плідним для подальшого розвитку діалектичного мислення і справило вплив на представників німецької класичной філософії, таких як Шеллінг та Гегель.

Екхарт стверджує, що у кожній людській душі є частинка, іскра Основи, що робить можливим богопізнання, як зворотний процес руху від душі до Ніщо. Він вважав, наприклад, що слідування доброчесності й навіть релігійне подвижництво - лише перший ступінь на шляху до повного зречення, до тотожності суб’єкта й об’єкта, єдності душі й Основи. Двадцять вісімь положень вчення Екхарта було визнано церквою єретичними.

Іоахім Флорський (Калабрійський) (бл. 1132 – 1202 рр.) виступив з вченням про історичний процес, в якому відбувається зміна трьох «станів» або ер, відмінних одне від одної різним характером релігійного зв’язку між людиною й Богом.

Перша ера - вітхозаповітна – ера Батька. Відношення між людиною й Богом засновано тут на страху й рабській покорі Богу, як владному й суворому господарю.

Друга ера - новозаповітна – ера Сина. Людина ставиться до Бога, як син - до батька.

Третя ера – ера Святого духу. В ній зв'язок людини з Богом відрізняється найбільшою душевною інтимністю й любов’ю. З наступом цієї ери, людина досягає високої духовності, набуває внутрішньої свободи, переймається любов’ю до бідності, звільнюється від спокус влади, перемагає насильство. Ера Святого духу, згідно Іоахіма Флорського, повинна була початися в 1260 році, після чого передбачався наступ тисячолітнього царства божого на землі.

Саме хіліазм (тобто, уявлення про тисячолітнє царство), що міститься у пророцтвах Апокаліпсису, надає вченню Іоахіма Флорського містичний характер. Вчення Іоахима Флорського здійснило сильний вплив на єретичні рухи пізнього середньовіччя, на ідеологію доби Реформації й навіть на значно більш пізню релігійну філософію, наприклад, Вл.Соловйова.




Вислови мислителів Середньовіччя про філософію,

богопізнання духовні цілі життя людини.





«Не від філософів, а від Бога слід дізнаватися про душу». «Розум –

знаряддя душі».



«Плоть – служниця душі». «Людина не була створеною для смерті».

Квинт Септимий Флоренс Тертулиан.



«Філософією називається не сама мудрість, а любов до мудрості… Якщо

ствердиш себе в любові до неї та очистиш себе, то дух твій, після цього

життя, тобто коли перестанеш існувати, безперечно, буде володіти нею».


«Боже не забажав, щоби істину пізнав будь-хто, окрім чистих»

«Кожний радше бажає плакати, володіючи здоровим глуздом, ніж радіти в

стані божевілля» .



«За своїми обов’язками та цілями все слугує красі цілого».

«Помилка, що привязує нас до однієї якоїсь частини світу, сама по собі

неподобство»



Августин Блаженний.




«Не можна повірити в те, що ти попередньо не зрозумів». «Навіть самі

пророки й апостоли не були чужі помилок ».



Пьєр Абеляр.

«Теологія може взяти дещо від філософських дисциплін, але не тому, що

відчуває в цьому необхідність, а лише заради більшої дохідливості

викладених нею положень». «Якщо б до богопізнання вів лише шлях

розуму, рід людський перебував би у величезному мороку невігластва».



Фома Аквінський.




«Існує чотири величезних перешкоди осягнення істини. А саме це –

приклад жалюгідного й не достойного авторитету, постійність звички,

думки непосвяченого натовпу та прикриття власного невігластва показн-

ою мудрістю». «Без досвіду нічого не можна пізнати в достатній мірі».



Роджер Бекон.

«Відносно Бога нічого не можна довести з очевидністю на засаді явищ

природи».



Уільям Оккам.


Теми рефератів.
1. Проблема співвідношення віри, розуму и авторитету в філософії

середньовіччя.

2. Спроби доведення буття Бога у Ансельма Кентерберійського і Фоми

Аквінського.

3. Проблема універсалій в філософії середньовіччя та її античні витоки.

4. Вплив учення Платона про ідеї на середньовічну філософію.

5. Вплив філософії Арістотеля на середньовічну схоластику.

6. Ранньохристиянський агностицизм і філософська містика середньовіччя.

7. Роджер Бекон про роль чуттєвого досвіду в познанні.


Список літератури.
1. Философский энциклопедический словарь. – М.: «Светская

энциклопедия», 1983.

2. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. –

М.: Высш. шк., 1991.

3. Бертран Рассел. История западной философии.- М.: Академический

проект, 2009.- 1008 с.

4. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії.- Київ,

«Либідь», 2001.- 408 с.

5. Петрушенко В.Л. Філософія.- Львів, «Новий світ-2000», «Магнолія

плюс», 2003.- 544 с.

6. Гностики или о «лжеимённом знании». – К.: «УЦИММ- ПРЕСС –

«ИСА», 1996.

7. Іоанн Мейендорф (протоиерей). Введение в святоотеческое богословие.

– Мн.: Лучи Софии. 2007.

8. Кондзьолка В.В Історія середньовічної філософії: Навч. посібник. –

Львів: Світ, 2001. – 320 с.

9. История философии в кратком изложении / Пер. С чеш. И.И. Богута. –

М.: Мысль, 1994. – 590 с.




Тема ІV. Філософія доби Відродження.

Питання 60.

Основні ідеї гуманістичної філософії доби Відродження. Що таке антропоцентризм як світоглядний принцип?




Відповідь.

Добою Відродження або Ренесансом прийнято називати період культурно-історичного розвитку європейського суспільства XIV-XVI століть. Культурологи розрізнюють «Раннє», «Зріле», «Високе», «Пізнє Відродження», в залежності від повноти ствердження його головних світоглядних принципів і вироблення відповідних форм культурної діяльності людини, особливо в галузі філософії та мистецтва.

З точки зору історичної періодизації Відродження - це ще Середньовіччя, оскільки феодальні відносини зберігають тут основне значення. Однак у світоглядному, естетичному й етичному аспектах зміни, що відбуваються в цей час у сфері культури настільки значні, що її відокремлення в добу з чіткими специфічними ознаками цілком виправдане.

Доба Відродження завершує Середньовіччя і передує розвитку капіталістичної цивілізації. Вона суперечливо поєднує в собі релігійні цінності середньовіччя і спрямованість у майбутнє з оптимістичною надією на більш розумний і щасливий устрій земного буття людини. Ренесанс відроджує цінності античної культури, культивує естетичні якості високих зразків, під їх впливом трансформує принципи художнього відображення навколишнього світу.

Естетичне сприйняття космосу як гармонійно упорядкованого тіла й переважна раціональність античного світогляду, поєднані з досвідом середньовічної релігійності, сприяли в добу Відродження, з одного боку, розвитку піднесеного, одухотвореного сприйняття природньої краси, а з іньшого, стимулювали надію на щасливе земне життя. Людині як розумній та творчій істоті відводилася роль центрального персонажу світобудови.

Закономірно, що фундаментальним світоглядним принципом цієї доби стає антропоцентризм. Згідно з ним, людина мислиться вінцем божественного творіння, центром світового устрою, царем природи й інших земних істот.

До комплексу ідей ренесансного світогляду, висунутих гуманістичною філософією відносяться : ідея гармонійного розкриття «натуральної природи» людини, вільного розвитку її талантів та обдарувань, людинолюбство, розумний егоїзм та індивідуалізм, розсудливість, простота, витонченість та ін.

Доба Відродження виявилася «відкриттям світу й людини», що знайшло вираз у філософії, мистецтві, науці, великих географічних відкриттях.

Ф. Петрарка (1304 – 1374 рр.), у міркуваннях про причини запустіння Парнасу, вказує на важливість уяви, таланту, вільного від правил середньовічної версифікації.

Піко Делла Мірандола (1463 – 1494 рр.), вважаючи людину вінцем божественного творіння, вказав на її незакріпленість в ієрархії буття. Людиною важко стати. Особистість відповідальна за власну долю, має свободу вибору, творчу здібність самовизначення.

Лоренцо Валла (1406 або 1407 – 1457 рр.), виступив на захист епікуреїзму, відстоюючи право людини на земне щастя, на любов та вільний шлюб.

Еразм Роттердамський (1469 – 1536 рр.) – можливо один з перших інтелігентів у Європі, поклав в основу розуміння гуманності поряд із свободою волі, миролюбство, здоровий глузд, стриманість, освіченість, простоту.

Від уявлення про замкнений космос і центральне положення Землі в устрої універсуму такі мислителі, як Микола Кузанський (1401 – 1464 рр.) та Джордано Бруно (1548 – 1600 рр.) переходять до ідеї нескінечності всесвіту.

Микола Коперник (1473 – 1543 рр.) в праці «Про обернення нібесних сфер» створює геліоцентричну систему світу. Він здійснює «коперніканський переворот» в розвитку природознавства, дає більш глибоке розуміння єдності та відмінності видимого й дійсного в природі. Його геліоцентрична концепція отримала подальший розвиток у Тихо Браге, Й. Кеплера, Г. Галілея.

Андрій Везалій (1514 – 1564 рр.), який першим розпочав анатомування трупів, у книзі « Про устрій людського тіла» відкидає помилку, вкорінену під впливом авторитету Галена (II ст..), про відсутність різниць між скелетом мавпи та людини.

В галузі мистецтва в добу Відродження також здійснюється грандіозний переворот в способах художнього відображення дійсності. Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.) у «Трактаті про живопис» сподобляє мистецтво дзеркалу, яке поставлене перед природою, називаючи живопис «наукою», що досліджує якості форм. Розвиток антропоцентричної точки зору на дійсність, нової «оптики» художнього сприйняття видимого світу сприяли розробці проблем перспективи - лінійної, повітряної, кольорової.

Філософія Френсіса Бекона (1561 – 1626 рр.) є своєрідним висновком світоглядних настанов доби Відродження. В її основі – пафос великого відновлення наук, що спирається на досвід та розумне використання теорії з метою пізнання природи і панування людини над її стихійними силами.

Питання 61.

Піко Делла Мірандола про місце людини в ієрархії буття.




Відповідь.

Піко Делла Мірандола (1463 – 1494 рр.) - філософ – гуманіст доби Відродження (Кватроченто). У «Промові про достоїнство людини», складеній в якості введення до його «900 тез», Мірандола виходить з належності людини до двох світів – земного й божественного. Він говорить про самостійний вибір людиною власного місця в ієрархії буття.

Людині дана вільна воля, вона може піднятися до рівня вінця божественного творіння або впасти низько і стати подобою тварині. «Серединне положення» людини між небом і землею, відсутність для неї жорсткої наперед визначеності зобов’язує до відповідальності за своє життя, робить її власним «скульптором». Мірандола як один з творців гуманістичної філософії, висуває ідею самостійної, самодіяльної особистості, «персони», вільної від корпоративних обмежень та умовностей, що оплітають індивідів в умовах середньовічної, станово-цехової організації соціального життя.

Питання 62.

Основні принципи гуманістичної філософії Еразма Роттердамського.




Відповідь.

Еразм Роттердамський (Дезідерій, Герхард Герхардс, 1469 – 1536 рр.) -

вчений-гуманіст, філолог, письменник, богослов, представник північного Відродження, голова течії «християнського гуманізму», що поєднав в собі моральні цінності раннього християнства й культурні традиції античності. Своїми першими вчителями Еразм вважав апостола Павла й таких ранньохристиянських мислителів, як Оріген, Амвросій, Ієронім, Августин.

Здійснив сильний вплив на ідеологію протестантизму в аспекті визнання найбільшої важливості особистого переживання релігійного зв’язку індивіда з Богом та моралістичного тлумачення (екзегези) текстів Нового заповіту. Дезідерій, однак, не прийняв Реформацію з характерним для неї релігійним догматизмом, непримиримістю й запереченням ідеї вільної волі людини. З приводу заперечення вільної волі Еразм Роттердамський активно полемізував із М. Лютером.

У розумінні відношення до життя й суспільних проблем він прагне запобігти крайніх поглядів та радикальних настроїв. Моральний погляд на дійсність та бажання впливати на суспільство з позиції простої й людинолюбної ранньохристиянської етики складають зміст і лейтмотив його творів, серед яких найбільш відомими є «Похвала Глупоті», «Розмови по-простому», «Адагії», «Скарги світу», «Енхіридіон». Отримавши славу «князя гуманістів» та проповідуючи «філософію Христа», Еразм Роттердамський розраховував впровадити в суспільну свідомість ідею морального очищення шляхом розвитку в людях задатків добра та подолання спокус, а також засвоєння ними моральних цінностей миролюбства, стриманості, здорового глузду, освіченості, простоти.
Питання 63.

Діалектичні ідеї в ученні М. Кузанського.




Відповідь.

Микола Кузанський (Кребс, 1401 – 1464 рр.) німецький філософ доби Відродження. В книгах «Про вчене незнання», «Апологія вченого незнання» і діалогах «Простець» він розвивав діалектичні принципи світорозуміння під впливом античної натурфілософії (учення Анаксагора), філософії Платона, патристики, християнського неоплатонізму, а також Боеція, Еріугени, Екхарта.

Які діалектичні теми розвиває Кребс? Перш за все це ідея Анаксагора, що «все міститься у всьому», яку він розуміє діалектично, коли частина цілого, одиничне виступає як наслідок всезагального зв’язку, тобто як загальне, наслідок взаємозв’язку частини й цілого. В дусі Анаксагора, який стверджував, що кожна річ водночас нескінченно мала і велика, Кузанський формулює поняття абсолютного максимуму і мінімуму. Абсолютний максимум це Бог, який водночас імманентний кінцевим речам. Максимум і мінімум співпадають в нескінченності малого і великого. Діалектичні відносини протилежностей Кребс вбачає і в математиці. Окружність кола з нескінченним радіусом співпадає з прямою. Нескінченна окружність має і нескінченний діаметр. Центр такої окружності всюди. Таким чином, в абсолютному зникають протилежності найменшого й найбільшого.

М. Кузанський надає розуму онтологічний статус «інтелігенції», що збирає світ у єдність. Через розум Кребс визначає і богоподібність людини. Проте розум у людини не є еманацією абсолюту, це його власна творча здібність. Богопізнання відкривається людині «в ній самій», ця творча сила забезпечує людині можливість бути «по-людськи».

Діалектичні ідеї М. Кузанського справили певний вплив на філософію його сучасників, наприклад Дж. Бруно. Але лише згодом вони були оцінені відповідно їх дійсному значенню в розвитку діалектичного мислення.



Питання 64.

Джордано Бруно про героїчний ентузіазм.



Відповідь.

Джордано Філіппо Бруно (Ноланец) (1548 – 1600 рр.) – італійський філософ і поет. В етиці розвив учення про «героїчний ентузіазм», як моральну якість особливого типу творчих людей, які присвячують себе пізнанню божественної природи і прагнуть послужити удосконаленню людини як такої. Свою героїчну діяльність вони протиставляють егоїзму пересічних людей і пристрастям людей непересічних, але сліпо підпорядкованих своїм душевним імпульсам. Творчі герої мають світлий дух, вони спонукаються любов’ю до Бога, прагнуть істини і справедливості, вогнем бажання і своїми стражданнями запалюють світ розуму, йдуть вперед всупереч наявних правил. Героїчна любов є мукою, вона не користується теперішнім як тваринна любов, але має потяг до того, чого ще немає.

Етичне вчення Дж. Бруно, спрямоване проти споглядальної пасивності релігійного аскетизму з його проповіддю відмови від світу та очікувань від потойбічного буття, було одночасно своєрідною відповіддю на індивідуалістичний культ чуттєвої насолоди. Адже, людина - смертна істота. Тому в подоланні тваринного страху смерті, вона має усвідомлювати не егоїстичну ницість перед неосяжним Всесвітом, а зайняти діяльну позицію в ствердженні власної причетності до безперервного розвитку величної нескінченності природи. Завдяки розуму і рукам підкорюючи природу та створюючи справедливу державу, закони й культуру, людина реалізує гуманістичне призначення і свободу вибору. Самовідданість заради високої людської мети неможлива без доблесних діянь і жертовності, без мужніх зусиль у подоланні сил зла, вважав Бруно. Так героїчний ентузіазм стає вищим щаблем пізнання природи та методом досягнення людської досконалості. Тож, Дж. Бруно прославляє ту «душевну напруженість, властиву філософам», що дає мужньо протистояти стражданням – «звільнитися від фізичних пристрастей, не відчувати мук». Власним життям Ноланець довів можливість втілення свого морального ідеалу - «краще достойна та героїчна смерть, ніж недостойний та підлий тріумф». За вироком Святої Інквізиції у 1600 році мислитель як еретик був засуджений на аутодафе, тобто безкровну страту на вогнищі.



Питання 65.

Ф. Бекон як засновник досвідних наук. Типи філософів згідно Ф.Бекону.





Відповідь.

Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) - англійський філософ Пізнього Відродження. Жив в умовах початкового капіталістичного розвитку, що супроводжувався глибокими змінами в культурі європейського суспільства, - в філософії, мистецтві, науці, Ф. Бекон поставив перед собою завдання створення такого філософського вчення, яке б стимулювало розвиток природознавства заради ствердження влади людини над стихійними силами природи. Усвідомлюючи це завдання великим відновленням наук, він вважаючи за необхіднє дати вірний напрям пізнавальним зусиллям людини, розробляє методологію пізнання, яка виходить з первинності свідчень чуттєвого досвіду. З цією метою він розрізняє типи філософів, різних за способами отримання знання. Схоластів Ф. Бекон несхвально вподібнює павукам. Їх філософські побудови умоглядні та, як твори, «витягнуті з голови» на зразок павутиння, даремні для науки про природу.

Підхід «мурахів», тобто вчених, що накопичують спостереження за природою, але не схильних до теоретичних узагальненнь, також неефективний для опанування «світлоносним» знанням.

Лише вчені – «бджоли», які йдуть у пізнанні індуктивним шляхом від спостереження речей до отримання узагальнюючого знання, уособлюють за Беконом тип продуктивного філософа.


Питання 66.

Роль індукції у вченні про пізнання Ф. Бекона.



Відповідь.

Френсіс Бекон (1561 –1626) - англійський філософ, який прагнув своїм вченням про пізнання закласти методологічні основи розвитку науки про природу, протиставляючи своє розуміння знання - умоглядній схоластиці.

Вважаючи колишні винаходи та відкриття стихійними й позбавленими свідомого підходу до природознавства, Ф. Бекон не випадково свій основний твір називає «Великим поновленням наук», а його окремі частини – «Про достоїнство й примноження наук» та «Новий органон», де зосереджується на розробці методу наукового пізнання.

Чуттєвий досвід та експеримент є для нього вихідними у справі вивчення природи. Досвід, стверджує мислитель, подібний до води: чим він ширше, тим він вільніше від затьмареності. Бекон вважав, що в основі властивостей речей лежать форми, число яких кінцеве, тому у прагненні їх пізнання віддає перевагу аналітичному підходу й індукції. Термін «форма» Бекон бере в Арістотеля, однак розуміє його зміст не в сенсі окремішності форми від матерії, де матерія мислиться пасивним началом буття. Форма, згідно Бекону, це – сутність, основа, закон утворення властивостей речей, належний самій матерії. Розподіл речей на прості частини з метою знаходження їх причин (форм) дає світлоносне знання, що веде до знання корисного на практиці.

Знайдення первоначал (форм) у русі пізнання від окремих випадків до узагальнень, тобто індуктивним шляхом, Бекон пов’язував з таблицями присутності, відсутності й ступенів, в яких слід регіструвати властивості речей певного класу й частоту їх прояву. При достатній кількості фактів можна приступати до «наведення», тобто через співставлення досвідних даних шукати ознаки, що є причинами властивостей речей. В такому методі міститься «істинна індукція», яка для розуму є не меншою допомогою, аніж знаряддя для голої руки.

Емпіризм Бекона, з яким тісно пов’язане його поняття індукції, був спрямований проти схоластичного суб’єктивізму й умоглядності, а також проти поверхової індукції схоластів, які вдавались умоглядних побудов, спираючись на упереджено вибрані факти.

Самим значним нововведенням беконівського розуміння індукції, котре в подальшому отримало власний розвиток в індуктивній логіці й методології науки, це – виключення випадків, які не підтверджують зв'язок явища з його причиною. Індукція, таким чином, стає методом узагальнення того, що в явищах «міститься як тотожне».

Питання 67.

Вчення Ф. Бекона про форми руху матерії.



Відповідь.

Вчення Ф. Бекона про форми руху матерії, викладене ним у другій частині Нового Органону тісно пов’язане з ідеями його твору «Про принципи й начала», де мислитель викладає власне розуміння природи матерії, джерело її руху й визначення її властивостей. Заперечуючи вчення схоластів про походження світу з нічого та успадковуючи матеріалістичні погляди Анаксагора й Демокріта, Бекон наполягає на вічності й незнищуваності матерії, на виникненні світу з первинного хаосу, як менш оформленого та упорядкованого матеріального первоначала.

У питанні про рух матерії він відкидає арістотелівську ідею пасивності матерії, вважаючи рух невід’ємною властивістю матерії, способом існування її властивостей. Матерія, рух і форма (сутність) нероз’єднані. Зрозуміти природу, осягнути її сутність означає зрозуміти її рухи.

На відміну від наступних філософів механіцистів, які зводили усі види руху до механічного, Бекон розрізнює 19 форм руху матерії. 1 - «Рух протистояння», який присутній в окремих частках, не даючи їм бути зовсім знищуваними. Яка б сила на них не діяла, вони можуть змінити власне місце або форму, але не можуть бути знищені взагалі. 2 - «Рух зціплення», завдяки якому тіла не припускають роз’єднання, якщо воно внутрішньо необхідне. 3 – «Рух вивільнення». При посередництві цього руху тіла прагнуть звільнитися від напруження, що перевищує природне. 4 – «Рух матерії» - протилежне руху звільнення, коли тіла, навпаки, прагнуть до нового об’єму або розміру, наприклад, під впливом холоду або тепла чи при швидкому згорянні або під час вибуху. 5 – «Рух безперервності» - означає нерозривність, безперервність тіла в ньому самому. У твердих тілах воно сильніше, чим в рідких, однак ніколи не зникає повністю, навіть у водяних пузирях або тонких струминках стікаючої води. 6 – «Рух користі або нестатку». При цьому русі тіла прагнуть звільнитися від зв’язку або сусідства з абсолютно чужими за природою і нібито ворожими до них іншими тілами. Наприклад, папір або тканина не у згоді з повітрям, тому вони охоче з’єднуються з водою та витісняють повітря. 7- «Рух великого зібрання». В цьому випадку тіла несуться до мас співприродних їм тіл: важке – до земної кулі, легке – до небесного кола. 8 – «Рух меншого зібрання». Здійснюється в неоднорідних тілах, де однорідні частини спрямовані одне до одного, відокремлюючись від сторонніх, подібно вершкам в сосуді з молоком. 9 – «Магнетичний рух» - заслуговує окремого дослідження, у зв’язку з взаємодією тіл віддалених одне від одного на великі відстані, які не стикаються одне з одним ані на початку, ані в кінці цього руху. Бекон мав на увазі сили тяжіння Сонця відносно планет, Місяця у відношенні океану Землі. 10- «Рух бігства» одних тіл від інших, в силу їх ворожості або для антипатії, як наприклад, у випадку вироблення екскрементів чи для запобігання контактів з поганими запахами. 11 – «Рух уподібнення» або самопомноження, коли одні тіла перетворюють у свою речовину інші тіла, наприклад, в процесі живлення або підтримування полум’я вогнища. Віддаючи належне спостережливості й уяві Ф.Бекона, перерахуємо інші вісім видів руху: рух спонукання, відбиття, окреслення або положення, проводження або руху за течією, царствений рух, рух самовільного кружляння, дрижання або запобігання руху.

Вчення Ф.Бекона про форми руху тіл для свого часу було грандіозним, воно завдавало великі перспективи дослідження природи, якому Бекон у своїх мріях про «Дім Соломона» ( праобраз академії наук), хотів надати організованого, інституціолізованого вигляду.


Вислови мислителів доби Відродження про сенси

людського життя, завдання філософії та мистецтва.


«З найбільшим завзяттям віддавався я вивченню давнини, бо час, в який я

жив, був мені так не до душі, що якби не перешкоджала тому моя

прив’язаність до любимих мною, я завжди бажав би бути народженим в будь-яке інше століття».


Франческо Петрарка.




«Бог як сущий абсолютно в усьому перебуває в речах Всесвіту не

співмірно їх ступеням, не в різній мірі та не частково. Навпаки, речі не

мисляться без ступенів розрізнення і тому перебуваються в Богові по-

різному і в залежності від ступеня, який займають».





«Таїни мудрості не можна видавати кожному зустрічному».

Микола Кузанський.




« Коли приходиш до флейтистів або кіфаредів – перетворюй себе на слух; а

коли до філософів – відволікайся від чуттєвих вражень, сходи до себе

самого в глубини духу та до усамітнення розуму. Скористайся ухами

Фіанея, дякуючи котрим він повністю відсторонювався від тіла й слухав не

земного Марсія, але Аполлона небесного».


Піко делла Мірандола.




«А тепер скажу про блага тіла, з котрих найголовніше – здоров’я , далі –

краса, потім – сили». «Ніколи не було нікого до такого ступеню

позбавленого здорового глузду, хто вороже ставився б до здоров’я». «Сам

Платон вважає дурницею нехтувати здоров’ям».



Лоренцо Валла.




«Хіба ти не бачиш, що глаз охоплює красу всього світу? Він є начальником

астрономії, він створює космографію, саме він надає поради усім

людським мистецтвам… Він породив архітектуру, перспективу і

божественний живопис».



«Пусті й повні помилок ті науки, котрі не породжені досвідом, батьком

будь-якої достовірноості».



Леонардо Да Вінчі.




«Я називаю Бога «цілим безкінечним», бо він виключає з себе всілякі межі

й будь-який його атрибут єдиний і безкінечний, і я називаю Бога

«цілокупно безкінечним», бо він існує увесь в усьому світі та в усякій

частині».



Джордано Бруно.

«Не стану вже пригадувати, скільки зла спричиняє людина людині!

Бідність, тюрма, ганьба, безчестя, катування, інтриги, злослів’я, позови,

брехня…Але не чи не намагаюсь я, насправді, обчислити пісок морський ?»

«Усі бажаючі пожити хоч би набагато приємніше й веселіше зазвичай

першим обов’язком спішать вигнати мудреця й готові прийняти будь-яку

скотину на його місце».

«Навіть в нікчемних справах ми самі з собою радимося … перш ніж

погодитися і підписати договір з дияволом, хіба не станемо ми

розмірковувати, за наскільки великим образом ми створені, на яке видатне

місце поставлені, якою непомірною ціною спокуті, для якого щастя

покликані?».

Еразм Роттердамський.
«Людина слуга й тлумачник природи, стільки здійснює й розуміє, скільки

осягнув у порядку природи справою й роздумами, але зверх того він не знає

і не може».

«Якщо самі поняття, складаючи основу всього, сплутані й неосмислено

відвернені від речей, то немає нічого міцного в тому, що побудовано на них.

Значить єдина надія – в істинній індукції».

«Людський розум не холодний світ, його живлять воля й почуття; а це

породжує бажане кожному в науці. Людина скоріше вірить в істинність того,

чому надає перевагу».

Френсіс Бекон.



Теми рефератів.


  1. Напрями впливу філософських шкіл античності на світоглядні настанови

мислителів епохи Відродження (епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм).

  1. Економічні передумови, географічні й наукові відкриття в розвитку культури Відродження.

  2. Мрії про ідеальне суспільство та гармонійно розвинену особистість в культурі Відродження.

  3. Живопис як «естетична домінанта» й світоглядний принцип в культурі Ренесансу.

  4. Християнський гуманізм і релігійність в культурі Відродження.


Список літератури.
1. Бертран Рассел. История западной философии.- М.: Академический проект,

2009.- 1008 с.



  1. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії.- Київ, «Либідь», 2001.- 408 с.

  2. Петрушенко В.Л. Філософія.- Львів, «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003.- 544 с.

  3. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. – М.: «Наука», 1978. – 199 с.

  4. Культура Возрождения и общество. – М.: «Наука», 1986. – 232 с.

  5. Культура епохи Возрождения. – Л.: «Наука», 1986. – 256 с.

  6. Античное наследие в культуре Возрождения. – М.: «Наука»,1984.–285 с.

  7. Хлодовский Р.И. Франческо Петрарка. Поэзия гуманизма. – М.: «Наука», 1975. – 176 с.

9. Михайленко Ю.П. Ф. Бекон и его учение. – М.: «Наука», 1975. – 264с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка