Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка8/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема ІХ. Українська філософія.
Питання 119.

Міфологічні погляди стародавніх слов’ян - джерело формування філософської думки Київської Русі.


Відповідь.

Хоча становлення української філософської думки відбувається в Київській Русі, важливою світоглядною передумовою цього стали міфологічні

уявлення стародавніх слов’ян. Яскраво представляє їх загадкова «Велесова

книга”, яку називають слов’янськими Ведами, літературний твір V- ІХ століть, що зберігся в «редакції» XVI –XVIIст. (Щоправда навколо «Велесової книгі» досі точаться дискусії щодо її автентичності як історичної пам’ятки).

Реальністю, що осмислювалася давніми слов’янами, поставала природа, порядок Всесвіту, віддзеркалені в звичаях і порядку людського життя. Явою позначувалось земне існування, Навою – потойбічний світ, Правою – одвічні закони буття природи й людини. Вшанування мудрості вважалось умовою досягнення матеріального достатку, міру якого визначав бог Велес – хранитель вищого знання, що дарував людям з Рогу Щедрот тілесні блага, а посвяченим у його таїни - священний сонячний напій мудрості. Давньослов’янський космоустрій описаний у «Велесовій книзі» так: «Се бо Дажбог створив нам яйце, що є світ – зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була».

Світогляд давніх слов’ян пройнятий любов’ю до життя, що поклало табу на людські жертвопринесенння. «Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви», написано у «Велесовій книзі». У давньослов’янському світовідчутті поєднались любов до землі, її обожнення з розумінням праці землероба як повеління богів. Світоглядною настановою стане давньослов’янське: «Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові...».

Фундаментальність традиційних аспектів світобачення проглядає у повазі до батьківського спадку, у дбанні про збереження єдності з праотцями, які нібито поруч з богами Вирія спостерегають за чистотою вчинків живих людей. Моральним законом давніх словя’н стала настанова: «Батькам нашим і матерям – слава! Так як вони вчили нас шанувати богів наших і водили за руку шляхом праведним. … Коли прийде добро, … дійде до нас одна думка, яку глаголить нам глас пращурів».

«Велесова книга», розповідаючи про боротьбу слов’ян з гунами та еллінами, відстоює ідею сили в єдності, необхідності мирного міжродового життя. Злагода – головний заповіт давніх слов’ян - «сила, коли ми разом – тоді ніхто нас не здолає». Викладені у «Велесовій книзі» думки вражають вірою у власні сили і здібності («а йдемо куди — знаємо»). Давньослов’янське світосприйняття сповнене волелюбства й відчуття свободи, гідності - «Ми …можемо бути горді і не шкодуємо життя... І краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві».



Питання 120.

Специфіка давньослов’янського міфілогічного світогляду як ментальне джерело української філософії.



Відповідь.

Зберігши етнічну окремішність, предки слов’ян ще з часів кіммерійців та скіфо - сарматської доби адаптували певні культурні здобутки, що вплинули на гнучкість, синтетичність давньослов’янського менталітету. Схожі на міфи інших народів, давньослов’янські міфи все ж мають власні специфічні ознаки.

Міфологічна свідомість не розподіляла світ на природний і надприродний - для неї існував єдиний природний космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосу, безладу. Проекцією цього поставало й протиставлення «свій світ — чужий світ», «світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неосвоєної природи». Відсутність чіткої межі в антитезі «духу — тіла» позначи­лась на розумінні слов’янами акту творіння, який мислився не перетворенням «ніщо» на «щось», як, наприклад у Біблії, але процесом упорядкування, в якому людина засобами ритуальної діяльності також долучалася до співучасті у світових подіях.

Універсальною ознакою міфологічних уявлень про світ є сакралізація. Місцезнаходження домінуючих і позитивних сакральних сил в умовах розвитку перелогового землеробства – переважно «вгорі» природного космосу, де царює порядок, завдається гармонія духовного й тілесного начал на противагу «низу», де ця гармонія часом порушується. Світові антитези «верху» і «низу», «духовного» і «тілесного» мали сильний вплив на ментальні особливості слов’янської культури та її світоглядні настанови.

Все, що оточувало давніх слов’ян, набувало сенсу сакральних елементів світобудови, а також символічного значення. До сакральних символів потрапили яйце (писанки), свійські тварини (півник, корова, бик, кінь), знаряддя праці тощо. Декотрі з них цікавого символічного наповнення отримують, зокрема, в філософії Григорія Сковороди. Дуалістичне протиставлення «порядка — хаосу», «свого — чужому» набуло символіки протистояння «світу — темряви», «верху — низу», «правого — лівого», «сходу — заходу». В такий спосіб давньо­слов’янська свідомість стверджувала ціннісну перевагу позитивних сил «верху» над негативними силами «низу».

Суспільно-родовий, землеробський характер давньослов’янського міфологічного світогляду, пов’язаний з культом природи, вірою в її творчі сили виявився в «антеїзмі», який українські дослідники вважають характерною рисою української ментальності. Антеїзм як ментальна ознака українців, передбачає культивування землі, її продуктивної сили, поважне ставлення до жінки і взагалі до початку жіночості в існуванні людини і всесвіту.

Таким чином, в давньослов’янській міфологічній свідомості присутні найзагальніші протофілософські уявлення про добро і зло, про першоначало всесвіту, про людину. Ко­ли картина світу, створена міфом, постала предметом філософської рефлексії, почалося перетворення міфологічних уявлень у філософські. Однак тривалий час ви­роблені в межах міфології онтологічні, етичні й антропологічні уявлення продовжували впливати на формування головних питань української філософії.

Питання 121.

Історико-культурна специфіка виникнення української філософії.


Відповідь.

Особливості суспільного життя Київської Русі як централізованої середньовічної держави сприяли тому, що домінантною темою філософування постала людина, виявився інтерес до моральної проблематики в межах релігійного світогляду. Проте процес формування філософської думки на Русі мав багато спільного із становленням західноєвропейської філософії. Щодо вагомості філософських надбань Київської Русі, серед вчених майже три століття точилась гостра дискусія між представниками академічного напряму й слов’янофілами.

Академісти розповсюджували думку про негативні релігійні впливи «візантизму» на давньослов’янське середовище, що позначилось нібито у невігластві й душевній «нерухомості», відсутності мислителів та прагненні пошуку філософських істин, браку «глибоких вчень» та «ясних про речі понять» ( О.П. Сумароков), несформованості індивідуальної думки та несприйнятливості до кращих досягнень загальнолюдської думки (П.Чаадаєв).

Завдяки розпочатим М. В. Ломоносовим спробам інакше оцінити давньослов’янську духовну спадщину, вже слов’янофіли О.С. Хом’яков та І. В. Киреєвський відстоюють ідею відмінних умов формування філософського мислення на Русі. Протиставляючи його розсудливості католицького й наукового мислення Заходу, вони наголосили на «соборності» як православному єдинодумстві, вихованому на візантійському богослов’ї.

Нова хвиля критики просвітницької ролі східного православ’я пов’язана з поглядами революційного демократа О. І. Герцена та М.О. Добролюбова, які закликали звільнитися від офіційних церковно-освітянських християнських тенет будь-якої живої думки. Повернення до язичництва як самобутньої, світоглядно традиційної, наближеної до народних мас «народної філософії з різноманітними галузями знань» вони вважали єдино можливим рятівним шляхом .

Аж до початку ХХ століття в науковому обігу перебував вислів В.О. Ключевського про схильність філософської думки Київської Русі до пошуку впливових розумових орієнтирів, що натякало на несамостійність українського історико-філософського процесу в цілому. І навіть в 20-30 роки Г.Шпет причиною розумової загальмованості давньослов’янського суспільства називав запровадження Кирилом та Мефодієм слов’янської грамоти - перешкоди класичній освіченості й античній традиції. Виходячи з усіх розглянутих позицій, філософської думки та самобутньої культури в Київській Русі ХІ-ХІІІст. не існувало.

Тільки наприкінці ХХ століття дослідники відносно філософського потенціалу і специфіки давньослов’янської думки дішли більш виваженого розуміння. Так, відомий український філософ-антрополог В. Г.Табачковський спростував неминучу необхідність розвитку чистого теоретичного знання в умовах зосередженості філософської рефлексії на моральності людині в її практичному житті. Такий розвиток думки передбачає осягнення всього життя, «містить у собі всю культуру і живе в ній». Тож на початковій стадії розвитку української філософії саме антропологічна думка об’єднала решту світоглядних напрямів - натурфілософію з космологією, мораль з історією, самостверджуючись в лоні релігії як етико-релігійна антропологія.

Питання 122.

Дохристиянська філософська думка на теренах України.


Відповідь.

В історії сучасної світової та української філософії згадується про кількох мислителів дохристиянської доби - часів існування самобутньої культури скіфо-сарматських етнічних державних об’ єднань на території України (VII ст. до н.е. - II ст. н.е.), що в заснованих Давньою Грецією причорноморських містах-державах (Синопі, Трапезунді, Ольвії, Пантикапеї, Херсонесі) асимілювали власний світогляд, обряди й звичаї з еллінською культурою та релігією. Це - Анахарсис, Токсарис, Замолксис, Аббарис Гіпербореєць, Біон Борисфенський.

Завдяки коментарю Секста Емпірика (200 - 250 гг.), до нас дійшов один фрагмент філософського спадку Анахарсиса Скіфського (638-559р. до н.е.). Цей легендарний скіф царського походження, за згадками Геродота, під час мандрів до Греції отримав еллінську освіту та чимало езотеричних знань, будучи посвяченим в Елевсинські та Діонісійські містерії. Елліни визнали Анахарсиса одним з сіми мудреців (поряд з Солоном та Фалесом), а родичі вбили за зраду рідної віри. Його філософські роздуми в дусі античного скептицизму, торкаються питань можливості осягнення істини, аргументації непізнавальності світу й утримування від суджень. Подібно до сумнівів Емпірика в можливості існування наук, доступних людині, Анахарсис розмірковує про відсутність критеріїв для наукових суджень. В цьому висновку Секст Емпірик побачив засади теорії судження, наближення до правил силогістики, виражених засобами формальної логіки та атрибутивних відношень, пізніше сформульованих Арістотелем. Для Емпірика очевидна також близькість уявлень Анахарсиса положенню елеатів про суперечливість між результатом чуттєвого спостереження та раціональним їх аналізом. Посилання на думки Анахарсиса знаходимо в Арістотеля, Сенеки, Цицерона, Діогена Лаертського, Плінія Старшого.

Візантійський історик Лев Діакон (950р.) поруч з Анахарсисом, згадував Замолксиса, називаючи обох «філософами русичів», що засвоїли «обряди еллінські». Про Замолксиса та Аббариса Гіперборейця як уславлених в Греції майстерністю «заговору хвороб» волхвів, згадував Платон. А Діоген Лаертський (кінець II-III ст.) писав про софіста Біона Борисфенського ( III ст. до н. е.), який спростовував будь-яке філософське вчення, залишивши чимало творів з різноманітних тем. Зорієнтований на осмислення парадоксальності людського існування, раціональний погляд Біона, на думку Діогена, сприяв обгрунтуванню ідеї дбайливого ставлення людини до навколишнього світу. В текстах ренесансного мислителя та історика Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566) знаходимо згадки і про скіфа Токсариса, філософських робіт якого не залишилось.


Питання 123.

Формування екзистенційно-антропологічного типу філософського світорозуміння в культурі Київської Русі.


Відповідь.

Об’єднання східнослов’янських племен в кінці ІХ століття в Київську Русь, викликало необхідність розумової організації життя на загальних договірних засадах. Це сприяло авторитету освіченості й розвитку філософсько-етичної рефлексії, відокремленої від дохристиянського релігійного-міфологічного світогляду. Запровадження християнства стало важливою передумовою розвитку києво-руської філософської думки. Інтенсивні контакти з Візантією та Болгарією сприяли ствердженню античної та візантійської філософії джерелом розвитку вітчизняної філософської думки.

Біблія та Євангелія, дидактична й перекладна література з історії, медицини, біології, географії, праці енциклопедичного змісту та філософського спрямування слугували безпосереднім джерелом української філософії цього періоду («Повість про Варлаама та Йосафа», «Ізборник Святослава», «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, «Житіє» Костянтина Філософа), стаючи основою коментарів вітчизняних книжників. Завдяки цьому з’явилась власна релігійна та світська література. Видатна пам’ятка філософської думки початку XII ст. - «Повість минулих років», автором якої вважають ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. «Повість» це - перший вітчизняний середньовічний текст, де в контексті промови мудреця перед князем Володимиром зустрічаємо поняття «філософ» та «філософувати».

Філософським духом просякнуті «Слово про закон і благодать» митрополіта Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, «Златовуст» Кирила Туровського, «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Києво-Печерський Патерик». Ці твори свідчать про напружену інтелектуальну працю, повагу до книги, як носія божественної мудрості і специфічний духовний досвід києво-русичів під впливом моральної ідеології християнства.

Набравши «книжного» характеру, давньоруська культура спонукала до осягнення прихованого в Слові сенсу, стимулювала до пошуку ме­тафізичного, символічного його значення, осягнення закла­дених у тексти глибинних філософських ідей.

В християнській філософії Київської Русі склався властивий українській духовній традиції тип мислення, не схильний до відірваного від життя, абстрактного теоретизування. Це своєрід­ний тип філософування з відцентрованим суб’єктом пізнання. «Любомудр» - філософ самоусвідомлюється цілісним суб’єктом, фактом всередині буття. Зовнішьо-безособову дійсність всезагального він переживає як власну до­лю. Філософських висновків доходить в по­шуку особистого сенсу життя. Так в українській культурі складається філософія з домінуванням екзистенціально-антропологічної інтерпретації філософського знання.



Питання 124.

Призначення «філософії» та «філософа» в культурі Київської Русі.


Відповідь.

Під впливом візантійського богослов’я з його апеляцією до глибинно-внутрішнього пошуку потаємного сенсу (Григорій Назіанзін, Григорій Ниський, Іоанн Златоуст, Костянтин Філософ) києво-руська філософська думка виробила власне розуміння філософії.

З роздумів Костянтина Філософа в його «Житії», філософія поставала шляхом наближенням до Бога, уподібненням Божественному. Софія, мудрість розумілась не стільки пізнанням істини самої по собі, скільки практичним, життєвим переживанням подій та буттєвих цінностей. Стати мудрим означало проживання істини, яка не просто слово, а слово, втілене в діяльність. Тільки так можливе «мудростное житіє», наголошувалось в «Ізборнику Святослава» .

Отже, розуміння в києво-руській традиції філософа пов’язувалось не з книжковими знаннями (при усій повазі до книги), не з абстрактною істиною про сенс людського існування, а з мудрою життєдіяльністю, скерованою духовними цінностями.



Питання 125.

Тлумачення людини та пізнання в філософії Київської Русі.


Відповідь.

Розуміння світу результатом Божественної творчості сприяло тлумаченню пізнавального процесу шляхом розкриття в ньому божественних ідей. Отже, процес пізнання матеріального світу передбачав звернення до Бога. Відповідно цьому, методами пізнання визнавались сповідальність, молитовний спосіб життя, наслідування релігійних заповідей. А засобами пізнання слугували молитви, спілкування з мудрецями, читання священних книг. Відтоді культивування книги стало фундаментальною цінністю в розвитку української культури.

Центром пізнавальної діяльності людини в релігійно-філософській літературі Київської Русі тлумачилось серце - духовний осередок людини, зосередження віри, волі й любові. Стверджувалось, що саме їх єдність спрямовує самопізнання, оцінку власних потенціалів, наближує до Божественної правди. Філософія серця, як центру духовності та зв’язку з трансцендентним, постала фундаментом подальшого розвитку української філософської думки, яскраве тлумачення знайшовши у вченнях Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича.

Як носій серця, людина розглядалась києво-руською філософією поза візантійським каноном гріховності, відповідно якому тіло – лише «печера», місце тимчасового перебування душі. Навпаки, людина вшановувалася подібною до «храма» з відчутною присутністю Бога. А значить, людина –посередник між Богом і створеним світом. Тому стверджувалось, що від народження люди наділені чималим потенціалом доброчинних здібностей, які мають збільшувати у процесі життя. Передумова цього - внутрішня свобода людини, сутність якої визначена вибором між спасінням душі праведністю та гріховністю і смертю, що сплачує за людську гординю і непокору. Моральним ідеалом людини на шляху вибору слугувало життя Христа, а найзначнішими цінностями – честь та слава. Принципом любовного ставлення до ближніх слугувало милосердя, що наділяло милостиню символікою взаємної любові та поваги, засобом гармонізації людських стосунків.

Однією з робіт домонгольського періоду, де розглядалась проблема людини, було «Моління» Данили Заточника. В центрі уваги мислителя - людина, головним здобутком якої є розум. Поруч з красою, мудрість розуміється опорою серця. Сила людини в розумі, наголошує Заточник, розум вище за владу, багатство й славу. Використовуючи чуттєвий досвід, людський розум охоплює істину. Даючи поради князям, Заточник переконує - розум не менш значний, ніж політичні доброчесності, та застережує - прислухайтесь розумних і порядних радників.

Питання 126.

Тлумачення істини та благодаті у «Слові про закон і благодать» митрополіта Іларіона.




Відповідь.

У першій половині ХI століття священник заміської резиденції київського князя - села Берестово, перший митрополіт Київської Русі Іларіон написав «Слово про закон і благодать», прочитане в присутності Ярослава Мудрого та родини. «Слово» - видатний риторико-публіцистичний твір, де дається оригінальне філософське тлумачення понять «істина» та «благодать», «воля», «світло» й «тінь».

Під Благодаттю Іларіон розуміє Новий Заповіт, що змінює іудейський Закон. Євангеліє об’єднує усіх людей на універсальних засадах любові й спасіння душі, освітлюючи, подібно до Сонця, буття «усіх язиків», представників усіх народів. Благодать подарована всьому світу, вона тотожна Істині. Іларіон вчить про рівність народів, створивши картину всесвітньої історії як процесу поступового залучення русичів поруч інших християнських держав та народів до християнської культури.

Переступаючи межі християнського дуалістичного протиставлення тілесності й духовності, Іларіон твердить про злиття Божественної позачасової плинності з часом реального життя, відстоює високу цінність земних радощів, гармонізованих моральними прагненнями людей. В розріз з церковними нормами, виправдовує язичницьке минуле, яке не заважає різним народам щіро успадкувати Христове вчення.

З позицій високої мудрості й патріотизму ставлячись до політичних неурядиць власної держави, Іларіон оцінив хрещення Русі не заслугою інших народів, а виключно здійсненням вищої волі – «Божої Благодаті».



Питання 127.

Проблема співідношення віри, чуттєвості й розуму в «Посланні» Климента Смолятича.



Відповідь.

Головне питання середньовічної філософії – про співвідношення віри й розуму турбувало й мислителів Київської Русі. Один з них - ченець Зарубського монастиря поблизу Києва Климент Смолятич. Біографічних свідоцтв про нього обмаль – відома лише приблизна дата смерті (після 1154 року). Також відомо, що без дозволу патріарха константинопольського в 1147 році Смолятич став київським митрополитом з волі князя Із’яслава Мстиславовича, після смерті якого був знятий з посади. Будучи людиною освіченою, він написав чимало богословських робіт, з яких сьогодні відоме «Послання пресвітеру Хомі».

Подібно до західноєвропейських схоластів, Смолятич в інтерпретації євангельських текстів по-своєму поставив питання про співвідношення віри й розуму, філософії й богослов’я. Він досить сміливо для православного священника намагався «праву віру» осмислити з позиції філософії. Долучений до античної філософії, він надавав переваги перед Святим Письмом саме філософії.

Як середньовічний мислитель, метою пізнання Смолятич вважав осмислення величі божественної думки й сутності Бога. Однак не менш рішуче він стверджував, що завдяки розумності, схована в тілесному людська духовність занурюється в земне буття. Пізнання людиною істини можливе лише шляхом духовного самопізнання й самовдосконалення, але тоді, коли розумна душа спирається на чуттєвий досвід, вважав Смолятич.

Питання 128.

Культурно-історичний контекст формування філософії українського Відродження.



Відповідь

Розпад державницьких засад Києвської Русі, прискорений смертю Володимира Мономаха й татаро-монгольською навалою, супроводжувався у XV столітті перерозподілом українських територій між Литвою й Польщею та наступом католицтва на позиції православної культури.

Нова соціально-історична дійсність, визначена Люблинською унією 1569 року передбачала прискорений розвиток міської культури, ствердження в українських землях Магдебургського права, початок родоводу майбутньої козацької старшини. Духовні приорітети візантійської культури втратили актуальність, більш впливовими для розвитку засад професійної української філософії виявилися ідеї західноєвропейського Ренесансу та Реформації.

Аби захистити православну культуру від сильного впливу католицької церкви і розвинути власну освіту на противагу ієзуїтській системі освіти, яка у той час була чи не найкращою у Європі, була створена разголужена мережа православних шкіл під опікою львівського Успенського, Луцького й Київського братств.

Дякуючи гуртку київських книжників, у другій половині XV століття з’являються оригінальні твори філософського змісту, українською мовою перекладаються твори середньовічних арабських мислителів Авіцени, Ібн-Рушда, інтерпретаторів античних авторів – Арістотеля, Гіппократа. До інтелектуального обігу входять перекладені українською мовою астрономічний трактат «Шестокрил», в «Київській логіці» викладаються основи формальної логіки Арістотеля, дається тлумачення категорій “буття”, “субстанція”, “матерія” , здійснюється спроба класифікації наук.

З’являється і мережа культурних центрів, які відстоюючи слов’янські православні, просвітницькі й мовні традиції, сприяли інтеграції української духовної спадщини з гуманістичним світоглядом та європейськими інтелектуальними здобутками.

Першою в цьому ряду була - Острозька академія, потужний науково-видавничий заклад, заснований у 1576 році на Волині князем Василем- Костянтином Острозьким. Відомі в Європі мислителі й вчені працювали тут викладачами - богослов Герасим Смотрицький, білоруський астролог Тимофій Аннич, теологи Мотовило й Мартин Грабович, грецький богослов Діонісій Ралі, перекладачі з грецької Євстафій Нафанаїл з Криту, Емануель Мосхопулос, константинопольський патріарх Кирило Лукаріс, поляк доктор медицини Ян Лятош, поет Шимон Пекалід, вихованець Падуанського й Венеціанського університетів теолог Кипріян. А поруч з ними - перші випускники Острозької академії перекладач і проповідник Дем’ян Наливайко, богослов Іван Борецький та інші. Фундаментальна програма, в якій чимало місця відводилося вивченню теології й філософії, давньогрецькій та латині, романо-германським мовам, природничим наукам сприяли здобуттю першому в Україні навчальному закладу вищого рівня авторитету «слов’янських Афін».

Історико-філологічні богословські тлумачні виправлення, переклади з грецької та латини, коментарі східнослов’янської патристики, редакторська й письменницька праця, друк у типографії Івана Федорова автентичного тексту Біблії ( Острозька Біблія 1581 року), полемічної літератури (зокрема, «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького), навчальних посібників («Азбука», «Буквар»), активізували українську філософську думку. Зокрема, в оригінальній роботі Мелетія Смотрицького (1572-1633) «Верифікація прав народу руського» осмислюються питання гідності, прав та культури українців, розробляюються питання методології, розширяються джерелознавчі горизонти української філософії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка