Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка4/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема V. Філософія Нового часу.
Питання 68.

Учення Р. Декарта про субстанції. Дуалізм субстанцій.



Відповідь.

Рене Декарт (Картезій, 1596 – 1650 рр.) - французький філософ, вчений, математик – засновник західноєвропейського раціоналізму. Розвинув вчення про дві субстанції: мислення (Бога) й протяжність (матерію). Субстанція, за Декартом, це – те, що не потребує іншого для власного існування.

У Декарта дійсною субстанцією є Бог (божествене мислення), а похідною й пасивною – матерія, яку він ототожнює з протяжністю. Матеріальна субстанція стає в декартівському вченні геометрично перетвореною реальністю, до якої легко застосувати математичні методи пізнання й уявлення про ідеальну предметність. Наприклад, уявлення про ідеальне або математичне тіло в механіці.

Оскільки «устрій» природи Декарт мислить механістично, як складну сукупність простих елементів, математичний підхід до її дослідження та зведення матерії до протяжності не викликає у нього сумнівів. Математична інтерпретація природи, як конструювання гіпотетичного світу, не позбавляє її пояснювальної сили, оскільки всемогутній Бог не може бути дурисвітом і припускати будь-які ефективні пояснення явищ, даних у досвіді. Це так званий пробабілізм Декарта.

Наявність у вченні Декарта двох субстанцій: неподільної – мислення й подільної – протяжіння при чіткому розумінні первинності першої відносно другої, тим не менш, породило їх дуалізм та проблему зв’язку матерії й свідомості, душі й тіла, тобто – психо-фізичну проблему. Декарт вирішує її тим, що вміщує душу, яку ототожнює з мисленням в шишковидну залозу, куди поступають механічні імпульси, що передаються органами почуттів. Так людина усвідомлює реальність. А от тварини не мають душі, позбавлені мислення – вони прості автомати. Послідовники Декарта – окказіоналісти (Мальбранш та ін.) у питанні зв’язку души й тіла виходили з ідеї всемогутності Бога, якому під силу поєднати те, що неможливо поєднати без його чудесного втручання.


Питання 69.

Р. Декарт про правила методу пізнання.


Відповідь.

Вчення про правила методу пізнання Р. Декарт виклав у тактаті «Правила для керівництва розуму». Вбачаючи загальний смисл методу пізнання в русі мислення від самоочевидних істин до достовірних висновків, Декарт визнає інтелектуальну інтуїцію й дедукцію найбільш надійними засобами отримання достовірного знання. Інтуїцію, щоправда, він цінує вище, оскільки дедукція потребує утримування всього ланцюга міркування у пам’яті, де можливі упущення. Щоб запобігти недоглядів та помилок і надати пізнанню характер діяльності ясного та уважного розуму потрібно керуватись правилами, певним методом пізнання.

Декарт формулює двадцять одне правило. В «Міркуванні про метод задля доброго спрямування розуму і відшукування істини в науках» він надає квінтесенцією чотирьох. 1 – Слід починати з простих і очевидних урозумінь. 2 – Складне слід поділити на прості елементи. 3 - шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання. 4 – Робити переліки найбільш повні та зберігати безперервність умовиводів.

До цих узагальнених правил можна додати і такі настанови Декарта. Слід займатися лише такими предметами, про які наш розум здібний досягти достовірних знань. В предметах дослідження належить відшукувати не те, що про них думають інші, а те, що ми припускаємо в них самі. Для того, щоб зробити наш розум проникливим, необхідно вправляти його у дослідження речей, вже знайдених іншими та методично вивчати все, навіть незначне, що передбачає пояснення й порядок. Правила для розуму Декарта зберігають значення й по сьогодні, особливо в аспекті виховання доброчесного й відповідального ставлення людини до справи наукового пізнання.


Питання 70.

Що таке «вроджені ідеї» і інтелектуальна інтуїція у вченні Р. Декарта про пізнання?





Відповідь.

Р. Декарт як раціоналіст вважав емпіричний досвід нестійким, залежним від обставин, непевним і неповним, а отже ненадійним. «Пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки». Слід прагнути до безсумнівного, стійкого, всезагального знання. Для пояснення раціонального походження теоретичного знання і з’ясування його всезагального характеру Р. Декарт висуває концепцію, «вроджених ідей». Наприклад, це - ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності й структурності тіл, свободи волі, свідомості. Це також аксіоми логічного судження - « не можна одночасно бути і не бути», «нічого не буває з нічого», «ціле більше своєї частини», «будь-яка протяжність є подільною», «лінія складається з точок», «у будь якої речі є причина», «сумнів є актом мислення».

Вроджені ідеї неможливо обґрунтувати досвідним шляхом, оскільки в чуттєвому досвіді неможливо перерахувати усі випадки, тоді як вроджені ідеї у всезагальності їх змісту задаються одразу і цілком. Вони пізнаються завдяки інтелектуальній інтуїції. Остання є чистим спогляданням розуму – безпосереднім баченням вихідних принципів будь-якого знання. Інтелектуальна інтуїція не потребує ані показань чуттєвих органів, ані логічних доказів. Досвід лише стимулює розгортання діяльності розуму, тоді як інтуїція – слугує універсальним, загальнолюдським началом пізнання істини. Адже будь-яка людина охоплює інтуїтивно факт власного існування, мислення («мислю, отже існую») тощо. І тоді, як в інтуїції відкриваються перші достовірні загальні принципи, розумова дедукція здійснює в подальшому процес просування думки. Дедуктивний розвиток думки від загального до часткового сприяє виведенню з загальних понять, наданих інтелектуальною інтуїцією, відповідних часткових істин. При цьому саме в дедукції, на відміну від Ф. Бекона, вбачав Р. Декарт головну можливість розкриття трансльованих інтуїцією вихідних принципів усякого знання. Так, проходячи довгий шлях від найзагальніших положень до часткових висновків, науки осягають велику і таємничу «книгу природи».
Питання 71.

Дж. Локк як засновник західноєвропейського сенсуалізму. Критика учення Р. Декарта про вроджені ідеї. Номіналізм локківськой теорії пізнання. Учення про абстрагування.


Відповідь.

Джон Локк (1632 – 1704 рр.) - англійський мислитель, засновник західно-європейського сенсуалізму. Продовжуючи справу Ф. Бекона, який стверджував, що джерелом пізнання природи є досвід, Локк в «Досвіді про людський розум» (1690) виходить з ідеї, що в розумі не може бути нічого, чого раніше не було б у відчуттях. Своє вчення про пізнання Локк протиставляє декартівському раціоналізму, починаючи з критики теорії вроджених ідей.

Якщо ідеї й принципи (теоретичні або моральні) були б вроджені, то вони були б однаковими у різних людей. В дійсності знання витікає лише з досвіду. Душа новонародженого є «нужденною», «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій життя затамовує знання.

Локк здійснив сильний вплив на наступний розвиток матеріалістичної теорії пізнання, його сенсуалістичний підхід поділяло багато мислителів доби Просвітництва. Однак сенсуалізм Локка не дав відповіді на питання про можливість отримання надійного, загального й необхідного знання. Пізнання за допомогою почуттів сам Локк вважав найменш достовірним, що дає адекватний результат лише у зв’язку з простими ідеями первинних якостей – протяжності, фігури, щільності тощо. В дусі Декарта він визнає очевидність, інтуїцію вищим видом знання, що безпосередньо вбачає відповідність ідей природі речей. Його критика концепції вроджених ідей виявилась більш дотепною, ніж розумною, сприяла більш вірі емпірично налаштованих вчених у вірність сенсуалістичного підходу до розуміння процесу пізнання в умовах активного розвитку досвідної науки.

Парадоксальний висновок локківського сенсуалізму у визнанні ненадійності чуттєвого досвіду як критерію істинності знання. Локк не має культурно-історичної точки зору на досвід. Пізнавальний процес розуміється ним як діяльність окремого, абстрактного індивіда («гносеологічна робінзонада»), що загострює незавершений характер та індивідуальну своєрідність актів пізнавальної діяльності суб’єкту та ускладнює інституціалізацію загального. В колі сенсуалістичного принципу Локку важко знайти джерело дедуктивно забезпеченого знання. Щоб вирватися з нього, мислитель, подібно Декарту, вважає очевидність виразом найбільш надійного знання.

Інший спосіб отримання загального пов’язаний у Локка з теорією абстрагування. Однак загальне, отримане в результаті асоціації простих ідей та перетворення їх на складні, не дає адекватного знання. В абстрагуванні, вважав Локк, суб’єкт має справу з номінальною сутністю речей, з їх мовним виразом, а не дійсною сутністю. Окрім того, прості ідеї Локк розуміє механістично, так що їх поєднання у складні не могло дати істинного знання природи речей, навіть якщо б на це мислитель розраховував.


Питання 72.

Вихідні гносеологічні принципи філософії Г. В. Лейбніца.



Відповідь.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 - 1716) - видатний німецький мислитель, вчений, математик, логик, юрист, мовознавець. У його творах «Монадологія», «Теодицея», «Нові досвіди про людський розум» він розробляє питання онтології й теорії пізнання, створює учення про передустановлену гармонію.



Прагнучи строгого обґрунтування філософських суджень, він формулює низку принципів, обов’язкових для наукового мислення, які мають логічний, гносеологічний і онтологічний сенс. До них відносяться :

- Принцип всезагальних відмінностей. Все у світі неповторно і унікально, не існує двох абсолютно тотожніх речей.

- Принцип тотожності нерозрізнювальних (речей). Нерозрізнювальність означає ту саму річ. (Проте, виникає питання, чи та сама річ відмінна від самої себе?).

Діалектичне поєднання ціх принципів означає лише відносну тотожність і відносну відмінність подібних речей. Відмінності між речами можуть бути значними, чи дуже малими, тонкими. Але ніколи відмінності (диференціали) не дорівнюють нулю. На світовій лінії речей немає пропусків, вони створюють континуум. Немає пустоти.

Принцип тотожності тісно пов’язаний із принципом монадності (дискретності). Останній суперечить принципу континуальності, але Лейбніц розглядає їх у діалектичній єдності й додатковості, як синтез відмінностей і схожості, стрібків і поступовості, безперервності й дискретності. У природі немає стрибків тому, що вона суцільно складається із стрібків.

Лейбніц стверджує, що усяка річ прагне максимуму існування, повної реалізації сутності в існуванні, довершеності. При цьому мінімум сутності породжує максимум існування, природа є щедрою в своїх діях, але ощадливою в своїх причинах, що є ознакою довершеності (отже, принципи максимуму, мінімуму, повноти, довершеності). Принципи повноти і довершеності пов’язані з нескінченним процесом додавання і покращення. Кожний стан всесвіту одночасно довершений і недовершений, що передбачає його рух, змінювальність, розвиток, а пізнання цього процесу передбачає все більше «ущільнення» знання.


Питання 73.

Учення Г.В. Лейбніця про монади. Принцип передустановленої гармонії.



Відповідь.

Монади за Лейбніцем - це субстанції, прості й неподільні якісні елементи світу, нескінченно малі сутності. Це не фізичні (як, наприклад, гомеомерії Анаксагора), і не математичні (не кількість, не довжина), а «метафізичні індивідуальності», духовні точки буття. Фізичний сенс лейбніцевського поняття монад вловити доволі складно. Лейбніц відриває монади від феноменального світу. Монади утворюють апріорну структуру сутностей світу. (Це нагадує про платоновські ідеї). Вони активні, «безсмертні», утворюють динамічний плюралізм духів. Лейбніц називав їх також «ентелехіями».

Ідея плюралізму монад неминуче породжувала проблему їх зв’язку, загрожувала розриву світого континуума. Тому Лейбніц, наполягаючи на їх самостійності як субстанцій (монади «не мають вікон»), вважав, що вони є дзеркалами всезагальності, відбивають у собі всесвіт, по між ними існує передзадана Богом гармонія. Принцип передзаданої гармонії мав і гносеологічний сенс продуктивного для пізнання зв’язку теоретичного, загального і емпіричного (одиничного) в знанні.

Лейбніц вважав, що монади як субстанції «вагітні» усім своїм майбутнім, вони знаходяться на шляху розвитку від можливості до дійсності, від сплячого стану «без сновідінь» до все більшої самосвідомості. Душі людей, наприклад, на відміну від невиразних перцепцій «сплячих» монад каміння, землі, трави тощо утворюють вищий клас сутностей із розвинутою пам’яттю, апперцепцією (рефлексією й самосвідомістю).

Богу в системі всесвіту Лейбніця надається декілька ознак. Бог є вищою безтілесною монадою. Він є достатньою основою існування усіх монад. В якості принципа єдності і всезагального зв’язку, Бог завжди присутній усюди в усій повноті своєї актуальності. Але оскільки за Лейбніцем не існує монад поза їх тілесним виявленням, можна думати, що весь матеріальний світ є його проявом. Цілокупна картина світу, пафос всезагального одухотворення дає привід розмірковувати, що думки Лейбниця що до Бога, хоч і не без суперечностей, рухались в напрямі пантеїзму й деїзму.

Вислови мислителів XVII століття про філософію і

людину.




«Нерозумні тварини, котрі повинні піклуватися про своє тіло, безперервно

зайняті лише пошуками їжі; для людини ж, головною частиною якого є

розум, на першому місці повинна стояти турбота про здобуття його істиної

їжі – мудрості»






Рене Декарт.




«Розум, подібно до ока, надаючи нам можливість бачити й сприймати усі

інші речі, не дає жодних знань про себе самого: необхідні мистецтво й

праця, щоб поставити його на декотру відстань та зробити своїм власним

об’єктом».





Дж. Локк.




«Розуміння початок злагоди». «Людині, котра соромиться, властиве

бажання жити чесно».



Бенедикт Спиноза.




«Для людини заурядної усі люди на одне обличчя».

«Найбільш філософським було б просто й спокійно жити».



«Усе наше достоїнство у здібності мислити».

Блез Паскаль.




«Геній є терплячість думки, зосередженої на звістному напрямі».

Исаак Ньютон.




«Я не зневажаю майже нічого… Це звучить странно, але я погоджуюсь

майже з усім, що читаю. Я надто добре знаю які багатоманітні речі, й тому

при читанні завжди одразу наштовхуюсь на те, що пояснює й виправдовує

автора ».



Г.В. Лейбніц.



Теми рефератів.

1. Вплив філософії Р. Декарта на раціоналістичну естетику й етику Нового

часу.

2. Роль дедукції в методології пізнання Р. Декарта. Декарт про правила



методу пізнання.

3. Учення про абстрагування Дж. Локка.

4. Дж. Локк як засновник західноєвропейського сенсуалізму.

5. Теодіцея Г.В. Лейбніця.

6. Логіко-гносеологічні аспекти вчення Г.В. Лейбніця.
Література:
1. Бетран Рассел. История западной философии.- М.: Академический проект,

2009.- 1008 с.

2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії.- Київ,

«Либідь», 2001.- 408 с.



  1. Петрушенко В.Л. Філософія.- Львів, «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003.- 544 с.

4. Матвиевская Г.П. Рене Декарт. – М.: «Наука», 1976. – 271 с.

5. Нарский И.С. Давид Юм. – М.: «Мисль», 1973. – 180 с.

6. Нарский И.С. Западно-европейская философия XVII века. – М.:

«Высшая школа», 1974. – 379 с.

7. Людвиг Фейєрбах. История философии в 3-х томах. – М.: «Мысль»,

1974.


Тема VI. Філософія XVIII cтоліття. Французькі

просвітителі. Давід Юм.
Питання 74.

Географічний детермінізм Монтеск’є.



Відповідь.

Шарль Луі де Секонда, барон де Ла Бред і де Монтескьє (1689 – 1755 рр.) французький філософ, автор «Перських листів», «Роздумів про причини величі та падіння римлян» і « Про дух законів», один з визначних представників доби Просвітництва. Пафос світогляду Монтескьє міститься у визнанні природних законів основою природних та суспільних явищ. Принципи свої він виводить «не з забобонів, а із самої природи речей».

Географічний детермінізм Монтескьє означає підхід до пояснення причинного зв’язку між формою державної влади й географічним середовищем, кліматом, природою грунтів, як факторами, що визначають особливості державного устрою. Зокрема, Монтескьє розглядає закони громадянського рабства в їх відношенні до властивостей клімату. Наприклад, встановлення деспотизму в країнах Азії він пов’язує з гарячим кліматом. Кліматичній природі речей суперечить і абсолютна монархія у Франції. Монтеск’є вважав, що в умовах Франції конституційна монархія більш відповідає природній залежності суспільного устрою від клімату. Природознавчий підхід до розуміння суспільних явищ мав у розвитку суспільствознавства велике значення, яке зберігається і дотепер в аспектах дослідження суспільства як біосферного, техносферного і ноосферного явища.

Питання 75.

Монтеск’є про закони, що скеровують природою й суспільством.


Відповідь.

Різко критикуючи релігійно-схоластичний світогляд, Монтескьє розвинув ідею загальної для природи й суспільства закономірності. В роботах «Роздуми про причини величі й падіння Римської імперії», «Про дух законів» він відзначає, що Бог – лише «творець та охоронник природи», який в подальшому не бере участі в світових справах. Людина ж як частина природи, підпорядкована її законам. Тому досягнення щасливого життя та справедливого й розумного суспільного устрою залежить не від Божої волі, а від пізнання світу й від ефективності просвітницької діяльності.

Приймаючи загальні положення теорії природного права, Монтескьє тлумачить закон «необхідним відношенням, що витікає з природи речей». Але вважає неможливим побудову універсальної для різних народів системи суспільних законів, внаслідок особливих умов їх існування. Саме цим, на його думку, пояснюється багатоманітність законів та форм державного правління.

Розкрити закономірності їх утворення філософ береться через поняття загального духу нації. Згідно вченню Монтескьє, на норови та закони будь-якого народу впливають кілька причин. Так, при переході від дикості до цивілізації суспільне життя визначають геофізичні чинники - клімат, стан грунту, розміри та положення країни, кількість населення. Тому на півдні, де спекотний клімат сприяє лінивому, розпещеному характеру людей, які працюють під страхом покарання, встановлюється деспотизм. Серед північних народів, навпаки, більш розповсюджені помірні форми правління. В цивілізаційному поступі починають діяти духовно-культурні причини, в тому числі – релігійні погляди, моральні переконання, звичаї. Впливаючи на загальний дух нації, моральні фактори визначають характер законодавства та політичну можливість здійснення ідеалу свободи. Вони різні в республіканському устрої держави, де влада належить усьому народу (демократія) чи еліті (арістократія); в монархії – при особистому правлінні, на основі честі й опорі на закон; при деспотії, яка заснована на беззаконні й свавіллі одноособового правителя.

Актуальним для Франції Монтескьє бачив республіканський устрій, де завдяки поміркованому правлінню та повній або частковій владі народу здійснювалася би політична свобода, реалізувалося всезагальне виборче право і панував дух законів.


Питання 76.

Соціально-політичні погляди Вольтера.


Відповідь.

Вольтер (Франсуа Марі Аруе ( 1694 – 1778 рр.) - французький просвітник, філософ, письменник, драматург, «патріарх вільнодумства». Сильним боком просвітницької діяльності Вольтера була критика соціального зла, несправедливості, беззаконня, омертвілих засад феодалізму, клерикального обскурантизму. Широко відомий заклик Вольтера –«розтрощити гадину», мішенню якого була церква, як втілення невігластва й мракобісся.

При важливості завдань, які Вольтер пов’язував з просвітництвом, мислитель не живив великих ілюзій, що подолання темноти й неуцтва у народному середовищі й панівних станах дасть скороспілі плоди у становленні суспільної гармонії. Оптимістичну віру Вольтера в розум приправлено часткою скептицизму відносно легкості ствердження раціональних принципів життя народу. Висуваючи ідею прогресу людства, він, однак, не гадав, що досягнення ідеалу соціальної справедливості можливе через безрозсудність плебейської революції з її руйнівною стихією й некерованістю. Тому він висловлюється за суспільний порядок, в якому править освічений монарх.

Як ідеолог просвіченого абсолютизму, Вольтер, попри власне вільнодумство, отримав шанувальників серед аристократів та декотрих монархічних осіб Європи того часу. Відомо, що Вольтер декотрий час перебував у переписці з російською «Мінервою» Катериною II, тісно спілкувався з пруським королем Фридрихом II до вичерпання їх дружби, що показало, наскільки важко поєднати ідеали вільнодумства з феодальним по суті положенням цих государів.


Питання 77.

Соціально-політичні погляди Ж.-Ж. Руссо.


Відповідь.

Жан-Жак Руссо (1712 - 1778 рр.) - французький мислитель, філософ, письменник доби Просвітництва. Соціально-політичні проблеми складають головний зміст його філософських поглядів. У своїх творах «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню норовів», «Роздуми про походження та основи нерівності між людьми», «Про суспільний договір або Принципи політичного права» Руссо виступає проти соціальної несправедливості, яку пов’язує з пороками феодалізму й протиріччями прогресу наук і мистецтв. Руссо створив найбільш радикальну серед просвітників соціально-політичну концепцію, де він виступає виразником інтересів найбідніших верств суспільства. Не випадково Вольтер назвав Руссо «голодранцем», а Робесп’єр застосовував його ідеї в політичній практиці якобінців.

Згідно вчення Руссо, давнє суспільство перебуває у щасливому «природному стані», коли всі люди вільні та рівні. Вдосконалення знарядь праці, маючи благу мету полегшення й зростання виробництва трудових зусиль, призводить до зростання суспільного багатства, викликаючи необхідність введення приватної власності й сприяючи розвитку майнової нерівності.

Прогрес у хазяйській діяльності, науці й мистецтві супроводжується, за переконанням Руссо, зростанням несправедливості й падінням моральності. Народжена вільною, людина всюди виявляється в кайданах. Руссо відстоює право народа на повстання проти деспотичної влади й створює проект справедливого суспільного устрою, заснованого на суспільному договорі, який лежить в основі колективної держави, де народ володіє верховною владою й суверенітетом.

Вважаючи пряму демократію найкращою формою законності, Руссо переконаний, що прийняття законів повинно здійснюватися громадянами на загальній східці, як це було в демократичних полісах античности. Цей не здійснюваний ідеал демократії передбачав створення малих держав, щоб було можливо зібрати усіх громадян в одному місці. Однак, це не гірша обставина безпосереднього народовладдя, якщо брати до уваги деструктивні тенденції колективного прийняття рішень, а також тенденцію підпорядкування народної маси авторитетним лідерам. Критикуючи англійську парламентську систему, Руссо недооцінив раціональний сенс представницької демократії.

З позиції зменшення й поділу суспільного багатства на невеличкі частинки підходить Руссо і до проблеми приватної власності. Він пропонує розподілити її між усіма громадянами так, щоб кожний володар скеровував нею, не звертаючись до експлуатації чужої праці.


Питання 78.

Ж.-Ж.Руссо як засновник західноєвропейського сентименталізму.


Відповідь.

Один з видатних представників французького Просвітництва, Ж.-Ж.Руссо, поряд з іншими аспектами своєї суспільної діяльності став одним з засновников просвітницького роману в літературі та розробив естетику сентименталізму. Прагнучи розвінчання раціоналістичних принципів аристократичного класицизму, він відстоював у мистецтві звернення до життєвої правди, їнтуїцїї живих почуттів до природної мови й «чуттєвості доброго серця» простих людей. Хоча особисті почуття й переживання, на його думку, повинні підпорядковуватися вищому моральному обов’язку. Бо подібно до Д.Дідро, він вважав, що у будь-якому справжньому художньому творі краса обов’язково втілюється у моральні цінності.

Головним смислом мистецтва Ж.-Ж.Руссо вбачав вміння торкатися людських сердець та виховувати засобами чуттєвості доброчесного громадянина. Морально-естетичні ідеали його втілилися в романі «Нова Елоїза», що став зразком сентиментального роману в листах. Тут глибокі й ліричні переживання головних героїв ( вчителя Сен-Пре та вихованки Елоїзи) поєднані з критикою суспільного порядку, нещірих норовів аристократії та споживацької буржуазної психології. Конфлікт пристрасної любові й станової моралі та забобонів «вищого світу», зіткнення почуття обов’язку з «голосом природи», що призводить до трагічного фіналу, яскраво втілені у натхненному творі Ж.-Ж. Руссо. Просвітницький сентименталізм вплинув на подальшу долю європейської літератури - послідовниками русоїзму стали Гете («Страждання юного Вертера»), де Лакло («Небезпечні зв’язки»), Карамзін («Бідна Ліза») та інщі видатні літератори тієї доби.
Питання 79.

Теорія пізнання Давіда Юма. Мислення як асоціативний процес. Поняття та ідеї як продукти уяви. Репрезентативне розуміння абстрагування й узагальненя.


Відповідь.

Давід Юм видатний англійський мислитель шотландського походження (1711 - 1776). Головний твір Юма - «Трактат про людську природу» («Дослідження про пізнання людини» - спрощений виклад «Трактату»).

Філософи, за Юмом, розчленували світ на об’єктивну реальність та її відображення в пізнанні. Він прагне подолати це подвоєння. Марно шукати світ поза свідомістю. Ми маємо факт безпосередньої даності нам відчуттів. Природа тримає нас на відстані від своїх таємниц і дає лише знання поверхових якостей, стверджував Юм.

Теорію пізнання Юм будує інтроспективно, як опис фактів свідомості, відокремлено від предметно-практичної діяльності. Структура свідомості складається з атомарних вражень та їх подальших утворень. Більш за все його цікавлять ідеї, які є складними чуттевими утвореннями – сприйняттями. Ідеї це чуттєві образи пам’яті, продукти уяви, в тому чіслі, фантастичні. Поняття відносяться до ідей. Юм, таким чином, розглядає мислення психологічно, переживанням чуттєвих образів та іх комбінацією. Він не робив розрізнення між психологічними актами та їх гносеологічним змістом.

Людина не може обмежуватися простими враженнями, тому Юм звернув увагу на асоціативні процеси в середині свідомості. Про зовнішні причини асоціацій тут не йдется, асоціації є причинами складних ідей. Мислення, за Юмом, це взагалі асоціативний процес.

Учення про асоціації руйнувало логічне розуміння пізнавальних процесів. Абстрагування і узагальнення набували репрезентативного характеру, коли образ-уявлення одиничного предмету ставав знаком інших предметів. Тобто загальних понять немає, є чуттєві образи-уявлення одиничних предметів, які беруть на себе роль репрезентанта – представника усіх членів данного класу. Потім це передається слову, яким цей образ позначається. Загальне проглядає крізь одиничний репрезентант. Репрезентативна теорія узагальнення відповідає деяким особливостям художнього й міфологічного мислення. Але її сенсуалістична обмеженість на початковому рівні простих відчуттів не передає спеціфики понятійно-логічного мислення, як суспільно-історичного процесу накопичення знань у поняттях і відображення науково-методологічної рефлексії над цими поняттями.

Теорія пізнання Юма зосереджена на внутрішніх, суб’єктивних процесах пізнавальної діяльності людини. Саме Юм, наприклад, «збудив» Канта від «догматичного сну» і сприяв розвитку розробки внутрішніх механізмів пізнавального процесу. Прагнення Юма подолати різке протиставлення у пізнанні зовнішньного і внутрішнього, з одного боку, сприяло появі ідеї (у Канта) «речей-у-собі» та феноменів, як пізнавальної данності, що створюється суб’єктом на підґрунті його власних здібностей і апріорних структур. З іншого боку, це надало поштовх до пошуку засад єдності суб’єкта та об’єкта, не обмежуючись тільки розумом, але включаючи в пізнавальний процес людину в цілому, її віру, переживання, волю, інтуїцію.

«Здоровий глузд» і скептичне налаштування Юма в підході до надійності людських знань, його сенсуалістичний феноменалізм містять у собі два можливи наслідки. Один з них веде до агностицизму, в чому Юму неодноразово дорікали, другий, передбачає більш ретельне і всебічне розуміння єдності об’єктивних і суб’єктивних компонентів пізнання, враховування його цілісності. Оскільки крайній агностицизм, навіть з точки зору самого Юма, суперечить «здоровому глузду», історична роль цього мислителя в розробці гносеологічних проблем переважно позитивна.
Питання 80.

Проблема причинності в філософії Д. Юма.


Відповідь.

Оскільки Д. Юм розглядає мислення психологічно, через асоціацію атомарних вражень і виникнення їх подальших утворень – сприйняттів, ідей, понять, він в розумінні причинності наполягає на неможливості надійного і строго доведенного знання про причинно-наслідкові зв’язки.

Уявлення про причинність виникають у людей внаслідок регулярної повторюваності перцепцій. Їх стійкі асоціації обумовлюють впевненість, що вони обумовлені причинами зовнішнього світу. Абсолютизація принципу сенсуалізма веде Юма до агностицизму, замикає суб’єкт пізнання у собі, перетворюючи його на горстку сприйняттів та їх асоціацій.

Юм заперечує наявність душі («Я») як субстанціальної основи об’єднання відчуттів - душа це рухливий з’вязок перцепцій. Але так виходить, що саме ця горстка відчуттів перетворюється на дещо субстанційне, тобто обумовлює припущення про існування світу субстанціальних речей та їх каузальні зв’язки. І оскільки ідея причинності виникає у зв’язку з регулярністю чуттєвих переживань у свідомості суб’єкта, в те, що вона є у зовнішньому світі можна лише повірити.

Юм не відмовляється від принципу причинності. Інакше науки втратили б усякий сенс. Але наполягає, що причинність неможливо строго довести ані апріорно, ані апростеріорно.

Апріорно довести неможливо тому, що логічні зв’язки не тотожні зв’язкам об’єктивної детермінації. Із понять можуть виводитись лише поняття і судження, а не відносини каузальності.

Апостеріорні доведення Юм також заперечує. Чуттєвому факту домислюють причину на тому грунті, що він виникає після того, що вважають його причиною. Необхідність є суттєвою ознакою причинності. Тобто спостерігається «необхідне породження». Але не можливо довести таку необхідність навіть тоді, коли завжди спостерігається одне явище після іншого. Наприклад, день не породжує ніч. Регулярну повторюваність люди сприймають за необхідне породження. Виникнення стійких асоціацій формує звички, очікування і, кінец кінцем, віру в те, що об’єктивним процесам притаманний каузальний зв’язок. На віру змушена спиратися усяка наука. Дія віри на знання могутня.


Філософи доби Просвітництва про просвіту й людину.



«Якщо чернота береться міркувати - усе загине». «Прочитайте лише діяння

християнської церкви, тоді затремтіть від жаху й заплачте про рід

людський».

Вольтер.


«Уся моральність людини міститься в його намірах».

Ж.Ж. Руссо.

«Знання декотрих принципів легко компенсує незнання декотрих фактів».

«Будь-хто, вивчаючи історію народних бідкувань, може переконатися, що

більшість негараздів на землі приносить невігластво».

К. Гельвецій.

«Не слід вичерпувати річ до того, що вже нічого не залишається на долю

читача. Справа не в тому, щоб примусити його читати, а в тому, щоб

заставити його думати».

Ш. Монтескьє.


«Люди перестають мислити, коли перестають читати».

«Філософи говорять багато поганого про духовні особи, духовні особи про

філософів, але філософи ніколи не вбивали духовних осіб, а духовенство вбило чимало філософів».

Д. Дідро.

«Коли релігійність поєднується з пристрастю до чудесного, тоді кінець

усякому здоровому глузду й свідчення людей втрачає будь-який авторитет ».

Д. Юм.
«Філософу потрібні докази, йому не достатньо слів, кинутих на вітер».

Ж.О. Ламетрі.


«Ми живемо в світі, де один дурень створює багато дурнів, а один мудрець

– дуже мало мудрих».

Г. Ліхтенберг.




Теми рефератів.
1. Художньо-філософські твори Вольтера.

2. Педагогічні погляди Ж.Ж. Руссо.

3. Естетичні погляди Д. Дідро.

4. Етика Давіда Юма.

5. Теорія пізнання Кондільяка й Гольбаха.

6. Світоглядний зміст трактату Ламетрі «Людина-машина».

7. Ідейний зміст трактату Гельвеція «Про розум».
Список літератури.
1. Бертран Рассел. История западной философии.- М.: Академический

проект, 2009.- 1008 с.

2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії.- Київ,

«Либідь», 2001.- 408 с.

3. Вольтер. Философские повести. – М.: «Правда», 1985. – 576 с.

4. Руссо. – М.: Изд.-й Дом Шавлы Амонашвили, 2002. – 224 с.

5. Дидро Дени. Эстетика и литературная критика. – М.: Худож. лит., 1980.

- 659 с.


6. Гельвеций. Сочинения. В 2-х томах. Т.1. – М.: «Мысль», 1973. – 647 с.

7. Ламетри Ж.О. Сочинения. – М.: «Мысль»,

1983. – 509 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка