Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка11/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

2.3.2. Угорщина.

За кілька років політичної трансформації Угорщина перетворилась на типову парламентську демократію. Угорський парламент – однопалатна Національна Асамблея – обирається населенням на 4 роки. Спеціалісти вважають угорську систему одною з найбільш складних у світі. Голосування здійснюється як за „партійними списками”, так і за одномандатними округами. Частина депутатських мандатів розподіляється серед партій, що „взяли” 5-процентний бар’єр, згідно спеціальній математичній формулі. Таким чином, в Угорщині парламентські вибори лише теоретично можуть проходити в один тур, фактично ж перший тур надає лише приблизне уявлення про розклад сил на політичній арені, а на другому турі цей розклад виміряється кількісно. Прем’єр-міністр та уряд обираються парламентом за рекомендацією президента, голови держави.

У травні 1994 р. на чергових парламентських виборах УСП отримала 54% голосів, СВД – 18%. Це була відповідь виборців на проявлену правими некомпетентність у вирішенні основних соціально-економічних питань.

Після виборів УСП, що мала можливість самостійно сформувати уряд (209 місць в парламенті), все ж таки запропонувала коаліцію другій за рейтингом партії – СВД (69 місць), який втратив лідера (А. Гьонца, що помер у 1993 р.), але не свою популярність. Але ключові посади в новому кабінеті зайняли соціалісти, наприклад, міністром закордонних справ став Ласло Ковач. З червня 1994 р. уряд очолив Дюла Хорн, міністр закордонних справ УНР у 1989-1990 рр.

Нова коаліція назвала себе соціал-ліберальною. У програмі, оприлюдненій напередодні приходу до влади, уряд підкреслив, що буде продовжувати перетворення, розпочаті в 1989 р. з метою модернізації суспільства й економіки, але в дусі „соціально чутливої” держави.

Однак через рік коаліції довелось стикнутись з такою ж критикою, що лунала в бік їхніх попередників. Опозиція звинуватила уряд у подальшому зниженні рівня життя громадян, скороченні народжуваності, „латиноамериканізації” освіти та культури. Зовнішня критика загострила суперечності між партнерами по коаліції. Очевидною стала ситуація, при якій вільні демократи брали на себе підготовку політичних рішень, але намагались перекласти всю відповідальність на соціалістів.

Наступні роки продемонстрували парадоксальним чином успіхи лівих у вирішенні багатьох болючих проблем, і водночас швидке падіння їхнього рейтингу серед виборців. Очевидно, що скорочення зовнішнього боргу й т. ін. не справило враження на громадян на фоні зростання цін, корупції, злочинності.

Болючою політично-правовою проблемою знову стало питання про „закон помсти”, як називали люстрацію (Закон Зетені-Такача 1992 р.). Ще в грудні 1994 р. Конституційний суд виніс рішення, що цей закон порушив два конституційні принципи. По-перше, це право на інформаційне самовизначення індивідів (право знати, що про них написано в документах; у той же час інші особи не можуть мати інформацію про приватну особу; публічна цікавість буде виправдана тільки, якщо особа має намір зайняти публічну посаду). По-друге, це право на публічний доступ до інформації, що має публічну значущість (отже, збереження секретних документів знаходиться в протиріччі з ідеєю правової держави). Таким чином, парламент створив ситуацію неконституційності.

Остаточне рішення виглядало так: „біографічний контроль” мали проходити вищі посадовці, судді, журналісти (як особи, що формують суспільну думку, хоча не мають публічної влади). Право на захист приватної інформації поширювалося на юридичних осіб (у тому числі на політичні партії). Однак виняток було зроблено для УСРП: її архів був оприлюднений, оскільки вона в порушення Конституції безпосередньо здійснювала політичну владу.

Проте поразка УСП на парламентських виборах у травні 1998 р. була несподіванкою для всіх (134 мандати). Причиною стало широке об’єднання зусиль реформованого правоцентристського блоку СМД-УГП (Союз молодих демократів - Угорська громадянська партія) з УДФ та НПДГ: разом вони отримали 163 мандати в Державних зборах. 34-річний лідер СМД-УГП Віктор Орбан, що очолив кабінет міністрів у липні 1998 р., створив імідж висококомпетентного політика, який керувався розумом, а не емоціями у визначенні подальшого шляху для країни.

НПДГ, здавалось, взяла до уваги уроки минулого та здійснила значний ривок до центру. Але деякі негативні тенденції, що проявились в діяльності в цілому успішного уряду Орбана, можна пов’язати саме з впливом НПДГ. Її лідер, І.Чурка, дозволяв собі грубі націоналістичні випади, отже, врешті решт, Орбану довелось виключити його зі складу уряду. Але він зберіг з ним теплі особисті стосунки.

Угорщина повторила негативний досвід Польщі, де певний час надмірну політичну роль відігравав Костьол. Також надмірну увагу Орбан проявив до „хворобливого” питання про долю зарубіжних угорців. За його ініціативою парламент прийняв закон про пільги та привілеї етнічним угорцям, що проживають в сусідніх країнах. Вони отримали рівні з громадянами Угорщини права в галузі культури та освіти, у тому числі значні стипендії, безкоштовну медичну допомогу, пільгові транспортні тарифи, право на працю в Угорщині протягом 3 місяців на рік. Закон вступив у силу з 1 січня 2002 р. та викликав бурю невдоволення в сусідніх країнах, перш за все в Румунії, що подала скаргу в Раду Європи та ЄС. Ще більше нарікань викликала заява Орбана про необхідність відміни декретів Е.Бенеша про висилку зі Східної Європи етнічних німців. Всі ці заходи пояснювались бажанням прем’єра напередодні виборів отримати голоси націоналістів, прибічників ідеї „Великої Угорщини”, а самому посісти місце нового „отця нації”. Однак у реальності він втратив підтримку більшості громадян, що ясно виявили волю до безконфліктних відносин із сусідами.

В Угорщині останнім часом проявилась дуже важлива тенденція до формування двопартійної системи, про що засвідчили як президентські (у серпні 2000 р. президентом став Ференц Мадл), так і парламентські вибори. На парламентських виборах у квітні 2002 р. головну роль відігравали 6 політичних партій: СМД-УГП (В.Орбан), УСП (Л.Ковач, П.Меддьєши), НПДСГ (Й.Тордьян), КПУ (Д.Тюрмер), СВД (Г.Куппе), рух „Нові ліві” (М.Сюреш). За УСП (41,3%) та СМД-УГП (40,3%) проголосували 90% всіх виборців, хто прийняв участь у виборах. На 3 місці – СВД, що отримав тільки 5,4% голосів. Разом з тим, виборча кампанія була найбільш „брудною” за посткомуністичні часи. Основні суперники вилили одне на одного цілий „цебер” компромату. Порушення виборчого закону носили постійний характер.

У другому турі соціалісти об’єднались з вільними демократами та здобули 205 місць у парламенті. СМД-УГП отримала 180 місць та перейшла в опозицію. Новий уряд очолив Петер Меддьєши, 60-річний економіст, що мав репутацію не тільки одного з найбільших спеціалістів у галузі макроекономіки, а й урівноваженого, прагматичного політика. На меті він перш за все мав виправлення внутрішньо- і зовнішньополітичних помилок попередника та продовження реформування в суворій відповідності до нормативів ЄС.

Ряд спеціалістів, як у самій Угорщині, так і за кордоном, уважали, що політична система Угорщини страждає на один серйозний недолік: при могутніх лівому і правому блоках, центристи, (а саме вони можуть вплинути на стабільність суспільного розвитку), виглядали істотно більш слабкими.

Проблема розбудови кадрів держслужбовців для Угорщини була така ж актуальна, як і для більшості сусідів. Ступінь політизації чиновництва західні дослідники вважали надмірною. Особливо гостро ця проблема постала під час правління В.Орбана, що відкрито зловживав так званим „адміністративним ресурсом”.

Загалом угорське політичне життя на початку 21 ст. для наглядачів виглядало як дещо менш цікаве, ніж у сусідніх країнах. Така „нудність”, нормальність без яскравих вибухів дорого коштувала; саме вона була ознакою політичної стабільності.

2.3.3. Чехія.

У Чехії діє Конституція, прийнята Національною радою в грудні 1992 р. (були також внесені поправки в 1997 р.). Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат – палати депутатів (200 осіб, що обираються на 4 роки) і сенату (81 особа, що обирається на 6 років; третина складу сенату оновлюється кожні 2 роки). Виконавча влада належить уряду; його склад пропонується палатою депутатів та затверджується президентом; сенат не контролює діяльність уряду. Голова держави – президент, що обирається парламентом на 5 років.

У Чехії існує більше 80 партій та біля 200 молодіжних організацій. Характерною рисою політичного життя 2 половини 90-х став вплив лівої опозиції, що поступово зростав. Період прокльонів в адрес колишніх комуністів закінчився; наприкінці 20 ст. Комуністична партія Чехії та Моравії (КПЧМ) за опитуванням суспільної думки виявилась найбільш популярною політичною силою. Але до цього її привели не тільки власні зусилля, а й невдалі кроки правих урядів. Іншою новою тенденцією стало падіння популярності радикальних правих партій таких як Об’єднання за Республіку – Республіканська партія Чехії (ОРЗ-РПЧ), Моравська національна партія.

26 січня 1993 року Національна рада Чехії першим президентом обрала Вацлава Гавела. Першим прем’єр-міністром став Вацлав Клаус. Удвох вони надали єдиний у Східній Європі приклад успішного співробітництва між президентом та прем’єром.

В.Клаус, лідер Громадянсько-демократичної партії, називав себе прибічником неолібералізму. Разом з тим він досить вороже відносився до поняття „громадянське суспільство” та на практиці намагався посилити роль та вплив уряду. Наприклад, Клаус виступив ініціатором перегляду закону 1990 р. про Раду економічної та соціальної згоди, де важливу роль відігравали профспілки. До 1997 р. уряд фактично вів війну з профспілками, що завдяки посередництву християнських демократів закінчилась відновленням роботи Ради.

Специфіка чеського варіанту трансформації полягає в тому, що він є винятком з правила політичного розвитку ЦСЄ. Тут праві (або точніше - правоцентристський блок) довгий час міцно утримували владні позиції. У той же час Чехія, як і інші країни, не уникла протистояння «президент - парламент» і невдалих спроб президента укріпити свою владу. Як і в Польщі, це протистояння розвело по різні боки колишніх товаришів по боротьбі з комуністичним режимом.

Протягом 90-х рр. В.Гавел послідовно виступав проти люстрації: „Ми всі частина комунізму, ми всі голосували за комуністів; вони отримували в більшості випадків 99,99%. А тепер люди підлещуються перед дебольшевізаторами. Ті, хто дійсно працював проти комуністів, не мають потреби зводити рахунки”. Президент наклав вето на продовження Закону про декомунізацію (строк його скінчився у 1996 р.), заявивши, що революційна фаза розвитку країни підійшла до кінця; однак парламент переборов вето, отже, Закон продовжує діяти.

На парламентських виборах у червні 1996 р. перемогу знову здобув блок правих сил - Громадянсько-демократична партія, Громадянський демократичний альянс, Християнсько-демократична унія – Чехословацька народна партія (об’єднались у 1992 р.). Він отримав 99 з 200 депутатських мандатів у Національній раді. Уряд знову очолив В.Клаус. Але ЧСДП здобула 26% голосів, таким чином, в 4 рази покращила свій колишній результат. Тому посаду голови чеського парламенту зміг зайняти М.Земан. Він оцінив підсумки виборів як „найбільшу перемогу ЧСДП за 100-річну історію партії”. Але самим популярним політиком у країні залишався В.Гавел, що майже автоматично став удруге президентом Чехії (20 січня 1998 р.).

1997-1998 рр. стали роками кризи в Чехії, яка охопила не тільки сферу економіки. Проявом політичної нестабільності стала відставка прем’єр-міністра В.Клауса після гучного скандалу з приводу перерахування великих сум грошей на його таємні партійні рахунки у швейцарських банках. Репутація Клауса як одного з найуспішніших європейських політиків розвіялась як дим. Тепер преса називала його „більшовиком від капіталізму”, головним корупціонером країни.

Скандал призвів до кризи та розколу всередині ГДП. Клаус залишив за собою посаду голови; це викликало створення внутріпартійної фракції для боротьби з керівництвом (до неї належали міністри фінансів, оборони, праці, міністр з питань розвитку регіонів). Але більшість членів підтримала свого лідера. На надзвичайному з’їзді партії опоненти Клауса були затавровані як „зрадники”.

У січні 1998 р. уряд, у склад якого увійшли представники 3 правих партій, очолив Йозеф Тошовський. Представники ГДП отримали 4 міністерських портфеля (замість 8 у попередньому уряді); ГДА та ХДУ-ЧНП, які мали раніше по 4 міністерських пости, отримали лише по 3. Уперше в коаліцію увійшли також безпартійні, що отримали 6 з 16 міністерських портфелів. Таким чином, праві лишились монополії на владу.

Головними завданнями уряд назвав євроінтеграцію, боротьбу з корупцією, економічною злочинністю. Мандат уряду повинен був діяти до дострокових парламентських виборів, на яких настоювали найсильніші партії країни.

Напередодні виборів праві зробили все, щоб консолідувати сили, розпорошені внаслідок розколу ГДП. Один з її лідерів, Я.Румл, у квітні 1998 створив партію Союз свободи (СС), яку активно почав підтримувати та пропагувати президент Гавел.

На червень 1998 р. були призначені парламентські вибори. Особливість цих виборів полягала в тому, що жодна з партій не створила коаліцію. Таким чином, жодна партія не мала можливості створити сильний уряд. Отже, вибори не дали переваг ні лівим, ані правим. Уперше після падіння комуністичного режиму в Чехії перемогу отримали ліві, але з невеличким відривом. ЧСДП здобула 32,3% голосів. На другому місці була ГДП – 27,8%. На третьому – КПЧМ (11,1%). У парламент пройшли також ХДУ-ЧНП та СС. Таким чином, у палаті депутатів ліві здобули 74 місця, а праві всього на 5 менше ніж у попередньому складі - 63. Деякі наглядачі відмічають як позитивне явище, що вперше бар’єр не змогли подолати радикали – ані Партія пенсіонерів, ані Республіканська партія.

9 липня ЧСДП та ГДП підписали так звану „опозиційну угоду” (партії домовились про розподіл влади), за якою з’явилась можливість формування однопартійного уряду.

17 липня президент доручив сформувати уряд колишньому голові палати депутатів Мілошу Земану (ЧСДП). Земан за опитуванням суспільної думки став другим найбільш популярним політиком у країні.

На парламентських виборах 2000 р. ГДП знову обійшла за популярністю ЧСДП. Праві – „Коаліція чотирьох” (Союз свободи, ХДП, ГДА, Демократичний союз) - створили опозицію, що здобула більшість сенаторських крісел. Невелику кількість місць завоювали КПЧМ та ХДУ-ЧНП.

У січні 2000 р. Палата депутатів за ініціативою ЧСДП та ГДП проголосувала за внесення змін у конституцію країни. Прерогативи президента були скорочені. Це стало можливо завдяки угоді двох партій, що поглиблювалась з 1998 до 2002 р., забезпечивши стабільність всієї політичної системи.

У червні 2002 р. на парламентських виборах ЧСДП отримала третину голосів та створила коаліцію з правим Союзом свободи й центристською ХДП, що дало можливість розраховувати на 101 місце з 200. ГДП отримала 24% голосів та залишилась в опозиції (до наступних виборів 2006 р.). Уряд до липня 2004 р. очолював лідер ЧСДП Владімір Шпідла. Але він швидко втратив популярність в країні через впровадження фіскальних реформ, необхідних для підготовки Чехії до членства в Єврозоні.

На виборах КПЧМ здобула 18% голосів, що є найвищим результатом для чеської компартії за весь посткомуністичний період. Але це викликало пильну увагу з боку її супротивників і загострення питання про люстрацію. Побоювання в них викликає не тільки те, що в Чехії все ще існує „коріння комунізму”, отже, КПЧМ може колись виграти вибори та повернутись до влади, але й можливість входження навіть одного комуніста в уряд. Таким чином, Чехія залишається країною з найбільшим „антикомуністичним потенціалом” в регіоні.

У січні 2003 р. В.Гавел покинув посаду президента. Його популярність з кінця 90-х рр. поступово падала; президенту дорікали за соціальні проблеми, що постійно збільшувались, за зростання корупції та злочинності в сфері бізнесу, загальне погіршення криміногенної ситуації в країні. Для Чехії була також характерна відсутність активної політики щодо захисту прав людини (порівняно з іншими країнами регіону ЦСЄ): це один з найбільших парадоксів її посткомуністичного транзиту, адже В.Гавел уособлював зразкового східноєвропейського ліберала. Всі ці проблеми та також стан здоров’я Гавела не дозволяли йому продовжувати активну політичну діяльність. Колишній радник президента Йірі Пехе заявив: „Той факт, що ми зможемо обійтись без пана Гавела буде означати, що ми стали стабільною демократією”.

За конституцією чеський президент обирається парламентом. За ініціативою соціал-демократів було проведено плебісцит, на якому фаворитами в боротьбі за президентське крісло стали колишній прем’єр Мілош Земан (ЧСДП), заступник віце-прем’єра Ярослав Буреш (ЧСДП), голова сенату Петер Пітгарт (ХДП) та колишній міністр юстиції Отакар Мотейл. ГДП висунула кандидатуру свого лідера В.Клауса незважаючи на відмову всіх своїх союзників підтримати цю одіозну кандидатуру.

Вибори президента розтяглись на довгий строк. За конституцією обом палатам парламенту надається три спроби обрати переможця, а в разі, якщо цього не станеться, обираються нові кандидати, отже, процедура повторюється. Урешті решт новим президентом було обрано В.Клауса. Щоб зрозуміти цей вибір, треба мати на увазі бажання депутатів парламенту гарантувати Чехії якомога більшу підтримку з боку ЄС. Черговим парадоксом було те, що кандидат правих, В.Клаус завжди займав позицію євроскептика.

Отже, на початку 21 ст. у Чехії остаточно склався баланс двох сил: правоцентристів та соціал-демократів. Таким чином, вона більше ніж сусідні країни наблизилась до формування двопартійної системи, визнаної найкращою для розвинутих демократичних держав.



2.3.4. Словаччина.

Державний устрій Словаччини майже аналогічний чеському, але парламент – Національна рада - однопалатний. Для Словаччини 90-х рр. характерною була концентрація влади в руках виконавчої гілки. Першим президентом став Міхал Ковач (лідер Руху за демократичну Словаччину), обраний парламентською більшістю у 1993 р., а прем’єр-міністром – Владімір Мечіар. Вони здійснювали неабиякий вплив на історію країни перших років незалежності, особливо В.Мечіар.

Попри їхню приналежність до однієї партії, у Словаччині розпочалась жорстока боротьба за владу. Уряд намагався зменшити повноваження президента; президент не приділяв уваги, а подекуди й придушував діяльність опозиційних політичних партій і громадянських організацій.

У Словаччині з моменту її утворення ті ж політичні процеси, що й у сусідніх країнах, проходили більш гостро, конфлікт президента М. Ковача з прем’єром В. Мечіаром не міг бути виправданим різними політичними позиціями (обидва - колишні комуністи, співпрацівники, обидва - з Руху за демократичну Словаччину, обидва - проти повної переорієнтації Словаччини на Захід). Для колишніх комуністів характерною рисою тепер став популізм. Іншою проблемою залишався високий ступінь політизації адміністрації. Як і скрізь у Східній Європі центральний уряд неохоче поступався своїми повноваженнями місцевим владам.

Процес декомунізації в Словаччині майже не відбувався, оскільки колишні комуністи залишились при владі й користувались певною популярністю серед населення. На початку 90-х рр. було порушено кілька справ проти колишніх міністра внутрішніх справ Ф.Кінцля, генсека КПЧ М.Якеша, керівника профспілок К.Хофмана, офіцера розвідки П.Минаріка. Однак, ці справи були припинені, або засуджених осіб було достроково звільнено.

А тим часом політичні свободи залишались скоріше мрією меншини, ніж складовою частиною урядової програми реформ. Найбільших утисків зазнавали угорці Словаччини, що складали 12% населення; на протязі багатьох років вони намагались вибороти рівні права, але особливих зрушень у 90-ті роки не відбулось. Це погіршувало відносини з Угорщиною та ЄС.

На початку березня 1994 р. колишній міністр закордонних справ Йозеф Моравчик висунув звинувачення проти Мечіара, що постійно здійснював на нього тиск, змусивши подати у відставку. На початку березня Мечіар не здобув підтримку в Словацькій національній раді при обговоренні питання про вотум довіри.

16 березня 1994 р. Моравчика було обрано головою тимчасового коаліційного уряду, до якого увійшли представники Демократичного союзу, Словацької партії лівих демократів (СПЛД), Християнсько-демократичного руху, Націонал-демократичної партії. Для подолання кризи, що охопила різні сфери суспільного життя, було вирішено провести позачергові парламентські вибори. Однак правій опозиції не вистачило ані внутрішньої єдності, ані часу, щоб до парламентських виборів створити реальну альтернативу Мечіару. Опозиція вибрала невдалий негативний варіант передвиборчої агітації: „В.Мечіар вивчав у Москві диктатуру пролетаріату, М.Ковач був радником Ф.Кастро, комуністи в Національній раді розкрадають народне майно!”

Перші національні вибори в Словаччині після отримання нею незалежності пройшли достроково, 30 вересня – 1 жовтня 1994 р. У них взяли участь 18 партій та рухів; 76% всіх виборців. Перемогу здобув РДС В.Мечіара, що виступив у блоці із Селянською партією (35% голосів). До парламенту також увійшли лівий блок „Загальний вибір” (СПЛД, Соціал-демократична партія Словаччини, Партія зелених, Рух аграрників), Угорська коаліція (Угорський християнсько-демократичний рух, рух „Співіснування”, Угорська громадянська партія) та Християнсько-демократичний рух, що отримали по 10% голосів; Демократичний союз; Об’єднання робітників Словаччини (ОРС); Словацька національна партія.

До уряду В.Мечіара увійшли представники РДС, Селянської партії, ОРС, Словацької національної партії.

Опозиційні партії зрозуміли, що тільки об’єднання їхніх зусиль може змінити розстановку сил на політичній арені. Ситуація радикально змінилась у вересні 1997 р., коли у м. Мартині відбулась конференція 5 опозиційних партій, що створили так звану Словацьку демократичну коаліцію (СДК) з метою усунути Мечіара на виборах 1998 р.

Тим часом постійні сварки і взаємні звинувачення між Мечіаром та Ковачем були поновлені та обумовили політичну кризу: Міхал Ковач залишив свою посаду 2 березня 1998 р., після того як закінчився строк його повноважень. Але парламент не зміг домовитись про кандидатуру нового президента, отже, його обов’язки виконував прем’єр.

У вересні 1998 р. на парламентських виборах РДС здобув 27% голосів, більше ніж будь-яка інша партія, але в порівнянні з попередніми виборами він втратив біля чверті колишнього електорату. Один партнер РДС – ОРС – взагалі не „взяв” 5% бар’єр, необхідний для представництва в парламенті. Другий партнер – Словацька національна партія – отримав 9% голосів. Коаліція з 5 демократичних партій – СДК – отримала 23% голосів. Партії, що знаходились в опозиції до Мечіара, - СДК, СПЛД, Християнсько-демократичний рух, Угорська коаліція, Партія громадянської згоди, - отримали біля 57% голосів (2/3 місць у парламенті). Провідне місце серед них посіла СПЛД (з 1996 р. її лідером став Й.Мігаш). Це єдина словацька партія, за яку голосували й представники угорської меншини.

На думку голови місії бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини Майкла Віджанта „парламентські вибори в Словаччині чітко продемонстрували стремління громадян цієї країни до демократичного розвитку та дотримання прав людини”. Але в реальності головною причиною зміни настрою словаків можна вважати погіршення умов життя, зріст безробіття, а не невдоволення ходом політичних реформ.

Мечіар, що міг розпоряджатись лише 57 з 150 місць в Національній раді, не був переобраний на посаду прем’єр-міністра. Новий уряд сформував Мікулаш Дзурінда (Християнсько-демократичний рух). Міністром закордонних справ став його товариш по партії Едуард Кукан. Й.Мігаш став головою Словацької національної ради.

На початку 1999 р. Словаччину приголомшило вбивство Яна Дуцького, колишнього міністра економіки в уряді Мечіара. Це відбулось напередодні арешту Дуцького, що готувався правоохоронними органами. Убивство ще посилило підозри, що діяльність колишнього уряду носила злочинний характер. Керівництво спецслужб оприлюднило відомості про зв’язки Мечіара з російською мафією, про „відмивання” нелегального капіталу в словацьких фірмах. Але прямих свідків проти колишнього прем’єра знайти не вдалось.

Мечіар був змушений оголосити, що залишає політичну сцену. Однак, після того як парламент за 15 місяців не зміг висунути єдиного кандидата й прийняв рішення про проведення прямих всенародних виборів президента, Мечіар висунув свою кандидатуру. Його опонентом від правоцентристів став мер м. Кошице Рудольф Шустер (в минулому – голова словацького парламенту в ЧРСР, голова Партії громадянської згоди). Кампанія супроводжувалась гучними скандалами та взаємними обвинуваченнями.

У другому турі виборів 30 травня 1999 р. Шустер отримав 57% голосів, тоді як Мечіар тільки 32%. Більшість словаків вибирала „найменшу з двох бід”. Це посилило позиції парламентської більшості. Взагалі можна говорити про кінцевий відказ Словаччини від „комплексу Мечіара” - курсу, якого країна притримувалась протягом попереднього періоду.

Новий курс символізували поправки до конституції Словаччини (була прийнята у 1992 р., ще до поділу Чехословаччини), що були внесені у березні 2001 р. Найважливіші стосуються розбудови держави, укріплення засад демократичного устрою, зокрема, розширення гарантій прав людини, обмеження повноважень депутатів парламенту, посилення незалежності судів та розширення компетенції Конституційного суду (і відповідно скорочення повноважень президента). Уперше було введено інститут омбудсменів – уповноважених з прав людини.

Цього не змінили підсумки парламентських виборів, що пройшли у вересні 2002 р. РДС отримав усього 19,5% голосів при явці 70% виборців (36 депутатських мандатів з 150). Новою тенденцією на виборах стало подолання парламентського бар’єру комуністами вперше після падіння соціалістичного режиму. Усього ж у парламент увійшли 7 політичних партій.

Новий уряд попри всі прогнози наглядачів президент спочатку запропонував сформувати В.Мечіару, оголосивши, що це політик, який насправді здатен створити уряд парламентської більшості, тобто перш за все ефективний уряд. Але необхідність залучитись підтримкою Заходу вплинула на переобрання на другий строк М.Дзурінди, під керівництвом якого Словаччина почала успішно наздоганяти Чехію. Отже, у правлячу коаліцію увійшли Словацький демократичний та християнський союз (нова партія, створена та очолена М.Дзуріндою у 2000 р.), Угорська коаліція, Новий громадянський альянс, Християнсько-демократичний рух.

У квітні 2004 р. відбулись президентські вибори, на яких виграв Іван Гашпаровіч. Результат другого туру виборів став несподіванкою, але багатьом приніс полегшення після серйозних побоювань, що державу очолить В.Мечіар. Хоча ситуацію більшість словаків характеризувала словами „обидва гірше”, за Гашпаровіча проголосували біля 60% виборців, за Мечіара – 40%. Усього своїм правом голосу скористались 43,5% виборців.

Новий президент Словаччини був досить загадковою політичною фігурою. Юрист за освітою, він був генеральним прокурором, доки в 1992 р. не приєднався до Мечіара. У 1993 р. Гашпаровіч очолив парламент й заробив репутацію „правої руки” прем’єра. Тільки в 2002 р. він відколовся від партії Мечіара Рух за демократичну Словаччину й створив власну партію з вельми схожою назвою – Рух за демократію. Отже, за колишні помилки словацької еліти Гашпаровіч теж несе відповідальність. Тому президент перш за все вибачився перед суспільством. Більш тяжким завданням стало переборення кризи в коаліції, що знаходилась при владі.

Загалом політичному життю Словаччини на початку 21 ст. не вистачало стабільності та передбачуваності. Напередодні виборів складалися хиткі коаліції, розпадалися партії, створювалися нові. Характерною стала й така риса, як складення партії не навколо певної ідеології чи програми, а навколо одної особи, лідера. Наприклад, партія ANO („так” на словацькій мові), що декларує відданість ліберальним цінностям, була пов’язана з телемагнатом Паволом Рушко. Партія SMER, що віднесла себе до лівоцентристських, пов’язана з Робертом Фіцо, що претендував на посаду прем’єр-міністра, вважаючи, що М.Дзурінда досить слабкий кандидат.

Щодо зовнішньополітичної орієнтації, то з кінця 90-х рр. можна було з упевненістю говорити про західний вибір Словаччини, що підтримали 87% громадян. Саме він стимулював урешті решт прискорення політичних реформ з гаслом „наздогнати Вишеградську групу” протягом 1999-2000 рр. Отже, на прикладі Словаччини дуже ясно можна простежити дію закону: модель суспільного розвитку та модель геополітичного розвитку взаємно впливають одна на одну.

Якщо в 1997 р. Словаччину не включили до країн „першої хвилі” переговорів з ЄС, то в грудні 1999 р. Словаччина отримала офіційне запрошення. В уряді з’явилась нова посада – віце-прем’єр-міністр СР з питань європейської інтеграції. У 1998 р. та в 2000 р. були складені 1 і 2 версії Національної програми адаптації acquis communautaire. У 2 версії більше місце посіла проблема адаптації правових норм СР до вимог ЄС до 2002 р. Велика роль приділялася також підготовці держслужбовців: „поглибленню знань, оволодінню іноземними мовами, міжнародними нормами протоколу, а також нормами поведінки”.

Таке формулювання завдань було не випадковим. Країнам регіону недостатньо простої гармонізації законодавчих актів згідно з вимогами ЄС. Річ у тім, що потрібно було створити нове цілісне правове поле, його кадрову та інституціональну інфраструктуру й навіть нову правову культуру там, де її поки що немає.

Наприкінці травня 2000 р. конференція ЄС визнала, що СР виконала вимоги по 6 розділах (в основному щодо економічних реформ та зовнішньої політики). На 2000 р. ЄС включав до програми підготовки Словаччини 98 серйозних невирішених завдань, у тому числі в галузі адміністрації, судової системи, поваги до закону, злочинності, соціальних стандартів життя населення. У 2000 р. Словаччина стала членом ОЕСР, що зміцнило її міжнародний престиж.

Робота над подоланням залишків деформації політичної системи, зміцненню засад правової держави тривала; протягом 2001 р. Словаччина вийшла на рівень Польщі та Угорщини в переговорах з ЄС. Але хоча в цих країнах люблять порівнювати себе з більш слабкими членами ЄС, різниця між ними очевидна. Наприклад, протокол про приєднання до ЄС Португалії містив 347 с., Фінляндії – 349 с.; в разі Східної Європи тільки обсяг попередніх документів перевищив 1500 с. Таким чином, рішення ЄС про вступ Словаччини в травні 2004 р. було суто політичним; країні явно був потрібен ще певний час для реальної інтеграції в західноєвропейську цивілізацію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка