Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка7/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Питання 104.

Класична і некласична парадигми раціональності в розвитку європейської філософії.


Відповідь.

В розвитку європейської філософії ХІХ – ХХ столітть у багатьох напрямах і різних аспектах відбувається переосмислення здобутків попередньої раціоналістичної філософії, яке історики філософії пов’язують з виникненням некласичної парадигми раціональності. Не дивлячись на грандіозний характер попередніх філософських систем, стало ясно, що в творчості розумно облашлованого життя не можливо покластися тільки на розум. Культ розуму, панування розсудливості, логічного схематизму, як не дивно, часто- густо стимулювали людей (і стимулюють зараз) до безрозсудності простих насильницьких рішень і дій. Окрім цього, розумом не вичерпується багатогранна природа людини, до якої як цілісності належать моральні і естетичні почуття, інтуііція, воля, віра, здатність до продукування цінностей. Розумна людина, головною сутнісною ознакою якої є свобода, не може жити під тиском схем логічної необхідності. Тому, на противагу класичній раціоналістичній філософії, виникають течії, в яких ця форма раціональності заперечується чи переосмислюється, на користь більш повного розуміння буття людини. Серед них - «філософія життя», інтуїтивізм, екзистенціалізм, персоналізм тощо.

До основних ознак класичної парадигми раціональності слід віднести:

- Прагнення єдності світорозуміння. Класичний розум намагається створити єдиний розум у головах різних людей. Істина для усіх єдина. Всі мають підкорятися однаковим законам розуміння.

- Це означає однорідність (ізотропність) простору - часу розуміння.

- Суб’єкт пізнання виноситься за дужки буття, - це вимога строгої об’єктивності, як позаантропності пізнання. Яким є світ, таким і є світорозуміння.

- Розвиток методології подолання суб’єктивності, як перешкоди на шляху отримання об’єктивного знання.

Некласична парадигма раціональності передбачає інше:

- Не існує абсолютної мови відображення істини.

- Необхідність плюралізму і численності теорій. Відсутність нових теорій визнається ознакою занепаду наукового знання.

- Відмова від спроб побудови єдиної метафізики, як тоталітарної ідеології.

- Врахування в філософських побудовах цілісної людини та її культурно-історичного середовища як некогнитивних передумов філософського знання.

- Якою є людина, таким є й її світогляд.

- Некласичне мислення наполягає на негрунтовному, рухливому характері світорозуміння, внаслідок динамічності й універсальності соціально-історичного процесу.

- Багато філософів відмовляється від проектного характеру філософських теорій, ідей відносно «світлого» чи «апокаліптичного» майбутнього людства, з огляду нелінійного, вірогідного характеру суспільних процесів і складності керування ними на глобальному рівні.

- Певною тенденцією некласичної раціональності є намагання подолати європейське раціональне, «розуміюче» мислення, заради відтворення цілісності людини і збалансованості її сутнісніх сил.

Оцінюючи зміст основних прагнень і сподівань у світоглядних і методологічних настановах класичної й некласичної парадигм раціональності, можна бачити їх сильні і слабкі боки, так що виникає потреба їх продуктивної додатковості. Це є вимогою розумності.

Дійсно класичний розум постраждав від своєї однобічності. Світло розуму виявилось досить осліплюючим і насильницьким. Його більш цікавить загальне, він схільний до знеособлення індивідів, підкоренню їх загальним нормам, правилам, законам.

Але і критицизм некласичної раціональності з її плюралізмом, запереченням загально значимого знання й ідеології є джерелом невтішного скепсису, змістовної бідності тотальної іронії. Це - теж поневолення, але невпевненістю, послабленням волі, розкладом моральних цінностей. Може комусь необхідно перетворити філософію в «вирішування без рішень», пусте балакуче мудрування, створити мораль без надійних цінностей, зробити філософію служницею безвілля й безвідповідальності?

Діяльність сучасного суспільства має універсальний характер. В цих умовах зростає значення загальних світоглядних настанов, глобально значимих сенсів розвитку людства. Без спроб створювати і пропонувати загальну метафізику, людина стає людиною без стрижня, не здатною до відповідального самоконтролю і наслідків своєї масштабної цивілізаційної діяльності.

Чи можливе створення продуктивного синтезу класичної й некласичної парадигм? По- перше, треба пам’ятати, що формулювання і розрізнення цих парадигм є наслідком теоретичного узагальненя. В реальності духовного і інтелектуального життя суспільства панують, на диво, різні за співвідношенням суміші класичних і некласичних елементів у світосприйнятті й світорозумінні.

Відкидання здобутків філософської класики є помилкою, відбитком догматизації настанов некласичної раціональності. Тут необхідне не заперечення, а додатковість, яка б стимулювала зростання розумності, а не її збіднення. Узгодження класичних і некласичних принципів раціональності, врахування їх переваг і недоліків може дати такі продуктивні варіанти їх додатковості, яка, стимулювала б і раціональність мислення людини, і не пригнічувала її екзистенціальні інтенції й переживання.

Розум, інтелект «в-собі» передбачає сумнів, невпевненість, нав’язливу потребу в корегуванні та об’єктивності знання. Він сліпий як дзеркало. Його слід довизначати волею, вірою, переживанням.

Воля «в-собі» безрозсудна, не любить перешкод, несе у собі можливість агресії. Її треба довизначати розумом, поміркованістю.

Почуття без розуму, волі, віри - поверхові, нерозвинені, слабкі.

Віра без довизначення розумом, волею, почуттями є джерелом догматизму і фанатичності.

Треба розуміти, що проблема раціональності - не в самій раціональності, а в суб’єкті, який її продукує, чи з якою погоджується. Приставши до певного типу філософствування і обраних світоглядних настанов, людина стає схільною чи то до втрачання своєї екзистенційної цілісності в загальних приписах розуму, чи, навпаки, зберігає внутрішню цільність, свободу і відповідність родовому, загальнолюдському призначенню.

Питання 105.

Основні ідеї «філософії життя» (В. Дільтей, Г. Зіммель).



Відповідь.

Світоглядну та методологічну спрямованість «філософії життя» надали Вильгельм Дільтей (1833 - 1911) і Георг Зіммель (1858 - 1918).

Найбільш вагомий вплив на засновників «філософії життя» справили погляди німецьких романтиків з їх увагою до внутрішнього світу творчої особистості та поглядами на мистецтво, якє, на їх думку, засобами інтуїції спроможне відобразити «нескінченність» таємничого абсолюту. Також баденська школа неокантіанства, де чітко розрізнювались за змістом і пізнавальними методами науки про природу і науки про культуру й психологізм першого позитивізму в розумінні сприйняття даних чуттєвого досвіду.

Життя,за Дільтеєм і Зіммелем, є

ірраціональни цілісним

процесом, долею. Його

неможливо вичерпати логічно, поставити «обличчям до розуму», воно потребує розуміння з нього самого методами інтроспекції, інтуїції, безпосереднього переживання. Інтуїтивне осягнення життя тут протиставляєтьс науково-природничому, пов’язаному з зовнішнім досвідом. Розуміння людиною самої себе досягається методом інтроспекції, розуміння інших – завдяки співпереживанню. Зрозуміти культуру минулого можна, на думку Дільтея, методом інтерпретації, який він назвав герменевтикою. Поняття «герменевтика» означало реконструкцію окремих феноменів в якості фрагментів цілісного духовно-психологічного життя.

Так в межах «філософії життя» була запропонована нова методологія пізнання духовних і культурно-історичних феноменів – герменевтика. Підхід «філософіїї життя» до розуміння людини та її існування в сфері культури мав значний вплив на філософію існування (екзистенціалізм), герменевтику і взагалі на ті сфери знання, які потребують мистецтва тлумачення феноменів, зміст яких не може бути вичерпаний жодними раціональними поясненнями. «Філософія життя» сприяла розвитку цілісного (холістичного) розуміння пізнавальної діяльності людини, подоланню вузького гносеологізму в осмисленні феноменів культури, становленню некласичної парадигми раціональності.

Зіммель додав песимістичну ноту в осмислення життя як цілісного процесу. Творчість трагічна, вона передбачає суперечність з собою як продуктивною дією та ії об’єктивованими омертвілими результатами.
Питання 106.

Конфлікт розуму і життя у «філософії життя» Ф. Ніцше. «Переоцінка цінностей».



Відповідь.

Високо цінуючи онтологічне розуміння А. Шопенгауером волі як основи буття, Ф. Ніцше проголосив волю домінуючим, спонукальним прагненням життя. Поняття життя тлумачиться первинною реальністю, яка знаходиться у вічному, нестримному русі й вольовому становленні.

Життя - це боротьба за виживання, де перемагає сильніший. На відміну від песимізму А. Шопенгауера, який теперешній світ вважав юдоллю страждань і найгіршим зі світів, Ніцше подолання страждань бачить не у відході від життя, а в перетворенні волі до життя - у волю до влади. Життя стає проявом конкретної, визначеної волі до влади. Життя ототожнюється з інстинктом зростання, накопичення сил, міцності існування. Як сутнісний родовий принцип людського існування, воля до влади сприяє появі Надлюдини. При відсутності волі до влади, або відмові від інстинктів на користь розуму, людина стає недовершеною, хворобливою істотою, сила життя занепадає.

Для Ф. Ніцше життя і воля є вищими цінностями, тоді як істина та розум – лише засобами його збіднілого обмеженого відображення. Тому повнота життя осягається лише інтуїтивно, поза абстрактними схемами розсудку. Воля до влади - це найбільш значимий критерій будь-якої поведінки та суспільного явища, і навпаки, інтелект, суспільна мораль, релігія паралізують чи обмежують волю, втрачають цінність с точки зору вольового принципу життя. Ф. Ніцше, таким чином, загострює конфлікт між життям (як він його розуміє) і культурою, стає критиком традиційних цінностей і християнської моралі.

Заявою «Бог - помер» Ніцше пропонує переоцінку християнських цінностей – любові до ближнього та співчуття до страждань інших, які спричинили біологічне і духовне виродження в Європі. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, інстинктивне знищується християнською церквою з її культом стражденної людини. Християнство - це релігія рабів та прояв волі до влади нижчих, щоб у такий спосіб підкорити вищих. Сенс переоцінки полягає у скасуванні результатів «повстання рабів у моралі» й відродження «моралі панів». Для цього необхідно додержуватись: 1 - визнання цінності життя єдиною цінністю; 2 – природної нерівності людей, обумовленої різницею їх життєвих сил і рівнем волі до влади; 3 – свободи сильної людини від моральних обов’ язків та норм.

Мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини. “Слабкі й невдахи повинні загинути – перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм у цьому” промовляє Ніцше. Сильна людина сама вирішує, що таке добро і зло, не перекладаючи це на Бога. Прихильник індивідуалізму, філософ засуджує колективізм як стадність, різко виступає проти ідеї рівності. Саме демократія та соціалізм культивують дрібну усереднену людину, що є проявом волі до влади посередності. Проте треба пам’ятати, що Ніцше, створюючи ідеал сільної людини, має на увазі не соціальні статуси, не відносини суспільного панування одних індивідів над іншими, а моральні якості людини як вільної самодіяльної особистості.
Питання 107.

Учення Ф. Ніцше про «надлюдину». Міф про «одвічне повернення».



Відповідь.

Згідно Ніцше, відродження сучасної йому Європи, що зазнала кризу раціональності й духовності, можливе за умови формування Надлюдинивищої, духовно розвинутої істоти, «аргонавта ідеалу» й аристократа духу. Виходячи з вчення про волю через життя, в роботі «Людське надто людське» Ніцше стверджує необхідність людської волі до влади над собою. Саме це дасть людині шанс вийти за межі людського. Прагнути загибелі його в собі означає наближення Надлюдини, яка замінить померлого Бога. Адже Надлюдина – це Бог майбутнього. Якщо Бог вмер, то людині нічого не залишилося, окрім того, щоби звалити на себе тягар, який раніше перекладався на Бога. Надлюдина мусить взяти на себе відповідальність за власне життя й створити нові цінності – земні, здорові, мужні. Місце повинності займає вільна воля – замість «ти повинний» – «я хочу». Надлюдина – не раб загальноприйнятих цінностей і думок. Це людина сильної волі, яка сама задає моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло, не визнає осуду інших. Надлюдина – той, хто творить своє життя сам, вільний у всьому. «Жити – це означає бути жорстким та немилосердним до усього, що стає слабким в нас і не лише в нас»,- говорить Ніцше.

Але сучасна людина неспроможна бути сильною, вільною й відповідальною одночасно, таке під силу лише надлюдині майбутнього. В роботі «Так говорив Заратустра» Ніцше гостро критикує недоліки сучасної людини, виводячи праобразом надлюдини Заратустру, легендарного іранського релігійного реформатора VII – VI ст.. до н.е. Порівняно з ним, сучасні люди - тільки вихідний матеріал, гній, необхідний, щоб створити родючу землю для вирощування Надлюдини – гармонійного поєднання фізичної досконалості, високих інтелектуальних та моральних якостей у вишуканій особистості, якій неприйнятні будь-які форми володарювання масової свідомості. Тому звинувачення Ніцше у причетності до створеного фашистською ідеологією образу «чистого арійця» безпідставні, його вчення повністю протилежне теорії й практиці нацизму. Його надлюдина – це гармонійна особистість, в якій поєднується фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості. З іншого боку, учення Ніцше про надлюдину, різка, «вулканічна» манера його висловлювань могли і в дійсності стали привідом для поверхових тлумачень і спотворень.

Невіддільним від учення про надлюдину є у Ніцше міф про «одвічне повернення». Все нескінченно повертається і незчисленно повторює однакове положення речей. Якщо так, усяка надія повинна бути відкинута, небесне життя не очікує нас. Ми тільки тіні одноманітної природи. В історії немає мети, немає прогресу, розвитку є тільки «вічне повернення, вічна боротьба сильних і слабких». Людство отруєне історією - той, хто вірить в історію, не вірить в себе. Це викликає відчуття старіння, утоми. Життя задумане не нами, тому історизм робить замах на людську свободу. Зникаючи назавжди, життя втрачає якість буття, стає подібним до тіні. Моральний смисл вічного повернення - у безперервній відповідальності людини за заподіяне.



Питання 108.

Філософський смисл психоаналітичної концепції З. Фройда. Конфлікт «натури» і «культури».


Відповідь.

Психоаналіз це напрям у аналітичній психології межі XIX - XX століть, який мав помітний вплив на культуру в його філософських, естетичних і моральних інтерпретаціях. В широкому сенсі – це вчення про взаємодію елементів несвідомого, підсвідомого та свідомого в душевному житті людини і одночасно практика лікування хворобливих відхилень, які пов’язані з порушенням балансу поміж ними. Засновником психоаналізу є Зигмунд Фройд (1856 - 1939). Особливу увагу він приділяє ролі імпульсів інстинктивного, підсвідомого, сексуальності в житті людини та їх суперечливій взаємодії з регулятивними настановами, нормами суспільства. Ця суперечка має вид драматичного зіткнення принципів «задоволення» і «реальності». З одного боку, людина прагне до задоволення, з іншого - має враховувати обмеження, які пов’язані з нормами соціально-культурного життя.

У 20-ті роки, коли концепція Фройда набуває завершеного вигляду, структура психіки за Фройдом складається з «Воно» (Id, підсвідоме), «Я» (Ego, Свідоме) та Зверх-Я ( Super- Ego, Цензор, культурні норми, релігійні настанови тощо.). Свідомість виступає «вершником», підсвідоме в ролі коня. Людина знаходиться в стані постійного конфлікту між «конем» та «вершником», боротьби свідомого з підсвідомим, бо підсвідоме часто штовхає людину вчиняти те, чого не очікує й не дозволяє свідомість. Функцію Зверх-Я Фройд порівнює з контролюючою роллю жорсткого батька. Super- Ego не вгамовує конфлікт між несвідомими потягами й усвідомленою поведінкою, але породжує відчуття добра і зла, провини та обов’язку, а отже формує моральні імперативи.

Глибинною причиною мотивів поведінки людини, джерелом її почуттів та бажань Фройд вважав «лібідо» універсальну сексуальну енергію. Процес пригноблення сексуальних прагнень та їх виштовхування за межі свідомості у сферу підсвідомого він позначив поняттям витіснення. За Фройдом, витіснені бажання накопичуються у підсвідомому, провокуючи неврози, хворобливі стани свідомості. Протилежний витісненню процес – сублімація, це переключення лібідо в соціально значиму діяльність. Найбільшого ефекту сублімація набуває в художній творчості.

Психоаналіз Фройда сприяв запереченню традиційних настанов і пуританських доброчинностей в моралі буржуазного суспільства наприкінці ХІХ – першій половині ХХ століття. Він надихнув «вивільнення сексуальності» в суспільній моралі і критику консервативної культури в модерністських течіях західного мистецтва ХХ століття. «Невдоволення культурою» виходило з усвідомлення її репресивного характеру щодо природніх мотивів поведінки людини.

За Фройдом, культура як «примус» виявилася, наприклад, вже у прадавньому суспільстві у вигляді табу на інцестальні (кровосмісницькі) стосунки. З розвитком культури репресивність щодо природної складової в житті людини тільки збільшувалась, культура віддалила людину від її природної сутності.

Щодо релігії, то вона за Фройдом, як засіб приборкування нестримної сублімації, виконувала роль гальмування антисоціальних потягів людини. В наш час, на думку Фройда, релігія - архаїзм. Необхідність моралі як засобу регулювання людських відносин не вимагає визнання Бога.

Треба визнати, що момент антагонізму «культури» і «натури» в людському існуванні, звичайно, є. Але у психоаналітичній концепції Фройда він виявився дещо загостреним і перебільшеним, ніби культура є безумовним антагоністом натури. Визначаючи психічну сутність людини, він беззастережно бере бік природи, протиставляючи її культурі, ніби культура є чимось виключно зовнішнім і невластивим людині. Тоді як, навпаки, саме культура, а не тваринність є суттєвою ознакою людини. Суспільний розвиток перетворює натуру в культуру, надає сексуальності, агресивності, страху - людські форми виявлення. Культурний розвиток стверджує гідність людини як вільної гармонійної особистості. Проте, якщо у суспільстві дивляться на людину як на агресивну, незадоволену тварину, то ми отримуємо і брутальну культуру. Багато залежить від того, що ми вбачаємо і обираємо для себе - чи агресивну скотину, чи безмозглу худобу, чи людину.


Питання 109.

Основні ідеї філософії екзистенциілізму. Поняття екзистенції. С. К’єркегор як передтеча екзистенціалізму і засновник екзистенційного типу мислення.


Відповідь.

Екзистенціалізм – «філософія існування». Як філософська течія виник на початку ХХ століття. Загальною ознакою екзистенціалізму є заперечення метафізики, яка нехтує увагою до неповторного і унікального життя особистості, розчиняє окрему людину у «сірчано-кислій ванні» теоретичних узагальнень. Тому попередниками і натхненниками екзистенційного розуміння людини та її буття стали мислителі, які в тій чи інший мірі тяжіли до більш ірраціонального, чи більш особистісного, інтуїтивного сприйняття цілісного душевного життя людини. Це - Б. Паскаль, німецькі романтики, «філософія життя», особливо Ф. Ницше, Ф.М. Достоєвський, якого, власно кажучи, визнають письменником-екзистенціалістом, та ін. Екзистенціалістів цікавить існування як дійсне, не відчужене від особистості переживання кінцевості, тимчасовості життя, як «буття-до-смерті». Невипадкова специфічна категоріальна лексика екзистенціалізму: «тривога», «страх», «трепетання», «забота», «тимчасовість», «смерть», «сумління», «надія» тощо. Центральною категорією тут є «екзистенція», яка не піддається чітким раціональним визначенням, але є першою безпосередньою реальністю людського існування. Екзистенція відкрита до зовнішнього сіту, вона спрямована на інше, вона є буттям, яке усвідомлює і переживає свою кінцевість. Особливо гостро єкзистенція усвідомлюється в «граничних ситуаціях», коли життя зіштовхує людину з «ніщо», «буттям-до-смерті». Екзистенціальне переживання часу передбачає відчуття неповторності кожної миті людського існування, унікальної одиничності окремої особистості.

Екзистенціалісти, зосередившись на внутрішньому бутті людини, тобто на екзистенції, стверджують, що її сутністю є свобода. Людина, навіть, «приречена» на свободу має укорінену в екзистенції здібність обирати. Більше того, через екзистенцію, в потоці існування людина обирає свою сутність. Тут на відміну від традиційних уявлень багатьох мислителів про відношення сутності й існування, саме існування передує сутності, а не навпаки.

У зв’язку відмінностями в розуміння природи екзистенції і свободи людини, як її суттєвої ознаки екзистенціалізм має релігійний і не релігійний напрями. До релігійного належить С. К’єркегор, К. Ясперс, Г. Марсель, М.О. Бердяєв та ін., до «атеїстичного» - Ж.П. Сартр, А. Камю, М.Мерло-Понті та ін.

Серед відатних філософів екзистенціалістів треба виділити М. Гайдеггера, який справив значний вплив на західноєвропейську філософію ХХ століття.

Засновником екзистенціалізму вважається датський теолог та філософ XIX століття Сьорен К’єркегор. Виступивши проти раціоналістичної деформації цілісної людини в раціоналістичній метафізиці, К’єркегор звинуватив її в поглинанні індивідуальності, культурі дорікав «вбивство особистості». Вдосконалюючи людські «екземпляри», вона перетворює людей на дресированих мавп. На думку філософа, головні екзистенційні проблеми людини це проблеми життя й смерті. Вони не пізнаються раціонально-логічно, а лише безпосереднім переживанням. Філософування є особливим способом переживання вічного в кінцевому людському існуванні. Страждання та переживання, що складають основу одиничного людського існування, не можна відбити в загальних поняттях. Нова філософія починається з визнання обмеженості розуму й умоглядного міркування.

К’єркегор пересунув центр філософування з гносеологічної до релігійно-етичної проблематики. Сократівське «пізнай себе» він замінює «обери себе». Питання сенсу життя людини має стати головним. К’єркегора турбує одиничне - особа, а не загальнолюдське. Створена за подобою Бога, окрема людина вище роду. Згідно К’єркегору, загал –це зло, джерело хаосу.

Філософ вказує на безсилля розуму в ситуації зіткнення людини з природною необхідністю. Абсурдне для розуму, стає можливим для віри. Саме вона дає надію, бо всевладний Бог вище природних законів.

У моральному вченні Кьєркегор розподіляє естетичний (чуттєвий), етичний та власне релігійний рівні, які постають альтернативами вибору особистості за принципом «або-або». (Це також назва його головного твору – «Або- або», який був виданий під псевдонімом Віктора Ереміта у 1843 р).

На естетичному рівні моралі людина постійно прагне чуттєвих задоволень. Зразок цього Дон-Жуан. Естетична (евдемоністична) моральність закінчується розчаруванням й охолодженням, а отже і пошуком нового вибору.

Етичний рівень орієнтує людину на вибір моральних норм на зразок кантівського категоричного імперативу. Тут людська індивідуальність ототожнюється із всезагальним, перестає бути ціллю, стає інструментом втілення всезагальної повинності.

Етичну моральність К’єркегор протиставляє релігійній на підгрунті розрізнення поведінки, заснованої на розумі або вірі. Релігійна моральність ґрунтується на стражданні, зобов’язує перед Богом, примушує зречення людського. Лише релігійна мораль дає людині свободу, на відміну від етичної й естетичної. Свобода сприяє людському вибору між тимчасовим і вічним, божественним. К’єркегорівська людина має бути вільною від самої себе.


Питання 110.

Релігійний екзистенціалізм К. Ясперса. Поняття екзистенції і трансценденції.



Відповідь.

К. Ясперс - німецький релігійний екзистенціаліст (1883 - 1969). Його головний філософський твір – «Філософія» (1932). К. Ясперс стверджує, що філософія не може бути систематичною, вона скоріше філософування. Оскільки буття людини неможливо осягнути раціональними засобами, як це робить позитивізм, перетворюючи людину на природну річ, предмет, чи класичний ідеалізм, для якого ідеї існують поза часом. Ідеалізм і позитивізм оптимістичні, вони не знають ані смерті, ані випадку, ані провіни, їм не відома історія.

Проте людину треба зрозуміти через екзистенцію, яка не об’єктивується і не може бути предметом науки. Екзистенція сама є джерелом людського мислення і діяння при разгортанні її у зовнішньому бутті. Вона є самість, що відноситься до самої себе і до трансценденції, без якої вона б перетворилася на сліпу демонічну шопенгауерівську волю.

Трансценденція - це Бог. Екзистенція – це свобода і провина, буття винуватим. Свободи немає у природньому середовищі, де панує причинність, вона відсутня і у сфері ідей, де панує узагальнення і обґрунтування. Немає свободи поза буттям самості. Свобода породжується зсередині, а не ззовні. Свобода - це свобода вибору. Свобода знає лише одну необхідність - діяти у відповідності до трансценденції, за волею Бога. Вибір - це «зов трансценденції». Свобода є трансцендентною необхідністю і екзистенційною відповідальністю, яка завжди глибоко особистісна і релігійна.

Питання 111.

Релігійний екзистенціалізм Г. Марселя. «Проблематичне» і «метапроблематичне» відношення людини до дійсності.


Відповідь.

Габріель Марсель (1889 - 1973) - французький католицький філософ, драматург, критик. Головні твори :«Метафізичний щоденник» (1927), «Буття і володіння» ( 1935), «Таїнство буття» (1951). У 1929 році він прийняв католицтво. Свою філософію називав «неосократизмом», «християнським сократизмом». Марсель проти раціоналізму як в матеріалістичній, так і в ідеалістичниій формі. Виходив з неприпустимості об’єктивації суб’єктивного. Дух не може розглядатися як об’єкт пізнання. Філософування, за Марселем, має здійснюватися на грунті емоційності, співчуття, співучасті. Філософія розглядає відношення єдності поміж тим, що переживається і тим, хто переживає. Це - емоційна «принципіальна координація».

У цьому контексті Марсель розглядає два типи відношення людини до дійсності: проблематичне і метапроблематичне. Сутність «проблеми» у зіткненні людини з тим, що перешкоджає суб’єкту щодо протилежного йому об’єкту. У метапроблематичному відношенні домінує таїнство. Таїнство - це те, що схоплює, володіє людиною, але його таємнича сутність не уся охоплюється нею. Тут різниця «в мені» і «переді мною» втрачається, метапроблематичне передбачає єдність, співпадіння суб’єкту і об’єкту, але не змістовну тотожність в гносеологічному сенсі.

Таїнство - це онтологічна ознака положення людини у світі, це співучасть у бутті, партиципація. Воно не збагненне в поняттях, словах, образах, дається як безпосереднє. Це очевидність, але не картезіанська, а ємоційна. У таїнстві заперечується наявність об’єктивного. Відносини стають інтерсуб’єктивними, суб’єкт – суб’єктними відносинами. Поняття причинності заміщає відчуття любові, віри, поваги, вірності, прихильності. Філософія виступає як етика, онтологія морального відношення. «Бути» - це бути будь-яким. «Бути» невід’ємне від людини, воно має значення в духовній сфері. «Мати» стосується речей. Глибинною основою суб’єкт - суб’єктних відношень є теоцентристський принцип. Відношення людей мають уподібнитися відношенню до Бога. Проте Марсель, апелюючи до царства Божого, не дуже вірить у духовний прогрес.




Питання 112.

Атеїстичний екзистенціалізм. Проблема свободи в філософії Ж.- П.Сартра.




Відповідь.

Ж. - П. Сартр (1905 - 1980 ) - французький філософ, громадський діяч, письменник – лауреат Нобелівської премії. Найбільш відомі роботи - «Буття і ніщо» (1943), «Критика діалектичного розуму (1960).

Під впливом учення Гуссерля про інтенціональну природу свідомості, Сартр стверджує, що свідомість існує як інтенціональне відношення (спрямованість) до чогось, але сама не є чимось. Свідомість - це усвідомлення чогось, інакше воно було б нічим. Буття у Сартра має сенс тільки по відношенню до свідомості, що сприймає, тобто в інтенціональному акті.

Проблема первинності свідомості чи матеріі для Сартра - псевдопроблема. «Буття-в-собі» або світ поза свідомістю - це проста тотожність, чисте буття. Воно цікавить Сартра лише як невід’ємний елемент інтенціонального відношення.

Свідомість - це «для-себе-буття», самопричина. Поза свідомістю немає причин для неї самої. «Для-себе-буття» - єдине джерело якісного різноманіття життя. Окрім того, свідомість є небуттям, запереченням буття, бо для того, щоб було заперечення, треба, щоб було небуття. Існування - це єдність свідомості й заперечення. «Для-себе-буття» - це не субстанція. Його сутність у мінливості по відношенню до існування як ло перманентного самозаперечення. У Сартра примат існування над сутністю. Свідомість - це буття, яке покладає сутність.

Свобода, за Сартром, витікає з самозаперечення «для-себе-буття». Вона не терпляча ані до причини, ані до обґрунтування. Свобода не результат. Не можна сказати, що людина прагне свободи, оскільки вона є невід’ємним атрибутом екзистенції. Обставини не створюють несвободу, все залежить від нашого сприйняття. Свобода можлива хоч на ешафоті. Свобода - це здатність обирати, проектувати майбутне. Людина екзистенційно засуджена бути вільною.

Якщо людина робить саму себе, то вона не залежить від Бога. Свобода людини, як її розуміє Сартр, і Бог взаємо виключають одне одного. В основі моралі – вільне волевиявлення і відповідальність особистості. Особистість – єдине джерело, ціль і критерій моралі, а не суспільство, і не людина взагалі. «Будь самим собою», роби себе, проектуй - категоричний імператив Сартра.

До Сартра виникає питання: чи може бути вільною людина, яка вчиняє за беззаконням своєї свободи? Сартрівське «для-себе-буття» ірраціональне, воно, так би мовити, стає важкою ношею і випробуванням для особистості, яку Сартр вважає первісним елементом суспільних відносин. І все ж Сартр наполягає, що тільки особистість вносить осміслену єдність в распорошену людську массу. Усвідомлюючи власну недосконалість, протягом життя людина має допрацьовувати себе, формувати власну особистість.

Приреченість морально обирати на власний «ризик», породжує в людині відчуття страху й відчаю. Усвідомлення власної одинокості та трагізму стають сплатою за свободу. Тільки смерть припиняє людський вибір та свободу. Тому відчуваючи страх перед смертю, люди ховаються від свободи, пристосовуючись до життя за зразком інших.
Питання 113.

Абсурдистський екзистенціалізм А. Камю.




Відповідь.

Альбер Камю (1913 - 1960) - французький письменник, філософ-екзистенціаліст. Його найбільш відомі твори це - «Міф про Сизіфа», «Чума», «Літо», «Сторонній», «Падіння», «Бунтівник». Життя, за переконанням Камю, це хаотичний, безглуздий потік, в якому панує випадок і нісенітниця. Ідея абсурду є вихідною у філософії Камю. Втрата віри в Бога, безнадійність пошуку абсолютних цінностей, відсутність єдиних законів для пояснення дійсності та людського мислення є ознаками сучасного світу. Тут все втратило міру і набуло абсурдності. В такому світі людині немає на що спиратися і на що спідіватися.

Існує два способи втечі від абсурду життя – самовбивство чи бунт героя- одинака, але не революція, яка абстрагується від особистості й перетворює її на річ. В літературі Камю пристав до напряму «трагічного оптимізму», в якому людина трактується як особистість, яка визнавши абсурдність існування, стає зразком життя наперекір долі. Захист від безнадійності людського існування – лише в самої людині. В цьому вона виявляє власну гідність.

Питання 114.

Основні положення екзистенціалізму М.Гайдеггера першого періоду його філософської творчості..


Відповідь.

Мартін Гайдеггер (1889 - 1976) видатний німецький філософ екзистенціаліст. Основні твіри - «Буття і час», «Розмова на польовий дорозі», «Лекції про метафізику», «Що називається мисленням?».

Усвідомлення сутності гайдеггеровського екзистенціалізму можливе за умови розуміння його феноменологічного методу. Гайдеггер розрізняє поняття феномену і явища. Феномен - це те, що само себе відкриває. Явище вказує не на себе, а на сутність, тобто на щось інше, ніж воно є саме по собі.

Наукове мислення рухається від явища до сутності, феноменологічне зосереджене на феномені в його безпосередності й «відкритості». Гайдеггерівське феноменологічне мислення тяжіє до художнього сприйняття-переживання феноменів, до їх розуміння-«вслухування».

З феноменологічної точки зору, буття людини - це не традиційне наявне буття, це буття-свідомість, екзистенція – «Dasein» («Дазайн»). Питання про буття - це питання про екзистенцію. Екзистенцію неможливо схопити понятійно-логічними засобами, вона описується – екзистенціалами. Базовим екзистенціалом є «Турбота», яка означає неподільну єдність людини і світу, а також відношення людини до своєї кінцевості, тимчасовості, історичності. М.Гайдеггер звертається до античного міфу про богиню Турботу, яка зробила з глини істоту, душу якій надав Юпітер. Ця істота , за розсудом Сатурна, мала після смерті тілесно дістатится землі, а духовно – богові. Протягом же усього свого існування людина мала належати Турботі. Таким чином, Гайдеггер засобами притчі висловив думку, що людина, в існування якої вписаний світ, має турбуватися, і це передбачено кінечністю усього, що існує.

У «Турботі» вирізняються три моменти: 1. «У-світі-буття», «Забігання-у-перед-буття» і «Буття-при-всередині-світовому-сущому». Ці екзистенціали свідчать про єдність моментів минулого, сучасного і майбутнього в житті людини і відповідно про модуси її «закинутості» у буття, «зреченності речам» і спрямованість до смерті.

Залежно від того, який модус часу є домінуючим, буття людини стає дійсним чи недійсним, відчуженим. В недійсному бутті переважає сучасне, «світ речей», соціальне середовище, які застять людині її кінцевість, екзистенцію. В недійсному бутті людина схильна розглядати себе річчю. Недійсності неможливо запобігти, оскільки вона походить із структури «Турботи». Ця обставина викликає і недійсний спосіб філософування, в якому екзистенційне буття ототожнюється з «при-всередині-світовим-сущим», тобто з наявним буттям, в якому людина уподібнюється речі, і де не враховується її особиста унікальність, історичність, «буття-до-смерті». Людина розглядається тут «об’єктивно», як будь-яка інша, пересічна людина.

Оскільки такий погляд випливає з структури екзистенціалів «Дазайну», людина в свідомості якої переважає недійсний спосіб світосприйняття знаходится під тиском інших. Інші «відбирають» у неї буття і сама вона так само стає анонімною силою для інших. Такий відчужений стан свідомості та світосприйняття особистості Гайдеггер називає «das Man». «Ман» не знає смерті. У знеособленному «Ман» людина не відчуває своєї екзистенціальної сутності, тікає від самої себе.

Дійсне буття передбачає усвідомлення людиною своєї тимчасовості, історичності, свободи. Воно досягається перед обличчям смерті, коли особистість відчуває «екзистенціальний страх», як базовий настрій людського існування. Тим самим людина звільняється від сучасності й намагається осягнути майбутній часовий простір. Налаштованість на майбутній проект в сучасному і є турботливим екзистенційним ставленням людини до існування.

Екзистенціальне мислення пов’язане з гострим відчуттям особистості й усвідомленням суперечності особистого і суспільного.


Питання 115.

Загальна характеристика філософської антропології ХХ століття.


Відповідь.

Як напрям, філософська антропологія ХХ століття виникла в Німеччині під впливом антропологічного вчення Л. Фейєрбаха, психоаналітичних ідеї З. Фройда, К. Юнга і науково-природничих досліджень. Пізнавальна мета філософської антропології передбачає цілісний розгляд суттєвих особливостей людини в її тілесних, душевних, пізнавальних, соціо-культурних і навіть космо-онтологічниї аспектах.

Одним із засновників філософської антропології ХХ століття визнається німецький мислитель Макс Шелер (1874 -1928). Пошук «сутнісного поняття людини» - ідеї людини, яка б синтезувала різні дисциплінарні підходи, сприяв розподілу теологічної, філософської та науково-природничої антропології.

Вивчаючи феномен особистості в етико-аксіологічній площині, М. Шелер ставить питання - що робить людину людиною? («Про одвічне в людині», 1921). За Шелером сутність поняття людини складає дух, який визначає специфічне положення людини в світі. Духовне начало в людині складає ціннісне-моральне начало. Розробляючи концепцію ціннісного персоналізму, підпорядкованості будь-яких цінностей – особистісним, Шелер говорить про існування абсолютних цінностей, як атомів життя духу. Воно розкривається в людині тільки через любов. Стаючи вищим проявом людяності й духовності, любов завжди спрямована не на саму цінність, а на носія цінності – особистість. Шелер розглядає любов як апріорну пізнавально-вольову форму та первинний стан людини, що сприяє входженню у світ.

Послідовник Макса Шелера – німецький філософ Хельмут Плеснер (н. 1892) звернув увагу на ексцентричність, що визначає сутність людини («Ступені органічного і людина»). Тварина постійно відповідає собі, обмежена інстинктивними формами поведінки свого виду. Людина здібна виходити за межі себе, залишаючи центр типових реакцій поведінки, в цьому сенсі вона ексцентрична. Буття людини проходить поза межами інстинктивно-розумової поведінки тварини.

Ще один німецький філософ-антрополог, Ернст Кассірер (1874-1945) запропонував засобом розкриття загадки людини символ («Символ- ключ до природи людини »). Йдучи з природно-тваринного світу, людина оточила себе світом культури – символічним універсумом. Мова, міфологія, релігія, мистецтво є частинами цілого універсуму, що заплітається в символічну сіть. В тенетах її людина вже не протистоїть реальності, а відсуває її, звертаючись до самої себе. Адже людина не може жити лише у світі жорстких фактів. Вона скоріше живе у світі емоцій, надій та страхів, серед ілюзій та їх втрат, серед власних фантазій та мрій. Тлумачення символізма виходить у Касірера з розумної природи символічного. Але він бачить невідворотні межі розуму. Міф, символ, мова, віра – все це не вміщується у можливості розуму. Тому для філософа очевидно, що людина – не раціональна істота, а істота символічна.

Іспанський філософ, публіцист та громадський діяч Хосе Ортега-і-Гассет ( 1883-1955) стверджував, що людину можна визначити лише осмисливши специфічність його життєвості, зрозумівши що таке людська вітальність, котра знаходиться поза межами культури. Найвищим проявом людини вважав вільну ігрову діяльність. Застосовуючи порівняння життя зі спортом в широкому сенсі, він аргументує думку про те, що дух змагання, непередбаченість резульату, азарт та глибинні переживання, властиві спорту, стають основою держави, культури, моралі. Наукова та художня творчість, політичний та моральний героїзм, релігійна святість, високі спортивні результати – в усьому цьому проявляється різноманітність буття людини.

Ортега-і-Гассет - автор теорії омасовіння культури, згідно з якою духовну еліту, що творить культуру, в сучасних умовах витісняють маси, виховані на архетипічних (несвідомо засвоєних) уявленнях та нормах. Внаслідок цього, культура позбавляється елітності, деградує, сприяючи дегуманізації й соціальній кризі, перетворенню суспільства на «масове суспільство». Отже, звільнена від «зайвої культурності», у ХХ столітті людина усвідомлює цінність самого життя, «життя поза межами книг та симфоній».

Відповідно ситуації, мистецтво ХХ століття потребує несерьйозної, розімкненої форми, яка б дозволила вийти за мистецькі й культурні межі, звернувшись до самого життя. Здійснилася перемога легкості й артистизму над майстерністю й книжковою вченістю. Фіналом процесу дегуманізації мистецтва Ортега-і-Гассет провістив «життя, котре бачить більше інтересу й цінності у власній грі, аніж в колись достатньо цінних престижних цілях культури, надасть усім своїм зусиллям радісний, невимушений вигляд, властивий спорту».

Питання 116.

Інтуїтивізм Анрі Бергсона.


Відповідь.

Інтуїтивізм – напрям в філософії кінця XIX – початку XX століття, який раціональному тлумаченню природи й історії, особистості й суспільства в етичних та естетичних вимірах протиставляє інтуїцію, як більш цілісний засіб філософського пізнання. Основні праці французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) - «Матерія і пам’ять», «Час і свобода волі», «Творча еволюція».

Згідно Бергсону існує два глибоко відмінні види пізнання: розумове і інтуїтивне. Розумове пізнання, продукуючи загальні поняття, ненеспроможне передати рухливу реальність. Йому притаманне роз’єднювальне, покадрове, «кінематографічне» бачення світу, тоді як дійсність цілісна і минлива. Загальні поняття - це застиглі уламки життя. Механістичний світогляд, на думку Бергсона, заперечує історію. Минуле не має тут ніякого значення, тоді як система має історію лише тоді, коли у неї є минуле. Світ є неподільний потік, в якому минуле зберігається у сучасному, це життєва творча течия. Минулого немає в минулому, воно є тільки в сучасному, теж саме в випадку з тим, що має бути.

Поняття «життя» як «творча еволюція», «життєвий порив» стало вихідним в філософії Бергсона. В якості основи світу він бачить ані волю до життя, ані волю до влади, а життєвий порив, що забезпечує еволюціонування світу. Життєвий порив - це потенціал космосу, який реалізується через творчість людини. Рушієм творчого пориву визнається божественне начало. Через людину життя осягає само себе можливостями інсайту (інтуїтивного озаріння).

Бергсон створює оригінальну концепцію пізнання, засновану на протиставленні інтелекту та інтуїції. На думку філософа, інтелект спрощує життя, класифікуючи й наперед визначаючи його етапи. Так діє заснована на інтелекті наука, що формує практичне ставлення до світу. Інтуїція, будучи незацікавленим ставленням до світу, здатна пізнати живе, активне життя, пізнати світ як первинне творіння Бога. Вона дає річ у цілому, проникає у саме її творення, споглядає сутність, дає нескінченну змістовність предмету. Аби наше знання співпадало з річчю в її сутності, стверджує Бергсон, треба, щоб воно відволікалось від готового і зосереджувалось на тим, що створюється. Дійсні факти свідомості, за Бергсоном, непротяжні й не кількісні, поміж ними існують лише якісна відмінність, яка не підлягає рахунку.

На основі тлумачення часу як внутрішнього виміру людського існування Бергсон розрізнює час науковий та реальний, даний в певному акті свідомості. Перший – просторовий час, «час-довжина», однорідний, лінійний, зворотний. «Час-творця», час людського досвіду й роботи свідомості – незворотний потік подій, життєвий час.

Виходячи з цілісного розуміння життя як творчого потоку, Бергсон заперечував детермінізм та індетермінізм, як наслідок розумової інтерпретації необхідного і випадкового. Розум не спроможний вирішити проблему свободи. Детермінізм є хибним запереченням свободи. Індетермінізм - помилковим відстоюванням свободи. Детерміністи роздрібнюють душевне життя на окремі стани і вказують на мотиви, що їх породжують. Індетерміністи стверджують, що психологічні процеси, не зважаючи на однакові мотиви можуть завершуватись як завгодно. («Я коливався, тому я вільний»). І ті, й інші виходять з однакових настанов, відокремлюють мотиви від особистості, мотиви як зовнішні, ніби очікують вибір людини. Проте, наполягає Бергсон, мотиви не можна відокремлювати від особистості. Мотиви – це особистість.

Критикуючи механістичний еволюціонізм Дарвіна та Спенсера, що заперечували можливість випадкового, Бергсон стверджував свою ідею еволюції - такої, що подібно до художньої творчості породжувала б нові, непередбачувані форми. Творча еволюція, позбавлена причинно-наслідкової обумовленості, забезпечує постійну змінюваність усього сущого. Скасовуючи повторюваність, що є свідченням відсутності життя, творча еволюція здійснює свободу. На кожному етапі розвитку вона здійснює діалектику активних творчих поривань вперед, властиву творчому життю, та відштовхування від пасивних тяжінь назад інертної матерії.

Питання 117.

Концептуальні засади персоналізму


Відповідь.

Персоналізм – релігійно-філософський напрям, що виник на межі XIX- XX століть в Росії і США. У 30-ті роки ХХ століття він розвивався у Франції та інших країнах. В Росії ідеї персоналізму розробляли М.О. Бердяєв, Л. Шестов, А. Белий, Вяч. Іванов та ін. В США - Боун, Ройс, Брайтмен, Флюеллінг. УФранції - Е. Муньє, Ж. Лакруа та ін.

Персоналізм визнає особистість фундаментальною онтологічною категорією. Насамперед, це - первинна реальність верховної особистості Бога. Відповідно, і в людині цінується особистість, її неповторне творче начало, особливо в умовах розвитку цивілізації, науки і масової культури, коли внаслідок тотальної раціоналізації суспільного життя посилюються тенденції знеособлення індивідів. Принципу ідеалістичного монізму і панлогізму Гегеля протиставляється плюралізм особистостей, воль, інтуїцій, переживань.

Персоналісти заперечують абстрактний гносеологічний суб’єкт як такий, стверджують, що пізнання завжди здійснювалось неповторною особистістю у всій її антропологічній тотальності. Особистість та її унікальний досвід - це культурна цінність.

Проте сутність особистості, її здібність до творчості та свободи визначені глибинним зв’язком з Богом. Персоналізм, таким чином, є релігійною філософією, яка на відміну від науки покликана шукати сенс людини у співвідношенні її свободи й відповідальності перед вищим божественним началом буття. Зрозуміти людину із того, що нижче її, неможливо, треба зрозуміти її з того, що її вище, тобто з Бога (М. Бердяєв). Цим пояснюється постійна потреба людини в Богові.

Персоналісти стверджують, що соціальне буття людини не є недійсним існуванням. Особистість існує лише ціною втрати і опору його знеособлюючим тенденціям.

Персоналізм надає приорітет розвитку особистості, а не соціуму. Проблеми вдосконалення суспільства відходять на другий план, поступаючись місцем самовдосконаленню особистості, яка перебуває в постійному творчому становленні. «Покликання» та «інтимність» (заглиблення в себе), на думку Муньє, є тими факторами, котрі повинні оберігати особистість та суспільство від тоталітаризму й крайнощів індивідуалізму. Саме «покликання» й «інтимність» можуть об’єднати особистості між собою в глибинному спілкуванні. Відродження особистості сприятиме оновленню суспільства. М.Бердяєв вважав особистість критерієм для пояснення суті людини. Як божественна духовна одиниця, особистість є абсолютною свободою. Вона вільна навіть від Бога через можливість самовизначення. Небезпечними для особистості Бердяєв називав матеріалізм і реалізм.
Питання 118.

Неотомізм як філософсько-теологічна доктрина католицької церкви.



Відповідь.

Неотомізм є офіціальною філософською доктриною католицької церкви. В його основі - учення домініканського теолога Фоми (Томазо) Аквінського (1225 - 1274), який пристосував філософію Арістотеля до вимог католицької теології. Церква в ХІІІ столітті ставилася до арістотелізму вороже. Вчення Арістотеля було засуджено, як єретичне у 1270 році, тому спроба витлумачити арістотелізм на теологічний манер спочатку була сприйнято з недовірою. Проте згодом він став домінуючою системою у середньовічній схоластиці.

Розвиток науки, зростання авторитету наукового світорозуміння, а також розповсюдження вільнодумства і атеїзму, сприяли оновленню філософських настанов католіцизму. Так виник неотомізм, в якому розвиток наукових поглядів на світобудову, філософських уявлень про життя, свідомість, процеси пізнання пристосовується до догматичної системи католіцизму.

З 1879 року за енциклікою «Aeterny Patris» Римського папи Льва ХІІІ він був проголошений «філософією на віки». Поряд з «Догматичною конституцією католицької віри» і енциклікою, важливим документом неотомізму є «24 томістських тези», видані в 1914 році.

Згідно томізму, усі догмати католіцизму безумовні й абсолютні. Вони відкриваються в акті релігійного переживання і виключають необхідність раціонального пізнання. Головні представники неотомізму ХХ століття - Е. Жільсон, Ж. Марітен (Франція), Д. Мерсьє, А. Дондейн (Бельгія), М. Грабман (Німеччина), К. Фарбо (Іспанія), Ю. Бохенський (США) вважають, що людина постає єдністю душі й тіла, першим рівнем пізнання стає чуттєве сприймання дійсності, яке збуджує розумове доведення пізнання. Неотомісти стверджують, що віра без розуму перетворюється в сліпе поклоніння, а розум без віри впадає в горділивість самовитої думки. При співзвучності розуму й віри, критерієм для відповіді на головні питання людського буття залишається Святе Письмо. Релігійний світогляд та божественне одкровення – основа вирішення усіх філософських питань.

Онтологія неотомізму виходить з принципового розрізнення «буття» і «існуючого», вона передбачає дві онтології: нествореного «чистого», духовного буття (Бога) і буття створеного, яке одержує існування від Бога. Якщо хтось думає інакше – «нехай буде відданий анафемі!». Творіння розуміється як акт творіння з ничого, оскільки Бог є абсолютом і його неможливо визначити. Бог як духовна субстанція передує матерії. Хто думає, що поза матерією нічого немає «нехай буде проклятий!».

Неотомізм наполягає, що узгодження віри та розуму, теології й філософії сприяють гармонізації морального стану в суспільної свідомості, оптимізують світоглядні настанови в напрямі подолання деструктивних тенденцій в суспільних відносинах. Індивідуалізму й колективізму неотомізм протиставляє солідарність на основі любові до ближнього.

Процитовані анафеми і прокляття - справа звичайна для форми ставлення церкви до еретичних поглядів у питаннях світорозуміння й віросповідання. Але не треба думати, що рівень філософської аргументації неотомізму передбачає лише прокляття і безрозсудний догматизм. Сучасні неотомісти - серед тих вдумливих мислителів, які протистоять нині модним тенденціям «подолання метафізики» не тільки як «природної схільності» людини розмірковувати про абсолютне (Кант), але і як важливого фактору розвитку духовності людини.

Вислови філософів ХІХ-ХХ століть, як відображення

спрямування їх ідейних пошуків.


«Так стоїть справа і з філософом, він залишається ззовні, він ні в чому не

бере участі, він сидить собі й старіє, слухаючи пісні минулого, він вчуває

гармоніям опосередкування. Однак у життя також є свої вимоги… Я вже

не опиняюсь розгубленим, коли бачу, як маса молодиків …. губиться в

улюбленій філософії теперішнього часу… Що, якщо я запитаю, як людині

слід діяти в житті? Це воістину жахливий аргумент проти філософії, якщо

вона нічого не зуміє на це відповісти».

С. Къєркегор.

«Наша найнебезпечніша хвороба полягає в глибокій розбіжності умів

відносно всіх головних питань життя, тверде ставлення до яких є

найпершою умовою істинного соціального устрою».

О. Конт.

«Свідомість ніколи не може бути нічим іншим, як усвідомленим буттям, а

буття людей є реальний процес їх життя».

«Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. В своїй дійсності вона є сукупністю суспільних відносин».

К. Маркс.


«Терпіти не можу їх манеру підводити очі…На щастя більшості людей

книги – лише писанина… Вони говорять: «Не засуджуйте!», а самі

відправляють в пекло все, що встає на їх шляху».

Ф. Ніцше.


«Як не можна обійтись без насильства до культурної роботи, так і не

можна обійтись без панування меншості над масами, тому що маси

зашкарублі й недалекоглядні, вони не люблять відмовлятися від розваг, не

дослухаються аргументів на користь невідворотності такої відмови, й

індивідуальні представники маси заохочують один в одному

вседозволеність та розбещеність»

З. Фройд.
«Людина – це перед усім проект, який переживається суб’єктивно, а не

мох, не пліснява, і не кольорова капуста».

«Якщо ви самотні, коли один, значить ви в поганому суспільстві».

«Огородник може вирішувати, що добре для моркви, але ніхто не може

вирішувати за іншого, що є благо».

Ж.П. Сартр.


«Філософія повинна кинути спроби відшукування вічних істин…ЇЇ

завдання навчити людину жити в невідомості… Короче кажучи: завдання

філософії не заспокоювати, а збентежувати людей».

Л. Шестов.


«Питання про сенс життя я вважаю найневідкладнішим з усіх питань».

«Очевидним фактом морального порядку є те, що людина – одвічна жертва своїх же істин».

А. Камю.
«Метафізика – не навчальний курс філософського факультету і не галузь ні

на чому не заснованих фантазій. Метафізика – найважніша подія в нашому

тут-бутті. Вона і є саме тут-буття. Ніяка наукова суворість не може

порівнятися із суворістю метафізики. Філософію не можна вимірювати мірилом наукових ідей».

М. Гайдеггер.

«Жити у тимчасовому існуванні без цілісності на свій острах та ризик, -

така доля людини, яка знає, що має бути вільною. Вона ніби випадає з

буття й жах позбавленого цілісності існування настигає її… От я стою, без

захисту, під владою чого? Цього я не знаю, і бачу, що це питання відкидає

мене знову до мене самого…, де я рішуче за все буваю самим собою, але в

цьому випадку все ж і не тільки самим собою, я бачу можливість свого

сходження або своєї втраченості».

К. Ясперс.
«Філософія, як і наука, повинна зрозуміти, що коли повна точність

недосяжна, має бути винайдена буль-яка техніка, котра може поступово

скоротити сферу неточного й недостовірного».

Б. Рассел.


«Усі європейські мови успадкували від грецької…. манеру говорити про

одиничне, коли в дійсності мається на увазі клас чи тип. Це нещастя, що

наша мова несе в собі цю двосмисленість, тому що вона є джерелом

багатьох непорозумінь».

Р. Карнап.
«Немає абсолютного стандарту раціональності, як немає і гарантовано

надійного методу побудови гіпотез».


А. Дж. Айєр.


Теми рефератів.
1. «Людина для самої себе» Е. Фромма.

2. Неомарксизм у західноєвропейській філософії.

3. Основні ідеї філософської антропології Л. Фейєрбаха.

4. Вплив ідей Л. Вітгенштейна на розвиток логічного і лінгвістичного

позитивізму.

5. Поняття феноменологічної редукції Е. Гуссерля.

6. Абсурдистський екзистенціалізм і практика абсурдистського театру

Ежена Іонеско.

7. Філософська герменевтика в західній філософії.

8. Ідеї комунікативної філософії Ю. Габермаса.




Список літератури.
1. Современная западная философия. Словарь. – М.: Политиздат, 1991. –

414 с.


2. Катерина Кириленко. Філософський словничок. – К.: Тов. «Агенство

«Україна». – 2005. – 143 с.

3. Киссель М.А. Судьба старой дилеммы. Рационализм и эмпиризм в

буржуазной философии ХХ века. – М.: «Мысль», 1974. – 279 с.

4. Богомолов А.С. Английская буржуазная философия ХХ века. – М.:

«Мысль», 1973. – 317 с.

5. Богомолов А.С. Буржуазная философия США ХХ века. – М.: «Мысль»,

1974. – 343 с.

6. Буржуазная философия ХХ века. – М.: Политиздат, 1974. – 335 с.

7. Новейшие течения и проблемы философии ФРГ. – М.: «Наука», 1978. -

367 с.

8. Проблема сознания в современной западной философии. – М.: Наука,



1989. – 256 с.

9. Философский энциклопедический словарь.- М.: «Советская

энциклопедия», 1983.

10. Гайденко П.П. Прорыв к Трансцендентному. Новая онтология ХХ века.

- М.: «Республика», 1997. – 495 с.

11. Альфред Дж. Айер. Язык, истина и логика. – М.: «Канон» РООИ

«Реабилитация», 2010. – 240 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка