Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка13/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29

2.4.2. Румунія.

Румунський спосіб посткомуністичного реформування найбільш відрізняється від «оксамитової» моделі. Це не дивно з огляду на інший шлях Румунії протягом усього періоду правління Н.Чаушеску, що з 1965 р. був генеральним секретарем КПР, а потім створив всеохоплюючий „культ особи”. При цьому Румунія дедалі більше ставала країною, ізольованою від зовнішнього світу – і від Заходу, і від своїх союзників по ОВД.

Розвиток Румунії відрізняється також тим, що комуністична партія при Чаушеску ставала дедалі пасивнішою, фактично не мала жодної можливості впливати на владу. Чаушеску опирався тільки на репресивні органи влади, перш за все на „Секурітате”, таємну поліцію, засновану ним у 1965 р.

Авторитарне правління Ніколае Чаушеску привело в 70-ті рр. до падіння життєвих стандартів населення, що відповідало страйками та заворушеннями. В 80-ті рр. до економічних гасел додались політичні, а сам масштаб опозиційного руху значно збільшився.

У березні 1989 р. 6 колишніх лідерів партії оприлюднили відкритий лист до Чаушеску. Його звинувачували в порушенні прав людини (зокрема, політиці доносів, перлюстрації пошти, контролю за контактами з іноземцями), ігноруванні конституції, зневазі до закону, занепаді економіки. Оскільки текст листа був відомий на Заході, його творці, у тому числі автор – Сільвіу Брукан, були тільки піддані домашньому арешту.

Початок революції був пов’язаний з рухом угорської меншини за свої права. У 1986 р. угорський пастор реформатської церкви Ласло Тьокеш створив общину, у яку входили представники всіх верств угорського населення. Він та його друзі постійно переслідувались службою безпеки „Секуритате”, були організовані навіть насильницькі напади, а в грудні пастор був заарештований. 15 грудня 1989 р. пройшла перша демонстрація в м. Тімішоара (Банат). 17 грудня армія за наказом Чаушеску почала розстрілювати громадян, що взяли участь в мітингу, і багато людей загинули. 21 грудня аналогічні події відбулись в Бухаресті. Але тут армія відмовилась стріляти по натовпу та поступово почала переходити на бік народу. Співробітниками Секурітате було вбито біля 700 осіб. Диктатор востаннє звернувся до народу, а вже наступного дня Чаушеску з дружиною Єленою (наступником прем’єр-міністра, другою особою в уряді з 1979 р.) повітряним шляхом утік з Будинку уряду, оточеного натовпом. До цього часу повсталі вимагали тільки відставки Чаушеску та демократизації політичного життя; антикомуністичних гасел не висувалось.

23 грудня Іон Ілієску, колишній член ЦК КПР, один з найближчих співробітників Чаушеску до 1971 р., організував Фронт національного порятунку (ФНП), куди увійшли комуністи-реформісти. ФНП оголосив усунення компартії від влади. У цей час бої продовжувались в Бухаресті, Тімішоарі, Констанці, Брашові. За кілька днів у Румунії загинули 60 тисяч осіб. „Це найвища ціна за свободу, сплачена в Східній Європі” – писав Петер Ціпковськи.

Подружжя Чаушеску схопила місцева поліція в Тирговіште та віддала армії. Швидко відбувся таємний військовий трибунал та 25 грудня вони були розстріляні. Це викликало підозру як у Румунії, так і поза її межами, що ФНП усунув небажаних свідків.

З лютого по травень 1990 р. функції вищого законодавчого та виконавчого органу Румунії виконувала Тимчасова рада національної згоди (ТРНЗ) на чолі з І.Ілієску. Вона проголосила викорінення залишків тоталітаризму та демократизацію суспільного життя. Але швидко гуртується опозиція, що піддає ТРНЗ радикальній критиці. У цей час відновлюються „історичні” (Націонал-цараністська (Християнсько-демократична) партія, Націонал-ліберальна, Соціал-демократична) та виникають нові партії. До „Національного альянсу” увійшли 24 партії та 50 профспілок; до „Демократичного центру” - 14 партій і рухів. Навесні демонстрації проти уряду, у підтримку продовження революції тривали. У квітні опозиція цілодобово блокувала центр Бухаресту.

Але ФНП отримала 2/3 голосів на травневих парламентських виборах, тоді як Націонал-ліберальна партія та Демократичний союз угорців – по 7%, Націонал-цараністська партія – 2%. Уряд очолив Петре Роман.

20 травня 1990 р. І.Ілієску став президентом, отримавши 85% голосів. Колишній комуніст, він як міг довго залишався послідовним захисником однопартійної політичної системи, „демократії без плюралізму”. Разом з тим в літературі існує оцінка Ілієску як надзвичай гнучкого політика, який був „дуже далеким від комунізму Чаушеску або навіть реформованого комунізму”.

У 1990 р. пройшла легалізація політичних партій. КПР у ході революції була заборонена, потім це рішення відмінили, однак партія все одне перестала існувати (замість КПР у листопаді 1990 р. з’явилась Соціалістична партія труда на чолі з І.Вердетом). Але номенклатура, що склалась за соціалістичних часів, не була усунута від влади. Вона склала основу нової еліти, що в західних працях отримала назву „нова буржуазія”, „директократія” чи навіть „клептократія”.

Улітку 1990 опозиція спробувала розпочати озброєний опір уряду в Бухаресті. Але була придушена силами шахтарів з Долини Жиу, викликаними ФНП у столицю. Вони розгромили штаб-квартири НЦП та НЛП. Дії опозиції перемістилися в інші міста Румунії. Будь-які спроби домовитись з нею не спрацювали та поступово в керівництві ФНП почався розкол.

У вересні 1991 р. почались страйки шахтарів. Після гострих сутичок на вулицях Бухаресту уряд П.Романа пішов у відставку. Новий уряд сформував Т.Столоджан (ФНП). П.Роман у квітні 1992 р. очолив Демократичну партію, що відкололась від ФНП. У червні 1993 р. частина ФНП, вірна І.Ілієску, трансформується в Партію соціальної демократії Румунії (ПСДР).

Як і в Болгарії, тут відбулось декілька скандалів з новими можновладцями, наприклад, у пресі з’явились повідомлення про хабар у 2 млн. дол., який взяли кілька державних урядовців за угоду з ПАР – так званий вертолітний скандал „Пума”. Але на відміну від інших країн регіону такі розслідування швидко придушувались. РЄ неодноразово нарікала на переслідування журналістів у Румунії, практику прослуховування телефонних розмов; отже, відверто називала Румунію недемократичною країною.

У перші роки трансформація державних органів навіть не починалась. Парламент та уряд знаходились під жорстким контролем президента, партія якого поділяла владу з націоналістами, наприклад, з партією Великої Румунії. Звичайно, не було й спроб декомунізації. Опозиція була слабка та розпорошена, охоплювала вузьке коло інтелектуалів. Традиційно опозиція спиралась на національні меншини в Румунії, перш за все на угорську общину. Цікаво, що на місцевому рівні вона домоглась проведення демократичних виборів і створення локальних адміністрацій, що знаходились в опозиції центральній владі.

Конституція Румунії 1991 р. значно відрізнялась від конституцій країн ЦСЄ, але мала багато подібних рис з болгарською. Надзвичайне місце посіла проблема формування та контролю за управлінням і виконанням державного бюджету; метою було запобігання виникненню бюджетного дефіциту. В обох конституціях обмежувалось поняття приватної власності та можливості її придбання для іноземців та осіб без громадянства. Відносно проблеми придбання румунського громадянства конституція робить вибір на користь принципу походження як найважливішої основи для його отримання. Отже, будь-який румун, (а до цього поняття включають і молдаван), громадянин іншої країни, що проживає будь-де, може претендувати на румунське громадянство. Захист прав національних меншин в Румунії окреслено непевно; він ставиться у залежність від того, чи не може це „порушити принцип рівності та спричинити дискримінацію щодо інших румун”.

У 1992 році на перших всенародних президентських виборах уперше заявив про себе Еміл Константінеску (представник коаліції Демократична конвенція Румунії, куди входили 17 партій), але 61% голосів знову здобув І.Ілієску. У жовтні 1992 р. уряд очолив Н.Вакару.

У Румунії цього часу партій було вже більше 200, їх можна розділити на 4 основні течії: соціал-демократи, християнські демократи, ліберали та екологічний рух. Але вони часто не мали представництва на місцях, не володіли увагою суспільства, що залишалося пасивним навіть на виборах. Партійну приналежність визнавали від 1 до 10% населення. Найбільш впливовою та згуртованою політичною силою в країні залишалися шахтарі Долини Жиу, що протягом кількох років здійснювали регулярні походи на Бухарест; а з партій можна було назвати лише ПСДР, членами якої були біля 200 тис. осіб.

Таким чином, багатопартійність в Румунії можна було назвати формальною, влада постійно знаходилась в руках так званої «партії влади», яка складається переважно з представників колишньої номенклатури комуністичних часів з невеликою домішкою колишніх дисидентів, які не складали згуртованої сили. Однією з небагатьох позитивних тенденцій у розвитку партійного будівництва можна було вважати спроби об’єднання партій у блоки перед виборами. Наприклад, у Румунії в 1995 році було створено правоцентристський блок «Демократична конвенція Румунії», а також союз Соціал-демократичної партії Румунії (лідер – С.Кунеску) та Демократичної партії (лідер – П.Роман) під назвою СДС (Соціал-демократичний союз). Незабаром у СДС увійшли ще чотири соціал-демократичні партії, таким чином, їхні сили збільшились через консолідацію.

1996 р. був дуже важливим для Румунії. Цього року були призначені президентські та парламентські вибори, а також вибори в місцеві органи влади. Місцеві вибори відбулися в червні. Вони продемонстрували, що правляча лівоцентристська коаліція (ПСДР, Партія національної єдності румун, Соціалістична партія труда, „Роминія маре” (партія „Велика Румунія”)) переживала не найкращі часи. Її лідери піддавались критиці за зловживання владою, за власне збагачення протягом перебування „у керма”.

З весни 1996 р. у Румунії точилась справжня інформаційна війна. Ілієску звинувачували в насильницькому захопленні влади – самопризначенні як голови ФНП, у вбивстві Чаушеску як зайвого свідка. Восени був оприлюднений звіт сенатської комісії по вивченню грудневих подій 1989 р. Через сім років роботи комісія не змогла дійти єдиного висновку. Група сенаторів на чолі з С.Ніколаєску оцінила події як народну революцію. Група В.Габрієлеску, однак, зазначила, що в ході цієї народної революції владу захопив „другий ешелон” комуністичної номенклатури.

Напередодні виборів аналітики дійшли згоди, що найбільш вірогідним результатом буде співіснування Ілієску (за соціологічними опитуваннями він був безперечним фаворитом), що залишиться президентом, і правоцентристського парламенту.

Парламентські вибори 3 листопада 1996 р. принесли перемогу праволіберальній опозиції, що складалась з кількох передвиборних блоків (Демократична конвенція Румунії (ДКР) на чолі з Е.Константінеску – 32% голосів, Соціал-демократичний союз (СДС) на чолі з П.Романом – 12%, Соціал-демократична партія Румунії (СДПР) та Демократичний альянс угорців Румунії (ДАУР)), що об’єднали біля 15 партій. Завдяки такому єднанню вони виграли 61% місць у сенаті та 59% у палаті депутатів. Уряд сформували соціал-демократи; у нього увійшли 19 представників ДКР, 7 – СДС, 2 - ДАУР. Аналітики відмічали різність між союзниками. ДКР – антикомуністичний блок, ядро якого складали ветерани довоєнних буржуазних партій, більшість яких була політв’язнями. СДС – центристський блок, головною силою якого були прагматичні та компетентні „технократи”, вихідці з привілейованих верств соціалістичної номенклатури. Прем’єром став Мугур Ісереску; П.Роман - спікером Сенату.

ПСДР (21% голосів), „Роминія маре” та Партія національної єдності румун створили парламентську опозицію. І.Ілієску після виборів знову зайняв посаду голови ПСДР та подвоїв свої зусилля. Характерним штрихом до ситуації став лист Б.Клінтона до Ілієску, у якому президент США виразив „радість з приводу того, що пан Ілієску залишиться активним у суспільному житті” і „впевненість у продовженні співробітництва”. Клінтон виявився правим: поразка стоїла перемоги, вона прискорила процес реформування партійних структур, активізувала зовнішню діяльність партії, її співпрацю із Соцінтерном.

Головними претендентами на президентське крісло стали І.Ілієску, П.Роман та Е.Константінеску. Ілієску докоряли за надмірну терпимість до корупції та недостатньо прозахідний політичний курс, але головним було те, що з його ім’ям у румун асоціювались біди останніх років: „слово „зміни” для багатьох означало „усунення Ілієску”. П.Роман був представником іншого покоління, „молодим вовком”, що умів різати по-живому, отже, з ним асоціювалась надія на різкі зміни. Але він був уже прем’єром і ніс відповідальність за стан країни як і Ілієску. Не всі також були в захваті від його „рідкого хисту брехати, не червоніючи, у будь-яких обставинах” (цей сумнівний комплімент зробив йому Е.Константінеску). Самого Константінеску звинувачували у намаганні реставрувати монархію, чи якнайменш – „режим 30-х рр., коли в Румунії добре було лише багатіям”. Крім того, його критикували за відсутність харизми, навіть за скромне минуле університетського професора. Однак румуни повірили, що збереження лівого президента при правому парламенті загальмує, якщо взагалі зробить можливим проведення реформ.

Розбрат в урядових колах (конфлікт І.Ілієску з прем’єрами: спочатку з Петре Романом, потім – з Т.Столоджаном, Н.Вакару, Р.Васіле) також допоміг Е.Константінеску (ДК) у листопаді 1996 р. здобути 55% голосів та виграти президентську гонитву.

Е.Константінеску оголосив, що справжня революція в Румунії почалась не у грудні 1989, а у листопаді 1996 р., коли відбулась перша в історії країни мирна зміна влади: до влади прийшли праві партії, що нададуть демократизації незворотного характеру.

Було прийнято „Загальну програму макростабілізації та розвитку Румунії до 2000 р.” Серед нагальних завдань було впровадження нової адміністративно-територіальної організації країни, підтримка створення та консолідації середнього класу, складення 11 спеціальних урядових програм, що мали на меті підготовку Румунії до вступу в НАТО та ЄС. Уряд оголосив початок радикальних реформ, але не зміг змінити загальну ситуацію, більш того корупція, організована злочинність ще зросли, обернувшись на національне лихо. Показником нестабільності правління стали часті зміни прем’єрів.

У Румунії бракувало людей з адміністративним досвідом, лояльних до нової влади. Це викликало дедалі гострішу критику уряду демократів. Так у журналі фонду „Громадянське суспільство” „Політична сфера” зазначалось, що „нова влада страждає від глибокої короткозорості в сфері стратегічного мислення, здатності орієнтуватись у визначенні власних інтересів на світовому рівні”. Румунський дослідник Васіле Шандру вважає, що центральна влада залишалась недостатньо сильною для вирішення головних проблем посткомуністичної трансформації. Те, що виглядає як парадокс насправді є єдиною реальністю в країні, де на той час не було закладено основ громадянського суспільства, отже, уряд залишався єдиною силою, здатною керувати реформуванням.

Протягом 3 років правління правоцентристської коаліції дедалі частіше відбувались демонстрації та страйки шахтарів. Стали з’являтись портрети Чаушеску, навіть у Тімішоарі, центрі революції 1989 р.

Наприкінці 1999 р. ситуація вкрай загострилась, урядова криза супроводжувалась масовими виступами шахтарів Долини Жиу. Після чергового походу на столицю, їхній лідер Мірон Косма був засуджений на 18 років тюремного ув’язнення. Однак уряд не виявив такої ж рішучості щодо питання реституції королівської власності: колишній король Михай 2, що проживав у Швейцарії, після того як уряд повернув йому румунське громадянство, порушив судову справу щодо повернення йому всіх палаців та витворів мистецтв, переданих у державну власність після 1948 р.

Останнім скандалом став крах на початку 2000 р. Національного інвестиційного фонду, після чого 310 тис. громадян, що постраждали, звинуватили уряд у „відкритому грабунку”. Довіру до демократів було остаточно підірвано. Е.Константінеску за опитуванням громадської думки підтримували тільки 18% виборців. Тому він заявив, що не буде висувати свою кандидатуру на новий строк. Отже, демократи не змогли провести реформи й взагалі втратили той політичний та моральний капітал, який мали, коли знаходились в опозиції.

У Румунії, як і в інших країнах регіону, склалась політична «система маятнику»; у листопаді 2000 р. він знову хитнувся вліво. ПСДР виграла парламентські вибори (37%). Друге місце посіла ультранаціоналістична партія „Велика Румунія” Корнеліу Вадіма Тудора (28%). Новий лівоцентристський уряд очолив Адріан Нестасе, заступник Ілієску по партії. Отже, вже вдруге за десятиріччя відбулась зміна влади та передача її в руки опозиції мирним шляхом, без кровопролиття та великих страйків.

І.Ілієску, що програв крісло президента в 1996, весь час залишався найвпливовішою фігурою на політичному полі Румунії. Це дозволило йому висунути свою кандидатуру на третій строк у 2000, хоча таке рішення знаходилось в протиріччі з конституцією. За Ілієску стояв політичний альянс „Демократично-соціальний полюс Румунії”, куди увійшли Гуманістична партія Румунії (лідер – Д.Войкулеску), Румунська соціал-демократична партія (лідер - Г.Атанасіу), ПСДР (лідер - І.Ілієску). (У 2001 р. утворилась Партія соціальної демократії в результаті об'єднання ПСДР та РСДП).

10 грудня 2000 р. у другому турі президентських виборів І.Ілієску здобув тріумфальну перемогу (67% голосів), значно випередив суперників – К.В.Тудора, Т.Столоджана, М.Ісереску. У першому телевізійному зверненні до народу президент оголосив, що буде всіма силами відновлювати та зміцнювати роль держави в Румунії та водночас викорінювати корупцію, бюрократію, непрофесіоналізм.

У липні 2001 р. була проведена реорганізація Кабінету міністрів Румунії: 27 колишніх міністерств були перетворені на 14. За основу було взято французьку систему виконавчої влади. Новий закон прийнято щодо розширення прав циган; створено національну стратегію з їхньої інтеграції в суспільство. Особливу увагу уряд приділяв вирішенню соціальних проблем, поліпшенню умов життя пенсіонерів; з 1 січня 2003 р. було підвищено пенсії. Діяльність уряду Нестасе в цілому можна вважати успішною: була досягнута політична стабільність, економічний зріст складав 5% на рік, більш адекватною стала реакція на критику з боку ЄС та МВФ, Румунія вступила в НАТО. Але населення залишалось переважно бідним і, таким чином, незадоволеним.

Напередодні президентських виборів, що були призначені на листопад 2004 р., І.Ілієску оголосив, що згідно конституції він не буде приймати участь в виборчій гонці. Він підтримав Адріана Нестасе, який не тільки успішно вирішував внутрішні проблеми, але й мав дуже важливий на цей момент досвід дипломата. Його основний суперник, Траян Бесеску (мер Бухаресту, голова Демократичної партії, представник демократичного альянсу „Правда і справедливість”), наголошував на тому, що соціал-демократи встановили режим, найбільш вигідний для них самих, не зробили рішучого кроку в боротьбі з корупцією.

12 грудня перемогу в 2 турі отримав Т.Бесеску. Вибори нового президента позначили початок нового періоду в політичному житті Румунії. Саме цьому керівництву довелося вирішувати проблему вступу в ЄС, а протягом наступних років звіти європейських аналітиків були досить несприятливими для Румунії: до кінця залишалось побоювання, що вона не буде готова до вступу разом з Болгарією в 2007 р. Найбільш важкими темами для переговорів з ЄС були реформа юстиції, безпека кордонів з точки зору транскордонної злочинності, екологія.

Загалом можна стверджувати, що на початку 21 ст. Румунії довелось все починати спочатку. Протягом 90-х рр. не було завершено найнеобхідніших політичних реформ, як то розділ улад (розподіл обов’язків уряду, президента та парламенту), реструктуризація та укріплення апарату уряду (він залишався політизованим), створення структур самоуправління на місцях (місцеві влади залежали від центру), створення функціонуючої багатопартійної системи. Не було розв’язано й проблем створення вільних мас-медіа; уряд контролював телебачення; хоча на початку нового століття виникли також незалежні приватні станції. ЄС постійно дорікало Румунії саме за провали в захисті прав людини та свободи преси.

Серйозною залишалася проблема корупції. Антикорупційне законодавство само по собі відповідало міжнародним нормам, але воно не діяло. Уважалося, що в Румунії корупція була заснована на високому рівні бюрократії та заплутаності законодавства й поширена навіть більше, ніж у Росії.

Взагалі юстиція в Румунії страждала ще й від політизації, надмірного втручання виконавчої влади. Отже, необхідно було провести судову реформу, укріпити Національну прокуратуру, щоб вона справлялась з усе більшим обсягом роботи.



2.4.3. Албанія.

Початок радянської перебудови в Албанії співпав зі смертю її єдиного повоєнного лідера – Енвера Ходжі. Новий лідер КПА (тепер АПП – Албанська партія праці) – Раміз Алія – спочатку підкреслював спадкоємність політики, захищаючи албанський варіант побудови соціалізму як єдиний справедливий шлях. Але в 1986 р. були зроблені перші кроки в напрямку реформ, тобто навіть раніше ніж в інших країнах регіону. Однак революції 1989 р. у Східній Європі викликали великі побоювання в албанського керівництва, виявилась тенденція до сталінізму як єдиного спасіння від жахів капіталізму, що наступав. Спочатку Тирана заявила про антиалбанську змову США та СРСР, та восени 1990 відмовилась від політики „обложеної фортеці”. У партії почалась гостра боротьба між реформаторами та ортодоксами. Скориставшись цим, на політичній арені відкрито виступила опозиція, що складалася з представників інтелігенції, студентства та інших.

У другій половині 1990 р. опозиція стала вимагати ліквідації монополії на владу АПП та демократизації суспільства. У столиці та інших містах пройшли масові демонстрації, проти яких була застосована сила. Але керівництво було налякане наростаючим опором та оприлюднило програму реформ. 13 листопада Народні збори прийняли поправку до конституції, яка поклала край монополії однієї партії на владу. У грудні була запроваджена багатопартійність. 13 грудня була зареєстрована Демократична партія Албанії (ДПА). АПП також почала реформуватись, з керівництва усунули противників реформ у дусі „оновлення соціалізму”.

31 березня 1991 р. пройшли вибори до Народних зборів, що принесли перемогу АПП – 62% голосів (168 з 250 місць). ДПА отримала 39% (75 місць). Прем’єром став Іллі Буфі.

2 травня Народні збори обрали президентом Республіки Албанія (з назви країни зникло слово „Народна”) Р.Алію. Але опозиція продовжувала страйкування, доки влада не розпочала переговори про формування коаліційного уряду.

У 1991 р. була відмінена Конституція 1976 р. і прийнятий „Конституційний закон Республіки Албанії про основні конституційні положення”.

У червні 1991 р. на 10 з’їзді АПП змінила назву на СПА (Соціалістичну партію Албанії) та прийняла нову програму партії, з якої вилучався марксизм-ленінізм як теоретична основа. Р.Алія та його оточення пішли у відставку (у листопаді була створена КПА, але вона була заборонена новим законодавством). Новим лідером СПА став Панделі Майко. Однак реального реформування суспільства не відбувалось через протидію консервативних діячів АСП, тому в грудні 1991 р. представники ДПА вийшли з уряду. Вони домоглись проведення дострокових виборів до Народних зборів. Цей момент більшість науковців уважала зворотним пунктом в історії Албанії; здавалось, що період анархії та політичної нестабільності закінчився.

22 березня 1992 р. парламентські вибори привели до перемоги ДПА, яка отримала 63% голосів (92 місця). СПА – тільки 38%, СДПА (партія, створена інтелектуалами в 1991 р.) – 7%. Достроково було обрано й нового президента – Салі Берішу, колишнього особистого лікаря Ходжі, засновника ДПА. Він декларував початок реформ у дусі жорсткої декомунізації, що викликало фінансову, моральну та політичну підтримку Заходу.

Але в 1994 р. С.Беріша запропонував проект нової конституції Албанії, який викликав великі побоювання щодо можливості створення сильної президентської влади, відтак основи нового авторитарного режиму. Конституція не давала реальних шансів нормальному функціонуванню політичної опозиції. Режим „демократа” Беріши дедалі набував антидемократичних рис.

Протягом наступних років не було зрушень і у вирішенні питання про створення вільних мас-медіа. ДПА утримувала монополію на телебаченні, переслідувала незалежних журналістів і т. ін.

Ті ж тенденції неважко було розгледіти й у політичній практиці албанських демократів. У липні 1992 р. ДПА програла на виборах до муніципальних органів влади. Провина була покладена на колишніх комуністів у лавах ДПА; розпочались „чистки”. Водночас керівництво центральних департаментів практично позбавило місцеві органи влади їхніх повноважень. З цього моменту починається справжня антикомуністична трансформація. Діяльність комуністів була заборонена, а в серпні розпочався судовий процес над колишнім керівництвом Албанії.

Законодавство щодо люстрації представляло собою ряд законів, у тому числі поправки, що були внесені до Трудового кодексу. У нього включили статті, що надавали право „компетентному органу” переводити на іншу роботу або звільняти будь-якого державного службовця в інтересах реформи. Десятки тисяч людей втратили роботу з досить невмотивованих рішень суддів. Самі вони, і навіть перший генеральний прокурор, також могли бути звільнені. Люстрація використовувалась лідерами правлячої партії для посилення контролю над політичним процесом.

У 1993-1994 рр. були організовані процеси щодо 10 колишніх членів албанського Політбюро, у тому числі Р.Алії, удови Е.Ходжі Н.Ходжі, що фактично правила країною останні 10 років життя чоловіка. Засуджена на 11 років ув’язнення, 72-річна Н.Ходжа провела в ув’язненні лише кілька років. Суспільна думка підтримала вирок, але саму атмосферу суду вважала комічною. 10 видатних діячів комуністичного режиму, були визнані винними в порушенні основних прав людини й засуджені на великі строки ув’язнення. Але процес не виглядав переконливим та був слабко підготовленим з юридичної точки зору.

ДПА створювала також перешкоди на шляху зміцнення свого головного політичного супротивника – СПА. У керівництві СПА П.Майко на цей час змінив Фатос Нано. У 1993 р. він був обвинувачений у корупції й засуджений на 12 років ув’язнення. Багато європейських організацій виступили проти цього рішення, вбачаючи в процесі над Нано політичну основу. Апеляційний суд однак підтвердив вирок; тільки строк ув’язнення було скорочено.

У 1995 р. були прийняті „Закон про верифікацію морального обличчя посадовців та осіб, що пов’язані з обороною демократичної держави” та „Закон про геноцид та злочини проти людяності, що були здійснені протягом комуністичного режиму з політичних, ідеологічних і релігійних мотивів”. Згідно закону, балотуватись на виборну посаду можна було тільки за умови проходження спеціальної адміністративної процедури, що виявляла які посади раніше займав кандидат, чи був він „пособником” секретної поліції. Для порушення карної справи було достатньо свідчень одної особи. Моральне обличчя оцінювала спеціальна державна комісія, її рішення могло бути скасоване в Касаційному суді. Не зважаючи на протести опозиції, Конституційний суд підтвердив конституційність вищевказаних законів. Отже, до 2002 р. громадянських прав лишились сотні тисяч осіб.

Політична криза тривала до травня 1996 р., коли відбулись чергові парламентські вибори. Напередодні виборів мітинги соціалістів із центру переносились на окраїни, зі списку кандидатів у парламентарії було виключено більше 140 осіб, практикувались масові арешти опозиціонерів. Засоби масової інформації про це мовчали, знаходячись під тотальним контролем влади. За два дні до виборів суд приговорив до страти трьох комуністичних функціонерів: колишніх замміністра внутрішніх справ, голову Верховного суду та генпрокурора. У своїх виступах Беріша постійно підкреслював, що й діячів СПА – колишніх комуністів - він уважає такими ж „невиправними”.

За попереднім соціологічним опитуванням фаворитом стала СДПА (69%); СПА підтримували 34%, а ДПА – тільки 11%. Але за офіційним підрахунком на виборах 26 травня ДПА перемогла, отримавши 87% голосів. Відразу 90 кандидатів від СПА почали безстрокову голодовку на знак протесту проти фальсифікації виборів. 30 травня відбулись перші демонстрації, що були розігнані поліцією.

Соціалісти, спираючись на висновки міжнародних наглядачів, звинуватили владу в здійсненні державного перевороту, довели численні підтасовки на виборах, оголосили бойкот та почали чекати народних заворушень, що мали статись перш за все в наслідок неефективної економічної політики уряду. До того ж пізніше стало відомо, що до діяльності по створенню так званих фінансових пірамід причетні безпосередньо люди з оточення С.Беріши. Авантюра з пірамідами закінчилась їхнім крахом наприкінці 1996 р.; в цілому це викликало погіршення фінансової стабільності в Албанії та довіри до уряду з боку МВФ та інших міжнародних інституцій.

У січні 1997 р. майже 1,5 мільйона чоловік розпочали повстання та взяли під свій контроль значну територію. Центрами заворушень були Вльора та Саранде, міста на півдні країни. Це не було випадковістю. Дослідники звернули увагу, що в оточенні Беріши домінували північні албанці (геги). Південні албанці (тоски), що мали більшість у владних структурах за радянських часів, були відсторонені від центральних органів влади, звільнені з керівництва армії, але зберегли свій вплив на місцях, особливо в структурах безпеки. Їхнє невдоволення режимом Беріши було тим більше, що південь Албанії більш тісно пов’язаний з Грецією, отже, постійне порівняння двох сусідніх країн було приголомшливим.

Крім того, такий легкий розділ Албанії міг статись „завдяки” суцільній озброєності албанського населення; за цим показником Албанія випередила навіть колишні югославські республіки. Одним з головних постачальників зброї стала албанська мафія, що зміцнилась в Греції та Італії після 1992 р., коли з країни виїхала певна кількість комуністів з таємними рахунками в іноземних банках та досвідом праці у репресивних органах влади.

Власне албанська мафія в Албанії також процвітала та її осередком було адріатичне узбережжя – важлива ланка наркотрафіку з Туреччини до Європи. Американський дослідник Дж.Петифер вважає, що в інтересах мафії було якнайбільше ослаблення центрального уряду й взагалі громадського порядку в країні. З іншого боку, мафії режим Беріши ніяк не заважав, наразі відомо що велика кількість його прибічників була втягнута в організовану злочинність. Таким чином, Албанію можна було зараховувати до так званих „гангстерських країн” (таких як Колумбія). Умови вільного ринку початку 90-х стали ідеальними для створення клептократичної влади.

Іншим джерелом зброї під час повстання стали албанські воєнні заводи, що були саме розташовані на півдні, біля Берату. Протягом 90-х рр. албанська зброя переправлялась до Косово, що стало джерелом збагачення для багатьох військових Албанії. Тепер зброя почала використовуватись й усередині країни.

У березні 1997 р. на півдні почалось повстання груп армії, що підтримала комітети звільнення. Ключовим моментом стало повстання в Гірокастрі 10 березня 1997 р. Приводом до повстання стало рішення Беріши ввести в місто спеціальні сили, що повинні були взяти під свій контроль військові склади. Тоді місцеві армійці повстали та до них приєднались сили поліції та безпеки. Вони захопили місто та відкрили склади для населення, що легко пригадало бойові традиції партизан за часів Другої світової війни. Отже, місто було готово для відсічи урядовим військам, але ті не стали вступати в бій та відступили на свої бази на півночі.

Звідти повстання почало швидко поширюватись на південь – на Тепелену, Корчу та інші міста. Протягом весни в Албанії загинуло більше 2 тисяч осіб. Албанія поринула в суцільний хаос, що охопив всі сфери суспільного життя.

У цей час до Албанії прибув претендент на престол король Лека, що домігся проведення всенародного референдуму з питання про відновлення монархії. Але народ проголосував проти, тому Лека повернувся до ПАР, де він мешкав постійно, та почав налагоджувати зв’язки з косоварами, постачаючи їм зброю. Таким чином, він можливо розраховував підняти свій авторитет серед тих албанців, що все ще мріяли про відтворення „Великої Албанії”.

Всі ці події змусили С.Берішу піти на компроміс з опозицією та погодитись на призначення прем’єром соціаліста Башкіма Фіно. Але покинути посаду президента Беріша відмовлявся. Тож повсталі (Комітети народного порятунку) продовжували утримувати під своїм контролем південь країни. Там були знищені всі управлінські структури, що підкорялись центру. Армія та поліція в Албанії були деморалізовані та недієздатні; уряд був не в змозі виконувати більшість своїх функцій.

Звільнений з тюрми Ф.Нано діяв дуже обережно: не вимагав відставки Беріши, а тільки вироблення платформи національного примирення. Разом з тим він рішуче виступав проти військового втручання ззовні. Але події розгорнулись за іншим сценарієм.

Джеймс Петіфер уважає, що головною причиною надзвичайного стану в Албанії була клептократія – „уряд бандитів” – як його переводить автор. На 1997 р. всі ті албанці та закордонні коментатори, що відносились до режиму С.Беріши із симпатією, були дуже розчаровані. Однак Захід не міг залишити Албанію поза своєю увагою (перш за все через загрозу збільшення потоку нелегальних емігрантів з Албанії в країни ЄС, особливо в Італію та Грецію) і у квітні 1997 р. країну було взято під контроль міжнародних сил переважно з італійських військових. Це припинило громадянську війну між Півднем та Північчю, але не усунуло від влади на півдні численні армійські групи. У містах Албанії порядок зберігався лише за присутністю великих військових груп.

Тимчасовий „уряд національної єдності” Б. Фіно вважав головним завданням підготовку до вільних демократичних виборів під міжнародним наглядом. Для цього були проведені консультації з політичними партіями Албанії, що проходили надзвичайно складно. У результаті було підготовлено новий закон про вибори, що були призначені на кінець червня 1997 р.

29 червня вже у першому турі парламентські вибори виграла соціалістична партія Албанії на чолі з Б.Фіно та її союзники (СДПА, Союз за права людини) (2/3 голосів). Сам Фіно посів місце віце-прем’єра, а уряд очолив Фатос Нано. Президентські вибори виграв Реджеп Мейдані.

Референдум 22 листопада 1998 р. вирішив питання про необхідність прийняття нової Конституції за європейськими нормами. Але оскільки особливих змін у політичному житті Албанії не відбулось, вона для громадян залишалась так само „непрозорою”, тільки режим Беріші змінився на гуманітарну окупацію. Отже, умови для відновлення громадянської війни залишались; в Албанії яскраво проявлялись ознаки системної кризи, що посилювалась.

Наприкінці 2000 р. в Албанії знову почались заворушення. СПА отримала перемогу на муніципальних виборах у жовтні, тому ДПА оголосила результати підтасованими та закликала народ до громадянської непокори. Колишній президент С.Беріша почав виводити своїх прибічників на вулиці, що знову призвело до масових жертв серед населення. Прем’єр Ілір Мета (СПА) поклав відповідальність виключно на ДПА.

На початку 21 ст. в Албанії відбулись деякі позитивні зміни. Їх продемонстрували парламентські вибори 2001 р., в яких прийняли участь 38 партій та об’єднань. В умовах, коли стало неможливим збройне протистояння, обидві головні партії почали боротьбу за створення широких коаліцій. С.Беріша створив блок „Об’єднання за перемогу” (ДПА, Республіканська партія, Ліберальна унія, Монархічна партія, націоналістична партія „Бали Комбетар”). Але з незначним відривом переміг блок на чолі зі СПА. Він отримав 140 місць в парламенті, тоді як демократи – 20.

Опозиція звинуватила владу в численних порушеннях під час голосування; міжнародні наглядачі в цілому із цим погодились, однак були проти відміни результатів, говорячи, що погані вибори набагато краще доброї громадянської війни.

Крім того, важливо підкреслити, що протягом 90-х рр. політика Заходу щодо Албанії та Балкан у цілому була помилковою та стимулювала зміцнення клептократії. Не говорячи вже про подвійні стандарти США та їхніх союзників, війна в Югославії створила на Балканах сприятливі умови для зростання мафії. Населення країн, що постраждали від санкцій – незалежно від того на якому боці вони були – знаходило можливість компенсувати свої втрати масовою участю в нелегальних джерелах прибутку. Захід боявся повернення до влади націонал-демократів, отже, більш передбачувані соціалісти виглядали як найменше зло.

СПА однак залишається досить внутрішньо слабкою партією. Це продемонструвала урядова криза у січні 2002 р., коли Ф.Нано через розбіжності у поглядах вимагав відставки І.Мети з поста прем’єра.

У червні 2002 р. відбулись президентські вибори. За конституцією президент обирається на 5 років Народними зборами. Спочатку СПА та ДПА домовились про нейтральну кандидатуру - колишнього генерала Альфреда Мойсіу („Албанська атлантична асоціація”). Однак він не набрав необхідних 2/5 голосів депутатів. Тому в 2 турі прийняв участь Фатос Нано, який і переміг. Обрання досвідченого політика, що протягом років виявляв волю до здобуття національної згоди стало кроком до більш стабільного майбутнього Албанії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка