Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка18/29
Дата конвертації11.02.2018
Розмір5.91 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

3.7. Західні республіки колишньої СФРЮ: Хорватія та Словенія на початку ХХI століття.

10 грудня 1999 р., напередодні нового тисячоліття, помер перший хорватський президент, лідер Хорватської Демократичної Співдружності (ХДС) Франьо Туджман. Він залишиться в історії як людина, що привела Хорватію до незалежності. Разом з тим більшість хорватів уважала, що він не зміг позбутись корупції та мафії, вирішити соціально-економічні проблеми. Світова спільнота звинувачувала Хорватію в порушенні прав людини, прав меншин, у відмові співпрацювати з трибуналом ООН з військових злочинів у колишній Югославії. Як результат Хорватію не допустили ні до участі в „Партнерстві заради миру”, ані до попередніх переговорів щодо членства в ЄС. Тепер ситуація почала кардинально змінюватись.

ХДС відчайдушно боролась за владу, у передвиборчій гонці використовувались й силові засоби (погроми виборчих штабів опозиції, використання поліції), і ідеологічні (звинувачення опонентів у „комуністичному минулому”). Раптово був перероблений виборчий закон: всі національні меншини (крім сербів) отримали в парламенті по одному представнику.

Але 3 січня 2000 р. на дострокових парламентських виборах перемогу отримала коаліція Хорватської соціал-демократичної партії (ХСДП) та Хорватської соціально-ліберальної партії (ХСЛП) – 47% голосів (71 місце в нижній палаті хорватського парламенту – Палаті жупаній). Однак це не дозволило лівим створити в парламенті кваліфіковану більшість у 2/3 голосів. Центристська коаліція (Хорватська селянська партія, „Істарський демократичний сабор”, Хорватська народна партія (ХНП) та Ліберальна партія) набрала 16% голосів (24 місця). Права ХДС отримала 31% голосів (46 місць), отже, партія, що правила в країні протягом 9 років, програла. Найважливішим однак було те, що праві не зробили спроби оспорити результати виборів за допомогою зброї.

27 січня 2000 р. прем’єр-міністром Хорватії став 56-річний соціал-демократ Івіца Рачан. В уряд увійшли шість лівих та центристських партій. Дуже скоро різниця в їхній ідеології позначилась на ефективності правління. Вони багато маневрували, відходили назад, з'ясовували відносини. У результаті їхня діяльність не задовольняла всіх.

24 січня відбувся перший тур президентських виборів, у яких прийняли участь 9 кандидатів. Більшість голосів отримали кандидат ХНП Стіпе Месіч (41%) та кандидат ХСДП-ХСЛП Дражен Будіша (28%). Це знову підтвердило стомленість виборців від довгих років правління „батька нації” Ф.Туджмана та його ХДС. Разом з тим, прості хорвати віддали перевагу не досвідченому політикові Д.Будіші, а популісту С.Месічу, що переміг завдяки телевізійній трансляції його душевних бесід з народом у різних кафе та пивних барах. Гаслом кампанії Месіча став заклик: „Прийди та випий каву з президентом!”

7 лютого 2000 р. у другому турі, як і передбачали, виграв С.Месіч (56% голосів). Юрист за освітою, Месіч був разом з Ф.Туджманом одним із засновників ХДС у 1989/90 р. Але він легко, як дорікали його політичні опоненти, перейшов у відносно невеличку та не саму відому партію ХНП. Тут, на відміну від ХДС, він міг стати єдиним лідером. Тепер, як президент, він оголосив свою відданість демократичним ідеалам та меті ввести Хорватію в коло країн ЄС. Саме представницькі функції, як і передбачено сучасною хорватською конституцією, більш усього пасували Месічу. Він добре знав регіональних лідерів, став свого роду „візитною карткою” країни, що стала напрочуд швидко просуватись від авторитаризму до демократії.

Серед досягнень уряду Рачана та президента Месіча слід назвати: 1) зміну порядку формування уряду; президент не впливає на його склад та діяльність; 2) впровадження принципу рівності всіх громадян перед законом; 3) реформу законодавства; 4) переведення армії на професійну основу; 5) установлення громадянського та парламентського контролю над спецслужбами; 6) вихід із зовнішньополітичної ізоляції.

Випробуванням для Месіча та Рачана стало питання про видачу Гаазькому трибуналу хорватських генералів, що ще вчора вважались національними героями. Їм було висунуто обвинувачення в етнічних чистках 1995 р. у Сербській Крайні. Улітку 2001 р. вони були піддані екстрадиції як військові злочинці. У цілому уряд намагався покінчити із ситуацією в армії Хорватії, яку називали „державою в державі”. Військові неодноразово намагались вивести на вулиці міст своїх прихильників із числа найзапекліших націоналістів. Уряд відповів реформою, за якою чисельність армії скорочувалась з 45 до 25 тис. осіб, загалом за рахунок вищого командного складу.

Міжнародний трибунал завів справу й проти Мірослава Туджмана, сина покійного президента. Його звинувачували в пособництві військовим злочинцям та приховуванні їх від правосуддя.

Усе це викликало невдоволення тої частини хорватів, а її більшість у сільській місцевості та невеличких містах, що схиляється до традиційної ідеології (тут змішані елементи католицизму, консерватизму та націоналізму). А вкупі з невирішеними соціально-економічними проблемами це „коштувало” реформаторам поразки на чергових виборах.

На парламентських виборах 9 листопада 2003 р. влада повернулась до націоналістичної коаліції на чолі з ХДС (62 місця з 140). Лівоцентристи здобули 43 мандати та склали парламентську опозицію.

Уряд сформував Іво Санадер, що мав репутацію досвідченого та прагматичного політика. Уже його перші кроки засвідчили, що стратегічні віхи, які намітили лівоцентристи, не зазнають великих змін. Метою було проголошено вступ Хорватії в НАТО в 2006 р. та в ЄС у 2007 р. (Опитування засвідчило, що вступ в ЄС підтримують 80% громадян, а в НАТО – тільки 56%). На цьому шляху Хорватія виявила готовність навіть „визнати” себе частиною західнобалканського регіону, прийняти роль з’єднуючої ланки між Європою та Боснією та Герцеговиною, Сербією та Чорногорією.

Реформи, яким опирались старі кадри при лівих, хорвати помірковано легше сприймали з рук уряду І.Санадера. Символічною стала добровільна здача Гаазькому трибуналу чотирьох лідерів самопроголошеної Герцог-Босни, у тому числі колишнього міністра закордонних справ Ядранко Прліча.

Однак, НАТО в 2004 р. зазначила, що в Хорватії не вирішені такі проблеми як: 1) видача Міжнародному трибуналу військових злочинців; 2) швидке повернення сербських біженців та їхнього майна; 3) права людини та права сербської і циганської меншин; 4) судова реформа; 5) військова реформа. Уряд ХДС посилив тиск на ЗМІ, не вживав заходів для боротьби з націоналізмом. Усе це робило сумнівним попередній прогноз, що Хорватія легко зможе „наздогнати” Словенію на шляху в єдину Європу.

На відміну від Хорватії та інших югославських республік майже мононаціональна Словенія не зазнала втрат через етноконфесійні конфлікти, отже, зберегла свій потенціал для вирішення буденних соціально-економічних та політичних питань.

Протягом усього періоду в Словенії політична влада залишалась в руках лівоцентристської коаліції на чолі з Ліберальною демократією Словенії (ЛДС). Лідер ЛДС та беззмінний (з 1992 р.) прем’єр-міністр Янез Дрновшек надав один з небагатьох прикладів успішної співпраці між головою уряду та президентом, Міланом Кучаном. Обидва вони на шляху внутрішніх та зовнішніх змін користувались згуртованою підтримкою словенців, які, очевидно, розуміли як їм пощастило. Словенія – єдина з країн Східної Європи – без проблем виконувала всі вимоги ЄС.

На президентських виборах 2002 р. М.Кучан за конституцією не міг брати участь у передвиборчій гонці. Виборці без вагань віддали свої голоси Я.Дрновшеку, досвідченому й авторитетному політику. Саме йому випала честь ввести Словенію в коло країн ЄС у 2004 р.


3.8. Висновки.

Югославія наприкінці 20 ст. пережила події значно більш болісні і криваві, ніж всі інші країни регіону. Це викликає певний подив, адже протягом післявоєнного періоду Югославія мала характеристики подібні до характеристик сусідніх країн, а в таких галузях як економіка – навіть ліпші.

Очевидно, що розпад СФРЮ в тій формі, у якій він відбувся в реальності, мав альтернативу: створення конфедерації, у якій були б представлені на рівних не тільки колишні соціалістичні республіки, але й Косово. Цей план мав багато прихильників по всій Югославії, включно її західні республіки – Хорватію та Словенію.

Причини краху ідеї конфедерації лежать перш за все не в об’єктивній площині (боротьба республіканських еліт за право розпоряджатись національними багатствами та засобами виробництва, велика кількість нацменшин і т. ін.), а у суб’єктивних помилках керівництва СФРЮ.

Друга відмінність югославської трансформації полягає в значно більшому залученні у внутрішні процеси великих держав і взагалі міжнародної спільноти. Зовнішній фактор відігравав тут не лише самостійну, а й головну роль. США використали югославський полігон для утвердження себе в якості єдиної у світі наддержави. Країни ЄС уперше спробували виказати свої власні політичні погляди на майбутнє Європи. Регіональні лідери змагались за сфери впливу.

Всі ці ігри підвищили міру відповідальності Заходу не тільки за минуле, а й за майбутнє республік колишньої Югославії. Жодна країна, крім Словенії, не була досить стабільною й передбачуваною для того, щоб залишити її власній долі. Отже, „за” підвищення активності світової спільноти в Югославії виступав не тільки принцип справедливості, а й принцип охорони власних інтересів. Сербія та Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Македонія та навіть Хорватія зберігали потенціал подальшого розпаду через етнічні конфлікти, які могли „перелитись” через їхні кордони й, таким чином, скласти загрозу європейській безпеці. Пріоритетним мав би стати й такий напрям діяльності міжнародних організацій як боротьба з бідністю, рівень якої можна зіставити тільки з рівнем убозтва країн, що розвиваються.

Важливим став більш збалансований підхід до проблеми відповідальності військових злочинців республік колишньої Югославії. Протягом кінця 20 – початку 21 ст. Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії (МТКЮ), що працює в рамках Міжнародного суду в Гаазі, притяг до відповідальності більше 100 югославських політиків та військових. Спочатку мова йшла переважно про сербських лідерів (С.Мілошевіч, Р.Караджич, Р.Младіч), але потім перед судом постали хорвати, македонці, косовари. Отже, хоча й із запізненням, Захід відмовився від концепції „обраної провини” (провини сербів), яку намагалось нав’язати керівництво НАТО в 2 пол. 90-х рр.

Очевидно, що політика міжнародних організацій була недосконалою, навіть неефективною. На початку 21 ст. звучали заклики її переглянути, накреслити більш масштабну стратегію щодо посткомуністичної трансформації Південно-Східної Європи, що якісно відрізняється від трансформації інших країн з перехідною економікою.

Перші кроки в цьому напрямку були зроблені, коли був складений „Пакт стабільності для Південно-Східної Європи”. Але він очевидно потребував значно більшої уваги, ніж отримав з боку глобальних міжнародних структур, перш за все ЄС. ЄС ігнорувала засідання Пакту, що майже унеможливлювало виробку спільних ініціатив зі стабілізації та зближення постюгославських країн.

У цілому в реформуванні югославських країн прийняли участь крім урядових ще більше 200 неурядових організацій, отже, налагодити їхнє співробітництво й навіть просто їх проконтролювати було майже неможливим завданням.

У галузі політичного реформування югославські республіки кинули виклик європейському досвіду. Очевидно, що підтримка децентралізації в цих країнах не стала панацеєю від всіх бід, а навпаки викликала нові проблеми. Децентралізація розглядалась як противага корумпованої центральної бюрократії і як засіб делегування влади. Але в рамках багатонаціональних країн децентралізація призвела до створення локальних влад, заснованих на етнічній однорідності, до посилення націоналістів на місцях. Вони підвищили свій контроль над економікою та політикою, так що сформувалась неофеодальна модель суспільства. Місцеві влади опиралися будь-яким зрушенням, намагалися зберегти сегрегацію й посилити її в майбутньому. Завданням міжнародних організацій стає дбайливе пророщування в таких країнах паростків нової політичної культури, поступова зміна ментальних особливостей югославських народів. Це завдання найбільш складне, але не безнадійне.

_________________________________



Основна література.

  1. Вукадинович Р. Хорватия после Дейтона // МЭМО. – 1998. - № 9. – С. 94-102.

  2. Гуськова Е.Ю. Кризис в Косово: история и современность // ННИ. – 2001. - № 5. – С. 17-23.

  3. Десять лет распада СФРЮ // МЭМО. – 2001. - № 9. – С. 70-80.

  4. Едемский А.Б., Карасев А.В., Цехмистренко С.П. К истории македонского вопроса // Славяноведение. – 1993. – № 1. – С. 66-78.

  5. Изакович З. Политические и этнорелигиозные аспекты югославского конфликта // Социс. – 1996. - № 5. – С. 71-77.

  6. Исламов Т. Югославия: от объединения к разъединению // ВИ. – 2001. - № 5. – С. 147-158.

  7. Самохвалов В. Нова гаряча точка // ПіЧ. – 2001. - № 9. – С. 30-40.

  8. Симич П. Дейтонский процесс: сербский взгляд // МЭМО. – 1998. - № 9. – С. 86-93.

  9. Терзич С. Сербский вопрос в истории и ныне // Межд. жизнь. – 1998. - № 4. – С. 73-78.

  10. Фуркало В. На початку нового етапу // ПіЧ. – 2001. - № 3. – С. 8-15.

  11. Фрейдзон В.И. Сербы и хорваты (исторические корни конфликта) // Этнографическое обозрение. – 1993. - № 1. – С. 15-21.

  12. Энгельгардт Г.Н. Республика Сербская по Дейтонским соглашениям // Славяноведение. – 1997. - № 3. – С. 76-84.

  13. Blumi I. Kosova: From the brink-and back again // CH. – 2001. – November. – P. 369-374.

  14. Blumi I. The Islamist challenge in Kosova // CH. – 2003. – March. – P. 124-128.

  15. Cohen L. Kosovo: “nobody’s country” // CH. – 2000. – March. – P. 117-123.

  16. Cohen L. Whose Bosnia? The politics of nation building // CH. – 1998. – March. – P. 103-112.

  17. Hooper J. Kosovo: America’s Balkan problem // CH. – 1999. – April. – P. 159-164.

  18. Perry D. Destiny on hold: Macedonia and dangers of ethnic discord // CH. – 1998. – March. – P. 119-127.

  19. Perry D. Macedonia: Melting pot or meltdown? // CH. – 2001. – November. – P. 362-368.

  20. Perry D. Macedonia’s quest for security and stability // CH. – 2000. – March. – P. 129-136.



Додаткова література.

  1. Воронін В., Ус О. Боснія і Герцеговина: загострення етнічного конфлікту // ПіЧ. – 1994. - № 1. – С. 23-26.

  2. Каменецкий М. Бывшая Югославия – конфликтогенное пространство // Политическая мысль. – 1995. - № 2/3. – С. 40-50.

  3. Коляндр А. Слободан Милошевич: политический портрет // www.dogryyol.com/article/2324.html

  4. Косово: сепаратизм или самоопределение? (круглый стол) // МЭМО. – 1998. - № 9. – С. 103-112.

  5. Кружков В. Югославский прецедент опасен для мира // Межд.жизнь. – 1999. - № 10. – С. 19-28.

  6. Куге А. Биляна Плавшич сдалась Гаагскому трибуналу // www.svoboda.org/archive/crisis/kosovo/0101/11.011001-1.asp

  7. Мильштейн И. Шамиль Македонии // Новое время. – 2001. - № 13. – С.13.

  8. Мяло К. Боснийский котел // Россия и последние войны ХХ века. К истории падения сверхдержавы. - Глава 4. - Фрагмент // www.russiannationalfund.ru/main.phtml?q=300&i=77

  9. Пастухов В. Балканская война: причины и следствия // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1998. - № 3. – С. 4-11.

  10. Пастухов В.Б. Балканский синдром: история болезни // Полис. – 1999. - № 2. – С. 115-117.

  11. Пащенко Є. “Балканський” вузол та етнічні міфологіки // ПД. – 1995. - № 1. – С. 97-102.

  12. Портников В. Алия Изетбегович: за два месяца до отставки // www.russ.ru/politics/kontur/20000821_port.html

  13. Портников В. Туджман. Милошевич. Изетбегович // www.russ.ru/politics/kontur/20001016.html

  14. Портников В. Борис Трайковский // www.svoboda.org.

  15. Рамач М. Життя в „обложеній фортеці” // ПіЧ. – 1993. - № 6. – С. 46-48.

  16. Сибелинк Р. Интервью с Караджичем // www.motherland.narod.ru

  17. Скворцов А.А. Косово и Метохия: можно ли защитить права человека посредством насилия? // www.pereplet.ru/text/kosovo-sk.html

  18. Тодоров Н. Балканский узел противоречий. История и современность // ННИ. – 1993. - № 3. – С. 75-79.

  19. Тарасюк Б. Загрози та дестабілізуючі фактори в Центральній та Східній Європі // ПД. – 1994. - № 2. – С. 103-105.

  20. Череда М. Конец эпохи Слободана Милошевича. Политический портрет бывшего президента Югославии // www.zerkalo-nedeli.com/nn/show

  21. Энгельгардт Г. Воислав Коштуница и Запад // www.pravoslavie.ru

  22. Юрошевич Д., Козаков В. Югославський конфлікт: зіткнення цивілізацій? // Політологічні читання. – 1994. – № 4. – С. 97-115.

  23. Bugajski J. Close to the edge in Kosovo // WQ. – 1998. – Vol. 21. - № 3. – P. 19-21.

  24. Gati C. From Sarajevo to Sarajevo // FA. – 1992. – Vol. 71. - № 4. – P. 64-78.

  25. Marcus J. A distant trumpet // The Washington Quarterly. – 1999. – Vol. 22. - № 3. – P. 7-10.

  26. Moore P. Bosnia: Biljana Plavsic – the Bosnian Serbs’ iron lady // www.rferl.org/nca/features/1997/08/F.ru.970828134426.html

  27. Nelson D. A Balkan perspective // Strategic Review. – 1993. – Vol. 21. - № 1. – P. 26-39.

  28. Peric B. Triumph of Biljana Plavsic // www.freeserbia.net/Archives/1997/Plavsic.html

  29. Remington R.A. The federal dilemma in Yugoslavia // CH. – 1990. – Vol. 89. - № 551. – P. 405-408, 429-431.

  30. Silajdzic A. The necessity for dialogue between Muslims and Christians // RC. – 1998. - № 13. – P. 65-73.

Питання для обговорення.



  1. Чи мають югославські посткомуністичні конфлікти історичне коріння?

  2. У чому полягають внутрішні та зовнішні причини розпаду СФРЮ?

  3. У чому полягають підсумки та уроки хорватської війни 1991-1995 рр.?

  4. У чому виявились особливості та наслідки боснійської війни 1992-1995 рр.?

  5. На які етапи можна поділити розвиток косовської проблеми?

  6. Що спільного мають конфлікти в Косові 1999 р. та Македонії 2000-2001 рр. У чому їхня різниця?

  7. У чому полягають сучасні проблеми Санджаку, Чорногорії, Прешевської долини, Воєводіни?

  8. Який перегляд норм міжнародного права відбувся протягом югославських конфліктів наприкінці 20 – на початку 21 ст.?

  9. Як можна охарактеризувати зовнішній фактор у розпаді СФРЮ й наступних локальних конфліктах на її території?

  10. У чому виявляються уроки Югославії для посткомуністичних країн Європи?



Розділ 4. Ідеологічна складова політичної трансформації посткомуністичних країн Європи в 90-ті роки ХХ ст. – на початку ХХI ст.

4.1. Передумови ідеологічного оновлення східноєвропейських країн.

Протягом 90-х рр. 20 – поч. 21 ст. триває дискусія щодо загального характеру протистояння, яке прийшло на зміну „холодній війні”, а також його ідеологічного „забарвлення”. Одна з оригінальних ідей належить російському досліднику В.Александрову, котрий уважає за потрібне перегляд деяких стереотипів минулої ери. „Цілі „холодної війни”, що здавались ідеологічними, насправді виявились суто державними. Там, де доводилось протистояння ідеологій, при загибелі одної з них виявилось протистояння державних інтересів. Звідси виходить зміна уявлень про минуле та майбутнє. Щодо минулого, стає очевидним, що й раніше протистояння було не стільки ідеологічним, скільки протистоянням держав чи їхніх державних або національних інтересів. Щодо майбутнього теж замальовується ясна перспектива: протистояння, позначене як „холодна війна”, не зняте історією, воно буде продовжуватись, адже в ньому закладені більш глибокі, ніж ідеологія „холодної війни”, державні інтереси.” Хорватський дослідник Йосип Крегар уважає, що соціалістичний період відзначався великою роллю ідеології, що лежала в основі ленінської концепції управління державою, але за посткомуністичних часів саме деідеологізація системи була метою реформ.

Але противників деідеологізації постбіполярної системи міжнародних відносин значно більше, ніж прихильників. Найчастіше цитованим з них є С.Хантінгтон, що проголосив початок доби протистояння цивілізацій на основі релігійного та національного поділу.

Існує тенденція розглядати сучасну добу як епоху боротьби між силами інтеграції та дезінтеграції, глобалізації та фрагментаризму. Олександр Зинов’єв, один з найбільш відомих дослідників посткомуністичної епохи, відводить в цьому процесі головну роль ідеології.

У Східній Європі, вважає Зинов'єв, ідеологічна криза почалась ще в 60-70-ті рр. Треба відрізняти суть кризи та її прояви. „Суть була в дезорганізації цілісності суспільного організму. Прояви – у всіх негативних суспільних явищах – інфляції, дефіциті, корупції, злочинності, моральному розкладі”. Головне ж полягало в кризі соціальної організації. Принцип „інтереси колективу вище інтересів особи” був послаблений. Створився особливий соціальний прошарок, який став опорою опозиційних настроїв, демонстрацій, повстань. Він зміг повести за собою пасивно налаштоване населення. Для багатьох же людей революції стали повною несподіванкою. „Ті, хто оголосив претензії на роль вершителів прогресу, виглядали як дилетанти, що сп'яніли від несподіваного успіху в знавіснілих глядачів. Сценою історії заволоділи особи, що стидались своєї комуністичної природи та імітували західні зразки, що були їм не приналежні.”. Взагалі Зинов'єв уважає, що психологія східноєвропейців дуже відрізняється від західників: „Психологія комуністичної особи: мати все відразу й без труду”.

Причини ідеологічної кризи залишались невідомими, тому що, на думку Зинов’єва, замість аналізу сучасності науковці почали шукати винних у колишніх проблемах. „І знайшли їх у особі Сталіна, Брежнєва, Хонеккера, Чаушеску, консерваторів, бюрократів, органів безпеки”. Режими в країнах „соцтабору” були огулом характеризовані як тоталітарні. Саме це, на думку більшості дослідників, стало причиною труднощів не тільки в минулому, а й у майбутньому.

Але, треба зауважити, що, не зважаючи на копіювання досвіду СРСР, східноєвропейські соціалістичні режими не були суто тоталітарними. Скоріше можна говорити про „квазітоталітаризм”, у якому попри зовнішні форми й організацію тоталітарних режимів, тоталітарну атрибутику, все ж існували серйозні перешкоди для встановлення класичного типу такого режиму. Найважливішою з них були культурні традиції. Саме національна культура залишалась головним опонентом тоталітаризму, не зважаючи на намагання влади використати її для посилення державної ідеології.

Крім того, тоталітарні інститути були в більшості країн „прикриті” конституційними формами, формально залишались інститутами парламентської багатопартійності, що зберігало визнання права на існування ідей, альтернативних комунізму. Саме існування подібних альтернативних за ідеологією організацій та відносно більша самостійність церкви робили східноєвропейський тоталітаризм крихким та нестійким.

Російський дослідник А.Міллер писав про „розвинутий” та „недорозвинутий” тоталітаризм. У Польщі, Угорщині, Чехословаччині етап „тоталітаризації” було перервано вже у 2 половині 50-х – на початку 60-х рр., коли починається перехід до стадії авторитаризму. Отже, він не охопив життя цілого покоління, мав обмежений вплив як на основні структури суспільства, так і на його ментальність, ціннісні орієнтації, суспільний настрій. Навпаки, у Румунії та Албанії тоталітарний режим був більш жорстким ніж у самому СРСР і до кінця 80-х рр. не втратив своїх прихильників у суспільстві. Соціальна активність „вулиці” була більшою, але все закінчилось „нормалізацією”, що мала авторитарний характер. Демократичні інститути самоуправління, як і тоталітарні інституції, були ліквідовані.

До того ж історично на відміну від країн Південно-Східної Європи в Чехії, Польщі, Угорщині мали місце певні демократичні традиції, досвід, що полегшив відхід від марксизму-ленінізму як державної ідеології, критику його складових частин: формаційної теорії, принципу партійності в науці, класового підходу й т. ін. Не слід забувати й про наявність певного „субстрату демократичної ідеї” – носієм цих традицій були підприємницькі прошарки населення, що намагались вирішити проблеми своїх країн за рахунок прискореної вестернізації.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н. Б. Решетняк. Харків: нту «хпі», 2007. 331 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Куляс П. П. Система − проти автоматизму суржику: Редакторський погляд : Навчальний посібник. Вид друге, розширене І виправлене. −...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтв

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів економічних та економіко-географічних фахів вищих навчальних закладів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка