Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка5/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема VII. Німецька класична

філософія.

Питання 81.

Яку філософію І.Кант називає догматичною?



Відповідь.

І. Кант (1724 – 1804 рр.) - родоначальник німецької класичної філософії розрізнював догматичну й недогматичну філософію. До догматичних філософів він відносить мислителів, які не відзначаючи специфіки суб’єкта пізнання, не критично виходили з того, що людина осягає світ сам по собі. За визнанням Канта, Д. Юм «збудив його від догматичного сну», вказавши на неможливість логічного обґрунтування каузальних зв’язків та значення віри, звичок свідомості у визначенні порядку природи. Це збудило Канта до розробки теорії пізнання, яка враховує особливості пізнавальних можливостей людини.

Критичний підхід Канта до аналізу пізнавального процесу, його вчення про апріорні форми чуттєвості й розсудку, про єдність трансцендентальної аперцепції, фігурний синтез, схематизм категорій та продуктивну уяву відіграли важливу роль у розумінні специфіки пізнавальної діяльності, її творчого характеру. Форма, в якій предмет знання дається людині, будується засобами її пізнавальних здібностей. Здійснений Кантом аналіз структури пізнавальної діяльності людини справив могутній вплив на подальший розвиток філософії, зокрема, теорії пізнання.


Питання 82.

Учення І. Канта про «річ-у-собі». Апріорізм Канта.


Відповідь.

Вчення І. Канта про «річ-у-собі», викладене у «Критиці чистого розуму», пов’язане з новим, «не догматичним», як стверджував мислитель, розумінням процесу пізнання. Суть його складається з того, що людина в процесі пізнання не має справи із світом самим по собі, як очевидно чи «за умовчанням» вважали «догматичні» філософи.

Пізнавальні здібності людини мають власну апріорну (наддосвідну) структуру, представлену апріорними формами чуттєвості й розсудку, котрі забезпечують можливість загального, необхідного знання в математиці й теоретичному природознавстві.

Як і Локк, Кант вважав, що знання неможливе без досвіду, без чуттєвого сприймання речей (аффіцирування), однак, те, що складає зміст нашого знання не означає знання речей самих по собі. Оскільки те, що ми отримуємо в результаті роботи продуктивної уяви й підведення явищ під апріорні форми, дещо інше.

Прагнучи слідом за Декартом відшукати механізм отримання загального необхідного знання (апріорних синтетичних суджень), Кант, не задовольнився ані принципом очевидности, ані ідеєю вроджених ідей, ані тим, що Бог не може бути дурисвітом, тому створює вчення про апріорну структуру пізнавальної діяльності, її самостійну творчу активність. Учення Канта про «річ-у-собі» («ноумен») і апріорні форми пізнавальної діяльності надали багатьом коментаторам його теорії пізнання вважати його агностиком, але дослідження пізнавальних механізмів отримання загального і необхідного знання, якє Кант здійснює в «Критиці чистого розуму», свідчить скоріше про розширення і розвиток гносеологічної проблематики.


Питання 83.

Трансцендентальна аналітика І. Канта. Учення про категорії.


Відповідь.

Вчення І. Канта про категорії міститься в «Трансцендентальній аналітиці», яка є тією частиною «Критики чистого розуму», де досліджується здібність судження й можливість отримання загального необхідного знання (апріорних синтетичних суджень) в теоретичному природознавстві. Кант стверджує, що теоретичне природознавство можливе за наявності трьох апріорних законів: закону збереження субстанції, закону причинності й закону взаємодії. Отримання апріорних синтетичних суджень можливе при умові апріорних основоположень розсудку – категорій. Аби предмет мислити, потрібні категорії, під які через споглядання підводиться емпіричний матеріал, що надає знанню предметний, змістовний характер.

Кант розподіляє категорії на чотири групи, співвідносячи їх з формами суджень: суджень кількості, якості, відношення й модальності. В категоріях кількості, якості, відношення й модальності Кант не вбачає внутрішнього зв’язку. Однак всередині цих груп розподіл категорій передбачає відношення діалектичного зв’язку: кількість - єдність, множинність, загальність; якість – реальність, заперечення, обмеження: відношення – субстанція, акциденція, причина, дія, взаємодія; модальність – можливість, неможливість, існування, не існування, необхідність, випадковість. Не складно побачити триадичний зв'язок між цими категоріями, тобто наявність тези, антитези і синтезу.


Питання 84.

Учення І. Канта про трансцендентальну апперцепцію. Що таке схематизм категорій та продуктивна діяльність уяви?




Відповідь.

Вчення про трансцендентальну апперцепцію було розроблено І. Кантом в «Критиці чистого розуму». У пошуку відповіді на питання «Що я можу знати?» І. Кант здійснює «коперніканський переворот у філософії», доходячи висновку, що знання передусім виникають внаслідок людської розумової творчої активності, мисленевого конструювання дійсності. І. Кант дав нову картину пізнання, яке вибудовується розумом на властивих йому апріорних принципах .

Під впливом зовнішнього світу явищ на органи чуття, нам дається реальність (аффіцирування) в якості невизначеного матеріалу для знання, що збуджує розумову активність. Засобами ж чуттєвості й розсудку відбувається мислення – тобто підведення чуттєвого матеріалу під апріорні форми чуттєвості (простір і час) та розсудку (категорії).

Внаслідок інтелектуального синтезу апріорних категорій розсудку та даних чуттєвості (явищ), виникають феномени - «світ речей для нас», які упорядковуються людською свідомістю. Поза цим синтезом будь-яка річ залишається невідомою, «річчю-у-собі», ноуменом. Відокремлення «речі-у-собі» від предмета знання відкриває неосяжну перспективу нескінченності пізнання.

Категорії розсудку задають вихідні схеми синтезу знання, який реалізується через діяльність продуктивної уяви. Якби категорії не розумілися Кантом як схеми синтезу знання, то неможливо було б пояснити, як можливо під пусту, чисту категорію підвести неупорядкований матеріал емпіричного споглядання. В категорії як схемі дещо міститься від емпіричного матеріалу, і дещо від категорії як засобу інтелектуальної діяльності. Категорія як схема – це середній член між особливістю матеріалу емпіричного споглядання й загальністю категорії як форми мислення. Єдність свідомості, яка досягається у пізнавальній діяльності через споглядання, продуктивну уяву й схематизм категорій Кант називає трансцендентальною апперцепцією, в якій предмет підпорядковується поняттю, загальне панує над особливим.
Питання 85.

Трансцендентальна діалектика І. Канта. Чи можлива наука про безумовне? Антиномії розуму.


Відповідь.

Поряд з чуттєвістю і розсудком розум є такою здібністю людини, яка здатна до опосередкованого пізнання, напряму не пов’язаного з предметами досвіду. Завдяки продуктивній діяльності уяви, розум впорядковує категорії розсудку, надає їм всезагального необхідного характеру, утворюючи поняття, які виходять за межі досвіду. В досвіді людина має справу з обумовленими речами, але у людини є потреба мислити і безумовне, абсолютне. За Кантом, таких ідей про безумовне три. Це: 1 - космологічна ідея про світ, як абсолютну єдність і безумовну цілісність усіх обумовлених явищ, 2 - психологічна ідея про душу як безумовну цілісність усіх психічних явищ, 3 – теологічная ідея про Бога як абсолютну причину усіх причинно обумовлених явищ.

Оскільки це ідеї про абсолютне, їх не можна довести, чи обгрунтувати у зв’язку з принципом причинності. Ці ідеї приймаються на віру, центром якої стають поняття Бога, безсмертя душі, свободи волі, але наука про безумовне неможлива, оскільки вона виходить за межі закону причинності.

Окрім того, у спробах мислити безумовне, людський розум приходить до суперечності антиномій. Антиномії - це однаково істинні, але протилежні за змістом твердження (теза – антитеза). Визнання істинними антиномічних тверджень порушує закон суперечності, згідно якого одночасно істиними не можуть бути протилежні твердження.

Кант виділяє чотири антиномії: 1 - світ кінцевий у просторі та часі й, навпаки, світ нескінченний у часі і просторі; 2 - все у світі просте та неподільне – все складне і можна поділити; 3 - в світі усе підпорядковане закону причинності та відбувається за необхідністю і, навпаки, існує можливість вільної причинності, свободи; 4 - існує першопричина світу – Бог, - Бога немає. При цьому не порушуючи законів логіки, можна довести як тезу, так і антитезу, але визнання їх істинними одночасно порушує логічний закон суперечності.

Кант вказує на існування антиномій лише в розумі, а не в об’єктивній дійсності, він зазначає про не вирішеність антиномій як з точки зору реального досвіду, так і в теоретичному відношенні.

Тому визнання наявності свободи, Бога і безсмерття душі, за Кантом, приймається на віру й пов’язується з необхідністю не «чистого», а морального, тобто практичного розуму. Кант, таким чином, обмежує розум, щоб звільнити місце для віри.
Питання 86.

Учення І. Канта про категоричний імператив.


Відповідь.

Еммануїл Кант (1724 – 1804 рр.) вчення про категоричний імператив виклав в «Критиці практичного разуму» (1788 р.), присвяченій проблемам етики. Головна мета етики великого мислителя полягає в пошуку вищого морального виправдання людського вчинку.

Подібно до того, як в «Критиці чистого розуму» Кант досліджує апріорні умови можливості всезагального й необхідного знання, так і в сфері розуму практичного (морального) він формулює необхідність підкорення волі всезагальному й необхідному закону, незалежно від емпіричних умов, що диктують практичну доцільність тих чи інших вчинків. Згідно добру, слід вчиняти не тому, що це слушно чи вигідно, а тому, що це добро як таке.

Визнання необхідності дії в дусі подібного всезагального наперед визначеного морального законодавства передбачає автономність і свободу моральної волі. Людина належить до двух світів, як істота природна і соціальна, вона підкорюється природним законам і суспільним встановленням, як «річ-у-собі», ноумен, вона вільна. Кант постулює наявність вільної волі людини, вказуючи на можливість її вчинків, що суперечать практичній доцільності навіть в умовах небезпечних для життя.

Отже, вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла мати силу принципу загального законодавства. Категоричний імператив – це загальний моральний закон, апріорний принцип поведінки, позбавлений вказівки на будь-який емпіричний зміст. Категоричний імператив – це абсолютний вираз морального обов’язку, у відповідності до якого вільна воля, що діє як чиста свідомість морального обов’язку, є доброю волею.

Канта критикували за формальний, незмістовний та невиконуваний характер «категоричного імперативу», оскільки неможливість вивести його з емпіричних передумов не може визначити необхідність реальної практичної дії.

Кант, однак, вважав, що зв'язок моральної волі з емпіричним життям людини та її надіями на щастя існує. Людина, звичайно, слабка, щоб вимоги обов’язку поєднувати з бажанням щастя, не порушуючи обов’язку й не відповідаючи будь-якому практичному інтересу. Однак у людини є інтуїція вищої моральної необхідності, що виявляється в механізмі совісті та у визнанні буття всемогутньої істоти (Бога), яка надійно знає як слід вчинити, згідно з абсолютною природою морального законодавства.
Питання 87.

Доцільність як апріорний принціп естетики І. Канта. Що таке краса за Кантом?


Відповідь.

Погляди на природу естетичної діяльності І. Кант виклав в «Критиці здібності судження» (1790). Кант звертається до аналізу здібностей і апріорних структур суб’єкта, що породжують почуття естетичного задоволення. Подібно до того як в сфері науки і моралі мислитель визначає апріорні умови можливості всезагального, необхідного знання і морального законодавства, так в естетичній сфері принціп доцільності поряд з продуктивною уявою є апріорною умовою можливості художньої творчості і насолоди красою. В природі, за Кантом, немає цілей, але у людини є потреба мислити природу доцільно побудованою. Принцип доцільності має евристичний, пошуковий сенс для рефлективної здібності судження, заради пошуку емпіричних законів для природних явищ. Так і мистецтво, не переслідуючи практичних цілей, створює на основі доцільності предмети, які узгоджуються як приязні чи неприязні з рефлективною здібностю судження.

У зв’язку з природою естетичної насолоди, слід мати на увазі, що здібність судження – це підведення особливого під загальне /правило, закон/, тобто судження є те, що визначає. Але якщо є особливе, а загальне ще треба знайти, то рефлективна здібність судження ще тільки досліджує і оцінює якості предмета на підґрунті доцільності. Тому Кант стверджує, що красота є те, що без допомоги поняття є предметом всезагального милування. Мистецтво є виразом доцільності без цілі, воно призначено для вільного естетичного споглядання.

Кант розрізняє формальну і реальну доцільність. Секрет кантівського розуміння краси як доцільності без цілі в сутності формальної доцільності, яка вказує на предмет, форма якого відчуттям задоволення узгоджується з пізнавальною здібністю людини. Реальна доцільність вказує на відповідність предмета його сутності чи призначенню. Мистецтво, яке поряд з формальною доцільністю, включає в себе реальну доцільність, тобто змістовний момент, за Кантом, вже не є таким «чистим», як, наприклад, орнаменти, орабескі, вокаліз тощо. Невипадково Канта вважали передтечею ідеології чистого мистецтва і навіть естетики формалізма.

Оскількі за Кантом відчуття краси пов’язане з формами речей та явищ, а мистецтво на підставі доцільності є формотворчою діяльністю, людина постає істотою, що переоформлює буття в антропоморфному вигляді. Тому естетичне відношення постає відношенням людини до самої себе, а почуття задоволення стає задоволенням від вільного втілення власної, людської сутності. Принцип доцільності виступає тут рефлективним відношенням людини до самої себе та стимулом гармонізації й вільної «гри» усіх її здібностей - чуттєвості, розсудку й розуму. Гра продуктивної уяви як доцільності без цілі в мистецтві знаходить найбільш вілний вияв, тому Канта вважають засновником ігрової теорії сутності мистецтва, яка потім розроблялась багатьма теоретиками мистецтва.
Питання 88.

Загальна характеристика наукових ідей, висунутих І. Кантом у докритичний період його творчості.


Відповідь.

Окрім трилогії «критик», що увійшли до золотого фонду світової філософської класики, І. Канту належить вагомий внесок у розвиток природознавства працями докритичного періоду. Найбільш відома серед них «Всезагальна природна історія і теорія неба» (1755). Кант розвиває теорію походження сонячної системи з газопильової туманності. Він відмовляється від ідеї першопоштовху (деїзму) і уявляє виникнення сонячної системи як природний процес, в якому під дією сил відштовхування і тяжіння відбуваються віхреві рухі й завдяки ущільненню матерії виникають Сонце і планети. Цією теорією Кант вніс у природознавство ідею розвитку, історії.

Переконання, що природа розвивається у часі, стало основою учення Канта про виникнення людських рас в антропології. В біології Кант запропонував ідею класифікації тварин за порядком їх можливого походження. У фізиці Кант довів, що добове обертання Землі навколо своєї осі поступово гальмується під дією припливної хвилі, що двічі за добу обходить океани Землі під впливом сили місячного тяжіння.
Питання 89.

Гегель про пізнання як історію культури. Що таке освіта згідно Гегелю?


Відповідь.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель – видатний представник німецької класичної філософії (1770 – 1831 гг.). Гегель розглядає розвиток суспільства як процес самопізнання абсолютної ідеї. Він доводить, що суб’єкт та об’єкт у пізнавальній діяльності людини не виступають у формі вихопленого з суспільної історії зв’язку індивіда з об’єктом пізнання. Пізнання має суспільно-історичний характер, зміст суб’єкта й об’єкта – продукт всесвітньо-історичної діяльності людей, за якою приховується дія абсолютного духу.

У «Філософії духу» Гегель показує як в ході сходження пізнання від абстрактного до конкретно-всезагального відбувається усвідомлення історичного руху самопізнання абсолютного духу, що отримує згідно переконанню мислителя в його філософській системі найбільш повне завершення.

В межах розгляду індивідуальної свідомості («суб’єктивний дух») свідомість протистоїть предмету, як незалежному від нього. Це - рівень емпіризму, наприклад, Бекона, Локка або французьких матеріалістів. Тут свідомість не знає ані себе, ані предмету. Тобто, не усвідомлюється принцип, вихідний в філософії Гегеля – принцип тотожності мислення й буття, згідно з яким дійсним буттям володіє лише абсолютна ідея, що відчужує себе у природу для здійснення самопізнання через відношення суб’єкта й об’єкта.

На рівні «об’єктивного духу» свідомість осягає свою суспільну й історичну природу, піднімається до усвідомлення об’єктивних закономірностей історії у сферах політики, права, моральності, діючих через сумісну діяльність людей.

На рівні «абсолютного духу» абсолютна ідея кидає погляд на минулі етапи розвитку й піднімається до абсолютної самосвідомості, де щезає протилежність суб’єкта й об’єкта та виявляється їх тотожність. Гегель досліджує форми, в яких здійснюється цей процес – мистецтво, релігію та філософію. В мистецтві формою самопізнання абсолютної ідеї є споглядання, яке реалізується через художній образ, в релігії – уявлення, в філософії – логічне поняття, яке Гегель, як раціоналіст та панлогіст, вважає вищим і найбільш адекватним способом оволодіння знанням.

З гегелівської концепції саморозвитку й самопізнання абсолютної ідеї витікає розуміння освіти, як процесу відтворення в індивідуальній свідомості всесвітньо-історичного розвитку знання по ступеням сходження, здійсненого людством у своєму розвитку. Не можна бути сучасним суб’єктом пізнання й діяльності, не осмислюючи у своїй свідомості минулих етапів суспільно-історичного розвитку.

Питання 90.

Абсолютний ідеалізм Гегеля. Принцип тотожності мислення і буття.

Феноменологія духу.
Відповідь.

У питанні про первинну основу буття Г.В.Ф. Гегель як об’єктивний ідеаліст виходить з того, що такою основою є духовна субстанція – абсолютна ідея. Як проста тотожність с собою вона є абсолютною повнотою, невизначеним усім, тобто вона є Ніщо. Тому в русі змістовного самопізнання абсоютна ідея відчужує себе в природу, феноменологічно разгортається, створює матеріальний світ і вступає в пізнавальне відношення до самої себе. Природа - це не що інше як прояв, феноменологія абсолютної ідеї в форми відчуження. Тепер вона як єдність має змогу пізнати себе в множині, як загальне розкриває себе в особливому. Абсолютна ідея надає світу органічну цілісність і визначає логіку його розвитку. Кінцевий результат цього розвитку вже заданий спочатку. В самопізнанні абсолютна ідея, змістовно розкриваючись, рухається до самої себе. У цьому розумінні вихідним принципом абсолютного ідеалізму Гегеля є принцип тотожності мислення і буття, абсолютної ідеї з собою, оскільки тільки вона і є дійсним буттям.

Все дійсне, за Гегелем, є розумним, але не все існуюче є дійсним. Розумне і дійсне це необхідне, тоді як існуюче містить у собі й випадкове. Пізнаючи необхідне, людина пізнає дійсне, тобто логіку абсолютної ідеї, яка, в свою чергу, за допомогою людини пізнає себе. Отже, людина – знаряддя світового розуму, хоча цього й не усвідомлює. (Це «хитрість» абсолютного духу). Як панлогіст, Гегель стверджує, що якщо речі (чи думки людей) не узгоджуються з дійсністю, то тим гірше для речей (людей).

Тому філософія має удосконалювати понятійні засоби людської думки заради адекватного відбиття необхідного змісту феноменології абсолютного духу.


Питання 91.

Учення Гегеля про поняття.


Відповідь.

Найбільш повний виклад учення Гегеля про поняття міститься в «Науці логіки» («Велика логіка»), де воно розміщене після учення про буття та сутність. Така послідовність не випадкова і випливає з вихідного принципу філософії Гегеля – принципу тотожності мислення і буття, а також феноменології духа, як історичного процесу самопізнання абсолютної ідеї через своє «іншобуття», «своє інше» – природу і суспільство. Поняття та їх логічний зв’язок є за Гегелем найбільш адекватним способом сходження пізнання від абстрактного до конкретного, багатогранного знання, якє виявляє розумну сутність дійсності й викриває тотожність мислення і буття. Поняття в ході пізнавального розвитку і в наслідок логічної необхідності, вибудовується в систему внутрішньо пов’язаних понять, схоплюють суперечливий, діалектичний характер існуючого.

Для Гегеля поняття – початок всякої речі. Завдяки йому речі суть те, чим вони є. Досліджуючи діалектичну природу пізнання, Гегель виділяє наступні властивості поняття:


  1. Поняття відображає загальне, зв’язок, взаємодію, опосередкованість, а не

тільки частину в окремому, як це у формальній логіці.

  1. Воно відображає сутність, необхідне, стійке у речах.

  2. Виходячи з принципу розвитку і єдності логічного та історичного в пізнанні, Гегель вказує на історичний характер понять, на «зняття», тобто відображення в них попередніх етапів пізнавальної діяльності людини.

  3. Логічні форми, за Гегелем, відображають об’єктивні зв’язки.

  4. Гегель наполягає на пізнавальності світу та відображенні у поняттях змістовної тотожності суб’єкту і об’єкту, що випливає з вихідного принципу його філософії – принципу тотожності мислення і буття.

  5. Поняття діалектичні, суб’єктивна діалектика понять відображає об’єктивну діалектику дійсності, її рушійні суперечності. Суперечності рухають світом, смішно казати, що неможливо їх мислити, стверджує Гегель.

  6. Конкретно-всезагальне знання утворює систему, взаємоз’вязок понять, їх взаємозалежність і субординацію. Наукове знання є системою.



Питання 92.

Діалектична суперечність і закони діалектики у філософії Гегеля.


Відповідь.

Єдність діалектики, логики і теорії пізнання, є принциповою основою учення Гегеля про буття й пізнання. Розглядаючи ці частини логики на підґрунті вихідного принципу тотожності мислення і буття, Гегель досліджує їх внутрішню єдність, відмінність та внутрішню суперечність. На відміну від формальної логики, яка встановлюючи закони, прагне запобігти суперечності у мисленні, Гегель вказує на суперечливу природу буття і мислення. Діалектична суперечність в його філософії стає центральною категорією, що визначає метод пізнання світу і самосвідомості людини. Без врахування суперечностей неможливо продуктивно і евристично помислити існуюче і саму суперечність. Суперечність є корінням усякого руху і життєвості, суперечність рухає світом і треба схоплювати й утримувати її в мисленні. Наприклад, якщо ми хочемо помислити буття як таке, то ми обов’зково маємо помислити і небуття, тому що буття як чиста безпосередність є ніщо. Діалектична думка Гегеля рухається триадично – від «буття» до «ніщо», від їх єдності до «чогось», від тотожності буття із собою до «іншого» і до протилежності. Будь-яке визначення буття і мислення у Гегеля є єдністю протилежностей, загального і окремого в особливому, кінцевого і нескінченного, безпосереднього і опосередкованого в наявному. Єдність протилежностей, їх взаємопроникнення і заперечення – це діалектичний закон. Через становлення, загострення і разв’язування суперечностей здійснюється розвиток.

Розвиток як такий – це трансформація, перетворення якостей. Це перехід від однієї якості до іншої шляхом поступового накопичення кількісних змін в межах певної визначеності. Якість і кількість єдині й, разом з тим, відносно самостійні. Зміна кількісних характерістик, що іде за межі певної якості (міри, сутності) веде до зміни якості. Гегель наводить багато прикладів кількісних змін, які байдужі (тобто в межах міри) чи небайдужі до зміни якості. Один з них - зміна стану води від твердого до рідкого, від рідкого до пароподібного, залежно від її температури. Кількісні зміни накопичуються поступово, тоді як якісні відбуваються через стрибок, через заперечення попередньої якості. Це заперечення є законом заперечення заперечення, як відображення руху від однієї якості до іншої. Таким чином, в основі процесу розвитку лежать закони єдності та взаємопроникнення протилежностей, закон переходу кількісних змін в якісні та закон заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення Гегель окремо не розглядає, тим не менш, він достатньо ясно окреслюється в діалектичному розумінні суперечливої природи розвитку дійсності та її пізнання. Заперечення є глибиннм джерелом будь-якої діяльності та саморуху, діалектична душа, пульсація життєвості т. ін.


Питання 93.

Гегель про стадії розвитку мистецтва.


Відповідь.

В «Філософії духу» в розділі «Абсолютний дух» Г.В.Ф. Гегель розглядає форми, в яких дух робить предметом усвідомлення самого себе і заради себе як такого, вільного, істинно нескінченного, абсолютного. На відміну від філософії, де цей процес здійснюється в формі поняття, мистецтву властиве чуттєве споглядання. Понятійне пізнання Гегель ставить вище за чуттєве споглядання. Тому з розвитком філософії, мистецтво вже не може зрівнятися з нею за глибиною і змістовністю пізнавального оволодіння розумною сутністю буття. Тим не менш, мистецтво Гегель цінує дуже високо і віддає належне особливо тим стадіям його розвитку, за яких абсолютна ідея здобула наібільш адекватне ідеальне втілення. Взагалі історія мистецтва видалась для Гегеля дуже прийнятним матеріалом для ілюстрації схеми, за якою він уявляв собі логіку естетичного розвитку суспільства, як процесу самопізнання абсолютної ідеї. Розуміння цієї логики Гегель виклав в «Естетиці», де він свій логіко-схематичний підхід поєднує з характеристикою багатющого матеріалу з історії мистецтва.

Він розрізняє три стадії розвитку мистецтва: символічну, класичну і романтичну. Основою цього розрізнення, за Гегелем, є співвідношення між ідейним змістом мистецтва і чуттєвим відображенням в художніх формах.

На символічній стадії чуттєвий матеріал в художніх творах переважає над ідеєю, остання нібито проступає крізь інертний матеріал. Таке мистецтво вирізняється піднесеністю, алегоризмом, хаотичністю, символізмом. Гегель до цієї стадії відносив мистецтво народів Стародавнього Сходу, а серед видів мистецтва, як найбільш символічне, виділяв архітектуру.

На класичній стадії, до якої Гегель відносів давньогрецьке мистецтво класичного періоду, співвідношення змісту й форми в художніх творах урівноважується, тут ідея виступає в належній конкретності, в формі прекрасної індивідуальності, особливо в скульптурі. Гегель ідеалізує класичне мистецтво Стародавньої Греції, він навіть вважав його неперевершеним.

На романтичній стадії в мистецтві відбувається своєрідний синтез символізму і класичної прозорості в співвідношенні його змісту і форми. В змісті романтичного мистецтва досягається вільна конкретна духовність, ідеальне, смислове наповнення художніх творів тут переважає над чуттевим матеріалом. Романтичне мистецтво, за Гегелем, починається з Середніх віків. До нього Гегель відносить також мистецтво Відродження, XVII- XVIII століть, а також епохи романтизму.

З романтичної стадії мистецтво поступово занепадає. Це - початок кінця мистецтва, з точки зору здібності і адекватності його пізнавальної форми передавати історічний рух самопізнання абсолютного духу. Романтичні герої, за Гегелем, вже не є «прекрасними індивідуальностями», воні приватні особистості, занурені в свою частковість, вони втрачають зв’язок з субстанційними силами буття. Мистецтво дрібнішає, його полишає пафос, в ньому зростає значення суб’єктивної своєрідності, майстерності, вигадливості. Як сфера розкутої видимості, воно більше цікавиться формою, аніж змістом. Його творчі сили зосереджуються на буденності, внутрішній життєвій драмі індивідів, відчужених від суспільного буття. В цих умовах роман, «буржуазна епопея», як його називає Гегель, оповідь, новела стають найбільш поширеними жанрами мистецтва. В буржуазному суспільстві митцю, заради утримання людської гідності, залишається «поезією серця» протидіяти прозі реальності.
Питання 94.

Вплив філософії Артура Шопенгауера на розвиток некласичних напрямів

західноєвропейської філософії. Волюнтаристська онтологія. Критика раціоналізму. Песимістичний погляд на соціальне буття. Пошуки виходу з моральної кризи цивілізованого суспільства.

Відповідь.

Артур Шопенгауєр (1788-1860)- німецький філософ, що справив значний вплив на формування некласичної парадигми раціональності в західноєвропейській філософіїї. Ідеї, викладені в його трактаті «Світ як воля і уявлення», спочатку не набули широкого визнання. Але в другій половині ХІХ століття вплив його учення на європейську філософію виявився доволі різнобічним у питаннях онтології, гносеології, етики, естетики. «Філософія життя», емпіріокритицизм, інтуїтивізм, персоналізм, екзистенціалізм, так чи інакше, ідейно, чи за умонастроєм пов’язані з шопергауеровськими творами, багатими на думку і блискучими за літературною формою.

Джерелами філософії Шопенгауера послугували вчення Платона про ідеї, Плотіна про Єдине, Екхарта та Бьоме про праоснову світу, учення Канта про «річ-в-собі», вчення давньоіндійських Упанішад і буддизму про звільнення людини від пут матеріального світу - місця страждань і нудьги.

Виступивши з непримиренною критикою гегелівського раціоналізму, Шопенгауер вважав головною внутрішньою спонукальною силою буття сліпу ірраціональну волю, яка об’єктивується в сфері явищ. Всупереч гегелівській онтології, метафізика Шопенгауэра проголошує онтологічний пріоритет Волі над Розумом.

Уявлення, за Шопенгауером, є єдністю і співвідношенням суб’єкту і об’єкту, в якому об’єкт розглядається у зв’язку з законом достатнього обґрунтування, причинності, мотивації для дій людей, а суб’єкт у формах інтуїтивного і рефлективного пізнання. Інтуїтивне пізнання є домінуючим, - Шопенгауер заперечує переваги рефлективного, понятійно-логічного пізнання, здійснює критику наукових понять. Дійсне призначення науки - слугувати волі. Інтелект пізнає не речі, а їх відношення до практичних інтересів волі.

Тому тільки споглядання може бути істиним пізнанням, вільним від усякого відношення до інтересів волі. Воно спрямоване на собі равну ідею світу в платонівському розумінні. Таке пізнання можливе у мистецтві, яке відволікається від усього, що має відношення до волі й створює можливість незацікавленого чистого споглядання. На відміну від усвідомленої рефлексії науковця, митець діє інтуїтивно. Через інтуїцію людина усвідомлює світову волю, яка як «річ-у-собі» вільна і безосновна на відміну від явищ, підпорядкованих закону достатнього обґрунтування. В інтуїції суб’єкт виступає як «позбавлений волі», завдяки їй процес осягнення сутності світу постає спонтанним проривом творчої активності, ясним «відчуттям», що осягає глибину предмету без логічних доказів. Цей тип метафізичного пояснення передбачає розкриття в людині нових еволюційних здібностей, які сприяють розширенню свідомості відповідно ірраціональним глибинам світобудови.

Учення Шопенгауера про волю як могутню силу прагнення всього бути собою всупереч, чи засобами іншого, виявилось дуже песимістичним. Мислитель вважає, що в світі й, перш за все в суспільстві, панує страждання, егоїзм, зіткнення воль і тільки відмова від волі, від егоїзму може змінити життя людей в напрямі терпимості й співчуття. Істинна свобода людини можлива за умови визнання всеєдності світу, гармонійного співіснування усіх форм життя, в якому людина, всупереч виробленому європейським раціоналізмом антропоцентризму, наділяється підвищеною відповідальністю в еволюціному розвитку Всесвіту.

В протилежність оптимізму, саме песимізм стає поштовхом до переосмислення понять страждання і щастя в атмосфері всеохоплюючої кризи моралі цивілізованого людства. Шопенгауер закладає традицію метафізичного обгрунтування загальнолюдських моральних орієнтирів інтуїтивним відчуванням, а не раціональним розумінням.

Вперше в історії новоєвропейської етичної думки Шопенгауер підкреслив значення в моральній діяльності людини не тільки розуму, а всієї людської сутності. Головний критерій справедливості в цьому – сердце, вогнище людського духу.


Вислови представників німецької класичної філософії

про філософію, мислення і людину.


«Якщо відносно будь-якої речі існує філософія (система пізнання розумом з

понять), то для цієї філософії повинна також існувати система чистих,

незалежних від усяких умов споглядання понять розуму, тобто певна

метафізика».

І. Кант.

«Причина малої придатності теорії для практики міститься не в самій

теорії, а в тому, що тут було недостатньо самої теорії».

І. Кант.

«Обов’язок поваги до мого ближнього міститься в максимі не зводити

Людей до ступеня простого засобу в досягненні моїх цілей ( не вимагати

від іншої людини, щоб вона принизила себе, ставши рабом моєї цілі)».

І. Кант.
«Вся філософія…. не має жодної іншої цілі, як лише дати відповідь на

поставлені запитання, і в особливості на останнє, вище: яке призначення

людини взагалі».

І.Г. Фіхте.

«Лінь – джерело усіх вад. Як можна більше насолоджуватися, як можна

менше робити – це завдання спаплюженої природи… Немає спасіння для

людини до тих пір, поки ця природна шкарублість не буде щасливо

переможена».

І.Г. Фіхте.
«Чим ближче філософія до системи, тим більше значення набувають в ній

свобода й індивідуальність, тим менше вона може претендувати на

загальнозначимість».

Ф.В.Й. Шеллінг.


«Справжнє почуття, при посередництві якого повинна осягатися

філософія…. є почуття естетичного й саме тому істинним органом

філософії є філософія мистецтва».

Ф.В.Й. Шеллінг.


«У повсякденній діяльності, займаючись об’єктом діяльності, забувають

про саму діяльність. Філософування є також діяльність, але не тільки

діяльність, а одночасно й постійне споглядання себе в цій діяльноості».

Ф.В.Й. Шеллінг.


«Філософія виявляється поверненим до себе колом, що не має початку в

тому сенсі, в якому мають початок інші науки, оскільки її початок

відноситься лише до суб’єкта, який вирішує філософувати».

Г.В.Ф. Гегель.


«Відчай, який привів до твердження, що наше пізнання лише суб’єктивне

пізнання та що ніяке інше пізнання нам не доступне, є хворобою нашого

часу. Але істина є об’єктивним, і вона повинна служити керівним правилом

для переконання усіх людей».

Г.В.Ф. Гегель.
«Першим відношенням думки до об’єктивності є наївний спосіб мислення,

котрий, не усвідомлюючи ще протилежності мислення в самому собі,

містить віру, що при посередництві міркування пізнається істина і що вона виявляє перед свідомістю те, що об’єкти суть за істиною». «Усі початкові ступені філософії, усі науки … живуть в цій вірі».

Г.В.Ф. Гегель.


«Ми повинні бути поблажливими до усякої людської глупоти, помилки,

вади, беручи до уваги, що це є саме наші власні глупощі… це недоліки

людства, до якого ми належимо».

А. Шопенгауер.


«Вченість полягає в прикрашанні голови величезною кількістю чужих

думок, котрі, звичайно, не можуть ні так лагідно й природно сидіти в ній, ні

пристосовуватися до усіх випадків й цілей…, як це буває з власними

думками, що зросли на власному грунті».

А. Шопенгауер.
«Для мене питання про буття або небуття бога є лише питанням про буття

або небуття людини».

Л. Фейєрбах.



Теми рефератів.
1. Віра як принцип обгрунтування постулатів моральної свідомості в

«Критиці практичного розуму» І. Канта.

2. Сутність філософської антропології Л. Фейєрбаха.

3. Мистецтво як «істинний органон» філософського пізнання в філософії

Ф.В.Й Шеллінга.

4. Учення Гегеля про поняття.

5. Історична схема розвитку мистецтва в естетиці Гегеля.

6. Песимістичний погляд А. Шопенгауєра на світ як на «найгірший зі

світів» та роль мистецтва у гармонізації відносин людини з дійсністю.

Список літератури.
1. Бертран Рассел. История западной философии.- М.: Академический

проект, 2009.- 1008 с.

2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії.- Київ,

«Либідь», 2001.- 408 с.

3. Петрушенко В.Л. Філософія.- Львів, «Новий світ-2000», «Магнолія

плюс», 2003.- 544 с.

4. Шинкарук В.И. Теория познания, логика и диалектика И. Канта. – К.:

«Наукова думка», 1974. – 335 с.

5. Критические очерки по философии Канта. – К.: «Наукова думка», 1975.

- 367 с.


6. Историко-философский ежегодник. 1987. – М.: «Наука», 1987. – 344 с.

7. Мамардашвили М.К. Формы и содержание мышления (К критике

гегелевского учения о формах познания). – М.: 1968.

8. Овсянников М.Ф. Философия Гегеля. – М.: «Соцэкгиз», 1959. – 306 с.

9. Шинкарук В. И. Логика, диалектика и теория познания Гегеля. К.:

«Наукова думка», 1964.

10. Очерки по философии Л. Фейербаха. – К.: «Наукова думка», 1982. –

336 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка