Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка15/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29

3.2. Оформлення розпаду СФРЮ в 1989 - 1992 рр. Хорватська війна 1991-1995 рр.

Відцентрові тенденції посилювались зростанням економічних проблем. У 1989 р. інфляція сягнула 2800%, безробіття - 1,5 млн. людей. 600 тисяч югославів покинули країну, шукаючи іншої долі у ФРН та Австрії. 270 тисяч робітників прийняли участь в страйках. Відбулись перші сутички на етнічній підставі між сербами з одного боку та хорватами і чорногорцями з другого.

Наприкінці 1989 р. центральний уряд фактично загубив контроль над подіями. Словенія, що постійно нарікала на обтяжливість “утримування за свій рахунок” всієї Югославії, проголосила себе західноєвропейською країною та взяла курс на відділення. Скупщина Словенії діяла згідно норм цивілізованого світу й проголосувала за зміни в Конституції СФРЮ. Однак, серби в інших республіках відчули майбутню загрозу. Вони висловились за створення власних держав у разі, якщо Хорватія, Боснія та Герцеговина отримають незалежність.

20-22 січня 1990 р. реальністю став розкол СКЮ, що залишався останнім цементуючим чинником югославської федерації. На 14 (позачерговому) з’їзді партії словенська делегація виступила за створення рівноправних самостійних республіканських організацій, а потім зовсім покинула з’їзд, підтримана хорватською делегацією. СКЮ тепер не мав керівних органів та розпався на республіканські організації, а влітку було заявлено про його саморозпуск.

Однак це не уберегло словенських та хорватських комуністів від поразки на перших багатопартійних виборах у республіках, що відбулись у квітні 1990 р. До влади прийшли націоналісти: 1) блок ДЕМОС (Демократична опозиція Словенії), хоча головою Президії Словенії став колишній комуністичний функціонер М.Кучан; 2) ХДС (Хорватська Демократична Співдружність), головою Президії став Франьо Туджман, колишній генерал служби безпеки. У західних республіках було оголошено повний суверенітет та примат республіканського законодавства над федеральним, змінено їхні назви та атрибути, почалось формування власних збройних сил. Наприкінці 1990 р. у західних республіках було проведено референдуми, що продемонстрували високу активність їхніх громадян: за вихід з федерації проголосувало 80% хорватів та 95% словенців.

Згідно конституції 1990 р. Хорватія оголошувалась державою тільки хорватського народу. Культурну автономію сербам, що раптом стали національною меншиною, не було представлено. У другій половині 1990 року на тлі зростаючого протистояння хорватів та сербів Крайни, що відчували підтримку С.Мілошевіча, Сабор Хорватії проголосував за незалежність. Самопроголошена Сербська автономна область Крайна (м. Кнін, грудень 1990) з тимчасовим урядом М.Бабіча не була визнана; туди ввели підрозділи МВС та почався терор. Туджман переконував іноземних наглядачів, що проводячи чистки в держапараті, поліції, ЗМІ, широкі акції в Крайні, він бореться з комуністичними функціонерами. Однак насправді в країні розпочалась етнічна війна, метою якої було вигнання сербів з Хорватії.

Не менш складною була ситуація в іншій області Хорватії, Східній Славонії, де починається зіткнення між хорватами та сербами на чолі з Ж. Разнатовічем („Арканом”). Він спробував радикально вирішити проблему, роблячи “зачистку” району від хорватів.

У листопаді-грудні 1990 р. пройшли вибори на багатопартійній основі ще в чотирьох республіках. У Сербії 75% місць в парламенті здобула нова партія СПС (виникла на базі колишнього СКЮ та Соціалістичного Союзу трудового народу), С.Мілошевіч став президентом Республіки Сербії.

У Чорногорії перемогу отримав Союз комуністів, що оголосив демократичні реформи в країні. У Македонії парламентські місця поділили ВМРО (Демократична партія македонської національної єдності) та Союз комуністів. Президентом став Кіро Глігоров, представник старої політичної еліти.

У Боснії та Герцеговині перші вибори точно відобразили співвідношення національних общин. Більшість місць отримала Партія демократичної дії, її лідер Алія Ізетбеговіч став головою Президії республіки. Після цього мусульмани впевнено починають вести лінію на створення єдиної держави ісламської орієнтації, що викликає обурення хорватів та сербів.

Після виборів почався розпад єдиного конституційного порядку в країні та виникнення паралельних конституційних правових систем. Консультації на рівні Президії СФРЮ, що ще продовжувала діяти, висвітлили постійне зростання непримиренності позицій сторін. Сербія та Чорногорія виступали за збереження федерації, Македонія, Боснія та Герцеговина – за конфедерацію, Словенія та Хорватія – за союз самостійних та суверенних держав.

Тим часом у Хорватії вже точилась справжня латентна війна між хорватами та сербами. Сербська Крайна оголосила розрив відносин з Хорватією (березень 1991) та бажання приєднатись до Сербії (травень).

2 травня 1991 р. відбувся перший бій біля Вуковара (Славонія), згодом місто буде майже стерто з лиця землі. Перемога сербів під Вуковаром дорого їм коштувала: світова спільнота сповнилась співчуттям до хорватів, Німеччина почала лобіювати визнання їх незалежності. Тим часом хорвати перейшли в наступ. Біля 50 тис. сербів виїхали з республіки, побоюючись за своє життя. Хорватські війська полонених не брали. Спроби центрального уряду втрутитись не мали успіху: його війська не були пропущені а ні в Хорватію, а ні в Словенію; особливо тверду відсіч ЮНА дістала в останній. Спроби ЄС урегулювати проблему теж не були сприйняті (план “заморожування” виходу Словенії та Хорватії з Югославії).

25 червня 1991 р. Словенія та Хорватія оголосили свою незалежність. Федеральна влада в Белграді не визнала цих актів та за допомогою введення військ на їх територію намагалась не допустити сецесії.

27 червня президент Словенії Мілан Кучан оголосив, що його країна піддана агресії з боку федерації. Бої між армією Словенії та ЮНА спалахнули майже на всій території. Особливо гострими вони були в районі Любляни. ЮНА потерпіла поразку на початку липня 1991 р. та вивела війська в Боснію та Герцеговину. ЮНА втратила 35 осіб убитими та 152 пораненими; словенська армія – 10 вбитими, 90 пораненими.

Незалежність Словенії та Хорватії була на початку 1992 р. визнана більшістю європейських держав. Роль промоутера зіграла ФРН та її міністр закордонних справ Х.-Д. Геншер. З точки зору міжнародного права це був нонсенс. Адже у “Міжнародному пакті про громадянські та політичні права”, що був прийнятий ООН у 1976 р., окремим етнічним групам гарантовано тільки право користуватись своєю культурою та мовою, сповідувати свою релігію, але нічого не сказано про право вільного відділення. Якщо навіть вищевказаний пакт морально застарів та не відповідав реаліям постбіполярного світу, треба було спочатку провести реформування правової бази, а потім вирішувати на рівні ООН (а не окремих держав) у якому разі сецесія можлива.

Політика ООН базувалась в цей час на використанні двох методів у боротьбі з новими югославськими конфліктами: ембарго на постачання зброї для всіх територій колишньої СФРЮ (введене Радою Безпеки, резолюція 713 від 25 вересня 1991 р.) та економічні санкції проти порушників рішень ООН (резолюції 757, 787, 820). У той же час ООН визнала сербські автономії в Крайні та Славонії, але виступала проти їхнього відділення від Хорватії.

ООН визнала створення незалежної Македонії (у вересні 1992 р. під тимчасовою назвою Колишня Югославська Республіка Македонія) та нової федерації Сербії та Чорногорії - Союзної Республіки Югославія (квітень 1992 р.). Однак США утримались від цього шагу, натискаючи на негативну роль С.Мілошевіча в розвитку хорватського та боснійського конфліктів. США виступили за виключення СРЮ зі РБСЄ й ООН та санкції проти Сербії, на яку покладалась відповідальність за всі етнічні сутички на теренах колишньої СФРЮ, у тому числі за боснійську війну. Невдовзі США визнали незалежність Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини. Взагалі з кожним роком американська активність щодо перебудування югославського простору посилювалась.

30 травня 1992 р. ООН “замкнула” кордони Хорватії своїми військами та вдалася до економічних санкцій проти СРЮ; згодом, до 1996 р. включно, програма санкцій уточнювалась та посилювалась. У липні 1992 р. було проголошено ембарго на торгівлю зі СРЮ, після чого Адріатичне узбережжя було заблоковано кораблями ЄС та НАТО (операція „Шарп Гард” під спільним командуванням). На Дунаї митниця і поліція ЗЄС контролювала прохід судів („Дунайська патрульна місія”). На суші на кордонах зі СРЮ діяли так звані „місії з підтримки санкцій”, що складались зі спеціалістів ОБСЄ та ЄС. Нафто- та газопроводи були перекриті, закордонні рахунки всіх сербських фірм, організацій, банків були заморожені. Отже, ніколи в історії Сербія не піддавалась такій повній ізоляції від навколишнього світу як з 1992 р.

Таким чином, наприкінці 1991 – на початку 1992 рр. у колишній СФРЮ зав’язались три основні вузли конфлікту. На Півдні серби стикнулись з македонцями та косовськими албанцями, що прагнули відділитись. У центрі Югославії розгорілась найбільша війна на постюгославському просторі - війна в Боснії та Герцеговині, що спочатку точилась між всіма трьома народами республіки – сербами, хорватами та мусульманами (помаками). На Заході боротьба точилась між сербами з одного боку та словенцями і хорватами з другого.

До березня 1992 р. серби Крайни, що отримували допомогу Сербії, контролювали третину хорватської території. РБ ООН прийняла резолюцію щодо припинення громадянської війни в Хорватії, а батальйон миротворців, що був розміщений уздовж кордонів Крайни, змусив супротивників припинити вогонь. Однак окремі військові дії продовжувались до 1995 р. Так у 1993 р. хорватська армія здійснила напад на південь Крайни та вигнала звідти 30 тис. сербів. (В цей же час Туджман намагався відірвати від Боснії та Герцеговини ту частину території, що була населена хорватами. Однак плани були зірвані відчайдушним опором сербів і мусульман, а також протестами світової спільноти). Хорватська армія в цей час досягла 100 тис. чол., на її переозброєння було витрачено більше мільярда доларів (за рахунок фінансової допомоги ФРН та США).

Улітку 1995 р. уряд Хорватії здійснює військові операції „Блискавка” та „Буря”; досягає перелому в ході громадянської війни. Сербська Крайна була окупована, серби, що в ній залишились, (а ще більше 100 тис. у цей час утекли), втратили право на автономний розвиток. Цей факт Захід тоді фактично проігнорував, зосереджуючи увагу виключно на боротьбі із сербським націоналізмом.

В цілому війна 1991-1995 рр., що в хорватській літературі отримала назву „вітчизняної”, коштувала життя 30 тис. осіб.; не менше 500 тисяч сербів стали біженцями, знайшли притулок у сусідній Сербії. Колись квітучі міста та села були знищені, землі спустошені; прямі збитки склали більше 30 млрд. дол.

Численні моральні наслідки Хорватської війни продовжують здійснювати вплив на розвиток республіки до цього дня. Наприклад, серйозну проблему склала для Хорватії навесні 2005 р. вимога Міжнародного суду в Гаазі видати колишнього керівника операції „Буря” генерала Анте Готовіну. Він був звинувачений у таких військових злочинах як репресії проти мирного населення, вбивства та залякування, намагання не допустити в Крайну представників міжнародних організацій, у тому числі Червоного Хреста. Більшістю хорватів Готовіна розглядається як національний герой, що не дозволив Крайні відділитись. Але доки такий стан речей не зміниться, Хорватії годі сподіватись навіть на початок переговорів щодо її інтеграції в ЄС.



3.3. Боснійська війна 1992-1995 рр. та її наслідки.

У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини, де більшість мала Партія демократичної дії на чолі з А.Ізетбеговічем, оголосив незалежність та суверенітет єдиної держави Боснії та Герцеговини. Ізетбеговіч не приховував, що намагається створити державу ісламської орієнтації. У відповідь 21 грудня боснійські серби провели референдум та оголосили на своїй території Республіку Сербську. Те саме зробили й боснійські хорвати, проголосивши Герцог-Босну. Серби, що складали 31% населення, і хорвати (17%), побоювались тиску з боку мусульман, кількість яких складала 44% і постійно збільшувалась.

Напруження в Боснії та Герцеговині (БіГ) досягло небезпечної межі, коли парламент республіки відмовився від сербської ідеї про створення конфедерації з трьох частин та внесення відповідних змін у конституцію. Натомість у лютому 1992 р. було оголошено про референдум. Серби його бойкотували, таким чином, участь прийняло біля 58% населення. З них 63% проголосували за незалежність.

6 квітня 1992 р. ЄС та США визнали Боснію та Герцеговину як нову державу, хоча це й не відповідало міжнародним нормам. Взагалі гідно подиву, що міжнародна спільнота визнала незалежність колишніх югославських республік без жодних спроб спочатку домовитись про гарантії захисту інтересів національних меншин.

19 травня 1992 р. ЮНА була виведена з БіГ, при цьому зброя була залишена для укріплення міліцейських сил боснійських сербів. Це, можна сказати, гарантувало початок великої війни.

Таким чином, кризу перш за все стимулювала політика боснійських політичних еліт, а також відповідна зовнішня кон’юнктура. У Сараєво, а потім в інших регіонах республіки почалась громадянська війна. Спочатку переваги були на боці сербів, що отримали озброєння та бойову техніку ЮНА й мали більш організовану армію. У результаті бойових дій весни - осені 1992 р. серби домоглись значних успіхів повсюди в БіГ та практично повністю блокували Сараєво. Протягом кількох місяців столиця республіки піддавалась руйнівному бомбардуванню.

Мусульмани на чолі з Алією Ізетбеговічем швидко перестали вдовольнятись міжнародними економічними санкціями проти СРЮ та вимагали прямої інтервенції проти сербів. Вони спирались на підтримку країн, яким вельми імпонувала ідея створення в центрі Європи ісламської держави. Найбільшу цікавість до югославських подій виявляли Саудівська Аравія, Туреччина, Іран. У цей час почалась також переорієнтація ісламських терористичних організацій з Європи на Балкани. Златко Ізаковіч (Бєлградський Інститут мирової політики та економіки) взагалі розглядає політику католицького Заходу як направлену на посилення своєї безпеки шляхом зіткнення мусульман та православних.

У 1992-93 рр. було створено два перших плани врегулювання конфлікту, відомі як план Каррінгтона-Кутілейро (англійський посередник лорд Каррінгтон та перший голова Керівного комітету Міжнародної конференції з питань колишньої Югославії в Лісабоні Х.Кутілейро) та план Венса-Оуена (колишній держсекретар США Сайрус Венс та лорд Девід Оуен були співголовами КК МККЮ в Женеві). Вони передбачали створення децентралізованої держави: 1) розділ БіГ на 10 автономних кантонів-держав; 2) кантональну систему з єдиною владою в Сараєво. Провінції мали бути заселені змішаним населенням. Міжнародна спільнота схвалила цей варіант та почала натискати на сербів. Але в 1993 р. референдум боснійських сербів більшістю в 96% не прийняв план Венса-Оуена. Тоді ж референдум Сербської Крайни схвалив об’єднання з боснійськими сербами (95% “за”).

Навесні 1993 р. серби провели успішну військову операцію в Східній Боснії; у руках мусульман тепер залишилось три невеличкі анклави. До кінця 1993 серби контролювали вже 70% території БіГ (хорвати – 20%, мусульмани – 10%). Свої зусилля вони сконцентрували на спробах політичним шляхом закріпити військові успіхи. Але навколишній світ не мав нічого спільного з тим, що існував тільки в уяві боснійських сербів.

Рада Безпеки ООН прийняла рішення ввести війська ООН для створення навколо шести міст, оточених сербськими військами, “зони безпеки”. У липні 1993 р. виник третій план урегулювання, згідно з яким створювались би три етнічні міні-держави (план Столтенберга-Оуена). При цьому 52% території відходило б сербам, 30% - мусульманам та 17% - хорватам. Але парламент мусульман відхилив проект. Війна продовжувалась та особливо запеклою ставала між хорватами та мусульманами в центральній Боснії.

З 1993 р. політика США в регіоні стає більш активною. Понад усе президент Клінтон намагався довести, що ані ООН, ані ЄС не впорались з проблемою. Знаряддям американської волі в Боснії став блок НАТО. Отже, почався перший етап інтернаціоналізації конфлікту в умовах, коли військово-політичний блок втручався у внутрішню ситуацію на боці одного з противників.

Коли в лютому 1994 р. серби почали обстрілювати Сараєво, НАТО, вперше без відповідних міжнародних консультацій, пред’явив ультиматум: під загрозою бомбардування серби повинні в 10 днів деблокувати Сараєво та відвести важкі озброєння на 20 км від міста. Між тим згідно статті 53 Статуту ООН, що є базовим документом міжнародного права, ніякі примусові дії не повинні прийматись без відповідних повноважень Ради Безпеки. Виняток складає право держави на самооборону в разі агресії (Ст. 51 Статуту ООН).

Після цього позиція Москви почала змінюватись. Президент Б.Єльцин заявив, що не допустить відсунення Росії від вирішення боснійського конфлікту. Він запропонував увести замість військ ООН російський батальйон, що було схвально прийнято сербською стороною. Але це був єдиний успіх Росії під час кризи. Політика Москви залишалась, м’яко кажучи, непослідовною.

У березні 1994 р. зусилля США по замиренню мусульман, на яких було зроблено головну ставку в антисербській грі, та хорватів, підтримуваних ФРН, увінчались успіхом: у Вашингтоні була підписана угода про створення мусульмано-хорватської федерації БіГ (МХФ).

У середині березня НАТО, після узгодження з ООН, провів двохдобову операцію „Блакитний меч” по бомбардуванню артилерійської позиції та командного пункту сербів у Горажде.

У травні 1994 р. Міжнародна контактна група з питань БіГ (США, РФ, Велика Британія, Франція, ФРН) розробила черговий план урегулювання. Він був запропонований народам БіГ як безальтернативний: МХФ отримувала 51% території, серби – 49%. Великі держави домовились, що в разі, якщо план буде відхилений, вони почнуть карні заходи, перш за все економічні санкції. Але США залишились невдоволеними, що ставить питання про їхні справжні наміри.

З літа 1994 р. до осені 1995 р. НАТО неодноразово бомбардував сербські військові та промислові об’єкти та водночас висував один за другим проекти реформування республіки. Отже, НАТО вперше заявив про себе як про блок, що має контролювати всі конфлікти у світі.

У цей час ООН не втручалась в хід подій; Росія була майже остаточно виключена з процесу консультацій; СРЮ, знесилена надзвичайно жорсткими санкціями, була змушена закрити свої кордони для боснійських сербів, а США перейшли до останньої фази придушення сербського опору. Президент Б.Клінтон відмінив ембарго на постачання зброї в республіку – тільки для мусульман.

Протягом 1995 р. серби оборонялись в цілковитій ізоляції, їх єдиного союзника – самопроголошеної Сербської Крайни – не стало, у травні - серпні територія була зайнята хорватськими військами. Після цього з Крайни почався вихід сербського населення, більшість якого знайшла непевний притулок у Боснії.

Про постійне зростання взаємної ненависті народів БіГ засвідчила одна з найтрагічніших подій цієї війни: масова різанина мирного мусульманського населення в липні 1995 р. Серби знищили більше 7,5 тис. осіб у Сребреніці та Зепі (Східна Боснія), не зважаючи на те, що Сребреніца знаходилась під наглядом нідерландського батальйону миротворчих сил ООН. Гаазький трибунал навіть 10 років по тому намагався розшукати та притягти до відповідальності лідерів сербів Р.Караджича та Р.Младіча.

Восени хорватські війська почали останній, успішний наступ на оточені сербські позиції, що був припинений лише після підписання в жовтні 1995 р. 26-ї за рахунком угоди про перемир’я.

За три з половиною роки бойових дій було вбито та поранено 140 тисяч осіб (з них 12 тисяч дітей), знищено сотні міст, промислових об’єктів. Кількість біженців та переміщених осіб перевищила 3 млн. чол. Громадянська війна відрізнялась своєю особливою жорстокістю. Всі сторони конфлікту систематично порушували права людини, інтернували людей у концтабори, використовували “етнічні чистки”, масові страти та розстріли мирного населення.

21 листопада 1995 р. на базі ВПС США Райт-Паттерсон у м. Дейтоні (штат Огайо) під наглядом керівників країн-членів Контактної групи (Б. Клінтона, Ж. Ширака, Дж. Мейджора, Г. Коля, В. Чорномирдіна) С.Мілошевіч, Ф.Туджман та А.Ізетбеговіч підписали “Загальну рамкову угоду про мир у Боснії та Герцеговині” (т.зв. Дейтонські домовленості). Це означало встановлення жорсткого контролю НАТО на Балканах. Представники боснійських сербів та хорватів, що, між іншим, не були запрошені на переговори, сприйняли цю подію як жахливу образу.

14 грудня в обстановці урочистості було підписано Паризьку мирну угоду. Колишня югославська республіка отримала офіційну назву Республіка Боснія та Герцеговина, що складалась з Республіки Сербської (49% території) та Федерації Боснія та Герцеговина ( 51%).

Республіка Сербська, розташована в Східній Боснії, мала вельми ламані кордони. Фактично вона була поділена на три частини, що пов’язані вузькими коридорами. Серби втратили Сараєво, Горажде, Зепу, Сребреніцу та інші міста.

Залишилась відкритою проблема Мостара, фактично розділеного міста, куди не змогли повернутись біженці. Взагалі проблема біженців була одною з найболючіших. Здається, вони ніколи не зможуть повернутись додому, їхнє місце вже зайняте.

Мусульмано-Хорватська Федерація мала переваги не тільки геополітичного характеру. За нею було закріплено перевагу в питанні щодо важких озброєнь. Взагалі Віденська конференція по роззброєнню передбачала встановлення пропорції між збройними силами СРЮ, Хорватії та БіГ як 5:2:2. При цьому всередині БіГ пропорція між МХФ та Республікою Cербською становила 2:1.

Протягом кількох років після Дейтону проходила ліквідація “зайвих” озброєнь, але паралельно Федерація отримувала сучасну зброю від США. Це в свою чергу стимулювало гонку озброєнь в країні та регіоні.

Конституція Боснії та Герцеговини обмежила суверенітет Федерації та Республіки Сербської за рахунок відсутності права на самовизначення. Але взагалі республіка стала більш схожа на конфедерацію ніж на федерацію. Центральний уряд відповідав тільки за питання зовнішньої та зовнішньоекономічної політики, транспорт і т. ін. Між трьома частинами федерації було встановлено “жорсткі” кордони, що передбачало низький рівень економічного співробітництва.

У той же час Дейтонська угода передбачала розвиток особливих (паралельних) відносин Республіки Сербської зі СРЮ (ФРЮ), Федерації – з Хорватією. Це мало забезпечити рівновагу в БіГ та регіоні в цілому.

Центральна влада була представлена: 1) Президією з трьох осіб, що обираються на два роки; 2) двопалатним парламентом - Парламентською Скупщиною (Рада народів та Рада представників), місця в якій пропорційно поділені між трьома народами; 3) Конституційним Судом.

У кожному із суб’єктів Республіки був свій президент, парламент, судові органи, армія, МВС, своє законодавство та фінансова незалежність.

Попри всі негаразди, Паризька угода принесла мир на землю Боснії. Після неї почало поступово налагоджуватись нормальне життя мільйонів простих громадян. Велику роль у відродженні господарства, а цей процес на думку спеціалістів мав затягтись не менш ніж на 10 років, відігравала міжнародна фінансова допомога, що складала мільярди доларів. Але вона була вкрай вибірковою: 96% коштів йшло в Федерацію і тільки 4% - в Республіку Сербську. На черговій конференції з проблем Боснії в Брюсселі (червень 1997) причиною заморожування допомоги сербам було названо їхнє небажання співпрацювати з Міжнародним трибуналом в Гаазі, у тому числі відмова вислати туди Радована Караджича, першого сербського президента, що пішов у відставку у липні 1996 р. Сербський прем’єр-міністр Клішковіч твердо виступив проти спроб ставити політичні умови в обмін на фінансову допомогу.

14 вересня 1996 р. відбулись перші вибори Скупщини та Президії Республіки Боснія та Герцеговина. З сербської сторони в Президію увійшов Момчіло Краішнік, з хорватської – Крешимір Зубак. Головою тріумвірату було обрано мусульманського лідера А.Ізетбеговіча, що отримав найбільшу кількість голосів виборців.

Тоді ж відповідні вибори пройшли в Республіці Сербській. Новим президентом стала Біляна Плавшич, менш відома персона якої на відміну від Р.Караджича, (що попри все залишався духовним вождем сербів), тоді не асоціювалась з подіями боснійської війни й, таким чином, на той час задовольняла зовнішньополітичні потреби РС. Але незабаром їй також було висунуто звинувачення з боку Гаазького трибуналу. Б.Плавшич, „залізна леді” боснійських сербів, була засуджена як військовий злочинець на 12 років ув’язнення.

Взагалі із часом тиск на РС з боку Гаазького трибуналу все посилювався. У наслідок секретного рішення в червні 1997 р. британський спецзагін у Прієдорі заарештував одного та вбив другого боснійського серба. Але замість зміни позиції, ця акція викликала обурення в РС; було здійснено кілька нападів на представництва миротворців та повідомлено, що в разі повторення таких акцій населення буде сприймати „Сили зі стабілізації” (SFOR) як окупаційні частини.

У вересні 1997 р. відбулись перші вибори в місцеві органи влади. В усіх трьох частинах Республіки перемогу отримали представники націоналістичних партій: мусульманська Партія демократичної дії, Хорватська демократична співдружність та Сербська демократична партія. Але в Сараєво, що увійшло в мусульманську зону, серби проголосували за Сербську радикальну партію на чолі з Ніколою Поплавшичем. Це ще раз засвідчило, що три народи мають несумісні інтереси. Взагалі створення спільних інститутів влади відбулось лише формально, по-справжньому вони не функціонували.

Очевидним було намагання сербів відділитись, вийти з Республіки Боснія та Герцеговина. Не менш ясним було бажання мусульман демонтувати Республіку Сербську. Досить новим стало зіткнення мусульман з хорватами, чого не було з моменту оформлення їхньої федерації. Радован Вукадиновіч (Загребський ун-т) уважав, що “реальність в Боснії-Герцеговині зловісна: панують ненависть, тотальне недовір’я, відсутня готовність будувати єдину державу”. Хорвати, що складають меншину у Федерації, побоювалися виникнення навколо Сараєво фундаменталістського мусульманського центру. Отже, фактично вони склали державне утворення Герцог-Босна й не згодні на його демонтаж.

Таким чином, після Дейтону всередині БіГ інтеграція не відбувалась. Серби та хорвати встановлювали надзвичайні відносини відповідно із Сербією та Хорватією. Так, 28 лютого 1997 р. у Белграді було підписано угоду СРЮ та Республіки Сербської про особливі паралельні стосунки. Всі три народи Республіки виступили з пропозицією підписати “Дейтон – 2”, угоду, що існуючий стан речей зробила б легітимним.

Але міжнародна спільнота була проти. Відмова від Дейтонської угоди, розділ БіГ на три частини в умовах, коли існують три етнічні армії (мусульманська, хорватська, сербська) неодмінно призведе до нової громадянської війни. Але тепер війна може сягнути за кордони БіГ та обернутись на загальнобалканську. Тому Міжнародна контактна група на зустрічі в Сінтрі (Португалія) прийняла комюніке (30 травня 1997 р.), де в 94 пунктах викладалось, що потрібно зробити, аби Дейтонські угоди було реалізовано.

Тим часом будь-яка діяльність центрального уряду в БіГ блокувалась на місцях, а будь-яка загальна справа оберталась на проблему. Наприклад, у серпні 1997 р. суперечки почались через розподіл посольських постів у 33 боснійських посольствах. Потрібно було кілька місяців та наполегливе втручання спеціальних посланників США Роберта Гелбарта та Річарда Холбрука, аби дійти згоди. У результаті мусульмани отримали пости у Великій Британії, Угорщині, Австрії, штаб-квартирах ООН та ОБСЄ; серби – у США, Росії, Франції, Китаї, Греції, Індії, Словенії, Ізраїлі; хорвати у ФРН, Італії, Канаді, Іспанії, СРЮ, Ватикані та штаб-квартирі ЄС.

Під час зустрічі Ради міністрів та тріумвірату в Лукавице Холбрук та Гелбарт домоглись підтвердження рішення щодо загальної системи телефонного зв’язку. Але питання щодо демаркації та охорони кордонів, використання аеропорту Біхач, центрального банку, зовнішньої торгівлі та ін. викликали жваві суперечки. Не було досягнуто згоди щодо випуску купона (“загальної валюти”), але домовились, що на грошових знаках не буде релігійної символіки.

Більш серйозну проблему складала відсутність умов для повернення додому біженців. З 2,5 млн. протягом кількох років змогли повернутись тільки 200 тис. Наприклад, спроби мусульман повернутись в м. Яйце, що входить в хорватську частину Федерації, скінчилось вбивством одного та пораненнями багатьох людей. Те ж саме відбулось в Дрварі, Вареті, куди намагались повернутись серби. У цей час у РС знаходились біля 300 тис. сербів з Хорватії. Ця проблема становила загрозу для бідної сербської економіки.

Міжнародні сили взяли під свій контроль репатріацію мусульман у м. Брчко. Але, якщо їм не загрожувала фізична небезпека, бюрократичні процедури призводили до безлічі перепон в отримуванні праці, вільному переміщенні, взагалі поверненні до нормального життя.

У таких обставинах збереження БіГ цілком лягло на плечі міжнародної спільноти. У країні залишились Багатонаціональні Сили з виконання дейтонської угоди. У складі „блакитних касок” ООН знаходились 300 тис. російських військових, що зіграли помітну роль у нормалізації ситуації в країні. Вони були виведені з БіГ тільки у квітні 2002 р.

У США вже на початку 1996 р. зрозуміли, що без достатнього контингенту військ нова держава проіснує лічені дні. Тому був підписаний договір з мусульманами про оренду військової бази в Тузлі строком на 25 років. Наприкінці того ж року було продовжено мандат SFOR, а в 1997 р. було зафіксовано, що місія продовжується на невизначений час. Тоді вона вже коштувала США 7,7 млрд. дол.

Крім цього найважливішого елементу для збереження Боснії та Герцеговини, взагалі для стримування відцентрових тенденцій у регіоні були створені також інші основи безпеки для Західних Балкан.

У грудні 1995 р. в Ердуті (Східна Славонія) було підписано угоду між центральним урядом Хорватії та місцевими сербами. Угода передбачала перехідний період, під час якого в регіоні буде здійснювати управлінські функції адміністрація ООН для Східної Славонії (UNTAES). Але подальші події свідчили про відсутність бажання обох сторін дійти компромісу. Хорватський уряд розглядав цю проблему як суто внутрішню та звинувачував сербів в опорі процесу реінтеграції. У той же час Хорватія відмовилась прийняти назад всіх сербів Крайни, що покинули район під час бойових дій. Проблеми виникли й з наданням сербам виборчих прав.

23 серпня 1996 р. в Афінах президент Хорватії Франьо Туджман та президент СРЮ Слободан Мілошевіч підписали Угоду про нормалізацію відносин між країнами. Але між ними залишилась ціла низка неузгоджених проблем (претензії на “югославський спадок”, територіальна суперечка з приводу півострова Превлак, побоювання хорватів щодо відновлення в будь-якій формі колишньої Югославії, “втручання” Сербії в проблему Східної Славонії й т. ін.)

Улітку 1996 р. Белград відвідала перша делегація Мусульмано-Хорватської Федерації. З цього ж часу було знову розпочато регулярні конференції міністрів балканських держав.

3 жовтня 1997 р. у Парижі була оприлюднена спільна заява президента С.Мілошевіча та Голови Президії Республіки Боснія і Герцеговина А.Ізетбеговіча про принципи подальших відносин між країнами.

В 1996-97 рр. відбулось ще чимало подій, що засвідчили про успіхи на шляху до повного врегулювання конфлікту між сербами та навколишнім світом. ООН відмінила економічні санкції проти Югославії. ЄС та США виступили з новими ініціативами зі співробітництва в регіоні (Роймонтська ініціатива, SECI та ін.)

Але остаточної нормалізації так і не відбулось, співробітництво залишалось тільки гаслом. Серби та мусульмани звинувачували в цьому одне одного. Дещо новим стало змінення позиції міжнародної спільноти. Захід більше не так уперто заплющував очі на дії своїх регіональних союзників. Під час свого візиту в Боснію британський міністр іноземних справ Робін Кук застеріг уряд Сараєво в зв’язку з невідповідним використанням допомоги, яка замість гуманітарних цілей ішла на фінансування діяльності партій, озброєння й т. ін.

Робилися також спроби прискорити виконання хорватами угоди щодо міжнародного Трибуналу (видача військових злочинців, передача необхідної документації й т. ін.). Але від цих заходів до повної відмови від політики подвійних стандартів, що протягом війни практикував Захід, був ще великий шлях.

Здавалось на те, що за рахунок сербів великі та малі держави досить успішно вирішували свої власні завдання. США закріпили статус єдиної у світі наддержави, ФРН зробила перший натяк на те, що розглядає регіон як сферу своїх життєвих інтересів, країни Центральної та Східної Європи позбулись конкурента в особі СРЮ та ще й продемонстрували свою лояльність до Заходу, інтегральною часткою якого бажали себе бачити. Навіть “нейтральна” Україна взяла участь у військових діях на боці ООН, а потім НАТО. І якщо її пасиви складаються лише з втрачених через війну капіталів, то Росія, здавалось, назавжди втратила політичну вагу в регіоні.

На початку нового тисячоліття БіГ не вирішила своїх численних проблем, серед яких високий рівень корумпованості всіх ланок влади, нездатність лідерів трьох народів домовитись на основі компромісу, націоналістичні настрої серед широких верств населення країни. Але деякі події засвідчили певні зрушення в правильному напрямі.

На президентських та парламентських виборах, що відбулись в листопаді 2000 р. та у жовтні 2002 р., перемогу знов отримали націоналістичні партії. У РС 37% голосів отримала Сербська демократична партія, значно випередивши соціал-демократів, яких підтримував Захід. У МХФ аналогічно перемогли мусульманська Партія демократичної дії та Хорватський демократичний союз.

Однак А.Ізетбеговіч не приймав участі у виборах; він пішов у відставку з усіх своїх державних постів. Це стало результатом своєрідної угоди з Гаазьким трибуналом, який не став натомість висувати проти 75-річного політика звинувачень у злочинах проти сербів та хорватів під час громадянської війни 1992-1995 рр. У склад нової Президії БіГ увійшли серб Мірко Шаровіч, хорват Драган Човіч, мусульманин Сулейман Тіхіч.

Перемога націоналістів не означала автоматично поразку принципів багатонаціонального державного устрою. Скоріше треба було говорити про поразку Заходу, що не зміг консолідувати народи БіГ через численні тактичні помилки. Новий високий представник ООН в БіГ лорд П.Ешдаун оголосив навесні 2002 р., що його головними завданнями є підтримка законності, боротьба з корупцією, покарання військових злочинців, звільнення республіки від впливу терористичних організацій, впровадження соціально-економічних реформ.

У жовтні 2003 р. помер перший президент БіГ і почесний голова ПДД А.Ізетбеговіч. Хоча мусульмани відносяться до нього як до отця нації, національного трауру не було проголошено. Це чи не вперше засвідчило про здатність боснійців досягти компромісу (серби та хорвати вважають Ізетбеговіча диктатором, націоналістом, військовим злочинцем).

МТКЮ в Гаазі наприкінці того ж року почав судовий процес проти близьких до Ізетбеговіча лідерів боснійських мусульман генерала Енвера Хаджихасановіча та полковника Аміра Кобури.

Таким чином, якщо в 90-ті рр. ХХ ст. Захід покладав провину тільки на сербську сторону, тепер відбувається зміна відношення до хорватів та мусульман. Це пояснюється не тільки тим, що США та їхні союзники здатні визнавати свої помилки, а й зміною загальних пріоритетів. Адже наразі США загрозою номер один називає міжнародний тероризм, а БіГ поступово стала одним із центрів, до яких тяжіють терористичні організації, у тому числі „Аль-Каїда”. Так, наприклад, улітку 2003 р. поблизу Сараєво була проведена зустріч 150 лідерів найбільших ісламських екстремістських організацій. Отже, у перспективі нестабільність та непередбачуваність БіГ роблять увагу до неї з боку світової спільноти особливо сталою, а будь-які її проблеми – загальними проблемами Європи.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка