Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання



Сторінка9/11
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.56 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Питання 129.

Змістовні особливості української ренесансної філософії.


Відповідь.

Специфіка ренесансної української філософії визначились поєднанням християнського неоплатонізму й арістотелізму з національними світоглядними традиціями, гуманістичних та реформаційних ідей, ранньо-просвітницьких тенденцій із спадщиною києворуського «візантизму».

З XV століття в Україні розпочався процес поступової секуляризації різних галузей життя суспільства, а разом з тим і видокремлення філософських знань з-під влади релігії. Буття української філософії як самостійної галузі теоретичного знання в цей час набуло оригінальної форми – барокової схоластики, що зберігши ретроспективність і традиціоналізм підходу до глибинних філософських проблем, одночасно перенесла центр осмислення з загального, тотожного, повторюваного - на індивідуальне й унікальне. Адже ренесансна свідомість все частіше зупинялась на людині, людській особистості, внутрішньому світі людини, її неповторній «екзистенції».

Нових імпульсів філософській думці завдало розповсюдження в Україні XIV-XVI століть під впливом європейського реформаційного руху єресів. Світоглядна оцінка діяльності церкви, способу життя ченців, критика окремих православних догматів, священних таїнств та об­рядів концентрувалися в усних та письмових виступах єретиків навколо ідеї про свободу волі, наближення до реалізації якої давало поширення освіти.



Заслоном єретичним вченням і виступила схоластична філософія, якій, в свою чергу, протидіяли гуманістичні ідеї, розвинуті в наукових, політичних та літературно-поетичних роботах ранніх українських гуманістів - Юрія Дрогобича (1450- 1494), Павла Русина з Кросна (1470 –невід.), Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського – Роксолана (1513- 1566), Григорія Чуй-Русина та інших.

Глибокому осмисленню піддається антропологічно забарвлена етико-раціоналістична проблематика (ідеї людини розумної та доброчесної), питання методів пізнання та співвідношення філософії й теології. Видатні мислителі свого часу, вони представили українську інтелектуальну еліту європейському науковому світу, інтегрували західні ренесансно-реформаційні ідеї й умонастрої в національну культуру, сприяли формуванню засад культури українського козацького бароко на оригінальному синтезі візантійських та західних світоглядних підходів.



Питання 130.

Філософські погляди Станіслава Оріховського


Відповідь.

Видатний ренесансний гуманіст, публіцист та історик Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) відомий своїми роботами «Про турецьку загрозу», «Про целібат», «Хроніка», «Про природне право». Як більшість видатних українських діячів того часу, освіту протягом сімнадцяти років він отримував у кількох зарубіжних закладах - Краківському, Віденському, Падуанському та Болонському університетах. За активне розповсюдження античного філософського спадку отримав в європейських колах звання «українського Демосфена» та «сучасного Цицерона».

В ренесансному дусі Оріховський тлумачив історію не результатом божественного провидіння, а наслідком людської діяльності. Він висловлювався про необхідність відділення історії, що є «правдивою наукою», «справжньою мудрістю», від теології. Подальший історичний розвиток українського суспільства пов’язував з розповсюдженням науки та освіти, що вдосконалюють людський розум. Подібно до флорентійського гуманіста Піко делла Мірандоли, Оріховський проголошував ініціатором історичних подій саме творчо натхненну людину. Вірив у дорівнену Богові, розумну людину, яка має встановити земну справедливість.

Найбільшої уваги в філософських роботах Оріховського приділено соціально-політичним та етичним питанням. Дотримуючись концепції суспільного договору, причиною виникнення держави він вважав природний інстинкт людини до суспільного життя – дане кожному від народження почуття взаємодопомоги, яке сприяє міцному колективному об’єднанню. Спираючись на соціально-політичні ідеї Арістотеля і Платона, Оріховський обґрунтовував станову монархічну модель на чолі з сильним, освіченим, гуманним королем в функції охоронника державних інтересів, влада якого обмежується законом. Права монарха залежні від добровільно підлеглих громадян, тому не держава існує для короля, але король мусить служити державі. Раніше за Дж. Локка, він тлумачив державу громадянською спільнотою, з’єднаною спільною користю та узгодженим правом, найвищою метою якого є досягнення щастя всіх і кожного.

На відміну від імморалізму теорії суспільного договору флорентійця Н. Маккіавеллі, основою правової монархії Оріховський проголошував моральність. Прихильник теорії природного права, він ставив його вище від штучно створених людиною законів, які ситуативно змінюються. Визнаючи важливою умовою злагоди в державі життя за законами природи, Оріховський однак фундаментом природного права, погоджуючись з Арістотелем, називав власність. Визнання останньої й моральне стримування від присвоєння чужого – умова запобігання насильства.

Головною моральною цінністю держави Оріховський називав справедливість, принципове здійснення якої сприятиме досягненню громадянами спокою, свободи совісті, істинного здійснення кожним свого призначення. Скасування цього правила суперечитиме природному праву й позбавить суспільство цивілізованого устрою, поверне до варварства.

В поглядах на людину головні надії Оріховський покладав на особисте почуття власної гідності. Як і флорентійські гуманісти, умовою досягнення в суспільстві індивідуального успіху бачив не успадковане разом із статусом благородство, а власноруч здобуту в процесі життєдіяльності моральність - особисту чесність і порядність.



Питання 131.

Розвиток філософії в Києво-Могилянській академії.


Відповідь.

З кінця XV - по XVII століття українське козацтво перетворилось на визначальну силу розвитку суспільства, а в 1620 році, згідно указу гетьмана Петра Сагайдачного, центром його перебування став Київ. Ідея освіти як чинника суспільного прогресу була підтримана козацькими лідерами Б. Хмельницьким, І. Мазепою, П. Орликом, поборниками незалежного, вільного державного існування України, які розпочали опікуватися розвитком української культури. Провідні цінності культури козацької доби виявилися співзвучними ідеології раннього західноєвропейського Просвітництва - цінність людини, піднесення її самосвідомості, утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму тощо.

Криза гуманістичних уявлень про людину та геоцентричного світоустрою, усвідомлення трагічної самотності й недосконалості людини, кинутої в безмежний світ, визначення місця людини в природі та знаходження її родових відмінностей потребувало нового філософського осмислення, зосередження уваги на антропоцентричній і природоцентричній проблематиці. А драматизм людського світовідчуття, бачення себе маленькою травинкою, залежною від могутніх, непередбачуваних космічних сил, погляд на світ як театр, де кожному відведена своя роль, спонукали до метафо­ричності філософського пояснення людини й природи. Саме тому філософію мислителів Києво-Могилянської академії визначив синтез гуманістичних, реформаційних та ранньопросвітницьких ідей.

Заснована 1632 року на основі об’єднання шкіл Київського братства і гімназії при Києво-Печерській Лаврі митрополитом Петром Могилою (родом з молдавських господарів) Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, структурована подібно до західноєвропейських університетів, продовжила справу Острозької академії в боротьбі з католицизмом освітянськими засобами. Дякуючи роботам професорів Києво-Могилянської академії, які в захисті суверенітету української церкви, апелювали до думок видатних західних та східних отців церкви, істориків, філософів, письменників, відбулося піднесення ролі православ’я, набули розвитку гуманітарні науки – мова, історія, філософія, полемічна література.

Гуманітарна спрямованість навчання перших чотирьох класів (латинська, грецька, старослов'янська, книжна ук­раїнська, польська мови, з XVIII століття також німецька, французька та давньоєврейська), підсилена точними науками (арифметикою, геометрією), вивчення в вищих класах поетики та риторики (один рік), філософії ( два роки) і теології (чотири роки), музики сприяли отриманню фундаментальних знань та вмінь. Вивчалася також філософія, курс якої складався з логіки, фізики (її предметом поставали ма­терія, форма, природа, мистецтво, нескінченне), космологія як вчення про небеса, астрологія - вчення про зірки; психології та методології й на завершення метафізика ( осмислювалися роботи з античної філософії, патристики, києво-руської літератури, європейської схоластики, філософії Ренесансу, Реформації, раннього Просвітництва).

Філософська школа, що склалася в Києво-Могилянській академії, завдяки роботам письменників, проповідників і теологів на чолі з Л. Барановичем, Й. Галятовським, В. Ясинським, А. Радзивіловським, С. Яворським, Т. Прокоповичем, І. Гізелем, пізніше Г. Сковородою, затвердивши філософію як самодостатню духовно і інтелектуально значиму теоретичну діяльність, дала новий поштовх розвитку української освіти і культури.



Питання 132.

«Філософія серця» Г. С. Сковороди.


Відповідь.

Григорий Савич Сковорода (1722 – 1794 рр.) - український філософ, селянський просвітник. Його світоглядна позиція в просвітницькій філософії XVIII століття дещо незвичайна і своєрідна. Сковорода виступив не лише проти устоїв феодального суспільства з його соціальною несправедливістю та паразитизмом привілейованих станів, але и проти бездуховної тенденції раннього буржуазного капіталістичного розвитку. «Не увійду в місто багатий, буду в полях жити». Сковорода ідеалізує селянський спосіб життя, прагне морального обґрунтування простоти й поміркованості в матеріальних потребах людини, критикує експлуатацію й споживацтво.

Споконвічними для людей він вважає духовні потреби, пов’язані з пізнанням невидимої, божественної сторони тілесного космосу й людини як мікрокосму. Подібно до Сократа, він закликає людей до самопізнання, до осягнення їх істиної духовної сутності, внутрішньої «серцевої людини».

«Філософія серця» Григорія Сковороди, припускаючи переважну розумність та стоїчну міцність моральних настанов духовної людини, не є, однак, раціоналістичною в новоєвропейському сенсі. Авторитети Сковороди - античні й ренесансні мислителі, розум у нього не відірвано від моральних завдань людини, позначений ціннісними мотивами й переживаннями. Як вираз первинності моральних цілей, що стоять перед людиною, філософська рефлексія Сковороди, поєднуючи розсудливість та почуття, перетворює серце в орган мислення, інструмент морального розуму, духовну функцію цілісної людини.


Питання 133.

Учення Г. С. Сковороди про три світи.


Відповідь.

Вчення Григорія Сковороди про три світи викладено в діалозі «Потоп Зміїн» та тісно пов’язане з його вченням про дві натури - видиму й невидиму. До видимої натури відноситься увесь світ, макрокосм, де «все народжене мешкає», а також світ людини, мікрокосм, «світик». Через уявлення про макрокосм та мікрокосм Сковорода підкреслював їх єдність та вказував на необхідність гармонії між ними, котра в значній мірі залежить від людей, їх моральності, образу мислення й існування. Третім світом є символічний світ Біблії, в якому «зібрано небесні, земні та потойбічні творіння фігури». Звернення до символічного світу «веде до розуміння вічної натури», покликано дати вірне розуміння зв’язку людини з дійсністю, квінтесенцію життєвої мудрості. Біблія, відкриваючи людині багатство ідеального, невидимого світу, звільнює її від надлишку пристрастей та спокус матеріального існування, дає надію на спокій. «Уся твар зітхає, в житло небесне убратися бажаючи й галасуючи «Цей спокій мій!».

Приймаючи повчальний смисл Біблії як символічного світу, Сковорода, однак, виключає з уявлення про макрокосм можливість будь-яких протиприродних чудес і засуджує забобони світу людини.
Питання 134.

Учення Григорія Сковороди про серце як місце зустрічі символічного й

реального світів.
Відповідь.

Історія філософської думки України кінця доби бароко відзначена діяльністю видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і пе­дагога Григорія Сковороди.

Усі специфічні риси українського світогляду й особливості філософського пошуку знайшли оформлений вираз у вченнях Григорія Сковороди. Тому відомі філософи (М. В. Попович, І. В. Бичко, А. К. Бичко, І. Ф. Надольний) - вважають його засновником української класичної філософії. Відзначається, що з появою філософії Сковороди класичності набув антропологічний аспект української філософії.

70-80 роки XVIII століття - період зрілої філософської творчості Сковороди. Випускник Києво-Могилянської академії з досвідом домашнього вчителювання й викладання у Харківському колегіумі, він відмовляється від будь-яких офіційних посад та обирає долю мандрівного філософа, відвідує чимало міст і сел Слобідської України й Наддніпрянщини. В цей час Сковорода пише діалоги, де розробляється центральна в його творчості тема самопізнання, а також вчення про дві натури та про щастя. В наступних трактатах і діалогах Сковорода філософськи обґрунтовує власне етичне вчення, розвива­ючи концепції трьох світів і сродної праці.

Кульмінаційним виразом філософії Сковороди стало вчення про серце як місце зустрічі зовнішнього і внутрішньо­го, мікрокосму і макрокосму, символічного і реаль­ного. Поняття серця тлумачиться в творах Сковороди як «чисте зерно, що проро­стало і небеса, і землю», «корінь життя й оселя вогню і любові», «сама дійсна у людині Людина». На думку Сковороди, це - пульсуючий центр, що з’єднує душев­ність з тілесністю людини. Серце він розуміє віч­ною цілісністю персони, вона розриває покрови смертнос­ті та вводить людину до Божественного Буття.

Серце — двері в трансцендентний світ, де панує вічне життя й вічна любов. Це - безодня, через яку людина зливається з Богом. Лише самозаглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності, дає людині нагоду пізнати Бога. Через серце відбувається пізнання Бога в собі та се­бе як Бога. Таке сакральне самопізнання стає одночасно пізнанням Бога як Абсолю­тного Начала. Це потребує ін­дивідуального спілкування людини з Богом, прориву людської свободи і сердечності до Божественної Свободи і Сердечності. Отже, Шлях до Бога для Сковороди — це шлях сердечного самопізнання і самотворчості.

Яскраво й лаконічно філософська позиція Г. Сково­роди, виразалась в надпису на могильному камінні: «Світ ловив мене та не впіймав».
Питання 135.

Етико-гуманістична проблематика в філософії Григорія Сковороди



Відповідь.

Людинознавча, етико-гуманістична проблематика складає центр філософії

Сковороди, завдяки чому в сучасній філософії його називають «українським Сократом». Символічно-образний стиль та діалогізм – головні ознаки філософського мислення Сковороди. Це виявляється не лише в формі творів - діалогічний сам принцип філософування. Та навіть спосіб життя філософа, зосереджений на пошуку шляхів досягненя людського щастя, спонукає до діалогу.

Оригінально тлумачить Сковорода філософію: це - не теоретичні умовиводи, а мудрий образ життя. Згідно Сковороди, філософія - любомудріє, любов до мудрості. Сама ж мудрість не лише покликана «усвідомити те, в чому є щастя», а є невіддільною від істини життя. Любомудріє - спосіб життя, визначений пошуком істини й буття в істині. Результатом філософування є не знання, а життя, побудоване відповідно вимог людського щастя. «Коли дух в людині веселий, думки спокійні, сердце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Це і є філософія», - пояснював Сковорода.

Головна ідея сковородинівської філософії складна і проста одночасно. Це ідея трьох світів, з яких утворюється реальність. Перший світ складає Людина або Мікрокосм. Другий світ – це Всесвіт або Макрокосм. Світ третій - символічний світ або Біблія. Кожний з них поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішнім світом в людині є душа, зовнішнім — тіло. Внутрішнє начало Всесвіту - Бог, зовнішнє — видимий світ. Нарешті, внутрішнім в Біблії є символічний зміст, а зовнішнім - зміст буквальний.

Будучи християн­ським мислителем, Сковорода однак не відкидає, а синтезує язичницьку мудрість анти­чної міфології. Тому інтерпретація символічного світу постає гармонійною єдністю біблійної й античної міфології.

Людина в розумінні Григорія Сковороди безсмер­тна. Безсмертя в його філософських текстах означене термінами «дійсне», «істинне» буття. Тому безсмертя слугує атрибутом «дійсної Людини», життя якої наділяє сенсом тілесну оболонку.

Тіло Сковорода вважав лише примарою «дійсної Людини», яка отримує чимало життєвих зовнішніх відміток, легко прихованих в індивіді, «наче гілки в зерні своєму». Тоді як «Дійсна Лю­дина» є присутністю Бога в людському бутті, це - і є гли­бинна людська сутність. Пізнання людиною свого безсмертя стає пі­знанням самого Бога.

Безсмертя і Вічність тлумачаться Ско­вородою як «внутрішнє» і «безодня». В концепції трьох світів реальності Ско­ворода називає зовнішнє в них «тлінним», «видимим», внутрішнє — «невидимим», «нетлінним», «світлим». Пізнання внутрішньої реальності речей і явищ є духовним проривом у Вічність. Внутрішнє людини перебуває в зовнішньому, але не зводиме до нього. Внутрішнє здатне пережити старе зовнішнє, знайти нову «зовнішність». Оскільки зовнішнє виступає тінню внутрішнього, вона може зникнути назавжди. Так філософ доводить, що душа є вільнішою від тіла людини, а це з необхідністю приводить до розуміння її як безсмертного, вічного утворення, особливої частини Абсолютного у світі.

Принцип «сродності» є принципом відповід­ності вищому, розумному і справедливому началам, які визначають сенс людського буття. «Закон сродності» не знає вийнятку. В кожній людини приховано нахил до «сродної» справи - «сродність до хліборобства», «сродність до воїнства», «сродність до богословства» тощо. Подібна «сродність» виявляє в людині вічне, «Іскру Божу». Коли ж людина бачить сенс жит­тя в задоволенні «сліпої натури», вона потрапляє в рабство тілесності. Це - згубний для людини шлях оволодіння тим, чого їй природа не дала. Жадоба багатства, влади, слави всупереч «сродності» не дає людині щастя. Навпаки, заводить в полон пристрастей, породжуючи страх, сум, страждання. Нехтування вимогами розумної натури, стверджує Г.Сковорода, перетворює змістовний напрям діяльності на протилежний - «правління — на муки, судійство — на крадіжку, воїнство — на пограбування, науки — на знаряддя злоби».

Натомість «сродна» праця, що відповідає визначеним Богом нахилам людини, не лише можлива, але і досяжна. Узгодженість її з природою дарує людині розважитися, душевно відпочити, самовдосконалитися та здобути душевний спокій, що дає людині насолодитися не наслідками праці, а самим процесом. Значить щастя і є «сродною»працею, таким способом життя, коли наміри, потяги, можливості та прагнення не розходяться з діяльністю.

Питання 136.

«Філософія серця» П. Д. Юркевича



Відповідь

Одним з найяскравіших послідовників ідей Ско­вороди був представник Київ­ської релігійно-філософської школи Памфіл Данілович Юркевич (1827—1874). Після успішного закінчення у 1851 році Київської духовної академії, до 1861 року він викладав тут історію філософії та німецьку мову, а десятиліттям пізніше очолив кафедру філософії Московського університету. У різних вищих навчальних закладах Москви П. Д. Юркевич читав курси історії філософії, логіки, психо­логії, педагогіки.

За ментальними ознаками світогляду з перевагою емоційно-чуттєвого над раціональним, індивідуального над загальним, його вчення до­повнило і поглибило лінію «філософії серця» Г. С. Сковороди. П. Юркевич вплинув на світоглядні орієнтири російських філософів В. Соловьова, Є. Трубецького, М. Бердяєва, С. Франка. За змістом його філософія охоплює проблематику близьку до екзистенціалізму, персоналізму, філософії життя – провідних напрямів філософії ХХ століття.

П. Юркевич вказав на обмеженість матеріалістичного світогляду в прагненні вивести усе піднесене в лю­дині з матеріального, вважаючи його єдино реальним. Одночасно він критикував ідеалізм у його найбільш розвинутій на той час формі — німецької кла­сичної філософії ( гегелівської діалектики та кантівського протиставлення сутності й явища, теоретичного і практичного розуму).

Ідеалізм виходить з чистого мислення, а матеріа­лізм — з чистої наявності. Але ні матеріалістичний, ні ідеалістичний підхід не ви­черпує людської сутності, яка укорінена знач­но глибше. Юркевич відстоює ідею єдності в людині духу й тіла. Подібно до Сковороди, Юркевич переконаний: таєм­ниця людини знаходиться в її серці. «Серце є осеред­ком душевного і духовного життя людини. Так, у серці починається і народжується рішучість людини до тих або інших вчинків; у ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є седалище волі і її хотінь». Серце і сердечність як душевна діяльність — внутрі­шня причина людського життя, яка не виключає зо­внішніх причин його, залишаючись головною. Серце і душевність Юркевич протиставляє теоретичній та емпі­ричній достовірності.

На думку Юркевича, розум отримує сенс лише спираючись на серце. Мислення не механічно зв’язує певні частини мозку з уявленнями. Цей зв'язок - ідеальний, духовний, визначений настроєм серця, яке є центром людської природи й морально-духовним джерелом діяльності душі. Лише наповнена теплотою, розумність долає кордони й стає безмежною. Без серця розум породжує холодну і неживу мораль­ність, що не замінить моральності справжньої, заснованої на сердечності й любові. Звертаючись до морального вчення Канта, Юркевич міркує про дійсно моральні стосунки між людьми, що опосередко­вуються переживаннями, а не думками і розсудливістю. Сердечні взаємини - взаємодія в свободі, а не з необхідності. Всі високі істини об’єднують людей, якщо проходять крізь серце, перемагаючи безкінечні сумніви розсудливості й розуму.

Сердечні переживання породжують ве­ликі філософські ідеї й системи, переконаний П. Юркевич. Як зерна, засівають почуття ґрунт розуму, мислення ж доглядає за ними.

На думку Юркевича, сердечність лежить в основі християнства. Християнська любов — це сердечне ставлення до ближнього через співчуття і співстраждання, що ставлять людину вище будь-якого раціонального інтересу й необхідності.

Вчення Юркевича про серце — це вчення про неповторність кожної людини. Бо сердечність є проявом не абстрактної духовної істоти, а «окремої живої дійсної людини». І критика матеріалізма та ідеалізма спрямована не тільки на пізнання, що домінує над інши­ми проявами щиросердечного життя людини. Юркевич заперечує в цих вченнях поглинання загальним – особливого, адже кожна людина — мікрокосм, що містить в собі власну безодню душевно-сердечних переживань.

Так філософське вчення Юркевича закладає основи персоналізму XX століття, в якому людина розуміється істотою діючою з позиції особистості, а не просто мислячою істотою.
Питання 137.

Світоглядна позиція діячів Кирило-Мефодієвського братства.


Відповідь.

Кирило-Мефодієвське братство проіснувало приблизно 14 місяців. У березні 1847 року його провідних членів за доносом було заарештовано. Побоювання влади стосовно його широкої підпільної діяльності були марними. Братство складалося всього з десятка представників української інтелігенції. До нього входили: Микола Костомаров, Василь Бєлозерський, Микола Гулак. Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш мали з братством не дуже стійки з’язки, але підтримували програму його діяльності. Найважливіші її положення були сформульовані М. Костомаровим в книзі «Закон Божий (Книга буття українського народу)». Центральною тут була панславістська ідея створення федерації слов’янських народів, в якій вони б вільно розвивали свою культуру на засадах свободи, рівності, братерства. Столицею федерації мав бути Київ. Передбачалась також відміна кріпацтва, станових відмінностей, доступність освіти для простого народу. «І стане Укріїна самостійною республікою у слов’янському союзі». Т. Г. Шевченко, на відміну від своїх «поетичних» товарищів сумнівався, що ціх цілей можна досягти, спираючись лише на культурний розвиток. Не через культурні приклади, а шляхом революції, на думку Шевченка, можна досягти національної незалежності. Т. Г. Шевченко був засуджений на 10 років солдатчини.

Розгляд світоглядних проблем, що обговорювались у києво-мефодієвському братстві був пов’язаний з екзистенційно-антропологічною традицією «філософії серця». Антропоцентричний та емоційно забарвлений світогляд Тараса Шевченка сприяв розумінню людини найвищою метою Всесвіту. Ставлення до всього сущого - природи, історії, культури, на його думку, визначається мірою особистих людських прагнень та бажань. Тому в його поезії природа, виступає олюдненим відбиттям людських переживань, вона - співбесідник і друг, що інколи «сумує» й «плаче», а то «сміється» і «радіє».

Критерієм оцінки людської особистості та людської поведінки для Пантелеймона Куліша слугував характерний для його світогляду україноцентризм (за визначенням Д. Чижевського). Крізь призму ставлення до України він визначав - чи то єсть благо або лихо, чи то вороги або друзі, будівники або руйнівники, чи то своє, чи чуже. Куліш вважав, що постійна боротьба внутрішнього із зовнішнім править життям людини, суть якої приховано в душі, місці спілкування з Богом.

Душевною сутністю людини опікувався і Микола Костомаров. Почуття він розумів витоком мислення та душевного життя людини, духовною засадою поведінки та мірилом людської моралі. Найбільш тонкою сферою чуттєвого виразу української душі Костомаром вважав релігію, в якій віра синтезується особистою моральністю. З позицій історичного месіанізму він відстоював сакральне призначення українського народу. Символізуючи Україну в образі розп’ятої на хресті історії великої мучениці, Костомаров бачив воскресіння української нації через духовно вистраждане виконання доленосної місії у світовій історії.

Відродження України проголошував початком ери загальнолюдської свободи та духовного піднесення. Подібно до жертовної крові Христової, пролитої заради врятування людства, український народ має подарувати братам-слов’янам нове буття, вважав Костомаров. Ціннісними засадами виконання такої місії слід покласти християнську любов, етнічну спорідненість та давньослов’янські культурні традиції, віру в спільне майбутнє.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconНавчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм
Шаравара Т. О. – доктор історичних наук, доцент
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей. Призначене для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Методичні вказівки до практичних занять для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форм навчання Луцьк 2016 (075. 8)
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій Луцького нту
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт для студентів денної та заочної форм навчання
Бондаренко Т. Г., Надточій О. Л. Методичні вказівки щодо написання наукових (курсових, кваліфікаційних та дипломних) робіт : для...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКурс лекцій з навчальної дисципліни «історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання
Курс лекцій з навчальної дисципліни «Історія зарубіжної літератури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання за напрямом...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій для студентів напряму підготовки 030505 «Управління персоналом І економіка праці» денної та заочної форм навчання

Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з курсу «Економіка підприємств електротранспорту»
Економіка підприємств електротранспорту: Конспект лекцій для студентів 4-5 курсів денної І заочної форм навчання спеціальностей 092202...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки до виконання самостійних робіт для студентів напрямку підготовки
«Дизайн» денної І заочної форм навчання / уклад. В. В. Хижинський – Луцьк : Луцький нту, 2016. – 34 с
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconКонспект лекцій з дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»
Конспект лекцій з дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми...
Навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка