Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка16/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

3.4. Конфлікт у Косові: політичні передумови та загострення кризи наприкінці ХХ – на початку ХХI ст.

За післявоєнний період статус Косова змінювався чотири рази:

В 1946-1963 рр. – Автономна область Косово та Метохія (Космет) у Сербії;

В 1963-1974 рр. – Автономний край Косово в складі Сербської республіки;

В 1974-1989 рр. – Автономний край Косово в складі Сербії та як паритетна частина федерації;

З 1990 р. – Автономний край Косово та Метохія в складі Республіки Сербія.

У Косові, як і в албанських районах Чорногорії та Македонії, практикувалось використання подвійних назв – на сербській та албанській мові. По-албанськи Косово звучить як КосОва, Метохія – плато Дукагьін (Rrafsh i Dukagjinit), самоназва народу та країни – Shqiperi, звідси й пішла назва албанців у Югославії - шиптари.

У краї законодавством була закріплена двомовність. Але реально діловодство велось сербохорватською мовою (на основі латинської графіки), якою вільно володіли албанці, тоді як гегський (північноалбанський) діалект, на якому розмовляють косовари, досить складний для слов'ян. Він сформувався на основі зниклої палеобалканської мови – іллірійської; в Албанії він не визнається за офіційну мову, там літературною нормою є тоскський (південноалбанський) діалект.

Окрім того, що Косово посідає центральне місце на Балканах, представляючи собою своєрідний ключ до безпеки Югославії, район є важливим з економічної точки зору. Крім рідких та кольорових металів, ртуті, неметалевих мінералів (магнезиту, азбесту) тут знаходиться 58% вугілля, 52% свинцево-цинкових руд, 100% вісмуту, 50% залізно-нікелевих руд колишньої Югославії. Найбільш важливими є свинцево-цинковий комбінат у Трепче та залізно-нікелевий у Глоговаці.

До 1989 р. албанська та сербська общини співіснували досить мирно. Серби, що складали незначну меншість населення, проживали в містах, займали вищу ланку в складі адміністрації та інженерно-технічного персоналу. Албанці вкрай неохоче залишали перенаселені сільськогосподарські райони, де зберігався традиційний устрій життя та майже натуральне господарство.

На побутовому рівні напруга між сербами та албанцями поступово зростала протягом усього післявоєнного періоду, тому що абсолютне зростання албанського населення викликало тривогу в сербів. У цілому рівень народжуваності сербів по Югославії неухильно знижувався, не було навіть простого відтворювання. Офіційна пропаганда доводила "історичні" права слов'ян на Косово, таким чином, у них складалось відношення до мусульман як до “незаконних” прибульців, людей “другого ґатунку”. На 1989 р. у краї проживало 1 608 тис. албанців (82%) та 195 тис. сербів (10%). Серби вважали, що албанські лідери закликають народ спеціально збільшувати народжуваність, щоб досягти абсолютної кількісної переваги над ними й претендувати на повну незалежність. Дійсно, серби все більше відчували на собі психологічний та фізичний пресинг з боку албанців. Багато сербів почало виїжджати з Косова, поповнюючи шереги радикалів, невдоволених станом сербів у республіках СФРЮ.

На державному рівні напруга в краї була викликана оприлюдненням у грудні 1987 р. проекту поправок до Конституції федерації, що значно скорочував автономний статус Косова та Воєводіни. Якщо з 1974 р. Косово був суб’єктом СФРЮ, свого роду сьомою республікою, та мав право блокувати рішення органів влади рівня Сербської республіки, відтепер край ставав лише часткою Сербії.

Дискусії поступово змінились заворушеннями. У листопаді 1988 р. шахтарі здійснили 70-кілометровий марш протесту з Мітровіци до Пріштіни. За три місяці біля тисячі шахтарів Трепче оголосили голодування; вони вимагали усунення від влади в краї всіх “сербських ставлеників”. Не лишалась осторонь і творча інтелігенція: вона звернулась до громадськості 21 лютого 1989 р. із закликом не допустити обмеження прав автономій.

Але 23 лютого 1989 р. скупщина Сербії прийняла поправки до Конституції. За місяць скупщина Косова погодилась із цим рішенням. Але косовари справедливо вважали, що місцеві законодавці діяли під тиском. Тому 27 березня на вулицях Пріштіни, Печа, Подуєва, Мітровіци пройшли демонстрації, жорстко придушені ЮНА. С.Мілошевіч виступив у Косово-Полі 28 червня та закликав сербський народ до укріплення єдності напередодні тривалої боротьби. “Поки що це не військові дії, хоча і їх не можна виключати”.

У відповідь албанці почали самоорганізовуватися. Ідеологом та лідером незбройного опору став сорокап’ятирічний літературознавець, послідовник учення М.Ганді, Ібрагім Ругова. Він прийшов у політику після 1981 р. і в грудні 1989 р. мав досить авторитету, що об'єднати кілька партій (у тому числі Селянську, Соціал-демократичну, Парламентську, Християнсько-демократичну) у Демократичну лігу Косова. Відмовившись від ідеї незалежної республіки, ДЛК виступала за широку автономію, проведення вільних виборів та перехід до ринкової економіки. Сьогодні його програма виглядає як цілком реальний шанс запобігти подальшому розвитку насильства. Отже, провина за загострення конфлікту перш за все лежить на югославському керівництві.

22 березня 1990 р. скупщина Сербії проголосувала за програму розвитку Косова, що передбачала “специфічні заходи для забезпечення законності та порядку” (заклик до сербів та чорногорців повертатись в Косово; культурні обмеження для албанців; поступовий перехід функцій місцевої влади до федеральних органів; частковий перерозподіл краєвої власності).

У відповідь ДЛК почала процес формування паралельних адміністративних органів влади. Косовари прийняли т. з. Конституційну декларацію. Албанці, що складають більшість в Косові, один з найбільших народів Югославії, проголошувались нацією, а не меншиною.

На основі Декларації було прийнято конституцію Республіки КосОва. В її преамбулі джерелом легітимності прав жителів Косова та албанського населення названо антифашистську боротьбу під час 2 світової війни. Перша стаття декларувала, що РК “є демократичною державою албанського народу та людей інших національних меншин, що є її громадянами: сербів, чорногорців, хорватів, турків, циган та ін.” Друга стаття проголошувала РК членом югославської спільноти. Таким чином, рік по тому розпад СФРЮ зробив РК незалежною країною. У конституції також визначалась албанська мова як офіційна, але підтверджувалось право громадян інших національностей використовувати свою символіку, гарантувалась їхня рівність в правах та обов’язках і т. ін.

24 травня 1991 р. при підтримці Албанії Асамблея Косова, штаб-квартира якої була в Загребі (Хорватія), провела вибори президента. Їм став І.Ругова. 2 липня 1991 р. албанські депутати косовської скупщини дезавуювали згоду від 23 березня 1989 р. та проголосили “незалежну та рівноправну республіку Косова в складі федерації”.

5 липня Белград увів на території Косова пряме правління. На практиці це вилилось в масові звільнення албанців, закриття албанських учбових та наукових закладів, газет та інших засобів масової інформації.

26-30 вересня відбувся підпільний референдум; за його підсумками з 87% косоварів, що прийняли участь в голосуванні, 99,87% зголосились за проголошення Косова незалежною та суверенною республікою з правом стати суб’єктом співдружності суверенних держав у новій Югославії.

19 жовтня 1991 р. було сформовано тимчасовий коаліційний уряд Республіки Косова на чолі з Буяром Букоші. Він одразу був визнаний Албанією. Президент Салі Беріша послідовно підтримував І.Ругову, високо оцінюючи його цивілізовані та нетерористичні методи. Він підкреслював: “Косовську проблему ніколи не вирішити на шляху тероризму… Ідея Великої Албанії ніколи серйозно не розглядалась в албанських політичних колах”.

Зі свого боку намагався дійти згоди з косоварами прем’єр-міністр Югославії із червня по грудень 1992 р. Мілан Паніч (колишній емігрант, відомий американський підприємець). У серпні він створив конкретний план вирішення косовської проблеми та Комісію з прав національних меншин, почав розробляти закон “Про свободу та права спілок національних меншин та їхніх представників”, доручив міністерству юстиції підготувати реформу законодавства згідно норм РБСЄ; у перспективі він готував вільні демократичні вибори, що надали б можливість реалізувати право на самовизначення албанському населенню. Але мріяв Паніч (та відкрито говорив про це) не про розпад Югославії, а про створення союзу балканських держав з участю Албанії. Це не влаштовувало обидві сторони та вирішило політичну долю Паніча. Навіть І.Ругова відхилив програму Паніча в надії, що міжнародна спільнота доможеться від Сербії більш вигідних умов для Косова. Бойкот президентських виборів у Сербії косоварами приніс перемогу над М.Панічем С.Мілошевічу (20 грудня 1992 р.). Після цього реформи Паніча було згорнуто.

Жорстка політика Белграда позначилась на єдності ДЛК: проти ненасильницької тактики Ругови виступили радикали на чолі з А.Демачі та Р.Чосьєю. Адем Демачі, дисидент, що провів у тюрмах СФРЮ більше 25 років, колишній голова Комітету захисту прав косовських албанців, став одним з найбільших критиків тактики І.Ругови. Академік Чосья оголосив початок боротьби за виправлення „однієї з найбільших несправедливостей у Європі – розірваності албанської нації на п’ять частин (Албанія, Македонія, Косова, Чорногорія, Греція)”. Інше угрупування очолював Б.Букоші, штаб-квартира якого була в м. Ульмі (біля Бонну, ФРН). Букоші мав найбільший вплив на албанців, що знаходились за кордоном. Він керував грошовими потоками, що йшли в Косово, отриманими за торгівлю наркотиками і зброєю.

У свою чергу С.Мілошевіч не визнавав І.Ругову повноважним представником косоварів та ухилявся від прямого діалогу з ним. Він наголошував, що косовари стали фактором, що загрожує стабільності всього регіону.

Під впливом подій у Косові починається боротьба за автономію Санджаку, що був населений мусульманами слов'янського походження. У грудні 1992 р. партія “Мусульманське національне віче” закликала населення бойкотувати центральну владу та почати підготовку до входження Санджаку в склад Боснії та Герцеговини.

У Македонії швидко зростаюча албанська община (за офіційними даними – більше 400 тис. чол. при загальній чисельності населення біля 2 млн.) вимагала визнати албанців другою державотворчою нацією та надати їм територіальну автономію. Після відмови центральної влади, у січні 1992 р. албанці провели власний референдум, де 90% його учасників зголосились за відділення “албанських” територій від Македонії.

У 1993 р. міжнародна спільнота врешті решт розробила новий документ, що мав по-новому розставити акценти на проблемі сепаратизму: Віденська декларація, що завершила роботу Всесвітньої конференції з прав людини (під егідою ООН) проголошувала неприпустимість порушення чи ослаблення територіальної цілісності держав, але, з другого боку, оголошувалось, що сецесія можлива, якщо доведено, що влада систематично порушує права людини та провадить дискримінацію.

У 1994 р. “Хартія для нової Європи” декларувала, що “грубі та масові порушення прав людини повинні розглядатись як загроза міжнародній безпеці”. Таким чином, поступово складалась концепція “втручання з гуманітарних причин”, згідно якої масові порушення прав людини, що призводять до “гуманітарних катастроф”, були достатнім приводом для використання збройної сили проти “держави-порушника”. Албанська стратегія ненасильницьких дій імпонувала Заходу, вони виглядали особливо виграшно на тлі сербської еліти, що була в очах європейців головним винуватцем війни на Балканах.

Косовари бачили зростаючу підтримку ззовні, намагались „видушити” із ситуації все можливе; серби, навпаки, все більш відчували себе в стані “оточеної фортеці”, почуття, що дедалі ставало дуже кепським радником.

У Македонії напруга теж зростала, але уряду вдалося тимчасово притушити ворожнечу між слов'янами та мусульманами за допомогою Сил превентивного розгортання – оонівських “блакитних касок” (березень 1995 - лютий 1999). Але навіть вони не могли завадити постійно зростаючій взаємодії терористичних угрупувань Македонії та Косова. Так, у червні 1998 р. ВАК провела ряд терактів у Скоп'є.

В середині 90-х змінився настрій у Сербії щодо проблеми Косова. Навіть А.Деспіч, президент Сербської академії наук, пропонував мирно та цивілізовано провести відділення Косова, „цього стороннього анклаву, джерела проблем та загрозливої демографічної експансії”. На його думку натомість слід було добитись згоди великих держав на розділ Боснії і Герцеговини та возз'єднання Республіки Сербської з Югославією. Така можливість справді існувала, що доводять постійні обговорення в американському Конгресі, де республіканці виступали за розділ Боснії і Герцеговини.

У 1998 р. у Сербії відбулись чергові президентські вибори. Мілошевіч ледве не програв їх Воіславу Шешелю, лідеру націоналістів. Після перемоги Шешеля було запрошено до адміністрації. Тепер оновлена команда С.Мілошевіча (Воіслав Шешель, Вук Драшковіч) взяла курс на силове вирішення косовської проблеми, що означало на практиці етнічні чистки та зміну етнічного балансу на користь сербів. До речі, Драшковіч очолював опозицію Мілошевічу в СРЮ, тому його згода на посаду віце-прем'єра, тобто перехід на бік президента, був чи не останнім удалим кроком Мілошевіча як політика.

Змінилась ситуація й усередині косовського опозиційного руху – з'явилась нова сила, що виступила проти поміркованої політики І.Ругови. Ще навесні 1996 р. у пресі вперше були помічені повідомлення про Визвольну армію Косова ( Ushtrija clirimtare e Kosoves) як про нелегальні збройні загони, що вірогідно субсидувалися Албанією. Було доведено, що з Албанії постачалася зброя, там існував центр підготовки бойовиків ВАК, яким керував один з родичів президента Беріши. Наразі можна впевнено довести: гроші ВАК отримувала, по-перше, із сотень тисяч косоварів, що працювали в країнах Західної Європи, по-друге, з прибутків від торгівлі зброєю та наркотиками на території Західної Європи. (Цей факт був оприлюднений в “Доповіді про захист безпеки держави” федеральної поліції Швейцарії за 1998 р.).

У 1998 р., коли югославська армія оголошує охоту на ВАК, косовари почали відноситись до неї як до єдиного захисту від сербської сваволі. До чого це призведе було ясно від початку: 1 березня 1998 р. спецпідрозділ під приводом ліквідації бази терористів ВАК, що розташовувались в албанських селах, винищив 52 цивільних (весь рід Яшарі). Треба зазначити, що відповідальність за силові дії лежить перш за все на ВАК; підрозділи ЮНА почали діяти тільки у відповідь на збройні операції ВАК проти сербів.

Протягом наступних років ВАК користувалась підтримкою більшості албанців. Її бійцями були колишні солдати ЮНА та гастарбайтери, що повернулись з Європи. Спочатку ВАК була озброєна старою зброєю, але завдяки контрабанді вона стала сучасним військовим підрозділом.

Структура ВАК і тепер не досить відома. Офіційно було оголошено, що головнокомандуючим ВАК був Сулейман Селімі; йому підкорялись 5 командирів “оперативних зон”. Головою політичного управління ВАК був Хашим Тачі (про якого відомо, що він свого часу вивчав політологію в Цюріху). Поступово він почав перетворювати ВАК на військово-політичну партію. Одну з важливих ролей у ВАК відігравав Рамуш Харадінай, що пізніше дійшов до посади прем’єра Косова (але навесні 2005 р. його діяльність була перервана на вимогу Гаазького суду, одним з „клієнтів” якого він став).

Новий етап у протистоянні, що почався з 1 березня 1998 р., виглядав як свого роду “позиційна війна”. За перший тиждень албанці втратили 80 чол., більшість – мирне населення.

9 березня під егідою ООН була створена Контактна група з питання Косова, що складалась з представників великих держав. У Лондоні було прийнято заяву, що засуджувала сепаратизм і тероризм; у тому числі були засуджені сили, що фінансували, озброювали та навчали терористичні угрупування в Косові. Однак Контактна група застерегла Мілошевіча проти використання сили та надала 2 тижні на вивід спецпідрозділів поліції з Косова. Але 25 березня цей строк було продовжено ще на місяць (на особливе прохання РФ, Франції, ФРН та Італії. Таким чином, представники США (Мадлен Олбрайт) та Великої Британії (Робін Кук) залишились в меншині).

23 квітня в Сербії було проведено референдум, за підсумками якого 95% громадян, що прийняли участь у голосуванні (73% всіх виборців), виступили проти участі іноземних представників (у тому числі ОБСЄ) у вирішенні косовського конфлікту навіть під загрозою економічних санкцій. У той же час уряд Сербії закликав косоварів почати переговори, але відповіді не дочекався.

Ситуація в Косові почала виходити з-під контролю як центрального уряду, так і ДЛК після виступу вдруге обраного президентом І.Ругови 29 травня 1998 р. Він заявив, що стоїть за незалежність, але розуміє необхідність перехідного періоду під егідою міжнародних організацій. С.Мілошевіч у відповідь віддав наказ про створення “коридору безпеки” у південно-західній частині Косова; почалась охота за боєвиками ВАК. У результаті від 300 до 500 тисяч албанців стали біженцями; близько сотні цивільних громадян було вбито. Обидві сторони виявляли високу ступінь жорстокості, брутально порушували права людини. Восени сербські війська практично очистили Косово від ВАК.

У жовтні 1998 р. СРЮ, під загрозою ракетно-бомбових ударів НАТО, підписала угоду Холбрука-Мілошевіча. Угода передбачала вивід сербських військ, приїзд у край наглядачів ОБСЄ, встановлення режиму повітряного контролю над територією літаками НАТО, розміщення натовських сил на кордонах Косова. Але невдовзі ВАК знову зайняла значну територію Косова й Белград порушив угоду: почались карні операції з використанням тяжкої техніки в м. Подуєво, с. Рачак та інших районах.

28 січня 1999 р. Контактна група великих держав пред’явила обом сторонам конфлікту ультиматум: негайно почати переговірний процес у Рамбуйє (Франція). Перший раунд переговорів почався 6 лютого.

Косовську делегацію з 16 осіб очолив Х.Тачі, його заступниками стали І.Ругова та Р.Чосья (лідер Об’єднаного демократичного руху Р.Чосьї). Уперше разом зібрались люди, що вперто ігнорували друг друга до цього часу. Х.Тачі продемонстрував добрі організаційні здібності, діставши згоди всередині делегації. Велику роль відіграв також впливовий журналіст Ветон Суррон, представник поміркованої частини косоварів.

Було прийнято рішення про створення Тимчасового уряду Косова на перехідний період до проведення вільних виборів. Х.Тачі так підсумував надії, що косовари пов'язували з Рамбуйє: “досягнення справедливої мирної угоди, гарантами якої стане НАТО та США; створення демократичних інститутів та забезпечення їхнього функціонування; визнання прав народу Косова на визначення кінцевого статусу краю; будівництво тривкої економічної системи та вільного ринку”. Переговори скінчились створенням оптимального плану політичного врегулювання. За ним Косово отримував широку автономію в рамках Югославії. На усталення механізмів функціонування структури краю відводилось 3 роки; ВАК мала роззброїтись.

Х.Тачі після цього був змушений навести лад усередині ВАК, де частина радикалів на чолі з А.Демачі суворо критикувала позицію косовської делегації. Відправивши “вічного дисидента” у відставку, Тачі повернувся на другий раунд переговорів, що відбулись в Парижі 15-18 березня.

Але сербська делегація врешті решт відмовилась підписати план, запропонований Контактною групою. Ситуація миттєво змінилась. Західна громадська думка, що роками підігрівалась мас-медіа, була готова до схвалення силових акцій проти режиму, що характеризувався як “клептократична автократія” або просто “неофашизм”.

Введення в Косово сорокатисячного контингенту ЮНА визвало евакуацію місії ОБСЄ та ракетно-бомбові удари НАТО по СРЮ, що не припинялись з 24 березня до 10 червня 1999 р. (операція „Союзницька сила”). Військова операція НАТО представляла собою війну нового покоління: масований авіаудар вражав систему управління супротивника й пригнічував його обороноздатність. Операція була направлена не тільки проти югославських збройних сил на території Косова, (як було офіційно оголошено), але й мала на меті зруйнування інфраструктури СРЮ. Першим кроком для цього стало руйнування всієї протиповітряної оборони СРЮ. Використовуючи тактику повітряних ударів, НАТО вперше в такому масштабі використав високоточну зброю. Вона склала біля 90% від загального числа бомб і ракет. Точність забезпечувалась самонавідною системою з використанням космічних супутників. Цю акцію можна розглядати як першу спробу здійснення на практиці концепції “втручання з гуманітарних причин”. Відразу вона була засуджена як акт агресії РФ, Китаєм, Індією. Однак, ООН офіційно не кваліфікувала дії НАТО як агресію. Британський прем’єр Тоні Блер, навпаки, назвав місію НАТО перемогою прогресивного напряму в зовнішній політиці, що прийшов на зміну застарілим традиційним уявленням.

Розуміючи всю непевність свого становища, прихильники дій НАТО використали ідею “моральності” військового втручання, що було викликано “геноцидом сербів проти косоварів”. Але сам аргумент свідчить про цілковиту відсутність неупередженості з боку “суддів”. У Косові йшла громадянська війна, тому не слід покладати провину тільки на одну сторону. До того ж дії НАТО на практиці спричинили більше лиха косоварам, ніж всі попередні сутички. Бомбардування забрало життя тисяч громадян СРЮ (якнайменш 2 тис. мирних жителів та біля 600 військових, але військові експерти вважають, що офіційні дані занижені) та залишило жахливі екологічні наслідки.

Російський дослідник та дипломат В.Кружков вбачав особливий аморалізм НАТО в тому, що бомбардування велось з висоти більше 5 тис. метрів (тобто пілотам нічого не загрожувало). “Таким чином, ціна життя конкретного військовослужбовця НАТО ставилась керівниками військової акції вище куди більшої кількості мирних громадян іншої держави; це дає підставу зробити висновок щодо присутності елементу расизму в їх менталітеті”. Однак, стратегія НАТО спиралась на ретельно проведені соціологічні дослідження. Вони свідчили, що населення сприймає військові дії тим більш негативно, чим більше втрачено живої сили. Відсутність таких втрат забезпечила керівництву НАТО лояльну оцінку операції громадянською думкою Заходу. На це не вплинуло навіть те, що операція через активний опір ЮНА затягнулась довше, ніж було заплановано. Навпаки, роздратованість проти „впертого” Мілошевіча тільки зросла.

За тиждень бомбардувань з Косова виїхало біля 400 тис. чол., переважно в Албанію та Македонію. Таким чином, половина албанського населення стала біженцями без надії на повернення, тому що сербські війська відбирали документи у втікачів зі СРЮ. Залишилась невідомою доля 250 тис. косовських сербів, зниклих під час військової операції НАТО. Таким чином, підсумки діяльності НАТО справедливо й навіть помірковано можна назвати контрпродуктивними.

9 червня 1999 р. на македонсько-югославському кордоні була підписана угода між сербськими та натовськими військовими. РБ ООН прийняла рішення про розміщення в Косові миротворчих сил для забезпечення безпеки. США та Росія домовились про розділ Косова на сектори: Росія відповідала за території, де проживали серби, США – за албанські. Аеропорт у Пріштіні знаходився під спільним наглядом.

Через 11 тижнів сили ЮНА були виведені з Косова. Це ознаменувало найбільшу поразку Мілошевіча. Але натовське бомбардування певним чином повернуло йому підтримку сербського народу. Завдяки цьому він мало не здобув перемогу на президентських виборах (24 вересня 2000 р.), і намагався далі боротись за владу, використовуючи Конституційний суд, що скасував результати виборів.

Не зважаючи на політичні погляди, югославське населення було обурене відвертим намаганням НАТО постійно втручатись у внутрішні справи федерації. Метою Заходу було встановлення “дружнього” режиму та контроль над новим ринком збуту та дешевої робочої сили. Х.Солана, що був генеральним секретарем НАТО, відверто підкреслював ще наприкінці квітня 1999 р.: виділення грошей на відродження зруйнованої економіки Югославії цілком залежить від зміни влади.

Гуманітарна катастрофа вплинула й на відношення косоварів до лідерів руху. І.Ругова та Х.Тачі втратили беззастережну підтримку широких кіл населення, бо з їхніми іменами була пов’язана найстрашніша сторінка новітньої історії косоварів. Визвольний рух переживав внутрішню кризу, він був як ніколи роздроблений, що не гарантувало від подальшого розгортання насильства, появи нових радикалів.

Невирішена проблема Косова негативно впливала на життя всіх сусідніх держав. По-перше, постійно загострювалась проблема біженців (за даними ООН загальна кількість за рік кризи досягла 550 тис. осіб). Вони осідали в Албанії, Чорногорії, Боснії. Більшість знаходилась в незадовільних умовах, поповнюючи “групи ризику” в цих і так не самих стабільних державах. По-друге, косовська криза породила практично неконтрольований наркобізнес. Протягом 2 половини 90-х рр. прибутки від нього йшли на фінансування ВАК. Албанська наркомафія (союз албанців з Косова, Македонії та власне Албанії) контролювала до 80% оберту наркотиків у Швейцарії, Угорщині, до 70% - у ФРН, до 40% - у колишній СФРЮ.

На Заході складались нові плани щодо майбутнього краю. У США схилялись до створення угоди типу Дейтона, тобто угоди, де Америка відігравала б провідну роль. Але для міжнародної спільноти це була б ще одна поступка етнічному націоналізмові, правова санкція на створення етнічно гомогенних держав, а в перспективі – стимулювання нових етнополітичних конфліктів. Слід відмітити, що ще під час косовської кризи деякі аналітики передбачали вибух за косовським сценарієм у Македонії.

Взагалі перш ніж вирішувати долю балканських народів, Заходу необхідно було відректись пристрасно антиюгославського підходу, згідно яким на протязі багатьох років СРЮ пред’являли вимоги, які не використовували щодо її сусідів. Без зовнішнього впливу Косово було б більш схильним до компромісу. Без зовнішнього тиску авторитарні сили не мали б у Сербії підтримки більшості населення. При цьому слід розуміти, що кінцеве вирішення косовської проблеми неможливе доки існують у світі серби й косовари. Тому справедливі слова косовського публіциста Ш.Малічі: “Як би парадоксально не виглядало, але найкраще рішення проблеми Косова – не вирішувати її. Де б у Югославії не вирішувалась така проблема – починалась війна.”

Косовська криза знаменувала собою новий крок у реформуванні міжнародного права. На Вашингтонському саміті (23-25 квітня 1999 р.) було документально закріплено право альянсу на проведення збройних операцій за рамками традиційної зони відповідальності “для захисту спільних інтересів та цінностей”. Згідно нової стратегії санкціонування Радою Безпеки ООН таких акцій буде мати факультативний характер.

Якщо взяти до уваги, що у світі існує біля 7 тис. національних меншин, “югославський механізм” може бути використаний майже будь де. І при деякому вмінні та матеріальній базі будь-який конфлікт можна обернути на “гуманітарну катастрофу”.

Хоча криза в Косові минула свою гостру стадію, основні проблеми краю так і не були позаду. Повернення в край неалбанських етнічних груп майже до 2004 року не відбулось: з 226 тис. переміщених осіб повернулись 126 осіб. Для їхнього повернення не було ні моральних, ані матеріальних підстав. Будинки сербів практично не відбудовувалися, робочих місць для них не було передбачено. Рівень безробіття в Косові досяг 70%. Половина населення продовжувала жити за межею бідності. Етнічні серби демонстрували більш високий рівень соціальної апатії, песимізму, відчуття беззахисності, фрустрації. Косовські політики, навіть помірковані, не квапилися надати гарантії безпеки сербам або зняти гасло оголошення незалежності Косова.

Протягом 2000 р. у Косові продовжувались численні теракти з боку албанських бойовиків. З 4,35 тис. терактів 4,12 тис. були направлені проти сербів і чорногорців; було вбито 910 осіб; зруйновано біля 100 церков та монастирів.

Це не завадило Заходу погодитись на проведення виборів у органи місцевого самоврядування Косова у березні 2000 р., що фактично передавало всю владу в руки албанців. Після цього був сформований план Хіккі – Рупа, що передбачав створення в Косові парламенту, що знову ж таки при переважаючий більшості албанців, вів до створення в краї узаконеної моноетнічності.

17 листопада 2001 р. пройшли перші після закінчення бойових дій парламентські вибори. Уперше в них прийняли участь серби (коаліція „Повернення”), але вони отримали незначну кількість голосів та фактично залишились не в змозі впливати на політику краю. Як і передбачалось, 45% отримала ДЛК І.Ругови, 24% - Демократична партія Х.Тачі. Уряд очолив представник ДП Байрам Реджеп, але більшість членів уряду – прибічники І.Ругови. Один портфель дістався представнику „Повернення”, що могло б відіграти важливу роль в майбутньому. Серби повинні були зрозуміти, що треба не бойкотувати вибори, а намагатись отримати в парламенті якомога більше місць (відповідно до чисельності сербів вони можуть зайняти більше 30 з 120 місць).

Ругова ж утретє був обраний президентом Косова. За конституційними рамками Косова, президент обирається на 3 роки Асамблеєю й повинен набрати 2/3 голосів.

Але органи влади в автономному краї не отримали ніякої самостійності. Вони знаходилися під контролем Тимчасової адміністративної ради краю, що була сформована Місією ООН (МООНК). У Раду входили 4 представника Місії та 4 представника косовських албанців. Адміністратор ООН представляв вищу законодавчу та виконавчу владу в Косові, з правом вето на рішення Ради. Місцева поліція була сформована з колишніх бойовиків ВАК. Військова адміністрація КФОР відповідала за підтримання безпеки та надання економічної допомоги, без якої Косово існувати не могло.

До 2004 р. єдиною згуртованою силою в Косові залишалась формально розпущена ВАК, що продовжувала вести різноманітну кримінальну діяльність, заробляючи гроші на надзвичайній ситуації в краї. За дуже поміркованими оцінками командування КФОР у краї „гуляло” біля 500 тис. стволів незареєстрованої зброї різних калібрів. Надзвичайними залишалися масштаби організованої злочинності, корупції, незаконного переміщення людей та наркотиків. За даними Інтерполу через Косово проходило до 90% всіх наркотиків у Європі. Такі терористичні угрупування як Національно-визвольна армія, що діяла на кордоні Косова з Македонією, та Албанська національна армія, витрачали на купівлю зброї десятки мільйонів доларів на рік.

Колишня ВАК зберегла свою організаційно-штатну структуру та легально існувала як „Корпус на захист Косова” (КЗК) з особистим складом у 5 тис. чоловік. Х.Тачі не скривав, що на меті мав формування в Косово й Метохії албанської армії, ядром якої буде КЗК. Однак, НАТО мала з КЗК кілька спеціальних військово-технічних угод; це вказує на те, що США розглядали його як інструмент своєї політики в регіоні.

17 березня 2004 р. албанські бойовики знову здійснили масштабну акцію проти етнічних сербів у Мітровіці; десятки мирних жителів загинули. Міжнародні сили виявились нездатними впоратись з проблемою сербів, яких продовжували будь-якими засобами витісняти з Косова.

У 2004 році майбутнє Косова все ще виглядало непередбачуваним. Сербія в будь-якому разі відмовлялася обговорювати незалежність краю, але Захід схилявся до думки, що тільки це поставить крапку в косовському питанні. На це вказувало багато подій. Зокрема, під час останніх парламентських виборів Місія дозволила прикрашати виборчі дільниці албанськими прапорами. У Пріштіні було встановлено пам’ятник національному герою Албанії Скандербеку. За кордоном косовари почали створювати самостійні „місії зв’язку” з дипломатичними функціями. Офіційні особи час від часу „проговорювалися” щодо майбутньої незалежності Косова.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка