Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка10/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29

2.3. Політичний розвиток країн Центральної Східної Європи в другій половині 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХI ст.

Посткомуністична «епоха плюралізму» може бути поділена на два періоди - до 1994 р. і після нього. Якщо перший одержав назву періоду «оксамитових революцій», то другий, за визначенням А. Міхніка, може бути названий періодом «оксамитової реставрації»,тобто повернення лівих до влади.



2.3.1. Польща.

Навесні 1995 р. Валенса примусив В.Павляка піти у відставку. У березні новим прем’єром став Юзеф Олекси (СДРП). Головним питанням цього року стали президентські вибори, призначені на листопад 1995 р.

У передвиборчій гонці прийняли участь 17 кандидатів, більшість яких зайняла активну, наступальну позицію. Фаворитами кампанії стали Л.Валенса та А.Кваснєвський (СДРП), програми яких були на диво схожими. Але стиль кампанії дуже відрізнявся: Валенса був агресивним, жорстким, Кваснєвський - спокійним, конструктивним. Гаслом Валенси було: „Кандидатів багато, але Валенса один”, гаслом Кваснєвського: „Виберемо майбутнє”. У 1 турі Кваснєвський отримав 35,11% голосів, Валенса -33,11%; у 2 турі відповідно 51,72% і 48,28%. 23 грудня на засіданні Національних зборів Кваснєвський був приведений до присяги як новий президент РП.

Перед тим як покинути президентську посаду, Валенса 19 грудня звинуватив прем’єра Олекси в співпраці зі Службою зовнішньої розвідки РФ (ці звинувачення були остаточно зняті лише в 1998 р.). 21 січня 1996 р. прем’єр був змушений піти у відставку. Новим головою уряду став Володзімеж Чімошевич (СДРП).

З легкої руки сейму на момент президентських виборів 1995 р. Валенса став виглядати вузьколобим консерватором, який діє за вказівкою Костьолу, а його суперник Александр Кваснєвський набув іміджу «західника» із широкими поглядами. «Оксамитова реставрація» в Польщі була тим більш повною, що з 1995 р. соціалісти міцно зайняли міністерські посади. У цей момент сейм знову взяв на себе роль певної противаги, постійно нагадуючи соціалістам про їхнє темне комуністичне минуле, зв’язки зі службою безпеки й т. ін. Однак найважливішим є те, що рівень розвитку демократії, «роботи» її інститутів у Польщі дозволяє її громадянам не реагувати надміру гостро на зміну партій «біля керма» країни. Лівоцентристські уряди продемонстрували політичну волю до продовження реформ, розпочатих правими. Разом з тим до 1998 р. були зроблені спроби скорегувати наслідки помилок, що були припущені на першому етапі, підготувати умови для більш глибокого реформування всієї системи.

Серед головних завдань були реформа центральної влади, новий адміністративно-територіальний поділ країни, створення законодавчої бази реформування соціальної сфери й т. ін.

Реформа центру відбулась у вересні 1996 р., коли був прийнятий „Устав про організацію та спосіб дій Ради Міністрів та про об’єм дій міністрів” та „Устав про дії урядової адміністрації”. Були ліквідовані управління справами Ради міністрів, такі міністерства як: 1) зовнішньоекономічних зв’язків, 2) будівництва, 3) промисловості і торгівлі, 4) внутрішніх справ. Замість були створені канцелярія голови Ради міністрів, урядовий центр стратегічних досліджень, комітет європейської інтеграції, міністерства: 1) економіки, 2) державної скарбниці, 3) внутрішніх справ і адміністрації.

Однак біднішу частину суспільства не вдовольняла ситуація, при якій під час перебування у влади лівих майнове розшарування збільшилось. СДРП почала підкреслювати, що є центристською партією, яка орієнтується перш за все на середній клас. Це викликало все більші непорозуміння всередині СДЛС.

„Солідарність” навпаки засвоїла уроки поразки, успішно консолідувала навколо себе правих. У середині 1996 р. біля 3 десятків партій і організацій, що вийшли з „Солідарності”, об’єднались в блок „Виборча акція „Солідарність” (АВС). Після цього співвідношення політичних сил різко змінилось: ліві та праві мали відносно рівні сили і підтримку в суспільстві.

Таким чином, на 1997 рік можна вважати, що складення партійної системи РП дійшло логічного фіналу: вона трансформувалась в систему двох сил. Правий блок склали „Союз свободи” та АВС. Лівий блок – „Союз демократичних лівих сил”. Протиріччя між ними носять не програмовий, а особистий характер; полеміка ведеться на рівні оцінки компетенції та здатності акторів до виконання завдань державного масштабу в разі приходу до влади. Основна боротьба ведеться не стільки в парламенті, скільки в інформаційному полі з використанням сучасних соціотехнічних засобів.

Останньою важливою подією при лівих урядах стало прийняття нової конституції. У квітні 1997 р. Національні збори прийняли першу Конституцію третьої Речі Посполитої. Вона, за вимогою правих, була затверджена референдумом, що відбувся 25 травня („за” проголосували 53,5% виборців при явці 43% громадян).

Нова Конституція визначила РП як „демократичну правову державу, що реалізує принципи соціальної справедливості”. Важливим завданням було „створення такої системи взаємовідносин між гілками влади – механізм стримувань і противаг – щоб унеможливити перевищення повноважень однієї з гілок влади щодо інших”. Сучасна польська система характеризується як „раціоналізований парламентаризм”.

Законодавчу владу в Польщі здійснює сейм (обирається на загальних виборах строком на 4 роки) – нижня палата парламенту (460 депутатів) та сенат (обирається аналогічно) – верхня палата (100 сенаторів), які для вирішення особливо важливих питань можуть об’єднуватись, утворюючи Національні збори під керівництвом маршала сейму. Депутати сейму висуваються за принципом пропорційного представництва за районними та загальнонаціональними списками. Сенаторів обирають більшістю голосів за територіальною ознакою – 2 сенатори від кожного воєводства (за виключенням Варшави та Катовіце, що висувають по 3 сенатори).

Кожен законопроект, прийнятий сеймом, направляється на підпис у сенат. Сенат може запропонувати поправки до тексту або відхилити його. Якщо він протягом 30 днів не прийме відповідну постанову, закон уважається прийнятим у редакції, запропонованій сеймом. Проте сейм може відхилити постанову сенату абсолютною більшістю голосів у присутності не менше половини складу депутатського корпусу. Сейм – вищій контролюючий орган держави. Сенат майже втратив свою роль в законодавчому процесі через обмеження його права вето; його збереження фактично є виявом поваги до давніх польських традицій. Сейм має право усунути Президента з посади в порядку процедури імпічменту; для цього необхідно висунути обвинувачення кваліфікованою більшістю голосів обох палат за пропозицією не менше ніж 140 депутатів палати та передати справу до Державного трибуналу. В цей час функції президента виконують Маршал Сейму чи Маршал Сенату. Сейм формує конституційний та державний трибунали, дає згоду на призначення Голови Ради Міністрів, на впровадження програми уряду, яка повинна бути представлена за 14 днів по формуванні нового кабінету. Парламент може висловлювати вотум недовіри не лише урядові, а й окремим міністрам. Це важливо, тому що дозволяє уникнути таких крайніх заходів як відставка всього уряду.

Права сейму були обмежені на користь уряду; на склад уряду тепер впливає не сейм, а прем’єр-міністр; кандидатури всіх 18 міністрів пропонує прем’єр, затверджує президент. Прем’єр може змінювати членів кабінету без ухвалення з боку сейму. Уряд може бути відізваний лише коли формується нова парламентська більшість. У Польщі впроваджена так звана прем’єрська контрасигнатура: всі документи, підписані президентом, мають бути підписані й прем’єром.

Права уряду (Ради Міністрів) розширені так, що він став головним інститутом виконавчої влади в РП. Він забезпечує виконання законів, координує та контролює роботу органів урядової адміністрації, забезпечує внутрішню та зовнішню безпеку країни. Кабінет міністрів при необхідності видає постанови, що мають силу закону; складає проект бюджету та представляє його на розгляд сейму; контролює місцеві органи влади. Система влади в Польщі визначена як парламентсько-урядова: програма прем’єра повинна отримати вотум довіри парламентської більшості. Відзив прем’єра та кабінету міністрів можливий тільки через конструктивний вотум недовіри, тобто парламентська більшість повинна запропонувати нового прем’єра. Сейм може також відізвати окремого міністра. Призначення міністрів та прем’єра – прерогатива президента. Отже, не зважаючи на зверхність сейму над президентом та урядом, у Польщі сформувалась досить сильна та ефективна система управління та координації (виконавча вертикаль влади), яка дає можливість не лише приймати, а й реалізовувати нові закони.

Права президента, як і права сейму, були скорочені; це можна вважати суттєвою ознакою демократичного розвитку. Сильна президентська влада в нестабільних країнах, якими є перехідні суспільства, може посилити авторитарні тенденції, загрожувати всьому демократичному процесу. Тому закономірним є запровадження парламентсько-президентської форми правління із суттєвим обмеженням прерогатив президента. Раніше він мав свої „президентські відомства” (міністерство оборони, міністерство внутрішніх справ, Управління охорони держави, міністерство закордонних справ), кандидатури керівників яких прем’єр узгоджував з президентом. Тепер він це право, як і право „загального керівництва” цими відомствами, втратив. Президент може лише призначити нового міністра чи усунути його за поданням прем’єра. Крім того, для остаточного подолання президентського „вето” сеймом щодо прийнятих законів тепер необхідно не 2/3, а тільки 3/5 голосів депутатів (процедура контрасигнатури). На закон про держбюджет президент взагалі не має права накладати вето. Таким чином, польський президент – гарант конституції, представник держави на світовій арені, головнокомандувач військовими силами, та має право пропонувати сейму кандидата в прем’єри, формально затверджує склад уряду, може розпустити парламент (у двох випадках – якщо за 3 місяці парламент не затверджує проект бюджету і якщо сейм не в змозі ухвалити запропонований президентом склад уряду або запропонувати власний).

На конституційному рівні закріплено судову владу як рівноправну й самостійну в системі двох інших гілок влади – законодавчої та виконавчої. Правосуддя як особлива функція держави має здійснюватися виключно судами. У конституції визначено основні засади демократичного судочинства: змагальність сторін у судовому розгляді кримінальної справи, повне фіксування судового процесу, можливість апеляційного оскарження рішення суду. Реально в Польщі збереглась система, визначена Законом про устрій загальних судів 1985 р., що ще раз свідчить про певну демократичність попередньої польської системи. Наразі Польща переживає вибух судових позовів, що можна трактувати як свідчення зростаючої довіри громадян до судової влади.

Судова система є досить диференційованою. По-перше, Державний трибунал вирішує справи про конституційну відповідальність (кримінальну в тому числі) посадових осіб. По-друге, існує Конституційний трибунал, що складається з 15 суддів, які обираються сеймом. До його компетенції належить вирішення справ відповідності Конституції діяльності влад, політичних партій, розгляд скарг громадян про порушення їх конституційних прав. Рішення Конституційного трибуналу можуть виноситись повторно на розгляд сейму, що може їх відхилити кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів.

Таким чином, Конституція завершила процес політичної інституціоналізації, закріпила основні досягнення Польщі на шляху розбудови демократичної політичної системи: принцип поділу влад, пропорційний їх розділ (у перші 7 років роль сейму була надмірною), зв’язки між основними інституціями, які повинні працювати як механізм, що саморегулюється.

На 21 вересня 1997 р. були призначені вибори в парламент. На цей час у Польщі існувало більше 250 партій. Але ситуація сильно відрізнялась від початку 90-х рр. Реформа 1993 р. дала результати, стала каталізатором укрупнення політичних партій, коаліцій, блоків. Союз демократичних лівих сил висунув гасло „Добре сьогодні – краще завтра”, але в цілому виборча кампанія було слабко організована. ПСП взагалі зайняла неясну позицію: підтримує вона уряд чи ні. Тож значна частина селян просто не прийшла на вибори. Праві зробили наголос на вірності традиційним цінностям, але на новій базі – вони висунули багато нових молодих кандидатів, що теж вплинуло на результати.

У виборах прийняли участь 22 виборчих об’єднання і блоки, з яких до парламенту пройшло 10. Явка виборців склала 48%. У сеймі переміг націонал-католицький блок АВС (34%). СДЛС (без ПСП) отримав 27%, ліберальний Союз Свободи Л.Бальцеровича – 13%, ПСП – 7%, націоналістичний Рух Відродження Польщі Я.Ольшевського – 6%. У сенаті АВС отримав 53 місця зі 100, СДЛС – 28. Отже, були створені сильні праве, ліве крило і центр. Це не становило загрози процесу реформ або виробці зовнішньої політики держави, тому що розбіжності між партіями не носять суттєвого характеру. Так ліво- та правоцентристи (СДЛС, АВС, Союз Свободи) однаково прагнуть інтеграції Польщі в Європу, проти чого застерігають радикали з обох сторін (Союз польських комуністів „Пролетаріат”, Консервативна партія, національна партія „Щербец”). При цьому входження в НАТО не викликало таких палких дискусій, як входження в ЄС; особливу позицію тут займає ПСП, що піклується про майбутнє фермерів, та АВС, що побоюється втрати Польщею самостійності, закріплення її другорядності.

АВС склав угоду із Союзом Свободи, забезпечивши собі парламентську більшість. Уряд у жовтні 1997 р. сформував поміркований політик Єжи Бузєк (АВС). Л.Бальцерович зайняв посади віце-прем’єра та міністра фінансів. Уряд підготував чотири реформи – адміністративну (під назвою „Європа регіонів”), пенсійну, охорони здоров’я, просвіти – і в 1999 р. почав їх швидко впроваджувати.

Найбільш запеклою була боротьба за адміністративну реформу, проти якої виступали місцеві клани, що сформувались ще за соціалістичних часів. Уряд Бузєка розглядав цю реформу не як самоціль, а як основу для виправлення ситуації в багатьох сферах суспільного життя (охорони здоров’я, шкільної освіти, суспільного порядку, безпеки). Реформа є передумовою для значних змін у суспільному секторі в цілому, для значного збільшення ефективності адміністрації та суспільних послуг, поліпшення якості обслуговування громадян.

Після кількох голосувань у сеймі сторони досягли компромісу: Статутом 24 липня 1998 р. було створено 16 воєводств замість 49. У Польщі нараховується близько 300 повітів та 2,5 тисяч гмін. У жовтні 1998 р. пройшли вибори у власні структури всіх гілок територіального самоуправління. Отже, громадянське суспільство почало працювати на практиці.

З 1 січня 1999 р. у РП було впроваджено трьохступневий адміністративний поділ – воєводства (області), повіти (уїзди), гміни (волості). На всіх рівнях були створені органи місцевого самоуправління; у гміні обирається рада гміни, що у свою чергу обирає правління на чолі з війтом (на селі) або бургомістром (президентом) (в містах). У повіті обирається рада повіту та правління на чолі зі старостою. У воєводстві обирається сеймик та правління на чолі з маршалом (водночас держава має тут свого представника – воєводу). Принципами діяльності виборних органів є: 1) самостійність і незалежність місцевих виборчих органів у межах своїх повноважень вирішувати питання місцевого значення, 2) економічна й фінансова самостійність території, 3) самофінансування і самозабезпечення, 4) оптимальна децентралізація. Це важливо й з огляду на загальноєвропейську тенденцію до децентралізації влади як атрибута демократичної держави, метою якої є гармонізація інтересів окремої особи і суспільства. Європейська хартія про місцеве самоврядування передбачає „право й реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину місцевих справ і управляти ними, діючи в межах закону та в інтересах місцевого населення”. Але воєвода як представник уряду призначається прем’єром. Так зберігається вертикаль державного управління. Разом з тим механізми зв’язку між центральною та місцевими владами залишалися слабкими. Регіон як політична одиниця ще не сформувався. Центральна влада передала багато адміністративних функцій місцевим радам, але не передала фінансових джерел, необхідних для їхньої праці. До реформи гміни розпоряджалися лише 18% суспільних коштів, тепер під їх контролем залишалось 48%.

Під час реформ певний хаос у функціонуванні відповідних служб викликав гостре невдоволення населення й, через це, конфлікти всередині АВС. Крім того, крайні праві в АВС знову почали боротьбу за декомунізацію.

22 червня 1998 р. сейм прийняв постанову про обговорення комуністичного тоталітаризму. 23 червня були внесені поправки до закону 1997 р. про люстрації. За законом кандидати на будь-які посади в державі повинні заповнити декларацію щодо свого співробітництва зі спецслужбами ПНР. Поправки до закону визначили право Апеляційного суду у Варшаві здійснювати функції люстраційного суду; був впроваджений інститут представника суспільних інтересів, що мав право подання на розгляд у суд тих декларацій, що визвали його сумнів. Президент намагався накласти вето, але це йому не вдалось. 28 листопада 1998 р. закон вступив у дію. У 1999 р. у суд було направлено десятки справ представників номенклатури, у тому числі самого Бузєка.

У період між парламентськими та президентськими виборами відбулась значна трансформація СДРП, що стала зразковою соціал-демократичною партією. Була прийнята нова програма партії; її новим головою став Лєшек Міллер, у минулому – один з керівників ПОРП. У 1999 р. було прийнято рішення про створення на основі передвиборчого блоку СДЛС (що об’єднував 32 політичні партії, профспілки та суспільні організації) політичної партії. У червні 1999 р. відбувся останній з’їзд СДРП. Партія перестала існувати як окрема частка лівого руху та почався прийом у СДЛС. СДЛС була зареєстрована в грудні, провела свій перший установчий з’їзд та висунула гасло „Новий вік, нові ліві”. Головою партії 98% делегатів обрали Л.Міллера.

Треті президентські вибори в посткомуністичній Польщі восени 2000 р. сенсацією, як і очікувалось, не стали. Більшість політиків назвала цю виборчу кампанію „самою нудною в посткомуністичній історії Польщі”. Ніхто з 12 кандидатів, серед яких був Лех Валенса (лідер нової Християнсько-демократичної партії), Маріан Кшаклевський (АВС), Анджей Олеховський (Громадянська платформа), не мав реальних шансів переграти А.Кваснєвського, що протягом усього періоду стабільно отримував підтримку 70% населення. Кваснєвський обрав гаслом кампанії „Польща – дім для всіх”, і виважену тактику, що поєднала курс на продовження реформ з соціальним захистом населення.

Уже в першому турі Валенса потерпів приголомшливу поразку, набрав тільки 0,8% голосів. Кваснєвський переміг з 55%. Разом з тим у цей час Кваснєвський не користувався повною підтримкою з боку СДЛС. Причиною стала розбіжність у його поглядах з поглядами Л.Міллера та його оточення на минуле. Президент закликав лівих ще раз просити вибачення в польського народу за ті злочини, що були здійснені після 1944 р. під їхнім прапором. Міллер дотримувався точки зору, що, „засуджуючи злочини соціалістичного режиму, не треба забувати про його позитивні сторони, про людей, що сумлінно служили країні та її громадянам”.

Протягом 2000 р. почала розвалюватись правляча коаліція. Є.Бузєку довелось звільнити майже половину членів кабінету, що були звинувачені в корупції. У результаті розбіжностей щодо темпів впровадження економічних реформ з уряду Є.Бузєка вийшло 5 ключових міністрів, у тому числі Л.Бальцерович. Уряд витратив весь запас народної довіри та виявився нездатним провести підготовку до вступу Польщі в ЄС: чим ближче ставало це завдання, тим більш тяжким воно здавалось.

Остання акція уряду Бузєку – початок судової справи над генералом В.Ярузельським у травні 2001 р. Його було звинувачено в жорстокому придушенні опозиції в 1970, 1981 та 1989 рр. Більшість громадськості не підтримала спроби уряду розпочати нову „охоту на відьом”, вбачаючи в цьому намагання відволікти населення від більш сучасних проблем.

Після провалу на президентських виборах гаслом правих стала сентенція: „Осінь ваша – весна наша”. Але у 2001 р., ще напередодні парламентських виборів, більшість аналітиків вважала, що ліві (коаліція СДЛС та Союзу труда) отримають перемогу.

Парламентські вибори відбулись 23 вересня 2001 р. У них прийняли участь більше 46% зареєстрованих виборців. На виборах до сейму СДЛС на чолі з Л.Міллером здобув більше 40% голосів. Але цього виявилось недосить, щоб сформувати уряд самостійно. До парламентської більшості їм не достало 10 місць. Польська селянська партія отримала біля 9% голосів. А друге місце після СДЛС зайняла правоцентристська Громадянська платформа – біля 13%. Вона разом з правим об’єднанням „Право і справедливість” (9,5%) створила велику парламентську фракцію „Громадянське об’єднання”. Подив викликав лише той факт, що в парламент пройшли такі маловідомі партії як ліва фермерська профспілка „Самооборона” (10%) та права націонал-католицька Ліга польських родин (7%), а колишні правлячі партії – АВС та Союз Свободи – ні. На виборах до сенату більшість голосів отримала СДЛС (75 з 100 місць).

Втрата впливу АВС полягала в неспроможності партії на практиці здійснювати політику, яка була „Солідарністю” проголошена після 1989 р. Замість демократизації праві партії демонстрували спроби „приватизації влади”, як це було за радянських часів. Широко була розповсюджена практика висунення кандидатур на державні посади і в центрі, і на місцях, виходячи тільки з їхньої партійної приналежності, фактично ігноруючи професіоналізм. Отже, згодом найбільш ініціативні та далекоглядні діячі АВС та Союзу Свободи покинули свою партію й у січні 2001 р. створили нову – Громадянську платформу. За короткий час вона об’єднала 180 тис. членів. Її успіх – в орієнтації на молодь, у висуненні послідовної програми радикальних (тобто ліберальних) перетворень. АВС здається залишається єдиний вихід – повернення до своїх джерел – перетворення партії на представника профспілкового руху.

Таким чином, опозицію лівим у парламенті, що розпочав роботу 19 жовтня 2001 р., склало центристське „Громадянське об’єднання”. Коаліційний уряд (СДЛС, Союз праці, Польська народна партія) сформував лідер СДЛС Лешек Міллер. Він заявив, що буде боротись за „людяне” обличчя поспіх збудованого капіталізму.

Першими реформами Міллера стало скорочення держапарату на 12-15% та ліквідація багатьох державних агенцій і комітетів. Усім чиновникам була заморожена зарплатня „до поліпшення економічної ситуації”. Взагалі саме економіка стала стрижнем нової урядової політики. Однак на грудень 2001 р. кількість критиків уряду серед громадян перевищила кількість його прихильників: 38% проти, 30% - за, третина опитуваних утрималась від відповіді. У 2002 р. опитування виявило, що 68% поляків незадоволені розвитком політичної ситуації в країні, 82% - станом економіки. Навесні 2002 р. у Варшаві відбулись масові демонстрації проти змін у Трудовому кодексі РП, безробіття та низького рівня оплати праці. Це викликало шерегу добровільних відставок міністрів, у тому числі міністра фінансів Марека Бельки.

Попри все очевидно, що в 2002 р. Польща вступила до останньої фази системної трансформації, що в наступні 10 років повинна перетворити країну на типову європейську державу з усталеним демократичним режимом. Головними завданнями наразі є формування двопартійної системи, створення сильного громадянського суспільства.

Польща, на думку польських дослідників Я.Мухи та М. Щепанського, має біля десяти головних джерел подальшої трансформації, що надають надії на краще. Серед них: стабільна демократична система, реальна легітимація політичних влад, прогрес у наближенні польського законодавства до західних зразків, відносно сильна публічна підтримка євроінтеграції, дуже сильна культурна ідентифікація з Європою більшості населення. Це засвідчив референдум 7-8 червня 2003 р., коли більше 75% громадян погодилась зі вступом РП в ЄС.

Отже, з боку процедурної адаптації Польщі питань нема. Але не менш важливо брати до уваги й ступінь участі населення в політичному житті країни. Існує навіть визначення Робертом Далем демократичної системи як цілком залежної від відповідальності всіх її громадян, здатності приймати рішення, прийнятні для всіх. Тут польські здобутки залишаються обмеженими: поляки не ходять на вибори, не є членами і навіть не підтримують якусь певну партію. Вони активні короткий час, якщо реформи зачіпають інтереси саме їхньої групи. Це дозволяє назвати на цей день польську демократію недостатньо консолідованою.

Польське партійне життя доволі відрізняється від західноєвропейського. Тут нема традиції поважати суперника, рівень емоцій залишається високим. Більшість партій, коли вони виграють вибори, не виконують чи не повністю виконують надані обіцянки. Партійні структури схильні до централізму: місцеві відділення дуже рідко відображають інтереси регіонів.

Влада та власник дуже часто одне й те саме; вони використовують демократію, водночас зберігаючи свої привілеї. Неформальна сфера впливу тут більше ніж в Західній Європі і часто нема розділу приватних та громадських інтересів. Корупція та клієнтелізм розповсюджуються ширше, ніж очікувалось. На думку американського політолога У.Ростоу демократизація є складним процесом, що триває якнайменше протягом життя цілої генерації. Тільки тоді загартується віра народу в політичні інституції та повага до закону.

Інша проблема – брак „політичного професіоналізму”. Його замінює сильна орієнтація на особистості. Протягом посткомуністичного періоду в Польщі найбільшою підтримкою населення користувався Лех Валенса, а потім його наступник – Олександр Кваснєвський. Обидва президенти уособлювали сильного лідера, але в перехідному суспільстві це не завжди означало стабільність та передбачуваність політичного життя.

Валенса відчайдушно боровся за посилення своєї влади за рахунок уряду, майже щороку змінював прем’єрів. Кваснєвський проводив свій курс не набагато краще.

У 2003 р. його відносини з Лєшеком Міллером різко погіршились, у ЗМІ почали використовувати термін „війна”. Міллер першим пішов на компроміс та спочатку погодився на дострокові парламентські вибори (13 червня 2004 р.), а значить на дострокову зміну кабінету на чолі з прем’єр-міністром. Але потім конфлікт Міллера та Кваснєвського перейшов у площину внутрішньопартійної боротьби. Частина членів СДЛС виступила за відставку свого лідера через те, що він не узгодив з однопартійцями своє рішення про дострокові вибори. Почали навіть називати фамілії можливих наступників – Хауснера, Дідухи, М.Боровського, Ю.Олекси (заступника голови СДЛС). Із близького оточення Міллера вийшли 4 його радника. Але потім відбувається так званий „бліцкриг Міллера”. Він сам став ініціатором голосування в сеймі з приводу довіри до уряду та отримав 236 голосів (проти – 213 голосів). Ця перемога позначилась і на відношенні до лідера в його партії (на конгресі СДЛС депутати скандували: „Хай живе Лєшек!”), і на подальшому діалозі з президентом. Міллер зміг переконати Кваснєвського, що в спільних інтересах провести вибори в парламент згідно строку, що був закріплений у конституції (2005 р.).

Навесні 2004 р., коли у ЗМІ все частіше стали лунати голоси про міллеровський „синдром Гомулки” (бажання утриматись при владі будь за що), Л.Міллер оголосив, що збирається у відставку відразу після вступу Польщі в ЄС. Отже, він зміг зайняти своє місце в історії як людина, що змогла привести Польщу в Євросоюз (тоді як сучасні оцінки його внутрішніх реформ переважно негативні).

СДЛС у цей же час також зазнав трансформації. Частина депутатів парламенту наприкінці березня 2004 р. оголосила про свій вихід та створення нової політичної партії – Соціал-демократії РП. Її очолив Марек Боровський, що є одною з найпопулярніших фігур на польському політичному Олімпі.

Таким чином, хоча політична система в Польщі в цілому склалась до вступу в ЄС, певні коливання „фрагментація-інтеграція” продовжувалися. Їхньою метою був розвиток та удосконалення партійної системи шляхом подолання її посткомуністичного характеру, підвищення довіри населення країни до владних структур.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка