Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка14/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

2.5. Висновки.

Будівництво демократичного суспільства на базі багатопартійної системи, поділ влад проходив в країнах ЦСЄ більш успішно, ніж у ПСЄ або пострадянських республіках. Цьому сприяв інший історичний досвід, більш тісні зв’язки антикомуністичної опозиції із західними офіційними і неофіційними колами, та й сама опозиція, яка діяла в основному в правозахисній сфері, у Центрально-Східній Європі відрізнялася більшою організованістю і розміром.

Після революцій 1989 р. «неформальні» об’єднання швидко перетворилися на широкі громадянські рухи, а вони, у свою чергу, у політичні партії. Досвід боротьби за права людини обумовив і сильні їхні сторони, і слабості. «Висока моральна ангажованість» демократів, їхня прихильність до нормативних ідей громадянського суспільства, принципів ненасильницького перетворення суспільства принесли визнання новим партіям вдома і за кордоном. Однак досвід перших некомуністичних урядів показав, що вправні в руйнуванні, демократи були не готові до творчої діяльності. Крім того, після перемоги над режимом, вияснилось, що протопартії й партії часто об’єднують людей з непримиренними позиціями. Почався тривалий та болючий процес осмислення інтересів і розмежування вчорашніх товаришів.

Тим часом процес партійного будівництва загрожував переступити поріг здорового глузду. Лідером за кількістю партій стала Польща, де було зареєстровано більше 300 партій. Тому в середині 90-х почався поворот до об’єднання партій у передвиборні блоки, а в цілому можна говорити й про формування традиційних політичних течій. До найбільш впливових ліберальних партій слід віднести Громадянську демократичну партію (Чехія), Союз вільних демократів (Угорщина), Союз свободи (Польща). Соціал-демократичне крило представлено УСП і Соціал-демократією Республіки Польща; християнські демократи - Націонал-християнським об’єднанням (Польща), Християнсько-демократичним рухом (Словаччина). Крім традиційних для Заходу трьох течій, у Східній Центральній Європі слід виділити окреме аграрне крило (Польська селянська партія, наприклад), яке в ході політичної боротьби підтримує то лівих, то центристів.

Інша найважливіша тенденція в політичній трансформації регіону - будівництво державних структур - свідчить, що ЦСЄ зробила свідомий вибір на користь парламентської, а не президентської республіки. Не зважаючи на персональні успіхи таких особистостей як В. Гавел, президент не зумів добитися становища голови виконавчої влади. Він - гарант конституції, але він не визначає політику країни й не несе відповідальності за її здійснення. Виконавча влада в ЦСЄ представлена урядом, законодавча - парламентом. Сьогодні саме парламент затверджує склад уряду, здійснює контроль за його діяльністю, приймає закони і державний бюджет.

У ході реформ у країнах ЦСЄ, схильних до «маятникового» правила зміни партій при владі, відбулося зміцнення апарату уряду й поділ його на дві частини: політичну (прем’єр-міністр і два віце-прем’єри), де посади належать обов’язково членам правлячої коаліції, і неполітичну (громадянський чиновницький корпус). Це дозволяє зберегти спадкоємність у проведенні реформ і необхідний професійний рівень апарату міністрів.

При аналізі політичної трансформації в посткомуністичній Європі слід також пам’ятати: традиційно великою (якщо не найбільш визначною) була роль зовнішніх факторів у вирішенні долі регіону. Прозахідна орієнтація майже всіх політичних течій у ЦСЄ не була випадковою. Тільки входження до європейських структур могло гарантувати поступальний розвиток регіону на шляху до демократії, гарантувати остаточну відмову від будь-яких форм авторитаризму, що наприкінці 20 ст. усе ще переважав у Південно-Східній Європі і пострадянських державах. Саме це «небезпечне сусідство» було одним з головних стимулів до активного пошуку країнами ЦСЄ свого місця в новій об’єднаній Європі.

За останні 15 років у посткомуністичних країнах Європи вкоренилась представницька демократія (парламентська система), були створені основні механізми та гарантії демократичної правової держави. У результаті демократичних парламентських виборів відбулась зміна у влади різних політичних сил. Як відмітив російський дослідник А.Некіпелов, „найбільш активними суб’єктами політики є не бюрократія й виконавча влада, а політичні партії”.

Наразі в усіх країнах регіону існують такі атрибути демократії як демократичні вибори, багатопартійність, неурядові суспільні організації, відносно незалежні засоби масової інформації. Гарантована відповідальність уряду перед парламентом, можливість зміни урядів, дотримання громадянських прав і свобод, захист прав національних меншин. Це дозволяє вважати демократичні режими тут досить стабільними.

Разом з тим, процес реформ у посткомуністичній Європі пройшов лише першу стадію. Завданнями другої стадії стало формування сильного громадянського суспільства, двопартійної політичної системи, незалежності суду, суспільного контролю над електронними засобами масової комунікації.

Посткомуністична політична практика досить швидко, але болісно розвіяла деякі ілюзії перших модернізаторів.

По-перше, створення ринкової економіки на думку більшості дослідників, само по собі веде до впровадження демократії. Так було у Західній Європі, але це не є правилом.

По-друге, повний контроль над подіями не можуть здійснювати ані політичні еліти, ані зовнішні сили.

По-третє, Східна Європа продемонструвала власний варіант розвитку демократії, його можна назвати „посткомуністичною політичною моделлю демократії”, що має сильні та слабкі сторони, присутні західноєвропейському варіанту, та дещо власне, породжене перш за все десятиліттями комунізму.

По-четверте й головне, теоретично демократизація повинна була б супроводжуватись лібералізацією. Але ніхто з можновладців не хоче втрачати влади. Отже, лібералізація зовсім не обов’язково наслідує демократизації. А саме лібералізація важлива для приватних осіб більш за все.

Демократія без лібералізму є формальною. Вона може стати сучасним варіантом режимів „демократичного деспотизму”, про які писав А. де Токвілль, або чимось напівавторитарним.

Отже, важливим є завдання дослідити відмінності формальної та „суттєвої” (за визначенням таких дослідників як М.Калдор та І.Вейвода) демократії. Формальна – це лист правил, процедур та інституцій. Суттєва – процес, котрий повинен щоразу відтворюватись в політичній діяльності людей; шлях, який регулює владні відносини так, щоб надати максимум можливостей індивідуумам впливати на життєві умови, брати участь у прийнятті ключових рішень, що впливають на суспільство.

Американський дослідник Е.Коміссо видав дуже цікаву роботу на ту ж тему, але назвав ці „дві демократії” процедурною та незалежною. Атрибутом процедурної демократії він уважає „конституціоналізм” – наявність певних механізмів передачі влади згідно закону. При цьому Коміссо зазначає, що така демократія не робить державу нейтральним інститутом влади, не захищає прав особи чи груп населення, наприклад, національних меншин. В основі незалежної демократії лежить суспільний договір, що передбачає високий ступінь обізнаності громадян.

Уже А. де Токвілль розрізняв два різних смисли поняття „демократія”: політичний режим, що визначається правлінням народу, з усіма інституціональними та процедурними механізмами, і особливий стан суспільства, що характеризується тенденцією до рівності. Подібний спосіб життя Токвілль називав „сердечною звичкою до демократії”. Зрозуміло, що для цього потрібен значний історичний період; країни Західної Європи та США стали такими, як сьогодні мінімум за два століття перетворень, а демократизації в Східній Європі – лише 10-15 років. Але вважаємо, що вектор їхнього розвитку необхідно окреслити вже зараз, тому що в умовах глобалізації всі суспільно-політичні процеси прискорюються і помилки, що зроблені наразі, буде важко виправити через наступні 10-15 років.

Ще раз підкреслюємо, що поняття „демократія” не вичерпується формальними, інституційними аспектами. Формальності – необхідні, але недостатні умови для того, щоб називати режим демократичним.

Серед формальних критеріїв демократії слід особливо зазначити наступні: 1) відсутність расової, етнічної, гендерної чи будь-якої іншої дискримінації при наданні громадянства; 2) повага до закону, який захищає особу та меншини від тиранії більшості; 3) поділ улад на три гілки – законодавчу, виконавчу й судову; 4) виборність можновладців; 5) вільні та прозорі вибори; 6) свобода вияву думок, отримання альтернативних джерел інформації; 7) право формування незалежних суспільних організацій, асоціацій, партій; 7) громадянський контроль над силами безпеки; політична нейтральність армії та поліції.

За цими критеріями всі посткомуністичні країни Європи на початку 21 ст. можна було вважати демократичними. Але при цьому вони дуже сильно відрізнялися одна від одної. Отже, для розуміння причин таких відмінностей дослідження суттєвих ознак демократії просто необхідне.

За М.Калдор та І.Вейводою до таких ознак належить: 1) характер конституцій і шлях, яким у них захищені права людини; 2) роль політичних партій і охват прошарків населення, що ними представлені; 3) роль мас-медіа, їхня здатність представляти широкі політичні дебати; 4) ступінь трансформації колишньої комуністичної адміністрації, її присутність у сучасних інституціях, довіра до неї суспільної думки; 5) ступінь розвитку місцевого самоуправління; 6) існування активного громадянського суспільства (незалежні асоціації та інституції, здатні впливати на державну владу).

На матеріалі, що дали посткомуністичні країни Європи на 2004 рік, ці ознаки виглядали наступним образом:

1. У цілому конституції більше декларували права та свободи громадян, ніж створювали базу для їх реалізації. Найбільш незахищеними залишалися цигани, що жили у Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії. У Чехії вони навіть не мали права автоматично отримувати громадянство, тому що за конституцією трактувалися як „словаки”. Дискримінація існувала й щодо іноземців з країн „третього світу”, що приїхали працювати ще за соціалістичних часів. У Румунії дискримінації піддавалися сексуальні меншини; гомосексуалізм за кримінальним правом уважався злочином.

2. Нові політичні партії, як колись комуністична партія, намагалися встановити контроль над пресою та телебаченням (н., „медійні війни” у Болгарії та Угорщині), університетами, економікою. Разом з тим, від цього невільні і країни Заходу. В Італії навіть існує таке поняття як „партократія”. При великій кількості партій суттєва різниця між їхніми програмами мала. Партії впливають на політичне життя, але слабо, порівняно з впливом, наприклад, світових фінансових структур.

3. Найбільш пригніченими були засоби масової інформації в Румунії. В усіх країнах держава залишала за собою сильний контроль над телебаченням. Виняток становило існування в Чехії каналу „Нова”, у Словаччині – „Маркіза”. Позитивним знаком було також те, що в Словенії виник 1 незалежний союз журналістів.

4. Створення нової, вільної від впливу партійної боротьби адміністрації – одне з найважчих у регіоні завдань. Закони про люстрацію не виконали своєї головної мети; вони скоріше слугували дискредитації політичних опонентів ніж реформі адміністрації. Партійний контроль над чиновництвом зберігався, отже, державні інституції виконували партійні замовлення, що могли різко розходитись з інтересами суспільства. Інша проблема – корупція; на відміну від Заходу тут її вирішення було ще складнішим через брак джерел у держбюджеті на фінансування відповідних служб і т.п. На цьому тлі вплив тіньової економіки, мафії може зростати, корупція – ставати нормою політичного життя. Ця проблема вирішується значно тяжче за інші.

5. Найвищою ступінь розвитку місцевого самоуправління була в Угорщині, Чехії. Деякі проблеми, пов’язані з браком потрібних фінансів, існували в Польщі, Болгарії. Центральний уряд намагався зберегти своє домінування в Румунії, Словаччині, Словенії, де на локальному рівні опозиція раніше консолідувалась, ніж у центрі.

6. Східноєвропейський парадокс полягає в тому, що після 1989 р. багато тих, хто приймав участь у створенні засад громадянського суспільства, були „абсорбовані” новими політичними елітами, тому деякі можливості для створення громадянського суспільства були втрачені. Тому порівняно слабким залишалося громадянське суспільство в Чехії, де його лідери стали державними діячами, поряд з такими країнами як Болгарія та Румунія, де майже не було дисидентського руху, основ громадянського суспільства. Найбільш активні неурядові громадянські організації склалися в Угорщині, Польщі, Словаччині, Словенії. Вони відігравали роль наглядача та контролера за діяльністю уряду.

Звичайно, це тільки один з варіантів характеристики розбіжностей між ліберальною та неліберальною демократіями. Деякі дослідники відмовляють посткомуністичним країнам Європи навіть у забезпеченні насправді вільних виборів, вільної інформації та дискусій. Інші, наприклад український політолог В.Варна, підкреслюють, що стрижнем демократії є вірність влади своїм обіцянкам. Переважна більшість науковців погоджується в одному: атрибутом лібералізму є реальне забезпечення громадянських свобод та прав людини.

Причиною виникнення неліберальної демократії в посткомуністичному світі стало, по-перше, форсування процесу демократизації. По-друге, загальною причиною залишається те, що в посткомуністичній Європі ще не склались страти населення (перш за все „середній клас”), реальні економічні інтереси яких були б пов’язані з ліберально-демократичною моделлю суспільства. Отже, підтримка цієї моделі базується тільки на основі ідеологічної схильності до лібералізму. До такої ситуації більшість дослідників відноситься досить скептично. Е.Коміссо назвав сучасні східноєвропейські режими „ерзац-ліберальними”.

Важливим також є вплив на політичну трансформацію інших чинників – економічного, ідеологічного, зовнішнього. М.Калдор та І.Вейвода зазначили: „Трагедія Центральної та Східної Європи полягає в тому, що їх предемократична криза співпала із західноєвропейською постдемократичною кризою”.

Роль Заходу може бути вирішальною у вирішенні проблем „суттєвої” демократії, таких як створення альтернативних джерел інформації, підтримка місцевих улад, захист прав меншин, розбудова адміністрації, підтримка неурядових асоціацій.

Процес демократизації не є лінеарним; не можна поставити оцінки країнам регіону за якоюсь шкалою успіхів. Одні демонструють досягнення в одних галузях, сусідні – в інших.

Певні проблеми регіону схожі на ті, що постали перед колишніми авторитарними державами Заходу. В цілому, однак, можна говорити про особливий східноєвропейський зразок трансформації, але тут нема чим пишатись.

Ще одне важливе питання представляє ціна реформ: як вони вплинули на умови та спосіб життя людей. Більшість незалежних експертів уважає, що системні перетворення до 2004 року не виправдали надій, які були породжені революціями 1989 р.

________________________________



Основна література.

  1. Бжезинський З. Великі перетворення // ПД – 1994. - № 3. – С. 5-16.

  2. Бураковський І. Посткомуністичні країни: перелоги системної трансформації // ПД. – 1998. - № 1.- С. 39-45.

  3. Бурова С. Политические силы в постосоциалистических обществах. Польша // ОНС. – 1996. - № 2. – С. 24-34.

  4. Бухарин Н., Довженко Н. Политические реформы в странах Центральной и Юго-Восточной Европы // Международный диалог. – 1998. - № 1. – С. 68-76.

  5. Волков В.К. Революционные преобразования в странах Центральной и Юго-Восточной Европы // ВИ. – 1990. – № 6. – С. 21-35.

  6. Галкин А. Глобальные изменения и политические институты на рубеже тысячелетий // МЭМО. – 2002. – № 1.- С. 110-119.

  7. Демократические революции в Центральной и Восточной Европе: десять лет спустя. Материалы “круглого стола” по итогам перехода к рыночной экономике в странах ЦВЕ // ННИ.- 2000. – № 2. – С. 90-105.

  8. Денчик В.А. Польская “Солидарность” – этапы развития // Полис. -1991. - № 4. – С. 167-174.

  9. Егберт Я. Перелом у Східній Європі // Сучасність. – 1994. - № 5. – С. 64-79.

  10. Зеленько Г. Україна - Польща: політико-владні структури в умовах модернізації // Людина і політика. – 2000. - № 2. – С. 28-34.

  11. Кандель П. Постототалитарность как теоретическая проблема и региональная характеристика // МЭМО. – 1996. - № 5. – С. 93-101.

  12. Кіш Є. Перехід Угорщини до парламентської демократії (досвід трансформації політичних структур) // ПД. – 1998. - № 1. – С. 27-38.

  13. Кукавка П. Политическая трансформация в странах Центральной Восточной Европы // Віче. – 1998. - № 5. – С. 112-121.

  14. Миллер А. Авторитарный и тоталитарный опыт Центральной Европы // МЭМО. – 1996. - № 7. – С. 51-58.

  15. Нова політична ситуація у Центрально-Східній Європі як фактор впливу на європейські процеси: шанси, виклики і загрози // Економічний часопис. – 1999. - № 9. – С. 22-31.

  16. Оксак О. Концептуальні підходи до порівняльного вивчення моделей представницької демократії // Дослідження світової політики. – 2000. - № 10. – С. 14-17.

  17. Пройсс У. Модели конституционного развития и перемены в Восточной Европе // Полис. – 1996. - № 4. – С. 125-137.

  18. Революции 1989 года в странах Центрально-Восточной Европы: взгляд через десятилетие // Славяноведение. – 1999. - № 6. – С. 3-31.

  19. Kaldor M., Vejvoda I. Democratization in Central and Eastern European countries // International Affairs. – 1997. – Vol. 73. – № 1. – P. 59-82.

  20. Orenstein M. The failures of neo-liberal social policy in Central Europe // Transition (OMRI). – 1996. – Vol. 2. - № 13. – P. 16-20.


Додаткова література.

  1. Борецкий Р. Место в истории для генерала Ярузельского // Новое время. – 1991. - № 37. – С. 24-27; № 38. – С. 24-28.

  2. Білоус А. Виробниче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами Європейського Союзу та Східної Європи // Нова політика. – 1999. - № 1. – С. 2-5.

  3. Городня Н. Диктатор чи геній? Політичний портрет колишнього президента Югославії С. Мілошевича // Людина і політика. – 2000. - № 6. – С. 31-36.

  4. Дидусенко А. Вацлав Гавел – 21 век // Новое время. – 1998. - № 4. – С. 22-23.

  5. Дидусенко А. Сдвиг вправо (парламентские выборы в Венгрии) // Новое время. – 1998. - № 22. – С. 24.

  6. Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз // Нова політика. – 2000. - № 5. – С. 12-18.

  7. Желицки Б. Общий кризис “реального социализма” и демократические преобразования в Венгрии // ВИ. – 2000. - № 6. – С. 53-70.

  8. Задорожнюк Э. Социал-демократия и ее достижения на рубеже 20-21 вв. // Европа. – 2002. - № 4. – С. 43-56.

  9. Задорожнюк Э.Г. В.Гавел: драматургия президентства // Кентавр. – 1995. - № 5. – С. 10-22.

  10. Кіш Є. Європа у пошуках нової ідентичності. Інституціоналізація процесів інтеграції країн Центральної Східної Європи // Нова політика. – 1998. - № 3. – С. 2-6.

  11. Кіш Є. Європейський вибір соціуму Угорщини на зламі 20-21 ст. // Людина і політика. – 1999. - № 3. – С. 15-18.

  12. Марков Д. Политические силы в постсоциалистических обществах. Венгрия // ОНС. – 1993. - № 1. – С. 142-152.

  13. Меддьеши П. Венгрия и Россия в Европе // Межд. жизнь. – 2003. - № 1. – С. 43-47.

  14. Олекси Ю. Польща в європейській політиці напередодні 21 ст. // Економічний часопис. – 2000. - № 9. – С. 25-26.

  15. Осмунд А. Уроки первых четырех лет смены строя в Восточной Европе // Свободная мысль. – 1993. - № 1. – С. 90-107.

  16. Потапов В.И. Судьба диктатора Чаушеску // ННИ. – 1990. - № 4. – С. 96-120.

  17. Революционные изменения в странах Центральной и Юго- Восточной Европы. Год 1989 // Сов. славяноведение. – 1990. - № 3. – С. 19-49.

  18. Шманько Г., Кіш Є. Угорщина: курсом реформ // ПіЧ. – 1993. - № 7. – С. 29-33.

  19. Bowers S.R. The East European revolution // EEQ. – 1991. – Vol. 25. - № 2. – P. 129-143.

  20. Gati C. East-Central Europe: the morning after // FA. – 1990. – Vol. 69. - № 5. – P. 129-145.

  21. Gordy E.D. Why Milosevic still? // CH. – March 2000. – P. 99-104.

  22. Howard M. The spring time of nations // FA. – 1990. – Vol. 69. - № 1. – P. 17-32.

  23. Korbonski A. The politics of economic reforms in Eastern Europe: the last thirty years // EEPS. - 1989. – Vol. XLI. - № 1. – P. 1-19.

  24. Lee H. Transition to democracy in Poland // EEQ. – 2001. - № 1. – P. 87-92.

  25. Luers W. Czechslovakia: road to revolution // FA. – 1990. – Vol. 69. - № 2. – P. 77-98.

  26. Mastny V. The historical experience of federalism in East Central Europe // EEPS. – 2000. – Vol. 14. - № 1. – P. 67-75.

  27. Moravska E. On barriers to pluralism in pluralist Poland // SR. – 1988. – Vol. 47. - № 4. – P. 627-641.

  28. Ottaway M. Croatia’s second transition and the international community // CH. – 2001. – November. – P. 375-380.

  29. Volgyes I. For want of another horse: Hungary in 1990 // CH. – 1990. – Vol. 89. - № 551. – P. 421-424, 433-435.

  30. Wolchik S.L. Czechoslovakia’s “Velvet Revolution” // CH. – 1990. – Vol. 89. - № 551. – P. 413-416, 435-437.

Питання для обговорення.



  1. Які реформи з метою демократизації політичної системи були проведені в Східній Європі в 80-ті рр. 20 ст.?

  2. Які реформи в політичній галузі були проведені в країнах Центрально-Східної Європи в 1989 – 1994 рр.?

  3. Які варіанти розвитку подій від еволюційного до революційного зразку демонструють так звані східноєвропейські революції 1989 р.?

  4. Які особливості мають різні конституції, що були прийняті у посткомуністичних країнах Європі в 90-ті рр. 20 ст.?

  5. Назвіть головні східноєвропейські партії лівої, правої та центристської течій. Чим структура партійних течій ЦСЄ відрізняється від західної структури?

  6. Які прерогативи має кожна з гілок влади в сучасній політичній системі ЦСЄ?

  7. Які особливості та наслідки мала політична трансформація в країнах ПСЄ?

  8. У чому полягає різниця між формальною та справжньою демократією?


Розділ 3. Політична трансформація республік колишньої Югославії в умовах розпаду СФРЮ та локальних військових конфліктів наприкінці ХХ – на початку ХХI ст.
3.1. Історичні передумови виникнення югославської кризи.

СФРЮ на момент розпаду складалась з 6 республік, більшість з яких мала багатонаціональний склад. Сербія, (столиця Белград), включала в себе: 1) автономний край Косово, (столиця Пріштiна), більшість населення якого складали албанці; 2) автономний край Воєводіна, (столиця Нові-Сад), де окрім сербів була значна угорська община, а також жили хорвати і румуни. У Македонії (столиця Скоп'є) проживали крім македонців турки; у Боснії та Герцеговині (столиця Сараєво) – серби, хорвати та “мусульмани” (термін виник після Другої світової війни для визначення слов’ян, що сповідували іслам; в англомовній літературі прийнято називати їх “помаки”); у Хорватії (столиця Загреб) окрім хорватів – серби та словенці. Тільки Чорногорія (столиця Подгоріца) та Словенія (столиця Любляна) мали мононаціональний склад. Серед інших національних меншин СФРЮ найбільш численними були турки, словаки, цигани, болгари, чехи, русини, українці, німці, італійці. Отже, очевидно, що одною з головних причин радикальної кризи та розпаду СФРЮ могли бути нерівноправні міжетнічні відносини.

Однак, ця нерівноправність досить умовна. У Конституції СФРЮ кожній народності гарантувалось право на вільний розвиток своєї мови та культури. Напередодні розпаду в СФРЮ працювали сотні албанських, угорських, турецьких, румунських, болгарських та інших національних шкіл. Видавались книги, часописи, газети, велись передачі на телебаченні та радіо, у тому числі для циган. У СФРЮ не було єдиної державної мови (виключення складала армія, де користувались сербохорватською на основі латиниці); Конституція підкреслювала рівноправність мов, під час виборів бюлетені друкувались на 5 мовах, хоча практично 70% населення говорило на сербохорватській мові.

Етнічне черезсмужжя в СФРЮ доповнювалось конфесіональними відмінностями. Православні серби, чорногорці, македонці жили поряд з мусульманами слов’янського походження в Санджаку (Сербія) та Македонії, у Боснії та Герцеговині, албанськими мусульманами в Косово (Сербія) та Македонії, а також хорватськими католиками.

Однак уважати, що на розпад СФРЮ великий вплив здійснив релігійний фактор теж було б перебільшенням. Статистика свідчить, що на 1990 р. середній рівень релігійності в Югославії був порівняно низьким та складав 43% (тоді як у Польщі – 80%, у Болгарії – 50%). По Боснії та Герцеговині, наприклад, цифри виглядали так: активно вірними себе вважали 56% хорватів, 37% мусульман і тільки 19% сербів.

Культурна основа південнослов’янських народів, взагалі балканців, є спільною, навіть, на думку видатного румунського історика Н.Йорги, ідентичною (на увазі мається спосіб життя, мислення та почуття, музика та архітектура й т. ін.) Але вражаюча подібність балканських народів не тільки не зблизила їх, але й зробила їхню боротьбу більш трагічною, а історію схожою на довічний біг по колу.

Політичне протистояння югославських народів у 90-ті рр. ХХ ст. мало глибоке історичне укорінення. У другій половині 6 ст. на Балкани (сучасна Сербія, Хорватія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина) приходять хорвати і серби. На думку директора Белградського Центру по вивченню проблем мира та конфліктів Златко Ізаковіча між ними з самого початку панувала ворожнеча. Спочатку, як і всі конфлікти середніх віків, вона була обумовлена релігійним питанням: підпорядкованістю Риму або Константинополю. Поступово виникла упередженість, що Хорватія охоплює всі землі, що населені слов'янами, які говорять на сербохорватській та сповідують римо-католицьку віру, а Сербія – православні землі. Політичним центром Сербії було Косово. З містами Прізрен та Пег була пов’язана діяльність першого сербського святого, хрестителя Савви. На території Косово було споруджено безліч церков. Назва сусіднього краю Метохії в перекладі з грецької навіть означає „монастирська земля”.

Наростання конфліктів південнослов’янських народів було обумовлено початком османських завоювань, адже турки користувались старим правилом “Поділяй та володарюй”. У 1102 р. вони підкорили хорватів, у 1389 р. - сербів (після сумнозвісної битви на Косовому полі). Боснійські єретики-богоміли, яких переслідував Рим, добровільно віддали край туркам. Більшість богомолів прийняла іслам та стала турецькими намісниками, землевласниками, міськими жителями (Мостар, Сараєво). Вони отримали шанс помститись своїм колишнім переслідувачам, католикам. В Османській імперії склалась практика формування адміністративних одиниць незалежно від етнічного складу населення. Навпаки, вони, як і більшість завойовників, починаючи зі стародавніх ассірійців, старанно змішували підкорені народи, переселяли їх, відриваючи від рідного ґрунту.

Подальша історія розвела південнослов’янські народи ще дальше, майже в різні цивілізаційні світи. Хорвати в 18 ст. увійшли до імперії Габсбургів так, що їхні землі були поділені між Австрією та Угорщиною. Словенці теж опинились під владою Угорщини. Угорський король запросив також православних сербів на спустошені турками землі Воєводіни. А сама Сербія продовжувала знаходитись під владою Османської імперії. Серби першими зробили спробу скинути османське ярмо, але вслід за кривавими повстаннями почались криваві репресії. У 16 – 18 ст. турки, дбаючи про власну безпеку, настійливо змінювали етнічний склад Косово, заселяючи його албанцями-мусульманами. Боснійські мусульмани відчайдушно опирались християнам та створили прикордонну зону для їхнього стримування – Крайну.

Тільки в середині 19 ст. на загальній хвилі захопленості національними ідеями виникає концепція “югославізма”. Її провідник хорват Людевіт Гай формулює гасло: “Єдиний народ, єдина мова, єдина культура”. Гай уважав, що створення загальної югославської держави на чолі із сербською династією Карагеоргієвічей, може стати єдиним засобом національного самовизначення хорватів, яким відмовляли в праві на самобутність цивілізовані народи - німці, італійці, угорці. У реальності, однак, серби та хорвати стали суперниками в боротьбі за об’єднання південнослов’янських земель.

Коли на Берлінському конгресі в 1878 р. південні слов’яни здобули автономію, Сербія та Чорногорія отримали частину земель, населених албанцями. Хорвати виступили проти, побоюючись сербської колонізації. Тим часом серби увійшли в Косово, що швидко стало обертатись на центр визвольного албанського руху. Тут уперше складається загальнонаціональне об'єднання – Ліга Прізрена (1878-1881), що мала екстремістську проісламську програму. У цей час до конфліктів між новими державами постійно залучались європейські держави, що загрожувало світовою війною. Тож Балкани почали називати “пороховою бочкою Європи”.

Під час Балканських війн (1912-1913 рр.) посилились сербо-російські зв’язки. Щодо Албанії, то її незалежність, самопроголошена 28 листопада 1912 р., була офіційно визнана тільки після закінчення 2 Балканської війни. За межами князівства залишилось значне албанське населення (в Албанії було біля 800 тис. жителів, на південнослов'янських землях – більше 400 тис.) У тому числі Косово, об’єднуючий центр північних албанців, знову увійшло в склад Сербії.

1 грудня 1918 р. на Паризькій мирній конференції було проголошено створення Королівства сербів, хорватів та словенців (союзна держава з 6 частин – Сербія (включаючи Воєводину), Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія). Великі держави досить штучно створили його для захисту від Німеччини. Відразу після цього починаються дискусії відносно майбутнього режиму країни. Хорвати виступають за конфедераційний устрій, серби відстоюють ідею унітарної держави, що, нарешті, було закріплено в 1921 р. Відовданьською конституцією. Починається сербізація Косово, Метохії, Македонії. Закони про колонізацію південних районів Югославії гарантували переселенцям земельний наділ та великі пільги на перші роки по приїзді. Але успіху колонізаторської політики Белграда завадила за словами сербського історика та суспільного діяча В.Чубриловіча “плодючість албанської жінки”. Усе ж з 1918 до 1994 р. з Косово в Туреччину виїхало біля 240 тис. албанців, а слов'янське населення краю склало до 25-30%.

Після встановлення авторитарного режиму короля Александра в 1929 р. починається стрімкий зріст хорватського екстремізму. Усташський рух орієнтувався на Німеччину в боротьбі із сербами. Підтримку від фашистської Італії та Комінтерну здобув нелегальний іредентистський Косовський комітет. Право Косово на самовизначення до самого відділення окремим пунктом було вписано в програму югославської компартії. Але з 1935 р. КПЮ виступила за цілісність Югославії, надала перевагу гаслу автономії Косово та Метохії. Політичні організації албанців („Комітет національного захисту”, „Джемійет”, партизанський рух качаків) уважали, що автономізація не вирішить питання.

Коли у 1941 р. Сербія була окупована німецькими фашистами, Хорватію було проголошено незалежним королівством. Проводячи етнічні чистки, усташі винищили 750 тис. хорватських сербів. Подібне сталось й у Боснії, де усташі та мусульмани винищили 500 тис. сербів, та у Косово, де під тиском албанського терору виїхало 200 тис. сербів. Підтримав Берлін також ідею створення Великої Албанії, що її висунула створена в 1942 р. націоналістична організація “Бали комбтар” (“Національний фронт”). У свою чергу серби швидко зорганізувались в загони четників під проводом Анте Михайловіча та протягом війни контролювали значні території, щедро проливаючи свою та чужу кров.

У КПЮ тим часом тривали бурхливі дискусії з національного питання. Комуністи визнавали, що визвольний рух у мусульманських районах Югославії значно б посилився, якщо ідея ірреденти була б ними визнана. Але за словами одного з близьких соратників Й. Броз Тіто С.Вукмановіча-Темпо “в цьому випадку ми зашкодили б собі в очах сербського народу”. Урешті решт Тіто згодився, що після перемоги в албанських районах Югославії треба провести плебісцит. А у 1944 р. головні теоретики партії Е.Кардель та М.Піяде висунули ідею вирішення проблеми Косова шляхом створення федерації Югославії та Албанії. До 1947 р. проекти “Балканської федерації” були вельми популярними. Очевидно тільки одне: Сербія не могла просто “відпустити” Косово та Метохію через їхнє надзвичайне геополітичне становище: ці райони відділяють Сербію від Чорногорії, а їх обидві – від Македонії.

Відкритим є питання про причини зберігання Югославії після Другої світової війни. Ф.Д.Рузвельт заперечував проти ідеї єдиної держави, але Й.Сталін та У.Черчилль його не підтримали. Очевидно, що Й.Сталін розглядав Югославію як країну № 1 в Східній Європі у своїх намаганнях створити “пояс безпеки” навколо СРСР. У свою чергу У.Черчилль вважав, що унікальна ситуація в Югославії (сильна армія на чолі з харизматичним лідером) дає можливість створити насправді незалежну державу. Після 1948 р. США та Велика Британія постійно намагались використовувати Югославію проти СРСР.

Югославія, що була необхідною ланкою біполярної системи міжнародних відносин, втратила значення по закінченні “холодної війни”. Однак розпад Югославії відбувся з внутрішніх, а не тільки зовнішніх причин. Головною з них було поступове витіснення комуністичної ідеології націоналістичною.

Загострення національних проблем відбувається в 60-ті рр. У цей час посилився дисидентський рух у Хорватії, водночас посилилась протидія центральної влади. Лідер хорватських націоналістів Франьо Туджман опинився в тюрмі.

У Косово після відомого Прізренського процесу 1956 р., Служба державної безпеки на чолі з А.Ранковічем проводила масові репресії проти осіб, яких тільки підозрювали в іредентизмі. У 1966 р. методи СДБ офіційно засудили, декларували рівні права сербів, чорногорців та албанців. У 1967 р. Тіто здійснив візит у Косово, на “блакитному поїзді” відвідав головні міста краю. Внаслідок послаблення поліцейського режиму косовари посилили рух за розширення автономії, що в жовтні-листопаді 1968 р. вилилось в демонстрації під гаслами “Косово – республіка!” та “Геть сербський колоніалізм!” У Пріштіні молодь зіткнулась з поліцією, одного зі студентів було вбито. Подальше насильство було припинено тільки після введення в місто танків. Протягом 60-70 рр. албанці діяли активно, використовуючи провокації, диверсії, осквернення церковних пам'ятників, залякування православного населення. С цього часу почався виїзд сербів; на їхнє місце прибували албанці з Македонії, Південної Сербії, Чорногорії, де підтримка косоварів викликала різкий опір місцевих влад. У цілому по СФРЮ також почалось скорочення долі сербів в інших республіках.

Притаманний Югославії від початку трайбалізм, коли політичні партії представляли собою етнічні блоки, почав висуватись на перше місце серед чинників, що впливали на хід політичного життя. Необхідною умовою для цього стало загострення економічних проблем, поступове вичерпання всіх ресурсів внаслідок експериментів з ринковими механізмами. Всі республіки потребували дотацій, всі почували себе обділеними. Тим часом зростав зовнішній борг країни (на 1980 р. він складав 20 млрд. дол.) і, відповідно, скорочувалась іноземна допомога.

У 1967-1971 рр. було прийнято перші конституційні поправки, що заохочували регіоналізм у політичному житті. Нарешті, у 1974 р. республіканські еліти домоглись суттєвих змін у новій Конституції СФРЮ. Природні ресурси та суспільні засоби виробництва перейшли в республіканське управління. Конституція стимулювала суверенізацію всіх національних республік Югославії. Відтепер почався другий раунд боротьби за перерозподіл політичної влади між національними бюрократіями, чи як їх почали називати етнократіями, та союзним урядом, де продовжувала володарювати стара партійна номенклатура.

Формування нової політичної системи прискорилось після смерті Й.Броз Тіто. Згідно з його “Заповітом” 1980 р. Голова Президії ЦК КПЮ мав обиратись тільки на один рік. Впровадження, що мало гарантувати демократичне керівництво, остаточно розхитало центральний уряд. На самих верхах влади все більш голосно лунала думка про необхідність перетворення СФРЮ з федерації на конфедерацію.

Тріщини в югославській будівлі в 80-ті роки повзли також і знизу. Навесні 1981 р. відбувались масові заворушення косовських албанців під гаслом „Косово – республіка”, що придушувались танковими підрозділами ЮНА; за різними даними постраждало від 300 до 1000 осіб з двохсот тисяч учасників демонстрацій.

У 1988 р. у Словенії була створена перша альтернативна партія – Селянський союз. Того ж року відбулись гучні маніфестації проти сербських меншин у Косово, Воєводіні, Чорногорії. Складалось враження, що серби в інших республіках мали менше прав, ніж мусульмани в Сербії.

Усе це допомогло прийти до влади прибічнику централізму і затятому ворогу албанців Слободану Мілошевічу, що висунув гасло підтримки сербів повсюди в республіках. З метою пропагувати свої ідеї він здійснив поїздку в Косово 27 квітня 1987 р. Вона пройшла тріумфально, підтримка з боку косовських сербів була абсолютною, але саме Косово стало його фатальною помилкою, тою проблемою, що спричинила його кінцевий крах.

Відтоді поступово почала відроджуватись ідея Великої Сербії. На цей час домінантою сербської суспільної думки стало захоплення міжнаціональними проблемами, історією, а вірніше національними міфами та традиційними комплексами. Звідси підтримувалось бажання помститись сусідам за колишні образи, повернути “справедливі” кордони, довоювати війни, що було програні. Здавалось, політична та інтелектуальна еліта Сербії перебуває скоріше в 19, ніж в 20 ст. Цілком серйозно Академія наук на чолі з А.Деспічем розробляла проект розділу Косова та виселення звідти албанців, при цьому міжнародний фактор здається зовсім не брався до уваги.

С.Мілошевіч став головою ЦК Союзу комуністів Сербії з 1986 р. За свідченням людей, що близько його спостерігали, він був перш за все прагматиком, позбавленим віри в будь-які ідеали; людиною закритою та неемоційною. Багато років він упевнено контролював ситуацію в країні, не зважаючи на тимчасові труднощі всередині правлячої коаліції. Вона включала три партії – Соціалістичну партію Сербії (С.Мілошевіч), Югославську лівицю (М.Марковіч, дружина С.Мілошевіча) та Сербську радикальну партію (В.Шешель).

Мілошевіч створив сильну команду, куди увійшли не тільки обізнані політики, але й видатні сербські науковці, наприклад, академік Д.Чосіч, автор програмної “Декларації сербської національної єдності” (квітень 1991 р.) з гаслом “Єдина держава для всіх сербів!”

Більшість сербів наприкінці 80-х рр. убачала в Мілошевічі нового Тіто, що здатен упоратись з будь-якими проблемами. Можливо цей образ складався з поєднання ораторської майстерності, вміння керувати юрбою та обізнаності його команди в політичних технологіях. Пізніше він сам порівняв себе з аятолою Хомейні, а Джордж Сорос назвав його Гітлером, харизматичним лідером зі знаком мінус.

Професор Велько Вуячич відстоював думку, що якби в Белграді на момент розпаду СФРЮ був не С.Мілошевіч, Югославія не зазнала б таких втрат. Треба пам’ятати, що Мілошевіч на початку своєї діяльності викликав великі сподівання, а коли вони не справдились, емоційна реакція була тим більша, чим сильніше окремі громадяни вірили йому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка