Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка12/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

2.4. Демократизація країн „другої хвилі” Болгарії, Румунії, Албанії.

Поділяючи країни Східної Європи на центральносхідноєвропейські та південносхідноєвропейські, слід зазначити, що посткомуністичне реформування проходило по-різному навіть всередині кожного з регіонів. Це найбільш очевидно на прикладі Південно-Східної Європи, в одній частині якої протягом десятиліття зберігалась нестабільна ситуація (Болгарія, Румунія, Албанія), але в іншій (республіки колишньої СФРЮ) становище було ще гіршим: реформи не починались через перманентні військові дії. Тому вважаємо, що розглядати політичну трансформацію колишньої Югославії в умовах війни слід окремо.

Англієць Пол Раймент звернув увагу на надзвичайно важливу роль, що відігравали в процесі посткомуністичного реформування державні структури. Успіх реформ, за його висновками, прямо залежить від кваліфікації керівництва країни. Сучасна ситуація потребує політичного керівництва найвищого гарту, до того ж воно повинне мати серйозну програму й втілювати її, спираючись на населення, що є можливим тільки при забезпеченні свободи слова. Таким чином, формула Раймента допомагає зрозуміти, на чому базується різниця результатів подібних процесів у ЦСЄ та ПСЄ.

Але навіть тут є свої специфічні риси в кожному окремому випадку, тоді як поєднання їх в одній групі можливе з огляду на, по-перше, однаковий час початку процесу реформування (середина 90-х рр.), по-друге, загальну відсутність історичного досвіду демократичного управління, по-третє, відсутність масових дисидентських рухів та загалом елементів громадянського суспільства за радянських часів.



2.4.1. Болгарія.

На початку 1989 р. криза соціалізму в Болгарії виявилась не лише в економічній, але й у політичній сфері. Протистояння влади та інтелігенції стає масовим; опозиція висуває вимоги дотримання законності, прав та свобод особи, демократії. Характерно, що тут майже не було націоналістичних виступів, головними темами були права людини та захист екології. Разом з тим масових народних виступів не було до листопада 1989 р.

У січні 1989 р. французький президент Ф.Міттеран у Софії зустрівся з 12 відомими болгарськими інтелектуалами, що було названо в пресі „сніданок з дисидентами”. Це було перше міжнародне визнання болгарського дисидентства. Журналіст Б.Трайков писав: „Це надихнуло болгар, що зрозуміли: є політики на Заході, що не вважають Болгарію найкращою ученицею в класі Л.Брежнєва”. Більш важливим, однак, здається зміна позиції Москви, що підштовхнула молоде покоління болгарських лідерів до усунення Т.Живкова.

Керівництво компартії зберігало мовчання протягом першої половини 1989 р., навіть коли в провінції починається протистояння болгар і турків, причиною якого була насильницька болгаризація мусульман, що проводилась з 1984 р. Турецькі демонстрації були брутально розігнані. Влітку Народні збори прийняли поправки до законів про паспортний режим, громадянство, карний кодекс та ін.: тепер громадяни могли вільно пересуватись, виїжджати у будь-яку країну. Але за конституцією в Болгарії нацменшин не існувало як і раніше. Протягом року з Болгарії виїхало 350 тис. етнічних турок. Уряд розглядав це як найкраще вирішення питання, але в реальності це свідчило тільки про відсутність політичної волі керівництва.

Формування першого некомуністичного уряду в Польщі викликало гостру реакцію Живкова: „Партія взагалі не може бути за демократію, плюралізм і гласність – засоби розкладання...” Така позиція здавалась анахронічною навіть самим партійцям. Перш за все мова йде про болгар, що закінчили московські вузи, навіть мали радянське громадянство – Андрей Луканов, Петр Младенов. Участь у підготовці відсторонення Живкова взяли також Д.Станішев, Д.Джуров, А.Лілов.

У липні 1989 р. у Бухаресті відбулась нарада керівництва країн РЕВ, у ході якої відбулася негласна зустріч між М.Горбачовим та П.Младеновим і Д.Джуровим (міністрами закордонних справ і оборони). Фактично на ній було обговорено механізм усунення Т.Живкова.

24 жовтня П.Младенов оприлюднив лист про свою відставку. Він характеризував її як вимушену й звинуватив Т.Живкова, що привів країну до глибокої кризи.

10 листопада 1989 р. у Берліні була зруйнована Стіна, а в Софії усунутий від влади Т.Живков, що 35 років управляв країною одноосібно. Політбюро скликало пленум ЦК БКП, що звільнив Живкова від посади. Новим генеральним секретарем було обрано П.Младенова (пізніше він став і головою Держради НРБ). Ця подія по-різному була названа в Болгарії – змова, переворот, зміна.

На думку української дослідниці М.Мілової, це не можна кваліфікувати як переворот, оскільки, по-перше, все пройшло дуже організовано й легко, і, по-друге, всі хотіли змін, навіть політичні еліти Болгарії. За формою воно нагадувало змову, адже мало підготовку з боку Москви, але здійснювалось руками найближчого оточення Живкова.

Болгарський політолог Е.Дайнов назвав рішення пленуму „кінцем комуністичного режиму”, але поки що мова йшла тільки про кінець одноосібного правління Живкова. Младенов у своїх виступах вів мову про поліпшення соціалізму при збереженні однопартійної системи й різкому підвищенні ролі ЦК БКП. Нічого радикального не було й у тому, що лідер говорив про нове розмежування функцій партії та держави.

У наступні місяці свої посади втратили 13 членів політбюро, 28 членів ЦК, а близько 3,5 тис. осіб були виключені з лав партії. Фактично це не виходило за рамки радянської концепції перебудови та ротації кадрів.

Але в Болгарії 1989 р. уже існувала й інша, революційно-опозиційна течія. Вона заявила про себе на першому масовому мітингу, проведеному 18 листопада в Софії. Тут уперше пролунали антикомуністичні гасла, вимоги суду над Т.Живковим. Отже, у Болгарії також проявив себе фактор вулиці; столиця стала революційною ареною. Створювались нові опозиційні організації та відроджувались старі, „історичні” партії. Для Болгарії характерною рисою стало сильне намагання опозиційних груп до об’єднання зусиль проти правлячої партії.

7 грудня 1989 р. була сформована легальна опозиція - Союз демократичних сил (СДС). В „Установчий декларації” були перелічені її принципи: громадянське суспільство, політичний плюралізм, багатопартійна система, правова держава, ринкова економіка. Це об’єднання складалось спочатку з 13, потім з 18 організацій, включаючи Демократичну партію, Радикал-демократичну, Болгарський Землеробський Народний Союз „Нікола Петков” (БЗНС), Болгарську робітничу соціал-демократичну партію (БРСДП). Очолив координаційний комітет СДС відомий філософ та „єдиний болгарський дисидент” Ж.Желев. З цього моменту можна говорити про початок кінця комуністичного режиму.

15 грудня парламентська група БКП внесла законопроект про скасування першої статті конституції про керівну роль партії в державі. Однак уряд, парламент, силові структури, місцева влада, економічна система усе ще знаходились в руках БКП. Важливо, що в БКП не залишилось політичної волі для утримання монопольної влади.

14 позачерговий з’їзд БКП (30 січня – 1 лютого 1990 р.) прийняв „Маніфест про демократичний соціалізм”: БКП заявила про прийняття соціал-демократичної концепції, почалась підготовка до зміни назви партії, були розподілені основні державні посади. Младенов очолив державу як президент, Луканов став прем’єр-міністром, Лілов – лідером партії.

Компартія запропонувала опозиції створити уряд національної згоди. Відмовившись увійти до уряду, СДС у січні 1990 р. запропонував провести „круглий стіл”, на якому була досягнута домовленість про проведення вільних виборів на багатопартійній основі. Того ж місяця це рішення було ухвалено Болгарськими національним зборами.

У березні 1990 р. БКП змінила назву на БСП. Водночас вона досить швидко реформувалась, змінила характер та спрямованість своєї діяльності. До кінця року БСП відмовилась від марксизму-ленінізму та проголосила себе демократичною партією. З самого початку БСП як партія „прихованих комуністів” піддавалась жорсткій критиці з боку Болгарської соціал-демократичної партії (колишньої БРСДП на чолі з П.Дертліевим), яка вважала себе історичною та аутентичною. Їхня боротьба продовжувалась протягом 90-х рр. та призвела до падіння популярності БСДП. Російська дослідниця Е.Задорожнюк так визначила ситуацію: „БСДП веде бої на тих полях ідеологічного бойовиська, які основними військами вже були залишені”.

БСП зайняла продуману активну позицію під час підготовки до виборів. У червні 1990 р. БСП виграла перші вибори у Великі Народні Збори, що проводились на багатопартійній основі. У виборах прийняли участь 40 партій та рухів. БСП отримала 53% голосів (211 місць з 400). СДС отримав 36% (144 місця), Рух за права і свободи – 6% (23 місця), БЗНС – 16 місць.

БСП не змогла самостійно вирішувати конституційні питання, тому що не зібрала кваліфікованої більшості (267 депутатів). Тому СДС висунув на пост президента лідера БСДП – П.Дертліева. Але БСП була готова підтримати кандидата опозиції за умови, що ним не буде саме Дертліев. Тоді СДС висунув Желю Желева. За рішенням парламенту він посів президентське крісло після відставки П.Младенова (липень 1990). Желев задовольняв всі політичні сили як переконаний республіканець, що протистояв і комуністам, і монархістам. Таким чином, посада президента відразу набула важливості саме як фігура, що здатна примиряти конфлікти. У січні 1992 р. Ж.Желев, згідно нової конституції, був переобраний на перших прямих президентських виборах.

У листопаді 1990 р. країна дістала назву Республіка Болгарія. У липні 1991 р. парламент (Народні збори) ухвалив нову конституцію, що досить відрізнялась від діючих у ЦСЄ. У Болгарії реставрувався інститут приватної власності, але він був суттєво обмежений: багатства надр, вод, лісів, парків, заповідників, дороги – усе це залишалось виключно державною власністю.

Певні обмеження впроваджувались щодо можливості громадян обирати та бути обраним; так президент Болгарії не міг мати подвійного громадянства. Були обмежені також права президента впливати на прийняття нормативних актів; він міг приймати тільки накази. Президент, що обирається на 4 роки, координує зовнішню політику, за пропозицією уряду призначає дипломатичних представників держави. Президент має виключне право при призначенні референдуму, який є важливим інструментом політичного впливу. Формально президент не може впливати на уряд, що несе відповідальність тільки перед парламентом.

Політичний плюралізм у конституції названо основою політичного життя країни, але партії не можуть складатись на будь-яких етнічних, расових, релігійних засадах. Разом з тим у конституції особлива увага приділяється ролі християнства в країні: воно характеризується як „традиційна релігія” болгар, що інтегрує суспільство. Особлива роль надається проблемі співвідношення громадянства та державної мови: конституція затвердила, що „болгарська мова – мова Республіки; вона є правом та обов’язком кожного болгарського громадянина”. Отже, мова розглядається як визначальний елемент громадянства. Права національних меншин конституція трактує обмежено, тільки як індивідуальне право особи розвивати свою культуру, мовну та релігійну ідентичність; права груп ніяк не були визначені.

Оригінальною стала конструкція судової влади в Болгарії, що охоплює не тільки систему судів на чолі з Верховним Касаційним та Верховним адміністративним судом, але й прокуратуру, слідчі органи, Вищу судову раду.

Місцеве самоуправління в Болгарії залишалось обмеженим: інститути безпосередньої демократії – вибірні органи – існували тільки на рівні общин, а на рівні областей управління залишалось за центром; обласний керівник – голова обласної адміністрації - призначається Радою міністрів.

Таким чином, Болгарія стала парламентською республікою, але з більшим впливом президента ніж це прийнято в класичному розумінні цього поняття.

Тим часом політичне протистояння в країні загострювалось, отже, парламент оголосив саморозпуск у жовтні 1991 р. Дострокові вибори підтвердили існуючу рівновагу між СДС та БСП (СДС – 34%, БСП – 33%). Але всередині їх посилювалась „бацила розколу”. Так у СДС оформились три політичні угрупування, що на виборах виступали із самостійними списками: помірковане СДС (І.Костов), його більш ліве крило СДС-Центр (П.Дертліев), праве крило СДС-Рух.

У наступні роки праві уряди Дімітра Попова (грудень 1990 – жовтень 1991), Філіпа Дімітрова (листопад 1991 – жовтень 1992), Любена Берова (грудень 1992 – грудень 1994) витрачали час перш за все на судові процеси над колишніми можновладцями, комуністами, та на спроби пригасити національні протиріччя (проблеми прав турків та циганів).

У вересні 1992 р. Верховний суд засудив Т.Живкова до 7 років ув’язнення (хоча обвинувачення в розкраданні держскарбниці не підтвердилось), а колишнього прем’єра Г.Атанасова – до 10 (пізніше рішенням влади він був звільнений). Загалом було засуджено майже 60 колишніх політичних діячів. Були й певні казуси в діяльності СДС. Так у 1992 р. був заарештований А.Луканов, але Міжнародний парламентський союз визнав арешт депутата після позбавлення його імунітету незаконним.

Соціал-демократ А.Москов (почесний голова БСДП) писав: „На перший план висунулись люди, жадібні до влади та збагачення, непідготовлені, некомпетентні, що проявили себе лише у відчайдушних антикомуністичних криках, але швидко засвоїли мистецтво та менталітет комуністичної бюрократії”. Професор М.Семов також відмічав, що до влади прийшли „30-35-річні колишні напористі комсомольці, за плечима в яких нічого, крім комсомольського напору, не було, вони виявились й досить агресивними, і досить пожадливими”. Не буде перебільшенням сказати, що саме в цей час Болгарія почала швидко відставати від країн-лідерів посткомуністичної трансформації, тоді як на 1989 р. їхні політичні характеристики виглядали більш схожими.

Багато часу було витрачено на бійки з приводу люстрації. У 1992 р. парламент прийняв кілька спеціальних статей про декомунізацію, що були включені до ряду законів. Але Конституційний суд оголосив їх частково неконституційними. Зовсім інше рішення в 1993 р. суд прийняв щодо Закону про декомунізацію науки й освіти (1992), що забороняв колишнім активістам Компартії, викладачам комуністичної ідеології займати керівні посади в наукових закладах і вузах. Це рішення деякі наглядачі розцінили як порушення Європейської конвенції про права людини. Незабаром парламент прийняв рішення його відмінити; президент Желев наклав своє вето, але його було переборено. У цілому суспільна думка схилялась набік противників люстрації.

Кабінет Л.Берова (колишнього економічного радника Ж.Желева) – названий „надпартійним” – проводить програму економічних реформ, яку навіть сам президент уважає провальною. Спроби подолати економічну кризу не дали результатів, а рівень життя громадян став ще нижчим. Опір політиці уряду очолили провідні профоб’єднання Конфедерація праці („Підклета”) та Конфедерація незалежних синдикатів.

У грудні 1994 р. відбулись дострокові парламентські вибори. БСДП провела активну кампанію з гаслами критики СДС і БСП, що „несуть провину за провал реформ та дискредитацію демократії взагалі”. Але БСДП, навіть разом із союзниками, здобула тільки 3,7% голосів та не пройшла в парламент. СДС здобув 24% голосів, об’єднання Народний союз (БЗНС, Демократична партія) – 6,5%, ДПС та Болгарський бізнес-блок (БББ) – по 5%. До влади прийшов лівоцентристський блок „За Болгарію” на чолі з БСП (44%), здобувши абсолютну більшість у парламенті.

У січні 1995 р. уряд очолив лідер БСП Жан Віденов, що проголосив впровадження „соціально чутливої моделі трансформації”. Але реально уряд проводив політику на гальмування будь-яких реформ. Віденов виявився підозріливим до вільної преси та незалежних центрів інформації і досліджень. Стиль його керівництва почали називати неокомуністичним; незалежні інтелектуали доклали немало зусиль для підбурювання опозиційних політичних партій до більш активних зусиль по поваленню уряду.

У наступні два роки відбулось декілька гучних скандалів, що були пов’язані з іменами відомих політиків, навіть тих, хто займав міністерські посади. Вони були причетні до махінацій, широко поширених у Болгарії під час приватизації, у тому числі в банківській сфері. Жан Віденов підозрювався в зв’язках чи навіть керівництві підприємницькою групою „Оріон”. Вбивство Андрея Луканова пов’язувалось з його погрозою пролити світло на цей предмет. Загадковим залишилось й убивство медіа-магната Ілі Павлова, з яким Віденов вів відкриту „війну”, звинувачуючи Павлова в зв’язках з російськими спецслужбами.

Наприкінці 1996 р. у країні почались страйки та демонстрації, пов’язані з погіршенням соціально-економічного стану. На цьому тлі розгорнулась боротьба за президентське крісло, яка тепер проходила не в межах парламенту, а за участю всіх громадян-виборців. У 2 турі (3 листопада 1996 р.) близько 60% голосів набрав лідер об’єднаної демократичної опозиції Петар Стоянов, маловідомий 44-річний адвокат з Пловдіва. Філософа змінив прагматик, що зміг створити опозицію з більш як 20 партій під гаслом „Бути як всі”: намаганням чіткіше орієнтуватись на Захід. Йому допомогло те, що БСП на вимогу ЦВК уже в ході кампанії змінила свого кандидата – Г.Піринського (син болгарського емігранта, що народився в Нью-Йорку) на І.Маразова (здобув 40% голосів).

21 грудня Ж.Віденов залишив посаду прем’єра, але соціалісти на чолі з Н.Добревим ще залишались при владі. На посаді лідера БСП Віденова змінив 39-річний Георгій Пирванов, у минулому – активний комуніст, а тепер – ідеолог та реформатор партії, що остаточно надав їй соціал-демократичний характер. У минулому Пирванов був правою рукою Віденова, але тепер він виступив проти свого лідера, оголосив його політику провальною та просив Віденова добровільно піти у відставку.

У січні 1997 р. урядова політика привела до масових виступів опозиції; невдоволені спробували захопити будинок парламенту в Софії. Після цього була досягнута домовленість про проведення дострокових парламентських виборів. Отже, жоден болгарський парламент не прожив відпущеного йому конституцією чотирьохрічного строку. Другою болгарською особливістю стало швидке падіння громадської активності: на дільниці приходила в кращому разі половина виборців.

19 квітня 1997 р. вибори до Великих Народних зборів виграв блок „Об’єднані демократичні сили” (ОДС) – союз 4 правоцентристських партій на чолі зі СДС. Вони отримали більше 56% голосів (137 місць). У парламент увійшли також представники БСП (22%), Об’єднання за національний порятунок (8%), Європейські ліві (6%), Болгарський бізнес-блок (5%). Отже, уряд соціалістів пішов у відставку. Болгарський політолог С.Тафров уважає, що саме цим у Болгарії завершилась антикомуністична революція.

Восьмий за рахунком посткомуністичний уряд очолив Іван Костов (СДС). Серед перших нововведень був закон про люстрацію (21 жовтня 1997 р.), за яким біля 50 тисяч колишніх членів БКП було звільнено з роботи. Тому Г.Пирванов почав наголошувати на необхідності організації антидекомунізаційного руху. Тим часом І.Костов серед головних завдань уряду оголосив боротьбу з організованою злочинністю і корупцією. Однак саме це завдання залишилось невиконаним. Щодо самого прем’єра, його дуже швидко почали звинувачувати в схильності до авторитаризму. Такі впливові в СДС фігури як П.Стоянов навіть вимагали його відставки з посади голови партії.

Тим не менше, з цього моменту можна стверджувати, що після тривалої тяжкої боротьби Болгарія зробила свій стратегічний вибір на користь ліберальної демократії і процес реформування прискорився. Деякі західні коментатори вважали, що Болгарія мала шанс випередити країни «першої хвилі» за рахунок використання їхнього досвіду, набутого довгим шляхом спроб та помилок. Не дивно, що в грудні 1999 р. Болгарія отримала запрошення до переговорів про вступ в ЄС.

Для Болгарії 90-х рр. характерним було більш „економне” складення біполярної політичної конфігурації, до якої, наприклад, Польща дійшла шляхом тривалої боротьби. У Болгарії виник лівий полюс – БСП (колишні комуністи) і правий – СДС. СДС – правоцентристська партія, яку деякі науковці вважають радикал-демократичною.

Безкомпромісність СДС привела до так званого „болгарського феномену”: БСП після усунення Живкова зберігала становище головної політичної партії, і впливовість, коли перейшла в опозицію. БСП зайняла вичікувальну позицію щодо вступу Болгарії в НАТО, тому на відміну від інших країн Болгарія доволі довго не подавала заявки на членство в альянсі. БСП відстоювала думку, що необхідно провести референдум з цього питання, але СДС виступила проти, не плекаючи надії на позитивний фінал. Болгарська соціалістична партія не є монолітною, у ній присутні як ортодокси, так і реформатори. Був момент, коли останні, невдоволені політикою керівництва, почали виходити з партії, утворюючи власні організації „західного” уклону. Це змусило партійне керівництво переглянути свої установки. Але головною метою залишився вступ Болгарії в ЄС, що більш важливо для розвитку країни.

У 1997 р. з’явилась нова ліва партія, створена за ініціативою колишніх реформаторів з БСП, – „Європейські ліві” (ЄЛ). За самою назвою зрозуміло, що, зберігаючи соціальну складову своєї програми, вони виступають за єднання з Європою, вважаючи цей напрямок розвитку „цивілізаційним вибором”. Відразу вони змогли провести своїх представників до Народних зборів.

Серед інших партій слід відзначити 1) Болгарський бізнес-блок (БББ) – партію, що захищає інтереси дрібних та середніх підприємців; тому вони досить обережно ставляться до входу в ЄС, уважаючи, що це може негативно вплинути на розвиток національного виробництва; 2) Рух за права і свободи (РПС) – партія болгарських етнічних турків та мусульман. Її лідер А.Доган убачав у союзі з Туреччиною можливість для Болгарії скоріше інтегруватись в Європу, але послідовно виступав проти ісламського фундаменталізму. РПС користується значним впливом на південному сході Болгарії, де живуть турки, що складають 10% населення.

Інші партії (загальна їх кількість до 2001 р. склала 240 на 8 млн. населення) тяжіли до одного з лідерів, створюючи нестійкі коаліції. За суттєвими характеристиками болгарські партії поділяються на монархічні (50 формацій), землеробські (15), комуністичні (6), соціал-демократичні (2), демократичні (2).

Така складна конфігурація робила очевидними недоліки закону про політичні партії 1990 р., за яким реєстрація партії дозволялась при наявності 50 засновників. 21 березня 2001 р. Народні збори прийняли новий закон, що збільшив мінімум членів для реєстрації партії до 500 осіб. Закон також: 1) дозволяє надання державної субсидії тільки тим політичним партіям та коаліціям, що отримали не менше 1% на останніх парламентських виборах; 2) забороняє отримувати субсидії від підприємств, у яких держава має більше 50% капіталу, а також від іноземних урядів, організацій та підприємств; 3) передбачає жорсткий контроль за отриманням та витратами фінансових засобів.

У нове століття Болгарія вступила із чітко окресленою метою наздогнати ЦСЄ на шляху до ЄС. Цій меті були підпорядковані всі зміни в законодавстві країни.

Наприклад, у квітні 2000 р. парламентською більшістю було прийнято закон про заборону в країні всіх комуністичних організацій. Депутати від БСП на знак протесту покинули зал засідань, але це не змінило ситуації: Конституційний суд, що відхиляв цей законопроект у 1992 та 1997 рр., цього разу погодився.

Протягом 2000 р. Болгарія узгодила з ЄС 8 (найменш складних) з 31 розділу майбутнього договору: наука та дослідження, освіта та професійне навчання, загальна зовнішня політика та безпека, малі та середні підприємства, культура та аудіовізуальна політика, статистика, захист споживачів та охорона здоров’я. Єврокомісія відмітила стійку динаміку виконання критеріїв по гармонізації законодавства БР та ЄС, але зазначила, що це досягнення існує тільки на папері.

1 грудня 2000 р. Болгарія домоглась впровадження безвізового режиму з країнами ЄС. П.Стоянов, оцінюючи це досягнення, зазначив, що відміна віз для Болгарії має таке ж значення, як падіння Берлінської стіни для Німеччини. Але практично цим режимом могли скористатись тільки біля 8% населення, тому що, по-перше, рішення торкалось тільки короткострокових віз (не надавало права болгарам на роботу чи навчання в країнах ЄС), по-друге, кожен болгарин повинен був декларувати не менше 1 400 німецьких марок на місяць на своє утримання.

Однак болгарські громадяни почували себе все більш розчарованими діяльністю як демократів, так і соціалістів. У таких умовах за два місяці до парламентських виборів 2001 р. було створено „Національний рух Сімеона 2” („Національний альянс Сімеон 2” – НАС 2). Колишній цар Сімеон 2 Сакскобургготскій уперше повернувся з Іспанії, де вів життя успішного бізнесмена, до Болгарії в 1996 р. та відразу відчув підтримку населення. На початку 21 ст. він приваблював не стільки гаслами своєї програми (вона мало відрізнялась від інших), а новизною: він був людиною, що ніяк не була пов’язана із численними помилками минулого.

17 червня 2001 р. коаліція НАС 2 отримала 43% голосів та набагато випередила своїх головних конкурентів. У Народних зборах НАС 2 здобули 120 з 240 місць, ОДС – 51 місто, ліва коаліція „За Болгарію” – 48, коаліція „Рух за права і свободи – Ліберальний союз – Євророма” (РПС) – 21. Таким чином, біполярна політична система Болгарії була піддана радикальній перебудові. Феномен перемоги НАС 2 пояснюється перш за все втратою довіри виборців до провідних політичних сил, якими були ОДС та БСП.

Уряд Сімеона 2 складався з 16 молодих технократів-професіоналів, у тому числі кількох крупних банкірів та менеджерів. В уряді присутні 4 представники РПС та блоку „За Болгарію”, що символізувало готовність Сімеона до співпраці з усіма політичними силами. Програма „800 днів” не передбачала великих політичних змін, а була націлена на прискорення соціально-економічного розвитку. Сімеон підкреслював: „В мене нема амбіцій реставрувати монархію. Я тільки хочу, щоб наша держава жила добре й демократично”.

У цьому контексті було зроблено серйозні кроки до нормалізації відносин з турецькою общиною. Незважаючи на опір з боку противників надання рівних прав турецькій меншині, уряд відновив болгарське громадянство для всіх болгарських турків незалежно від країни проживання (протягом 90-х з Болгарії в Туреччину втекло більше 400 тис. осіб). Було вжито заходи для підвищення матеріального стану пенсіонерів та недієздатних турків усередині країни. Однак до остаточного вирішення національного питання ще далеко.

На президентських виборах у листопаді 2001 р. Сімеон голосував за П.Стоянова (ОДС), але він здобув 48% голосів, а перемогу одержав лідер БСП Георгій Пирванов, що набрав 52% голосів. Це можна розцінити як певне зростання політичної обізнаності громадян, що хотіли врівноважити правоцентристський уряд лівоцентристським президентом. Крім того, більшість болгар надихала сама думка про можливість еволюції особистості, яку уособлював Г.Пирванов, що на очах співвітчизників пройшов нелегкий шлях від партфункціонера соціалістичних часів до переконаного соціал-демократа.

Отже, після цілої шереги спроб та помилок Болгарія вийшла на магістральний шлях розвитку посткомуністичних країн. Той факт, що „ніжна революція” затягнулась більше, чим на 7 років, можна розцінювати як негативний фактор, передумову втрати Болгарією темпів трансформації і зростання можливості так і не отримати свого місця у Великій Європі. На зміст та темпи реформ у Болгарії здійснили вплив особливості суспільно-політичного життя країни: відсутність традицій масового протистояння тоталітаризму, відсутність демократичних лідерів такого масштабу як В.Гавел, Л.Валенса. Але всі ці недоліки було за короткий час перекрито сильною волею європейських структур, що вважали доречним якщо й не включення Болгарії в ЄС, то встановлення особливих стосунків, що дозволяють робити болгарську політику більш передбачуваною.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка